Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
3. ЗМІШАНА ВИБОРЧА СИСТЕМА.
3.1. Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система. Тип виборчої системи, що поєднує в собі елементи як мажоритарної так і пропорційної виборчих систем. За цією системою одна частина парламенту обирається за мажоритарною схемою в округах, а інша частина – за пропорційною схемою голосування за партійними списками. При змішаній системі місця, розподілені за партійними списками, компенсують диспропорційність, що виникає під час голосування у виборчих округах. Дж. Сарторі під змішаною виборчою системою розуміє таку – за допомогою якої “у ту саму палату обирають шляхом поєднання пропорційного критерію і критерію відносної більшості”. А. Блайс з цього приводу зазначає “змішаними є такі системи, які поєднують у собі дві формули – пропорційність та плюралітет або більшість. ...змішаною системою є така система, в якій виборчі результати лежать поміж тими, що звичайно отримуються від плюралітету чи більшості і пропорційного представництва”. Дана виборча система нейтралізує недоліки мажоритарних та пропорційних виборчих систем; дозволяє забезпечити формування стійкої парламентської більшості при більш повному врахуванні інтересів малих соціальних груп; однак є певні труднощі у встановленні результатів голосування. Застосовується в Німеччині, Новій Зеландії, Болівії, Італії, Мексиці, Венесуелі та Угорщині. Можлива комбінація, коли ці елементи діють послідовно або паралельно (лінійна змішана виборча система). Останній варіант, є більш популярним. Він зокрема використовується в Німеччині, Болівії, Венесуелі. Характерним прикладом тут є виборча система ФРН (персоніфікована пропорційна система). Тут половина депутатів нижньої палати парламенту обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а інша половина – за пропорційною системою на основі партійних списків, запропонованих в суб’єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два голоси. Один подається за одного кандидата в окрузі, а другий – за один із списків політичних партій. Якщо, наприклад, одна партія отримає 10 % на загальнодержавних виборах і жодного голосу в округах, то їй буде виділена достатня кількість місць за партійними списками, для забезпечення представництва приблизно на рівні 10 %. Дж. Сарторі, М. Галлахер, М. Лейвер та П. Майр виборчу систему Німеччини визначають як різновид пропорційної виборчої системи, натомість Л. Массікотт та А. Блайз розглядають її як один з варіантів змішаної виборчої системи. Така ж формула використовується й під час виборів Сенату та на муніципальних виборах у Франції. В усіх країнах, де використовується змішана виборча система, крім однієї, мандати в округах розподіляються, за мажоритарною системою голосування за принципом відносної більшості, хоча в Угорщині використовується система виборів у два тури. Набагато складнішим є італійський метод: четвертина парламентських місць резервується для компенсації невикористаних голосів в одномандатних округах. У Венесуелі 102 місця розподіляються за мажоритарною системою голосування за принципом відносної більшості, 87 місць – пропорційно за загальнонаціональними партійними списками, а 15 місць є додатковими компенсаційними місцями, що розподіляються пропорційно. У Мексиці 200 місць, що розподіляються пропорційно за результатами виборів за партійними списками, компенсують переважно значний дисбаланс результатів виборів 300 депутатів за мажоритарною системою відносної більшості, хоча згідно зі спеціальним положенням жодна партія не може отримати більше 315 парламентських місць, а якщо партія отримує менше 60 % голосів, то може розраховувати максимум на 300 місць. Зустрічається і послідовне сполучення елементів мажоритаризму і пропорціоналізму. Так, в Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а верхня – на основі пропорційного представництва. Згідно з даною системою передбачається такий порядок встановлення результатів виборів, який покликаний усунути об’єктивні вади мажоритарної та пропорційної системи. Особливості даної системи є наступні: голосування відбувається в одномандатних виборчих округах у частині, що обирається за мажоритарною системою, та багатомандатних – у частині, що обирається за пропорційною системою; в одномандатних округах голосування відбувається за конкретного кандидата у депутати, у багатомандатних – за партійний список; результати голосування встановлюються за абсолютною чи відносною більшістю в одномандатних округах і за пропорційною відповідністю – в багатомандатних. М. Шуггарт та М. Ваттенберг вважають, що змішана система “дисциплінує національні партії, чиї парламентарі можуть бути відповідальні й за вираження місцевих інтересів”. До того ж, змішана система дає змогу партіям використовувати певні свої переваги: сконцентруватися на виборчих округах чи на партійному списку. Однак це може вести до утворення двох “класів” депутатів. Слід також пам’ятати, що в аспекті перетворення голосів на парламентські місця змішана система може бути такою ж пропорційною, як і система виборів за партійними списками, з усіма недоліками та перевагами, які їй притаманні. Одна з причин, через яку змішана система часом вважається менш доцільною, ніж просто вибори за партійними списками, полягає в тому, що вона може призвести до так званих аномалій стратегічного голосування. Існує кілька різновидів змішаних систем: cтруктурна змішана, лінійна змішана, подвійного голосування. У змішаних системах можуть надаватися переваги системі за більшістю поданих голосів чи системі пропорційного представництва або ж ефективному поєднанню обох систем. Л. Массікотт та А. Блайз також вирішальною рисою змішаної системи вважають те, що її механізми охоплюють одночасно “комбінацію різних виборчих формул (більшості чи пропорційного представництва; плюралітету чи пропорційного представництва) для вибору єдиної більшості”. Серед змішаних систем, де використовується принцип більшості поданих голосів, виділяється кілька її різновидів: просте голосування без права передачі голосу; просте голосування з правом передачі голосу; обмежене голосування; кумулятивне голосування. Серед змішаних виборчих систем, які, навпаки, є ближчими до пропорційного представництва найчастіше використовуються: система обмеженого голосу; альтернативна система багатомандатного та одномандатного округу; система партійних списків. Рівновага між пропорційним представництвом та голосуванням за більшістю поданих голосів може досягатися як шляхом поєднання цих способів, так і шляхом накладок. Змішана виборча система сьогодні використовується лише у 7 країнах світу (Німеччина, Венесуела, Нова Зеландія, Мексика, Італія, Болівія і Угорщина), а кількість населення у цих країнах становить 265 млн. чол., або 6 % від всього населення світу. Як правило вона використовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.
Персоналізована (персоніфікована) пропорційна система. Різновид змішаної виборчої системи, яка застосовується у Новій Зеландії та Німеччині. Суть системи полягає в особливому способі поєднання персоніфікованих виборів в одномандатних виборчих округах з принципом пропорційного представництва. Кожен виборець має два голоси. Перший голос – це голос, який можна віддати персонально за певного кандидата (від партії) в одному з 328 одномандатних округів. Другий голос – це голос, який можна віддати за партію на основі її списку, сформованого на рівні федеральної землі. Кандидатам дозволяється балотуватися в одномандатному окрузі й одночасно бути включеними у партійні списки. Обраним вважається кандидат у депутати, який отримує просту більшість голосів в одномандатному окрузі. Однак другий голос виборців визначає скільки представників від кожної партії зможуть пройти в Бундестаг. На загальнонаціональному рівні, визначається загальна кількість других голосів, поданих за партії. Лише ті партії, що отримали 5 % національних голосів або принаймні три прямих мандати в одномандатних округах, можуть розраховувати на місця в парламенті, що розподіляються за партійними списками. Кількість представників від кожної партії, яка подолала прохідний бар’єр, підраховується за формулою Гера. Далі місця розподіляються між 16 федеральними землями. Кількість мандатів, отриманих членами партії безпосередньо в одномандатних округах конкретної землі, віднімається від загальної кількості місць, що розподіляються за партійним списком. Решта місць розподіляються за закритим партійним списком. Якщо в певній федеральній землі партія отримає більше прямих мандатів, ніж кількість місць, що має бути виділена їй за кількістю отриманих других голосів, то ці “надлишкові” місця зберігаються за партією. У такому разі загальна кількість місць в Бундестазі тимчасово зростає. Ряд аналітиків відносять даний різновид виборчої системи не до змішаних а до пропорційних.
- КУРІАЛЬНА ВИБОРЧА СИСТЕМА
(РЕАЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО).
Спосіб виборів представницьких органів влади не по виборчих округах чи від усієї кількості виборців, а по виборчих куріях, які мають нерівні виборчі права. За куріальним принципом відбувалися вибори до австрійського парламенту (до 1907 р.), до Державної думи в царській Росії, до Галицького сейму в Австро-Угорській імперії. Так за австрійським законом 1873 р. вибори поділялися на чотири курії: землевласників, торговельних та промислових палат, міст, а також сільських громад. Наприкінці XIX ст. було передбачено п’яту курію – загального виборчого права. Кожна курія самостійно обирала до імперського рейхстагу визначену кількість представників. Поруч із загальними цензами для активного виборчого права були визначені також спеціальні виборчі цензи для кожної групи виборців окремо. Так, для участі у виборах від курії землевласників необхідно було володіти нерухомим майном, від курії міст і сільських громад – сплачувати встановлений прямий податок, від курії торговельних і промислових палат – бути членами цих палат і, нарешті, від курії загального виборчого права – відповідати вимозі шестимісячного цензу осілості у виборчому окрузі. Виборці, що мали право брати участь у виборах від однієї з перших чотирьох курій, не позбавлялися права робити це від курії загального виборчого права. Кожна курія самостійно обирала до імператорського рейхстагу визначену кількість представників. Поруч із загальними цензами для активного виборчого права були визначені також спеціальні цензи для кожної групи виборців окремо. Однак куріальне представництво не набуло широкого поширення в європейських країнах, хоча деякі його елементи можна знайти в процедурах формування верхніх палат парламентів і в наші дні.
5. ВИБОРЧІ СИСТЕМИ СВІТУ.
Виборчі системи розвинених демократій. Під країнами з розвинутими демократіями розуміють ті, де вільні вибори проводяться не менше як протягом 20 років підряд. До них відносять Австрію, Австралію, Багами, Барбадос, Бельгію, Ботсвану, Великобританію, Венесуелу, Грецію, Данію, Ізраїль, Індію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Колумбію, Коста-Ріку, Люксембург, Маврикій, Мальту, Нідерланди, Німеччину, Нову Зеландію, Норвегію, Папуа-Нову Гвінею, Португалію, США, Трінідад і Тобаго, Фінляндію, Швецію, Швейцарію, Ямайку, Японію. У них проживає більше чверті мільйона чоловік. Найчастіше тут використовуються пропорційні виборчі системи - у 21 (59 %) з 36 країн. При цьому слід пам’ятати, що США та Індія, населення яких становить 71 % від загальної кількості цих 36 країн, використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Голосування за змішаною виборчою системою використовується частіше у розвинутих демократичних країнах і становить 11 %. Ці системи охоплюють 4 млн. чол. Більш поширені системи пропорційного представництва за партійними списками. Оскільки Японія перейшла на паралельну систему серед розвинених демократичних країн залишились лише Ірландія і Мальта, які застосовують систему голосування без права передачі голосу іншому кандидату. Якщо поглянути на проблему ширше і врахувати хвилю демократизації 80-90-х рр. ХІХ ст., то побачимо, що вже 98 незалежних країн та підпорядкованих територій ставляться у ранг “вільних” у доповіді “Свобода у Світі” за 1995-1996 рр., підготовленій “Домом Свободи” (“Freedom House). У цих країнах розподіл виборчих систем відповідає загальному співвідношенню: тут дещо переважають мажоритарні системи відносної більшості й пропорційні системи за партійними списками, і є приблизно половина систем голосування у два тури і паралельних систем; однак важко виділити якусь одну систему, що була б більш популярною у “вільних” країнах, ніж у світі в цілому. Однак серед 46 країн, які належать до категорії “не вільних”, диспропорційно багато систем голосування за принципом відносної більшості й систем представницького голосування, і набагато менше систем пропорційного представництва. У цілому мажоритарні системи становлять до 70 % виборчих систем, що використовуються у “не вільних” країнах світу.
Виборчі системи країн Західної Європи. Загальну характеристику виборчих систем країн Західної Європи представляє наступна таблиця:
| Держава | Середній розмір округу (кількість мандатів) | Тип голосування | Формула переведення отриманих голосів у мандати |
| Австрія | 20 | категоричний | ПС - формула д’Ондта |
| Бельгія | 7,1 | категоричний | ПС - формула д’Ондта |
| Данія | 9,7 | категоричний | ПС - формула Сен-Лагю |
| Фінляндія | 13,3 | категоричний | ПС - формула д’Ондта |
| Франція (V) | 1,0 | категоричний | звичайної більшості |
| Голландія | 150 | категоричний | ПС - формула д’Ондта |
| Ірландія | 4,0 | впорядковуючий | Система голосування з правом передачі голосу іншому кандидату. |
| Німеччина | 2,0 | категоричний | Змішана |
| Швейцарія | 7,7 | впорядковуючий | ПС - формула Хагенбаха-Бішофа |
| Швеція | 12,1 | категоричний | ПС - формула Сен-Лагю |
| Великобританія | 1,0 | категоричний | звичайної більшості |
| Італія (до 1993 р.) | 20,3 | впорядковуючий | Імперіалі |
| Італія(після 1993) | 6,0 | категоричний | Змішана |
Як видно з поданої таблиці в Західній Європі домінують виборчі системи, що спираються на багатомандатні виборчі округи, категоричне голосування та пропорційну формулу. Виняток складають Великобританія (одномандатні виборчі округи і формула звичайної більшості), Ірландія, Італія (до 1993 р.) і Швейцарія (голосування впорядковуюче), а також Франція (V Республіка) – формула звичайної більшості (за винятком 1986-1988 рр.). Сьогодні, незважаючи на високий рівень стабільності політичних норм у розвинутих країнах, щоденні політичні процеси внаслідок своєї багатоманітності сприяють постійним змінам як змістової частини, так і наявних форм виборів. Ці зміни стосуються і виборчих систем, які не можуть бути застиглими. К. Беніот на підставі дослідження багатоманітності діючих сьогодні чинників та детермінації основних виборчих систем говорить про необхідність поступової еволюції базових конструкцій виборчих систем. М. Голдер зазначає, що традиційно вибори до парламенту відбуваються із використанням мажоритарної або пропорційної виборчих систем. Однак дана дихотомія працює лише щодо європейських країн, варіантність виборчих систем зростає разом із збільшенням кількості прикладів, які ми маємо розглядати. К. Гледдіш зазначає, що можна вибирати не лише між мажоритаризмом і пропорційним представництвом. Існує широкий спектр формул, які розроблялися з огляду на національні особливості. Коли, наприклад ми розглядаємо системи, засновані не лише на мажоритарному принципі (причому слід зауважити, що мажоритарні системи також відрізняються в багатьох аспектах), то зіштовхуємося з такими особливостями, як система додаткового членства в Німеччині, альтернативного голосування в Австралії та система з правом передачі голосу іншому кандидату в Ірландії. Навіть коли за мету ставиться пропорційність, то варіанти практичної реалізації цього принципу відрізняються від регіональної системи в Португалії з різними за розміром виборчими округами до загальнонаціональної системи пропорційного представництва в Нідерландах. Тому ми можемо припустити, що існуючі сьогодні виборчі системи у країнах Західної Європи будуть у майбутньому поступово еволюціонувати відповідно до внутрішніх та зовнішніх політичних викликів.
Виборчі системи країн Центральної Європи. Якщо ми перенесемося від вже усталених західноєвропейських систем до центральноєвропейських, які досі знаходяться в ембріональному стані, то відкриємо ряд цікавих випадків. У Чехословацькій республіці у червні 1990 р. були проведені посткомуністичні вибори до двопалатної Федеральної Асамблеї та, відповідно, до Чеської і Словацької національних рад. У всіх трьох випадках була прийнята система партійних списків, але два моменти викликали занепокоєння. Першим був острах перед роздрібленістю, характерною для міжвоєнного парламенту (1918-1938); другий – стурбованість надмірними амбіціями партійних функціонерів (інша особливість нещодавнього минулого). Було вжито заходів, аби запобігти цим тенденціям. Вони включали встановлення 5 % виборчого бар’єру для федерального парламенту і Чеської асамблеї, і забезпечення преференційного голосування за партійними списками. Гіперфрагментації справді вдалося уникнути, хоча це можна було приписати успіху Громадянському Форуму, який отримав широку підтримку як перехідний політичний рух, тісно пов’язаний з “оксамитовою революцією”. Форум завоював дві третини місць в кожній палаті Федеральної Асамблеї і в Чеській Національній Раді. Незважаючи на прогнози коментаторів і опитування громадської думки, результати других виборів до Федеральної Асамблеї у червні 1992 р. також показали консолідацію провідних чеських і словацьких формувань (Громадянська Демократія і Рух за Демократичну Словаччину). Однак ця ж сама політична консолідація сприяла наростаючому розколу федерації, яка проіснувала 74 роки, на Чеську республіку і окрему Словаччину. Озираючись назад, бачимо, що не так була страшна партійна фрагментація, як національний розкол, хоча навряд чи можна довести, що система, яка б створювала меншу консолідацію в кожній з двох частин федерації, забезпечила б більш конструктивний підхід. У випадку Польщі маємо більш безпосередній приклад проблем виборчих механізмів. Вибори в жовтні 1991 р. привели в Сейм 29 парламентських партій, найбільші з яких зібрали менше 13 % поданих голосів і зайняли менше 14 % місць у Сеймі. Участь у голосуванні прийняли 42 % виборців. Вибори проводилися на основі пропорційного представництва, без порогового мінімуму, у 37 округах, кожному з яких виділялось від 7 до 17 місць. Ше 15 % від загальної кількості місць (69 із 460) розподілялися в національному масштабі з 5 % виборчим бар’єром і вимогою підтримки не менше, ніж в п’яти округах. Аби сформувати уряд, довелося витратити майже два місяці інтенсивних міжпартійних торгів, та й то з подальшими кадровими змінами. З листопада 1991 р. до вересня 1993 р. Польща мала чотирьох прем’єрів і три правлячі коаліції. Затяжні парламентскі конфлікти і незайняті впродовж тривалого часу відповідальні посади стали причиною серйозної інституційної нестабільності. Однак коли Польща встановила 5 % виборчий бар’єр для окремих партій і 8 % для коаліцій у 1993 р., тільки 6 партій або коаліцій змогли здобути місця в новому парламенті, а до складу правлячої коаліції ввійшло всього дві партії. Але нова виборча система також сприяла поверненню до влади колишніх комуністів і позбавила майже 35 % виборців представництва у парламенті. Досвід Чехії і Польщі показує непевність ранніх фаз переходу від однопартійної системи до багатопартійності. Однак кожен перехід має власні проблеми та особливості, і виборчі механізми залишаються лише одним виміром політичної боротьби. В Угорщині перехід від однопартійної системи являв собою щось проміжне між довгим маршем, очоленим Солідарністю в Польщі і раптовою “оксамитовою революцією” в Празі. Треба було три роки від початку інтенсивних дебатів, переговорів і організаційної роботи в середині 1987 р. і до перших багатопартійних парламентських виборів в квітні 1990-го, щоб Угорщина демонтувала комунізм і прийняла нову конституцію. Переговори за круглим столом наприкінці 1989 р. дозволили розробити систему для перших вільних виборів в посткомуністичній Угорщині. Історичні партії (дрібних власників, соціал-демократів, християнських демократів) віддавали перевагу пропорційному представництву із загальнопартійними списками за округами, як це було у 1945 і 1947 рр. Однак загальний настрій в країні, особливо серед депутатів парламенту, не дозволив скасувати існуюче представництво за виборчими округами. Оскільки за новими політичними партіями не стояв масовий народний рух, їх легітимність була обмежена. Місцеві діячі й громадяни не хотіли, аби весь процес висування кандидатів перейшов під контроль партійної бюрократії. Довге обговорення і загальний настрій не дозволили ввести нову систему, засновану на єдиному принципі. Отож, виборча система стала комбінацією різних принципів і методик. 386 місць однопалатного угорського парламенту були поділені на три категорії: 176 обиралися за одномандатними округами, 152 – за регіональнми партійними списками і 58 – за загальнопартійними списками. У одномандатних округах, де кандидати не отримали абсолютної більшості в першому колі, довелося провести друге голосування. У другому колі для обрання вистачало простої більшості. По регіональним партійним спискам і загальнонаціональним місцям встановлювався 4 % виборчий бар’єр. Вся система була спрямована на те, аби уникнути партійної роздробленості. Звісно, це мало свою ціну: результати голосування були невиразними і мало в яких округах депутати були вибрані в першому колі. Через складність виборчих правил тяжко було б визначити, в якій пропорції пов’язані місця в парламенті з кількістю поданих голосів. Однак зрештою в парламент потрапило тільки шість партій, що дозволило утворити коаліційну більшість з однієї найбільшої партії і двох менших.