Geum.ru

Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

Вид материалаКодекс

Содержание


5. Умови дійсності правочинів
Нормативні акти
Ключова термінологія
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   44

5. Умови дійсності правочинів



Вимоги, яким повинен відповідати правочин, для того щоб вважатися належним юридичним фактом, прийнято називати умовами дійсності правочин. Варто зауважити, що у новому ЦК України вони чітко формалізовані за групами, правовими наслідками їх недотримання, способами кваліфікації1. Такий підхід є виправданим за того, що основні відносини повинні регулюватися законом, а підзаконне регулювання повинне бути зведене до мінімуму. Крім цього ЦК України як закон, що регламентує найбільш широке коло відносин повинен бути максимально зрозумілим тим, кому він адресується, а не тільки фахівцям-правознавцям.

З огляду на те законодавець в ст. 203 ЦК України встановив наступні загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. До них віднесено такі:

1. Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Цим досягається стабільність цивільного права, зменшується можливість його довільного трактування. Разом з тим така вимога неоднозначна, оскільки в ній по-суті міститься два взаємовиключні принципи: домінанти права і домінанти закону. При цьому у супереч Конституції України проведено як домінуючий все-таки другий.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Такий підхід надає можливість диференціювати підходи до визнання правочинів недійсними відповідно до визначеного безпосередньо законом змісту тих чи інших правочинів: укладаємих малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними.
  1. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Інакше – волевиявлення повинно співпадати із волею стосовно наміру учинення самого правочину, його мотиву та мети, змісту самого правочину, особливо предмету, його учасника.
  2. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За такої конструкції складається враження про імперативність вимог щодо форми правочину. Однак це не так. Закон допускає відхід від встановленої форми на розсуд і відповідальність учасників правочину. Тому коли вони відхиляються від встановленої законом форми правова охорона такому правочину не надається. Звідси й можливість визнання його недійсним є вельми проблематичною. Тому не дарма в ч.1 ст.218 ЦК України встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Тому недарма заперечення однією із сторін факту учинення правочину, або оспорювання його окремих частин може доводитись лише письмовими доказами, засобами аудіо-відеозапису та іншими доказами. Неможливість посилатися на свідчення свідків практично робить позови про визнання угоди недійсною неможливими.

4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Цим упереджується можливість укладення фіктивних правочинів – учинених без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК У). Але це не говорить про те, що такі правочини неможливі взагалі.

5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Така вимога зумовлена Конвенцією про права дитини та Декларацією прав дитини, згідно котрих держави-учасниці цих міжнародно-правових актів повинні забезпечити такий захист і турботу, які необхідні для його достатку. Майнові інтереси дитини охороняються також ст. 17 Закону України “Про охорону дитинства”1.

Більшість вчених радянської цивілістичної школи виділяли чотири2 елементи правочину, які у взаємної єдності і дозволяють диференціювати правочин від інших юридичних фактів. Нам імпонує точка зору Пушкіна О.А, який зупинився на п’яти ознаках правочину3.

По-перше, правочини повинні вчинятися належним суб’єктом правочину. Належною особою, яка укладає правочини, вважається той, хто володіє достатнім для здійснення цього правочину обсягом цивільної дієздатності. Елементом дієздатності є правочиноздатність, яка полягає в можливості укладати певні правочини. У повному обсязі дієздатністю володіють тільки повнолітні або ти особи, які уклали шлюб до досягнення повноліття. До досягнення повної дієздатності фізичні особи мають відносну чи часткову дієздатність і вправі укладати лише правочини, прямо зазначені в законі. Фізичні особи, відносно яких вступило в закону силу рішення суду про позбавлені дієздатності взагалі не можуть укладати правочини, за них правочини укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом у дієздатності, можуть робити лише дрібні побутові правочини. Юридичні особи вправі робити лише правочини, що відповідають цілям і задачам їхньої статутної діяльності.

По-друге, правочин повинен бути спрямована на виникнення конкретних, обумовлених тільки ним правових наслідків, тобто повинно бути єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення повинно чітко і правильно відображати внутрішню волю осіб для сторін правочину і третіх осіб. Тому волевиявлення, зроблене лише для виду, щоб ввести в оману сторону або оточуючих, що не містить в собі дійсної волі на встановлення правовідносини які сторони мали на увазі, не може мати значення дійсного правочину. Також правочин повинен бути позбавлений факторів, що можуть перекрутити представлення особи про сутність правочину або його елементах. Слід зазначити що в науці іде полеміка з питання чому надавати головне місце волі чи волевиявленню. Позиції авторів було поділено4 на три групи. Перша, стверджує, що оскільки правочин – це дія, то і її наслідки пов’язуються з волевиявленням1. Друга позиція базується на посилці, що волевиявлення не можливо і головне породжується волею, то головне в правочині – це внутрішня воля особи2. Третя позиція, з якою ми можемо погодитись – оцінює волю і волевиявлення тільки-но в їх поєднанні3.

По-третє, правочини повинні укладатися за умови вільної і повної згоди їх учасників. Воля сторін в правочині повинна бути вільним волевиявленням, позбавлена вплину з будь якого боку, шляхом насильства, погрози, обману тощо.

По-четверте, зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству і моральним принципам суспільства. Громадяни і юридичні особи, укладаючи правочини, повинні враховувати межі допустимості правочину і призначення правочину у суспільстві, дотримуватись вимоги цивільного законодавства.

По-п'яте, при укладенні правочину необхідно обов'язково дотримання передбаченої законом форми (простій чи нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за законом визнання правочину недійсним.

Зі вступом нового ЦКУ у дію повинні застосовуватися встановлені тим вимоги щодо дійсності правочину.

Разом з тим варто підкреслити, що визнавати правочин недійсним чи зоставити його дію у силі навіть за тих умов, що він не відповідає встановленим вимогам вправі управоможена на то сторона.


Контрольні питання:
        1. Поняття правочину та його юридична характеристика.
        2. Ознаки правочину.
        3. Види правочинів.
        4. Критерії поділу правочинів.
        5. Віртуальні правочини та їх особливість.
        6. Форма правочину.
        7. Допустимість учинення усного правочину.
        8. Письмові правочини.
        9. Нотаріально-посвідчені правочини.
        10. Способи учинення правочинів.
        11. Вимоги щодо правочинів.



Лекція 22. Недійсні правочини (Зайцев О.Л.)

План:

1. Поняття та ознаки недійсних правочинів.

2. Види недійсних правочинів.

3. Характеристика недійсних правочинів:

а) з пороками волі.

б) з пороками волевиявлення

в) з пороками змісту.

г) з пороками форми

4. Наслідки визнання правочину недійсним.


Нормативні акти: Конституція України, ЦК України. ЦК УРСР, ГК України, СК України. Закон України “Про цінні патери та фондову біржу”, Закон України “Про товарну біржу”. Постанова Пленуму Верховного Суду України №3 від 28.04.78. „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995. , Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”/Збірник роз’яснень Вищого Арбітражного Суду України.1997, -С., Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література. Братусь С.Н. Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967. С.30-32, Мічурін Є.О. Правочини з житлом. Науково-практичне видання. СТРАЙД. Х., 2003.,Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с.,

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. – К.: Вища шк., 1990. – 284 с. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002, Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: недійсний правочин, нікчемний правочини, двостороння реституція, збиток.