Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материала

Содержание

Природа та зміст всесвітньої культурної та
2.2. Принципи та критерії формування
2.3. Правова природа періодичних доповідей держав – сторін Конвенції
2.4. Імплементація міжнародно-правових норм охорони

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

Р О З Д І Л 2

ПРИРОДА ТА ЗМІСТ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА

ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

2.1. Загальна характеристика правового статусу культурної та

природної спадщини в Конвенції ЮНЕСКО

про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р.

Міжнародні документи, що стосуються охорони культурних цінностей, містять норми, які регламентують конкретні заходи забезпечення захисту таких об'єктів. Як зазначає Е. Александров, практика на основі узагальненого досвіду затвердила деякі способи охорони, що забезпечують принципове вирішення цієї проблеми і в той же час залишають широке поле діяльності в процесі майбутнього нормотворення [178, c. 130]. Поява способів захисту культурних цінностей та об'єктів виникло історично шляхом їх відособлення від засобів, за допомогою яких міжнародне право здійснює захист людських благ та цінностей взагалі. Е. Александров вважає, що таку систему спеціальних способів, які передбачають та регламентують захист культурних цінностей та об'єктів, необхідно відрізняти від системи способів захисту всіх інших людських благ та інтересів в силу їхньої специфіки.

Він виділяє такі основні способи: а)надання культурним цінностям певного привілейованого юридичного статусу, б) формулювання особливих зобов'язань держав в справі охорони культурних цінностей та об'єктів, в) використання міжнародних органів та організацій, діяльність міжнародних неурядових форумів та організацій [179, c. 130].

Міжнародні відносини, що складаються в сфері охорони унікальних природних комплексів і культурних цінностей регулюються універсальним договором – Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. Вказаний документ регламентує основні способи охорони таких об’єктів. Виходячи зі змісту міжнародного документу, об’єкти культури та природи, визнані міжнародним співтовариством всесвітньою спадщиною, отримують в результаті цього визнання статус всесвітньої спадщини людства.

Під наданням культурним об'єктам привілейованого юридичного статусу розуміється надання нейтралітету або імунітету у воєнний час та відповідних пільг у мирний час, особливих прав, національного режиму або режиму найбільшого сприяння тощо. Для діючої універсальної нормативної системи цей спосіб характеризується доволі обмеженим використанням, хоча, на думку Е. Александрова, він є найбільш ефективним[180, c. 130]. В нормах міжнародного права існує тенденція до поширення такого привілейованого статусу не тільки на матеріалізовані цінності та об'єктами, твори мистецтва, але й на творців, які їх створили, умови їх праці, на розвиток мистецтва та культури взагалі.

Вирішення питання щодо статусу певного об’єкту має важливе політико-правове значення, оскільки від нього залежать характер і обсяг наданих державам прав та накладених на них обов’язків [181, c. 27]. Зокрема, особлива увага при цьому повинна приділятись порядку встановлення та оформлення статусу всесвітньої спадщини, оскільки внаслідок саме набуття об’єктом певного статусу згідно з теорією права, як вважає узбецький дослідник Ю.А. Жураєв, виникають юридичні наслідки: а саме – права і обов’язки суб’єктів щодо охорони об’єкта [182, c. 31]. Щодо об’єктів всесвітньої спадщини, то їх охорона повиннa бути пріоритетним напрямкoм в сфері нормативно-правового регулювання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У Конвенції передбачаються основні повноваження цього Комітету, серед яких: складати, поновлювати й публікувати списки цінностей всесвітньої культурної та природної спадщини (п. 2 ст. 11); вносити до Списку всесвітньої спадщини цінності, що знаходиться під загрозою (п. 4 ст. 11) – зокрема, таких випадків було два – в 1991 і 1992 рр. відповідно Комітет включив в Список всесвітньої спадщини, що знаходиться під загрозою, два видатних архітектурних ансамблі, яким загрожувало руйнування в результаті військових дій: стародавнє місто Дубровнік і храми Ангкора; визначати критерії, на підставі яких цінність культурної чи природної спадщини може бути включена в обидва списки (п. 5 ст. 11) – зокрема Комітет визначив дві групи критеріїв – окремо для культурних і окремо для природних об’єктів; отримувати і вивчати заявки про надання міжнародної допомоги державам стосовно культурної та природної спадщини (п. 1 ст. 13); ухвалювати рішення щодо цих заявок, визначати характер та обсяг своєї допомоги (п. 3 ст. 13); встановлювати порядок черговості для своїх операцій (п. 4 ст. 13); складати, оновлювати й розповсюджувати список цінностей, для яких виділяється міжнародна допомога (п. 5 ст. 13); ухвалювати рішення про використання коштів Фонду всесвітньої спадщини (п. 6 ст. 13); співпрацювати з міжнародними й національними, урядовими й неурядовими організаціями (п. 7 ст. 13) – згідно з цим положенням національні, наприклад, неурядові організації США, такі як Коаліція Великого Уєлоустоуна, Американських річок та Національних парків та організації по збереженню співпрацювали безпосередньо з ЮНЕСКО в 1995 р. щодо включення Національного парку Уєлоустоун до Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою.

Отже, основні функції Комітету всесвітньої спадщини спрямовані на забезпечення міжнародної охорони об’єктів всесвітньої спадщини та координації міжнародної діяльності держав-сторін Конвенції 1972 р. у цій сфері. Діяльність Комітету всесвітньої спадщини характеризується певними ознаками міжнародного управління в сфері збереження культурної спадщини людства.

Допоміжними органами в системі міжнародно-правового захисту всесвітньої спадщини є Бюро всесвітньої спадщини, Секретаріат Комітету всесвітньої спадщини, Центр всесвітньої спадщини. Бюро всесвітньої спадщини утворюється із членів Комітету всесвітньої спадщини – це є виконавчий орган, який готує сесії Комітету, координує його роботу та затверджує дату, час та порядок денний його сесії. Бюро Комітету складається з Голови Комітету, п’яти Віце-голів та доповідачів. Секретаріат Комітету назначається Генеральним директором ЮНЕСКО, є технічним допоміжним органом, який готує документацію Комітету, а також забезпечує виконання рішень Комітету [207, p. 2].

Для надання допомоги Комітету при Секретаріаті Організації Об’єднаних Націй в 1992 р. був створений Центр всесвітньої спадщини з метою сприяння приєднання до Конвенції 1972 р. і її більш ефективного застосування. Центр створений для розробки комплексного міжгалузевого підходу до збереження як культурної, так і природної спадщини, що має видатне універсальне значення, в рамках директив, що прийняті Комітетом всесвітньої спадщини і Генеральною Асамблеєю держав-учасниць Конвенції [208]. Цей орган організовує щорічні засідання Бюро та Комітету, подає консультативну допомогу країнам-членам у підготовці об’єктів-номінантів, забезпечує технічну підтримку на прохання, координує роботу з доповідями про стан пам’яток та екстрені заходи щодо їхнього врятування.

Центр має ще ряд інших завдань, це, зокрема – організація семінарів й технічних майстерень, ведення банку даних, удосконалення навчальних матеріалів та інформування громадськості шляхом випуску бюлетенів всесвітньої спадщини тощо. Центр проводить роботу в тісному контакті з підрозділами ЮНЕСКО, які займаються питаннями охорони культурної та природної спадщини, зокрема, з відділом культурної спадщини у секторі культури, з відділом екологічних наук у секторі науки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, механізм охорони всесвітньої культурної та природної спадщини складається відповідно до Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. з національної та міжнародної охорони. Основний акцент в Конвенції 1972 р. робиться на заходи, передбачені національною охороною. Міжнародне співтовариство при функціонуванні “системи колективної охорони” відіграє в ціьому допоміжну роль.

Суверенітет держави, що взяла на себе міжнародно-правові зобов’язання щодо охорони об’єктів всесвітньої спадщини, які знаходяться на її території, ніяким чином не обмежується. Навпаки, міжнародне співтовариство повинно сприяти дотриманню та повазі суверенітету держави.

Під об’єктом всесвітньої спадщини слід розуміти об’єкт культури або природи, що володіє видатною універсальною цінністю для всього людства, включений до Списку всесвітньої спадщини та відносно до якого держава взяла на себе міжнародно-правове зобов’язання щодо охорони.

Одним з основних недоліків Конвенції 1972 р. є відсутність міжнародно-правової чіткої регламентації відповідальності суб'єктів за невиконання Конвенції1972 р.

2.2. Принципи та критерії формування

Списку всесвітньої культурної та природної спадщини

Через багато століть після існування стародавнього грецького суспільства людство знову повернулось до ідеї створення переліку “чудес світу”, при чому об’єднавши витвори мистецтва, створені людиною та видатні пам’ятки природи в одному списку, і надавши таким об’єктам особливий правовий статус. Французький науковець Леон Прессуйр відмічає важливість еволюціонування ідей філософії концепції всесвітньої спадщини людства на сучасному етапі, яка містить в собі стару ідею – відзначення див світу [238, c. 43]. Сьогодні, продовжує вчений, можна констатувати факт поступового стирання межі між культурною та природною спадщиною, а також факт нового бачення спадщини як цілісності, як спільного надбання усіх, за якого повністю враховано взаємодію людини з природою [239, c. 43].

Відповідно до основних положень концепції всесвітньої спадщини створюється реєстр, який повинен відображувати цінності культури та природи, що мають видатне універсальне значення для всього людства. Значення існування такого списку є досить вагомим. Як вважає В.І. Акуленко, облік пам’яток – це нормативно визначений порядок надання правового статусу пам’ятки культури об’єктам історичної, наукової, художньої та іншої культурної цінності [240, c. 217]. Тобто, перелік об'єктів культури та природи носить не тільки інформативну функцію, але й наочно демонструє офіціальне визнання об’єкта всесвітньою спадщиною міжнародним співтовариством.

Згідно з нормами Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. Комітетом всесвітньої спадщини відповідно до своїх повноважень складаються, поновлюються й публікуються списки цінностей культурної та природної спадщини, що мають назву Список всесвітньої спадщини та Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою.

До Списку всесвітньої спадщини заносяться об’єкти для охорони яких “все міжнародне співтовариство зобов’язане співробітничати” (ст. 6 Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини). В літературі та в засобах масової інформації для цього переліку загальноприйнятою є назва – Список ЮНЕСКО або Спадщина ЮНЕСКО. Згідно з основними положеннями концепції всесвітньої спадщини об’єкти культури і природи включаються до одного реєстру.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, для включення певного об’єкту культури або природи в Список всесвітньої спадщини слід отримати подвійну згоду – згода держави-учасниці Конвенції, на території якої розташована певна культурна чи природна цінність та Комітету всесвітньої спадщини, який уособлює міжнародне співтовариство. Об’єкт культури та природи включається в Список всесвітньої спадщини в разі відповідності його певним критеріям, які встановлені Комітетом всесвітньої спадщини. Якщо об’єкту видатної універсальної цінності загрожують певні небезпеки, він може бути внесеним до Списку всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою, внаслідок чого з Фонду всесвітньої спадщини може бути надана міжнародна фінансова допомога.

2.3. Правова природа періодичних доповідей держав – сторін Конвенції

щодо охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини

Заходи охорони культурної спадщини, яка становить значний інтерес для всього людства, на національному рівні часто є не досить ефективними, тому міжнародне співтовариство в особі міжнародних організацій – ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи та інших – здійснює контроль за виконанням конвенцій сторонами, що взяли на себе зобов’язання стосовно збереження такої спадщини. Відповідно до ст. 8 Статуту ЮНЕСКО на держави-члени організації покладається обов’язок щодо подання в строки і за формою, що встановлені Генеральною конференцією доповідей, які містять відомості про закони, положення і статистичні дані про її установи та її діяльність в царині освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій ЮНЕСКО [267, c. 73]. В розвиток цього положення в Правилах процедури 1950 р. передбачений обов’язок держав-учасниць, крім загальних доповідей надавати особливі доповіді про заходи, що вживаються ними для проведення в життя затверджених Генеральною Конференцією конвенцій та рекомендацій [268, c. 13; 269].

Конвенцією про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р., що була прийнята під егідою ЮНЕСКО прямо передбачається обов’язок держав-сторін повідомляти Генеральну конференцію ЮНЕСКО про законодавчі та регламентуючі положення та інші заходи, вжиті ними з метою виконання Конвенції (ст. 29). Такі повідомлення повинні оформлюватися у доповіді, які подаватимуться в установлені Генеральною конференцією ЮНЕСКО строки та у відповідній формі. Дане зобов’язання є спеціальним по відношенню до загального, що міститься в Статуті ЮНЕСКО і має характер подвійного зобов’язання.

В Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. (ст. 26) також передбачений обов’язок держав-сторін щодо надсилання один раз на чотири роки доповіді “із відомостями відносно вжитих, підготовлюваних чи таких, що вивчаються їхніми адміністраціями, заходів для проведення в життя Конвенції 1954 р. та її виконавчого регламенту, про що вони вважатимуть за доцільне повідомити” [270, c. 96]. Аналогічне зобов’язання міститься і в ст. 16 Конвенції про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 р. [271, c. 119].

Практика міждержавного співробітництва певною мірою випередила теоретичні дослідження забезпечення дотримання державами міжнародних зобов'язань. В прийнятих в другій половині ХХ ст. багатосторонніх угодах доволі значне місце займають положення про способи їх забезпечення. Вперше обов'язок щодо подання доповідей державами з метою контролю за виконанням міжнародно-правових зобов'язань запровадила Міжнародна Організація Праці. Згодом така практика була поширена на сферу обмеження військової діяльності, проблему роззброєння та обмеження зброї, координацію економічної політики, космічної діяльності. Обов'язок щодо подання доповідей державами містяться в низці міжнародних документів, що стосуються міжнародної ядерної безпеки (Договір про без’ядерну зону південної частини Тихого океану 1985 р.), екологічної безпеки (Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.) тощо, а в сфері міжнародного захисту прав людини такі доповіді відіграють виняткову роль.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Для допомоги в підготовці періодичних доповідей були розпочаті в європейському регіоні два проекти: Нордичний офіс всесвітньої спадщини ініціював створення комп’ютерної бази для спостереження та звітування держав і створення веб-сторінок для їх об'єктів; а також Рада Європи заснувала програму розробки культурного порталу в системі Інтернет для доступу користувачів до національної інформації про культурні об'єкти, національну політику тощо.

ХХІХ сесія Генеральної Конференції ЮНЕСКО в 1997 р. прийняла рішення на виконання ст. 29 Конвенції щодо надання періодичних доповідей на виконання Конвенції (Розділ І) та стану збереження об’єктів Всесвітньої спадщини (Розділ ІІ). Державам-сторонам Конвенції пропонується надати звіт, який повинен бути складений по кожному об’єкту, що включений в Список всесвітньої спадщини, безпосередньо особою або особами, відповідальними за управління об’єктом.

В першому розділі “Реалізація Конвенції про охорону всесвітньої спадщини державою-стороною” повинна міститися інформація щодо юридичних та адміністративних положень, які держава-сторона застосувала, а також інші види діяльності, вжиті з метою виконання Конвенції та досвід, набутий в цій сфері. Особливо це стосується зобов’язань та висновків, визначених в спеціальних статтях Конвенції. Другий розділ “Стан збереження окремих об’єктів всесвітньої спадщини” повинен висвітлити стан збереження окремих об’єктів всесвітньої спадщини, що розташовані на території відповідної держави-сторони.

Головною метою міжнародно-правового регламентування розгляду доповідей держав-учасників, на думку колишнього Генерального секретаря ООН Бутрос Б. Галі, є налагодження співробітництва між членами Комітету та представниками зацікавлених держав з тим, щоб гарантувати здійснення всіх прав, що захищаються цим документом [294, c. 71]. В тому числі, мета періодичної звітності про виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. слугує таким основним чотирьом цілям: забезпечувати експертизу реалізації Конвенції державами-сторонами Конвенції; забезпечувати експертизу того, наскільки цінності всесвітньої спадщини того чи іншого об'єкта, внесеного в Список всесвітньої спадщини, зберігаються протягом часу; забезпечувати своєчасну інформацію про об'єкти всесвітньої спадщини для реєстрації стану охорони об'єктів; забезпечувати механізм регіонального співробітництва і обміну інформацією та досвідом між державами-сторонами щодо виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини [295].

Подання періодичної звітності сприятиме здійсненню оцінки глобального застосування Конвенції 1972 р. державами-учасницями, а також тривалості підтримання (чи не підтримання) значимості всесвітньої спадщини, яка обґрунтовує включення цінності в Список всесвітньої спадщини. Оцінка повинна здійснюватись:

стосовно цінності всесвітньої спадщини (поліпшення управління об’єктом, сучасне планування, зменшення кількості термінових та окремих втручань та скорочень витрат завдяки превентивному збереженню);
стосовно держави-учасниці (вироблення більш ефективної політики щодо всесвітньої спадщини, сучасне планування, поліпшення управління цінністю та превентивне збереження);
стосовно регіону (регіональне співробітництво, вироблення регіональної політики та дій щодо всесвітньої спадщини, спрямованих на забезпечення специфічних потреб регіону);
стосовно Комітету або Секретаріату (краще розуміння умов, в яких знаходиться цінність, та її потреб у національному і регіональному рівнях, вироблення відповідної політики та прийняття більш адаптованих рішень) – п. 7 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини, щодо належного довгострокового законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів [296].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Міжнародно-правовий контроль шляхом подання періодичних доповідей не обмежує суверенітет держав, проте впливає позитивно на дотримання державами міжнародно-правових обов’язків. Доповіді держав спеціально уповноваженим контролюючим органам та організаціям виконують такі функції в сучасній системі міжнародного права та міжнародних відносин: контроль за виконанням міжнародно-правових зобов’язань; інформаційна функція; функція стимулювання до виконання міжнародно-правових зобов’язань.

Узагальнення інформації, що міститься в періодичних доповідях держав та прийняття відповідними міжнародними органами рішень по ним сприятиме формуванню та закріпленню в міжнародному праві нових норм.

2.4. Імплементація міжнародно-правових норм охорони

всесвітньої культурної та природної спадщини в

національне законодавство держав

Сучасний стан реалізації міжнародно-правових норм показує, що більшість норм міжнародного права здійснюється при сприянні механізмів національного права, тобто в процесі внутрішньо-правової імплементації норм міжнародного права. Термін імплементація – (від лат. implere – наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати) – організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правов их зобов’язань. Організація та діяльність органів держави щодо застосування норм міжнародного права регламентуються національним правом [302, c. 19]. Внутрішньо-правовий механізм реалізації норм міжнародного права складається з національного нормативно-правового забезпечення та інституційного механізму. Ефективність цього механізму складається з успішного поєднання цих двох напрямів. Результативність заходів щодо збереження всесвітньої спадщини залежить від досконалості існуючого механізму національної імплементації та правового режиму таких об’єктів. Така вимога міститься в Настановах, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини, щодо належного довгострокового законодавчого, інституційного і традиційного захисту, а також довгострокового захисту на рівні підзаконних нормативно-правових актів (п. ”b” (vi) 44) [303].

Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини була прийнята 16 листопада 1972 р. і вступила в силу в 1975 р., коли кількість держав-учасниць досягла двадцяти. Першими 7 грудня 1973 р. до Конвенції 1972 р. приєдналися США, за ними – ще 19 країн: Єгипет, Ірак, Болгарія, Судан, Алжир, Австралія, Заїр, Нігерія, Нігер, Іран, Туніс, Йорданія, Югославія, Еквадор, Франція, Гана, Сирія, Кіпр і Швейцарія. Засобами державно-правового забезпечення юридичної обов’язковості міжнародно-правових актів для держав є ратифікація, затвердження, прийняття приєднання та підписання міжнародно-правового акту, а також обмін документами (ст. 14, 15 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.). Більшість держав висловили згоду на обов’язковість Конвенції 1972 р. шляхом ратифікації [304].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Про значну увагу, що приділяється культурним пам'яткам всесвітньої спадщини, свідчить підготовка урядом РФ постанови "Про затвердження Порядку формування переліку об'єктів культурної спадщини, що рекомендуються Російською Федерацією для включення в Список всесвітньої спадщини" (на сьогодні ще не вступив в силу). Цей нормативно-правовий документ розроблений згідно з Федеральним законом "Про об'єкти культурної спадщини (пам'ятки історії та культури) народів РФ" та на основі положень Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини. В ньому регулюються питання формування переліку об'єктів культурної спадщини, що рекомендуються РФ, поряд з об'єктами природної спадщини та змішаними об'єктами для включення в Список всесвітньої спадщини. Цей перелік формується на основі заявок органів державної влади суб'єктів РФ про включення розташованих на їх території об'єктів культурної спадщини в Список всесвітньої спадщини. Такі заявки направляються в Комісію РФ з справ ЮНЕСКО, яка спільно з Міністерством культури РФ (якщо питання стосується природної спадщини – бере участь Міністерство природних ресурсів РФ) здійснює їх розгляд з метою визначення доцільності включення об'єкта в перелік. Об'єкти, що включені до переліку подаються Комісією РФ з справ ЮНЕСКО для включення їх в попередній перелік Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Слід відмітити наявність в законодавстві Російської Федерації Закону “Про охорону озера Байкал” від 1 травня 1999 р., який визначає правові основи охорони видатної пам’ятки природи, що занесена в Список всесвітньої спадщини, його водний режим, регулювання туристичної діяльності, здійснення державного екологічного контролю, моніторингу тощо.

Досить прогресивним кроком є створення та функціонування в системі державних органів Російської Федерації Російського науково-дослідного інституту культурної та природної спадщини, статут якого затверджений 15.02.1995 р. [323]. Основними цілями цієї наукової установи є реалізація положень Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини, наукового забезпечення державної політики в області культури та регіональних програм щодо збереження та використання національної спадщини та інші. Інститут здійснює ряд видів діяльності: проведення фундаментальних методичних і прикладних науково-дослідних робіт в сфері культурної і природної спадщини, розробка регіональних комплексних програм охорони та використання культурної та природної спадщини тощо. В нормативно-правовому акті передбачено ряд повноважень інституту, його склад та управління.

Республіка Бєларусь ратифікувала Конвенцію 12 жовтня 1988 р. На її території знаходяться два об’єкти всесвітньої спадщини: Біловезька Пуща (належить Польщі та Бєларусі) та палацово-парковий комплекс ХVІ–ХХ ст. в м. Мир. Тривалий час Бєларусь не мала власних об’єктів в Списку всесвітньої спадщини внаслідок невідповідності окремих положень національного законодавства про охорону історико-культурної спадщини нормам міжнародного права, а також внаслідок пасивної політики влади в цій сфері. Процедура подання національних об’єктів в Список всесвітньої спадщини не регламентується чинним законодавством Республіки Бєларусь. Це створює значні труднощі в імплементаційному процесі. Як вказує І. Мартиненко, «в результаті цього, проходження в 1999–2000 рр. першого білоруського об’єкта – палацового ансамблю «Мир» здійснювалось дипломатичним шляхом» [324, c. 30].

Закон Республіки Бєларусь «Про охорону історико-культурної спадщини» [325, ст. 504] встановлює категорії матеріальних і духовних історико-культурних цінностей. Згідно зі ст. 45 цього Закону матеріальні історико-культурні цінності поділяються на категорії, серед яких категорія «0» – цінності, включені або запропоновані для включення в Список всесвітньої спадщини та категорія «1» – найбільш унікальні цінності, духовні, естетичні та документальні властивості яких представляють міжнародний інтерес. Класифікація історико-культурних об’єктів, на думку І. Мартиненка, може бути підставою для формування національного Зводу особливо цінних пам’яток історії та культури, що свідчитиме про признання Бєларуссю загальновизнаних принципів побудови спеціального законодавства, що встановлює поділ по видам в залежності від їх соціальної значимості [326, c. 229].

Згідно ст. 22 Закону Киргизької Республіки «Про охорону та використання історико-культурної спадщини», перелік пам’яток, що представляються для включення в Список всесвітньої спадщини, після проходження компетентної наукової експертизи подається урядом Киргизької Республіки в Комітет всесвітньої спадщини [327, c. 29].

Відповідно до ст. 19 Закону Республіки Узбекистан «Про охорону об’єктів культурної спадщини» включення об’єктів в Список всесвітньої спадщини здійснюється за результатами історико-культурної експертизи Національною комісією Республіки Узбекистан у справах ЮНЕСКО [328, c. 29].

Отже, аналіз національно-правової практики в сфері охорони об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини свідчить про те, що держави-сторони Конвенції 1972 р. в основному не запровадили в національному законодавстві окремих нормативно-правових актів, що регулюють відносини у вказаній сфері. Охорона цих об’єктів нормативно регламентується законодавством про збереження культурних цінностей та окремо про охорону навколишнього середовища.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Найкращим шляхом для регламентування діяльності щодо охорони, збереження та популяризації всесвітньої спадщини в України, на нашу думку, було б прийняття єдиного комплексного нормативного акту, що має силу закону, наприклад, Закону України “Про об’єкти культурної та природної спадщини України, включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО”, в якому передбачити основні засади щодо збереження, популяризації, відтворення, охорони пам’яток культури і природи, які мають всесвітнє значення.

Вищезазначений закон доцільно спрямувати на детальне регулювання національної процедури подання об’єктів культури та природи до включення до Списку всесвітньої спадщини (визначення принципів відбору об’єктів, проведення національних експертиз тощо), популяризацію таких об’єктів, особливо серед українців, встановлення загальних вимог щодо особливої охорони всесвітньої спадщини тощо. В чинне адміністративне та кримінальне законодавства доцільно внести зміни щодо встановлення підвищеної відповідальності за порушення норм, що стосуються охорони об’єктів всесвітньої спадщини, що знаходяться на території України. Створення фонду охорони всесвітньої спадщини за рахунок благодійних внесків фізичних і юридичних осіб сприятиме акумулюванню коштів для забезпечення належної охорони таких об’єктів, їх оновлення та реставрації тощо.

Blog

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Содержание