Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материалаДокументы

Содержание


Список використаних джерел
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

В И С Н О В К И


Згуртування зусиль міжнародного співтовариства з метою збереження видатних пам’яток людської цивілізації та успішного завершення таких міжнародних кампаній сприяло розробці та прийняттю під егідою ЮНЕСКО міжнародного документу – Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., яка відобразила основні ідеї доктринальної концепції всесвітньої культурної та природної спадщини людства в міжнародному праві.

Зокрема, з прийняттям Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. на міжнародному рівні було встановлено комплексний правовий порядок збереження та популяризації об’єктів культури та природи, які є унікальними та видатними не лише для народу країни, на території якої вони знаходяться, але й для людства в цілому. Велике значення цієї Конвенції полягає також у взаємодії міжнародно-правових (система колективної охорони) та внутрішньоправових заходів, з метою підвищення їх ефективності та досягнення цілей Конвенції.

В результаті проведеного аналізу зроблено висновок, що в міжнародному праві під об’єктом всесвітньої спадщини слід розуміти об’єкт культури або природи, який з точки зору науки, культури або мистецтва володіє видатною універсальною цінністю для всього людства, включений до Списку всесвітньої культурної та природної спадщини, і відносно якого держава взяла зобов’язання щодо охорони, популяризації та передачі їх майбутнім поколінням.

Система колективної охорони функціонує за допомогою міжнародно-правового механізму охорони всесвітньої спадщини, який складається з ряду конвенційних органів: Генеральної Асамблеї держав-учасниць Конвенції, Міжурядового комітету з охорони всесвітньої культурної та природної спадщини, які наділені відповідними повноваженнями згідно з Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. Комітет всесвітньої культурної та природної спадщини діє від імені всього міжнародного співтовариства, основні функції якого спрямовані на забезпечення міжнародної охорони об’єктів всесвітньої спадщини та координації міжнародної діяльності держав-сторін Конвенції 1972 р., що може свідчити про наявність певних ознак міжнародного управління в сфері збереження культурної спадщини людства.

Відповідно до основних положень Конвенції 1972 р. Комітетом всесвітньої спадщини складаються, поновлюються й публікуються реєстри цінностей культури та природи, що мають назву Список всесвітньої спадщини та Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою. Список всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО та його внутрішня структура вимагають вдосконалення, а саме визначення більш чітких критеріїв класифікації об’єктів всесвітньої спадщини. Правовою основою для цього може слугувати, зокрема, ст. 1 та ст. 2 Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., в якій визначено види культурної та природної спадщини. Врахування досвіду правового регулювання сфери охорони культурних об’єктів та навколишнього середовища різних держав є важливим при поділі їх на окремі категорії, виходячи з того, що ці об’єкти традиційно перебували під виключною юрисдикцією держав.

При здійсненні заходів моніторингу, збереження та популяризації об'єктів, занесених в Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО повинна враховуватись думка міжнародного співтовариства з цього приводу, оскільки ці об’єкти становлять значний інтерес для всього людства та визнані всесвітньою спадщиною.

На практиці питання співвідношення національного суверенітету держави та прав міжнародного співтовариства щодо об'єктів всесвітньої спадщини повинно бути вирішено за аналогією з міжнародним правом навколишнього середовища: кожна держава володіє суверенними правами над об’єктами всесвітньої спадщини, що розташовані на її території, але, якщо при здійсненні своїх прав в цій сфері держава зачіпає інтереси всього людства (тобто держава своїми діями створює загрозу для об’єктів, що може призвести до їх пошкодження або знищення, внаслідок чого вони можуть втратити видатну цінність для всього людства), то виникає необхідність обмежити принцип абсолютного суверенітету такої держави над цими об’єктами. Разом з тим, ця проблема вимагає ґрунтовного і досконального дослідження в науковій площині, оскільки вона є занадто складною для її застосування на практиці. На думку автора, для урегулювання цієї проблеми на практиці доцільно було б застосовувати не тільки міжнародно-правові, але й політичні (дипломатичні) засоби.

Зважаючи на відсутність чіткої міжнародно-правової регламентації відповідальності суб'єктів за недотримання обов’язків взятих відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р., доцільно визначити порядок притягнення до відповідальності держав, зокрема, встановити додаткові санкції за порушення державами своїх конвенційних зобов’язань та процедуру їх застосування. В даний час згідно з Настановами, які регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, щодо належного довгострокового законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів Комітет всесвітньої спадщини має право виключити об'єкт зі Списку всесвітньої спадщини, якщо держава, на території якої він розташований, ефективно не здійснює заходів щодо його охорони.

Крім того, є зайвим підкреслювати в п. 3 ст. 6 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р. зобов'язання не вдаватися до яких-небудь навмисних дій, що могли б завдати прямо чи опосередковано шкоди культурній та природній спадщині, "яка перебуває на території інших держав-учасниць цієї Конвенції" (підкреслено нами). В цьому випадку культурна та природна спадщина держав, які не є сторонами Конвенції, не охороняється міжнародним правом, що не відповідає цілям Конвенції, оскільки в преамбулі цього документу підкреслюється, що "пошкодження чи зникнення будь-яких зразків культурної цінності чи природного середовища є згубним збідненням надбання всіх народів світу".

Особливо слід виділити в Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. обов’язок держав подання періодичних доповідей про виконання ними міжнародно-правових норм, який є важливою формою міжнародного контролю. Такі форми контролю, як відомо, використовуються ООН та іншими міжнародними організаціями, зокрема у таких сферах як захист прав людини та міжнародна безпека. Періодична звітність сприяє розвиткові інституційних механізмів співробітництва між Комітетом всесвітньої спадщини та державами-учасницями Конвенції, і це дозволяє більш ефективно використовувати кошти та узгоджувати діяльність міжнародного співтовариства стосовно збереження спадщини, що має виняткову цінність для нинішнього та майбутнього покоління людства. Крім того, міжнародно-правовий контроль шляхом подання періодичних доповідей позитивно впливає на дотримання державами-учасницями Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. міжнародно-правових зобов’язань.

Аналіз практики внутрішньо-правової імплементації норм міжнародного права стосовно охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини свідчить про те, що в національному законодавстві більшості держав забезпечується належний рівень охорони та збереження таких об’єктів. Держави зацікавлені у збереженні об’єктів, що становлять видатну універсальну цінність для всього людства. Але, внутрішнім законодавством більшості держав не передбачається надання особливого правового статусу таким об’єктам, внаслідок чого об’єкти всесвітньої спадщини охороняються загальним законодавством в сфері культурних цінностей та навколишнього середовища.

Україна як учасниця Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. з 1988 р. зобов’язалася забезпечити охорону об’єктів всесвітньої спадщини, розташованих на її території. Охоронні заходи базуються на нормах внутрішнього права, яке з загальних позицій регулює такі відносини, тобто не існують спеціальних норм, що стосуються охорони визначених у Списку всесвітньої спадщини об’єктів. Таким актом є Закон України «Про охорону культурної спадщини» 2000 р., який регулює правові, організаційні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини. Водночас Закон України «Про природно-заповідний фонд» 1992 р. поширюється на об’єкти природної спадщини, які потенційно можуть бути включені до Списку ЮНЕСКО.

Виходячи з стану пам’яткоохоронної справи та національного досвіду для встановлення найбільш повного та адекватного правового режиму таких об’єктів в Україні, слід забезпечити прийняття окремого закону, присвяченого охороні об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини.

Проаналізувавши норми Конвенції 1972 р., уявляється можливим сформулювати та конкретизувати юридичний зміст концепції всесвітньої спадщини.

1. Суб’єкт всесвітньої спадщини є подвійним: з одного боку ним виступає держава, на території якої розташований об’єкт, а з іншої – все людство. Це означає, що в цілому повноваження власника належить державі (право володіння, використання і розпорядження), але ці повноваження здійснюються в інтересах всього людства.

2. Об’єкти всесвітньої спадщини юридично належать державі, на території якої вони розташовані. В Конвенції 1972 р. підкреслюється, що держави-сторони Конвенції цілком поважають суверенітет держав і не обмежують прав, передбачених національним законодавством щодо зазначеної спадщини.

3. Держава бере на себе зобов’язання забезпечувати інтереси людства щодо цього об’єкту (тобто сприяють визнанню, збереженню й популяризації культурної та природної спадщини), а міжнародне співтовариство (людство) бере участь в охороні природної і культурної спадщини, “надаючи колективного сприяння”. Діяльність заінтересованої держави доповнюється “ефективною системою колективної охорони”.

4. Згідно з нормами міжнародного права суб’єкти (в даному випадку держави) можуть нести відповідальність за невиконання умов Конвенції. Зокрема, порушення державою умов збереження об’єкта всесвітньої спадщини можуть призвести до виключення його зі Списку, наслідком чого виступить відмова міжнародного співтовариства відносно прохання держави про надання міжнародної допомоги передбаченої Конвенцією.

Зважаючи на схожість в певних моментах концепція всесвітньої культурної і природної спадщини людства відрізняється від концепції загальної спадщини людства. Основною відмінністю у вказаних концепціях є те, що об’єкти всесвітньої спадщини юридично належать державі, об’єкти загальної спадщини належать всьому людству в цілому. Об’єкти загальної спадщини можуть надаватися окремим державам в тимчасове користування, таким правом інші держави не володіють щодо об’єктів всесвітньої спадщини. Суб’єктами всесвітньої спадщини є одночасно і держава і людство, суб’єктом загальної спадщини – є все людство.

З точки зору широкого розуміння концепції загальної спадщини людства в міжнародному праві об’єкти всесвітньої спадщини є її специфічними елементом, оскільки їх режим встановлюється здійснюється як нормами міжнародного права, так і нормами національного законодавства держав.

Сучасні тенденції в розвитку міжнародно-правових норм в сфері охорони культурної спадщини та навколишнього середовища свідчать про поступове наповнення об’єктивного складу концепції всесвітньої спадщини. Основне нововведення концепції в доктрині міжнародного права стосуються поширення статусу всесвітньої спадщини на інші об’єкти культури, такі як нематеріальна культурна спадщина, археологічна та підводна культурна спадщина, документальна спадщина та інші.

Незважаючи на постійно зростаючий інтерес міжнародного співтовариства до проблем охорони, збереження та відтворення нематеріальної культурної спадщини, з намаганням міжнародних організацій охопити в своїй діяльності основні сфери регулювання нематеріальної культурної спадщини в доктрині міжнародного права недостатньо звертається увага на практичне вирішення питань в цій сфері. Схвалення Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. сприятиме збереженню, популяризації, передачі наступним поколінням найбільш крихкої форми культурної спадщини. Відповідно до основних положень Конвенції 2003 р. заходи національної охорони ефективно доповнюватимуться міжнародною допомогою внаслідок скоординованого співробітництва держав під егідою Комітету нематеріальної культурної спадщини.

Механізм міжнародно-правової охорони нематеріальної культурної спадщини складається з Міжурядового Комітету нематеріальної культурної спадщини з розгалуженою мережею консультуючих та допоміжних органів, який укладає Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини, Список нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони, а також Фонду нематеріальної культурної спадщини. Аналогічні міжнародні інституції були засновані Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р.

Одним з пріоритетних завдань для України в цій сфері є ратифікація Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини 2003 р. Для ефективної імплементації цього документу, з метою забезпечення збереження, охорони та популяризації нематеріальної культурної спадщини в України доцільно вжити такі основні заходи:

– прийняти нормативно-правовий акт, який мав би силу закону, в якому передбачити основні правові, організаційні та інші заходи щодо збереження, відтворення та популяризації нематеріальної культурної спадщини;

– створити єдиний державний орган, у функції якого входитимуть організація та керівництво заходами щодо охорони та популяризації нематеріальної культурної спадщини.

Для вжиття необхідних заходів охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини в українському законодавстві слід прийняти спеціальний Закон «Про об’єкти культурної та природної спадщини України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО».

Враховуючи тенденції розвитку міжнародного права, а саме формування нової галузі – міжнародного права охорони культурної спадщини, слід зазначити, що міжнародно-правові принципи та норми, які регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини і нематеріальної культурної спадщини становлять інститути міжнародного права у складі вищезазначеної нової галузі.

Належне забезпечення міжнародної та національної правової охорони всесвітньої культурної і природної спадщини та нематеріальної культурної спадщини має створити необхідні умови збереження тих цінностей, якими людство пишається сьогодні, і які є могутнім засобом зближення різних народів та культур, що є духовною основою для розвитку людської цивілізації.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Міжнародні кампанії зі збереження і врятування культурної та природної спадщини людства // Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 258.
  2. World Heritage. – 2004. – № 34. – Madrid: UNESCO Publishing. – P. 66.
  3. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН A/RES/56/8 від 21.11.2001.
  4. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 97.
  5. Родионов К.С. Интерпол: вчера, сегодня, завтра. – М.: Международные отношения, 1990. – С. 160.
  6. ЮНЕСКО и использование культурного наследия человечества на благо мира и согласия // Новый Курьер ЮНЕСКО. – 2002. – № 5. – С.12.
  7. Declaration de l’UNESCO concernant la Destruction International del Patrimonio Cultural 2003. – UNESCO Publ., 2004. – 4 p.
  8. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Є.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 682.
  9. Действующее международное право / Колосов Ю.М., Кривчикова Є.С. – М., 1997. – Т. 3. – С. 687.
  10. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 4.
  11. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 128.
  12. esco.org/culture/en/ev.php=URL&_10=13782&URL_DO=DO_TOPIC&URL_section=201.php
  13. ссылка скрыта
  14. Плиний Старший, Гай Секунд. Естествознание. Об искусстве. Кн. 33–36. / Пер. с латин. – М., 1999. – 939 с.
  15. Патури Р.Феликс. Величайшие чудеса и загадки нашего мира. / Пер. с нем. – М., 2004. – 69 с.
  16. Щербина П.Ф. Історія політичних і правових вчень стародавнього світу: Курс лекцій. – Хмельницький: ХІУП, 2000. – С. 114.
  17. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.И. История международного права. – М.: Международные отношения, 1990. – С. 23, 48.
  18. Щербина П.Ф. Історія політичних і правових вчень стародавнього світу: Курс лекцій. – Хмельницький: ХІУП, 2000. – С. 272.
  19. Культурна спадщина людства: збереження та використання: Навчальний посібник / Акуленко В.І. Магазинщикова І.П., Моздир М.І., Тарасенко О.О. – Львів: Істина, 2002. – С. 17.
  20. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 112, 230.
  21. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 286.
  22. Воробьев М.В. Японский кодекс «Тайхо Еро ре» (VIII в.) и право раннего средневековья. – М.: Наука, 1990. – С. 218, 298, 254.
  23. Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период / Под ред. Ю.П. Титова, О.И. Чистякова. – М.: Юридическая литература, 1990. – С. 26.
  24. Эмер де Ваттель. Право народов или Принципы естественного права, применяемые к поведению и делам наций и суверенов / Пер. с лат. – М.: Госюриздат, 1960. – § 168.
  25. Оттенсон А. Памятники культуры во все времена были объектом охраны государства // Советское право. – 1985. – № 3. – С. 192.
  26. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 12.
  27. Икоников А. О ценностях подлинных и мнимых // Наше наследие. – 1990. – № 3. – С. 2.
  28. Максимов В.В. Правова охорона культурних цінностей у конвенціях ЮНЕСКО: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.11. – К., 1997. – С. 13.
  29. hanov.narod.ru
  30. Аки А.Д. Гаагская конвенция – первый международный документ в защиту памятников истории и культуры // Охрана наследия за рубежом: опыт прошлого и современные проблемы. – М., 1995. – С. 6–7.
  31. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 437.
  32. Аки А.Д. Гаагская конвенция – первый международный документ в защиту памятников истории и культуры // Охрана наследия за рубежом: опыт прошлого и современные проблемы. – М., 1995. – С. 7.
  33. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – С. 24–25.
  34. Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. – М.: Международные отношения, 1979. – С. 85.
  35. Игнаткин И.А. Охрана памятников истории и культуры. – К., 1990. – С. 168.
  36. Игнаткин И.А. Охрана памятников истории и культуры. – К., 1990. – С. 168.
  37. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 390.
  38. Охорона культурної спадщини: Зб. Міжнародних документів. – К., 2002.
  39. Ле Корбюзье Ш.-Э. Три формы расселения. Афинская хартия. – М., 1976. – С. 91–126.
  40. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 453.
  41. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – C. 457.
  42. Roerich Banner of Peace. – New York, 1931. – P. 5.
  43. Культурна спадщина людства: збереження та використання / Акуленко В.І. Магазинщикова І.П., Моздир М.І., Тарасенко О.О. – Львів: Істина, 2002. – С. 25.
  44. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – C. 85.
  45. Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні (1917–1990): Монографія. – К.: Вища шк., 1991. – С. 251.
  46. Акуленко В.І. Формування міжнародно-правової позиції України в охороні культурних цінностей // Суверенітет України і міжнародне право. – К.: Манускріпт, 1995. – С. 313.
  47. Україна в міжнародно-правових відносинах. Кн. 2. Правова охорона культурних цінностей / Відп. ред.: акад. НАН України Ю.С. Шемшученко та д-р юрид. наук В.І. Акуленко. – К., 1997. – С. 73.
  48. Лакс Манфред. Защита культуры // Museum. – 1985. – № 147. – С. 44.
  49. o.org
  50. Колбасов О.С. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Международные отношения, 1982. – С. 11.
  51. Шемшученко Ю.С. Міжнародні аспекти охорони природи. – К., 1985. – С. 7.
  52. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 43.
  53. Пресуйер Леон. Конвенція про всесвітню спадщину – через 20 років // Кур'єр ЮНЕСКО. – 2002. – № 1. – С. 43.
  54. Старжина Т.М. Экологические концепции и охрана морской среды // Советский ежегодник международного права. – М., 1984. – С. 245.
  55. Старжина Т.М. Экологические концепции и охрана морской среды // Советский ежегодник международного права. – М., 1984. – С. 245.