Теоцентризм Середньовічної філософії

Вид материала

Закон

Содержание Практичне застосування Теорія двох істин Докази існування Бога Томас Гоббс та Джон Локк – продовжувачі ідей емпіризму.

Подобный материал:

• Програма з філософії Нового часу для студентів 2-го, 396.58kb.
• Програма з філософії Відродження для студентів 2-го курсу філософського факультету, 192.16kb.
• Реферат на тему: Розвиток філософії в Україні, 579.27kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Навчальна програма дисципліни історія філософії для напрямків підготовки (спеціальностей):, 328.42kb.
• А Реферати, 413.54kb.
• Д. В., студ кнутш. Важливість для сучасної філософії категорії “система” як самодавліючої, 13.9kb.
• Дмитро чижевський, 2510.55kb.
• Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
• Питання з філософії для здачі екзамену кандидатського мінімуму, 39.96kb.

Теоцентризм Середньовічної філософії


Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.


Апологія християнства Юстином-мучеником


Святий мученик Юстин Філософ народився в Сихемі - стародавньому місті Самарії. Батьки Юстина, греки, були язичниками. Святий з дитинства вирізнявся глибоким розумом, любов’ю до наук і гарячим прагненням до пізнання Істини. Він досконало вивчив різні напрямки грецької філософії: стоїків, перипатетиків, піфагорійців, платоніків - і переконався, що жодне з цих язичницьких вчень не відкриває шляху до пізнання Істинного Бога. Одного разу, прогулюючись в усамітненому місці поза містом і розмірковуючи про те, де шукати шлях до пізнання Істини, він зустрів старця, який у тривалій бесіді розкрив Юстинові сутність християнського вчення й порадив шукати вирішення всіх питань життя в книгах Святого Письма. “Але насамперед - сказав старець, - старанно молися Богові, щоб Він відкрив тобі двері Світла. Істину ніхто не може осягнути, якщо не дасть йому розуміння Сам Бог, Який відкриває її кожному, хто шукає Його з молитвою та любов’ю”.На 30-му році життя Юстин прийняв святе Хрещення (між 133 і 137 роками). Відтоді свої здібності та великі філософські знання святий Юстин присвятив проповіді Євангелія серед язичників. Він почав мандрувати Римською імперією, всюди сіючи насіння спасительної віри. “Хто може звіщати Істину і не звіщає, той буде засуджений Богом”, - писав він.


Юстин відкрив училище, де проповідував християнську філософію. Святий Юстин послідовно відстоював істинність і спасительність християнського вчення, переконливо спростовуючи і язичницькі мудрувания (як, наприклад, в суперечці з філософом-кініком Крискентом), і єретичні перекручення християнства (зокрема, він виступав проти вчення Маркіона-Гностика).

Близько 155 року, коли імператор Антонін Пій (138 - 161) почав гоніння на християн, святий Юстин особисто подав йому “Апологію” в захист невинно засуджених на страту християн - Птоломея і Лукія, ім’я третього лишилося невідомим. В “Апології” він доводив хибність зведених на християн обвинувачень “від імені несправедливо ненавидимих і гнаних християн”. “Апологія” здійснила настільки добрий вплив на імператора, що він припинив гоніння. З рішенням імператора святий Юстин відбув до Азії, де особливо сильно переслідували християн, і сам поширював радісну звістку про імператорський указ в довколишніх містах та країнах.

В Ефесі відбувся диспут святого Юстина з рабином Трифоном. Православний філософ на основі старозавітних пророцьких творів доводив істину християнського віровчення. Ця суперечка викладена святим Юстином у творі “Розмова з Трифоном-Юдеєм”.

Друга “Апологія” святого Юстина була звернена до римського сенату. Написана вона була в 161 році, незадовго після вступу на престол Марка Аврелія (161 - 180).

Повертаючись в Італію, святий Юстин, подібно до Апостолів, усюди проповідував Євангеліє і своїм Богонатхненним словом багатьох навертав до християнської віри. Коли святий прийшов у Рим, то Крискент, який заздрив йому, і якого Юстин завжди перемагав у дебатах, звів на нього багато неправдивих звинувачень перед римським судом. Святого Юстина було взято під варту, віддано тортурам і він прийняв мученицьку смерть (+ 166).

Крім згаданих творів, святому мученикові Юстину Філософові належить також низка інших: “Зауваження про душу”, “Викриття проти еллінів”, “Промова проти еллінів”. Святий Іоанн Дамаскін зберіг значну частину твору святого Юстина “Про воскресіння”, що не дійшов до нас. Церковний історик Євсевій свідчить, що святим Юстином були написані книги “Співець”, “Викриття всіх єресей, що були” і “Проти Маркіона”.

Мощі святого Юстина Філософа спочивають у Римі.


Патристика


Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.


Схоластика


Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів античних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Грузії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філософії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філософія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки.

Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі.

Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

— «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;

— тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

— людина і розумна безсмертна душа.


Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.


Бри́тва О́ккама (чи принцип простоти) — принцип логіки, який приписують середньовічному філософу Вільгельму із Оккама (або Окхама). Принцип стверджує, що не треба робити більше припущень, ніж мінімально потрібно. Цей принцип також відомий як принцип ощадливості або бритва Оккама.

Те, що називають «Бритвою Оккама», не було відкрито самим Оккамом, він лише сформулював відомий ще з часів Арістотеля «принцип достатньої ґрунтовності». «Бритва Оккама» — лише назва принципу і не означає авторства.

Практичне застосування

Згаданий принцип лежить в основі всього наукового моделювання і побудови теорій. Він переконує нас з набору інших еквівалентних моделей будь-якого явища вибрати найпростішу. У будь-якій даній моделі, принцип простоти допомагає нам відкинути («зголити») ті поняття, змінні або конструкції, які справді не потрібні, щоб пояснити явище. Дотримуючись цих правил, розвиток моделі стане набагато легшим, а виникнення неузгодженостей, двозначностей і надмірностей зменшується.

Хоча принцип може видатися тривіальним, він критичний для конструювання моделей завдяки явищу, відомому як «недовизначеність теорій даними». Для даного набору спостережень або даних завжди існує нескінченний ряд можливих моделей, які пояснюють ці дані. Це виникає тому, що модель зазвичай являє собою нескінченний цілий ряд можливих випадків, з якого спостережувані випадки — тільки обмежена підмножина. На неспостережувані випадки модель розповсюджується за рахунок висновків, що покривають як зроблені, так і потенційні спостереження.

Наприклад, через дві точки на діаграмі спостережень ви можете завжди провести пряму лінію, і зробити висновок, що всі подальші спостереження лежатимуть на тій лінії. Проте, можна також провести нескінченну різноманітність різних, складніших кривих, які проходять через ті ж дві точки, і ці криві так само добре відповідали б емпіричним даним. Тільки принцип простоти в даному випадку вимагає вибрати «пряме» (тобто лінійне) відношення як кандидата на найкращу модель. Подібне міркування може бути поширене на випадок n точок даних, розташованих за будь-яким розподілом.

Хоча цей принцип необхідний для створення моделей складних систем, його використання може призвести до проблем, коли ми вибираємо між гіпотезами, які не еквівалентні (або це невідомо). Критерії простоти часто розрізняються, і часто не ясно, яка гіпотеза найпростіша. До того ж невідомо pro tanto, що найпростіша гіпотеза повинна бути правильною.


Філософські ідеї Тома Аквінського


Святи́й Тома́ (Фома, Томас) Акві́нський (лат. Thomas Aquinas, нім. Thomas von Aquin, іт. Tommaso d'Aquino, *1225, замок Роккасекка поблизу Аквіно, Італія — †7 березня 1274 р., Fossanova, Італія) — один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної школи томізму, святий католицької церкви. Монах-домініканець.

Як видатний вчитель Християнської церкви, він також є головним представником філософії Високого Середньовіччя — філософської схоластики. Тома Аквінський залишив після себе фундаментальну працю, що мала вплив на виникнення неотомізму та неосхоластики і досі має важливе теологічне та філософське значення.

Тома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я «Сума теології», в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Фома Аквінський був відомим систематизатором середньовічної схоластики. Він пристосовував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є «Сума теології».


Життя

Очевидно, ще в дитячому віці був відданий батьками до бенедиктинського монастиря в Монте-Касіно.Коли Фрідріх II бенедиктинців звідти вигнав, він вступив до Неапольського університету і проти волі батьків — до новоствореного ордену домініканців (1243).

Через два роки керівництво ордену послало його до Парижа навчатися у Альберта Великого, за яким він попрямував до Кельну, але у 1252 р. повернувся до Парижа — і почав викладацьку діяльність, яку пізніше продовжив у Орв'єто, Вітебро і Римі, а потім знову у Парижі.

1272 року переїхав до Неаполя, але невдовзі помер дорогою на Другий Ліонський собор.

Головними зусиллями його теологічної діяльності були намагання поєднати раціоналізм Арістотеля з християнськими одкровеннями.

Завдяки своїм енциклопедичним знанням, викладеним у творах «Summa theologiae» і «Summa contra gentiles», він не тільки володів умами тогочасних теологів, але зробив великий вплив на подальший розвиток філософії. Також Фома Аквінський є творцем П'яти доказів існування Господнього:

доказу від руху;

доказу від першопричини;

доказу від необхідності та випадковості;

доказу від ступеня досконалості;

доказу божественного керування світом.

У 1323 р. Римо-католицька церква проголосила його святим, а у 1567 р. включила до складу Вчителів церкви.


Теорія двох істин

За часів Фоми Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка дала б можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою. Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». За даною теорією, наука і філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином теорія двоїстої істини поділила так би мовити сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії недоступне розуму. Фома Аквінський чітко визначив сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об‘єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера діяльності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини одкровення». Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об‘єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між теорією і вірою. Водночас не всі «істини одкровення» можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини «надрозумні», але не «протирозумні». Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче теології. А тому філософія і є «служницею теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти ці догми і зміцнити віру в людині.


Докази існування Бога

Фома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології:

Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.

Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог.

Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.

Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.

Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони протирозумні і ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.


Метафізичні побудови Б.Спінози та Г.Лейбніца


Філософія б. Спінози (1632 - 1677) носить моністичний (що об'єднує) характер, будучи вченням про єдину усеосяжну субстанцію, яка є усе, як і усе є субстанція. Субстанція для б. Спінози - безпосередньо дане, суть якого містить в собі необхідне існування. Субстанція для свого існування не потребує ні чого іншого, вона є причина самій себе. Визначивши субстанцію як причину самій себе і виходячи з цього основного критерію, Би. Спіноза виводить і усі інші властивості субстанції : вічність в часі і її нескінченність в просторі.

Так збагнута субстанція є те, що називають природою або Богом. Би Спіноза відходить від ортодоксальних релігійних поглядів. Його світогляд носить пантеїстичний характер, тобто Бог як би розчиняється в природі, яка є вічне творче начало. Тільки природа в цілому, або субстанція, існує необхідно, тільки її суть включає існування. Уявлення про злиття бога і природи, яке лежить в основі вчення Спінози, є продовженням тієї традиції, яка була намічена у Миколи Кузанского і розгорнута у Джордано Бруно.

Містячи причину свого буття в собі, субстанція має нескінченну безліч атрибутів або сутнісних властивостей. Субстанція одна, але атрибути, якості, що виражають її суть, і способи, за допомогою яких вона виражає своє буття, бесчисленны. Людина пізнає субстанцію через два її атрибути - протяжність і мислення. Він може тільки осягнути, але не змінити, хід світового процесу, щоб погодити з ним своє життя і свої бажання ("свобода є пізнана необхідність"). У цьому - відома близькість спинозовского світогляду вченню стоїків. "Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти", - ось максима спинозовской етики.


Готфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716) відкинув як дуалістичне трактування буття Р. Декарта, так і моністичне вчення про субстанцію б. Спінози. Він протиставив їм плюралістичну концепцію буття як сукупності безлічі субстанцій - монад (від греч. монас - одиниця, єдине). Тим самим Лейбніц спробував провести в раціоналістичній метафізиці XVII століття висхідне до Арістотеля номиналистическое уявлення про реальність тільки одиничного. Згідно з Лейбніцом, субстанція як початковий початок усього сущого повинна мати абсолютну простоту і неподільність, а тому не може бути складною, оскільки складна субстанція залежала б від простих; субстанція не може бути і протяжною унаслідок нескінченної подільності простору.

Філософ приходить до висновку про існування безлічі простих субстанцій. Монади, в представленні Лейбніца, - це і є прості неділимі субстанції, "істинні атоми природи", які на відміну від атомів старогрецьких мислителів мають не тілесну, а духовною природою.

З простоти монад витікає та обставина, що вони не змінюються без своєї внутрішньої необхідності під впливом інших монад. Кожна монада є деяким замкнутим світом, відбиваючи при цьому в собі увесь світовий лад. Для подолання ізольованості монад Лейбніц вводить принцип передвстановленої гармонії, витікаючий від Бога, який забезпечує внутрішній порядок всього світу монад. Монади як субстанції вічні і незнищувані, вони не можуть виникнути або загинути природним чином. Виникають монади з безперервних випромінювань божества і можуть бути знищені лише надприродним шляхом. Будучи духовними сутями, що знаходяться в діяльному стані, монади мають власну визначеність, що відрізняє їх один від одного. Раціоналізм у вченні Г. Лейбніца про монади виразився в тому, що осягнути монади можна тільки розумом.

Діяльність монад, по Лейбніцу, виражається в безперервній зміні внутрішніх станів, яке ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі. Наділяючи монади потягом і сприйняттям, Лейбніц мислить їх по аналогії з людською душею. Якщо Декарт жорстко протиставив розум як неделимое усій іншій природі, то Лейбніц, навпаки, вважає, що неділимі монади складають суть усієї природи. Монади по своєму рангу розрізняються залежно від того, якою мірою їх діяльність стає ясною і виразною, тобто переходить на рівень усвідомленої. У цьому сенсі монади складають як би єдині сходи живих істот, нижчі сходинки яких утворюють мінерали, потім - рослини, тварини, нарешті, людина; на вершині сходів Лейбніц поміщає вищу монаду - бога. Зростання міри свідомості або розумності - ось Лейбницев критерій для визначення міри розвиненості монади.

Лейбніц є також одним з перших філософів Нового часу, який розділяв принципи деизма (від латів. deus - бог). Деизм відкидає ідею повсюдного і повсякденного втручання бога в життя природи і суспільства, не заперечуючи існування самого бога. Бог розглядається лише як першопричина, як творець світу, що повідомив світу закони, діючі в наступному часі самостійно. По Лейбніцу, Бог, створивши найкращий зі всіх можливих світів, і встановивши в нім спочатку гармонію між безліччю існуючих субстанцій - монад, більше не втручається в справи цього світу, який від цього не стає менш досконалим.


Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.

У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний (Девід Г'юм, Джордж Берклі, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий що визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід (відчуття, уявлення), і як матеріалістичний емпіризм (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Етьєн Кондільяк та ін.), що вважав, що джерелом чуттєвого досвіду є об'єктивний світ.

У метафізиці цей напрям охоплює різноманітні точки зору, переходячи як в догматичні системи відомого типу, так і перетворюючись у скептицизм. Це пояснюється різноманітністю тлумачень, які нерідко той самий міркувач може придавати поняттю «досвід».

Під досвідом у вузькому сенсі цього слова розуміють пізнання одиничого, окремого (Арістотель: ή μέν έμπειρία τών χαθ ' έχαστόν εστι γνώσις — singularium cognitio). Але одиничне можна розуміти:

як суб`єктивне відчуття, якщо мова йде про зовнішній досвід, або як «одиничне представлення», якщо мова йде про внутрішній досвід;

як сприйняття чогось одиничного, що має незалежне від свідомості існування у вигляді частини зовнішнього світу і продовжує існувати, незважаючи на свідомість і у той самий час, коли сприйняття переривається.


Томас Гоббс та Джон Локк – продовжувачі ідей емпіризму.

Одним з представників емпіричного напрямок у філософії Нового часу, який продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588-1679), основні ідеї якого викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація.

Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632-1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.

Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття льодини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини.

Він розробляє сенсуалістичну (sensus — відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" (tabu a rasd), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".

Як і у філософії загалом, в етиці Нового часу виокремилися раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г.-В. Лейбніц), емпіричний (Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) напрями, до яких належали як ідеалісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм), так і матеріалісти (Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк).

На противагу раціоналізмові емпіризм як філософський напрям вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм пізнання, применшує у ньому роль аналізу і теоретичних узагальнень. Започаткував цю пізнавальну традицію Ф. Бекон, а найсистемнішої форми вона набула завдяки старанням його співвітчизника Дж. Локка, етичні погляди якого викристалізовані в його педагогічній системі. Заперечуючи наявність у людей вроджених ідей, він розглядав мораль як сукупність чітко встановлених і загальновідомих правил поведінки. Правила моралі, на його думку, протистоять природним імпульсам, наслідком яких є свавільні дії індивідів. Спрямовує ці дії в максимально вигідне для індивідів і суспільства русло мораль. Проблему об'єктивної основи моралі Дж. Локк ігнорував, стверджуючи, що її норми протистоять індивіду як зовнішні щодо нього чинники. Будучи глибоко освоєними індивідом, узгодженими з його егоїстичними інтересами, вони можуть втратити характер зовнішніх, нав'язаних індивідові приписів, стати основою гармонізації особистих і суспільних інтересів.

Етика Локка є передусім вченням про чесноти джентльмена, який, уникаючи крайнощів, постійно прагне досягти егоїстичних цілей, своєї користі. Добро і зло філософ зводить до радості і болю; у кращому разі — до того, що є основою цих почуттів. Моральне добро і моральне зло, за його словами, є лише згодою або незгодою свідомих дій із законом, за яким згідно з волею і владою законодавця людям роблять добро або чинять зло. Загалом добро і зло, задоволення і страждання, які постають як відплата за дотримання чи порушення закону, люди називають нагородою і покаранням.

Локк вважав, що етика, як і математика, може бути наукою. Однак його етичне вчення, постаючи як вкраплення у сформульовану ним педагогічну систему, не має математичної точності. Педагогіка Локка є утилітаристською (лат. utilitas — користь, вигода): критикуючи схоластичну систему освіти, він пропонував обмежити навчання озброєнням молоді практично корисними знаннями (знанням законів держави, торгового розрахунку, правил доброї поведінки). При цьому залишався байдужим до світу краси, мистецтва.

Оптимістично оцінюючи можливості виховання, зокрема й морального, Локк доводив, що за допомогою емпіричних методів, які, на його думку, є строгими й ефективними, людина здатна досягти цілковитої влади над своєю душею.

Крім того, в системі поглядів Локка простежуються елементи прагматизму. Він вважав, що люди співвідносять поняття не з об'єктивною дійсністю, а з вимогами повсякденного життя. Тому правила, які регулюють відносини між ними, повинні бути орієнтованими на користь, зручними і практично доцільними. Проте заснованих на традиції самоцінних правил слід дотримуватися, навіть якщо вони не корисні. Стимулювати належну поведінку людей, на його думку, необхідно адекватними заохоченнями і покараннями. Такі міркування свідчать, що Локк протиставляв правила моральним нормам.

Помітний внесок у розвиток емпіричних засад етики Нового часу зробив Д. Юм, який стверджував, що мету людських вчинків не можна пояснити, беручи до уваги розум, оскільки вони повністю ґрунтуються на почуттях та уподобаннях людей, і зовсім не залежать від їх інтелектуальних здібностей. Тому мораль необхідно виводити з інстинктивної природи людини. За його переконаннями, людина має не тільки егоїстичні потяги, а й соціальні почуття, насамперед справедливості, доброзичливості, людинолюбства, а також чесноти, які приносять насолоду їй та іншим. Завдяки їм індивід переборює егоїзм, підноситься до рівня родової, суспільної істоти, наслідком чого є розв'язання суперечності між існуючим і належним, щастям і доброчесністю тощо. Людині властива природна схильність симпатизувати іншим, сприймати в процесі спілкування їх почуття, навіть якщо до цього вони були неприйнятні. Саме цю схильність індивіда Д. Юм вважав основою моралі.

Загалом він окреслив багато проблем, над якими розмірковувало не одне покоління мислителів. Ідеться про суперечливу природу людини як істоти, наділеної почуттям, розумом і волею, та як індивіда і представника роду (суспільства і людства) тощо.

Отже, емпірики завдання етики зводили до різних комбінацій того чуттєвого матеріалу, який аналізує теорія моралі, недооцінювали роль розуму, а деякі з них, зокрема Д. Юм, розглядали добро і обов'язок як прості ідеї, що не піддаються визначенню і обґрунтуванню.


Терміни


Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) - філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога, як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування і служіння Богу, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя.Найбільш поширеним теоцентризм був у Середні віки.


Фідеїзм - релігійний світогляд, що стверджує примат віри над розумом; характерний для теїстичних релігій. Також ідеалістичний напрям філософії, що намагається підмінити знання релігійною вірою й підпорядкувати науку релігії.


Филио́кве (лат. filioque — «и от сына») — добавление, сделанное Западной (Римской) Церковью в Никео-Цареградский Символ веры, IV века, в догмате Троицы: об исхождении Святого Духа не только от Бога-Отца, но «и от Сына».


Трансцендентність (іменник) і трансцендентний (прикметник) (від лат. transcendo - переступати) - філософський термін, що характеризує те, що принципово недоступне досвідному пізнанню або не грунтується на досвіді. Протилежність - іманентність.

Термін «трансцендентний»вживався у філософії Канта для позначення таких понять, як Бог, душа і інших.У крок з цим терміном йде поняття трансцендентального, яке спочатку характеризувало область абстрактних розумових категорій (таких як річ, суще, істина, добро і т. і.), а пізніше було розвинене Кантом, який став так називати те, що спочатку властиво свідомості: не набуте у процесі досвіду, а, навпаки, обумовлює і визначає можливість будь-якого досвіду.


Кредо (від лат. credo — вірю) — символ віри, основи світогляду, переконань. Наприклад: життєве кредо, політичне кредо, творче кредо письменника.


Апологéтика — система раціоналістичних аргументів, що має на меті довести істинність тієї чи іншої релігії, системи вірувань чи поглядів. Апологет — особа, що розробляє таку систему, захищає певну систему поглядів за допомогою логічної, раціоналістичної аргументації.


Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології — це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).


Схола́стика— панівний у середньовічній Європі філософський і педагогічний метод. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.


Універсалії (від лат. universalis – загальний) - в схоластиці загальні, видові та родові поняття. Питання про існування чи неіснування універсалій було одною з основних тем диспутів середньовічних філософів. В залежності від відповіді на це питання існували філософські напрямки, які отримали назви номіналізму, реалізму та, пізніше, концептуалізму.


Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання


Номіналізм — напрям в середньовічній філософії, який у диспутах про універсалії протистояв реалізму.Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я», «назва». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (так звані, універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Дунс Скот, Росцелін, Вільям Оккам.Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін /XІ -XІІ ст./, обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — тільки ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.


Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд».


Пантеїзм (англ. Pantheism, грецьке: Pan - усе і Theós - Бог) — філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.

Термін "пантеїст" був введений англійським філософом Дж. Толандом (1705), а термін "пантеїзм"- його противником нідерландським теологом І. Фаєм (1709).


Деї́зм (від лат. deus, «бог») — віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність (тобто, в подальшому він не втручається — на противагу теїзму). Родоначальником деїзму вважається лорд Герберт Чербері (1583—1648). Найбільшого розквіту деїзм досяг в епоху Просвітництва. Великий внесок у розповсюдження деїзму вніс орден ілюмінатів.


Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є Найвищим Законодавцем для усього сущого.НАТУРАЛІЗМ, 1. Погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. 2. Методологічний принцип обґрунтування моральності; пояснення моральності людини і побудова етичних теорій на основі законів природознавства. 3. Напрям і творчий метод у мистецтві й літературі, який з фотографічною точністю відображає поодинокі явища життя, ігноруючи художнє узагальнення, типізацію.


Фізикалізм - філософська установка, за якою будь-яке буття є не більше, ніж продовження фізичних властивостей, тобто в світі немає нічого, крім фізичних речей. Термін запропонував на початку 20 століття Отто Нейрат. Фізикалізм вважає, що мова фізики є універсальною мовою науки, а тому будь-яке знання може бути зведене до фізичних об'єктів.

Механіцизм — напрям у філософії XVI — XVIII століть, що зводив усю багатогранність світу до механічного руху однорідних часток матерії, а складні закономірності розвитку — до найпростіших законів механіки.Представниками механіцизму у природознавстві вважаються Галілео Галілей, Ісаак Ньютон, П'єр-Сімон Лаплас, в філософії — Томас Гоббс, Жюльєн Офре де Ламетрі, Поль Анрі Гольбах. Важливу роль у пропагуванні цього напряму зіграв тогочасний винахідник Жак де Вокансон, який безпосередньо займався творенням механічних імітацій живих істот.


Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди.


Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму.


Геоцентризм, Геоцентрична система світу (від дав.-гр. Γῆ, Γαῖα — Земля) — уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертається Сонце, Місяць, планети, зірки. Альтернатива геоцентризму - геліоцентризм.


Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.


Відродження або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, який заснований на ідеалах гуманізму та античності.


Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.


Реформа́ція (від лат. reformatio) - християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади.Реформацію пов'язують з іменами Мартіна Лютера, Жана Кальвіна та Ульріха Цвінглі — та відповідно називають протестанською, лютеранською або євангелічною.