Geum.ru

О.І. Потапенко, М. К. Дмитренко, Г.І. Потапенко, В. В. Куйбіда, В. П. Коцур, Л. Е. Довбня, Т.І. Товкайло, Ю. О. Мільошин, Л. П. Кожуховська, Я. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Правда і кривда
Прикрас жіночих символіка
Прози символіка
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   26

Пострижини - див. Волосся.

Потоп - символ покарання; очищення; народження нового життя.
Потоп має декілька символічних значень: правдивий Божий суд за злочини роду людського; кінець гріховного існування істот; застережного голосу Творця; надію на створення кращого світу, велику руйнівну силу, що знищує все навколишнє; спасіння праведного людства і його зустріч з Богом; смерть, загибель, нівечення, занепадання всього живого на деякий час, страждання й муки, катастрофу для всього людства.
Сказання про потоп знаходимо у всіх народів світу, крім Африки. Історична достовірність його підтверджена науково. За Еліадою, потоп дорівнює трьом дням "смерті Місяця". Проте як катастрофу його ніколи не вважали останнім, оскільки він рушить форми, але не сили, залишаючи можливість для повторного життя /Керлот Х. Словарь символов.-С. 411/.
Святе письмо Старого й Нового Завіту оповідає про "всесвітній потоп". Нащадки Адама і Єви поступово заселяли землю, і рід людський був позначений тавром гріха. Люди грабують і знищують одне одного і зовсім не звертають увагу на застереження Творця. Господь пошкодував про те, що сотворив і сумував про злочини роду людського. Він вирішив знищити все, що жило на землі: людину, скотину, птицю, а врятувати лише родину праведного Ноя, наказавши збудувати корабель - "ковчег" із соснового дерева. Ной забрав у ковчег не лише свою родину, а й мав узяти по одній парі тварин "нечистих" і по сім пар чистих.
"І сталося, по семи днях хлинули води потопу на землю. На шістьсотім році Ноєвого віку, другого місяця, 17 дня місяця, - цього дня прорвались усі джерела великої безодні і небесні загати розімкнулись, і лив дощ на землю 40 днів, і 40 ночей ..." /Святе письмо. Укр. Біблія т-во. - С.7-9/.
Після того, як вода перестала прибувати, Ной випустив голубку, через 7 днів вона повернулась з маслиновою гілкою у дзьобі, як вісткою про умиротворення стихії.
У народі існує чимало фразеологізмів зі словом потоп: "Після нас хоч потоп", "Від потопу" - з сивої давнини, з давніх-давен.
Т.Товкайло.

Поцілунок - символ злиття людських душ, кохання, знак поваги і привітання, у християнстві - взаємної любові і єднання послідовників Христа; прощання і прощення.
Як не дивно, але у багатьох країнах світу такий звичайний для нас поцілунок ... відсутній. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунка люди використовують іншу форму: труться ... носами чи обнюхують один одного.
На думку вчених /Байбурін А., Топорков А. Біля джерел етикету.-1990.-С.52/, корінь слова поцілунок -ціл- /-цел-/ споріднений з індоєвропейським koil, що означав поняття здоров'я, святості, цілісності. Таким чином, поцілунок - це прадавня формула побажання бути "цілим" /живим, здоровим/.
У фольклорі поцілунок - символ знищення зловорожих чар.
Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та - невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.
На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було "святе цілування" на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи "Христос воскрес" - "Воістину воскрес". Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості - воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.
Глибоке символічне значення мав прощальний поцілунок. Перед смертю люди цілували одне одного, кажучи: "Прости мене, Христа ради, якщо я у чомусь согрішив проти тебе". Це був знак прощання і прощення усіх взаємних кривд та образ.
Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.
У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він, на жаль, все частіше набуває сексуального відтінку.
У творах справжніх майстрів слова поцілунок - це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя. Напр., у О.Олеся:
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй її, цілуй її, -
Знов молодість не буде!" /"Чари ночі"/.
Або:
Цілуймо руки наших матерів -
Натруджені, сумні й ласкаві руки.
/О.Орач/.
О. Потапенко.

Пояс - символ достатку; мужності; високих моральних якостей людини; символ лицарства; дівочої чистоти, цноти; магічного захисного кола; етнічної специфіки; соціального стану.
Вагомим доповненням одягу українців були пояси. Вони становили невід'ємну складову народного одягу і пройшли тривалий шлях розвитку. Пояси, як і убір голови, взуття, прикраси, були яскравими виразниками етнічної специфіки одягу, соціального стану людини. Крім того, пояси здавна слугували прикрасами одягу східних слов'ян. У старослов'янських похованнях зустрічалися залишки шкіряних поясів, вузьких за формою, з мідними або срібними пряжками. У ХІІ-XV ст. дорогоцінні пояси були важливими соціальними символами-знаками феодальної належності, прикрасами одягу князів, бояр. У "Ізборнику Святослава" 1073 р. знаходимо опис одягу київських князів, там підкреслюється, що княгиня підперезана золотим поясом. Золоті або позолочені, прикрашені дорогоцінними каміннями, пояси передавались у спадок, вважалися сімейними реліквіями /Николаєва Т. Украинская народная одежда. - С.64/.
У XVI-XVII ст. костюм феодальної знаті зазнав змін, зменшується соціальна функція пояса в одязі, але її декоративна та естетична роль збереглася. У XVIII ст. серед багатьох верств населення, а особливо серед козацької старшини, поширилися пояси із дорогої тканини: шовкові, ткані золотом і сріблом. На Подніпров'я їх привозили з Китаю, Турції, Персії. Пізніше популярними стали слуцькі пояси, що виготовлялися на території Білорусії. Їх носили у комплекті з жупаном і кунтушем.
У народному костюмі к.ХІХ - п.ХХ ст. пояси виконували різноманітні функції. За їх допомогою закріплювався верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, вони були своєрідними талісманами і прикрасами. Здавна існувала традиція зображувати на поясах певні знаки-обереги, символи, емблеми, іноді в орнамент вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце народження /Матейко К. Український народний одяг. - С.122/.
Пояси тісно пов'язані із сферою обрядовості, народної моралі. З'явитися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Обрядовим символом був білий або червоний пояс-рушник. Він був символом дівочої чистоти, красоти, сімейного щастя. На Поліссі дружина дарувала чоловікові червоний пояс, який був оберегом від нещасть /зурочення, наговорів чужих жінок/. Наречена на Полтавщині вишивала пояс, який був символом чоловічої сили. Крім того, пояс підкреслював святковість одягу, був символом заможності.
Пояси виготовляли із вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Вони були ручного і машинного ткацтва та плетені. Закінчувалися різнокольоровими торочками або кулястими китицями.
Помітно різнилися між собою способи носіння поясів, що виражало регіональну специфіку народного одягу. Пояси носили поверх сорочок і поясного одягу, в окремих районах їх носили поверх корсетки, у деяких місцях пояс обертали навколо талії декілька разів. Взагалі для жіночого костюма було характерним опускати кінці пояса по спині чи спереду, а для чоловічого - по боках /Вбрання. Українське народне мистецтво. - К.,1961.- С322/.
В Україні побутували пояси різного виду. Крайки - досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий одяг. Очкур - вузький, шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку широких штанів. Черес - чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Черес з калитою - різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому /Українська минувшина. - С.123/.
Пояс, або кушак, у міфології символізував захист тіла і, як алегорія дівочої чистоти, цноти, уособлював "захисні" /моральні/ якості людини. Варто зазначити, що пояс, як і золоті шпори, був атрибутом середньовічного лицаря. З іншого боку, коли пояс асоціювався з Венерою, то набував значення символу еротичного, фетишистського змісту /Керлот Х. Словарь символов. - С. 412/.
Л. Кожуховська.

Правда і кривда - див. Добро і Зло.

Праве - ліве - символ "правди-обману", "добра-зла", "народження - смерті", "чоловічого-жіночого", "майбутнього-минулого", "чистого-нечистого" та ін.
"Праве-ліве" - це одна із символічних просторових опозицій, як "верх-низ", "схід-захід".
У міфологічних моделях народів світу "праве" співвідносилося із правдою, чоловічим, верхом, добром, а "ліве" - кривдою, жіночим, низом, злом, гріховністю. За традицією, "праве" -райське, "ліве" - пекельне. Напр., у монголів права рука - це "рука благодаті", нею лише можна дарувати і брати подарунки. Мусульмани вважали праву руку "чистою", тому нею вітали, брали їжу.
Праве асоціювалося із життям, днем, сонцем, ліве - зі смертю, зловісністю, минулим, ненормальним. За Біблією, Єва /спокусниця, а, отже, грішниця/ походить саме із лівого ребра Адама. Зв'язок правого із щастям, благополуччям, а лівого - з бідою знайшло відображення у Корані, Біблії /Псал.СІХ І, Матф., ХХІІ, 44/. За даними митрополита Іларіона, "Взагалі, права рука й права сторона важливіші від лівої, що маємо і в Євангелії: на Страшному Суді "поставить Бог вівці /праведних/ праворуч Себе, а козлята /грішних/ ліворуч"/Матвія 25.33/. Хрестимось правицею, але коли треба відхреститися, то лівицею. На лівака /шульга/ дивляться з підозрінням - він може бути нечистим" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.218/.
На Русі-Україні найпочеснішим за столом було місце "по праву руку".
Словник В.Даля фіксує такі промовисті форми: "правик" - чистий голуб, "правий"- гостинний, "право" - закон, влада, сила; "правитель" - цар, князь, "праведник" - безгрішний, "правовір'я" - істинна віра та ін. Корінь - прав- у цих формах має позитивне значення. Про "ліве" як бісівське свідчить поширений і донині звичай плювати через ліве плече. Чому? Справа у людини, за віруваннями, був ангел-хранитель, а зліва - біс-спокусник. Слина ж, за даними митрополита Іларіона, "дуже плодюча й має чародійну силу... Як дощ прочищає небо, так слина /плювання/ очищує від усього злого".
Відгомін цих вірувань - у фразах "лівий рейс", тобто нечесний, користолюбний; "вставати з лівої ноги" - бути у поганому настрої. В українському фольклорі поширеними є образи Правди і Кривди, Добра і Зла /див. Добро і Зло/.
О.Потапенко.

Призьба - див. Поселення та житла українців символіка.

Прикрас жіночих символіка - символіка сережок, намиста, дукачів тощо.
Яскравим і художньо виразним доповненням до українського народного одягу були прикраси. Це різноманітні вушні, шийні та нагрудні оздоби. Протягом тривалого часу вони виконували, крім естетичної, ще й функцію амулета, талісмана, оберега. Прикрасам приписувались цілющі властивості, вони відігравали значну роль у народних обрядах і повір'ях.
Українці вірили в тісний зв'язок не лише з природою, а й з речами, якими володіли. На цій основі виникла загальнолюдська віра в амулети, яких чимало знаходять археологи. Це мініатюрні зображення звірів, коней, пташок, міні-сокири, ножі, гребені, ключі, ложки, бубонці. Серед них часто були прикраси у вигляді сонця та місяця, які й дотепер можна зустріти у формах жіночих прикрас, зокрема сережок /Шевчук В. Мисленне дерево.-К.,1989.-С.342/.
Сережки - один із найдавніших і обов'язкових спільнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, що широко побутують і нині. У к.ХІХ-п.ХХ ст. існував звичай проколювати вуха й дівчаткам у дворічному віці. Діти носили мідні сережки, а дівчата й молодиці - срібні, позолочені, або золоті, що само по собі було ознаками вікової та соціальної символіки. Форми сережок - дуже різноманітні, але найбільшого поширення набули великі дуті або плоскі сережки у формі напівмісяця /"каблучки", "калачики"/, що були, безперечно, символами місяця /вони його нагадували своєю формою/. На Полтавщині часто зустрічалися сережки - "п'явочки" /"уточки", "метелики", "ягідки", "маківки"/ у вигляді кільця. Усі сережки у вигляді кільця мали символічне значення сонця, магічного оберега, захисника від нечистої сили.
Про давнє походження сережок свідчить і значна кількість повір'їв, пов'язаних із ними. Вони, за народними віруваннями, могли знімати головний біль, а загубити їх вважалося нещастям. Звичай носити сережки тісно пов'язаний із релігійними та етичними нормами поведінки українців: у піст чи під час трауру носили найпростіші сережки у вигляді кільця, у першу шлюбну ніч наречена скидала сережки і т.п. /Николаева Т.Украинская народная одежда.-С.76-77/.
До складу шийних та нагрудних прикрас входили намисто, вироби з бісеру, прикраси з металу.
У Центральній Україні носили багато зразків різнокольорового або червоного намиста, ланцюжки з хрестиком. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом /див. Дукач/. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих, з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися металеві прикраси-згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Гуцулки носили намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру /силянки, гердани/. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели, утворюючи мальовничий геометричний чи рослинний орнамент, що містили у собі відповідну символіку.
Селянські "коштовності" - корали, бурштин, сережки, намисто - збирали протягом десятиліть, передавали як реліквію від покоління до покоління. Прикраси зберігались як сімейні святині і часто коштували більше, ніж вся селянська садиба /Українська минувшина. - С. 130/.
Намисто із нанизаного коралу, бурштину, перлів, гранатів, скла символізує єдність багатогранного світу, тобто воно являє собою якийсь проміжний стан між властивою кожному складному явищу дезінтеграцією і станом неподільності, що проявляється в безперервності буття. Намисто у світовій міфології розглядається як замкнена лінія, що є космічним і соціальним символом зв'язку.
Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Воно є символом магічного кола-оберега, що захищає людину. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів. Серед заможних верств населення було розповсюджене привізне намисто з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. На Лівобережжі було поширене намисто з "щирого" бурштину. Воно приносило здоров'я, щастя. Часто його носили в сполученні з кораловим.
Коралове намисто в Україні набуло найбільшого розповсюдження, хоча доступним було тільки багатим верствам населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Кількість зразків коралового намиста та характер обробки свідчили про достаток людини. Кораловому намисту народ приписував лікувальні властивості.
Дукати як символ достатку, влади займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас /див. Дукач/.
Жінки Західної України носили згарди - архаїчну гуцульську шийну прикрасу культового призначення. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два, чи три ряди мідних чи литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з міді, латуні.
Перстень або каблучка - предмет, зроблений у вигляді кола, петлі для носіння на пальці. Коло обручки символізувало мир, любов, сімейну злагоду, добро. Воно відганяло лихі хвороби та недуги, родинну зраду. Часом перстень був символом таємної влади, суспільної та фізичної сили людини, якій він належав, виконував роль умовного знака. У таких випадках перстень виконував функцію чарівного ключа, що руйнував перешкоди на шляху до мети.
Л.Кожуховська.

Прози символіка - символіка прозових творів художньої літератури.
Із найдавніших часів людське мислення йшло до пізнання дійсності шляхом порівняння схожих явищ у природі, суспільному житті. Так виникла символіка, характерна для народних пісень, яка з фольклору перейшла в літературу, допомагаючи письменникові одним образом охопити широке коло явищ дійсності. На відміну від алегорії, символ тяжіє до багатозначності, більшої умовності, абстрактності. Чаруючі невичерпні мовні скарби характерні для творів М.Коцюбинського, В. Стефаника, Олександра Довженка, Юрія Яновського, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Павла Загребельного, Андрія Головка, Уласа Самчука та інших майстрів української прози. З-під їх пера прийшли в літературу прекрасні символи та образи, що виразили "філософію нашого часу, філософію подвигу людського життя, любові, смерті ..."
Напр., глобальністю письменницького погляду на світ і людину у світі породжені ключові, символічно озвучені, піднесені до масштабних узагальнень образи, закріплені самими назвами таких романів О.Гончара, як "Прапороносці, "Перекоп", "Людина і зброя", "Тронка", "Твоя зоря", "Циклон". У них втілена даль часу, глибина його пізнання в складному переплетенні гострих соціальних і моральних проблем, розмаїття характерів і обставин. Сутність символу в заголовку має за мету дати первісний смисловий імпульс, своєрідну установку для читача на сприйняття того, яким змістом наповнюються ці слова, це своєрідне вихідне визначення теми. Напр., цікаве співвідношення символу і образу в романі "Людина і зброя" розкривають суть справжнього обличчя війни, де мотив крові бійця, який гине в бою, стає символом долі кожного на війні. Зброя ворожа людині, а тому склад німецьких авіабомб, зброя нового зразка, яку привезли студбатівцям, є символом сконцентрованої у вибухівці ненависті, яка може впасти на голови людей. Письменник переконливо стверджує думку, що "людина і зброя" - поняття діаметрально протилежні. Характерною жанровою ознакою романів О.Гончара є звернення до символізації образів, яка досягається емоційним навантаженням художніх деталей. Особливо яскраво виявляється ця ознака у "Тронці": дзвін тронки сприймається як голос поля, гомін житла, мікрообраз скіфської кам'яної баби асоціюється із простою селянською Дорошенчихою, що сидить біля хати, "ніби з каменю тесана", чекаючи довгі роки сина.
Образ жінки у творах О.Гончара є символом Мадонни, Богоматері, міцності і глибини материнської любові. До найвиразніших символів належить образ собору в однойменному романі. Він - символ народної художньої культури, духовного багатства людей, духовної спадкоємності поколінь, мірило долі людей. Схоже символічне значення Софії Київської у романі П.Загребельного "Диво" /Гуменний М. Функції символу в романах Олеся Гончара//Українська мова та література в школі. - 1990.-№10. - С.58-62/.
Серед образного багатства сучасної української літературної мови закріпилося багато слів-символів, що відокремилися від ідейно-тематичної системи художнього твору, набули загальнолюдського, філософського звучання як самостійна одиниця. Напр., земля - художньо багатозначний образ-символ. Це рідна домівка, левади, степ, сади, ідеал краси /у творах О.Довженка, О.Гончара/; щастя, багатство, життя, фатальна доля /у творі О.Кобилянської/; людина й земля - це вісь, навколо якої обертається ... цикл романів М.Стельмаха, де земля є символом життя для селянина, неба з райськими садами, найкращого друга, надії і тривоги.
Назва роману А.Головка "Бур'ян" стала символом суспільних недоліків, зла, кривди, несправедливості.
Роксолана у романах П.Загребельного та О.Назарука уособлює красу, мудрість, вроду, державний розум жінки-українки, яка являє світові узагальнений образ України. Символом жінки у післячорнобильський період в Україні є образ Чорнобильської мадонни-жінки-матері, що пожертвувала сином задля порятунку людства /поема Івана Драча/. Біблійні мотиви постають у новому освітленні, породжуючи роздуми над сучасними Іродами, Пілатами, Зміями-спокусниками, солов'ями-розбійниками. Таким переосмисленням біблійної, фольклорної та літературної традиції створюється образ невмирущості лиха, смертельної прірви, яка чигає на людство.
Символом стражденної долі народу, любові до рідного краю, еміграції прощання з рідною землею, нестерпних мук і терпіння народу, що хилиться під кам'яною вагою гніту, але не падає, є кам'яний хрест із новели Василя Стефаника.
Невичерпним джерелом символічних знаків є твори Т.Шевченка /див.Шевченко Тарас/, І.Котляревського та інших відомих майстрів минулого століття. Зокрема, символом дівочої вірності, чистоти, великого кохання, шаноби і гідності, краси є образ Наталки Полтавки.
Л.Кожуховська.

Р

Рай - символ щасливого майбутнього для релігійної людини; мирного буття, душевного спокою; рівноваги і внутрішнього задоволення; красивої, благодатної та багатої землі, кохання; найвищої насолоди.
Край, де, за біблійними переказами містився рай, звався Едемом. Це омріяна, прекрасна земля - багата, щедра, розкішна. Для її позначення існує синонімічний ряд: Едем, рай, райська місцевість, райські кущі тощо.
У Новому Завіті майже не дається опису раю. Опредмечені образи раю містяться у християнській літературі, іконографії, фольклорі. Причому він змальовується по-різному: як сад, як місто, як небеса. Зокрема, рай-місто був оточений колом /квадратом/, а новозавітний Небесний Ієрусалим мав форму квадрата, сторона якого досягала 2220 км. Матеріали, з яких побудоване місто, - світлоносні /золото, скло/.
Про райське блаженство написано тисячі книг, створено десятки тисяч ікон. В українському фольклорі образ раю був дуже поширений. Так напр., у легенді, записаній з розповіді старої жінки з Ново-Миколаївки Куп'янського повіту, говориться: "Коли доживемо цю останню сотню літ, то буде Страшний Суд - буде нас Господь судити, визначати кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буває ополудні, там - пекло; а де сонце ніколи не буває, там - ад. За великі гріхи посадять в ад, за менші - в пекло, а безгрішних улаштують в рай. У раю жити добре - там п'ють і їдять; а в аду комашкаються /безперервно вовтузяться, як мурашки" /Булашев Г. Український народ. - С.127/.
Міф про вигнання людей з раю покладений в основу поеми великого англійського письменника XVII ст. Дж. Мільтона "Втрачений рай" і "Повернений рай".
Вислови втрачений рай, вигнання з раю були згодом переосмислені; їх стали вживати, говорячи про безповоротну втрату чогось дорогого для людини:
Заплачу я кривавими сльозами,-
Так, певне, плакали вигнанці з раю,-
Але й тоді скажу: я знала се, я знала,
Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить бути ...
/Леся Українка/.
Досить часто в українській літературі рай постає символом надзвичайно красивої місцевості, багатої та милої серцю землі:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
/Т.Шевченко/.
Рай виступає також символом безтурботного, спокійного, безпечного існування, миру й злагоди:
... І римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю.
/І.Котляревський/.
Л.Довбня.