Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Києво-Печерська Лавра
Кіт //кішка//
Коза /цап, козел/
Козел відпущення
Козел - див. Коза. Колесо
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   26

Квочка - див. Курка.

Києво-Печерська Лавра - символ духовності українського народу, його святості, смиренномудрості.
Цей православний монастир заснований у 1051 р. монахами Антонієм і Феодосієм у печерах поблизу Києва, звідси й походить сама назва. В 11 ст. Києво-Печерська Лавра була найбільшим у древній Русі центром, що поширював християнство. У 12 ст. монастир отримав статус "лаври" - найвпливовішого православного чоловічого монастиря.
Києво-Печерська Лавра була центром літописання, тут працювали відомі літописці: Нестор, Никон, Сильвестр, котрі займались перекладами на церковнослов'янську мову, та переписували твори зарубіжних авторів. Саме тут було створено "Повість минулих літ", "Києво-печерський патерик" та ін. твори.
Києво-Печерська Лавра виступає осереддям образу святості. Найвищим її покликанням вважалося те, до чого й був спрямований образ святості - об'єднати людей у пориванні поза межі наявного світу, до світу більш досконалого як вищої цінності й мети людського життя. Печерська Лавра мала завдання насаджувати і вирощувати насіння чистої, істинної, благодатної віри.
Печерська Лавра - це не лише святий центр землі Руської, але й центр всенародного просвітництва. Яскравіше за все свідчать про це слова преп. Нестора: "Велика користь буває від вчення книжного... Книжки вказують і вчать нас шляху покаяння. Якщо пошукаєш мудрості в книжках, то одержиш велику користь для душі своєї".
У 16 ст. Печерська Лавра очолює боротьбу українського народу за свою віру. Тут працюють З.Копистенський, П.Беринда, Л.Зизаній. Лавра заснувала осібний інститут проповідників, що понесли слово Боже в народ і стали за оборону православної віри.
Була заснована тут і школа вищого типу, що у п.пол. 17 ст. була перейменована у Києво-Могилянську Академію.
З 1926 року територія Києво-Печерської Лаври оголошена історико-культурним заповідником. Пізніше частина приміщень Лаври знову повернута церкві.
Т. Товкайло.

Китайка - символ честі, чистоти; пошани до героя, який загинув за Україну; трауру.
Китайкою називали густу шовкову тканину синього кольору, що завозили колись з Китаю. Пізніше ця назва перейшла і на бавовняну тканину синього чи червоного кольору, якою покривали обличчя загиблого козака, воїна.
На думку С.Килимника, поняття і символ "китайки" багатозначні: "і надія, і запорука, і вшанування, і певність виконання бажання чи прохання. Дівчата носили китайку як честь, невинність, символ чистоти, а хлопці, зокрема в часи козаччини, як пошана, як нагорода" /Килимник С. Український рік... - С. 310/.
Героєві, який загинув за Україну, покривали труну саме китайкою, що прирівнювалося до славнозвісного "спартанського щита".
У фольклорі, літературі китайка символізує прощання з козаком, світлу та вічну пам"ять, скорботу:
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
/Т.Шевченко/.
Г. Потапенко.

Кінь - символ сонця і водночас потустороннього світу; циклічного розвитку світу; нестримних пристрастей та інстинктів; чоловічого начала; інтуїтивного пізнання; у слов'ян-язичників - символ смерті і воскресіння сонячного божества; багатства, могутності; степу, швидкості; волі; символ вірності, відданості.
У багатьох народів світу кінь вважався священною культовою твариною. Зокрема, у Стародавній Греції кінь був атрибутом бога пекла Аїда. Кельти, деякі стародавні слов'янські племена вірили, що душі померлих несуть у потусторонній світ саме коні. Ось чому у древніх захороніннях часто знаходять череп, упряж коня. В Авесті, Рігведі кінь персоніфікував сонце, яке називали "швидкокінним". У староіндійських, литовських міфах сказано, що кінь створений із Сонця.
В античному світі саме коні були помічниками богів та героїв, символізували могутність імператорів, бо кіннота часто вирішувала долю численних воєн. Історія свідчить, що римські імператори Юлій Цезар, Андріан спорудили навіть пам'ятники своїм коням. І сьогодні зображення коней є на гербах таких держав як Монголія, Венесуела, Мальта, Уругвай, Нігерія та ін.
А.Голан відзначав, що в Ірані образу коня приносили жертви, на його честь запалювали лампади, свічки, готували спеціальну їжу.
У палеоліті кінь символізував чоловічу стать.
Зображення крилатого коня зустрічається в міфології, мистецтві багатьох країн. У старогрецькій міфології крилатий кінь Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку. Згодом Пегаса називають конем поетів. Ударом копита Пегас викликав виникнення джерела Гіпокрена. Хто вживав його воду - отримував поетичне натхнення. Отже, крилатий кінь - символ поезії, а вислів "Осідлати Пегаса" означає - "стати поетом".
Кінь - символ сонця і одночасно емблема пекла, потойбічного світу. У древніх слов'ян /Рибаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1982. - С. 287/ з конем пов'язували вмирання чи народження сонця. Археологічна знахідка оберіг-качка з головою коня свідчить про уявлення слов'ян, що сонце вдень їде на небесній колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає підземними ріками за допомогою качок. З посиланням на багаточисельні літературні джерела А.Голан повідомляє, що в Ірані зображення коня сприймалось як сонячне божество Мітра.
У фольклорі часто постає образ крилатого коня, який наділений силою, надзвичайною прудкістю, кмітливістю та ін. Відмітна ознака чудо-коня - золотосяйна, вогнена грива, що вказує на зв'язок його із сонцем, божеством вогню /див. Сонце. Вогонь/.
В окремих язичницьких обрядах слов'ян кінь пов'язувався також із водою. Митрополит Іларіон вказував, що "з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості...". На всесвітньовідомих Мамаях /див. Мамай-козак/ кінь символізував волю. Безмежно любили коней запорозькі козаки, називаючи їх не інакше як "нерозлучними товаришами", "вірними братами".
Козак власне і був козаком, коли мав коня. У фольклорі козак звертається до коня як до побратима, просить "розбити тугу по темному лугу", винести з "тяжкої неволі". За словами Д.І.Яворницького, козак просить коня "розділити його радість у перемозі над ворогом, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі і далекій Україні..."
Усна народна творчість, література змальовують коня "вороненьким", "баским", "вітроногим". Напувати коня козака символізувало колись на Україні освідчення в коханні. Аналогічно трактувалися і такі дії як сідлання коня, розчісування йому гриви. Вирізьблені з дерева кінські голови /коньки/, підкови були надійним оберегом від злих духів.
Сватати дівчину їхали "кіньми в наряді":
Ой у саді, саді, саді-винограді
Стояв кінь вороний у наряді.
О. Потапенко, В. Куйбіда.

Кіт //кішка// - символ доброго духа житла; незалежності; зла, диявола, відьми; темряви і смерті; охоронця малої дитини; шкідливого ласуна.
За віруваннями стародавніх народів, кіт міг бути помічником як богів, так і відьом, чортів. Дуже шанували котів стародавні єгиптяни, лакські племена. У Єгипті цих тварин називали "добрими духами житла". Їм будували храми, дарувались зображення кішок, зроблені із золота і срібла. Єгипетська богиня радості та веселощів Баст зображалася у вигляді жінки з головою кішки. У лакців існував добрий дух оселі Кікі, що був копією кота.
За даними І.Заянчковського, у римлян "кішка слугувала символом незалежності. Її зображення було неодмінним атрибутом богині Свободи - Лібертас. І зовсім невипадково вождь повсталих рабів Спартак вмістив бронзове зображення кішки на бойовий прапор своїх легіонів" /Заянчковський І. Пам'ятники тваринам. - К., 1983. - С. 107-108/.
Проте у більшості країн Європи, Азії, Америки кіт - це зловорожа істота, диявол, відьма та ін. Перекази, легенди нараховують десятки босоркань, стригоїв, богинок, двоєдушників - злих істот, що перетворювались у чорних кішок. Вчені вважають, що причиною таких вірувань був колір тварин /чорний/, світіння очей у нічний час.
У давнину, щоб уникнути пожежі, під час грози із осель виганяли чорних кішок. За даними Г.Булашева, на Україні кота /кішку/ вважали творінням Бога, добрим оберегом від зла. Проте люди боялися чорних котів, особливо, коли вони перебігали дорогу. У деяких регіонах вважали: у хвості кота є отрута, а тому існував звичай відрубувати його кінець /Булашев Г. Український народ... - С. 330/.
Вислів "між ними чорний кіт пробіг" містить приховану віру в те, що кішка - це "оборотень", який спричинює сварку.
В українському фольклорі кіт - символ охоронця малого дитинчати, кмітливий помічник. Тому він присутній у десятках колискових пісень:
Ой на кота-воркота,
На дитину - дрімота!
Ой на кота - все лихо.
Ти, дитино, - спи тихо.
У ХХ ст. кіт символізував також розбещену достатком людину /"Не все коту Масниця"/, а кішка - хтиву жінку /"Вигинається, як кішечка"/.
Г. Потапенко.

Книга - символ Всесвіту; знань, мудрості; Бога, Істини; езо- та екзотеричного.
У Стародавньому Китаї книга вважалася однією із восьми святих речей, силу, здатну захистити від злих духів. У системі символів Грааля книга означає пошук втраченого світу. У буддизмі усимволізовує досконалу мудрість, мову. Мухіддін ібн Арабі висловив таку цікаву думку: "Всесвіт - це величезна книга, де літери написані, у принципі одними чорнилами і на вічній скрижалі божественним світлом... і звідси сутність божественного феномену, прихованого у таїні таїнств", бере свою назву "трасцедентальними літерами". Саме подібні "трансцедентальні букви" чи, інакше кажучи, ці створені предмети, після фактичної кристалізації у божественному всезнанні були опущені божественним подихом на нижчий рівень, де вони і народили видимий світ" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 246/.
У християнстві книги - це апостоли, які несуть світло знань. Ісус Христос часто зображувався саме із книгою в руках. "Священна Книга, - підкреслює Дж.Купер, - це Ім'я Боже, істина та милосердя".
Книгами Книг у світовій культурі вважаються Біблія, Коран, "Книга Тота /Гермеса/", "Книга Єноха", Тора, Кабала, "Голубина книга", "Влесова /Велесова/ книга" та ін.
Священним для українців є "Остромирове євангеліє" - перша україномовна книга, на якій і сьогодні дають клятву народу України її Президенти, вступаючи на посаду.
У літературі образ книги усимволізовує невичерпне джерело мудрості, культури, освіченості:
Книга - морська глибина.
Хто в ній пірне аж до дна -
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить.
/І.Франко/.
Г. Потапенко.

Кожух - символ достатку, заможності; влади; сімейного щастя; здоров'я.
Кожух - зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. Цей вид одягу є одним із найдавніших у слов'янських народів. Перші згадки про кожух знаходимо в "Іпатіївському літописі", а у "Слові о полку Ігоревім" згадуються кожух і опанча. У різних регіонах України кожух мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення, тобто містив у собі ознаки регіональної символіки. За кроєм нагольні "некриті" кожухи були прямоспинні, розширені до низу /тулуб'ясті, кульові/ та приталені - під стан. У Середньому Подніпров"ї були поширені тулуб'ясті кожухи довжиною до п"ят із стоячими та відкладними комірами. Варто зазначити, що вид коміра - стоячий чи відкладний - був статевим символом на Правобережній Черкащині. Чоловіки носили кожухи із стоячими комірами, а жінки - з відкладними, що мали назву "вилога".
Манжети, колір, поли і поділ кожуха оздоблювались хутром, вишивкою, аплікацією із кольорової шкіри, нашивками із яскравих, плетених шнурків, китицями із різнокольорових вовняних ниток. Найчастіше оздоблювались права пола кожуха, низ рукавів та поділ. Центральним декоративним елементом, що розміщувався у нижньому правому кутку поли кожуха, була "квітка", яка мала складну композиційну будову і втілювала відповідну символіку квітки сонця.
Як правило, кожухи мали білий колір, рідше - червоний або чорний. "Червоні кожухи у різних регіонах України мали свої відтінки: на Чернігівщині - оранжево-коричневий, на Черкащині - червоно-коричневий.
У д.п. ХIХ ст. в центральних областях поширився зимовий одяг із овечого хутра, що покривався тонким фабричним сукном. Його звали кожушанкою /хутрянкою, хутром, шушуном/. Він був значно коротшим від "тулуб'ястих", часто покривався смугастою тканиною.
Найбільшим центром по виготовленню кожухів на Київщині у ХІХ ст. були Богуслав і Брусилів /Николаєва Т.А. Украинская народная одежда. - С. 62/.
Кожух був основним видом зимового одягу. Люди не боялися зимових холодів, коли мали цей одяг. Кожух був гарантом тепла, затишку, здоров'я, приносив впевненість, що сім'я переборе зиму і дочекається весни: "Без кожуха бере скруха", "Зима, а кожуха нема", "Кожухова латка взимку як рідна матка", "Чужий кожух не гріє". Наявність кожуха у господарів було символом заможності, бо тільки заможне населення в Україні влітку носило жупан, а взимку - кожух з овчини /Українознавство. - С. 164/.
На кожух як символ сімейного благополуччя садовили молодят на весіллі, здійснювали обрядові ритуали над новонародженою дитиною.
Цей вид одягу був обрядовим символом на Різдв'яні свята. Головну дійову особу колядок і щедрівок - Козу - одягали в кожух навиворіт. Цей звичай має глибоке етнічне та історичне коріння. У "Короткому етимологічному словнику російської мови" Н.М.Шанський, В.В.Іванов відзначають спільнослов'янське походження цього слова, утвореного від слова кожа за допомогою суфікса -ух-, яке в свою чергу утворилося від слова коза /с. 154/.
У весільному обряді зустрічі молодого теща вбиралася "в овчини", тобто у вивернутий кожух, і, стоячи на порозі своєї хати, намагалася "...зятя злякати, щоб дочки не дати". Обрядовий персонаж "мати у вивернутому кожусі" символізував прадавнє верховенство жінки - прародительки, володарки тваринного світу. При переході до землеробського способу життя, утративши безпосередню залежність від тваринного світу, жінка продовжувала залишатись охоронницею домашнього вогнища та порога - ходу у світ сімейного життя. Саме тому під час заручин дівчину садовили на кожух. У багатьох інших обрядах він виступав у ролі пророчого символа, "щоб зять був багатий, як кожух волохатий". Шерсть із нього підкладали під перший вінець зрубу, по кутках майбутньої хати. Кожухом обгортали сволок, запобігаючи шкідливій дії теслі, який "голий сволок міг "зарубати" "на смерть", "на хворобу", "на нещастя".
Кожух був основним вбранням козаків, котрі вважали, що "козак - муха без кожуха" і що "кожух та свита - й душа сита", носити його потрібно так: "До святого духа не скидай кожуха, а по Святому дусі ходи далі в кожусі".
Жупан і кожух в українців уособлювали владу, приналежність до панівних верств населення /див. Одягу верхнього символіка/.
Л. Кожуховська.

Коза - символ воскресіння предка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри, емблема людини, на яку постійно "звалюють" чужі провини.
Коза у різдв'яних обрадах - символ воскресіння предка народу після наглої смерті. Тотемом деяких старовинних племен, очевидно пастухів, можна вважати козу. Обряд водіння циганом "кози" зберігся до наших днів. "Смертельно хвора коза" після грайливо-театрального втручання "лікаря" враз одужувала, вставала з лавки і починала танцювати, приспівуючи:
Де коза ходить,
Там жито родить,
Де не буває,
Там вилягає.
Де коза ногою,
Там жито копою,
Де коза рогом,
Там жито стогом.
Водночас коза - алегоричний образ. Кажуть: "Кози - то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його". Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: "Тебе десь чорт сплодив на дикій козі". У Біблії козел також асоціюється з нечистою силою: "І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять" /Левит. 17,7/.
Коза /цап, козел/ - об'єкт глузування і насмішок народу - є символом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно "говорять" прислів'я: "Від козла ні шерсті, ні молока", "Поставили козла город стерегти", "Не буде з цапа вовни", "Послухав цапа - і сам у барани попав", "На здоров'я козі, що хвіст довгий", "Коза на базар не хотіла та її повели" та ін.
У Езоповій байці "Вовк і коза" коза - знак розсудливості, розуму й догадливості. Вона не піддається на хитрощі вовка. "Ой, вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій!" Подібний символізм знаходимо в казці "Коза і семеро козенят".

Козел відпущення - крилатий вислів, що походить з опису староєврейського обряду покладання гріхів усього народу на живого козла. Козел відпущення або козел офірний - символ людини, на яку постійно звалюють чужі провини; той, що несе відповідальність за інших.
В. Куйбіда.

Козацтво - символ України, її одвічної боротьби за волю та незалежність; мужності, лицарства, самопожертви, геройства; оборонців православної віри, рідної землі; людської та національної гідності.
Козацтво - вільна воєнно-промислова людність у східно-европейських степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Слово "козак" вперше зустрічається в словнику половецької мови з середини 13 ст., маємо її також у візантійських джерелах, інструкціях італійських міст своїм колоніям на Чорноморщині. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою у прикордонних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степових шляхах або й самі займалися промислами. Під кінець ХV ст. назва козаків поширюється й на ту частину людності Центральної і Східної України, яка ходила на різні промисли, "у ходи", займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком солі, селітри тощо.
Українське козацтво відмінне від інших козацьких формацій Східної Європи не тільки своїм етнічним походженням, але й роллю, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державності, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу. Саме в процесі боротьби степових "уходників" з татарськими нападами виникла десь у п.п. ХVІ ст. організація Запорозька Січ. Поволі козацтво починає проводити власну незалежну від польського уряду зовнішню політику. Особливої сили набирає козацтво у першій чверті ХVІІ ст., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків, а й допомогою польському військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 р., але й міцно пов'язав політику козацтва з національно-релігійною боротьбою українського народу проти Польщі, відроджуючи при цьому державні традиції княжої України-Руси.
Повстання 1648 р. Богдана Хмельницького і тривала війна України проти Польщі стали поштовхом до утворення Української Козацької Гетьманської Держави ХУІІ-ХУІІІ ст. - "Війська Запорозького" /згодом Гетьманщини/, у якому козацтво було привілейованим станом, козацька старшина - провідною верствою, а козацький устрій став основою всієї державної організації. Поруч з тим існувала автономна козацька республіка Війська Запорозького Низового /Запоріжжя/.
Утворення Запорозької Січі стало найвидатнішим явищем в історії України. Ліквідація Козацької Республіки у 1775 р. - невигойна рана українського народу, бо Січ була символом святості, свободи, людської та національної гідності. Свою безмежну любов до козацтва народ висловив у численних піснях /"Чи не той то хміль", "Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче" та ін./, думах /"Самійло Кішка", "Хмельницький та Барабаш"/, легендах /"Походження запорожців", "Іван Сірко" та ін./. Героїчні образи лицарів-козаків навічно увійшли в народні прислів'я: "Козацькому роду нема переводу", "Степ та воля - козацька доля".
В. Коцур.

Козел - див. Коза.

Колесо - символ широкого охоплення чогось; сонця; символ синтезу, активності космічних сил і течії часу; вічної течії життя як боротьби добра і зла; бога-громовержця; богині Неба.
Колесо - один із найвагоміших світових символів /див. Геометрична символіка/. Із правіку у багатьох народів планети воно виступало символом Сонця, бога Неба. На думку А.Голана, первісно колесо усимволізовувало небо. Люди помітили, що небозвід обертається подібно до колеса, тому у багатьох міфологіях сузір'я Великої Ведмедиці названо "колісницею", "колесом". В українській традиції - Великий Віз /який мав чотири колеса/. У "Рігведі" сказано, що сонце котиться, "як колесо". У фольклорі, купальських обрядах знаходимо подібні паралелі. Як відомо, на свято Івана Купала багато народів Європи спускали з гір вогняні колеса. Це символізувало стимуляцію активності сонця, яке давало усьому життя.
У скіфів, за свідченням Геродота, жертовного коня прив'язували до стовпа, увінчаного колесом. Стовп символізував світове дерево /див. Дерево життя/, а колесо - сонце.
В індуїській, джайнській міфологіях існували такі категорії як Каланемі та Калачакра /"колесо часу"/. Калачакра мала 12 спиць-віків. Історія людства уявлялася як вічне обертання колеса. Причому висхідний його півоберт символізував прогрес, а рух вниз - регрес людства. У буддійській міфології Калачакра означала єдність Всесвіту і людини. Вважали, що усі зовнішні прояви і процеси пов'язані з тілом і психікою останньої. Тому, змінюючи себе, людина змінює і світ! Існувало "колесо Фортуни", що виражало рівновагу протилежних сил, принцип полярності.
Однією із варіацій символу "колесо" є лотос, а також троянда.
На думку Б.Чепурка, "кроковеє колесо - коло довкола кола, довкола колеса - тризуба уособлює зародження земного світу і світла, відродження життя". Огненне "кроковеє" колесо запускали і котили, тобто спалювали в основному на перший день різдв'яних свят і на Купала, під час зимового і літнього сонцестояння - основних празників Сонця і сонцеруху" /Чепурко Б. Українці. - Львів, 1991. - С. 32-33/.
За свідченням О.Воропая, побачивши перших журавлів, треба мовити: "Веселик, веселик, колесом перев'яжи дорогу красним поясом!" і кинути на землю червоний пояс. Тоді нібито вісники весни сядуть поблизу людської оселі.
У сучасній українській мові існують такі стійкі вислови, "вставляти палиці в колеса" /діяти обережно/, "десята спиця в колесі" /той, хто відіграє незначну роль/, "п'яте колесо до воза" /який є зайвим; непотрібним/, "колесо щастя" /про мінливість, зрадливість долі/. У цих фразеологізмах - відлуння стародавньої символіки колеса.
О. Потапенко.