Лебідь Віра (м. Запоріжжя)

Вид материала

Содержание

Але повік не відцвітав
Розділ 1. Витоки української художньої кераміки
Культура кіммерійсько-скіфської доби
Культура Сарматів
Слов'янська доба
Розвиток гончарного мистецтва у східних слов'ян
Вплив інших культур на розвиток української кераміки
Географія основних осередків гончарства Розвиток осередків гончарства на Поліссі
Основні осередки гончарства на Чернігівщині
Розвиток осередків гончарства на Поділлі
Розділ 2. Шляхи вирішення проблем розвитку гончарства в Україні та збереження гончарної спадщини.
Зусилля науковців інституту кераментології, керівників музейних закладів спрямовані на досягнення основної мети – популяризації
Розділ 3. Гончарство у системі духовної культури українського народу
Ой вийду я на долину

Подобный материал:

ІІІ місце

Лебідь Віра (м. Запоріжжя)

Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи

Вступ

Гончарство – один із найдавніших видів народного ремесла. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.

Сучасні дослідники говорять про гончарство як феномен людської діяльності.

Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі років тому.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор – одне з ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Витоки декору глиняних виробів слід шукати у глибоких традиціях гончарного ремесла та неординарному способі мислення його представників. Важливим є виявлення специфіки національного в мистецтві, генетичних етнічних витоків, традиційних чинників, які мали вплив на специфіку оздоблення творів кераміки.

У мистецтвознавстві існують творчі дослідження про історію та виникнення декору традиційної української кераміки у контексті еволюції його основних тенденцій, безпосередньо пов’язаних з художньою виразністю та формою предмета.

Вивчення зображень, домінантних мотивів і художніх особливостей глиняних виробів дозволило вченим-дослідникам визначити унікальні кераміки, що сприяло ідентифікації творів гончарного українського традиційного мистецтва.

Актуальність теми полягає в осягненні розмаїття форм кераміки та традиційності декору української кераміки як цілісної системи, що робить унікальною творчість окремих гончарів.

Мета роботи: пізнання традицій і досягнень гончарної культури в Україні.

Зникали з овидів землі

Імперії і царства.

Але повік не відцвітав

Лавровий цвіт гончарства.

(П. Перебийніс)

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII-XVIII ст.

Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ та його околиці на той час були одним із найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями, вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані, на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі – своєрідному осередку на півдні Правобережжя – виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час із-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинські, завдяки творчості родини Сулимів, провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва – Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки – Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. – славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові – 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.

У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток із орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. на Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів, усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

Отже, народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Центри й осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку з нерівномірністю покладів доброї гончарської глини.

Серед найважливіших гончарських регіонів визначають: Сокальщину, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщину, Полісся, Підляшшя, Чернігівщину, Київщину, Слобожанщину, Буковину й Закарпаття.

Головними районами гончарства здавна були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центром гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверський, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинське, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.

Розділ 1. Витоки української художньої кераміки

В цій глині вже хтось був. Вона жива.

Вона така м’яка і в пальцях пружна!

Яка легка у глині голова!

Яке обличчя у скульптури мужнє.

В цій глиняній високій голові

Є стільки Духу від Отця

І Сина!

Їй тільки очі дай живі –

І все своє життя

Згадає глина...

(М. Пасічник)

Дослов’янська доба

Народне образотворче, декоративне та прикладне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Одним із видів прикладного мистецтва є кераміка.

Історія розвитку української кераміки– важливе інформаційне джерело розвитку культури народу взагалі.

Найбільш достовірними інформативним джерелом про культуру народу може бути тільки фактичний матеріал: предмети, створені руками людини, предмети археологічних знахідок, експонати музеїв та особистих колекцій.

Як свідчать археологічні знахідки, вже доба неоліту, яка датується 4-3 тис. до н.е., відзначалася величезними змінами у розбудові людської цивілізації. Одним із важливих досягнень людей стало виникнення першого керамічного посуду.

Перший глиняний посуд був простий за формою, погано обпалений. Ліпили його з глиняних джгутиків і обпалювали на відкритих вогнищах. До глини домішували траву, пісок. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалася. Хоч і примітивним був цей посуд, але він створив для людини можливість робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощо.

На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільських поселень. Про рівень матеріального і культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посуд трипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний був простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалішим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишуканий. Серед орнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин. У трипільців особливого розвитку набула глиняна пластика. Вони виготовляли з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі помешкань. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свідчення досить високого рівня розвитку трипільців. На пізньому етапі трипільська культура зазнала великих змін. Кількість розписної кераміки зменшується. У гончарстві домінує шнуровий орнамент. Пластика стилізується і поступово зникає зовсім. Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми. Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, але своєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численні знахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичного періоду поклонялася тваринам і силам природи. Про рівень розвитку мистецтва говорять і прикраси, зокрема кістяні напівкруги пряжки з пишною орнаментацією.

Культура кіммерійсько-скіфської доби

Першим народом, ім'я якого зафіксоване в письмових джерелах були кіммерійці. Згадку про них знаходимо в гомерівській «Одіссеї»: «Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану, Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й млою вповиті». Початок І тис. до н. е. ознаменувався істотними змінами в господарстві, культурі і побуті давнього населення України. Глиняні жіночі статуетки з підкресленими жіночими прикметами дають уявлення про тогочасний релігійний світогляд і про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і Рожаниць, поширеного у дохристиянських віруваннях східних слов'ян. Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати. Самобутня кіммерійська культура складалася і розвивалася в період із IX ст. до н.е. і була перервана на початку VII ст. до н. е. новою хвилею кочових племен зі Сходу – скіфів, із якими пов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у вигляді суворого воїна. Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення про рівень розвитку скіфського мистецтва. На всіх знахідках – витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються.

Культура Сарматів

Традиції скіфського мистецтва продовжили сарматські племена, які прийшли зі Сходу у III ст. до н. е. Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Про це свідчать розписи на керамічних предметах. У ІІ ст. до н е – І ст. н.е. майже в кожному жіночому похованні знаходили вишукані вази, плакетки з єгипетського фаянсу у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок.

Тісні зв'язки сарматів із античними містами Північного Причорномор'я. Ці міста мали тісні контакти з кочовиками та племенами лісостепу, а отже, і значний вплив на розвиток культури скіфо-сарматських племен. Про це свідчать численні знахідки предметів античної культури у похованнях і поселеннях скіфів і сарматів. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов'янам. У знахідках Півдня України періоду багатобожжя на вазонах зображені античні божества, які свідчать про те, що античні цивілізації здійснили свій вплив на культуру Північного Причорномор'я. У VII ст. до н. е. вплив античної цивілізації виявився у спорудженні фортець, у виготовленні кераміки, високохудожніх прикрас. Поряд зі скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав півдня України підпадали й інші племена, що проживали тоді на цій території. Зокрема це стосується сарматів, антів. Швидке поширення серед місцевого населення прогресивних методів металообробки, гончарного ремесла свідчить про досить високий рівень розвитку місцевої економіки та культури. Про це свідчать, наприклад, знахідки глиняних тиглів, ливарних формочок, посуду. Мистецтво стає важливим атрибутом життя: одяг прикрашається вишивками, побутові речі із глини та металу – орнаментом

Держава антів існувала до початку VII ст. і була зруйнована навалою аварів. Тоді ж зникає назва «анти», а її замінює назва «слов'яни».

Слов'янська доба

У VII ст. слов'яни займали вже величезну територію. Про суспільне життя наших предків-слов'ян маємо небагато відомостей. Зумовлювала світогляд давніх слов'ян єдність із природою. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супроводжували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву «язичництво». Розписи слов'ян залишили для нас багато свідчень про те, що слов'яни були сонцепоклонниками. У слов'ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце – джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита». Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. В українських видах народної творчості поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа, верба та калина вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Тому символічними були їх зображення на виробах. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Як дуб – символ міцності, надійності, верба символізувала повноту життя, довголіття, калина – символ вроди та вірності. Саме з тих давніх часів широке використання у розписах глиняних виробів стали традиційними зображення листя дерев та кущів, кетягів калини, ягід у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали святковий посуд. Зображувалося багато квітів: барвінку – символу молодості, кохання та чистого шлюбу, маку – символу дівочої краси, жита – символу плодючості і хмелю, який ще до наших часів слугує символом родючості. У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. В орнаментах присутні звірі, а особливо птахи. Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові, ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

Розвиток гончарного мистецтва у східних слов'ян

У стародавніх слов'ян існує дві форми прояву мистецтва: ужиткове мистецтво – художнє оформлення одягу, знарядь праці, домашніх речей тощо і культове мистецтво – предмети, пов'язані з релігійними віруваннями і призначені для сакральних ритуалів. Звичайно, розмежування це можна вважати умовним, адже часто прикрашання предметів повсякденного вжитку було пов'язане з язичницьким світоглядом. Лінійний і хвилястий орнамент розписів символізували воду, річку. Зустрічаємо також і символіку рослинного і тваринного світу. Зображення дохристиянських божеств і міфологічних мотивів були досить поширені в ужитковому мистецтві.

Спливали віки, творчість пращурів не вгасала у « Земляних виробах », вона стала вічною потребою і виявом їх творчого духу.

Дзвін випаленої глини пробився з глибини віків до наших днів. І ми розуміємо, що епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки.

Вплив інших культур на розвиток української кераміки

У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної етнокультури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім – зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов'язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано. У складі національної української культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести культуроформуючі чинники географічного середовища, політичну і правову культуру побуту. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу. Історично так склалося, що протягом тривалого часу українська культура перебувала під впливом інших культур. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Тим часом, самобутня культура українського народу є не лише повноправним і унікальним елементом світової культури, а й важливим чинником світового культурно-історичного процесу. Тому становлення і розвиток гончарної культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномену української культури означає сприйняття її як цілісної системи у ході історичного розвитку та взаємозв'язку з культурами інших народів.

Географія основних осередків гончарства

Розвиток осередків гончарства на Поліссі

Територія України – земля правічних легенд, архаїчних традицій… Саме тут, серед степів, лісів та боліт, суворих кліматичних умов у невпинному тисячолітньому поступі виплекано самобутню культуру, яка засвідчила ту неповторну мить, коли людина усвідомила себе і почала творити. Виникнення, розвиток і побутування гончарства безпосередньо пов'язані з природно-кліматичними, геополітичними та історико-культурними особливостями цього регіону. Це – територія перебігу важливих етнокультурних процесів, унаслідок яких постали праукраїнські спільноти зі стриманою, але вишуканою у своїх стилістичних проявах культурою, глибинним світоглядним потенціалом. Усі ці фактори значною мірою сприяли виникненню та поширенню гончарного промислу, який і донині зберіг свої основні архаїчні елементи.

Уважається, що в першій половині І тис. н.е. завершується становлення гончарства, в якому для виготовлення посудин вже застосовується ручний гончарний круг.

Поряд із керамікою, яка за формами могла слугувати прототипом сучасного посуду, існували обрядові посудини з витонченими вінцями, оздоблені символічними знаками.

Давньоруський період українського гончарства українського представлений горщиками видовженої форми з орнаментуванням у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем.

За Київської Русі розвивається не лише гончарство, а й будівельна кераміка. Так, у ХІІ ст. на півдні Полісся виникають перші муровані палаци, храми та фортеці, зведені з плескатої цегли – «плінфи», із дахами, вкритими черепицею, та підлогою, викладеною полив'яною керамічною плиткою. У склепіння храмів вмуровують видовжені горщики («голосники») для поліпшення акустики приміщень і полегшення ваги стін (Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському). З ХІІІ ст. у будівництві застосовується брускова цегла (замок Любарта в Луцьку, собор у Острозі, замки у Клевані та Олиці).

Протягом наступних двох століть із розвитком великих міст набирає темпів виробництво орнаментованих кахлів, полив'яної черепиці та мальованого посуду. Найдавніші українські кахлі XIV ст., що мали циліндричну плоскодонну форму і переважно сірий колір (хоча зустрічаються і полив'яні), знайдено в Києві, Луцьку та Острозі.

У ХVІ ст. з'являється кераміка природного кольору – з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю є уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

Основні осередки гончарства на Чернігівщині

Чернігів віддавна вважається визначним гончарним осередком Лівобережної України. До XVII ст. тут зберігалися мистецькі традиції слов'янської кераміки, що засвідчують характерні форми горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг з ритованим геометричним орнаментуванням.

У XVIII ст. у Новгород-Сіверському за участю майстрів Якова Пугача та Савки Кияна створено гончарну майстерню, де виготовляли вишуканий посуд сферичної форми, покритий білою поливою. Тулиголовська майстерня є відомою білими глечиками, вазами, кухлями, блюдами, що нагадували фаянсові вироби. Традиції класицистичних розписів на великих мисках і дзбанках, вкритих білою емаллю, зберігалися в середовищі сільських гончарів до поч. ХХ ст.

Чернігівщина славилася і своїм кахлярством, що досягло свого найбільшого розквіту в XVIII ст. Саме звідси цей керамічний промисел поширився на Слобожанщину і Полтавщину. Рельєфні та мальовані кахлі з монохромною поливою виготовляли на невеликих мануфактурах у Чернігові, Тулиголові, Новгород-Сіверському, Глухові, Батурині, Городні, Шатрищах і Кролевці (тепер Сумщина). На кахлях були зображені жанрові та біблійні сюжети, виконувалися розписи на козацькі теми (відомі городнянські кахлі). У першій третині ХІХ ст. панські груби та комини продукувалися керамічними заводами в Ніжині та Коропі. Визначним осередком кахлярства стала Ічня. З ХІХ ст. Чернігівщина славилася виготовленням облицьовувальної теракотової плитки з простим рельєфним орнаментуванням.

На занепад гончарного промислу Чернігівщини за радянських часів вказувала, зокрема, видатний етнограф Євгенія Спаська у своїх щоденникових записах подорожей Чернігівщиною в 1923-1924 роках. Ось її особисті враження від гончарних рядів на Ніжинському базарі: «На жаль, чим ближче, тим видніше, що посуд увесь нудний, одноманітний, майже нічим не прикрашений, сортів мало: від колишнього багатства – залишилося лише декілька приємних форм та завжди красиві кольори випаленої глини: червонуваті, жовтуваті, сизі». Вона замалювала «курушку-чортогонку» – глиняну чашечку з ручкою для обкурювання хати в свята чи викурювання нечисті із хати покійника.

Своїм високомайстерним гончарним посудом славилися також Ічня, Новгород-Сіверський та Кролевець. Керамічним розписам Лівобережного Полісся притаманні геометризовані композиції, радісний колорит із жовтогарячим, жовтим і зеленим акцентуванням, що яскраво виявляється на кераміці Чернігова, Батурина, Ніжина та Ічні.

Серед численних пам'яток гончарства, що зберігаються у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського, одразу ж впадає у вічі колекція світло-сірих полив'яних посудин, прикрашених рослинним орнаментом. За своєю формою, кольором, технологією виготовлення вони принципово відрізняються від традиційних виробів місцевих майстрів, хоча й походять із території сучасного Коропського району Чернігівської області. Справа в тім, що тамтешні гончарі скористалися досвідом і виробничими секретами німецьких колоністів – членів гуттерівського братства, які оселилися у цьому куточку Придесення ще наприкінці XVIII ст.

Олешня є гончарним центром Чернігівської області. Декілька селян були відзначені званням «заслужений майстер народної творчості». Олешнянські гончарні вироби багато представлені у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Одних тільки творів Заслуженого майстра народної творчості України та уродженця Олешні, Григорія Денисенка, там зберігається понад.

Розвиток осередків гончарства на Поділлі

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

Провідними осередками гончарства на Західній Україні були Львів, Потелич, Яворів, Коломия, Пістинь, Ужгород, Мукачево та ін. У найменшому серед них – Яворові – 1765 р. 25 гончарів виготовляли господарський і святковий посуд, оздоблений розписом. У Коломиї гончарний цех створений 1661 р. Крім посуду тут виробляли свічники і кахлі, прикрашені фляндрівкою і ріжкуванням.

Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують: Андрій Гончар (1828-1933) з Бубнівка, що першим запровадив у своєму селі виробництво червоного мальованого посуду технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару – за оздоблення мисок тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича – за оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854-1932) з Адамівки, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками прославився на всеросійських і міжнародних виставках.

На Гуцульщині слави зажила кераміка Петра Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, ґрона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та інші вироби. У 20-30-ті роки ХХ століття значних збитків гончарному промислові в Україні завдала примусова колективізація, що спричинила скорочення кількості гончарів-кустарів. Певного пожвавлення гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за роки незалежності України спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій, зокрема в Опішні, Гавареччині.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості народу, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Україна багата на поклади найкращих звичайних і каолінових глин різноманітних барв – від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, – що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи.

Керамічні глини, каолін, які мають в Україні значне поширення, є сировиною для виробництва керамічних виробів, порцеляни і фаянсу.

Україна володіє значними запасами каоліну, а за його видобутком (18 % світового) поступається лише США й Колумбії.

Розділ 2. Шляхи вирішення проблем розвитку гончарства в Україні та збереження гончарної спадщини.

Кераміка є предметом розгляду мистецтвознавців, етнографів, маркером археологічних культур, етнічним покажчиком.

Як правило, при розгляді гончарського ремесла якоїсь однієї країни найбільше уваги приділяється продукції гончарів.

Останні роки як у світі, так і в Україні набагато змінилося ставлення до професії гончарів, підвищився її статус.

Про це свідчить такий факт, як встановлення професійного свята Дня гончара, відкриття інститутів керамінології, створення відділень у навчальних закладах для освоєння гончарного промесла.

В Україні відкриті й успішно функціонують музеї гончарства. Так, наприклад, музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина при Вінницькому обласному художньому музеї. Серед експонатів музею є керамічні вироби, що представляють творчу спадщину О. Г. Луцишина, світлини, вироби вжиткового призначення ХІХ-ХХ ст. гончарного осередку с. Крищинці (Тульчинський район), твори учнів та колег майстра: Л. Л. Філінської, О. О. Верхової-Єднак, Є. М. Слободинського, В. І. Слободинської, А. М. Шевчука, учнів ВХ ПТУ №5 та ін.

Також всесвітньо відома унікальна гончарна збірка Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”.

У 1986 році у всесвітньо відомій столиці українського гончарства – Опішному – було засновано Музей гончарства, на базі якого через три роки почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 29 березня 2001 року музею-заповіднику надано статус національного.

Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – багатофункціональний науково-дослідний і культурно-освітній заклад, аналогів якому немає на всьому пострадянському просторі.

Починаючи з 2001 року у приміщенні музею працює Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Музей та інститут є науковими центрами гончарства в Україні.

Cеред проблем розвитку народних ремесел в Україні гостро стоїть проблема розвитку гончарства та проблеми збереження гончарної спадщини.

Зусилля науковців інституту кераментології, керівників музейних закладів спрямовані на досягнення основної мети – популяризації гончарства в Україні.

Розділ 3. Гончарство у системі духовної культури українського народу

Здавна живе у народі легенда. Якось спустився чоловік у цебрі глибоко, бо там була «масна» глина. Набрав повен цебер, дав знак, щоб витягали. Викрутили цеберку – а вона порожня. Виліз копач, дивиться: таки правда, цебер пустий і сухий. Пішов гончар до церкви, розповів про пригоду священикові, а той каже: «Овва, хіба, християнине, не знаєш, що все, що є у землі і під нею, належить святим духам і обороняється від людини різними способами. Дається їй у руки лише після примови. Так що треба молитися, хреститися, перед тим, як живим ідеш під землю…»

Відтоді гончарі називають глину «святою землею» і вірять, що перед тим, як спуститися по неї, слід перехреститися, і вона знову наростає там, де її вчора – позавчора вибирали.

Отже, глину не тільки шукали та добували, її обожнювали.

Ой вийду я на долину,

Чи знайду червону глину?

Глино моя, глино,

Стану в тебе по коліно,

Буду тебе набирати –

Горщики – миски виробляти…

Ритуальна обрядовість у гончарів

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.

Гончарні вироби часто були часткою певних ритуалів.

У багатьох народів був ритуал, пов’язаний з процесами гончарювання. Перед тим, як розпалити піч, греки молилися Богові. Тільки так, гадали вони, вогонь принесе їм неперевершені чорні вази.

Випалювання – то цілий ритуал. Піч – прірва. За добу згорає стільки дров, скільки в іншого за всю зиму. Та у горні вся праця майстра за цілий місяць. І обходив гон – чар (вогняного гона чарівник) тричі горно, хрестив його, щоб не зірвався вітер, щоб добра тяга була, щоб дощ не пішов. А потім брав галузку верби, освяченої ще у вербну неділю, й розпалював з неї. Круглу добу не спав, чаклував над полум’ям з надією, що матиме дзвінкий посуд.

Вже мовилося про роль посуду у родинній обрядовості – на весіллі, похоронах, у календарній – при приготуванні великодних або різдвяних страв. Виготовлення глиняних іграшок теж колись, мабуть, було приурочене до певних календарних днів чи періодів. Сліди цього збереглися у народів Центральної та Східної Європи. У північній Угорщині (комітат Земплин), наприклад, ліпили з глини фігурки тварин і пастухів – для ясел, які напередодні Різдва носили від дому до дому. Пізніше їх почали продавати як дитячі іграшки на ярмарках

Міф про створення людини з глини також мусив бути тісно пов'язаний із сакралізацією гончарського ремесла як Божого промислу.

В угорців, як і в українців, побутував звичай ставити відбиток великого пальця знизу на ручці посудини, або прикрашення хрестом – знак-оберіг. Раніше також креслили хрест на гончарному крузі, коли було свято – це повинно було допомагати від нещастя.

Гончарі також ніколи не забувають, коли закінчують працювати за кругом, вмочити пальці у воду і намалювати хрест на крузі, як це робили ще їхні діди і прадіди.

Це ж стверджують й норвезькі майстри, так робиться, щоб утримати кобольдів на відстані. Інакше «підземні» можуть спричинити у майстерні якусь прикрість – закип'ятити поливу або під час випалу залишити сліди ніг на випалу. Норвежці вірять, що у кожного гончара є кобольди в майстерні.

Потрібно відзначити, що саме круг і ножик вважалися основними інструментами гончарів, до того ж вони, як правило „наділялися магічними властивостями, як і особа їх власника”. Дослідники гончарства також зазначали, що гончарний круг переходив у спадщину від батька до сина як найбільше багатство. У музеї-заповіднику зберігаються гіпсова та керамічна форми для скульптур, дерев’яні форми для виготовлення цегли та матриця XVIII ст.

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.

Такий на кухні аромат,

Аж млосно у повітрі:

Мак для куті втирає брат

У глиняній макітрі.

(Марія Хоросницька)

Дядько Гнат малює дзбанки

Не знайдеш таких ніде!

Намугикує співанку

Фарби весело кладе.

(Ганна Могильницька)

З давніх часів і до сьогодні народ зберіг нетлінні скарби – прислів’я та приказки про гончарство та життя – буття гончарів, про все, що оточує його:

Є глина, буде і хлібина.

Ремесло – не за собою носити, а в руках мати

Більше ремесла – менше злиднів.

Усякий гончар над своїм горщиком пан.

Хоч руки чорні, та робота біла.

Нетямущий гончарить – лише глину поганить.

Не святі горшки ліплять.

Праця годує, а лінь марнує.

Без труда нема плода.

Треба працювати, аби не бідувати.

Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Висновки

Здавна Україна славилася своїми гончарами. У різні часи українці виготовляли різні глиняні вироби: посуд, іграшки, архітектурно-будівельну кераміку. Гончарство і до сьогоднішнього дня приваблює людей широкими можливостями самовираження, пізнання себе й навколишнього світу.

Розвиток української гончарної культури почався з самого зародження нації. Бували такі періоди в історії, коли українська культура розвивалася під впливом інших культур. Особливо вплинули на її розвиток Візантія і культура вікінгів (у середньовічний період – період Київської Русі).

Українська культура успадковує багато релігійних і культурних традицій Київської Русі і Візантійської імперії.

Певний вплив здійснили культури сусідніх країн, особливо Росії, Польщі, Австрії і Туреччини. Польський і австрійський вплив відчутніше в західній Україні, тоді як російське – в східній Україні, а в південній частині країни переважаючий вплив робить татарська і турецька культура, українське мистецтво.

Але у загальних рисах, українська культура зберегла свої автентичні риси.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор є одним із ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність.

Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка (гр. Керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ручного і ножного гончарного круга, підполовних розписів, виробництво кахлів та ін.

У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині й керамічна пластика: іграшка та скульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви, коні,олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для українських гончарних ворибів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутнього національного колориту.

Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України.

Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють керамику в традіційному для народного мистецтва стилі.

Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відоме з кінця мезолітичної доби (7000-6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури.

Гончарні вироби, що належали до давньої трипільської культури та інших культур на території України, вже визначалися вишуканістю форм, цікавим оздобленнням.