Актуальні питання співробітництва України та Європейського Союзу
| Вид материала | Документы |
- Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
- Адаптація законодавства, 124.89kb.
- Онавчої влади та місцевого самоврядування в контексті європейського вибору України,, 44.03kb.
- Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
- Робоча домовленість щодо встановлення оперативного співробітництва між Адміністрацією, 81.15kb.
- Стан І перспективи посилення співробітництва україни І європейського союзу у сфері, 391.23kb.
- Індикативна програма на 2007-2010 рр. Зміст, 664.3kb.
- Президента україни, 18.84kb.
- Програма інтеграції України до Європейського Союзу, 4763.67kb.
- План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
4. Суд Європейських Спільнот (забезпечує законність)
Одна з п’яти офіційних інституцій Європейського Союзу, найвищий суд ЄС, рішення якого не оскаржуються.
Суд Європейських Спільнот в Люксембурзі був однією з перших інституцій Спільноти, заснованих Паризькоим договором 1951 року. Римський договір 1957 року зобов’язав його наглядати за виконанням усіх європейських договорів.
До складу Суду ЄС входять по одному судді від кожної держави-члена (після останнього розширення – 27), яким допомагають вісім генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів.
Він виконує дві основні функції:
- перевіряє на відповідність договорам документи, видані європейськими інституціями та урядами;
- тлумачить право Спільноти на запит національних судів.
- Європейський Суд аудиторів (Рахункова палата)
Інституція ЄС; перевіряє законність і правильність прибутків і видатків Європейського Союзу згідно з бюджетом, а також оцінює та контролює управління фінансами. Всі інституції ЄС, і будь-які установи, які оперують коштами від імені ЄС, а також державні ревізійні органи чи урядові відомства мусять надавати документи на запит Суду аудиторів (СА). За потреби СА може вивчати документи “на місці в інших інституціях... та державах-членах” або “в приміщенні будь-якого органу, що управляє коштами від імені Спільноти та будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка отримувала гроші з бюджету” (стаття 248.3 Договору про заснування Європейської Спільноти). Результати своїх досліджень оприлюднює у вигляді звітів – регулярних річних та спеціальних тематичних. Крім того, за законом, перш ніж ухвалювати фінансові й антишахрайські законодавчі акти, Рада запитує думку Суду аудиторів.
Заснований 1977 р.; включає по одному представнику від кожної держави-члена, яких призначає на шість років Рада ЄС, порадившись з Європейським Парламентом. З огляду на суттєве зростання кількості членів СА, для підготовки певних звітів і позицій Суд, згідно з Ніццьким договором, отримав право створювати “палати” з кількох членів. Розташований у Люксембурзі, персонал нараховує близько 550 працівників.
До інституцій ЄС відносять і такі установи як: Європейський інвестиційний банк (фінансова установа ЄС, створена з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвитку інноваційної економіки); Європейський соціально-економічний комітет (дорадчий орган ЄС, створений щоб забезпечити представництво інтересів різних економічних і соціальних груп); Європейський центральний банк (для єдиної європейської валюти - євро, головним завданням ЄЦБ є цінова стабільність у зоні євро); Європейська Рада (регулярні зустрічі глав держав та урядів країн ЄС, формально не належить до інституцій ЄС, однак лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень і уособлює міждержавну складову ЄС) та Комітет регіонів (консультативний орган ЄС, що висловлює думку місцевих і регіональних органів влади).
До установ ЄС відносить також: Європейський омбудсмен (посада, запроваджена Угодою про ЄС, уповноважений приймати скарги від громадян Союзу, фізичних чи юридичних осіб, резидентів країн-членів щодо незадовільної діяльності інституцій або установ Співтовариства) та Агенції Європейського Союзу (установи ЄС, які керуються європейським публічним правом; відрізняються від інституцій Співтовариства (Рада, Парламент, Комісія тощо) і мають власний юридичний статус).
2. Україна – ЄС: хронологія двосторонніх відносин
- 1991 р., 2 грудня — Декларація ЄС щодо України. Відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму
• 1992 — Перша зустріч Україна - ЄС на найвищому рівні
• 1993 — Підписана угода між Європейськими співтовариствами та Україною про торгівлю текстильними виробами, відкриття представництва Комісії Європейських Співтовариств в Україні
• 1994 — Верховна Рада України ратифікувала Угоду про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС
• 1995 — Перше засідання Спільного комітету Україна - ЄС, створення представництва України при Європейських Співтовариствах
• 1996 — Європейський Союз визнав за Україною статус країни з перехідною економікою. Радою Міністрів ЄС прийняла план дій щодо України
• 1997 — Перший Саміт Україна - ЄС (Київ), підписано угоду між Європейським Співтовариством по вугіллю та сталі та урядом України про торгівлю сталеливарними виробами
• 1998 — набуття чинності угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, Україна офіційно заявила про прагнення набути статусу асоційованого членства в ЄС, прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 12 червня 1998 р. N 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до ЄС». Другий саміт Україна—ЄС (Відень)
• 1999 — Третій саміт Україна — ЄС (Київ), ЄС підтвердив намір сприяти вступу України до СОТ, початок роботи щодо запровадження зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.
• 2001 — Четвертий саміт Україна — ЄС (Ялта)
• 2002 — П'ятий саміт Україна—ЄС (Копенгаген)
• У квітні 2004-го року на саміті Україна-ЄС євро-очікування України були підірвані у зв'язку з неотриманням статусу країни з ринковою економікою від ради міністрів ЄС. Однак це сталося до Помаранчевої революції.
• 2005 — Рада Європейського Союзу надала Україні статус країни із ринковою економікою, черговий саміт
• 2006 — саміт ЄС - Україна, Хельсінкі
• 2007 — саміт ЄС - Україна, Київ
• 5 березня 2007 — розпочато переговори про укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво.
• 2008 — Набуття чинності угодами про спрощення візового режиму та реадмісію між Україною та ЄС, саміт ЄС - Україна (Евіан)
• Вересень 2008 — під час паризького Саміту Україна - ЄС досягнуто компромісне рішення щодо назви нової посиленої угоди як Угоди про асоціацію.
• 7 травня 2009 — Україна стала учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство»
• 16 червня 2009 — під час засідання Ради з питань співробітництва Україна — ЄС політично схвалено Порядок денний асоціації Україна — ЄС
• 25 лютого 2010 — Європарламент схвалив резолюцію про ситуацію в Україні в який, зокрема, визнається право України на приєднання до ЄС. Також Єврокомісії надається мандат задля роботи над “дорожньою картою” безвізових подорожей між Україною та країнами ЄС.
Відносини між Україною та Європейським Союзом започатковано в грудні 1991 року, коли міністр закордонних справ Нідерландів, головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.
Правовою основою відносин між Україною та ЄС упродовж 10 років була й залишається Угода про партнерство та співробітництво (УПС), підписана 16.06.1994 р., що набула чинності 01.03.1998 р. і започаткувала співпрацю з широкого кола політичних, торговельно-економічних і гуманітарних питань. Термін дії угоди офіційно завершено 28.02.2008 р. А 05.03.2007 р. Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нового рамкового договору, який тимчасово має робочу назву «нова посилена угода» або ж «угода про асоціацію». На період до її укладення щороку за взаємною згодою сторін автоматично продовжується чинність УПС.
Партнерський діалог Україна–ЄС розвивається в рамках щорічних засідань: саміту Україна–ЄС за участю Президента України та «трійки» ЄС у складі глави уряду або держави країни, головуючої в ЄС, президента Європейської комісії та високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП); Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України та «трійки» ЄС у складі міністра закордонних справ країни, головуючої в ЄС, президента ЄК та високого представника ЄС з СЗБП; комітету та галузевих підкомітетів з питань співробітництва; комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна–«трійка» ЄС і постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей і консультацій на високому й експертному рівнях.
Пріоритетним напрямом інтеграційного процесу та спільною стратегією щодо України, схваленою Європейською радою на Гельсинському саміті 11.12.1999 р., ЄС визнав процес економічних перетворень в Україні та поступового наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу у певних пріоритетних сферах.
Документом «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу», затвердженим указом Президента України від 11.06.1998 р., визначено основні положення зовнішньополітичної стратегії щодо інтеграції України в європейський правовий простір, мету й етапи адаптації законодавства. На виконання Указу Президента України від 9.02.1999 р. «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» та Розпорядження Президента України від 27.06.1999 «Про Перелік центральних органів виконавчої влади, відповідальних за здійснення завдань, визначених Стратегією інтеграції України до Європейського Союзу» Кабінет Міністрів запровадив єдину систему планування, координації та контролю нормотворчої діяльності й роботи органів виконавчої влади з адаптації законодавства, затвердив Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Крім того, Кабінет Міністрів щороку розробляє та затверджує план роботи з адаптації законодавства, передбачаючи в проекті Державного бюджету України на відповідний рік видатки для фінансування заходів з його виконання.
18.03.2004 р. ухвалено Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, якою визначено механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському й Мадридському критеріям набуття членства в ЄС. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші заходи, необхідні для ефективного правотворення і правозастосування в галузі митного, податкового законодавства, охорони праці та соціального забезпечення, захисту інтелектуальної власності, банківської діяльності й фінансових послуг, страхування, конкуренції, охорони здоров’я та життя людей, охорони довкілля, енергетики, транспорту тощо. Указом Президента від 21.08.2004 р. «Питання організації виконання Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» та Постановою Кабінету Міністрів України від 15.10.2004 р. «Деякі питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначено інституційні механізми (зокрема, створено Координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та затверджено положення про неї) й організаційно-фінансові заходи реалізації зазначеної мети.
Пізніше, 20.08.2008 р., Наказом Міністерства юстиції «Про здійснення експертизи проектів законів та проектів актів Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правових актів, на які поширюється вимога державної реєстрації, щодо відповідності положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини» було встановлено обов’язкову експертизу законопроектів і нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності принципам європейського законодавства.
Певною мірою розуміння необхідності забезпечення реальних умов дії європристосованих законів існує й на державному рівні. Було намагання здійснити кроки і в цьому напрямі. Указом Президента від 30.08.2000 р. затверджено Програму інтеграції України до Європейського Союзу, якою визначено шляхи і темпи реалізації окремих пріоритетів, спрямованих на досягнення критеріїв, що випливають із цілей валютного, економічного й політичного союзу держав–членів ЄС. Указом Президента від 30.08.2002 р. створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.
Отож можна констатувати: в період з 1994 по 2004 роки в Україні розроблено доволі потужну законодавчу базу євроінтеграційних процесів і здійснено вагомі практичні кроки на європейському напрямі (вступ до Ради Європи, приєднання до великої кількості угод, вступ до СОТ тощо). Однак багатовекторність української зовнішньої політики, зосередженість переважно на нормотворчій діяльності й ігнорування потреб у серйозних реформаторських кроках і, відтак, наочний розрив між декларованими цілями й реальною практикою, який повсякчас зауважували європейські лідери й аналітики, викликав їхнє неоднозначне та дедалі обережніше ставлення до перспектив української євроінтеграції та відповідну їх оцінку.
Події листопада-грудня 2004 року, відомі як Помаранчева революція, значно підсилили сподівання Євросоюзу на активізацію просування України в європейському напрямі й інтенсифікацію реформаційних процесів, необхідних для її наближення до євростандартів. 2005 року було підписано План дій, який став додатковим інструментом розвитку відносин між Україною та ЄС. Того ж таки року в Україні запроваджено посаду віце-прем’єр-міністра в справах європейської інтеграції. З 1 січня 2009 року почало працювати координаційне бюро європейської та євроатлантичної інтеграції (рішення про створення уряд ухвалив 16.07.2008 р.) у складі секретаріату Президента України.
Однак, попри підсилення євроінтеграційної риторики у вищих ешелонах української влади, з’ясувалося, що започатковане в попередні роки обмеження реальних євроінтеграційних процесів в Україні їхніми інституційним і нормотворчим складниками й у нових політичних умовах не зазнало кардинальних змін. Закладених 2000 року в Програмі інтеграції України до ЄС цілей на кінець терміну її чинності не лише не було досягнуто, а й кроки, що потребували внутрішніх реформ у багатьох галузях суспільного життя, практично не здійснювалися.
Двозначність у провадженні євроорієнтованої політики, непослідовність внутрішніх перетворень більшою чи меншою мірою були притаманні й решті пострадянських країн, котрі опинилися в безпосередній близькості з Євросоюзом. Із другого боку, здійснене за цей час істотне розширення ЄС проблематизувало подальші дії в цьому напрямі: погодившись на приєднання низки східноєвропейських пострадянських і постсоціалістичних країн, Європа зіткнулася з проблемами, обсяги та складність яких перевершували її очікування. Відтак, починаючи з 2005 року у ставленні до перспектив входження України в ЄС відчувається зростаюче розчарування, а вектор зусиль європейської спільноти змінюється від орієнтації на перспективу євроінтеграції на створення зі східних сусідів своєрідної буферної зони між ЄС та євроазійськими державами.
2004 року з метою запобігання утворенню нових ліній поділу між розширеним Європейським Союзом і його сусідами в рамках, визначених у грудні 2003 року Європейською стратегією безпеки цілей, розроблено Європейську політику сусідства (ЄПС), уперше окреслену в Повідомленні Європейської комісії «Про ширшу Європу» в березні 2003 року. ЄПС визначає, яким чином ЄС пропонує налагодити тіснішу співпрацю з відповідними країнами. У звітах про перебіг виконання, складених у грудні 2006-го й у грудні 2007-го, Європейська комісія запропонувала також шляхи подальшого розвитку цієї політики.
У березні 2007 року Єврокомісія схвалила Європейський інструмент сусідства та партнерства «Стратегія ЄС щодо України на період 2007– 2013 рр. (ЄІСП)», розроблений у рамках ЄПС. Мета ЄІСП – наближення країн, раніше охоплених програмою ТАСІС, до норм і стандартів законодавства ЄС. Ним передбачено заходи зі стимулювання наближення України до Євросоюзу та з матеріально-фінансового забезпечення реалізації стратегії «Посилюючи європейську політику сусідства» (грудень 2006 року). Дві головні мети ЄІСП:
– сприяння економічному та глибшому політичному співробітництву між ЄС і країнами-партнерами;
– надання допомоги для використання специфічних можливостей і розв’язання проблем країн, котрі географічно мають єдиний кордон з країнами ЄС або географічно близькі до країн–сусідів ЄС.
Тоді українська сторона офіційно наголошувала на успіхах України в просуванні європейським напрямом. Як зазначалося на пленарному засіданні Верховної Ради 6.04.2007 р., «одним з головних досягнень співробітництва між Україною та ЄС в рамках Плану дій, безперечно, стало виконання Україною головних критеріїв ринковості економіки та надання з боку Європейського Союзу статусу країни з ринковою економікою. Зокрема, завдяки скоординованій співпраці українського уряду та парламенту в напрямі законодавчого закріплення зобов’язань України стосовно вступу до СОТ Верховною Радою України у 2006 році було прийнято пакет з 20 законопроектів. Таким чином, українське законодавство було практично приведено у відповідність до норм Світової організації торгівлі. Це, у свою чергу, стало додатковим стимулом та сигналом для продовження діяльності стосовно започаткування переговорного процесу про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та ЄС, що має стати невід’ємною частиною нової посиленої угоди».
Однак, попри те, що Україна продовжує докладати зусиль, спрямованих на інтеграцію, і з її боку також зростає певна обережність у ставленні до власних європейських перспектив і розуміння того, що зовнішньополітичні досягнення не спроможні розв’язати євроінтеграційних проблем. Постановою Кабінету Міністрів від 2 липня 2008 р. N 594 затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки.
На сьогодні представники Єврокомісії констатують уповільнення й гальмування необхідних і передбачених раніше реформ в Україні, відзначаючи водночас чергові успіхи в переговорних процесах, зокрема в розробці нової угоди про асоціацію.
20.03.2009 р. на саміті ЄС затвердив нову модель співробітництва з країнами, що межують з ЄС, – програму «східного партнерства», розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС, і між ними й ЄС у цілому. Це, зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів у самих країнах–учасницях програми «східного партнерства» тощо.
Огляд змін, що зазнали за останні 15 років стосунки України з ЄС, дає змогу дійти таких висновків:
1) у стосунках Україна–ЄС наша країна, незалежно від внутрішньополітичної конкретики і змін владних персоналій, традиційно зорієнтована на обмеження євроінтеграційних зусиль нормотворчою й інституційною роботою та активною діяльністю на зовнішньополітичному напрямі. При цьому потреби в реальних внутрішніх реформах ігноруються;
2) у стосунках Україна–ЄС можна виділити принаймні чотири великі етапи.
Перший з них (1991–1994 рр.) був періодом обережних кроків назустріч, спрямованих не так на досягнення реального результату, як на взаємне «вивчення» й оцінку можливостей і намірів партнера.
Другий (1994–1998 рр.) – період формування загальної стратегії відносин і розробки принципів взаємодії.
Третій (1998–2004 рр.) – характеризується з боку ЄС як етап великих сподівань і очікувань, а з боку України – як етап формального ставлення до євроінтеграції та створення радше іміджу «євроінтеграційної країни», аніж досягнення справжнього результату.
Четвертий етап (2005 р. – і по сьогодні) можна визначити з європейського боку як етап швидкої зміни ейфоричних надій європейської спільноти на розчарування й «утомленість» та зміну чітко окресленого інтеграційного вектору співпраці на створення буферної зони стабільності навколо власних кордонів. Українське ж ставлення до євроінтеграційних процесів не зазнало істотних змін: йому, як і на попередніх етапах, притаманне превалювання риторики над практичними реформаторськими кроками.
Враховуючи відсутність необхідних для євроінтеграції України реформ багатьох сфер суспільного життя, запропонована модель «східного партнерства» є сьогодні оптимальним варіантом, що, хоча й віддаляє в часі перспективу реалізації європейських намірів нашої держави, однак спроможна слугувати стимулом здійснення реальних кроків у цьому напрямі через «втягування» у Європу шляхом створення зони вільної торгівлі та інших механізмів європеїзації країни.
3. Угода про партнерство та співробітництво
Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.).
УПС було укладено на початковий період у десять років з можливістю продовження її дії. УПС підкреслює повагу до основних спільних цінностей як основи для співробітництва, забезпечує відповідні рамки для політичного діалогу, запроваджує основні спільні цілі на основі гармонійних економічних відносин, сталого розвитку, співробітництва в ряді галузей та підтримки зусиль України в напрямку демократії, а також створення інституційної мережі для досягнення цих цілей.
Офіційний текст УПС складається з:
* самого тексту УПС з преамбулою та 109 статтями;
* Протоколу про взаємну допомогу в митних питаннях;
* п’яти Додатків та одного Доповнення;
* Спільних декларацій стосовно статей 18, 19, 30, 31, 32(б), 43, 50 та 102 УПС;
* обміну листами з питань створення компаній Співтовариства в Україні ще до набуття чинності УПС (стаття 30 УПС);
* Декларації Франції про незастосування УПС до країн та територій, які підписали угоду про асоціацію із Співтовариством відповідно до Договору про створення ЄС.
Цією Угодою встановлюється Партнерство між Співтовариством і його державами-членами з одного боку та Україною з іншого боку, цілями якого є ( Стаття 1 УПС):
- забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між Сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
- сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між Сторонами і, таким чином, прискоренню їхнього сталого розвитку;
- створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва;
- підтримка зусиль України по зміцненню демократії і розвитку її економіки та завершенню переходу до ринкової економіки.
УПС є важливим інструментом для залучення України до правових рамок єдиного європейського ринку та системи СОТ. Вона також несе ряд еволюційних положень, включаючи перспективу створення зони вільної торгівлі.
У рамках УПС запроваджується ряд інституцій двостороннього співробітництва, що забезпечують базу для прийняття подальших відповідних рішень. Такими інституціями є:
– Рада із Співробітництва на міністерському рівні (до неї входять представники: Головуючий в ЄС, Європейська Комісія, Верховний Представник ЄС, Уряд України);
– Комітет із Співробітництва (рівень вищих державних службовців, під головуванням по черзі Європейської Комісії та Української сторони);
– Підкомітети (рівень експертів, підтримуючих роботу Комітету із Співробітництва).
Політичний діалог між ними ведеться шляхом щорічних самітів засідань Ради із Співробітництва, міністрів та вищих урядовців в форматі Трійки.