Geum.ru

Народні перекази Поділля: соціально-побутові мотиви, образи, персонажі

Вид материалаДокументы

Содержание


Як Марія втопила турка в розсолі
Переказ про виникнення села Юхимівці
Додаток б
Подобный материал:
1   2   3

Як Марія втопила турка в розсолі (переказ про загибель с. Йопівка і виникнення с. Клинини)

Село Йопівка було розташоване на пагорбі та долиною вздовж болотистого берега, порослого верболозом та очеретом, на північ за болотом від теперішнього урочища “Глиняник”, який в 1990-і роки місцева влада разом з жителями села Клинини перетворила в смітник. Болото та зарості очерету й лозняку захищали село з півночі, сходу та півдня. Не кожен житель села Йопівка наважувався перебратись на протилежну сторону болота найкоротшим шляхом, бо на цьому болоті було дуже багато місць, які пройти було неможливо, їх називали Відьмиськами, вони загрожували кожному сміливцю смертю. Варто було тільки на крок оступитись – і ти провалишся в яму без дна, у Відьмисько. Ці місця отримали свою назву від слова «відьма», «відьми». Ті Відьмиська поглинали людину, не даючи шансу випливти, спастися від неминучої загибелі. Лише окремі сміливці ходили на протилежний бік болота “напрямки” (найкоротшим шляхом), лось чи олень міг безперешкодно перебігти з одного боку болота на інший.

Мирно і спокійно жили люди, і не підозрювали про то, шо наближається небезпека. І вот настав той страшний день. В літню пору, року 1241-го, коли сонце стояло в найвищій його точці, до села донісся якийсь гул зі східної, може, із західної сторони. Поступово цей гул посилювався і наближався до села. Всі, хто був у селі, вклякли від страху, вдивляючись туди, звідки доносився шум. І ось з-за горба спочатку показавсь стовп темно-сірої куряви, а через якусь мить на горбі появилась велика група вершників. Побачивши село, вершники зупинились, певно, чекали решту загону і думали, шо робити.

Люди, розуміючи, шо має бути шось зле, метнулись хто у хату, хто через городи та до болота, хто заховавсі на городі чи за хатою. І вот почувся пронизливий свист, і з страшним улюлюканням загін монголо-татар помчав до села. Вони миттю, через городи й тини, влетіли в село, заповнили вулиці, хати й взялись «хазяйнувати». Всім молодим та здоровим жителям, котрі попались чужинцям, були зв’язані руки, і їх зігнали в одне місце на східній околиці села. Тих, хто пробував втекти чи чинити опір, вбивали на місці. В селі залишалась невелика кількість старих та малих. Пограбувавши село, забравши з хат все, що можна було забрати, в’язали клунки та в’ючили на коней, обдивившись околиці села та переконавшись, що далі непрохідне болото, чужинці почали збиратись в зворотну дорогу. І коли все було готово вирушати в путь, хтось з чужинців почав щось гукати. Він повторював одне й теж слово, зрозуміле лише вузькооким монголам. Як з’ясувалось пізніше, цей чужинець шукав свого брата і, не знайшовши його, повернув коня до села, а за ним слідом помчало ще кілька десятків вершників. Чужинці метались від хати до хати, шукаючи свого воїна. І ось його знайдено. Один з чужинців знайшов його в крайній хаті в західній стороні села, він був до пояса мокрий та лежав мертвий в комірчині біля неповної діжі з квашеною капустою. В хаті не було нікого.

А було все так. Коли молодий чужинець зайшов у хату, побачив дуже гарну міцну статурою жінку, яка стояла посеред хати, а за неї ховались двоє малолітніх хлоп’ят. Заграла кров у чужинця, і він почав обнімати жінку, яка пручалась, діти наробили крику, розплакались. Марія зрозуміла ситуацію і почала відступати до комірчини, потягуючи за собою чужинця. Коли вони вдвох опинились в комірчині біля відкритої діжі з капустою, яку господиня саме розкрила, щоб помити закислі і запліснявілі кружки, жінка швидким рухом, міцно вхопивши чужинця руками за горло, припідняла й, переваливши через край діжі, впхнула його головою в капусту, де було розсолу більше, ніж капусти. Не чекаючи такого повороту подій, чужинець не встиг щось зробити, а жінка тримала його вже вверх ногами з зануреною головою в капустяний розсіл. Як не пручався, але вирватись з дужих рук жінки так і не зміг.

Коли чужинець зів’яв і нерухомо впав біля діжі, Марія, не роздумуючи, забравши синів, побігла до болота й швидко зникла в заростях верболозу та очерету. Не пам’ятаючи, що робить, вона перебралась через болото між Відьмиськами на протилежний беріг. Знесилена жінка впала на м’яку траву, посадила поряд синів і тільки тоді почала приходити до тями. А на протилежному березі горіло село, чулись передсмертні зойки стариків та дітей. Чужинці вбивали всіх підряд та палили село. Так вони помстились за смерть свого воїна. Коли полум’я охопило останню хату, чужинці, забравши з собою награбоване та поневолених, рушили в зворотному напрямку.

Переконавшись, що чужинці забрались геть, на попелище зійшлось півтора десятка вцілілих жителів села Йопівка. Серед них була і Марія з двома малолітніми дітьми. Дізнавшись, що сталось з Марією, одні співчували їй, інші звинувачували, що через неї спалили село й повбивали всіх, хто в ньому залишився. Думали-рішали, що далі робити. Адже тепер чужинці вже знали дорогу до села і будь-коли могли повернутись. Думки присутніх розійшлись. Одні подались, через болото, на південь, вони, можливо, поселились на місці теперішньої Гонорівки, а може, пішли в інше місце. Друга групка пішла за Марією на північ, вони перейшли болото й вибрали місце в заростях верб та верболозу в районі теперішньої Новосілки. Тут, до зими, вони викопали і спорудили землянки, а перезимувавши, взялись за будівництво хат. Марію, за сміливий вчинок, люди поважали й почали звати по батькові, Климівна. Жителі цього поселення підтримували зв’язки з жителями села, що було розташоване на захід , теперішні Яхнівці. До Яхновець втоптали пряму стежку, а з часом наїздили дорогу. Ця дорога й до сьогодні є найкоротшим шляхом між Клининами та Яхнівцями. З цього часу й почало зароджуватись село. І коли сюди хтось ішов чи їхав то говорив, що іде в село Климівни (до Климівни). З часом ця назва закріпилась за селом і поступово змінювалась “Климівни”, “Климіни”, “Климини”, “Клинини”.

За іншими переказами, свою назву с. Клинини отримало від першого поселенця, якого звали Клим. Дехто думає, що назва села походить від того, що село забудовувалось клинами або на клинах. (За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2009р.).


Переказ про виникнення села Юхимівці

За переказами на місці сучасних Юхимівців було село Бачуменці, яке повністю спалили татари. Населення, яке встигло втекти, переховувалося в болотах і заростях. Села Юхимівці в той час ще не було, а тільки – хутір Юхима. Коли татари відійшли, селяни почали селитись не на старому місці, а на другому березі річки, біля Юхимового хутора. Отже, назва села походить від імені якогось Юхима (можливо, засновника, першого жителя села).

(За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2009 р.)


Переказ про виникнення села Яхнівці

Назва села походить від імені Яхно. Поселення було розташоване в болотистій місцевості, зарослій лозами, а вище розкинулося село Соснівка. Під час одного з турецьких набігів Соснівку було спалено. Частину жителів турки вирізали, а фізично здорових – забрали в полон. Залишили одного, найсильнішого чоловіка, щоб мастив їм вози. Перед тим, як лягти спати, вороги прив’язували його до колеса воза, щоб не втік, але хлопець зумів це зробити. Він поселився у лозах. З часом туди почали прибувати й інші втікачі. Розросталося село. Отже, судячи з легенди та назви, село заснував Яхно. Його нащадків звали яхнівцями, і село теж так найменували.

(За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2009 р.)


Переказ про виникнення села Сергіївка

Щодо походження назви села існують різні народні перекази. Кажуть, поселення зазнало страшного винищення дикими кримськими ордами. Ті, хто лишилися живими, шукали притулку. Один з них, на ім’я Сергій, давно шукав місце, і, нарешті, біля безіменної річки зліпив мазанку. Згодом мешканці, які споруджували собі домівки, це місце назвали Сергіївкою, на ім’я його першого поселенця.

Є інше твердження, що село дістало назву від імені поміщика, якому належало і мало спочатку подвійну назву – Липівка – Сергіївна. За часів кріпаччини цей пан виграв у карти в ліпського пана (з-під Городка) 14 сімей кріпаків. Побудував їм 14 кріпосницьких хат і під конвоєм перевіз до себе. Давно частина села називалась Липівкою, а згодом закріпилась назва Сергіївка.

(За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2008р.)


Переказ про виникнення назви села Бубнівка

Про походження назви села розповідає декілька переказів. У першому говориться, що під час татаро-монгольських нападів у селі на підвищеному місці стояв дозорець, який сповіщав жителів села про наближення небезпеки, вибиваючи качалкою у великий бубон.

А ще кажуть, що в селі жив найсильніший юнак на прізвисько Бубно. В одній із битв з татарами Бубно вбив багато ворогів, а сам загинув від тяжких ран. Увічнюючи пам’ять героя, старожили назвали поселення Бубнівкою.

(За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2008 р.)


Переказ про виникнення села Маначин

За переказом, ще коли Маначин був містечком, на річці Грабарка, що протікає через село, стояв маяк. Під час одного з походів турки, пливучи на човнах по Грабарці, запримітили вдалині світло і поплили на нього. Коли почали наближатися, побачили маяк, який допомагав плавцям уночі. Він також був своєрідною захисною спорудою, адже кожну ніч стояв дозорець, який спостерігав за спокоєм на річці. Він за допомогою маяка побачив ворогів та врятував жителів та містечко. Тоді люди назвали поселення Маячин. Але згодом його було перейменовано на Маначин.

( Записано Хлонь М. 2009 р. у с. Маначин Волочиського р-ну Хмельницької обл., від Круглова В.С., пенсіонера).

Переказ про урочище Купіль

Переказ розповідає, як ще в 1625 р. татари, напавши на село, дуже спустошили його. Багато вбивали і топили людей. І урочище, де топили дітей, Купелем назвали.

( Записано Хлонь М. 2008 р. у с. Купіль Волочиського р-ну Хмельницької обл. від Марценюка В.Б., пенсіонера )


Переказ про виникнення села Щаснівка

Назва села народилася із переказу. Одного разу на село напали татарські орди. Вороги запалили село, горіло все. Люди втекли в болото і заховалися в очереті. Розлючені вороги довго кружляли на місці згарища, але людей вони так і не знайшли.

Люті, мов звірі, покидали село. Від’їхавши від зруйнованого села, хтось із них обернувся назад і побачив, як дуже багато чайок кружляє на одному місці і кричить над болотом. Вони немов кликали ворогів, щоб ті повернулися назад, бо тут є люди. Вороги повернули військо назад і в живих вже нікого не залишили. Тільки чудом врятувався один чоловік. Він додумався з головою залізти в болото, з очерету зробив трубочку і через неї дихав. Коли навкруги все стихло, виліз з болота і побачив, що лишився один живий. Згодом поблизу знайшов собі пару, одружився. До них почали приєднуватись люди. Вони прозвали його щасливим. Почало народжуватись нове село. Від слова щасливий і пішла назва села Щаснівка.

(За матеріалами краєзнавчого відділу Волочиської районної бібліотеки Хмельницької обл., 2010 р.)

ДОДАТОК Б

Перекази періоду Руїни та доби національно-визвольних рухів 18 cт.


Переказ про підземний хід

Колись на нашій землі було велике повстання. Пам’ятають маначинці сміливого Кармалюка. Воювали в його загонах. Ходили чутки, що він мав таке зілля, що його куля не брала. Розказували, що був страшенно сильним. Як доторкнеться до найкращого замка, то той вже сам і відкривається. Ходить легенда, що на Замчиську, де росте старезна грушка, був вхід в підземелля. Старі люди говорять, що він вів аж до старої фортеці, що в Кам’янці-Подільському. Ним ходили загони повстанців, перевозилися харчі, селяни ховалися від нападів ворогів. Тим підземеллям дуже часто ходив і Устим Кармалюк.

З часом вхід засипався землею, а старезна грушка, свідок тих подій, росте й дотепер.

( Зап. М. Хлонь 2010 р. у с. Маначин Волочиського р-ну Хмельницької обл. від Гуменюк М. М., пенсіонерки).