Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Їжа українців
Калиновий міст
Каптан - див. Одягу верхнього символіка. Капусняк
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Ікона /образ/ - символ Царства Духу, Господа; молитви; божественної гармонії; світла, слави Божої і величі; устремління світу, людей до Всевишнього; святості; олюдненого образу Бога.
У православ"і ікона прирівнюється до Священного Писання, Христа як одна із форм одкровення та богопізнання. Ікона має догматичне, літургічне, виховне, естетичне значення. Вона призначена для того, щоб у тимчасовому побачити вічне, у видимому - невидиме, у тлінному - вічне. Смисл ікони полягає не в її речовій красі, а у тій "духовній красі першообразу, яка є Богоподібність". Головна думка православної ікони - це гармонія та мир у церкві та її пастві.
У плані людської творчості ікона - дана Богом довершеність, печать відповідності образа своєму першообразу, символу - тому, що він зображує, тобто Царству Духу. Краса ікони - краса стяжанної подоби Бога, і тому цінність її не в тому, що вона красива..., а в тому, що вона відображає Красу" /Настольная книга священнослужителя. - Т. 4. - С. 176/. В іконі наочно передано реалізацію святоотецької мудрої формули: "Бог став Людиною для того, щоб людина змогла стати Богом".
Ікона пронизана символікою форм, ліній, кольорів. Святість Всевишнього людині передається зокрема за допомогою німбу /вінчика/, який є образотворчою передачею духовного світу, внутрішньої гармонії людини і Божої благодаті. Ікона - це зовнішнє вираження перетвореного стану людини, її освячення Божественним світлом.
Водночас багато образів передають, окрім почуттів, знання, земну, церковну і світську діяльність.
Велична простота ікони, спокій її ліній, радість фарб, внутрішня гармонія дають підстави розглядати її саму як символ молитви. Ікона відображає "не хаос нашого гріховного світу, а божественний порядок, спокій, де панує не земна логіка, не людська мораль, а Божественна благодать" /Наст. книга... - С. 182/. Вагоме значення має кольорова символіка ікони. Зокрема, золото на ній символізує світло /див. Світлий/, яке саме є символом Божественного. Водночас золото - це образ "пломеніючого блиску, слави Божої", енергії Всевишнього. Премудрість Божу символізує на іконах червоний колір, устремління світу до Бога - голубий.
Перші ікони з'явилися на Україні у Х ст. Їх використовували при всіх важливих подіях родинного життя, наприклад, у новозбудовану хату вносили ікону Миколи-угодника або Миколи-чудотворця. Роль святинь, оберегів виконували ікони Ісуса Христа, Богородиці, Юрія-змієборця та ін.
Українці-іконописці намагалися наблизити народ до святині, а святих - до народу. Цікавою була кольорова символіка ікон. Золотий колір означав небесне царство, блакитний - чисте і благородне життя на землі, пурпурний - владу Господа та ін.
О. Потапенко.

Ілля Пророк - символ великої віри, могутності, служіння народу.
За православним календарем, Пророк Ілля жив приблизно в 900-х роках. Народився в м.Фесфії Галаадській, в племені Аарона, від батька Саваха. Проживаючи на землі Ізраїльській, Ілля Пророк не поклонявся ідолам, як інші мешканці, а переконував народ повернутися і повірити в Єдиного Бога. Ілля багато молився, і Господь часто з'являвся до нього і показував йому, що має відбутися.
Люди не вірили Іллі. Тоді Господь покарав їх. Протягом багатьох місяців не було ні дощу, ні роси на траві, а палюче сонце знищило всю рослинність, хліб на полях зів'яв, дерева не дали ніяких плодів.
Ілля сумував, що народ голодує, він почав благати Бога послати дощ, аби зросити поле й луки. Бог змилостився, і пішов дощ, наповнивши висушені ставки, спечені на сонці ниви /Короткі відомості про свята Православної Церкви. - С. 99/.
За язичницькою міфологією, Ілля є наступником громовика Перуна, тому і оспівувався він як сівач озимого посіву.
У християнство Ілля ввійшов покровителем дощу і врожаю. Православний люд відсвятковує 2 серпня день святого Іллі. З ним пов'язують кінець сінокосу і початок жнив, тобто повернення літа до осені /"Пророк Ілля літо кінчає, жито зажинає"/.
Від прадавніх вірувань та вшанувань Перуна в українській обрядовості збереглися колядки та приповідки:
Ходить Ілля на Василя,
Носить пугу житяную;
Куди махне - жито росте,
Жито, пшениця і всяка пашниця.
І донині у народі можна почути: "Грім гримить, - то Ілля на небесному мосту в огненній колісниці їде", "До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі - проти вітру", "На Іллі новий хліб на столі" та ін.
Т. Товкайло.

ї

Їжі та харчування українців символіка - це символіка традиційної національної кухні.
З давніх-давен Україна славилася своєю багатою кухнею. Це зумовлено високими смаковими якостями страв, різноманітністю використовуваних продуктів та видів кулінарної обробки. Так, лише способів варіння борщу налічується більше тридцяти, а до його складу входить близько двадцяти найменувань продуктів.
В усьому світі добре відомі українські страви: борщі, пампушки, галушки, вареники, коржі, калачі, гречаники, шпиговане сало, печеня, буженина.
Українській кухні властиві різноманітні способи приготування смаження, тушкування, варіння, печіння, запікання. Особливо смачні страви, запечені в керамічних горщиках: печеня, вареники зі сметаною, тушкована капуста, картопля з м'ясом та ін.
Регіональна символіка харчування українців позначена особливою самобутністю, є залежною від етнографічного складу. Напр., у гірських районах Карпат переважають страви із кукурудзяного борошна, грибів, молочних продуктів: кулеша, чир, мамалига, банош, токан, бринза, будз. У низинних районах готують страви з пшеничного борошна та різних овочів. Велика увага в українській кулінарії приділяється смаковим якостям страв, тому для приправи культивували кмин, цибулю, часник, хрін, м'яту, перець, чебрець, петрушку, шпинат, пастернак.
Улюбленими напоями українців є кваси /хлібний, буряковий, яблучний, березовий, калиновий, грушевий/, узвари із сушених і свіжих яблук, груш, слив, вишень, медова сита, пиво. Здавна поширеними були варенуха, паленка, спотикач, муселець, різноманітні настої й наливки із фруктів та ягід /малинівка, тернівка, вишнівка, слив'янка, шипшинник, горобинівка та ін./ /Українські народні страви. - К., 1992. - С. 4-6/.

Їжа українців - це символ традицій, культури, етносу, якоюсь мірою матеріального стану народу.
Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу, притаманні своєрідні звичаї, пов'язані з приготуванням повсякденних ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез.
За всіх часів і в усіх народів було найбільшою святістю, коли лежав на столі хліб. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, продовжувала родовід, і навпаки, коли він зникав, приходило лихо. Народна мораль найбільше фольклорних сюжетів пов'язувала з хлібом.
Борщ - одна з найпопулярніших страв. В Україні існувало три види борщу: червоний, щавлевий або весняний і пісний.
Улюбленою стравою з вареного тіста з начинкою були вареники. /Див. Вареники/.
Галушки були типовою для українців стравою /див. Галушки/.
Голубці в Україні дуже шанували. Сама назва цієї страви вказує на її символічність. Живі голуби вважаються духовними істотами і символами творчих сил при народженні світу, символом вогняної творчої сили, живого вогню.
Голубці обгортають листками із капусти - це рослина, з якою український народ здавна пов"язував найбільше забобонів і містичних значень, а її ріст порівнювали до росту місяця, звідси символічне значення голубців - образи творчого голуба і місяця /Сосенко К. Різдво-Коляда... - С. 144-145/.
На святому вечорі перед Різдвом обов'язково повинна бути риба, бо вважалося, що риба - одухотворена страва і чародійна. Вона ніби з'єднує старосвітські часи з теперішніми, тобто була основним продуктом харчування первісного господаря і сприяла нинішньому, віддавала себе в жертву людям. Риба мала містичну місію вшановувати народження дитяти у сім"ях Нового року в календарному циклі, приносити йому щастя й долю. Зелені плоди, вирощені руками людини, були добром з новоствореної землі, а риба - з первозданної, даної Богом.
Своєрідною "візиткою" українців у світі є сaло - найпопулярніша м'ясна страва, найцінніший у традиційному харчуванні продукт. Його вживали на полуденок і підвечірок із хлібом, огірками й часником у скоромні дні, брали з собою в дорогу, ним засмажували і затовкували борщ, капусняк, юшку. На смаженому салі робили яєчню, шкварки надавали чудового присмаку кашам, галушкам, вареникам, млинцям тощо. Достаток сала вважався у народі за справжній добробут: "Якби мені паном бути, то я б сало їв і салом закушував". Сало символізувало добробут і ментальність українців.
Капусняк - друга за значення після борщу рідка овочева страва. Страви із капусти українці споживали цілий рік: квашену, сиру, тушковану, смажену. Українці вважали капусту люнарним символом, її ріст має велику схожість з ростом місяця - молодика, бо вона свої напівокруглені листочки, ввігнуті всередину, звиває докупи й утворює повну, тверду, круглу головку, наче місяць уповні у небі.
У поемі І.П.Котляревського "Енеїда" з енциклопедичною точністю перераховуються українські страви, що споживали троянці у гостях у Дідони, праведні у раю і т.д. Серед них, як одну з перших страв, названо "свинячу голову до хріну" - ритуальну страву. У слов'ян-язичників дикий кабан вважався священною твариною, його приносили в жертву богам, починали з нього як ритуальної страви трапезу. Поряд з дикою, такого ж символічного змісту набула й домашня свиня, а також страви з домашньої птиці, зокрема індика. З вепром був пов'язаний культ верховного бога Перуна, з домашньою птицею - культ життєдайної, плодоносної матері-землі /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С. 107/.
Дуже поширеними та улюбленими щоденними стравами українців є різноманітні каші: гречана, ячна, манна, пшенична, гарбузова та ін. "Каша - мати наша". У давнину званий обід на весіллі, хрестинах чи у будь-яке свято називали кашею. Після розподілу короваю на весіллі обов"язковими були борщ та каша, обрядові страви, що означали кінець свята. На початку ХХ ст. особлива роль у родинних обрядах належала пшоняній, пшеничній каші, що символізувала собою продовження роду. А своєрідним символом бідності була ячна каша, про що свідчить народне прислів"я: "Лихо наше - ячна каша: з'їв би й такої, та нема ніякої".
У східних слов'ян був такий звичай: під час укладання мирного договору противники варили кашу і їли її. Каша ставала символом союзу, без неї мирний договір не міг набути сили. З тих часів, мабуть, дійшов до нас вислів про дуже вперту людину: "З нею каші не звариш".
Cеред приправ, якими здоблювали страви, окремо слід виділити цибулю та часник, що вважалися в народі чудодійними ліками, яким приписувалася цілюща сила, бо "цибуля від семи недуг лікує", а часник, як стверджує К.Сосенко, є символом місяця, зовнішня форма його "білих зубців" нагадує серп місяця-молодика, а смакові якості - палючу і пробуджуючу життєву енергію людей. Силу часнику запозичено від внутрішньої сили місяця, що так само має вплив на землю і все живе на ній. Через те часник кладуть у страви як символ родючості і здоров'я. Його вважають містичною дезінфекцією проти епідемічних недугів, а також носять за пазухою або за поясом як амулет від нечистої сили: мавок, упирів, відьом. К.Сосенко писав: "Палющі фосфоричні складники часнику нагадують вогонь, і то живий - тривалий, бо у фантазії народу насінне ядерце часнику - "зубець" - може бути постійним розсадником вогненної сили в природі. Часник як присмак є стимулянсом сексуального гону... І з цього огляду може бути символом плодовитості..., а на святвечірньому столі як бажання "щасливого розмноження сім'ї".
Їжа українців і вся система харчування розподілялася на повсякденну, ритуальну, святкову. Народ твердо дотримувався харчових обмежень, заборон. Усі народні звичаї по-своєму відтворилися в своєрідних стравах. В Україні говорили, що "Різдво гарне ковбасою, а Великдень - крашанкою".
Слід відзначити незвичайну гостинність українського народу /"Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре", "Гість - на щастя", "Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі"/. Вважалося, що гість приносив у дім радість і щастя. Кожна господиня мала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. При цьому годилося припрошувати до кожної страви: "Прошу покірно; чим багаті, тим раді, звиняйте". Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано /"Такий з нього їдець, як горобець", "Як хто їсть, так і робить"/. "Божими людьми" вважали старців, жебраків, прочан, убогих, калік, що жили милостинею, і не відпускали без подання: шматка хліба з цибулею і часником, огірка, шматка сала чи жмені пшона. Не поділитися їжею, хлібом, - символом достатку і дому - було великим гріхом /Українська минувшина. - С. 99/.
У найбільш загальному значенні їжа і харчування українців становлять символічний зміст України.
Л. Кожуховська.

К

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв.
"Без верби й калини - нема України", - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце /вільце/ молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом?
Вважаємо, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди...
Етимологія слова "калина" пов'язана із поняттям вогню, води /див. Вогонь. Вода/ - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: "Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!"
Одним із найважливіших символічних значень калини було "чиста дівоча врода" /"А дівчина, як калина, личком рум'яная..."/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання /"Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько"/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити. "Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України" /Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38/.
У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:
А ми тую червону калину
та й підіймемо.
А ми нашу славну Україну
та й розвеселимо!...
Червона калина стала також символом українського козацтва, війська.
Філософськи глибоким є й символічний образ "калинового мосту". "Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість /ширше: народження і смерть/. Перший берег вже за спиною /на ... мості/, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає" /Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41/.
Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. "Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з "тамтим світом", що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя" /Боруцький С. "А ми тую червону калину ..." / Людина і світ. - 1993. - № 2. - С. 28/.
І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять.
О. Потапенко.

Калиновий міст - див. Калина.

Калита - див. Коровай.

Камінь - символ буття, означає міць і гармонійне примирення із самим собою; символ єдності і сили; у християнстві - один із символів Ісуса Христа; у фольклорі, літературі - символ непорушності, твердості, водночас жорстокості, суму, душевного болю і відчаю; основи світу; Місяця.
Твердість, надійність каменю споконвіку вражала людей. Саме із цього матеріалу вони робили надійні знаряддя праці, а звідси - обожествляли його. У стародавніх переказах їх називали "кістками землі". При ударі каменю об камінь з'являлися "чудо-іскри" /вогонь/, які теж стали предметом культу. Довговічність, сакралізація каміння спричинили і те, що більшість ідолів були зроблені саме із твердих порід каменю. Обожненню цих мінералів сприяли і метеорити, що падали з неба. Їх називали у слов'ян-язичників "перуновими" чи "громовими" стрілами і використовували з лікувальною метою. "Особливою силою, - пише З.С.Болтарович /Народна медицина українців. - К., 1990. - С. 168/, - наділяла народна уява камені незвичайних форм, великі, з заглибленнями на поверхні. В народній уяві східних слов'ян такі заглиблення часто асоціювалися з слідами ніг Богородиці, а вода, яка збиралася у них під час дощу, вважалася цілющою... Таким каменям приносилися жертви у вигляді полотна, частин одягу, грошей та ін. Біля них відправлялися молебні". У Росії ще в ХІХ ст. існував звичай класти у домовину померлого камінь.
Вислів "побити камінням", як вважає А.Голан, походить від звичаю карати злочинця у країнах Стародавнього Сходу саме камінням. Це символізувало принесення жертви богу землі через його атрибут - камінь.
Відомий також "філософський камінь", що символізує в алхімії "поєднання протилежностей", є символом "Всього".
Християнська символіка часто персоніфікує Ісуса Христа саме через камінь /"Кам'яна твердиня", "Камінь живий", "Духовний камінь" тощо/. Біблійний вислів "камінь спотикання" означає перешкоду, на яку наражаються в якійсь справі. Інший вислів "каменю на камені не лишити" уживається в значенні "знищити, зруйнувати вщент". В українських колядках камінь символізує основу Всесвіту, Місяць. К.Сосенко згадує про звичай класти на Святвечір під стіл камінь /на Гуцульщині/ і кадило. На його думку, "цей святочний камінь є символом місяця; тут додам, що є він, мабуть, також наглядною фігурою каменя, на якім світ зродився й розвився, та посереднім об'єктом культу Бога..." /Сосенко К. Різдво-Коляда. - С. 251/.
У фольклорі, літературі камінь символізує також душевні муки /камінь на душі /на серці/, самовідданих борців за щасливе майбутнє /каменярі І.Франка/. До речі, його самого називали Великим Каменярем/; жорстоких, безсердечних, байдужих людей:
"Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали грядущі:
- Їх на землі не було ...
/В.Симоненко/.
О. Потапенко.

Каптан - див. Одягу верхнього символіка.

Капусняк - див. Їжі та харчування українців символіка.

Каша - див. Їжі та харчування українців символіка.

Квадрат - див. Геометрична символіка.

Квітів символіка - символіка, пов'зана з різноманітними квітами.
Квіти у давні часи мали ритуальну значимість, що і зараз згадується в обрядах, особливо в родинних. Напр., весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщичок з кашею на хрестинах - ритуальним букетиком - "квіткою", що складався з трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов'язаних з культом Великої богині - уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожениць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров'ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов'ян богиня плодючості і життя Жива /Сіва/ зображувалась в образі жінки з квітами в руках. У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев'яного різьблення. У Х-ХІІ ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишившись у родильній обрядовості та у повір'ях. Вагоме символічне значення мали васильки /див. Васильки/, мак /див. Мак/, рута-м'ята, мальва, конвалія, бузок, півонії /див. Ботанічна символіка/. Поціновувалися як обереги полин і петрушка - від русалок на русалчин Великдень; м'ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті - охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, - захист від "вроків", "навіювання" тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалася символом любові, щастя, краси, багатства, здоров'я, символом зв'язку з потойбічним життям. Так, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали у калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили цей кущ і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідченням у коханні теж дарували кетяг калини /див. Калина/.
Схожа й символіка барвінку. Його клали біля новонародженого. На весіллі гільце і коровай оздоблювали барвінком, а за невинність молодої батьків вшановували, виставляючи на хаті вінок з барвінком та калиною /див. Барвінок/.
У багатьох європейських народів барвінок був першим вісником весни - неначебто переможцем зими. Крім того, його шкірясті блискучі листочки не гинуть взимку від холоду, зберігаючись під снігом. Тому він став символом життєстійкості, нев'янучості. Існувало повір'я, що посаджений в саду барвінок приносить щастя, а поміщений в букет - незмінне кохання. Тому барвінок саджають на могили дорогих людей як знак вічної любові і спогадів. Із нього плетуть вінки і кладуть у голови померлих.
Збереглись у традиціях і пізніші нашарування символіки квітів, що побутували серед нашого народу. Наприклад, подарований букетик волошок говорить про скромність і ніжність, квітучий барвінок - про освідчення в коханні; білий бузок - натяк на скромність, листок папороті символізує довір'я; червоні садові маки означають красу і вірність, молодість, польові ж маки натякають на глупоту; лілові фіалки засвідчують невтішну тугу за померлим, фіалки ж інших кольорів утверджують радість, веселощі; квітка едельвейса - символ кохання і мужності, вірності і патріотизму.
Якщо говорити про кольорову гаму при складанні букету, то й тут існують деякі правила: поєднання червоного та блакитного кольорів символізує вірність і кохання, жовтий колір означає невірність, розлуку, а у поєднанні з червоним - недовір'я, білими квітами підкреслюють вірність, а у поєднанні з червоними - нагороду і повагу; пурпурові і зелені кольори означають мудрість, обережність і пересторогу. Отже, даруючи букет, треба знати, які підбирати квіти до певної нагоди. Дівчині дарують квіти з напіврозпущеними бутонами, що підкреслює чистоту і щирість. Дарувати заміжній жінці червоні квіти нетактовно, бо вони означають готовність віддати їй своє серце. Чоловікам дарують, як правило, гвоздики, гладіолуси і хризантеми.
В. Куйбіда.