Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

Вид материала

Кодекс

Содержание 3. Порядок і наслідки визнання правочину недійсними Ключова термінологія 1. Поняття та значення представництва Метою представництва Сутність представництва Структура відносин при представництві. Посланець (посильний, кур'єр) Конкурсний управляючий Виконавець заповіту Підстави виникнення та види представництва 4)факт, присутність якого в силу закону достатньо для того, щоб виникли повноваження у однієї особи бути представником іншої.

Подобный материал:

• Кабінет міністрів україни постанов авід 12 березня 2003, 70.21kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1992 р. N 6-92 від 11 січня 1993, 786.74kb.
• Кабінет міністрів україни постанов авід 5 жовтня 2009, 104.84kb.
• Кабінет міністрів україни, 110.94kb.
• Єдиною умовою, від якої залежить успіх, 78.1kb.
• Постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. N 306, ст. 26 закон, 17.97kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України  від 9 грудня 1992 року n 6-92,  від 11 січня, 849.29kb.
• [за період з 1 січня по 31 березня 2011 року], 610.42kb.
• В.І. Луговий "19" вересня 2003 р. Положення, 1213.93kb.
• Законами України від 19 червня 2003 року n 980-iv, ову, 2003 р., N 30, ст. 1527, 5351.82kb.

3. Порядок і наслідки визнання правочину недійсними

Не в залежності від підстави визнання правочину недійсним передбачається лише один порядок для цієї дії – судовий. Але поряд з загальним терміном позивної давності для недійсних правочинів законодавець передбачив спеціальні випадки - позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

В залежності від того, яки умови правочину були порушені юридична доля правочину може бути вирішена різними шляхами. В випадку, якщо істотні умови правочину суперечать положенням нормативно-правових актів, то такий правочин визнається недійсним в цілому. Недійсність окремої частини правочину, яка не відноситься до істотних і не має наслідком недійсності інших його частин або правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, визнається дійсним. Науковці слушно вказують, що при визнанні правочину недійсним визначним є значимість недійсної частини с точки зору сторін. Як що без недійсної частки правочин втрачає зацікавленість для сторін (або сторони), то він повинен визнаватися недійсним в цілому¹.

Головний наслідок визнання правочину недійсними виражаються насамперед у тому, що укладені правочини не створюють для сторін тих юридичних наслідків, пов’язаних з виникненням прав і обов'язків, на встановлення яких вони були спрямовані. Це загальне правило, яке настає за будь-яким недійсним правочином.

Визнання правочину недійсним пов’язано з позбавленням тих майнових наслідків, які виникли в результаті його виконання. Наслідки визнання правочину недійсним можна поділити на основні (головні), додаткові (субсидіарні) та спеціальні (особливі).

В незалежності від вини кожної сторони в правочині основний наслідок полягає у тому, що якщо недійсний правочин, який вбув виконаний, сторонами визнається недійсним і сторони повертаються у первісне становище, яке існувало до моменту укладання правочину, що отримало назву - двостороння реституція, тобто обов'язку для сторін повернути один одному усе виконане по недійсному правочині. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, а не час укладання правочину.

Крім основного наслідку є додаткові, вони застосовуються, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї з сторони, тоді двостороння реституція може супроводжуватись додатковими майновими які покладаються на винну сторону. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Крім цього можна вимагати й витрат на учинення самого правочину.

Зокрема основних і додаткових наслідків вчинення правочину законодавство у виключних випадках, при наявності навмисної вини на укладення протиправного правочину, передбачило застосування спеціальних (особливих) наслідків. Типовим прикладом такого наслідку слугує ч.2 ст.230 ЦК України, яке полягає в двох кратному розмірі відшкодування завданих збитків і можливості стягнути моральну шкоду з сторони, яка застосувала обман.

Одностороння реституція та недопущення реституції як конфіскаційні заходи, що відносяться до публічного права новим ЦК України не передбачається, хоча ці положення збереглися в ЦК країн СНД.


Контрольні питання:

1. 
   Поняття недійсного правочину.
   
2. Ознаки недійсного правочину.
   
3. Критерії визнання правочину недійсним.
   
4. Значення визнання правочину недійсним.
   
5. Нікчемні правочини.
   
6. Види недійсних правочинів.
   
7. Наслідки визнання правочину недійсним.
   

Лекція 23.Представництво у цивільному праві (Бандурка І.В., Шишка Р.Б.)


План:

1. Поняття та значення представництва.
   
2. Структура відносин при представництві.
   
3. Види представництва.
   
4. Повноваження представника.
   

Нормативні акти: Конституція України, ЦК України. ЦК УРСР, СК України. ЗУ “Про нотаріат”. Постанова Пленуму Верховного Суду України №3 від 28.04.78. „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література: Красько И. Спорные проблемы представительства // Предпринимательство, хозяйство и право. 1998, №1,-С.11; Ли А.С. Разграничение сделок представительства и посредничества // Законодательство и экомика, 1995. № 11-12.-С. 7-17, Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998, 353с. Сєверова Є.С. Представництво за римським приватним правом та його рецепція у сучасному цивільному праві України. Автореф. дис.... канд.. юрид. наук. Одеса. 2004.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002, Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М.: Изд-во БЕК, 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996 , Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: представництво, представництво: законне, договірне (добровільне), адміністративне, судове, представник, повірений, третя особа, .


1. Поняття та значення представництва

Свої цивільні права та обов'язки громадяни (фізичні особи) та організації (юридичні особи) можуть здійснювати як самостійно так і через так званий інститут представництва. Потреба у представництві виникає тоді, коли в силу юридичних чи фактичних перешкод суб'єкти правовідносин не в змозі самостійно реалізувати свої суб’єктивні права і інколи юридичні обов’язки. Юридична особа як правова фікція взагалі реалізовує свої права через представників. Такими є її керівник або інші особи, що вказані у засновницьких документах, чи котрим видані в установленому порядку довіреності (наприклад експедитори).

До юридичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб'єктам правовідносин самостійно вчиняти правочини. До них відноситься часткова чи неповна дієздатність громадянина (недосягнення 18 річного віку), обмеження дієздатності громадянина за рішенням суду, визнання громадянина недієздатним за рішенням суду і т. п.). Для юридичної особи – встановлені правила щодо здійснення її правосуб’єктності на професійній основі особами які мають на це право. Так, отримувати готівку у банку має право та особа на ім’я котрої відкрито рахунок, а юридичної особи її головний бухгалтер та касир. Отримувати вибухові речовини для проведення буро вибухових робіт може лише особа, яка має відповідний допуск на такі роботи.

До фактичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності які в силу суб'єктивних чи об'єктивних причин перешкоджають суб'єктам правовідносин особисто вчиняти право чини. Це може бути хвороба, відсутність суб'єкта в момент реалізації його прав і обов’язків у місці проживання, юридична безграмотність чи недостатня компетентність; небажання особисто реалізувати свої права та обов'язки і т. п.); відсутність спеціальних знань чи досвіду, які необхідні для реалізації таких прав (захист прав у судах, патентування об’єктів промислової власності тощо). Для юридичних осіб – спеціалізація його працівників і неможливість органа юридичної особи представляти її буквально у всіх правовідносинах.

Інститут представництва має давню історію. Його елементи просліджуються у праві Єгипту, Греції. Згадуються ці відносини і в Законах царя Хаммураппі. Так, наприклад, ще у стародавньому Римі на основі договору доручення мандатарій (повірений) міг в інтересах іншої особи (довірителя) укладати угоди, виконувати процесуальні дії і т.п. Широкого розповсюдження інститут представництва отримав в XIX- XX століттях у зв'язку з розвитком товарно-грошового обігу і як наслідок ускладненням цивільно-правових відносин.

Першим, хто сформулював узагальнену формулу представництва був Гуго Грацій. За ним прокуратор отримує права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням. Тому не дарма відмічається, що ця теорія була перекручена і є результатом доручення, а не представництва у ч своєму чистому виді.

Таке розуміння представництва як результату доручення запозичене у Німеччині, а потім в ЦК Наполеона 1804 р. Вже звідти воно перейшло в правові системи Європи, французьких колоній.

У другій половині ХІХ століття німецькими вченими була виправлена помилка Гроція і представника наділили певною автономією. Спочатку представництво було відділене від доручення, а потім розвинута “теорія сепарації” в основі якої – суворий поділ між договором доручення і повноваженнями представника. Один характер відносин між довірителем і повіреним і зовсім інший між представником і повіреним. Судовою практикою цей суворий підхід було помягчено і особа. яку представляють, була звільнена від відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник хоча й діяв на основі повноважень, але їх обманним шляхом перевищив.

Більшість країн закріпили автономію представництва. Поряд з чистим представництвом збережена конструкція доручення.

На сьогодні сфера застосування інституту представництва має місце між громадянами (фізичними особами), між громадянами та організаціями (фізичними та юридичними особами) та між організаціями (юридичними особами). До послуг представника можна звертатися у будь-якому разі, окрім випадків учинення правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто, а так само інших правочинів зазначених у законі.

Відповідно до ч.1 ст.237 ЦКУ представництвом є правовідношення, в якому одна сторона представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє..

За своєю правовою природою представництво – різновид право чину, що учиняється на користь іншої особи в межах , зазначених законом чи особою яку представляють. Тож основною ознакою цивільно-правового представництва є участь у цивільних правовідносинах однієї особи від імені іншої, що породжує безпосередній правовий результат для представляємого.

Закон відмежовує представництво від іншої подібної діяльності. Так не є представником особа, яка хоча й діє в чужих інтересах, але від свого імені. Не є представником також особа, що уповноважена на проведення переговорів щодо можливих у майбутньому право чинів.

Предметом представництва виступають юридичні дії (правочини), що здійснюються представником в інтересах іншої особи. При тому, виходячи із смислу ч.1 ст. 238 ЦКУ такими діями можуть бути лише такі право чини, право на учинення яких має особа, яку представляє представник. Це не зовсім вірно для представництва в силу юридичних перешкод. Лише завдяки тому, що представляємих не має права на учинення таких правочинів здебільше й виникає потреба у представництві. Предметом представництва не можуть бути такі право чини, які відповідно до чинного законодавства та його змісту може бути учинений лише тією особою, яку представляє представник. Наприклад це стосується виплати аліментів. На кінець не можна учиняти право чин представником від імені особи. Яку він представляє у своїх інтересах, або в інтересах або в інтересах особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Метою представництва є здійснення представником правочинів в інтересах і здебільше за рахунок особи, яку він представляє. Слід зазначити, що правочини, які здійснює представник є його власними вольовими діями, але вони породжують, змінюють чи припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє.

Сутність представництва полягає в тому, що правочини, які вчиняє представник породжують юридичні наслідки для особи, яку він представляє. Тобто, як вірно підмітив О.В. Дзера, внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою. У представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Значення інституту представництва полягає в тому, що, звертаючись до послуг представника, фізичні та юридичні особи завжди мають можливість у повній мірі реалізувати свою правосуб'єктність. Через представника вони можуть укладати правочини, захищати свої інтереси у суді та господарчому суді. Недієздатні та малолітні особи мають можливість реалізувати свої права через представника. Завдяки представництву громадяни можуть у випадках тривалої відсутності за місцем проживання, тяжкої хвороби, чи інших життєвих обставин продовжувати реалізувати свої права та обов'язки наприклад, отримувати пенсію, заробітну плату, розпоряджатися майном та ін.

2. Структура відносин при представництві.
   

При представництві прийнято розрізняти його структуру – побудову правових зв’язків між його суб’єктами. При уважному аналізі змісту правових зв’язків доцільно виділити внутрішню і зовнішню гілки правовідносин.

Внутрішня представлена зв’язками між представником та представляємим. Здебільшого це фідуціарний бік представницьких правовідносин. Він побудований на довірі між сторонами правовідносин чи виконанні професійних, батьківських чи законних правових обов’язків. В даному разі навіть закон визначає коло тих представників, які повинні і можуть представляти інтереси осіб. Це батьки чи професіонали. Коли представництво засновується на трудових правовідносинах і зокрема в силу виконання трудових обов’язків воно теж має подібну фідуціарні основу. Власник чи уповноважений ним орган будь-кому свої повноваження не передасть, а лише тим особам які заслуговують довіри та мають достатній для цього професійний рівень.

Коли представництво засноване на договорі само собою розуміються особливі довірчі стосунки між суб’єктами внутрішнього представництва. Це ж стосується представництва без повноважень коли особа заздалегідь не мала повноважень на вчинення певних правочинів на користь іншої особи, але усвідомлює це.

Зовнішня гілка представницьких правовідносин складається між представником та третьою особою. Цю особу з якою представник повинен вступити у цивільні правовідносини задля виконання доручення представляємого він може обрати:

1. Самостійно;

2. За вказівкою представляємого, отримати гроші за місцем його роботи;

3. За вказівкою закону, бо лише цей орган має та здійснює такі повноваження. Адвокат може захищати інтереси свого клієнта лише у певних судах та певних органах. Крім цього право представляти інтереси сторін у цивільному процесі надано всім особам, які мають вищу юридичну освіту, що спричинило неоднозначне сприйняття такої новели у адвокатському середовищі.

У відносинах представництва загальноприйнято виділяти три суб'єкти: представник, особа, яку представляють та третя особа.

Представник – це дієздатна фізична або здебільше спеціалізована юридична особа, що наділені повноваженнями здійснювати правочини в інтересах та від імені особи, яку представляють. Фізична особа, яка є представником, повинна маги повну дієздатність, яка виникає при досягненні повноліття (тобто 18 років), або у більш ранньому віці при вступі в шлюб (ст.22 СКУ). Як виняток, представниками можуть бути частково дієздатні громадяни (при досягненні 16-ти річного віку) в силу трудового договору (ст.188 КЗпроП України) чи в силу відносин членства у кооперативі.

Відповідно не можуть бути представниками громадяни, які визнані судом недієздатними (ст. 39 ЦКУ). Із смислу і призначення інститутів опіки та піклування не можуть бути представниками також особи, над якими встановлена опіка чи піклування. Обмежені в дієздатності мають право бути представниками лише за згоди опікуна (ч.3 ст.37 ЦКУ). Окрім того, спеціальним законодавством можуть вводитися обмеження у виконанні представницьких функцій для окремих категорій громадян, хоча й повністю дієздатних. Так, наприклад, відповідно до ст.116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, що виключені із колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, окрім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, також можуть виконувати функції представництва, але якщо це не суперечить їх статутним завданням. Причому для одних юридичних осіб представництво може носити основний характер їх діяльності (наприклад, представництво у суді по цивільним справам), а для інших - додатковий. Так, відповідно до статті 20 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднання громадян користуються правом представляти і захищати свої законні інтереси і законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах. Комерційні юридичні особи, що мають загальну правоздатність, мають право виконувати функції представництва від імені громадян чи організацій, що не займаються підприємницькою діяльністю, не маючи спеціальної вказівки в установчих документах, за умови, що здійснення представником того чи іншого правочину не погребує отримання ліцензії. Таке представництво має назву некомерційне. Якщо ж комерційна юридична особа, що має спеціальну правоздатність, виконує функції представника від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері господарської діяльності у вигляді промислу, то таке представництво йменується комерційним представництвом і на нього будуть розповсюджуватися спеціальні правила ст.244 ЦК України, про що буде йти мова далі.

Діяльність представника повинна бути правомірною, спрямованою на досягнення певного наперед визначеного наслідку: встановлення, зміни та припинення цивільних прав і юридичних обов’язків для представляє мого.

Особа, яку представляють (представляє мий) це будь-який суб'єкт цивільного права, від імені та в інтересах якого представник здійснює правочини. У якості особи, яку представляють, може виступати будь-яка правоздатна особа, тобто громадянин - з моменту народження, а юридична особа - з моменту утворення в установленому законом порядку. Можливе також представництво держави в цілому, як суб'єкта цивільного права, а також її територіальних утворень ( наприклад, АРК).

Третя особа - громадянин, або юридична особа, з якими внаслідок дій представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки. Третьою особою може бути будь-яка особа, яка має цивільну правосуб’єктність. При тому ці особи можуть бути особами приватного, а можуть бути особами публічного права. Наприклад при отриманні різних дозволів для осіб, яких представляють, і якщо за законом особиста присутність у отриманні такого дозволу не потрібна.

Представництво потрібно відрізняти від зовнішньо схожих, але маючих іншу юридичну природу дій учасників цивільних правовідносин. Так у відповідності до ч.2 ст. 238 ЦК України не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, зле від власного Імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочині. Коло цих осіб доволі широке, але серед них можна виділити тих, що найбільш часто зустрічаються.

Посланець (посильний, кур'єр), на відміну від представника лише передає волевиявлення (тобто передає документи, інформацію чи згоду на укладання правочину ) від одної особи до іншої, і ніякого свого власного волевиявлення не виражає. Часто посланець навіть не знає змісту документу. Звідси виходить, що посланцем може бути також і не повністю дієздатна особа, чи навіть тварина або птах, що недопустимо при представництві. Юридичні дії, що мають вольовий характер, представник учиняє від свого імені. Він знаходить потенціальних партнерів, проводить переговори з ними про укладання угод, збирає та представляє інформацію про укладання угод, готує проект договору, надсилає проект зацікавленим сторонам чи допомагає їм зустрітися. Він може представляти інтереси двох сторін одночасно, але, на відміну від представника, ніяких юридичних дій, що породжують змінюють чи припиняють права та обов'язки для третіх осіб посередник не проводить, тобто на стадії підписання угоди участь посередника припиняється¹

Конкурсний управляючий згідно ЗУ “Про відновлення платежеспроможності боржника або визнання його банкрутом” (при банкротстві) розпоряджається майном боржника та виконує ряд інших дій від свого імені в інтересах кредиторів підприємства-боржннка.

Виконавець заповіту (ст.1290 ЦКУ) - особа, на яку покладено обов'язок по виконанню заповіту. Після смерті заповідача виконавець заповіту від свого імені виконує дії, в результаті яких цивільно-правові наслідки виникають у третіх осіб.

Рукоприкладач (ч.4 ст.207 ЦКУ) - особа, яка допомагає в оформленні угоди, підписує її за особу, яка не може це зробити власноруч внаслідок фізичної вади, хвороби, або з будь-яких інших причин. На відміну від представника рукоприкладач не висловлює свого волевиявлення, а лише підтверджує волевиявлення іншої фізичної особи на укладання правочину.

Комісіонер - особа, яка укладає угоди в інтересах комітента. Однак комісіонер вчиняє угоди від свого імені (ст. 1011 ЦКУ), а представник діє від імені особи, яку представляє.


3. Підстави виникнення та види представництва


Представництво як таке засноване на трансдієздатності – здатності бути представником тих, кого особа повинна представляти. Безпосередніми Підставами виникнення представництва як різновиду правочину є також юридичні факти. Відповідно до ч.З ст. 237 ЦКУ представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Таким чином, якщо дати коментарій даній статті, то слід виділити наступні підстави виникнення представництва:

1) юридичні факти, що вказані у законі. Наприклад, батьки в силу походження від них дітей та реєстрації їх як таких в органах РАГСу є законними представниками своїх дітей і виступають на захист їх прав та обов'язків у зносинах з будь-якими фізичними та юридичними особами, у тому числі і у суді, не маючи на те спеціальних повноважень;

2) акт уповноваженого органу, який приписує особі діяти у якості представника інших осіб. Наприклад, це може бути акт державного органу чи органу місцевого самоврядування, за допомогою якого особу назначають на посаду, що потребує виконання представницьких функцій. Особливим актом є ухвала суду якою підсудній особі призначається захисник ;

3) договір, в силу якого у однієї особи виникають повноваження представництва по відношенню до іншої. Прикладом такого договору є договір доручення.

4)факт, присутність якого в силу закону достатньо для того, щоб виникли повноваження у однієї особи бути представником іншої. Наприклад, продавець у роздрібній торгівлі, касир і т.п.

В залежності від того на чому ґрунтуються повноваження представника ( закон, адміністративний акт чи довіреність) прийнято розрізняти такі види представництва:

1) представництво, яке виникає на підставі закону;

2) представництво, яке виникає на підставі адміністративного акту;

3) представництво, яке виникає на підставі укладення договору.

Розглянемо їх більш детально. Першим з таких названо представництво за законом (ст.242 ЦКУ). Характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі закону (так зване законне представництво) є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом. Так, згідно ч.1 ст. 242 ЦКУ батьки (усиновителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною ( ч.2 ст.242 ЦК України). Разом з тим опікун призначається органом опуки і піклування, тобто на основі адміністративного акту. Тому відносини представництво опікуна до законного на наш погляд є невиправданим. Одне коли батьки є одночасно і опікунами своїх малолітніх дітей, інше – коли опікун призначається органом опіки та піклування. Таким чином коли ми говоримо про батьків як опікунів, то їх представницькі повноваження охоплюються ч. 1 ст. 242 ЦКУ.

Законним представником у встановлених законом випадках може бути інша особа. Це характерно для сімейно правових відносин де за відсутності батьків обов’язки по представництву покладаються на інших осіб.

Різновидом законного представництва також є статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, у статуті чи положенні яких записано право представляти інтереси членів цих організацій. Наприклад, профсоюзи, їх об'єднання (асоціації), первинні профсоюзні організації та їх органи представляють та захищають права та інтереси членів профсоюзів у питаннях індивідуальних та пов'язаних з ними трудових відносин, а у сфері колективних прав та інтересів – вищевказані права та інтереси працівників незалежно від членства в профсоюзах у випадках наділення їх повноваженнями на представництво в установленому порядку ( ЗУ «Про профсоюзи»).

Характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі

адміністративного акту є те, що представник зобов'язаний діяти від імені особи, яку він представляє незалежно від своєї волі в силу адміністративного акту останньої. Досить часто таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення працівника на посаду, яка пов'язана з виконанням певних представницьких функцій, зокрема укладення угод, відстоювання інтересів у суді і т.п. Повноваження такого представника окреслені адміністративним актом або посадовою інструкцією працівника. Іноді такі повноваження виникають з обстановки, в якій діє представник ( продавець, касир і т.п.).

Представництво, що виникає на підставі закону або адміністративного акту також прийнято називати обов'язковим представництвом, тому що воно не залежить від волі представника.

На відміну від першій двох видів представництва, представництво, що виникає на підставі укладення договору прийнято називати добровільним представництвом. Це означає, що на здійснення повноважень представника, потрібна не лише згода особи. Інтереси якої будуть представляти, а й згода тої особи, яка буде представляти ці інтереси, тобто згода самого представника. Між особою, інтереси якої потрібно представляти, та представником укладається договір, який окреслює їх «внутрішні взаємовідносини» (як приклад, це договір доручення).

Разом з тим на наш погляд тут доцільно виділити правочинне представництво, яке засновується лише на факті видачі довіреності і безпосередньо договірне представництво, яке засновується на договорі доручення, брокерського обслуговування тощо. Такий підхід зумовлений тим, що хоча в основі видання довіреності і є домовленість сторін (у широкому розумінні договір), але видача довіреності не охоплюється ознаками договору. Вони співвідносяться між собою як загальне правочинне представництво та безпосередньо спеціальне (договірне).

Не дивлячись на те, що ЦКУ не виділяє спеціально судове представництво є всі підстави для того щоб його виділити у окремий вид. Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства з моменту затримання особи їй надається правова допомога. Адвокат представляє інтереси затриманих у процесі проведення процесуальних дій. Таке представництво здійснюється у процесі правозастосовчої діяльності.

Думається доцільним особливо виділити процесуальне представництво. Адвокат чи захисник переважно здійснює представницькі повноваження у сфері здійснення правоохоронної, а якщо справа передається до суду то і судової процесуальної діяльності.

В науці цивільного права виділяється: представництво пряме зя якого представник діє в інтересах і від імені іншої особи та приховане – представник діє в інтересах іншої особи але від свого імені; представництво правильне, що здійснюється відповідно до угоди між представником і тим кого представляють, та згідно вимог закону та неправильне представництво – таке, де порушено умоваи договору про представництво або вимоги закону¹.

Цивільний кодекс України виділяє так зване комерційне представництво, яке можна назвати різновидом добровільного представництва. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч.1 ст. 243 ЦКУ). Особливістю комерційного представництва є те, що за згодою сторін та у випадках встановлених законом допускається представництво одночасно кількох сторін (ч.2 ст. 243 ЦКУ). Комерційний представник повинен тримати у секреті комерційну таємницю, яка стала йому відома у процесі укладання правочинів. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє або довіреністю.

Різновидом комерційного представництва є представництво на біржах. Брокери та ділери – професійні представники. Професійними представниками є й адвокати. Представники у справах інтелектуальної власності (патентні довіренні) представляють інтереси своїх клієнтів у відомстві, укладенні ліцензійних договорів, а в разі виникнення спорів в судах.

Виходячи із ст.241 ЦКУ, відповідно до якої правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою можна виділити представництво без повноважень. Воно базується на гесторських засадах.