Ю. шведа вибори та виборчі системи

Вид материала

Документы

Содержание Грофман Б., Рейнольдс Э. Vii. референдуми та плебісцити. Народна ініціатива. Функції референдумів.

Подобный материал:

• Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
• «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
• Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
• Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
• Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
• "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
• Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.

Література:


Бебик В. Воля виборців і виборча інженерія // Політика і час, 1993, № 7, с. 50-52.

Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Виборча інженерія, с. 413-417.

Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі. Соціопсихологія і технологія політичної боротьби.- К., 1993, ”Виборча інженерія” як інструмент політичної боротьби, с. 59-67.

Бекешкіна І. Партійні вибори в Україні: чи справді відбулося політичне визнання суспільства? // Підтекст, 1998, 3-9 чераня, № 23.

Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика, 1999, № 1, с. 2-5.

Вишняк О. І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи.- К., 2000.

Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.

Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: смешанные “несвязанные” избирательные системы в новых демократиях // Полис, 1996, № 4.

Грофман Б., Рейнольдс Э. Избирательные системы и искусство конституционной инженерии: обзор основных открытий // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, соц-экон. Систем и цивилизаций, 2005, Вып. 3, с. 47.

Дешко Т. Інструментарій аналізу виборчих систем // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки, 2005, Т. 45, с. 50-55.

Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.

Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.

Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи // Вибори та демократія, т2007, № 2, с. 5-10.

Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність //Aспекти самоврядування, 2005, № 6 (32), с. 1-6.

Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследования мажоритарной и пропорциональной избирательной систем.- М., 1958.

Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Наход М. Досвід Великої Британії у реформуванні виборчого законодавства для місцевих виборів: уроки для України // Вибори та Демократія, 2005, № 2 (4), с. 98-100.

Недяк И. Л. Политический маркетинг. Основы теории.- М.: Изд-во “Весь мир”, 2008, c. 117-119.

Оцінка виборчої системи в Україні.- К., 1993.

Пилипенко Г. Аналіз факторів електоральних процесів в Україні // Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації., 2009, № 1, с. 52-57.

Постников А. Мажоритарные и пропорциональные избирательные системы: плюсы и минусы // Народный депутат, 1993, № 12.

Рейнолдс Е., Рейллі Б. та ін. Посібник з розробки виборчих систем. - К., 2003.

Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.

Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.

Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.

Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность // Полит. исследования, 1992, № 5-6.

Шведа Ю. Політичні наслідки виборчих систем: теорія та зарубіжна практика // Віче, 2007, № № 15, 17.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Farrel D. Electoral Systems: A Comparative Introduction.- NY: Palgrave, 2001.-XIII.

Gunther R. Electoral Laws, Party Systems and Elites: the Case of Spain // American Political Scince Review, 1989, № 83 (3), p. 835-858.

Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.

Lipset S. M. Party systems and voter alignments: cross-national perspectives.- NY: Free Press, 1967.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.

Sartori G. Political Development and Political Engineering // Public Policy, 1968, № 17, p. 293-298.

Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.


VII. РЕФЕРЕНДУМИ ТА ПЛЕБІСЦИТИ.


1. РЕФЕРЕНДУМ: СУТЬ, ФУНКЦІЇ, ВИДИ.


1.1. Референдум в системі прямої демократії. Безпосередня демократія ототожнюється з референдумомом, плебісцитом та народною ініціативою. Референдум (з лат. referendum – “те, що має бути повідомлене”) – це форма прямої демократії, всенародне голосування з приводу якогось державного законопроекту, адміністративного нормативного акту, конкретного питання загальнонаціонального значення, міжнародної угоди тощо. Раз джерелом влади в демократії є народ – референдум (загальне голосування) та інші інститути безпосередньої демократії не можуть бути відірваними від демократичної системи. Безпосередня демократія забезпечує участь громадян в остаточному вирішенні конкретних проблем, а референдум прийнято вважати її головним елементом. У класичній інституції, що її становить референдум кожен виборець отримує можливість проголосувати “за” чи “проти” стосовно певної, суспільно значимої, проблеми. Оскільки рішення під час референдуму приймає весь народ, то сам референдум вважається виявом народного суверенітету. Батьківщиною референдуму прийнято вважати – Швейцарію, а перший референдум тут відбувся у 1439 р. У літературі референдум трактується як форма устрою, що забезпечує безпосереднє рішення виборців у формі голосування стосовно різних питань державного життя (держави чи певної території), які є предметом голосування або ж як спосіб безпосереднього прийняття рішення дієздатними особами шляхом голосування важливих державних справ, які є предметом голосування. Референдуму притаманні такі характеристики: безпосередня участь громадян у представленні власної позиції, право лише на один голос кожного виборця та визнання волі більшості за основу у процесі прийняття правових актів. Загальними вимогами щодо проведення референдумів – чітка фіксація проблематики, з якої вони проводяться; на всезагальний референдум виносяться питання, які мають суттєвий національний характер. Право участі у референдумах мають громадяни країни, які можуть брати участь у парламентських виборах. Хоча не завжди референдум пов’язує формальні осередки прийняття рішень, проте відповідальні політики не можуть злегковажити його результатів. Тому, поряд із парламентською процедурою, референдум є інструментом законодавчого процесу. Ця норма однак не означає, що можуть вони бути щоденною практикою прийняття політичних рішень. У більшості держав референдуми і т.зв. народні законодавчі ініціативи мають допоміжне значення, якщо взагалі застосовуються на загальнодержавному рівні. Однак загалом практика в цій частині є доволі різноманітною. Як пишуть шведські політологи Дж. Лане і С. Еррсон “більшість політичних систем закладають основи безпосередньої демократії у своїх конституціях, але дуже мало з них застосовують референдум регулярно”. Референдум стає сьогодні чимось більшим ніж лише виразом громадської думки. Передовсім потрібно визначити характер справ, які піддаються вирішенню загальним голосуванням. Окрім традиційних – зміни конституції, предметом референдуму стають питання сильної поляризації громадської думки і вияву значних емоцій. До цього типу проблем належать питання, які стосуються моральних проблем (припустимість розлучень – Італія 1974 р., Ірландія 1986 р. і 1995 р., допустимість абортів – Італія 1981 р., Ірландія – 1983 і 1994 р), приналежність до міжнародних організацій (Данія, Норвегія, Ірландія, Великобританія – приналежність до ЄЕС, Іспанія – до НАТО, Ірландія, Данія, Франція, Австрія, Швеція, Фінляндія – ратифікація Маастрихтського трактату.) чи проблеми т.зв. “нової політики” (референдум у справі атомних електростанцій в Австрії і Швеції). У двох референдумах в 1991 і 1993 рр. італійці визначалися стосовно основних проблем політичної реформи, в тому числі й стосовно виборчої системи. Політичними наслідками обох цих голосувань була делегітимізація політичної системи I Республіки, а також несприйняття більшості діючих в її рамках політичних партій. Такого типу референдум приносить з собою часто поглиблення соціальних поділів і конфліктів, прикладом чого може бути хоча б розподіл ірландського суспільства стосовно розлучень та абортів чи скандинавських країн стосовно приналежності до Європейської Спільноти. Належить також звернути увагу на те, що різниця між переможною більшістю та переможеною меншістю є часто досить незначною. Так наприклад в 1994 р. за прийняття до європейської спільноти голосувало 56,9 % фінів, 52,3 % шведів і 47,8 % норвежців. У ірландському референдумі 1995 р. стосовно лібералізації закону про розлучення його прихильниками виявилося 50,3% виборців (в попередньому референдумі їх кількість становила 63,5 %). Трудно уявити, що існуючий конфлікт інтересів закладений оцінкою наслідків прийняття до Європейської спільноти чи допустимості розлучень був таки вирішений через референдум. У 80-х і 90-х рр. межі застосування референдуму в Європі значно розширюються, що схиляє до припущення про те, що ця форма безпосередньої демократії має майбутнє. Однак референдум є не єдиною формою безпосередньої демократії. А. Лейпхарт звертає увагу на те, що безпосередня демократія означає не лише участь у формуванні права (через законодавчу ініціативу, а відтак прийняття чи відхилення законопроектів), але також і можливість прийняття персональних рішень (поза “обов’язковим” вибором парламентарів). З цієї точки зору до сфери безпосередньої демократії відносять: вибори глави виконавчої влади загальним голосуванням (США, V Республіка у Франції, Португалія, Фінляндія, Ісландія, Австрія, Ірландія); т.зв. “правибори”, які означають обмеження політичних партій стосовно виборців в номінації своїх кандидатів на публічні посади (США); інституції відкликання депутатів, діяльність яких не відповідає симпатіям груп виборців, що має місце в США та Швейцарії. Однак при цьому також слід пам’ятати й те, що референдуми можуть бути й інструментом, за допомогою котрого обмежують демократію. Так, рішенням референдуму повноваження президента Таджикистану Е. Рахманова та Узбекистану І. Карімова було продовжено з 5 до 7 років, а білоруські виборці на референдумі 2004 р. висловились за скасування обмежень строків перебування президента Білорусі Л. Лукашенка при владі. Подібним чином закріплювалося перебування при владі президентів Казахстану Н. Назарбаєва та Туркменістану С. Ніязова.


Плебісцит (з лат. plebiscitum – рішення народу). У Стародавньому Римі – рішення плебейських зборів. Всенародне опитування населення шляхом голосування, різновид референдуму з метою виявлення думки з якогось загального і значного питання. Наслідки такого опитування, на відміну від референдуму, не мають обов’язкової юридичної сили, але повинні враховуватися в процесі прийняття рішень відповідними органами державної влади. Інститут плебісциту виникає ще у 5 ст. до н. е. Закон консулів Л. Валерія та М. Горація 449 р. до н. е. запроваджував недоторканість плебейських трибунів та обов’язковість плебісцитів (як актів, ухвалених зборами плебсу) для виконання громадянами Риму – за умови їх попередження з Сенатом.У 287 р. до н.е. був схвалений закон Гортензія, згідно з яким плебісцити набували юридичної сили вже без погодження з Сенатом. В епоху середньовіччя плебісцити як форма безпосередньої демократії набули поширення у державах з республіканською формою правління (Швейцарії, містах Ганзейського союзу). У 1449 р. в Швейцарії був проведений плебісцит, за результатами якого був запроваджений додатковий податок для покриття військових витрат республіки. Новий етап розвитку цього інституту припав на кінець ХVІII та ХІХ ст., коли плебісцити проводилися для затвердження конституцій, вирішення територіальних суперечок, реалізації права народів на самовизначення, зміни засад організації публічної влади. Більшість республіканських Конституцій Франції було схвалено саме шляхом плебісциту. У 1791 р. плебісцит було використано при розв’язанні питання про приєднання до Франції Авіньйону, а у 1860 р. – Ніцци та Савойї, 1866 р. – про входження Венеції до складу Італії, 1867 р. – включення Іонічних островів до складу Греції, 1921 р. – про поділ Верхньої Сілезії між Веймарською Німеччиною та Польщею. Слід зазначити, що плебісцити не рідко ставали знаряддям обмеження демократії. Плебісцитом від 1851 р. термін повноважень Президента Франції Луї-Наполеона було продовжено до 10 років, а ще через рік, також через плебісцит, Луї-Наполеон став імператором Наполеоном ІІІ. Завдяки плебісциту 1934 р. А. Гітлер перебрав на себе президентські повноваження, а сфальсифікованим плебісцитом 1935 р. у Греції була запроваджена монархічна форма правління.


Народна ініціатива. Визначений законом спосіб безпосереднього впливу громадян на рішення, що ухвалюються владою. Означає вона право подання громадянами, відповідно із визначеною законодавством процедурою, своїх ініціатив щодо законопроектів та законів, які повинні бути розглянуті відповідним представницьким органом. Пропозиції, що подаються у цьому порядку, перш за все стосуються справ, які з багатьох причин не можуть розраховувати на підтримку більшості депутатів парламенту. Так, у Польщі право громадян на народну ініціативу регулюється спеціальним законом від 24 червня 1999 р. Згідно з його положеннями заява стосовно закону може бути подана до сейму, якщо її підтримають не менше 100 тис. громадян, які мають діюче виборче право. Дієвість цього інструменту впливу на прийняття рішень є доволі ілюзорною, оскільки пропозиції, що виносяться за народною ініціативою, частіше за все відкидаються депутатами. Зокрема, після набуття чинності закону від 1999 р. на підставі даної процедури було створено 79 громадянських комітетів, які від імені громадян вносили пропозиції щодо проектів законів, однак на засідання сейму остаточно потрапили 22 проекти, з яких тільки 8 було прийнято парламентом. Застосовується у законодавчому процесі Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словенії та Югославії. У 1831 р. в швейцарському кантоні Сен-Гален було впроваджено інститут народного вето.


Референдумкратія. Форма безпосередньої (прямої) демократії; участь громадян у здійсненні політичної влади шляхом референдумів. Це дає суспільству можливість безпосереднього впливу на процес прийняття рішень. Референдумкратія є певною альтернативою існуванню партійного керівництва державою. Важко назвати країну де сьогодні референдум не застосовувався або принаймні не розглядався. Причому помітно зросла інтенсивність використання даного інституту особливо в 60-80-і рр. Наприклад, у США, де законодавством передбачається проведення референдумів на рівні майже кожного штату (окрім Делавара) щорічно налічується від 12 до 15 тисяч випадків звернень до даного інституту. У країнах Західної Європи (без Швейцарії) тільки на національному рівні за час їх конституційного закріплення було проведено більше 100 референдумів. Референдумкратією зазвичай називають правління, яке здійснюється у Швейцарії, де інститути безпосередньої демократії відіграють особливу роль у політичному житті і які мають там вікові традиції. Традиція ця пов’язана насамперед з існуючими тут соціо-політичними поділами. У сучасній Швейцарії сформувався трьохрівневий механізм прийняття рішень, який охоплює: консультації перед прийняттям рішення в парламенті з групами інтересу; референдум пов’язаний з народною ініціативою (позитивний чи негативний); діяльність політичних партій, які є виразниками інтересів виборців. Характерною рисою швейцарського консенсуалізму є відносна слабкість значення політичної репрезентації партіями. Пов’язано це з відсутністю можливості конкуренції за місця в уряді та забезпечення автоматичних місць в уряді найбільшим політичним партіям. Соціальне незадоволення виражається таким чином через інститути безпосередньої демократії, а не в парламентській діяльності політичних партій. Референдум є своєрідним механізмом політичного “шантажу” проти великої коаліції. Це означає, що значна частина соціальних конфліктів вирішується поза парламентською і урядовою ареною. У такій ситуації референдум служить в основному виборцям та малим партіям, не представленим на урядовій арені, однак здатним мобілізувати соціальну підтримку на користь тих чи інших спірних питань. Значення інституту безпосередньої демократії в Швейцарії випливає не лише і не стільки з політичної традиції, скільки з труднощів формування стабільної парламентської коаліції, яка б була здатною подолати різнорідність й багатоманітність інтересів репрезентованих політичними партіями. Треба також пам’ятати, що швейцарське суспільство є дуже поділеним. Лінії соціального поділу розподілені через етнічні та релігійні відмінності, на що накладається також сильна автономія кантонів. Політичні партії є слабкими і репрезентують вузькі кола суспільства, легітимуються, невисоким, як на європейські стандарти, рівнем виборчої підтримки. Як зазначає Ф. Лєхнер “гетерогенність інтересів та слабкість національних партій і груп інтересів ставить завдання формування стабільної політичної коаліції надзвичайно складним та ризикованим”. Становище партій, репрезентованих в Nationalrat в багатьох питаннях значно відрізняються поміж собою, що у випадку непорозуміння, загрожує неприйняттям рішення. У цій ситуації істотного значення набирає демократія участі. На противагу до інших держав Західної Європи, референдум у Швейцарії не є інструментом, який слугує опозиції в боротьбі з урядом, а головно за інституцією, що втілює ідеї громадян. Тут на загальнонаціональному рівні, починаючи з 1843 р. було проведено більше 240 референдумів.


Функції референдумів. Аналізуючи функції референдумів Т. Бйорклунд підкреслює, що є вони інструментом в руках політичних меншин (опозиції), механізмом подолання внутріпартійних поділів та громовідводом для суспільних розбіжностей. На думку Дж. Детлефа і А. Сторсведа референдум крім того виконує функцію “легітимації політичного істеблішменту перед скептично налаштованим електоратом”.Як видно цитовані автори переоцінюють значення позитивних (з системної точки зору) наслідків референдуму. Належить однак на це явище поглянути й з протилежної точки зору. Референдум може бути також наслідком нездатності розв’язання політичною елітою контраверсійного питання і перенесенням тягару відповідальності за його розв’язання на весь електорат. Це дозволяє політичним партіям не лише уникати політичної відповідальності, але також дає можливість приховати внутріпартійні суперечки. Результатом референдуму може бути також добре організована політична дестабілізація, спричинена партійними розколами, мобілізація противників прийняття рішення, організація громадських протестів. З цього слідує, що прийняття рішення про проведення референдуму пов’язане з певними ризиками. У багатьох випадках страх перед внутріпартійними політичними поділами зумовлює вороже ставлення партії до ідеї проведення референдуму. Прикладом тут може слугувати супротив британських консерваторів у 1975 р. проти ідеї проведення референдуму стосовно приналежності Великобританії до тодішнього Європейського Союзу та французьких правоцентристських партій стосовно референдуму 1988 р. щодо Нової Каледонії. Політичним наслідком референдуму, ініційованого правлячими політичними силами, може стати зміцнення позиції партії (коаліції), яка здійснює владу або ж президента. Саме такий ефект мали перших чотири референдуми проведені президентом Франції де Голем. Зміцненням позиції правлячої партії і її лідера прем’єр-міністра Ф. Гонсалеса у референдумі 1986 р. щодо вступу Іспанії до блоку НАТО. Якщо ряди політичних противників не монолітні, виграний референдум може спричинити зростання підтримки партії, яка агітує за його проведення, а також залучення на свою сторону додаткових союзників. Мотиви підтримки референдуму можуть бути різними. Переживаючи трудний період британська Лейбористська партія вирішила в 1975 р. відступитися від доктрини зверхництва парламенту й ініціювала референдум у справі приналежності Великої Британії до ЄЕС, уникаючи в такий спосіб прийняття рішення голосами своїх проєвропейських противників,- консерваторів та лібералів, а також розколу в рядах власної партії. Як вже згадувалось, запровадження референдуму тягне за собою певні ризики, особливо для провладних партій. Негативний результат загального голосування може означати падіння уряду, хоча не виникає це з положень діючого законодавства. Тому власне де Голь добровільно склав свої повноваження президент V Республіки у Франції, після програного у 1969 р. референдуму у справі реорганізації Сенату. Так впав у Швеції уряд Т. Ерландера, не здобувши підтримки реформи освіти у 1957 р. За подібних обставин, в результаті неотримання підтримки норвезькими виборцями ідеї приєднання до ЄЕС, подав у відставку соціал-демократичний уряд (1972). Навіть якщо не доходить до відставки, престиж правлячих партій у випадку програшу референдуму залишається поважно підірваним. Аналіз практики застосування референдумів дозволяє стверджувати, що за винятком Швейцарії, голосування є одночасно і контрольованими і прогегемонічними. Кожного разу референдум, однак означає виникнення нових ліній політичних поділів, які проходять через партійну систему й існуючі в ній партії. При виникненні референдуму виникають політичні блоки партій в підтримку винесеного на розгляд питання і тих, що виступають проти нього. Варто також підкреслити, що становища, які приймають дані угруповання є змінними і умовно ситуаційними. За винятком Італійської радикальної партії (PRI), яку називають “партією референдумів”, яка відстоює цю форму прийняття рішень при контраверсійних питаннях, решта політичних партій представляють змінні позиції щодо застосування референдумів. Відношення до цієї інституції (її застосування чи незастосування) може спричинити внутріпартійні конфлікти. Якщо навіть вони будуть подолані, то слід додати, що прийняття рішення про проведення загального голосування зумовлює принципову зміну політичних сил, зумовлює їх розподіл на тих, що схильні відповісти “так” та прихильників відповіді “ні” на конкретне питання як це мало місце в скандинавських партіях під час проведення у 1994 році референдумів стосовно вступу в ЄЕС.