Geum.ru

Приклад питання з світової літературі розділ Комедії Вільяма Шекспіра як зразок англійської драматургії Відродження

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2 Особливості сценічної культури Шекспірівського театру.
Подобный материал:
ПРИКЛАД ПИТАННЯ З СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРІ


Розділ 1. Комедії Вільяма Шекспіра як зразок англійської драматургії Відродження.


1.1 Літературно-історичне підгрунття Шекспірівської комедійної творчості.

Відродження було міжнародним явищем, яке охопило, крім Італії, де воно виразило себе з найбільшою силою, також Нідерланди, Німеччину, Францію, Іспанію. Сьогодні з'явився спеціальний термін «Північне Відродження», що описує особливості Ренесансу в інших країнах Європи. Під ним мають на увазі «не тільки чисто географічну характеристику, але і деякі особливості Ренесансу в Англії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Швейцарії і Франції. Досить важливою особливістю Північного Відродження було те, що воно проходило в період Реформації, а також те, що в культурі народів цих країн в силу історичних причин була відсутня така кількість пам'яток античності, як в Італії.

Англійська драма Відродження виникла з щасливого союзу двох начал – алегоричного дидактизму англійської середньовічної драми і гуманізму італійського Відродження. Цей процес завершився в два останні десятиріччя 16 ст. Елементи єлизаветинської комедії можна бачити в інтерлюдіях – драматичних сценках, що розігрувалися на урочистих прийомах. В них чітко виразилися фарсові, співочі і хореографічні національні традиції, а також середньовічна пристрасть до абстракції, словесної грі і каламбурам. Перші класичні зразки англійської комедії створили шкільні вчителі Н.Юдалл (Ралф Ройстер Дойстер – Ralph Roister Doister, 1553–1554) і У.Стівенсон (Голка матінки Гуртон – Gammer Gurton's Needle, 1553).

Десятиліття потому Дж. Гаскойн, що використав італійський любовний сюжет того часу, створив комедію Здогадки (Supposes, 1566) і, що важливо, написав її прозою.

Крім комедії англійська драматургія збагатилася ще одним, специфічно місцевим жанром – історичною хронікою, що служила цілям освіти і патріотичної пропаганди через постійну погрозу іспанського вторгнення. Звичайне для тодішніх письменників вільне використання джерел демонструє хроніка Д. Бейля Король Іоанн (Kynge Johan, 1536). Лише почасти змогли додати драматургічну щільність пухкій масі історичного матеріалу Кр. Марло в Едуарді II (ок. 1592) і В. Шекспір у ранній тетралогії, що охоплює період війни Червоної і Білої троянди (Генріх YI у трьох частинах і Ричард III). Страшні наслідки суспільних потрясінь відтворила друга, більш значна тетралогія Шекспіра з часів правління Ричарда II, Генріха IV і його героїчного сина, принца Гаррі. Основні теми єлізаветинської трагедії прийшли до неї з хронік. Але якщо автори хронік робили упор на політичних наслідках гордині і злодіянь державних чоловіків, то авторів трагедій більш цікавили моральні аспекти попрання чесноти.

На англійську комедію вплинули Плавт і Теренцій, а на трагедію – Сенека (біля 4 до н.е. – 65 н.е.). Становленню Ренесансної драми в Англії сприяла творчість людей із класичною освітою, що прагнули пристосувати античну форму до місцевого змісту. За два останніх десятиліття 16 в. англійська драма досягла виняткових висот завдяки тому, що в цей час зійшлися чотири необхідних умови для успішного розвитку драматургії: зріс професіоналізм акторів; завершилося будівництво першого постійно діючого театру (1576); склалося досить широке коло публіки з різних шарів суспільства, із найрізноманітнішими пристрастями, яка була готова платити за розваги; і нарешті, талановита молодь вважала привабливою професію драматурга.

Особливо багато для перетворення «тюдорівської драми» у зріле дітище золотої пори Єлізавети зробила група освічених і сміливих молодих людей, яких називали «університетськими розумами». Д.Лілі куртуазними комедіями на міфологічні сюжети відповідав рафінованому смакові аристократів-завсідників «закритого» театру «Блекфрайерз» (Ендіміон, 1588). П'єси Р.Гріна (Чернець Бекон і чернець Бангей, 1591), Дж.Піла (Суд над Парисом – The Arraignment of Paris, ок. 1584), навпроти, призначались для більш широкої публіки.

У більшості єлізаветинських комедій на рівних присутні високий комізм і низьке комічне, витончений гумор і грубий фарс, романтизм і реалізм.

Звичайно, і Роберт Грін, і Крістофер Марло, і ряд інших англійських письменників і поетів кінця XVI- початку XVII сторіччя були письменниками талановитими, але всіх їх за силою та глибиною характеру перевищив Вільям Шекспір, у творчості якого література європейського Відродження досягла найбільшої висоти. Не всі його сучасники здатні були це оцінити.

Наприклад, Р. Грін в памфлеті "На грош ума, купленного за миллион раскаяний" (1592), написаному незадовго до смерті, називав його «вороною - вискочкою», що прикрасила себе чужим пірям. Втім, Гріну були відомі тількі перші пєси Шекспіра. Ще не були написані ані «Ромео і Джульєта», ані «Дванадцята ніч», ані «Гамлет». І все ж таки відгук помираючого драматурга неможливо визнати справедливим.

Зовсім іншу оцінку Шекспірові дав його молодший сучасник, товариш та соратник, видатний драматург Бен Джонсон. В поемі, опублікованій в першому посмертиному виданні творів Шекспіра (1623), він називає його «душою сторіччя» та стверджує, що він перевершив письменників «гордої Греції» та «пихатого Риму», що настане час, коли «всі театри Європи повинні будуть віддати належне » Шекспірові, оскільки він “належить не тільки своєму сторічю, але усім часам”. Слова Бена Джонсона виявились пророцькими. Шекспір остаточно увійшов до історії світової культури. І до наших днів його пєси привертають увагу глядачів в різних країнах світу.

1.2 Особливості сценічної культури Шекспірівського театру.

Англійський Ренесанс прославився не стільки живописом і архітектурою, скільки театром. Його розквіт прийшовся на кінець XVI — початок XVII століття, і досягнув своєї вершини у творчості Вільяма Шекспіра (1564—1616). Кінець XVI століття — період небувалого пожвавлення театрального життя в Англії, час економічного підйому і перетворення країни у світову державу. Його іменують ще «єлізаветинською епохою». Виріс престиж театру; акторів, раніше зневажуваних бродячих комедіантів, оточували загальною увагою, вони користувалися заступництвом меценатів-вельмож.

У 1576 році в Лондоні відкрився перший загальнодоступний театр, до середини 80-х років таких театрів було вже декілька. Трупа Шекспіра, що отримала в 1589 році статус королівської, змінила не одну сцену, поки нарешті в 1598—1599 р. для неї не було побудовано постійне приміщення, назване Театр «Глобус».

Отже, початком сценічної історії Шекспіра є постановки його п'єс у англійському театрі епохи Відродження. Обмежимося характеристикою головних особливостей сценічної культури того часу. Головним художнім засобом драматургії Шекспіра є мова. Театр того часу багато чого не міг показати, але про все міг розповісти. Тому функція сценічної мови в п'єсах Шекспіра величезна. Вона – засіб прямого спілкування персонажа з іншими діючими особами, і вона ж – засіб спілкування актора з публікою. Діючі особи описують обстановку, у якій діляться із публікою своїми думками і настроями.

Мова шекспірівських персонажів - найважливіший елемент драматичної дії, що сполучає ліризм з епічністю. На сцені шекспірівського театру актор не стільки говорив, подібно людині в повсякденному житті, скільки привселюдно висловлював своє ставлення до інших учасників драми і подіям, до яких він був залучений. Тому мова персонажів Шекспіра була поетичною і риторичною. Разом з тим вона зберігала живі інтонації, а почасти і лексику побутової мови. У цьому з'єднанні поетичного з реальним, може бути, і полягає головна сила її художнього впливу.

Це не означає, однак, що стиль сценічного виконання був чисто декламаційним. Новітнє дослідження Бертрама Джозефа показує, що риторика в епоху Відродження припускала не тільки досконалість дикції, але і майстерність жестикуляції. Актор шекспірівського театру повинен був володіти усім запасом засобів гарного оратора <В.L.Joseph, Elizabethan Acting, Oxford, 1951.>. Але він був і лицедієм.

Акторське мистецтво епохи Відродження успадкувало багато елементів сценічної культури народного театру Середньовіччя. Деякі сценічні умовності вироблялися сторіччями і міцно узвичаїлися в театрі XVI-XVII століть. Але природно, що драматургія Марло, Шекспіра, Б. Джонсона, Уебстера, яка настільки багато і різноманітно зображувала людські характери, зажадала іншої акторської гри, аніж та, котра була потрібна для втілення абстрактних образів пороків і чеснот у містеральному театрі середньовіччя.

Навіть протягом десятиліть розквіту ренесансного театру акторське мистецтво пережило значні зміни. Досить порівняти риторичну пихатість мов у трагедіях Марло і ранніх хроніках Шекспіра з драматично напруженим стилем зрілих трагедій Шекспіра ("Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет"), щоб стала очевидною й еволюція акторської техніки. Так само, як для постановки ранніх комедій Шекспіра ("Комедія помилок", "Приборкування непокірної") ще цілком підходили прийоми фарсової гри, для таких витончених комедій, як "Сон у літню ніч", "Марні зусилля любові", "Як вам це сподобається", вимагалась зовсім інша сценічна мова, жестикуляції, манери, і можна не сумніватися в тому, що трупа лорда-камергера виховала акторів, здатних донести до глядачів шекспірівські задуми в трагедії і комедії.

Поради Гамлета акторам ("Гамлет", III, 2) містять, як відомо, критику крикливої манери раннього трагічного стилю, коли актори намагалися самого "Ірода переіродити" і "рвали пристрасть у клаптики". Шекспір, однак, не обмежився критикою. У промові Гамлета є і виклад позитивних принципів сценічного виконання: "Погодьте дії з мовою, мову з дією; причому особливо спостерігайте, щоб не переступати простоти природи; тому що усе, що так перебільшено, огидно призначенню лицедійства..."

З цих слів не можна, утім, зробити досить точних висновків про те, що розумілося на театрі часів Шекспіра під "простотою природи". Навряд чи ми помилимося, припустивши, що поняття про природність сценічної поведінки відрізнялась від нашого і, у всякому разі, не означало просто відтворення побутової мови і повсякденних манер. Це не узгодилось би із усім ладом драматургії Шекспіра, для якої характерна поетична піднесеність.

Найбільш достовірне свідчення про акторську майстерність епохи дає нам характеристика Ричарда Бербеджа в "Короткому нарисі англійської сцени" (1600) Ричарда Флекно: "Він був чудовий Протей, який настільки перевтілювався до своєї ролі, ніби то скидав своє тіло разом із своїм одягом; він ніколи не ставав самим собою, поки не кінчалася п'єса... Він мав усі дані чудового оратора, що оживляв кожне слово при його вимові, а свою мову - рухом. Ті, хто слухали його зачаровувалися ним, поки він говорив, і шкодували, коли він змовкав. Але й в останньому випадку він усе-таки залишався чудовим актором і ніколи не виходив зі своєї ролі, навіть якщо переставав говорити, але усіма своїми поглядами і жестами весь час тримався на висоті виконання ролі".

У цій характеристиці навряд чи не центральним є твердження, що Бербедж мав майстерність чудового оратора. Історик англійського театру У. Бріджес Адамс пише в зв'язку з цим: "Було потрібно, щоб гра актора не тільки відповідала характерові ролі, але також, відповідно до законів тієї ж риторики, був безпомилково точною; стиль у самому точному змісті слова складав істотну частину засобів актора. Його метою було витлумачити життя, а не зобразити його. Ми можемо уявити собі Аллена в стані гарячки або Бербеджа, що майстерно демонструє природність, але і ця гарячка була під контролем, і природність не була вільна від штучності, И якщо б ми тепер побачили таку гру, то нам вона показалася б штучною"

Декоративні засоби шекспірівського театру були мінімальними. Вони уключали самий необхідний реквізит - трон, стільці, стіл, мечі, корони, макети відрубаних голів і т.д. У цьому сенсі епоха Відродження мало що додала до сценічних принципів середньовічного театру, одночасно умовного і натуралістичного. Очевидно, іноді вивішувався розмальований задник, що зображував панораму міста. Але це, ймовірно, було скоріше виключенням, ніж правилом .

На сцені шекспірівського театру було три місця дії: просценіум, який сполучався із глядацькою залою й і з трьох сторін був оточений публікою, ніша в глибині сцени і галерея над нею. Зрідка користувалися також вікном, що знаходилось над галереєю. Сценічна дія відбувалась в постійній зміні площадок, на яких знаходились актори. Із слів діючих осіб або за допомогою реквізиту публіка дізнавалася, де відбувається дія: у палаці, у спальні, на фортечній стіні і т.п.

Епізоди змінювали один одного без перерв, і це складало найважливішу особливість спектаклю в шекспірівському театрі. Драми Шекспіра написані в розрахунку на безперервність і швидкість сценічної дії. Багато драматичних ефектів Шекспіра засновані на стрімкій зміні контрастних за характером епізодів.

У деякому відношенні сценічна дія шекспірівського театру була умовною, в ній ще зберігалися окремі ритуальні елементи, особливо у вигляді процесій, що супроводжували появу та зникнення царствених осіб.

Реалізму в сучасному змісті шекспірівський театр ще не знав. Але він вже і не був настільки наївно умовним, як античний театр. Елементи реальної обстановки вже були введені на сцені, хоча не завжди і не в усьому. Як відомо, битви зображувалися за допомогою фехтування двох-трьох пар супротивників, але вже існувала деяка театральна машинерія; зокрема, були люки для появи примар і пристосування для опускання на сцену або підйому усіляких фантастичних персонажів, начебто античних богів або фей.

Однак на зовнішні декоративні засоби театр ще не дуже розраховував. Багато чого глядачі повинні були уявляти собі за допомогою уяви. Пролог Шекспіра до "Генріха V" містить пряме звернення до публіки, де драматург просить уявити собі все те, що на сцені показати неможливо: простори Франції, стіни і вежі замків і битви двох армій.

Не можна сказати, що театр епохи Шекспіра звертався тільки до слуху глядачів, впливаючи на них словами персонажів. Публіка отримувала досить цікавого і для зору. Зовнішній вигляд акторів, що завжди виступали в багатих сучасних костюмах, їхня міміка, жестикуляція і рухи на сцені займали важливе місце в спектаклі. На акторів лягав увесь тягар відтворення драми, тоді як інші аксесуари сцени грали навіть не другорядну, а третьорядну роль. Шекспірівський театр був театром актора.

То був театр правди і поезії життя. В ньому було досягнуте те ідеальне сполучення цікавості з глибоким змістом, яке зробило його улюбленою розвагою мас і органом народної свідомості епохи. Риторична піднесеність промов і різкі видовищні ефекти були розраховані на майданну виставу. Публічність складала найважливішу особливість цього театру.

Він, щоправда, уже був позбавлений хору, який на античній сцені виконував функцію виразника народної думки про героїв і події. В англійському театрі епохи Відродження цим "хором" були глядачі, що тіснилися в залі. До них були звернені слова акторів, що зустрічали щирий відгук у юрбі.

Англійський театр епохи Відродження своїм розквітом зобов'язаний не тільки генієві драматургів і акторів. Може бути, у жодну епоху в театрі не було таких талановитих глядачів, як у часи Шекспіра. Їх не бентежила убогість сценічної обстановки. Вони вміли слухати, як ніхто ні до, ні після них. Вони впивалися громоподібною риторикою Марло і Кіда, хитромудрими евфуїстичними оборотами мови Лили, складними метафорами Шекспіра. Поезія легко збуджувала фантазію цих глядачів, і вони бачили все те, про що говорили герої трагедій, хронік і комедій. Публіка активно брала участь у житті спектаклю. Театр Шекспіра був театром, у якому існувала творча єдність драматурга, актора і глядача.