Ю. шведа вибори та виборчі системи
| Вид материала | Документы |
- Вибори та виборчі системи програма курсу, 186.84kb.
- «Політичні партії І партійні системи. Політичні вибори І виборчі системи.», 215.58kb.
- Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
- Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
- Тема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи, 314.96kb.
- Партійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа, 158.21kb.
- Тема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн, 141.95kb.
- Іhформаційhі процеси в суспільстві. Іhформаційhі системи. Штучний інтелект. Експертні, 155.22kb.
- "Вибори та їх роль в політичному житті", 107.44kb.
- Цільовий план україна нато на 2003 рік у рамках плану дій україна нато розділ І. Політичні, 712.57kb.
Розподіл депутатських мандатів. Метод розподілу депутатських мандатів є головним фактором, що відрізняє одну виборчу систему від іншої. Існують три принципово різні способи організації цього процесу. Мандати надаються тим кандидатам, які отримали відносну більшість голосів, або тим, які отримали абсолютну їх більшість, або цей розподіл відбувається пропорційно до числа голосів, поданих за кожне об’єднання кандидатів. На цій основі розрізняють три основні типи виборчих систем. Процес розподілу мандатів починається з вирахування виборчої квоти. Квота може обраховуватися за методами Гера, Друпа, Гогенбаха-Бішоффа чи Імперіалі. Наступним кроком після визначення виборчої квоти є розподіл мандатів між партіями, що відбувається за правилом найбільшого середнього залишку, формулою д’Oндта чи за формулою Сен-Лагю. Система розподілу мандатів впливає на мінімум та максимум голосів, якого партія потребує для забезпечення свого представництва, а також на максимальну кількість проігнорованих голосів. Системи пропорційного представництва різняться залежно від того, яке застосовується правило розподілу мандатів і як розподіляються між партіями голоси у тому чи іншому окрузі. Проте незначні розбіжності між формулою д’Oндта і Сен-Лагю не повинні відсувати на другий план їх головну спільну рису: намагання забезпечити пропорційність розподілу депутатських мандатів. Право на участь в розподілі депутатських мандатів в Україні згідно з ст. 96 Закону України “Про вибори народних депутатів України” набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні у загальнодержавному виборчому окрузі. Депутатські мандати розподіляються між виборчими списками партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих голосів виборців. Центральна виборча комісія (ЦВК) встановлює сумарну кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців. Кількість голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського манадата (виборча квота), обчислюється шляхом ділення сумарної кількості голосів виборців, на число депутатських мандатів, яке дорівнює кількісному складу Верховної Ради України, визначеному Конституцією України. Кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку цієї партії (блоку), ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати від цієї партії (блоку). Дробові залишки враховуються при розподілі решти депутатських мандатів. Партії (блоки), виборчі списки від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку партії (блоку), що має найбільший дробовий залишок. Якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій (блоків) однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії (блоку), за кандидатів у депутати від якого віддано більшу кількість голосів виборців. Розподіл додаткових депутатських мандатів закінчується після вичерпання загальної кількості депутатських мандатів. Результатом виборів є визначення в порядку черговості у виборчих списках партій (блоків) осіб, обраних депутатами від партій (блоків), відповідно до кількості депутатських мандатів, отриманих виборчими списками партій (блоків).
3. 11. Офіційне оприлюднення результатів виборів. У багатьох країнах не існує практики щодо встановлення терміну оприлюднення офіційних результатів виборів. Так, законодавство Латвії щодо виборів до Сейму лише констатує, що підрахунок голосів здійснюється протягом 6 місяців і видається окремим виданням, а в Молдові, навпаки, зазначається, що виборчий орган, який відповідає за визначення результатів виборів, публічно оголошує загальні результати, як тільки отримає всі необхідні дані від місцевих виборчих рад та територіальних дільниць. Аналогічно не визначається чіткий термін і в законодавстві Словаччини – Центральна виборча комісія (ЦВК) публікує остаточні результати виборів після підписання протоколу щодо результатів виборів. Однак водночас більшість країн таки встановлює більш чітку дату оголошення результатів – наприклад, Болгарія (результати голосування оголошуються через 3 дні після виборів, а публікуються в 7-денний термін), Литва (остаточні результати виборів оголошуються не пізніше як за 7 днів після виборів – публікуються в Інтернеті і в офіційному виданні), Македонія (Державна виборча комісія оголошує початкові результати виборів у члени парламенту за принципом пропорційності протягом 48 годин після отримання кількості голосів, здобутих окремими списками кандидатів). Закон України “Про вибори народних депутатів” встановлює порядок офіційного оприлюднення результатів виборів народних депутатів України. Він передбачає наступне: повноваження щодо офіційного оприлюднення результатів виборів віднесені до компетенції ЦВК, офіційне оприлюднення результатів виборів здійснюється у строк – не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів, офіційне оприлюднення результатів виборів має здійснюватися в газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр”, офіційне оприлюднення результатів виборів є підставою для звільнення з роботи (посади), несумісної з депутатським мандатом, та прийняття рішення про припинення іншого представницького мандата особи, обраної депутатом. Кримінальний кодекс України (ст. 158) передбачає відповідальність за завідомо неправильне оголошення результатів виборів. Крім того, в Україні є поширеною практика розповсюдження інформації про результати виборів уже в процесі підрахунку голосів. Таким чином, український громадянин може ознайомитись з приблизними результатами виборів вже на ранок наступного дня. Досвід України в цьому контексті може вважатись одним з позитивних досягнень у виборчому законодавстві України.
3.12. Реєстрація обраних депутатів. Відповідно до ст. 99 Закону України “Про вибори народних депутатів України” особа, обрана депутатом, для її реєстрації народним депутатом України зобов’язана подати до Центральної виборчої комісії (ЦВК) не пізніш як на двадцятий день з дня офіційного оприлюднення результатів виборів депутатів документ про її звільнення з роботи (посади), не сумісної з депутатським мандатом, та (або) копію зареєстрованої заяви про припинення дії іншого представницького мандату, поданої до відповідної ради. У разі звернення особи, обраної депутатом до ЦВК про наявність поважних причин, які перешкоджають виконанню нею цієї вимоги, ЦВК може прийняти рішення про визнання цих причин поважними і встановити інший строк виконання зазначених вимог або про відмову у визнанні цих причин поважними. У разі невиконання даної вимоги в зазначені строки ЦВК приймає рішення про визнання обраного депутата таким, що відмовився від депутатського мандату, та визнає обраним депутатом наступного за черговістю кандидата у депутати у виборчому списку відповідної партії (блоку). Особі, зареєстрованій народним депутатом України, ЦВК не пізніш як на сьомий день з дня її реєстрації видає тимчасове посвідчення народного депутата України встановленого зразка. Рішення ЦВК та наявність тимчасового посвідчення народного депутата України є підставою для складання обраною особою присяги народного депутата України. Не пізніш як на сьомий день після складання народним депутатом України присяги видає йому посвідчення народного депутата України та нагрудний знак встановленого зразка. У разі дострокового припинення повноважень депутата у строк не раніш як на шостий день з дня отримання відповідного рішення або копії свідоцтіва про смерть ЦВК своїм рішенням визнає обраним депутатом наступного за черговістю кандидата у депутати у виборчому списку відповідної партії (блоку).
Заміщення депутатів, які вибули. Стаття 81 Закону України “Про вибори народних депутатів” встановлює порядок заміщення депутатів, обраних по виборчих списках партій (блоків), у разі їх вибуття, тобто дострокового припинення повноважень. За загальним правилом, заміщення відбувається за схемою: вакантний депутатський мандат отримує кандидат у депутати з виборчого списку відповідної партії (блоку) за черговістю. Черговість означає, що депутат, який вибув, заміщується кандидатом у депутати, порядковий номер якого у виборчому списку партії (блоку) є наступним після останнього порядкового номера кандидата, обраного депутатом за цим виборчим списком. По-іншому складається ситуація, коли черговість вичерпана, тобто у виборчому списку партії (блоку) не залишається кандидатів для заміщення вакантних депутатських мандатів. У цьому випадку депутатський мандат залишається вакантним до проведення чергових або позачергових виборів. Партія (блок) може прийняти рішення про виключення кандидата у депутати, не обраного депутатом, зі свого виборчого списку у будь-який час після дня виборів до реєстрації цієї особи як народного депутата. Таке рішення приймається у такий же спосіб, як проходило висування кандидатів у депутати, відповідно до статуту партії (угоди про утворення блоку) з’їздом (зборами, конференцією) чи міжпартійним з’їздом (зборами, конференцією) партій, що входили до блоку на день виборів.
4. ФІНАНСУВАННЯ ВИБОРІВ.
4.1. Виборчі системи та фінанси. Фінансові можливості країни є одним з чинників, який суттєво детермінує тип виборчої системи. Наприклад, бідні країни навряд чи можуть дозволити собі проводити вибори у два тури або безпроблемно проводити підрахунок голосів за складною системою голосування списком в порядку надання переваги. Однак простота виборчої системи з короткострокової точки зору може не завжди виявитись фінансово ефективною в довгостроковій перспективі. Виборча система може бути дешевою і легкою з позицій організаційного забезпечення, але не відповідати нагальним потребам суспільства. А коли виборча система не відповідає потребам країни – наслідки можуть бути плачевними. З іншого боку, найоптимальніша виборча система може спочатку видаватися занадто коштовною та складною для розуміння, однак з часом вона може забезпечити стабільність у державі й сприяти демократичній консолідації. Фінансове та організаційне навантаження тієї чи іншої виборчої системи залежать від історичних особливостей країни, поточного контексту, досвіду та ресурсів. Однак узагальнюючі дослідження можна підсумувати, що пропорційна виборча система за партійними списками, особливо за закритими списками в одному загальнонаціональному виборчому окрузі, є найдешевшою і вимагає найменше організаційних ресурсів. За нею йдуть системи голосування за принципом відносної більшості й система голосування без права передачі голосу, а далі – система представницького голосування, альтернативного голосування, голосування з правом передачі голосу, паралельні системи та змішані системи. Найбільшого фінансового і організаційного забезпечення вимагають системи виборів у два тури.
4.2. Моделі фінансування виборчих кампаній. Витрати на проведення заходів виборчої кампанії – мітингів, зборів, видання плакатів та листівок, оплату послуг журналістів, рекламних агентів, агітаторів тощо – важливий компонент виборчої кампанії. Вони можуть бути відшкодовані з державного бюджету або за рахунок виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у депутати, пожертвувань фізичних і юридичних осіб. У ряді країн існують окремі закони, які регулюють порядок фінансування виборів, наприклад канадський закон 1974 р. Про виборчі видатки. Загалом, із фінансуванням виборчих кампаній пов’язано ряд проблем. Зокрема, загальною тенденцією є подорожчання виборчих кампаній у зв’язку з ростом цін на рекламу в засобах масової інформації (ЗМІ). Особливо високими є ціни на телевізійну рекламу, які зростають пропорційно до рейтингу відповідного телеканалу. В Україні ціни на рекламу в ЗМІ складають майже левову частку виборчого фонду. Кошти виділені з бюджету на проведення передвиборної кампанії у ЗМІ, виглядають на цьому тлі досить скромно. Крім того, факторами, які впливають на подорожчання виборчих кампаній в Україні є: залучення іноземних політтехнологів та працівників шоу-бізнесу, аванси особам, які здатні залучити адміністративний ресурс, “подарунки” виборцям, поточні видатки (агітація, техніка, утримання виборчих штабів). Таким чином, через надзвичайну дороговизну виборчих кампаній, фінансування за “демократичним принципом”: невеликі суми від багатьох фізичних або юридичних осіб, прихильників партії або кандидата – стає неможливим. За оцінками деяких експертів, для втілення цього принципу середній дохід громадян має складати не менше як 7 тис. доларів на рік, що не є реальним для середнього громадянина України. Це означає, що суми надходжень з так званих “плутократичних” джерел фінансування будуть значно перевищувати надходження від “демократичних” джерел. Крім того країн кандидати зобов’язані робити значну грошову заставу, а в леяких країнах і оплачувати виготовлення виборчих бюлетенів. На початку 1990-х рр. у більшості постсоціалістичних держав Європи на законодавчому рівні було закріплено т. зв. “ліберальну” модель фінансування виборчих кампаній, яка не передбачала жодних обмежень фінансування партійної участі у виборах. Зокрема, не обмежувалися ні максимальний розмір витрат на виборчу кампанію (розмір виборчого фонду), ні джерела формування виборчих фондів, ні розмір внесків; були відсутні й будь-які вимоги щодо звітування про джерела походження та напрями використання коштів в ході виборчої кампанії. Така модель протягом тривалого часу існувала в Латвії, Литві, Естонії, Боснії, Хорватії, Польщі. Не вдаючись до глибокого аналізу даної системи фінансування виборчої кампанії, зазначимо, що має вона низку негативних моментів. По-перше, відсутність будь-яких обмежень щодо розміру виборчих фондів перетворила виборчі кампанії з боротьби ідеологій на боротьбу грошей. Досвід останніх парламентських виборів в Латвії у якій в умовах відсутності обмежень витрат на виборчу кампанію партіями було витрачено близько 9 євро на одного виборця (найбільше з усіх європейських країн ) свідчить про те, що перемога тієї чи іншої політичної сили на виборах напряму залежить від кількості коштів, витрачених на передвиборчу агітацію, зокрема – політичну рекламу на телебаченні. Відсутність законодавчих обмежень витрат і внесків на виборчу кампанію, вимог щодо розкриття інформації про джерела формування виборчих фондів призводить, з одного боку, до посилення впливу корпорацій на партійні фінанси, а відтак – корумпованості політики, а з іншого боку – не дозволяє встановити, які фінансово-промислові групи стоять за перемогою партії на виборах. Все це зумовило необхідність запровадження обмежень фінансування виборчих кампаній. На сьогодні ліберальна модель фінансування виборів збереглася у небагатьох країнах Центральної і Східної Європи – у Латвії, Естонії та Хорватії. Однак і в них спостерігається тенденція до посилення державного регулювання виборчих фінансів. У решті ж держав до виборчого законодавства було внесено істотні зміни, спрямовані на забезпечення прозорості фінансування виборчих кампаній та зменшення залежності партій від фінансово-промислових груп. Нині в більшості країн Центральної та Східної Європи на законодавчому рівні обмежено розмір виборчих фондів, джерела формування виборчих фондів (у більшості держав прямо заборонено фінансування виборчих кампаній іноземними державами, іноземними фізичними та юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування), розмір внесків (Болгарія, Вірменія, Македонія, Польща, Росія, Румунія). У багатьох країнах було запроваджено обов’язкове звітування партій про суми отриманих і витрачених в ході виборчої кампанії коштів. Відповідні норми закріплено законодавством Болгарії, Боснії та Герцоговини, Грузії, Естонії, Литви, Македонії, Польщі, Росії. Разом з тим, наявність відповідних обмежень сама по собі аж ніяк не свідчить про реальне забезпечення прозорості фінансування виборів, гарантування рівності можливостей учасників виборчого процесу. У багатьох країнах, у тому числі й в Україні, запровадження наприклад, звітності про внески і витрати на вибори в умовах відсутності органів, які б мали достатні повноваження для перевірки повноти та правдивості відомостей, що містяться у фінансових звітах партій і кандидатів, а також відсутності адекватних санкцій за порушення, так і не призвело до підвищення рівня відкритості партійних фінансів. Фінансування виборчих кампаній загалом є найменш контрольованою сферою діяльності відповідних учасників виборчих кампаній. А втаємниченість порядку фінансування підриває довіру громадськості не лише до кандидатів, а й до представницьких органів влади в цілому. Ефективність законодавчих обмежень виборчого фінансування значною мірою залежить від наявності адекватних санкцій за їх порушення, рівня тіньової економіки в державі, ліберальності політичного режиму тощо. То все-таки, чи має бути встановлений жорсткий контроль за порядком фінансування, чи все ж лібералізувати й діючі процедури? Це питання повною мірою має відповідати політичним реаліям сьогодення. Адже жорсткі контролюючі процедури, з одного боку, мали б на меті вивести цей процес з тіні у правове поле, з іншого – ці процедури могли б застосовуватися виключно вибірково провладними силами, що, зрештою, не раз спостерігалось на виборах в Україні. 9-10 березня 2001 р. на 46 пленарному засіданні т. зв. Венеціанської Комісії були прийняті Правила фінансування політичних партій, а 22 травня 2001 р. - Рекомендації ПАРЄ № 1516 щодо фінансування політичних партій у яких містяться й положення щодо фінансування виборчих кампаній політичних партій.
4.3. Фінансування виборів в Україні. Cт. 48 Закону України “Про вибори народних депутатів України” визначила наступні джерела фінансування виборів: кошти Державного бюджету України; кошти виборчих фондів партій – суб’єктів виборчого процесу. Фінансування виборчої кампанії з інших джерел забороняється. З метою забезпечення принципів гласності, прозорості, чесності, рівних прав партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатомандатному виборчому окрузі у веденні своїх виборчих кампаній встановлюється обов’язок утворювати свої виборчі фонди. Обсяг коштів для підготовки і проведення виборів щорічно передбачається окремим рядком у законі про Державний бюджет України за поданням Центральної виборчої комісії (ЦВК). Відповідно до Бюджетного кодексу України ЦВК щорічно розробляє бюджетні запити щодо фінансування окремих видів виборів для подання Міністерству фінансів України. На основі аналізу бюджетного запиту ЦВК Міністерство фінансів України готує пропозиції щодо фінансування виборів до проекту Закону про Державний бюджет України (ст. 36 Бюджетного кодексу України). Законом встановлено порядок, за якого кошти на підготовку і проведення виборів депутатів, передбачені Державним бюджетом України, повинні перераховуватися Кабінетом Міністрів України на рахунок ЦВК у триденний строк з дня оголошення про початок виборчого процесу. За умов незавершеного фінансування виборів депутатів у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на підготовку і проведення виборів, законом передбачене відшкодування Кабінетом Міністрів України кредиторської заборгованості окружних виборчих комісій до закінчення фінансового року. Головним розпорядником коштів Державного бюджету України, які виділяються на фінансове забезпечення підготовки і проведення виборів депутатів, є ЦВК. Розпорядниками коштів нижчого рівня є окружні виборчі комісії. Відповідно до ст. 14, 16 Закону України “Про Центральну виборчу комісію” ЦВК розробляє і затверджує кошторис видатків на підготовку і проведення виборів, встановлює порядок використання коштів, здійснює контроль за їх правильним та цільовим використанням, вирішує питання матеріально-технічного забезпечення і проведення виборів. Загальні видатки ЦВК на підготовку і проведення виборів народних депутатів України обраховуються відповідно до передбачених законом заходів, що здійснюються в процесі організації і проведення виборів, по-перше, власне самою ЦВК, по-друге, всіма окружними комісіями, по-третє, всіма дільничними виборчими комісіями. Як головний розпорядник коштів Державного бюджету України ЦВК затверджує загальний обсяг фінансування ЦВК, кожної окружної комісії; середні норми видатків окружної комісії; середні норми видатків для потреб дільничної комісії. До видатків, які безпосередньо здійснює ЦВК, відносяться: оприлюднення в передбачених законом випадках рішень ЦВК, публікація в газетах “Голос України” та “Урядовий кур’єр” передвиборних програм партій (блоків), друкування інформаційних плакатів партій (блоків), оплата відповідного часу мовлення на радіо та телебаченні, виготовлення виборчих бюлетенів для голосування, виготовлення виборчих скриньок, архівних боксів, печаток окружних комісій, розробка та впровадження програмно-технічного забезпечення діяльності ЦВК, тощо. Окружна комісія відповідно до загального обсягу фінансування цієї комісії та середніх норм видатків окружних і дільничних комісій у десятиденний строк складає єдиний кошторис видатків. Ці кошториси надсилаються до ЦВК для затвердження. Затверджені ЦВК єдині кошториси є підставою для перерахування коштів з рахунку ЦВК на рахунок окружної комісії. Реєстраційні рахунки окружні комісії відкривають в органах Державного казначейства України за місцем знаходження окружної комісії. До видатків, які здійснюють окружні комісії, законом віднесені, насамперед, оприлюднення в місцевих державних та комунальних ЗМІ рішень окружних комісій, друкування інформаційних плакатів, публікації в місцевих ЗМІ передвиборних програм, оплата часу мовлення на регіональних каналах мовлення радіо і телебачення кандидатів у депутати від партій (блоків), оплата праці членів окружної та дільничних комісій, осіб, що залучаються до роботи в цих комісіях, послуг зв’язку, оренди, транспорту, приміщень, виготовлення печаток дільничних комісій тощо. Порядок обліку надходжень, витрат бюджетних коштів, звітності з цих питань затверджується ЦВК разом з Міністерством фінансів України. Контроль за правильним та цільовим використанням коштів здійснюється ЦВК та відповідними органами Державного казначейства України. Окружна комісія у п’ятнадцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення результатів виборів складає та подає до ЦВК фінансовий звіт про надходження та використання коштів Державного бюджету України на підготовку й проведення виборів народних депутатів України, а ЦВК у тримісячний строк подає фінансовий звіт до Рахункової палати. У ряді країн застосовуються окремі процедури, які мають на меті зменшити фінансове “навантаження” на суб’єктів виборчого процесу. По-перше це державні субсидії на фінансування передвиборних кампаній, які надаються майже у всіх країнах світу. Державне субсидіювання може відбуватись як у грошовій, так і в “натуральній” формі: безкоштовне пересилання анкетних листів, реклама за державний кошт (зменшення платежів за користування рекламними щитами, розміщення плакатів), безкоштовне перевезення виборців, проведення партійних мітингів в актових залах урядових будівель тощо. Сюди також входить вільний ефірний час на державному телебаченні та радіо. До державного субсидіювання можна також віднести і надання податкових вільг донорам партій або кандидатів, як це, наприклад, здійснюється у Канаді. Однак, на думку деяких експертів, такі кроки “одержавлюють” політичні партії.