Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Один - див. Числова символіка. Одягу верхнього символіка
Оливкове дерево
Парне - непарне
Паска - див. Хліб. Перехрестя
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   26

Обручення //заручини// /полюбини, хустки, рушники, сватанки, мале весілля/ - символ любові; згоди; єднання; вірності.
Певні відомості про обручення сягають давніх писемних джерел. З ХІ-ХІІ ст. маємо докладні описи української обрядовості.
На заручинах відбувалося обрядове з'єднання рук молодих на хлібі, зерні /звідси й назва традиції/, батьківське благословення.
До молодої на заручини приходили разом із молодим його батьки та родина. Сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху - руку нареченого і перев'язував їх рушником.
Опісля молода пов'язувала старостів рушниками, які сама вишивала, а всіх присутніх обдаровувала полотном, хустинками або ж сорочками.
На території Західної України цей ритуал продовжувала мати нареченої: вона щедро обсипала молодих пшеницею і обов'язково подавала їм мед, що символізує єдність молодих.
Відтоді молоді вважалися зарученими і мусили брати шлюб. Відмова від нього вважалася за безчестя та глибоку образу. Як ознака того, що хлопець та дівчина засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову хустку, наречена - стрічку, квітку або вінок. Дівчина не знімала його аж до шлюбу. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде - не буде щастя у подружньому житті. /Макарчук С. Етнографія України, 1994. - Львів. - С. 343/.
Т. Товкайло.

Один - див. Числова символіка.

Одягу верхнього символіка - це етнічні, соціальні, обрядові, статеві, вікові символи; втілення художнього і культурного рівня майстерності народу; символи естетичних ідеалів нації.
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури. Український костюм формувався протягом тривалого часу становлення українського народу як нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Національний костюм поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції,властиві феноменам духовної культури. Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язана з призначенням костюма. Слід відмітити також, що декоративно-художні прийоми оздоблення костюма значно багатоманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей народу. Символіка народного костюма - важлива складова національних традицій. Знакові функції належать до стереотипів, в яких упродовж віків утілювався досвід поколінь, їхні уявлення про навколишній світ і людину в ньому. Вони стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо /Українська минувшина. - С. 132-134/.
Історія українського верхнього одягу генетично пов'язана з одягом населення Київської Русі, її культурою. Археологічні знахідки, літописи, пам'ятники дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, у літописах та інших письмових джерелах згадуються сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук. Цікаві дані про вбрання здебільшого князів, бояр, дружинників донесли до наших днів іконографічні матеріали ХІ-ХІV століть: фрески, ікони, книжкові мініатюри. Напр., фрески Софіївського собору в Києві зберегли зображення не тільки князівської сім'ї, "характерним елементом вбрання якої був плащ- корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочку з поясом" /Українознавство. - С. 156-157/.
Традиційний український костюм ХVІІ-ХІХ ст. суттєво змінився з часів Київської Русі, зберігши при цьому основні етнічні та регіональні риси. Представники кожної соціальної групи /ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці/ відрізнялися не тільки манерою поведінки, а й своєрідністю вбрання. Костюм того часу був свого роду паспортом, що підкреслював приналежність людини до певної соціальної групи. Одяг козацької старшини виготовлявся із дорогої тканини, привезеної із Західної Європи або місцевого виробництва. Він складався із сорочки з тонкого полотна, вишитої шовком, сріблом або золотом; сорочку заправляли у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору; на сорочку одягався довгий жупан, підперезаний золототканим "персидським" або "слуцьким" поясом; зверху одягався кунтуш або опанча. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи.
На свята одягалися парчові шуби, оздоблені риссю, соболями, горностаями. Важливе місце у костюмах відводилось орнаментам: тканини прикрашали елементами стилізованих квітів, листя, плодів рослин. Характерною рисою українського костюма є його надзвичайна декоративність та мальовничість. Орнаментувався верхній чоловічий та жіночий одяг /жупани, кунтуші, плащі-накидки/, а також сорочки, запаски, очіпки.
Костюм як знакова система містить у собі етнічну, регіональну, статеву, вікову, сімейного стану та соціальну символіку.
Етнічна символіка вказує на належність людини до української нації. Напр., козацький костюм довгий час усвідомлювався як національний, селянське вбрання також вважалося "народним костюмом".
Регіональна символіка передається символами, що належать до числа етнічних, але сприймаються як такі лише певною частиною нації: це особливості окремих видів костюма /напр., на Лівобережжі переважали свити із білого домотканого сукна з клинками "до вусів", а на Правобережжі часто зустрічались коричневі свити "до рясів"/, весь одяг на Полтавщині був довший, ніж на правому березі Дніпра; способи носіння одягу і костюма в цілому / напр., чоловіки в різних регіонах носили сорочку навипуск або заправленою в штани/, а особливо декоративно-художні елементи оформлення костюма.
Статева символіка костюма вказувала на особливості чоловічого та жіночого одягу, що повинні підкреслювати сутність жінки-українки чи чоловіка. Напр., жіночий одяг мав підкреслювати повноту і зріст фігури (як розуміння жіночого ідеалу) за допомогою декоративно-художніх засобів і значного за площею поясного одягу, орнаментованого з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, що були символами родючості чи жінки.
Вікова символіка жіночого одягу виявлялася найперше у кольоровій гамі верхнього вбрання /жінки похилого віку носили одяг майже без прикрас, напільна плахта мала рівну кількість червоних і синіх ниток і под.: чоловічий костюм вікові відмінності мав значно простіші: зменшувалась з роками яскравість тонів та контрастність поєднань, вікова символіка підкреслювалась окремими елементами костюма /поясом, шапкою/ та його аксесуарами /люлькою, палицею/, особливостями зачіски, вусами й бородою/. Характерним прикладом у плані сімейної символіки були поховання незаміжних чи нежонатих людей у весільному вбранні. Українці вірили, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ. Як засіб соціальної символіки важливу роль відігравали яскраві тканини, з якої пошитий одяг, багатство оздоблення одягу як буденного, так і святкового. У народних прислів'ях та приказках народ влучно відобразив таку соціальну диференціацію українців: "Хоч поганий, та в жупані", "Убрався в жупан і дума, що пан", "Не всякого пана пізнаєш без жупана", "Отакі наші вжитки: ні кожуха, ні свитки", "На свиті стільки лат, як на селі хат", "Якраз Савці свитка, та тільки рукавів нема".
Обрядову символіку костюма часто виражали окремі його компоненти: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла або чорна хустка на похороні. Особливою магічною силою володіли речі, виготовлені власними руками. Напр., молода дівчина сама шила сорочку нареченому. Роль обрядового символа виконувала кольорова гама одягу /напр., у весільному костюмі домінував червоний колір/.
Обрядова символіка костюма - ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки. Обрядова функція одягу виявилася у специфічних способах його використання. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, інколи перевдягалися в костюм протилежної статі або незалежно від пори року носили хутряний одяг. До обрядової символіки відносять також ритуальне оголення, яке символізувало дві протилежні тенденції: зближення людини з нечистою силою і водночас захист від неї. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи. /Українська минувшина… - С.137-138/.
Верхній одяг відрізнявся від натільного, нагрудного значною різноманітністю.
На більшій території України були поширені свити /свита "до двох вусів", свита-латуха, свита-куцина/. Шились вони із білого або сірого сукна довжиною до колін і нижче.
Жупан - давній тип слов'янського верхнього одягу. Його шили із темно-синього сукна, він був приталений, мав широкий відкладний комір і манжети. Виготовляли його із дорогих видів тканини /тонкого сукна, парчі/, тому він був символом заможності, приналежності до панівного класу.
Кожух та свита широко використовувались українцями по всій території України і стали символами приналежності до народних мас, самого народу. Щоб підкреслити лібералізм підступного пана, Т.Г. Шевченко говорить до нього так: "У свиті ходить між панами…", а, змальовуючи моральний зріст Яреми від наймита до вільного козака у поемі "Гайдамаки", поет наголошує:
У Лисянці, не в свитині,
У червонім жупані…
У даному контексті жупан виступає символом козацької волі, звитяги, а свитина - підневільного, рабського існування.
Одяг українців, як і природа України, багатий кольоровою гамою, яскравий, барвистий.
Л. Кожуховська.

Око - символ розуму і духу; символ Сонця; зловорожих сил; краси; світильника для тіла /у християнстві/; кохання.
На думку А. Голана, символіка ока сягає глибин двадцяти п'яти віків /!/ Вченими доведено, що майже 90 % усієї інформації людина отримує саме завдяки органам зору. Без очей неможливо бачити, так само як і без світла. Тому у багатьох мовах світу слова на означення ока і світла - історично спільнокореневі /Пор. укр. "світити очима"/.
"У Ведах - писав О.М. Афанасьєв, - сонце називається оком Варуни /неба/, у деяких гімнах сонце і місяць уявляються двома очима неба. Верховний бог германців Один /Водан/ називався однооким" /Афанасьєв О. Дерево життя.- М., 1983. - С.61/.
У Греції воно було оком Зевса, у Єгипті - оком Ра, в ісламі - Аллаха. У християнській літературі, мистецтві поширеним є символ "Недрімного ока" - метафорично-символічної назви Всевишнього.
За космічними віруваннями язичників, Око /Деміург, Творець, Першобог/ - це творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній /С. Плачинда/.
І все ж, на думку вчених, ще 15 - 10 тис. років тому в епоху палеоліту існували численні вірування про "погане" око. Зокрема, про це свідчать фігури ідолів… без очей, або із пов'язкою на обличчі. У грецькій міфології були страшні потвори Горгони, погляд яких убивав усе живе. У слов'ян подібний спопеляючий погляд мав страшний Вій. В античній міфології відомий образ страшного чудовиська Василіска, який поглядом нищив трави, скелі, людей. Цікавий був спосіб уникнути смертельного зору: поставити перед Василіском дзеркало /!/ Змій гинув від власного погляду, відбитого дзеркалом. Ну хіба це не прообраз лазерного променя?!
Віра у "призор", "пристріт", "уроки", "зглаз" /за даними О.Афанасьєва/ - спільна для всіх індоєвропейців. Вірили: "погане око" може викликати численні хвороби, нещастя. Щоб запобігати цьому використовували замовляння /див.: Таланчук О. Духовний світ українського народу. - К., 1992. - С.26-28/. У фольклорі відбиті подібні вірування: "очима пропікати /свердлити/, "очі, темніші ночі", у них "улита якась отрута", "очима їсти /жерти/", "з лихих очей", "блудити очима" тощо.
І все ж добросердна поетична душа українця частіше оспівувала очі як символ доброти, розуму, любові, краси дівчини: "ясні, світлі, карі, чисті, голубі очі" Напр.:
Ой очі, очі, очі дівочі,
Світите в душу, як дві зорі.
В останні роки на Україні розвивається іридодіагностика. Назва походить від слова ірис /по-латинськи - "око"/ - назви райдужної оболонки ока. За станом райдужки лікарі визначають здоров'я людини, які хвороби їй загрожують. Медики твердять: все, що відбувається в організмі людини, залишає свій слід на ірисі. Відомий окуліст із Відня Беєр твердить, що в оці відбиті всі зміни душі і тіла, починаючи від народження!
А сеанси гіпнозу, навіювання. Хіба вони не переконують в тому, що наші пращури мали рацію, коли вірили у "добрі" і "погані" очі? Очі - як зеркало душі і тіла?
То ж випромінюйте своїми очима лише енергію Всесвятості, Милосердя, Краси, і Братолюбія. Не спіть із розплющеними очима у цей складний час!
О. Потапенко.

Оливкове дерево - див. Рослини культові.

Оранта - див. Адорація.

Орел - символ відваги, сміливості; гордості; чоловічої краси; далекоглядності; емблема сили й могутності окремих людей /царів, героїв/, королівств, народів.
З іншого боку орел - символ зарозумілості, самовпевненості, його політ - емблема швидкого духовного падіння, нікчемності.
Напівлегендарний давньогрецький поет-байкар Езоп у байці "Орел, ворона та пастух" ніби ілюструє багатовікову народну мудрість: "Де соколи літають, там ворон не пускають", "Знають сокола по польоту, а доброго молодця по походці". У нього орел - емблема сили і приклад для наслідування дрібним і слабким птахам. Ворона, наслідуючи орла, намагається із отари овець схопити великого барана і заплутується в його вовні. У байці "Хлібороб і орел" орел - вдячний птах, рятує хлібороба від завалу старої стіни. За народним сонником, сон про орла та сокола приносить успіх у справах, сприяння підприємництву, годівля орла - добру новину.
У духовній літературі орел також вважається знаком сили і могутності окремих людей, королівств, народів. З одного боку в Біблії орел - символ гордості, зарозумілості, самовпевненості. З іншого боку орел - символ швидкості падіння, зникнення, нікчемності. "Не мордуйся, щоб мати багатство, - відступися від думки своєї про те, - свої очі ти звернеш на нього, - й нема вже його: бо конче змайструє вона собі крила, і полетить мов орел той до неба…" /Книга приповістей Соломонових 23.4 - 5/. З орнітологічної точки зору Біблія дуже вдало пов'язує духовне падіння людини з пікіруванням орла чи сокола. Адже під час звичайного горизонтального польоту швидкість сокола така ж, як і інших швидкісних птахів.
Але коли сапсан складає крила і каменем падає вниз на здобич, він досягає швидкості 300 км/год. Це абсолютний рекорд у пташиному світі!
В.Куйбіда.

П

Павук - символ центру світу, його засновника; плетіння павутинної сітки та її руйнування символізують діалектику, безперервне чергування сил природи; зображення гігантського павука - емблема місяця; у Біблії павук із павутиною - символ марних сподівань невіруючих, нечестивих людей; диявола, що приманює грішників.
Павук, що сидить у своїй сітці, асоціюється з центром світу. Павук віддавна вважався бажаним у людській оселі, бо ніби "заснував світ". За повір'ям, той, хто уб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
У зв'язку з уявленнями українців про світотворчу роль павуків, особливо в Прикарпатті, перед Різдвом виготовляли їх примітивні копії з соломи. Це було виключно жіноче колективне заняття. "Павуків" підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки циркуляції повітря - через вхідні двері та з палаючої печі - великий "павук" разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки, справляючи враження живої істоти.
Павуки з їх вічним плетінням сітки, із здатністю до вбивств /творення і руйнування/ символізують діалектику, безперервне чергування сил, від яких залежить стабільність світу. У зв'язку з цим символіка павука ніби окреслює змотування нитки попереднього життя для того, щоб розпочати прясти нове життя. Павуки є провісниками біологічних ритмів у природі. Народні метеорологи твердять: "З'явились молоді павучки - буде весняне потепління", "Багато павутиння на бабине літо - буде ясна і холодна зима" і т. ін.
Зображення гігантського павука символізує Місяць, а павука вважають твариною місяця. Символіка павутини збігається з символікою павука. Завдяки своїй спіралевидній формі вона також несе в собі ідею творення й розвитку - колеса і його центра. Павутина з павуком посередині є емблемою смерті й руйнування.
У Біблії із тонкою сіткою павука порівнюють дії нечесних людей. Їх надії марні. "Висиджують яйця гадючі та тчуть павутиння: хто з'їсть з їхніх яєць, помирає, а з розбитого - нитки їхні не стануть одежею, і виробами своїми вони не покриються: їхні діла - діла кривди, і в їхнії руках чин насильства…" /Книга Пророка Ісаї 59.5-6/. А всі ті, хто забуває про Бога, дарма надіються на його милість, на благополуччя і світле майбутнє. "І згине надія безбожного, бо його сподівання, як те павутиння, і як дім павуків - його певність… на свій дім опирається, та не встоїть" /Книга Йова 8,14-15/.
В. Куйбіда.

Паляниця - символ щастя і благополуччя господи; тіла Божого; гостинності; прихильності; ритуального та оберегового знака.
Паляниця - хлібина, переважно з пшеничного борошна. У слов'ян хліб віддавна вважався священним продуктом. Пшенична паляниця на столі символізувала щастя й благополуччя господи. Люди вірили, що Бог наділяє людину хлібом разом із Долею. Ці уявлення і визначили конкретні правила поведінки із хлібною паляницею під час їжі. Не дозволялося, щоб одна людина доїдала шматок після іншої - забереш щастя і силу. Якщо залишив шматок, то цілу ніч снитимуться старці, будеш худнути. Не дозволялося їсти за спиною іншої людини - "з'їси його силу". Християнська символіка ототожнювала хліб із тілом Божим. В Україні будь-яке свято чи обряд не обходились без паляниці, вона була символом гостинності, прихильності, ритуальним та обереговим знаком.
Пшеничні паляниці вживали частіше як святкові або обрядові страви, бо в Україні перевагу завжди надавали житньому хлібові. У неврожайні роки паляниці доводилося пекти з домішками ячмінної муки, висівок тощо.
Паляниці були вінцем хліборобської праці, символізували благородство і красу найдревнішої професії у світовій культурі.
Багатство і цінність, що містяться в образі паляниці - Сонця, є відзеркаленням нашого національного обличчя і справжніми свідками споконвічного прагнення народу до волі, удосконалення, краси й сонця.
Л. Кожуховська.

Парне - непарне - див. Числова символіка.
Паска /Великдень/ - у християнстві - символ воскресіння Господнього, радості, вічного життя; завершення відкуплення людського роду.
Сама назва Паски походить від єврейського дієслова passah - "переходити", і пов'язане воно з виходом євреїв з Єгипту, про що розповідається у різних біблейських книгах. /Вихід, Повторення Закону/. На честь цієї події виникло святкування старозаповітної Паски у євреїв. Пов'язане воно було іще зі святом Опрісноків /маца, неквашене/, котре відзначалося у середині першого місяця /авів або нізан/.
Перед своєю стратою Ісус Христос їсть Паску разом із своїми учнями-апостолами: "А коли настав час, сів до столу, і апостоли з ним. І промовив до них: "Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму" /Єв. від Луки, ХХІІ, 14-15/. Цей епізод Біблейської історії відомий як Таємна Вечеря. Коли вона проходила, Ісус показав зразок смиренності, омивши ноги своїм учням та обтерши їх.
Звичаї, що супроводжують свято Паски, також мають дуже давнє походження.
Христосування бере початок від послання апостола Павла до римлян: "Вітайте один одного святим поцілунком" /Рим; ХVI, 16/. При цьому віруючі уподібнюються учням Христовим.
Звичай дарувати червоні яйця пов'язаний з іменем Марії Магдалини, котра після вознесіння Христа проповідувала Євангелія. У Римі вона протягла червоне яйце зі словами "Христос воскресе" імператору Тіверію. Червоний колір - символ крові Христа. Яйце, що має значення символу життя взагалі, переосмислюється таким чином, постаючи символом вічного життя, котре дарував Ісус Христос своїм воскресінням.
"Пасха - свято радості для всіх: і для дітей, і для дорослих, і для живих, і навіть для мертвих. Бо коли Христос воскрес, то цим Він переміг смерть та диявола, і ми тепер упевнені, що всі люди силою його воскресіння воскреснуть… Воскресіння Христове стверджує нас у вірі, що життя людське не обривається як нитка, що воно сповнене глибокого змісту і значення" /Короткі відомості про свята Православної Церкви. С.8/. Тобто, всесильна смерть уже не має влади над людиною. І попереду не загибель, не знищення, а набуття іншого виміру, "іншого житія, вічного начала". Ці оптимістичні думки близькі й нині мільйонам людей.
В Україні Великдень має давнє коріння, відзначається навесні, у першу неділю після рівнодення. Готувалися до нього заздалегідь, а після вербної неділі вже розписували й фарбували варені яйця, робили писанки та крашанки, пекли спеціальну паску, обрядове печиво, готували багато інших смачних страв. Окрім цих обрядових ритуалів влаштовували великодні гуляння, молодіжні ігри, танці, розваги. Велике значення мав обряд вшанування предків, коли родичі ходили на кладовище з паскою, яйцями та обідали на могилах.
Нині віруючі також печуть паску, фарбують яйця, розписують писанки, несуть до церкви, щоб освятити. У церкві усю пасхальну ніч іде служба, у кожній хаті - свято, пісні, танці, ігри. При зустрічі люди кажуть: "Христос воскрес/е/" і відповідають: "Воістину воскрес". Відвідують померлих на кладовищах, роздають милостиню, щоб упокоїти їх душі.
Ю. Мільошин.

Паска - див. Хліб.

Перехрестя - символ матері /за Юнгом/; подвійного богоявлення; небезпечного місця, де збирається нечисть; можливості вибору найменшого зла із кількох можливих.
У більшості народів світу, особливо слов'ян, перехрестя вважалися небезпечним місцем. У Словнику В.Даля сказано: "Перехрестя вважаються роковими і нечистими; тут здійснюються чари, замовляння, хоронять самовбивць або знайдені трупи…" /Толковый словарь… - М., 1990. - Т.3. - С.61/.
В індуїстській міфології злий дух Бутта жив на перехрестях, у хащах. 30 листопада /на св. Андрія/, за віруваннями, саме на перехрестях доріг збираються стригої, відьми, чорти, б'ються косами, ціпами, нападають на людей, тварин.
У Стародавньому Римі зображення деяких божеств /Діани, Лари/ ставили саме на перехрестях, щоб вони допомагали людям. У фольклорі перехрестя - символ небезпеки, пошуку правильного рішення, шляху тощо.
Г. Потапенко.