Зприйняттям 16 січня й підписання Президентом України 6 березня 2003 р

Вид материала

Кодекс

Содержание 3. Реклама як об’єкт цивільного права 4. Види реклами 1. За адресатом об’єктом 2. За замовником 4. За тимчасовими параметрами (параметрам життєвого циклу) 5. За широтою товарного охоплення 6. За широтою охоплення аудиторії 7. За джерелами фінансування витрат 8. За способом взаємодії 9. За способом вираження 10. За способом впливу 12. В залежності від мети реклами 13. За основними засобами поширення Ключова термінологія 2. Класифікація (види) правочинів В залежності від необхідних волевиявлень Одностороннім правочином Багатосторонні правочини За економічною ознакою У безоплатних правочинах ... Полное содержание

Подобный материал:

• Кабінет міністрів україни постанов авід 12 березня 2003, 70.21kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1992 р. N 6-92 від 11 січня 1993, 786.74kb.
• Кабінет міністрів україни постанов авід 5 жовтня 2009, 104.84kb.
• Кабінет міністрів україни, 110.94kb.
• Єдиною умовою, від якої залежить успіх, 78.1kb.
• Постановою Кабінету Міністрів України від 12 березня 2003 р. N 306, ст. 26 закон, 17.97kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України  від 9 грудня 1992 року n 6-92,  від 11 січня, 849.29kb.
• [за період з 1 січня по 31 березня 2011 року], 610.42kb.
• В.І. Луговий "19" вересня 2003 р. Положення, 1213.93kb.
• Законами України від 19 червня 2003 року n 980-iv, ову, 2003 р., N 30, ст. 1527, 5351.82kb.

3. Реклама як об’єкт цивільного права (Шишка О.Р.)


До інформаційних об’єктів цивільного права відноситься і реклама, яка переживає своєрідний ренесанс. З моменту введення реклами в обіг вона впливає на інші правовідносини, формує можливу споживацьку культуру і тим самим стала об’єктом цивільного та зокрема господарського права. Тому виникає питання про встановлення сутності реклами як об’єкта цивільних правовідносин, особливості прояву її товарних властивостей.

Загальновідомо, що об’єктом цивільних правовідносин є все те з приводу чого ці відносини виникають. Традиційно у науці цивільного права здебільшого об’єктами цивільного права визначалися речі, результати творчої діяльності, дії, особисті немайнові права (блага). В останній час під об’єктом цивільного права розуміють і права, особливо у тому разі коли вони є природними. Виникає питання: чи відповідає реклама хоча б одному із цих традиційних об’єктів цивільного права? Реклама не може бути віднесена до речей. Інша справа, що вона може бути матеріалізована у речі – рекламні щити, вивіски, оригінальні рекламні конструкції, рекламні листівки, плакати та інше. Це і не дії, і не завжди результати творчої діяльності. Тим більше при визначенні сутності реклами треба розрізняти рекламу як інформацію, та носії реклами.

Інформація по своїй суті є нематеріальною, тому якщо реклама виступає як інформація, тобто, сукупність певних відомостей та даних про осіб та продукцію, що мали або мають місце у суспільстві, держави та навколишнього середовища. Отже інформація відноситься до нематеріальних благ, а її носії (рекламні щити, рекламні матеріали) до речей.

Зазначене зумовлено тим, що у ст. 177 та 200 ЦК України вперше серед загальних об’єктів цивільного права вказана інститут інформація, а ч.2 ст. 641 ЦК України вказує на інститут реклами як публічну оферту. В першому разі встановлюється правовий статус реклами – інформація як об’єкт цивільних правовідносин, а у другому – її значення в організації договірних зв’язків – запрошення робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях. Цим підкреслюється організуюча роль реклами у виборі найбільш доцільних варіантів споживання.

Яка б не була інформація вона повинна передусім мати такі властивості: повинна зменшувати невизначеність, передавати заздалегідь невідомі відомості, відбивати факти чи події в часі, показувати розмаїття системи перед суб’єктом отримання інформації. Необхідно відзначити, що інформація існує тільки там, де є потреба в цій інформації, тому будь-яка інформація завжди спрямована на задоволення потреб у цій інформації. Реклама і є тією інформацією для споживача.

Легальне визначення реклами і її ознак дано в статтях 1 та 9 ЗУ “Про рекламу”, де законодавець відносить до реклами спеціальну інформацію про особу чи продукцію, розповсюджувану в будь-якій формі і будь-якому способі з метою прямого чи опосередкованого одержання прибутку. Отже, реклама – інформація. Самим цікавим критерієм реклами (до речі, не розкритим у законодавстві) є “спеціальне” призначення розповсюджуваної рекламної інформації. Словники пояснюють значення прикметника “спеціальний” у такий спосіб: особливий, винятково для чогось призначений. Погодимося, що, у принципі, будь-яка інформація для чогось таки призначена. Тому, якщо вживання в Законі прикметника “спеціальна” стосовно до інформації не є випадковим, напрошується висновок, що рекламою є не будь-яка, а тільки якась особлива інформація про особу чи товар (роботу, послугу).

Якщо розглядати рекламу з позицій ст. 1 Закону України “Про рекламу”, то реклама розглядається як вид інформації, що має певні властивості. Вона:

• розроблюється, замовляється і поширюється рекламодавцем з метою одержання прибутку (прямо чи опосередковано);
  
• цілеспрямовано звертає увагу читачів, телеглядачів (споживачів) на конкретну марку (модель, артикул) чи продукції на її виробника з метою формування інтересу і сприяння реалізації;
  
• містить вихідні дані (реквізити) фірми, що чи робить поширює цю продукцію. Під реквізитами фірми розуміються її контактний телефон, чи адреса номер розрахункового рахунка (п. 7 ст. 26 ЗУ “Про друковані засоби масової інформації (друку) в Україні”). Досить вказівки в інформаційному матеріалі хоча б одного з цих реквізитів, щоб вважати його рекламним;
  
• допущена у цивільний оборот і є об’єктом цивільних правовідносин, зокрема предметом цивільних договорів;
  
• вона як об’єкт цивільного права формалізована і отримала свої юридичні ознаки;
  
• має споживчу вартість і здатна задовольняти матеріальні і духовні потреби.
  

Якщо інформація відповідає усім вищевказаним ознакам, то її необхідно розміщати під рубриками “Реклама” чи “На правах реклами” (ч.3 ст. 9 ЗУ „Про рекламу”). Не підпадає під ознаки реклами розміщення інформації, що відповідає тільки деяким з вищевказаних ознак. Звідси й ми приєднуємося до тих учених що визнають інформацію об’єктом цивільного права і цивільних правовідносин й вимоги до неї, що встановленні законодавством України “Про інформацію”. Відповідно до ЗУ “Про інформацією” інформація повинна відповідати вимогам достовірності, повноти, точності, надійності, своєчасності, придатності. Ці вимоги повинні стосуватися й реклами. Для реклами як об’єкта правовідносин характерними є наступні риси: визначеність мети, наявність споживача інформації, її об’єктивна цінність, загальнодоступність або вибіркова доступність, незалежність від форми подання.

Разом з тим ЗУ “Про рекламу” щодо реклами встановленні спеціальні вимоги. До них відносяться: законність, тобто реклама не повинна порушувати мету, предмет форму щодо діючого законодавства; точність і вірогідність реклами припускає собою відображення дійсності перед «аудиторією»; використання державної й іншої мов відповідно до законодавства України, використання форм і засобів, що не наносять споживачу реклами моральної, фізичної чи психічної шкоди.

Здебільшого реклама як об’єкт цивільного права проявляється у підприємництві і спрямована на сприяння комерційного успіху товару шляхом доведення її до відома споживача. Така інформація надає можливість збільшити отримуваний від реалізації товару прибуток. Тому, як свідчить практика, реклама не завжди об’єктивно відображає реальний стан товару. Наприклад, споживчі властивості тютюнових виробів, подаються із застереженням про його шкідливі для здоров’я властивості. Чинне законодавство може встановлювати обмеження щодо реклами певних товарів або особливі правила її подачі: із застереженням, по формі, лише у певний час.


4. Види реклами¹ (Шишка О.Р.)


Реклама як різновид інформації у свою чергу має ряд різновидів. Класифікація реклами як об’єкта цивільних правовідносин у цивільному праві проводиться за різними підставами і має важливе теоретичне та практичне значення. Юридична класифікація реклами досить часто основана на різних критеріях об’єктивного, а інколи і суб’єктивного характеру. ЗУ „Про рекламу” (ст.1) дає підстави для виділення двох основних видів комерційної реклами: інформація про продукцію та інформація про осіб.

Але це не зовсім весь перелік видів реклами, бо багатоманітність завдань реклами породжує значне розмаїття її видів. Відповідно виникають підстави і для подальшої класифікації реклами:

1. За адресатом об’єктом:

• реклама для покупців споживачів товарі;
  
• реклама для професіоналів (покупців товарів виробнично-технічного призначення);
  
• змішана реклама.
  

2. За замовником:

• реклама фірм-виробників;
  
• реклама оптових фірм;
  
• реклама роздрібної торгівлі.
  

3. За предметом:

• реклама власне продукції;
  
• реклама визначеної торгової марки (товарної етикетки);
  
• реклама фірм-виробників;
  
• реклама торгового підприємства.
  

4. За тимчасовими параметрами (параметрам життєвого циклу):

• підготовлююча реклама;
  
• реклама нового товару;
  
• реклама „зрілого” товару.
  

5. За широтою товарного охоплення:

• первина реклама;
  
• селективна реклама (перша рекламує, наприклад чай узагалі, а друга – визначений його сорт).
  

6. За широтою охоплення аудиторії:

• міжнародна реклама;
  
• національна реклама;
  
• регіональна реклама;
  
• реклама місцевого значення.
  

7. За джерелами фінансування витрат:

• реклама, оплачувана виробником товару;
  
• реклама, оплачувана продавцем товару;
  
• реклама, оплачувана спільно виробником і продавцем.
  

8. За способом взаємодії:

• раціональна (предметна) реклама (звертається до розуму потенційного покупця, проводить аргументи, щоб його переконати)
  
• емоціональна (асоціативна) реклама (взаємодіє через асоціацію ідей, шляхом відтворення обстановки)
  

9. За способом вираження:

• реклама „жорстока” (має короткострокову мету, близька к мірам стимулювання збуту)
  
• „м’яка” реклама (має метою не тільки повідомити о товарі та його марки, але створити навколо цього товару сприятливу атмосферу, що розрахована на середні терміни впливу та споживачів)
  

10. За способом впливу:

• відкрита;
  
• опосередкована (зкрита).
  

11. По цільовим призначенням:

• реклама товарів або послуг, сприятлива поліпшенню збуту;
  
• реклама ідей;
  
• комерційна реклама;
  
• некомерційна реклама;
  
• реклама-дія;
  
• реклама зразка товару.
  

12. В залежності від мети реклами:

• Інформативна - застосовується для інформування споживачів про появу на ринку нових товарів, послуг, ідей. Переслідувана мета - виведення товару на ринок і пошук потенційних споживачів.
  
• Застережна - формування виборчого попиту. Застосовується у випадку, коли в умовах конкурентної боротьби пропонується товар, що має які-небудь переваги перед іншими товарами.
  
• Порівняльна - проводяться основні характеристики рекламованого товару в зіставленні з аналогічними характеристиками товарів-конкурентів.
  
• Нагадувальна - рекламується товар, що вже завоював ринки збуту, однак має потребу в нагадуванні покупцю про себе.
  

13. За основними засобами поширення:

• Реклама що поширюється засобом масової інформації:
  

• радіо (спеціальні рекламні передачі чи передачі реклами по ходу радіопередач);
  
• телебачення (спеціальні передачі, відео ролики, заставки);
  
• газети (загальнонаціональні, щоденні регіональні,
  
• технічні і професійні, рекламні, безкоштовні);
  
• журнали (спеціальні рекламні, галузеві, економічні...);
  
• видання для бізнесменів;
  
• довідники, каталоги, інформаційні листи;
  
• телефонні довідники;
  
• бюлетені;
  
• аудіовізуальні видання (друковані видання з використанням магнітних записів, дисків CD, слайдів і т.п.)...
  

• Зовнішні експозиції (зовнішня реклама):
  

• щити з інформацією (big board);
  
• великогабаритні плакати (склеєні з аркушів малого розміру чи намальовані художником на великому планшеті);
  
• мультивізійні плакати (три чи чотири зображення на гранях трьох- чи чотиригранних призм, синхронно обертаючим електродвигуном);
  
• стовпи, тумби, кіоски, павільйони, ламбрекени, пілони, троли, брандмауери, ламбрекени;
  
• транспаранти;
  
• плакатна панель, щит;
  
• ролери (трьохпозиційні рекламні стенди - підвісні, на стійках, наземні);
  
• напис в небі (повітряні кулі, дирижаблі);
  
• електрофіційна (чи газосвітові) панно з нерухомими чи біжучими написами ("біжуча хвиля");
  
• просторові конструкції для розміщення плакатів у декількох площинах;
  
• неонові установки;
  
• вивіски магазинів;
  
• написи на світлових екранах;
  
• лайтбокси (рекламні конструкції з підсвічуванням);
  
• вільно стоячі вітрини з товарами...
  

• Реклама на транспорті:
  

• написи на зовнішніх поверхнях транспортних засобів (на даху, на бортах, на двері, на будці, на склі...);
  
• бусорама (рекламна панель з підсвічуванням на даху автобуса);
  
• друковані оголошення, розташовувані в салонах транспортних засобів;
  
• вітрини з товарами на вокзалах, в аеропортах і в інших приміщеннях (на терміналах, станціях).
  

• Реклама на місці продажу:
  

• вітрини магазинів (зовнішні і внутрішні);
  
• вивіски, знаки, планшети в торговому залі;
  
• упаковка (коробки, футляри, папір, скотч і т.п. з нанесеними назвами і товарними знаками рекламодавця);
  
• вітринна наклейка;
  
• дислеї;
  
• манекени і бутафорія;
  
• бликфанги;
  
• гірки і стелажі;
  
• розпис стін;
  
• фірмові цінники;
  
• усна реклама;
  
• оригінальні конструкції:
  

• Мобілі – великі картонні конструкції, що підвішуються до стелі над тим місцем, де продається товар, для того щоб покупець, що бажає придбати пляшку мінеральної води, не блукав серед полиць з алкогольними напоями.
  
• Джумби – об'ємні коробки (пляшки, банки), що імітують продукт у збільшеному масштабі. Вони використовуються, як правило, у великих магазинах. Їх підвішують під стелю, або розміщають на вітринах чи ставлять на полички. Є джумби у виді величезних упакувань соку чи величезних надувних пляшок, що зорово домінують як у торговому залі, так і в підсвідомості покупців.
  
• Шелфтолкери (від англ. shelf – полиця, to talk – говорити) – довгі куточки, що прикріплюються до полиць з метою виділити товарний ряд однієї фірми серед інших. Ці куточки являють собою недорогий рекламний матеріал, тому часто використовуються українськими виробниками.
  
• Воблери (від англ. to wobble – вібрувати) – спеціальні пристосування, що прикріплюються до полиць. Вони мають властивість вібрувати завдяки гнучкій пластмасовій "ніжці", залучаючи цим увага відвідувачів магазина до товарної полиці, рекламно-інформаційні планшети розташовувані поруч з товаром...
  

• Реклама за допомогою сувенірів:
  

• записні книжки з указівкою реклами;
  
• календарі з фірмовим текстом;
  
• авторучки з написами;
  
• фірмові значки, прапорці, кишенькові календарі;
  
• бювари рекламні;
  
• папки з нанесеною рекламою;
  
• лінійки, закладки для книг, термометри;
  
• запальнички, брилки для ключів...
  

• Екранна реклама:
  

• кіно;
  
• слайд-проекція;
  
• поліекран...
  

• Друкована реклама:
  

• проспекти, каталоги, плакати, листівки;
  
• відкритки, календарі, планшети, афіші;
  
• брошури, фолдери, візитні картки...
  

• Пряма реклама:
  

• поштою (direct mail);
  
• рекламні матеріали, що вручаються особисто, інформаційні листи;
  
• реклама по телефоні; реклама за принципом "у кожні двері";
  
• рекламні газети, що роздаються безкоштовно, листівки, сувеніри...
  

• Застосовуються також інші заходи, що стимулюють збут:
  

• public relations;
  
• проведення виставок, ярмарків;
  
• оформлення вітрин, демонстрація товарів;
  
• проведення конференцій;
  
• проведення зустрічей з покупцями;
  
• надання різних послуг, знижок;
  
• видача премій, подарунків, сувенірів покупцям;
  
• проведення дегустацій;
  
• самплинг;
  
• безкоштовна видача товарів;
  
• проведення змагань, лотерей, конкурсів, ігор;
  
• сенсаційні видовища;
  
• реклама на спортивних змаганнях, концертах;
  
• оформлення ослонів на зупинках;
  
• прес-конференції;
  
• запрошення в магазин відомих артистів, акторів, спортсменів, коментаторів...
  

Вибір засобу поширення реклами повинний визначатися після ретельного аналізу всіх можливих варіантів і вибору найбільш ефективних з них виходячи з маркетингової ситуації, цілей і можливостей підприємства.


Контрольні питання:

3. Поняття інформації як об’єкта цивільного права.
   
4. Сутність інформації.
   
5. Види інформації.
   
6. Поняття реклами та її значення.
   
7. Види реклами та їх правове значення.
   

Лекція 21. Правочини у цивільному праві (О.Л. Зайцев)

План:

1. Поняття та ознаки правочинів.

2. Класифікація (види) правочинів.

3. Способи вираження волі в правочинах.

4. Форма правочинів.

5. Умови дійсності правочинів

6. Умови та строки в правочинах.

7. Умови чинності правочинів.


Нормативні акти: Конституція України, ЦК України, ЦК УРСР, ГК України, СК України. ЗУ “Про цінні патери та фондову біржу”, ЗУ “Про товарну біржу”, ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, ЗУ “Про електронний цифровий підпис”, Указ Президента України від 17 лютого 2003р. № 134 “Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру”, Постанова Пленуму Верховного Суду України №3 від 28.04.78. “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” /Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-К., 1995, Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними”/Збірник роз’яснень Вищого Арбітражного Суду України.1997, -С., Цивільний кодекс України: Коментар.-Х: ТОВ “Одіссей”, 2003. -856с. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. Ред. Я.М.Шевченко. –К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. Ч.1. - 692с.

Література: Братусь С.Н. Шахматов В.П. Составы противоправных сделок и обусловленные ими последствия. Томск, 1967; Мічурін Є.О. Правочини з житлом. Науково-практичне видання. СТРАЙД. Х., 2003., Онгензихт В.Л. Воля и волеизъявление. Душанбе, 1983, Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., 1998;

Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учебн. пособие. – К., 1990; Гражданское право: В 2 т. Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп. М., 2002; Гражданское право. Часть І. Учебник /Под ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. М. 1996; Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти /Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.] – Х., 2000. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. Ред Я.М.Шевченко.-Т.1. Загальна частина. К.: Вид. Дім “Ін Юре”, -2003, 520с., Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера (кер. авт. кол.), Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. –2-е вид., допов. і перероб. - К., Юрінком Інтер, - Кн.1 2004, 736с.

Ключова термінологія: правочин, угода, конклюдені дії, недійсні правочини, реєстрація правочинів.

1. 
   Поняття та види правочинів
   

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 11 ЦК до одних з головних і найпоширеніших підстав виникнення цивільних прав та обов’язків цивільне законодавство відносить договори та інші правочини. Оскільки законодавець розмежував поняття договору та правочину спробуємо дослідити з якого часу ці терміни відрізняються один від другого.

Термін «правочин» введено у українське законодавство вперше натомість терміну «угода», який співпадав за сенсом із терміном «договір» і не в повній мірі відображав особливість співвідношення угоди та договору як загального та спеціального. Всякий договір є правочином, але не всякий правочин – договір. Правочини – це будь які волевиявлення учасників цивільних правовідносин, які спрямовані на настання цивільних прав та юридичних обов’язків, що не суперечать праву. Тож відкривається можливість врегулювати такі відносини, які до цього не підпадали під угоди.

Окремих монографічних робіт, які б досліджували правочини в Україні та Росії не було, тому ми повинні спиратися на загальні праці цивілістів в ретроспективі та перспективі цього інституту. Більшість провідних вчених, які досліджували римське приватне право вказують на правочин, як підставу виникнення зобов’язань¹, хоча є і ти хто обережно використовував цей термін, використовуючи його як синонім договору, то б то не акцентуючи увагу на існуванні правочинів у якості окремого юридичного факту². В подальшому ця думка була розвинута авторами³, які ґрунтували свої висновки на працях Савінї. Ми можемо погодитися з Олімпіад Соломоновичем, що дійсно Савінї вперше ввів в обіг терміни „юридичні факти” і „правочини”, даючи їм визначення¹. Навіть якщо переглянути Дигести Юстиніана² Титул XIV має назву „Про договори”, навіть в коментарях вказано, що „pactum” і „pactio” перекладається однаково і означає договір. Хоча є одне посилання на використання терміну „правочини” в римську добу, однак на наш погляд його можна використовувати з певним сумнівом – це „negotium”³. Розуміючи, що походження терміну „правочин” дуже цікаве, але певно схоластичне питання переходимо безпосередньо до предмету дослідження⁴.

Варто відзначити, що на теренах СНД правочини є суто українським цивілістичним надбанням. Цивільні законодавства більшості пострадянських країн використовують термін угода. Це зв’язано із термінологічною особливістю і необхідністю надати більшої розрізняльної здатності таким категоріям як договір де угода є його еквівалентом.

В українській правничій науці термін „правочин” запроваджений з легкої руки О.А.Підопригори і розвинутий у працях його учнів. З розробкою нового ЦК України була відроджена ідея правочинів, і вони знайшли своє відображення у розділі IV книги першої проекту ЦК України. У “Передмові до проекту Цивільного кодексу України” вказується: “Глава “Правочини” (розробники пропонують повернутися до цього терміна; у чинному Цивільному кодексі – це “угоди”) містить базові положення перш за все договірного права”. Правомірні дії, - як вказує О.А.Підопригора, - спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов’язків), називаються правочинами, наприклад, продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо". В Україні відомі роботи Є.О.Мічуріна (вказана на початку лекції) та В.А.Нагорняка, що присвячені правочинам із житлом.

Практично всі провідні правознавці поділяють позицію законодавця, який дав визначення правочину як дії особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (п.1 ст. 202 ЦК України). Отже законодавець виходить з того, що правочин є правомірною дією учасника цивільних правовідносин, який має для цього достатню дієздатність і переслідує мету - набуття, зміну та припинення цивільних прав та обов’язків. Харитонов Є.О. слушно зазначає, що такі дії слід тлумачити поширювальна у тому сенсі, що правочини можуть бути підставою інших змін правовідносин. При цьому він може водночас і підставою припинення одних правовідносин та підставою виникнення або зміни інших правовідносин⁵.

Від інших юридичних дій (адміністративних актів, злочинів) правочин відрізняється своїми ознаками. В легальному визначені вказані лише дві головні ознаки правочину: правочин – це завжди дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на досягнення конкретного юридичного результату - встановлення, зміна чи припинення цивільних правовідносин.

В більшості доктринальних визначеннях можна знайти посилання і на інші ознаки правочину, як це зроблено у Д.В. Бобрової: “Правочини — це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків".¹

Узагальнюючи позиції правознавців зупинимося на наступних ознаках правочинів:

По-перше, правочин – це правомірна дія, що відрізняє її від таких юридичних фактів, як правопорушення. Науковці звертали увагу на нетотожність понять „правомірність” і „законність” правочину², ми приєднуємося до цієї точки зору і вважаємо, що законні, але протиправні дії суб’єктів права підпадають під поняття „шикани”³. Правомірність як ознака правочину узгоджується із загальними засадами діяльності громадянського суспільства, зокрема домінуванням права над законом. Це дає змогу оцінювати цю ознаку правочину через принципи цивільного права і категорію прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

По-друге, зміст правочину не може суперечити моральним засадам суспільства (п. 1 ст.203 ЦК України).

По трете, особа, яка учиняє правочин, повинна бути волездатною – здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними, тобто правосуб’єктною ⁴.

По-четверте, правочин – це завжди вольовий акт, „объективируемая вовне воля людей, их волевые акты⁵” Цією своєю ознакою вони відрізняються від юридичних фактів – подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі людини. Для правочин характерний саме момент волевиявлення, без якого взагалі не може бути правочини. Протее, тут варто звернути увагу на доктрини вольової теорії, відповідно до якої волі надається перевага перед волевиявленням та теорії волевиявлення (теорія довіри чи теорії обороту) де основне значення придається саме волевиявленню¹, а воля як внутрышный намыр вивидиться поза правовий результат.

По-п’яте, „сделка порождает гражданские отношения, поскольку именно гражданским законом определяются те правовые последствия, которые наступают в результате совершения сделок".²”

По-шосте, правочини - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Можливість здійснення правочин входить у зміст їхньої цивільної дієздатності. Тому правочини необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини (зобов'язання по передачі будинків і споруджень між державними юридичними особами), але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же правочин правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників³.

По-сьоме, учиненням правочину його учасник (учасники) переслідують певну мету – встановлення, зміну та припинення для себе чи інших осіб суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. За такого видається не досить виваженим позиція про мету – визначені наперед в свідомості суб’єкта тих змін у реальних (фактичних) суспільних відносинах, що відбудуться в результаті впливу на них правових відносин, щшо виникнуть на підставі правочину⁴.

Восьме,правочин є підставою для виникнення цивільних правовідносин, оскільки тільки цивільним законом передбачаються ті правові наслідки, які наступають в результаті укладання правочину⁵.

Таким чином, з огляду на все наведене, можна дати наступне визначення правочину. Правочином визнається дія дієздатного суб’єкта цивільного права, спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов'язків, що не суперечать праву і спрямовані на задоволення його прав та інтересів чи прав та інтересів інших осіб.


2. Класифікація (види) правочинів (разом з Р.Б.Шишкою)


Поділ правочинів на певні види має практичне і теоретичне значення: характеризує сам правочин через його вторинні ознаки, зумовлює правове становище його учасників, а звідти й зміст, слугує підставою для упорядкування цивільно-правових інститутів. У залежності від ознак, що передбачаються законодавством, правочини підрозділяються (класифікуються) на визначені види чи групи. Слід зазначити, що виключного чи єдиного переліку класифікаційних груп правочинів не існує, оскільки при поділенні правочинів на види застосовуються різні класифікаційні ознаки. Як і в більшості розглянутих нами класифікацій за її основу взято принцип дихотомії – поділ цього правового явища на дві протилежності.

В залежності від необхідних волевиявлень достатніх для досягнення правового результату, правочини підрозділяються на односторонні, двосторонні і багатосторонні. По суті мова йде про необхідну для учинення правочину кількість волевиявлень.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (п.3 ст.202 УК України). В односторонньому правочині достатньо виявити волю однієї особи¹. Права та обов’язки за таким правочином виникають лише у суб’єкта, який здійснив дію.

Класичним видом одностороннього правочину визнають: заповіт, прийняття і відмова від спадщини, позичка, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. За новим цивільним законодавством волевиявлення може бути спільним одночасно декількома особами: подружжя при складанні заповіту подружжя (ст. 1243 ЦК України), видача доручення на розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності (п.2 ст. 369 ЦК України), але і ці правочини слід розглядати як ускладнені односторонні, оскільки в наведених випадках декілька осіб діють як одна особа.

Односторонні правочини, у свою чергу, поділяються ще на ряд груп. Так за метою здійснення одностронні правочини можуть бути поділені на:

- виникнення речових прав (окупація – заволодіння нічиєю річчю чи дарами природи);

• припинення речових прав (дерелікція – викидання речі);
  
• припинення зобов’язальних прав;
  
• встановлення зобов’язальних прав;
  
• відмову від правочинів, що формуються (наприклад укладання шлюбу після подання заяви про його реєстрацію).
  

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія (волевиявлення) двох або більше учасників правочину (п.4 ст. 202 ЦК України). Для двостороннього правочину необхідно взаємоузгодження (договір, угода) волевиявлення двох осіб. Тому в літературі і законодавстві їх іменують договорами (ст. 626 ЦК України). Навіть російський термін „сделка” відбувся від терміну „соделка”¹. Хоча в договорі воля сторін спрямована на досягнення здебільшого протилежних цілей, головним є взаємоузгодження їхньої волі: важливо щоб обидві сторони чітко представляли, на що спрямовано волю контрагенту².

Багатосторонні правочини - це різновид взаємних правочинів (договорів), в якому виражається воля трьох і більше сторін. Вступаючи в правовідносини кожна з сторін який виражає індивідуальну волю. В ряді випадків їхнє волевиявлення може збігатися за змістом (наприклад, в учасників договору про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК України)), або бути зустрічним (наприклад, при укладенні багатостороннього договору міни (бартеру)).

За економічною ознакою товарообміну і співвідношенню виникаючих з правочину прав і обов'язків сторін правочини поділяються на оплатні і безоплатні.

Оплатним визнається правочин, в яких юридична дія здійснюється за еквівалент, тобто, у якій майновому наданню однієї сторони (передача грошей, майна, виконання робіт, надання послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони. Більшість цивільно-правових правочинів є оплатними. Хоча, слід погодитись з М.О.Бару, який зазначав, що оплатність не завжди передбачає еквівалентність у відношеннях між учасниками цивільних правовідносин.³.

Оплатність чи безплатність правочинів визначається законом, але і може встановлюватися сторонами. Закон виходить з презумпції оплатності правочину, оскільки в більшості правовідносин ми виходимо з того, що передаючи право особа намагається замінити його на інше. Безоплатні правочини – це виключення з загального правилу. Більшість оплатних правочинів можуть бути тільки двосторонні правочини.

У безоплатних правочинах обов'язок виконання дії майнового характеру лежить лише на одній стороні, яка не вправі вимагати зустрічного майнового надання, тому односторонні правочини завжди безоплатні. Але зустрічаються випадки двосторонніх безоплатних правочинів: дарування, безоплатного користування майном.

У залежності від моменту, з якого у сторін правочину виникають цивільні права і обов’язки, правочини підрозділяються на консенсуальні і реальні¹. Консенсуальний правочин вважається укладеними з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами правочину, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то правочин вважається укладеним тільки при дотриманні такої форми. Більшість правочинів є консенсуальними.

Для укладення реального правочину недостатньо досягти сторонами правочину згоди по всім істотним умовам правочину, необхідно вчинити фактичну дію (частіш всього - передати речі однією стороною іншій). До реальних правочинів відносяться договори позики, схову, класичне дарування.

В реальних правочинах передача речі виражає їх укладання, а в консенсуальних правочинах — виконання. Передача речі в порядку виконання консенсуального правочину може збігтися, але не обов'язково повинна збігатися в часі з моментом її укладання. Передача речі в реальній угоді виражає той факт, що угода відбулася, і тому обов'язково повинна збігтися в часі з моментом її укладання² .

У залежності від форми волевиявлення прийнято розрізняти усні та письмові правочини.

Усним є такий правочин в якому волевиявлення сторін не фіксується в зовнішніх носіях. Частіше всього усні правочини укладаються і виконуються одночасно.

Письмовим є правочин, волевиявлення на учинення якого згідно чинного законодавства повинне бути виявлено через складання відповідного документу. У свою чергу письмові правочини бувають прості та кваліфіковані. Кваліфікованими є ті, для яких згідно чинного законодавства необхідно його нотаріальне посвідчення чи реєстрація.

На сьогодні є всі підстави для виділення особливого різновиду правочинів – віртуальних, тобто учинених через засоби оргтехніки і зокрема комп’ютерні мережі³. З прийняттям ЗУ “Про електронні документи та електронний документообіг”, ЗУ “Про електронний цифровий підпис” для цього появились достатні підстави.

По правовому значенню підстави правочину для її дійсності, правочини поділяються на каузальні й абстрактні¹.

Під підставою правочину варто розуміти причину, в силу якої сторона зобов'язана зробити ті чи інші дії. Підставу в правочині слід відрізняти від мотиву, за яким відбувся правочин. Одна особа здійснює надання в користь іншої особи завжди за якоюсь підставою. Будь який правочин повинен мати підставу, вона визначається метою правочину, правочинів без мети не може бути. В.П. Шахматов відмічав, що правовідносини слугує засобом досягнення певних мет². Мотив - це психологічне бажання, яке спонукає сторону зробити визначені дії. Мотиви не мають сили юридичних фактів, а значить і юридичного значення, тому що перебувають за межами правочину і не входять у його зміст. Тому помилка в мотивах правочину не розглядаються як помилка в волевиявленні³.

Правочини, в яких прямо зазначена підстава (причина) вчинених дій, від яких залежить дійсність правочину, іменуються каузальними. Більшість цивільно-правових правочинів є казуальними, оскільки сторони правочину в правовідносинах бажають досягти суб’єктивних, здебільшого не співпадаючих результатів.

Якщо прямо в законі передбачається що підстава правочину юридично байдужа, або причина (підстава) здійснення дій прямо не виражена, такі правочини іменуються абстрактними. Типовим прикладом абстрактного правочину є вексель, банківська гарантія.

У залежності від передбаченої законом обов’язковості до укладення правочину слід виділити правочини із імперативною умовою та правочини із диспозитивною умовою.

Правочини із імперативною умовою є обов’язковими для одного із його учасників. Він не може ухилитися від його учинення. Це стосується публічного договору.

Напроти правочини із диспозитивною умовою можуть відбутися, а можуть і не відбутися. Більшість правочинів є такі.

В випадках, коли, виникнення, зміна чи припинення прав та обов'язків, передбачених правочином залежність від терміну, настання або ненастання якої-небудь умови правочини поділяються на безстрокові, строкові (термінові), й умовні.

У безстрокових правочинах не визначається а ні час вступу його в дію, ні момент його припинення. Такий правочин негайно вступає в силу⁴. Припиняється такий правочин на вимогу будь якої сторони правочину (наприклад майновий наїм). Варто зазначити, що строк – є певний період у часі, зі сплином якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін – є певний період у часи, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Оскільки термін та строк категорії, які сторони правочину використовують в якості юридичного факту, що обов'язково настане майбутньому. То, відповідно і терміновими (строковими) називаються правочини, в яких виникнення, зміна чи припинення прав і обов'язків поставлено в залежність від настання в майбутньому події, відносно якого точно відомо, що вона наступить. Термін визначається в правочині найчастіше календарною датою або вказівкою на настання іншої обставини (відкриття навігації, установлення гарної погоди і т.д.). У залежності від того, чи пов'язується з настанням терміну виконання правочину, або припинення раніше виниклих прав і обов'язків, терміни підрозділяються на відкладені й скасуючі.

В залежності від того, наскільки вірогідно сторони правочину передбачають зміну прав та обов’язків за правочином, виділяються умовні правочини. Умова - це обставина, про яку в момент укладання правочину сторонам невідомо, наступить вона в майбутньому (після укладення правочину) чи не наступить. Умовним правочином, наприклад, буде заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК України). Умова в правочині може бути пов’язана з діями сторін правочину, наприклад, укладення шлюбу, здобуття освіти, тощо, так і не пов’язана з діями сторін, наприклад, стану здоров’я осіб, смертю особи. Передбачається, що умова в правочині є нікчемною, як що вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Правочини визнається зробленими під відкладеною умовою, якщо права й обов'язки, передбачені правочином, повинні виникнути з настанням умови, щодо якої невідомо наступить вона чи ні. Наприклад, власник передасть у користування майно (кімнату якою користується його син) якщо останній поступить на навчання у вищий заклад освіти (ВЗО) у іншому місті. Правочин визнається зробленим під скасуючою умовою, якщо сторони поставили припинення прав і обов'язків у залежність від настання умови. Так, наймач житлового приміщення зобов'язується негайно звільнити його у випадку приїзду родичів наймодавця¹.

В залежності від строку дії наслідків правочину, правочини можуть поділяться на розпорядницькі, ті що не тягнуть тривалих наслідків (викидання речі, сплата і т.п.), і зобов’язальні, ті ,що тягнуть за собою такі наслідки (майновий найом, заповідальний відказ і т.п.)¹.

В залежності від характеру зв’язків між сторонами правочину, у особливу групу виділяються фідуціарні правочини². Необхідно зазначити, що довіра складає необхідний елемент всякого правочину. Але існують правочини, сама суть яких спирається на взаємну довіру їхніх учасників, наприклад договір доручення, комісії, зберігання. Головне в фідуціарному правочині - це розбіжність між внутрішніми відносинами учасників правочину і їхнім зовнішнім вираженням³.

Навпроти, правочини де довіри до його учасника, чи вірогідності настання передбачуваних наслідків вельми проблематична йменуються алеаторними, тобто ризиковими. Класичним прикладом є договір страхування.

В залежності від необхідності укладання правочину сторонами виділяють легітарні і волюнтарні правочини. Легітарні правочини мають основою приписи закону (наприклад, договір обов’язкового страхування транспортних засобів), волюнтарні правочини не передбачені законом, але укладаються сторонами у результаті їхнього вільного волевиявлення⁴.

В залежності від суб’єктного складу виділяють правочин „офсет” (offset contract) одна з форм зустрічної торгівлі, яка передбачає як обмін товарами і послугами, так і надання можливості вносити капітал замість різноманітних послуг та пільг. Частіше всього галуззю укладання правочину „офсет” є торгівля дуже коштовною військовою технікою, поставка вузлів і деталей в межах договорів про промислову кооперацію⁵.

За місцем укладення правочинів розрізняють ярмаркові, біржові, не біржові, аукціонні, ломбардні і таке інше. Ярмаркові та біржові правочини підлягають посвідченню за місцем їх укладення. Біржеві та аукціонні правочини укладають на умовах змагальності за їх найбільш вигідні умови.