Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького

Вид материалаДокументы

Содержание


Становлення та розвиток основних засад
1.2. Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Р О З Д І Л 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ЗАСАД

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У СФЕРІ ОХОРОНИ ВСЕСВІТНЬОЇ

КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ


1.1. Виникнення та розвиток концепції всесвітньої культурної та

природної спадщини в міжнародному праві


Значення культури для людства з давніх часів відображалось у особливому ставленні до матеріальних проявів цієї культури – архітектурних витворів, шедеврів монументального мистецтва. Так, мислителі Стародавньої Греції захоплюючись видатними витворами культури та мистецтва, створили переліки найвизначніших культурних об’єктів. Згадування про Сім чудес світу з'являються в творах грецьких авторів починаючи з епохи еллінізму (середина ІІІ ст. до н.е.). Такі твори були надзвичайно популярні в античні часи та включали в себе описи найбільш грандіозних або в технічному сенсі вражаючих будівель та пам’яток мистецтва. Їх називали чудесами в той час, коли в переліку були відсутні багато справжніх шедеврів стародавньої архітектури та мистецтва.

“Відбір” чудес мистецтва проходив поступово, одні чудеса зміняли інших. Проте їх кількість (сім) залишалась незмінною, оскільки це число було освячено найдавнішими уявленнями про його повноту, завершеність та досконалість (стародавні греки вважали це число священним), тому на їх думку чудес світу мало бути лише сім.

Повний і найбільш популярний перелік “чудес світу” наводить в своїй епіграмі Антипатр Сидонский (ІІІ ст. до н.е.): висячі сади Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, музей в Галікарнасі, єгипетські піраміди, маяк на острові Форос, храм Артеміди в Ефесі та Колос Родоський. Аналогічні списки “чудес світу” згадуються в творах Філона Візантійського “Про сім чудес” та Плінія Старшого в “Природній історії” [13; 14; 15]. Шість з цих чудес світу були створені в період розквіту Стародавньої Греції, п’ять з них – самими греками. Слід зазначити, що популярність творів про чудеса світу не втрачається і в наш час.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Пакт такого роду був задуманий М.К. Реріхом як універсальний документ, сторонами якого є всі країни світу, але політична обстановка того часу стала на заваді поширення цього договору на міжнародному рівні, хоча ідеї, що виражені в ньому, отримали світове визнання. Багато з них знайшли відображення в сучасному міжнародному праві в сфері охорони культурної спадщини. Ряд його нормативних положень слугував основою для прийняття міжнародних актів щодо захисту культурних цінностей, в тому числі і Конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. прийнятій в Гаазі [44, c. 85].

Гаазька конвенція 1954 р. визнала незаконність і недопустимість руйнування або розкрадання культурних цінностей під час воєнних дій будь-якою з держав-учасниць. І хоча принципи її дії обмежені періодом війни і стосуються захисту будівель і монументів, заслугою Конвенції є те, що вона вперше поставила питання про захист пам’яток історії та культури на рівень загальнодержавного завдання.

Це була перша міжнародна угода універсального характеру, в якій об’єднано багато норм, що передбачають охорону культурної спадщини у світовому маcштабі [45, c. 251]. Конвенція 1954 р. підкреслює, що шкода, яка спричиняється культурним цінностям кожного народу, є шкодою для культурної спадщини всього людства, оскільки кожний народ робить свій внесок у культуру. Як зазначає В.І. Акуленко, Конвенція 1954 р. відразу набула величезного значення тому, що вона зробила проблеми культури приналежністю міжнародних відносин [46, c. 313]. Цей міжнародний документ поклав відповідальність за збереження культурних цінностей на уряд країни, на території якої вони розташовані. Він також поставив за обов’язок створити спеціальну національну службу охорони пам’яток в межах складової державної програми розвитку.

Значну роль у становленні та розвитку концепції всесвітньої спадщини відіграла ЮНЕСКО, яка піклується про “збереження та про охорону світової спадщини людства – книжок, творів мистецтва та інших пам’яток історичного та наукового значення, рекомендуючи зацікавленим народам укладення відповідних міжнародних конвенцій” [47, c. 73]. Саме завдяки ЮНЕСКО поняття культурної спадщини людства, як відзначав суддя Міжнародного суду ООН (Гаага) Манфред Ляхс, “оформилось правовим поняттям, як згодом їм стали поняття космічний простір і морське дно” [48, c. 44]. На 32-й сесії ЮНЕСКО, що проходила з 29 вересня по 17 жовтня 2003 р. в Парижі Генеральний директор цієї організації К. Мацуура відмічав, що “в умовах процесу глобалізації нормативна роль ЮНЕСКО стає особливо актуальною”, оскільки в документах, сформованих в рамках цієї організації відображається “загальна узгоджена позиція по основним глобальним проблемам” [49].

На думку найбільш авторитетних вчених, що займаються дослідженнями в природоохоронній сфері всі народи з давніх часів переймались турботами про збереження сприятливих природних умов в своїх країнах, проявляли ініціативу в боротьбі за попередження, послаблення та уникнення негативних проявів діяльності людей по відношенню до природи. Народи підтримували, а іноді просто примушували влади до вжиття необхідних природоохоронних заходів [50, c. 11]. На думку українського вченого Ю.С. Шемшученко, проблемами охорони природи людство було занепокоєно ще за рабовласницького ладу [51, c. 7]. Він наводить приклади існування едиктів індійського імператора Ашока 242 р. до н.е. про охорону лісових масивів, деяких видів тварин та птахів, а також ведення протиерозійних робіт та робіт по охороні лісів у стародавньому Китаї. Проте міжнародне співробітництво в цій сфері не має такої тривалої історії. Дійсно, як вважає Л. Прессуйр, усвідомлення людством необхідності колективного захисту навколишнього середовища з’явилося лише в наш час, хоча перші писемні згадки про дива природи датуються фактично ще задовго до нашої доби [52, c. 43].

Так, невідомий автор латинського рукопису ХІІ ст., що зберігається в Національній бібліотеці Франції, протиставляє сімом рукотворним чудесам світу низку чудес природи, які, на його думку, є свідченням усемогутності Бога. Йдеться про приливи розвиток зародка, фенікса, який, за міфологією, згоряє і відроджується з попелу, вулкан Етну на Сицилії, гарячі джерела поблизу Греноблю, про Сонце та Місяць. Ці дивовижні явища на його думку, не залежать ні від часу, ні від якоїсь випадковості, вони існуватимуть доти, доки існуватиме світ, а шедеври, створені людиною, приречені на загибель [53, c. 43].

Проте до ХІХ ст. в широкому масштабі людство не приділяло значної уваги проблемам охорони навколишнього середовища. Тому і не було потреби у створенні відповідних правових норм щодо їх захисту. Цілеспрямована діяльність щодо охорони природи почалась з кінця ХІХ ст., коли стали вживатися реальні кроки по організації охорони пам’яток природи. Про це свідчить створення в 1872 р. в США першого в світі національного парку – Йєллоустонського (штат Вайомінг). Але при цьому, як зазначає російська дослідниця Т.М. Старжина, ставилися лише естетичні та наукові цілі [54, c. 245]. Лише на початку ХХ ст., з розвитком науки і техніки, в зв’язку з катастрофічними змінами та різким погіршенням навколишнього природного середовища, став все більше виявлятися інтернаціональний характер природоохоронних проблем. Така діяльність переслідувала в основному економічні цілі – тобто мова йшла про збереження джерел сировини [55, c. 245]. Перші конкретні організаційно-правові заходи в цьому напрямку стосувалися міжнародного співробітництва щодо охорони рибних ресурсів, дикої фауни та деяких інших об’єктів живої природи.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Дійсно, до прийняття Конвенції ЮНЕСКО 1972 р. охорона культурних цінностей та збереження пам'яток природи – це були проблеми різних сфер міжнародно-правової охорони, поєднання чого в одному документі до того вважалось недоцільним. Вперше в історії міжнародного права міжнародний документ наділив однаковим правовим статусом шедеври культури та видатні пам'ятки природи. Проте інші суспільні науки вже давно розглядали культуру та природу як явища органічно взаємозалежні та взаємовпливі. Навколишнє природне середовище згідно з філософським тлумачення є важливим для фізичного існування людини, культурне середовище – для духовного життя і саморозвитку людини.

Так, на початку 70-х рр. український вчений В.Л. Мунтян висловив думку, що пропаганда ідей охорони природи має своїм завданням прищепити кожному членові суспільства погляд на природу не тільки як на матеріальну скарбницю, але також як на джерело невичерпних духовних цінностей людства [81, c. 145]. Схожі погляди поділяли і закордонні науковці – Ж. Дорст, який вважав, що ступінь цивілізації вимірюється не тільки кількістю кіловат, вироблених енергоустановками, але й рядом моральних і духовних критеріїв, мудрістю людей, що рухають вперед цивілізацію, прагнуть забезпечити їй довговічність у найбільш сприятливому для її процвітання середовищі, у повній гармонії з законами природи, від яких людина ніколи не звільниться [82, c. 405]. Аналогічно німецький філософ Г. Ріккерт будь-яке явище культури пропонує розглядати в зв’язку з природою і, таким чином, це явище культури повинно вважатись складовою природи” [83, c. 55]. Необхідність комплексної взаємопов’язаної охорони природи та культури, побудованої на однакових принципах підкреслювалась і російським вченим Д.І. Лихачовим [84, c. 4]. Сам факт об’єднання цих двох онтологічно різних видів спадщини (культурної та природної) в Конвенції 1972 р., на думку С.М. Молчанова, свідчить про їх близькість як в методологічно-правовому аспекті, так і з точки зору організації практичної охорони [85].

Конвенція 1972 р., на думку французького науковця Ж. Фрадьє, є не тільки в певній мірі відображенням стану національної культури в кінці ХХ ст., а й вона в силу своїх новітніх положень випередила свій час, оскільки вважається, що представлена в ній спадщина має всесвітню цінність. До цього часу, як зазначає Ж. Фрадьє, жодна цивілізація не визнавала того, що зони національної території або об'єкти різноманітного походження і різних форм можуть володіти "загальною" цінністю [86, с. 33].

Схожі погляди висловлює директор Центру світової спадщини ЮНЕСКО Б. Дросте, який вважає, що фундаментальною засадою Конвенції 1972 р. є те, що певні культурні пам’ятки та природні місця “видатної універсальної цінності” є частиною загальнолюдської спадщини. Збереження цієї спільної спадщини – завдання не тільки окремих країн, а й усього людства. Другою визначальною ознакою Конвенції є те, що вона ставить на чільне місце охорону одночасно культурної та природної спадщини. Такий комплексний підхід до цієї проблеми, особливо з погляду тісної взаємодії людини з довкіллям, науковець визнає логічним і революційним водночас [87, c. 33].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Основою для формування концепції стала міжнародна практика, яка врешті-решт призвела до прийняття конвенційних норм щодо охорони видатних об’єктів культурної і природної спадщини людства. Міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють охорону всесвітньої культурної та природної спадщини становлять інститут міжнародного права у складі нової галузі міжнародного права, що розвивається – міжнародного права охорони культурної спадщини.


1.2. Характеристика всесвітньої культурної та природної спадщини

як особливого об’єкту концепції загальної

спадщини людства


В доктрині міжнародного права приблизно в той же час, коли розпочалася активне співробітництво в сфері міжнародної охорони пам’яток культури, з’явилась концепція загальної спадщини людства. З огляду на очевидну схожість концепції всесвітньої культурної і природної спадщини людства та загальної спадщини вважаємо за доцільне розглянути розвиток та сутність останньої.

В другій половині ХХ ст. в умовах активної експлуатації та не відновлюваності природних ресурсів людство було надзвичайно зацікавлено в економічних та інших ресурсах, що знаходились на територіях спільного користування, які не підвладні національному суверенітетові держав. Це сприяло розвитку в міжнародній практиці концепції спільного надбання, що полягала в активній експлуатації таких ресурсів та територій. Нераціональне довготривале використання просторів та природних ресурсів, що знаходяться поза межами національної юрисдикції держав, спричинило значну шкоду таким об’єктам. Тому, з’явилась гостра потреба в узгодженні правового та інших режимів експлуатації та збереження таких ресурсів всім міжнародним співтовариством.

В доктрині міжнародного права була запропонована наукова концепція загальної спадщини людства, базисною ідеєю якої є раціональне використання об’єктів, що представляють собою цінність певного характеру для всього людства та їх охорона для майбутніх поколінь. Основні обгрунтовані ідеї концепції “загальної спадщини людства” вперше були висунуті президентом США Л. Джонсоном у 1966 році, а потім – представником Мальти в ООН А. Пардо на 22 сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1967 р. Морське дно та його ресурси пропонувалось проголосити загальною спадщиною людства на основі певних принципів такого регулювання: не привласнення цього дна жодною державою, експлуатація ресурсів дна згідно принципів Статуту ООН, врахування інтересів всіх країн, створення спеціального міжнародного органу, який би здійснював функцію опікуна від імені всіх країн над цим дном [91, c. 15]. Згодом це поняття було включено до Договору про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р. (далі – Договір про космос 1967 р.) [92, c. 625]. Основні ідеї концепції загальної спадщини в правовій формі були закріплені в універсальних міжнародних договорах – в Угоді про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. [93, c. 639] та Конвенції ООН з морського права 1982 р. [94, c. 322]. Ця концепція знайшла своє часткове нормативне відображення в Декларації про принципи, що визначають дно морів та океанів і його надра за межами дії національної юрисдикції 1970 р. (де дно і його надра “за межами національної юрисдикції” розглядаються в якості “загальної спадщини людства”), Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. тощо. Генеральна Асамблея ООН в Резолюції 2749 (ХХV) від 17 грудня 1970 р. заявила, що Район дна морів та океанів та його надра за межами дії національної юрисдикції є загальною спадщиною людства, що сприяє укріпленню миру та безпеки, співробітництва згідно з принципами справедливості та рівноправ’я, а також сприяє економічному та соціальному прогресу всіх народів миру згідно з цілями та принципами ООН.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Труднощі у визначенні цих понять обумовлюються тим, що вони не мають єдиного чіткого змісту, яке було б встановлене в теорії або практиці міжнародного права і не викликало ніяких колізій. Цінність юридичних термінів полягає в тому, що вони надають точності, стислості і повноти виразу законодавству. В.І. Акуленко справедливо вважає, що юридична термінологія має безпосереднє значення для стабільності закону і всього законодавства в цілому [132, c. 426]. З огляду на вищезазначену проблематику на перший план виступає проблема адекватності термінології міжнародного права, що використовується в текстах міжнародних договорів. Основні труднощі укладення, перекладу чи тлумачення багатомовних договорів випливають з протиріччя між вимогами повної юридичної однозначності автентичних текстів договору та неоднозначністю мовних засобів їх вираження. За словами В.І. Евінтова, “оскільки юридична однозначність не означає однозначності мовної, для забезпечення правової автентичності текстів різними мовами, що складають єдиний текст договору, необхідно знаходити не обов’язково однозначні терміни, а семантично-правові еквіваленти в різних мовах, що відповідають один одному в рамках даного договору” [133, c. 39].

Розглянемо докладніше це питання. Одразу слід відмежувати такі терміни “загальна спадщина”, “спільна спадщина”, “загальне надбання” від інших. Ці три терміни вживаються виключно на означення об’єктів, що складають концепцію загальної спадщини у широкому змісті (морське дно, Місяць та інші небесні тіла, відкрите море, відкритий космос та Антарктида). Проблема полягає у тому, що одночасно в міжнародно-правових документах, і відповідно, в доктрині вживаються терміни “спадщина” та “надбання”. Слід відмітити, що поняття загальної спадщини людства не є тотожнім поняттю спадщини в приватному праві, в тому числі в цивільному, оскільки в останньому не існує поняття загальної спадщини, а спадщина в цивільному праві завжди відноситься до тих чи інших юридичних або фізичних осіб [134, c. 88].

Термін "загальнолюдське надбання" не є прийнятним в міжнародно-правових документах, але широко поширений в науковій літературі. Так, російський професор Б.М. Клименко пропонує тлумачити термін “спадщина” в розумінні поняття “надбання”. Свою думку вчений обґрунтовує тим, що в міжнародних документах, а саме в протоколах підготовчого комітету по морському дну ці терміни застосовуються як взаємозамінні [135, c. 88].

Проте, на нашу думку, слід мати на увазі, що терміном "загальна спадщина" підкреслюється не стільки сам масив об’єктів, як те, чим людство володіє на сучасному етапі (надбання) та має право активно користуватися ним, скільки важливість їх збереження та захисту в інтересах майбутніх поколінь (те, що сучасники можуть залишити у спадок майбутнім поколінням людства). Головною метою поняття "загальної спадщини", як справедливо підкреслює Н.К. Дінь, є справедливий розподіл переваг, які очікуються від нього на довгочасну перспективу [136, c. 296]. В такий спосіб, концепція змінюючи назву з “загального надбання” на “загальну спадщину” набуває саме такий зміст, що зазначений вище.

Проблемним є також питання вживання термінологічних словосполучень “загальний” та “спільний” в українській мові. В першоджерелах використовується термін “common heritage of mankind” (по-російські – “общее наследие человечества”), що на українську перекладається як “загальна спадщина людства” або “спільна спадщина людства”. Відповідно термін “common” (по-російські “общий” або “всеобщий”) в залежності від контексту перекладатиметься як “спільний” або “загальний” відповідно. Беручи до уваги семантико-лінгвістичне та юридичне значення, термін “спільний” означатиме участь більшості держав та інших суб’єктів міжнародного права, а термін “загальний” – участь держав та суб’єктів без винятку. Аналогічно, як і в російській мові, “всеобщий” означає прийняття всіма державами, “общий” – прийняття більшістю держав. Неточність перекладу саме цього терміну в даному випадку, як зазначає І.І. Лукашук, буде мати юридичне значення [137, c. 81], тобто впливати, в даному випадку на кількість держав, що беруть участь в міжнародних правовідносинах певного виду. Враховуючи надзвичайну важливість для всіх держав – економічно розвинених та тих, що розвиваються та їх зацікавленість у практичному застосуванні концепції, актуальність для сучасних і майбутніх поколінь всього людства, більш доцільно, на нашу думку, в даному термінологічному словосполученні вживати термін “загальний”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Рухомі зображення згідно Рекомендації про охорону та збереження рухомих зображень 1980 р. є виявом культурної самобутності народів і, завдяки своїй освітній, культурній, художній, науковій та історичній цінності, утворюють невід’ємну частину культурної спадщини країни. Водночас рухомі зображення визнаються частиною загальної спадщини людства, тому документ рекомендує сприяти тіснішому міжнародному співробітництву “з метою охорони та збереження цих незамінних свідчень діяльності людини”;
  1. підводної культурної спадщини

Конвенція про охорону підводної культурної спадщини 2001 р. [168] визнає важливе значення підводної культурної спадщини як складової частини культурної спадщини людства і особливо важливого елементу історії народів і націй, а також відносин між ними. Підводна культурна спадщина означає всі сліди людського існування, які мають культурний, історичний або археологічний характер, які частково або повністю, періодично або постійно знаходяться під водою протягом не менше ніж 100 років. Конвенція 2001 р. активно досліджується фахівцями, які визнають особливу специфіку об’єкту наукового дослідження, оскільки збереження підводної археології становить значну проблему [169, c. 130-134; 170; 171; 172]. Держави-учасники по відношенню до свого суверенітету мають виняткове право регулювати та дозволяти діяльність, спрямовану на підводну культурну спадщину, в своїх внутрішніх водах, архіпелажних водах та в територіальному морі, також Конвенція 2001 р. передбачає відповідальність держави-учасниці за охорону підводної культурної спадщини в винятковій економічній зоні та на континентальному шельфі, що підтверджує схожість з механізмом охорони всесвітньої спадщини. За межами національної юрисдикції відповідальність за охорону підводної спадщини несуть всі держави;
  1. документальної спадщини

Не менш важливим видом спадщини людства ЮНЕСКО визнає “документальну спадщину” – книги, стародавні документи, записи. Ця міжнародна організація в 1993 р. заснувала програму “Пам’ять миру” для збереження та поширення документальної спадщини та виступила ініціатором створення Всесвітнього реєстру документальної спадщини універсального значення, який нараховує 68 об’єктів з 33 країн світу. В його основу закладена ідея про величезне різноманіття документальної спадщини та її надзвичайне значення для науковців, оскільки об’єкти документальної спадщини свідчать про культурні досягнення, що мали значний вплив на розвиток цивілізацій світу [173, с. 28-31];

6) нематеріальної культурної спадщини (детально це питання розглядається в Розділі 3 – «Характеристика статусу нематеріальної культурної спадщини в міжнародному праві»).

Будапештська декларація із всесвітньої спадщини була прийнята під егідою ЮНЕСКО 28 червня 2002 р. [174, c. 100] Будапештський документ закликає держави-сторони Конвенції 1972 р. зміцнювати співробітництво в сфері охорони історико-культурних надбань, заохочує країни до визначення і номінування об’єктів культурної і природної спадщини, які “представляють надбання у всій його різноманітності”, до ефективного збереження на національному рівні такої спадщини, зазначаючи, що завдати шкоду такій спадщині – це одночасно завдати шкоду духу людства і спадщині світу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Сучасні тенденції в розвитку міжнародно-правових норм в сфері охорони всесвітньої спадщини свідчать про поступове наповнення новим змістом концепції всесвітньої спадщини. Основне нововведення концепції стосуватимуться поширення статусу всесвітньої спадщини на інші об’єкти культури, такі як археологічна та підводна спадщина, нематеріальна культурна спадщина та інші.