Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   54


Альморавіди пропагували суннітський фанатизм і аскетизм, вимагали очистити іслам від усіх некоранічних, а тому неприпустимих надуживань (музика, вино, поезія, лихварство тощо) й закликали до “священної війни” з усіма “невірними”. Щоправда, сам Абдаллах ібн Ясін не міг служити прикладом мусульманина-аскета, бо “був одружений з багатьма жінками, він одружувався з кількома щомісячно й розлучався з ними. Нечувано було, щоб залишалася красива жінка, котру б він не зажадав собі в дружини”3. Але для кочовиків пустелі заклик до джихаду мав абсолютно зрозумілий практичний зміст - грабіж багатих сусідів, і в 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами й дротиками, атакувала осілий Магриб. Навіть загибель Абдаллаха ібн Ясіна не зупинила Альморавідів, які в 1062 р. заснували на завойованих землях свою столицю (Марракеш), у 1069 р. захопили Фес, а в 1086 р. надали допомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн у грандіозній битві біля Залакки.


Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правління Юсуфа ібн Ташфина (1087/1088 - 1106) - темношкірого, середнього зросту, худорлявого, майже безбородого, з гачкуватим носом і суворими бровами владики, якого вирізняли рішучість, хоробрість, активність, державний талант, залізне здоров'я й довголіття та побутовий аскетизм. Захопивши Сеуту й Танжер, Юсуф завершив територіальну експансію Альморавідів і, доживши до 100 років, об'єднав під скіпетром Альморавідів Магриб і половину Іспанії, а від багдадського халіфа дістав почесний титул “еміра правовірних”.


Колосальна воєнна здобич зняла будь-які фінансові проблеми, і хоча в державі Альморавідів діяли найнижчі в ісламському світі податки, їхній золотий динар (мурабіті) став найстабільнішою та найнадійнішою валютою регіону. Проте наступний “емір мусульман” Алі ібн Юсуф (1107 - 1143) не успадкував здібностей батька, не любив війну й зайнявся будівництвом гігантських палаців і мечетей. Видатки росли, ганіми не було й тому поповзли вгору податки. Бербери знову відвернулися від такої влади, й альморавідська армія стала найманою - професійних головорізів набрали насамперед з мосарабів (арабізованих та ісламізованих християн Андалусії). Їхній терор остаточно посварив Альморавідів з берберами, і знову спалахнула війна, в якій берберів очолили Альмохади (аль-Мувах-хідун - “ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога”).


Держава Альмохадів (1146 - 1269). В очах берберів Альморавіди мали багато “гріхів”. Крім невдалої фінансово-податкової політики та “мосарабізації” війська, вони припинили війни, які збагачували берберів у попередні десятиліття; їхня пропаганда велася не зрозумілою більшості берберів арабською мовою, Аллахові ж Альморавіди надавали людських атрибутів, що ісламські ортодокси визнали поганством. Украй вразливими залишалися для берберів проблеми їхнього етнічного статусу та гідності, нехтуваних “емірами правовірних”. У цій напруженій атмосфері на початку ХІІ ст. у Магрибі почав свої проповіді ортодоксальний ісламський монотеїст Мухаммед ібн Тумарт (1080 - 1130) - перший видатний мусульманський богослов - виходець безпосередньо з берберів. Він навіть суннітів Альморавідів вважав відступниками, що впали в язичництво; і хоча реально це був рух за виключно берберське панування в політиці й економіці Магрибу проти засилля арабів, мосарабів і “невірних”, релігійним прапором Альмохадів стали тотальний монотеїзм і відроджені ідеї ранньоісламського подвижництва та аскетизму. Рушійну силу альмохадського руху становили племена берберів-горян масмуда з Південного Марокко. Себе ібн Тумарт оголосив “непогрішимим імамом” і, звичайно, махді.


Назбиравши могутню армію, ібн Тумарт у 1130 р. атакував Марракеш, але помер під час облоги. Махді не стало, та ортодоксальні монотеїсти швидко зорієнтувалися й обрали його соратника Абда аль-Муміна своїм халіфом, якому й судилося завершити в 1146 р. підкорення Магрибу від Атлантики до Тунісу. Його наступники перенесли активність на Піренейський півострів, і в 1172 р. останній андалуський емір визнав себе васалом альмохадського халіфа. Столицею новоствореного халіфату залишився Марракеш.


Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правління Якуба аль-Мансура (1184 - 1199), який придушив останній опір суннітів (інспірований недобитими Альморавідами за підтримки далеких Аббасидів і могутнього Салаха ад-діна ібн Айюба) та зупинив Реконкісту (“Відвоювання” Піренеїв у мусульман) в Іспанії, розгромивши кастильського короля Альфонсу VІІІ (1158 - 1214) в грандіозній битві при Аларкосі (1195_р.). У державі ввели єдину грошову систему (золотий юсуфі та квадратний срібний дирхем), яка об'єднала Андалусію й Магриб у єдину фінансову спільноту. Проте берберські спадкові традиції розподілу батьківських володінь між синами (а їх у гаремах альмохадських халіфів ставало дедалі більше) розкладали політичну систему халіфату, що швидко далося взнаки, а серед мусульман Іспанії наростало невдоволення пануванням “диких орд” неосвічених і грубих берберських фанатиків.


Ті, у свою чергу, презирливо ставилися до розпещених арабів (їм заборонили писати вірші й музику, співати й танцювати), іспанським євреям заборонили займатися лихварством. Релігійна нетерпимість боляче вдарила й по культурі, й по господарству, що використали християни: в 1212 р. в битві при аль-Ікабі (європ. Лас-Навас-де-Толоса) вони розбили Альмохадів ущент (чому допомогла зрада в бою андалуських вояків), після чого жертвами Реконкісти стали Балеарські острови, Кордова й Севілья. Лише чума зупинила непереможні християнські армії, проте решта мусульманських емірів в Іспанії перестала коритись Альмохадам.


Утративши Андалусію, халіфи Магрибу запанікували, зневірившися в бойових можливостях берберських племен і релігійному впливі крайнього ісламського монотеїзму. При дворі Альмохадів з'явилася своя рабська гвардія (з негрів) і загони тюркських найманців, а в 1230 р. вдарив грім: халіф аль-Мамун склав із себе титул халіфа, поновив у країні офіційне сповідування суннізму і, визнавши релігійний сюзеренітет Аббасидів, прокляв саме ім'я махді ібн Тумарта. Альмохадських шейхів, які спробували протестувати, нещадно знищили, але й це не врятувало династію, могильником якої стали напівосілі бербери зената (землероби й вівчарі). В 1269 р. Марракеш упав, а останній, тринадцятий, альмохадський володар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в 1275 р. залишки Альмохадів були добиті марокканськими арабами.


Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і знову спробували надати допомогу єдиновірцям Андалусії, але виснажлива боротьба конкуруючих династій (Мерініди, Ваттасиди) паралізувала політичне життя регіону, люди остаточно зневірилися, а різноманітні султани (один з яких - Ташфин (кін. ХІV ст.) - взагалі виявився недоумкуватим) дружно збільшували податі. Лише початок європейської колоніальної агресії примусив магрибців схаменутися.


У 1415 р. португальці захопили перший північноафриканський порт Сеуту, після чого їхніми жертвами стали Танжер і Масса. В 1492 р. Іспанія остаточно завоювала Гранадський емірат, і для неї Реконкіста теж плавно перейшла в колоніальні захоплення: в 1497 р. іспанці окупували марокканський порт Мелілью. Відповіддю Магрибу на виклик історії стало створення султанату Марокко на чолі з династією Саадидів - останнього осколка незалежної арабської середньовічної державності.


Мусульманська Іспанія (Андалусія). Ступивши на початку VІІІ ст. на землі Піренейського півострова, араби назвали їх Андалусією (аль-Андалус), переінакшивши на свій манер слово Вандалус - реліктову назву Іспанії від часів вандальського панування на Піренеях. Знищивши державу візиготів, мусульмани не змогли перебороти опір франків, але Іспанія на 800 років потрапила в орбіту ісламської цивілізації.


Кілька десятиліть Андалусія залишалася далекою окраїною омейядського халіфату, проте араби-кайсити (ізмаїліти) билися тут з арабами-єменітами не менше, ніж у столичному Дамаску. До цього треба додати ворожнечу арабів з берберами, мусульман із християнами, ускладнену непрогнозованою часом поведінкою мувалладів (ісламізованих християн-ренегатів), війнами з християнськими сусідами й жахливими язичниками норманами (вікінгами). Життя в Андалусії було далеким від райського, але в Омейядів, яких після краху Дамаського халіфату нещадно знищували Аббасиди й Аліди, альтернативи не було, й онук покійного дамаського халіфа Хішама Омейяд Абд ар-Рахман ібн Муавія після тривалих небезпечних подорожей прибув у 755 р. до Іспанії.


Шансів він мав небагато, але дар політика, хитрість і жорстокість, уміння розбиратися у людях, крайня підступність і невтомна енергія не підвели молодого Омейяда. Наобіцявши іспанським єменітам “золоті гори”, Абд ар-Рахман захопив владу, потім, помирившися з кайситами (ізмаїлітами), приструнчив єменітів, на базі антихристиянського єднання згуртував усіх іспанських мусульман (включаючи неарабів), а для заспокоєння “невірних” дозволив їм поклонятися своїм богам і розмовляти своїми мовами за умови лояльності. В 756 р. Абд ар-Рахман назвався еміром, ставши першим володарем незалежної мусульманської Іспанії. Утворився Кордовський емірат (756 - 929) із столицею в Кордові. Панівною релігією новоствореної держави проголосили суннітський іслам, мовою культури й діловодства стала класична арабська, другою літературною мовою - латина, а як живі розмовні говори побутували “варваризований” андалуський діалект арабської та полідіалектний романсе - пращур сучасної іспанської.


Аббасиди лише раз спробували повалити владу Абда ар-Рахмана І ад-Дахіля (“Пришельця”, 756 - 788), але в битві при Кармоні (763 р.) військо “чорних” було знищене, а набальзамовану голову вбитого аббасидського генерала Ала ібн Мугиса звитяжний Омейяд наказав зашити разом із трофейним чорним прапором у мішок і вислати багдадському халіфу Мансуру (754 - 775). Так само безславно завершилась агресія на Піренеї франкського імператора Карла Великого: в 778 р. християн зупинили біля Сарагоси й відкинули на північ, причому в горах ар'єргард франкського війська на чолі з Руотландом Бретонським (билинним Роландом) вирізали незалежні горяни-баски.


Відстоявши свій суверенітет, еміри Андалусії придушили смуту, налагодили державне управління (створили розгалужений бюрократичний апарат на чолі з “прем'єр-міністром” хаджибом - “воротарем”). Безпечними стали в країні дороги, розцвіли торгівля й ремесла - виробництво славетної толедської сталі, кераміки та андалуських шкір. Успішні війни з “невірними” давали багату ганіму, а впровадження не знаної християнами іригації дало змогу фантастично збільшити виробництво в Іспанії сільськогосподарської продукції (зерно, виноград, цукрова тростина, рис, бавовник тощо), і хоча податки на селян-християн становили 2/3 врожаю, це не породжувало масового голоду. Започаткували мусульмани в Іспанії й продуктивне тваринництво - відгінне вівчарство. Зростали андалуські міста, серед яких виділялася столична Кордова (200 тис. мешканців), а символом культурного процвітання стала центральна мечеть Кордови - справжнє диво мавританської (арабо-іспанської) архітектури.


Звичайно, не уник Кордовський емірат смут і чвар, але в цілому життя в Андалусії було значно спокійнішим, ніж в інших ісламських державах, і багатшим від християнської Європи.


Апогею могутності мусульманська Іспанія досягла в Х ст., коли на престолі сиділи Абд ар-Рахман ІІІ (912 - 961) та його син аль-Хакам ІІ (961 - 976). Перший дістав у 929 р. титул халіфа, заснувавши Кордовський халіфат (929 - 1031), установив рівноправні дипломатичні зв'язки з Візантією, Францією й Німеччиною, а залякані християнські правителі Кастилії, Галісії, Наварри та Леону принижено слали могутньому халіфові щорічні “подарунки”. Тоді ж була збудована розкішна аз-Захра (літня резиденція кордовських халіфів). Правління Абда ар-Рахмана ІІІ й аль-Хакама ІІ - це “золотий вік” мавританської культури, гордістю якої стали поети ібн Хані аль-Андалусі (? - 973) та ібн Абд Раббіхі (860 - 940), музикант Зір'яб (учень Ісхака Мосульського). Проте наступні кордовські халіфи значно поступалися державними талантами своїм великим попередникам, і в 981 р. реальним диктатором Андалусії став “великий хаджиб” Абу Амір аль-Мансур (європ. Альманзор), який ув'язнив халіфа Хішама ІІ (976 - 1008) під домашнім арештом, а в країні встановив криваву одноособову диктатуру мусульмано-теократичного характеру.


Диктатуру Аміридів (Альманзора та його нащадків, 981 - 1031) християни назвали похмурими десятиліттями агресивного мусульманства. В Андалусії творили десятки видатних арабських філософів і літераторів, кордовська бібліотека налічувала 400 тис. книг, кордовська мечеть після грандіозної реконструкції мала тепер 1400 мармурових колон (!), але все це фінансувала війна, яка давала Альманзору колосальну здобич (лише на християн аль-Мансур здійснив 50 (!) вдалих походів). Та для перемог потрібні вояки-професіонали, і в Кордові з'явилася своя рабська гвардія (з галісійців, кастильців, балканців, басків тощо), вояків якої прозвали сакаліба (“слов'яни”).


Доки при владі перебував жорстокий і суворий аль-Мансур, сакаліба залишалися зразком дисципліни, але в 1002 р. він помер, і в Андалусії теж настали часи “солдатських імператорів”. У роки “великої смути” в Іспанії творили славетні поети ібн Зайдун (1003 - 1071) і Дарадж аль-Касталлі (? - 1030), прозаїк-вільнодумець ібн Хазм (994 - 1063). На халіфському ж престолі за 25 років змінилося 14 “володарів правовірних”, а християни розпочали Реконкісту. Авторитет центральної влади катастрофічно занепадав, і в 1031 р. інститут кордовських халіфів було ліквідовано, а Андалусія розпалася на безліч дрібних еміратів. Розпорошена мусульманська Іспанія стала першою жертвою “хрестоносців”: у 1085 р. кастильці відвоювали Толедо.


Іспанські мусульмани не могли протистояти закованим у залізо християнським арміям рицарів і звернулися по допомогу до войовничих Альморавідів з Північної Африки. Після перемоги мусульман біля Залакки (1086 р.) Реконкісту зупинили, й андалусці знову зосередилися на культурі.


Поети ібн Абдун та ібн Кузман (1087 - 1160), астроном Абрахам ібн Хійя (? - 1136), філософи Абрахам ібн Езра (? - 1167) та Ієгуда хал-Леві (? - 1140) прославили Андалусію на весь ісламський світ, але жорстокі, войовничі й неосвічені Альморавіди не оцінили культурні здобутки своїх нових підданих, а без підтримки населення Альморавіди не змогли відстояти іслам на Піренеях: у 1118 р. арагонці оволоділи Сарагосою, а в 1147 р. впав Лісабон. Андалуські еміри Альгарви, Кордови, Мурсії знову оголосили кожен свою незалежність. Альморавідська гегемонія в Іспанії залишилася на початку ХІІ ст. лише в спогадах.


Проте Реконкіста тривала, і в 1150 р. андалусці запросили собі на допомогу Альмохадів, яким до 1172 р. підкорилися всі мусульманські еміри півострова. Берберські фанатики-монотеїсти знову розбили християн при Аларкосі (1195 р.), але історія повторилася. Альмохадська Іспанія (1150 - 1212) зовнішньо теж виглядала центром культури й науки. Тут творили видатні поети й прозаїки ібн Арабі (1164 - 1240) та ібн аль-Аббар (1198 - 1259), філософ і лікар ібн Туфейль (європ. Абубацер, ? - 1185), письменник Хайя ібн Якзан, мислитель Маймонід (1135 - 1204) та найвидатніший мавританський філософ-арістотеліст і природознавець ібн Рушд (європ. Аверроес, 1126 - 1198), проте Альмохади виявилися ще дикішими й неосвіченішими, ніж їхні попередники Альморавіди. Релігійний фанатизм і культурна обмеженість “диких берберів” ніяк не уживалися з рафінованою мавританською культурою, а єдиновірці-визволителі швидко перетворилися на безкультурних і жорстоких карателів-мракобісів. Почалися репресії проти незгодних і вільнодумців: у 1190 р. стратили видатного філософа ас-Сухраварді, пізніше (вже в Африці) Альмохади спалили всі твори ібн аль-Аббара, а його самого вбили, “закидавши списами”. Славетного філософа ібн Бадджи (європ. Авемпас, ? - 1138) отруїли, а твори Аверроеса публічно спалили в 1195 р.


Твердолобий берберський фанатизм розчарував андалусців, і Альмохади залишилися сам на сам з Реконкістою. Результатом стала катастрофа при Лас-Навас-де-Толосі (1212 р.), де андалусці покинули в розпал битви берберів і втекли, а Альмохади, втративши кілька десятків тисяч вояків, мусили залишити Іспанію.


За наступні півстоліття християни відвоювали Хаен, Кордову, Севілью, Кадіс, Аліканте, Мурсію. В руках мусульман зоставалася лише Гранада, де правила емірська династія Насридів (1231 - 1492).


Гранадський емірат виявився останнім спалахом великої іспано-арабської культури. Її гордість становлять: унікальне диво мавританської архітектури палац Альгамра (аль-Хамра - “Червоний палац”), а також доробок поета й прозаїка ібн аль-Хатіба (1313 - 1347). Саме в мусульманській Гранаді зародилася на початку ХІV ст. корида, без якої немислима Іспанія. Але після розгрому мусульман при Саладо (1340 р.) останні бербери покинули Іспанію, і лише арагоно-кастильські чвари дали змогу Гранаді зберегтися ще протягом 150 років як емірат розпещених, освічених і багатих мусульман та іудеїв, що добре працювали, вигідно торгували, творили шедеври культури, але розучилися воювати.


В 1492 р. спільне арагоно-кастильське військо (в 1479 р. Арагон і Кастилія стали єдиним королівством Іспанія шляхом династичного шлюбу) після виснажливої облоги захопило Гранаду. Останній Насрид Абу Абдаллах Мухаммед ХІІ (європ. Боабділ) покинув Іспанію, а всі “маври” (араби та євреї) були невдовзі вигнані в Африку. Аль-Андалус упав.


Держава Саадидів (1511 - 1659). У ХVІ ст. майже всі землі колишнього Арабського халіфату поділили між собою Сефевідський Іран і Турецька Османська імперія. Лише Марокко зберегло свою незалежність. Магрибці втомилися від чвар, а загроза опинитися жертвою європейської колоніальної експансії сприяла поширенню централізаторських настроїв. Що ж до загальноісламських почуттів єднання, то їхньому масовому зростанню сприяв наплив мусульманських іммігрантів з Іспанії (внаслідок Реконкісти). “Андалусці” значно збільшили людські ресурси регіону, а також принципово активізували регіональне господарське життя (останньому сприяв приїзд десятків тисяч кваліфікованих ремісників, досвідчених землеробів і вояків, купців і лихварів з їхніми капіталами, науковців і людей мистецтва). Саме на цьому грунті виникло соціальне заворушення, результатом якого виявилося формування держави Саадидів на чолі з однойменною династією.


Засновник династії Саадидів - Мухаммед ібн Абд ар-Рахман (1511 - 1517) - вважався шерифом (тобто прямим нащадком Пророка Мухаммеда) і здобув популярність та авторитет як один з вождів антипортугальського джихаду. Початковий результат “священної війни” був мізерним, але гасло газавату знайшло відгук у серцях десятків тисяч марокканців, і Саадиди за кілька років перетворилися на наймогутнішу династію Магрибу.


Зламавши опір конкурентів (насамперед Ваттасидів), сини Абда ар-Рахмана захопили в 1525 р. Марракеш (зробивши його своєю столицею), в 1549 р. Саадиди окупували Фес, а недовга чвара між братами-співправителями завершилася перемогою хитрішого й талановитішого в політиці Мухаммеда аш-Шейха, який, скориставшися антипортугальськими настроями в Англії й Голландії, отримав від своїх “європейських союзників” за доступну ціну першокласну вогнепальну зброю. Навіть турки не змогли поставити на коліна міцний марокканський султанат, і, вигнавши з Північної Африки португальців, Мухаммед аш-Шейх оголосив себе “еміром мусульман”, спростив податкову систему, хоч і не зменшив податки, сформував та переозброїв професійну постійну гвардію. В 1549 р. “емір мусульман” загинув від кинджала турецького шпигуна, але султанат Марокко вже відбувся як держава.


Досить довго Саадиди, використовуючи англо-португальські та іспано-турецькі суперечності, вдало уникали зовнішніх воєн і зміцнювали власну економіку, фінанси й державну централізацію, проте за правління султана Абда аль-Меліка (1576 - 1578) Марокко знову примусили захищатися португальці.


В 1578 р. молодий португальський король Себастьян, начитавшися рицарських романів про хрестові походи, авантюрно вдерся в Марокко, мріючи про загальноафриканське панування Португалії. В битві при Ель-Ксар-ель-Кебір (Алькасарківір) 20-тисячне військо “нових хрестоносців” спіткала цілковита катастрофа. Португальців оточили й знищили, а король Себастьян загинув. Португальська експансія видихлась. Іспанія й Англія активно готувалися до війни між собою (1588 р. - похід “Великої Армади”), турки масштабно воювали в Європі та Азії, а їхні васали алжирські пірати не могли без османської підтримки становити загрозу для Марокко. Тоді Саадиди самі спробували перетворитися на колонізаторів.


Абд аль-Мелік так зрадів перемозі над “хрестоносцями”, що серце його не витримало, і султан раптово помер, тому вершки з його перемоги зняв наступний султан Ахмед аль-Мансур (1578 - 1603) - наймогутніший саадидський володар. Частину полонених християн султан звільнив за шалений викуп, а решті запропонували або смерть (яку обрала абсолютна меншість), або іслам (який прийняли майже всі) та службу в марокканській армії.


Відчувши, що небезпека минула, Саадиди самі розпочали грабіжницькі війни проти багатої золотом західносуданської імперії Сонгай. Щоправда, перший похід провалився: 20-тисячне марокканське військо загинуло в пісках Сахари від нестачі води, але в 1590 р., після ретельної підготовки, султан Ахмед аль-Мансур наказав повторити агресію. Добре озброєний та екіпірований 4-тисячний марокканський експедиційний корпус (куди, крім арабів і берберів, влили європейських найманців та ісламізованих християн-ренегатів) очолив досвідчений вояк Джудар (ісламізований іспанець). Після великого й важкого переходу через палаючу Сахару з 4 тис. живими лишилася чверть, та в битві 1591 р. з 30-тисячним сонгайським військом агресори здобули нелегку перемогу (далася взнаки перевага їхньої вогнепальної зброї перед списами й мечами сонгаїв).


Захопивши Західний Судан, марокканські вояки награбували безліч золота, султанська скарбниця ломилася від багатств, а місцеві продуктивні ресурси поповнилися десятками тисяч чорних невільників. Проте це був миттєвий успіх, бо східна деспотія в галузі економіки вміє чудово забирати й розтринькувати, але значно гірше творить. Зламавши механізм золото-соляної торгівлі, марокканці не створили нічого нового, система видобування й експорту золота із Судану занепала, гроші султан промарнотратив на двір, гарем, армію, архітектурні дива та владні примхи. Те ж, що залишилося, знецінила “революція цін” (унаслідок напливу дешевого золота й срібла з європейських колоній в Америці), а більшість марокканських вояків, що служили в завойованих землях Судану, померла від несприятливого клімату й хвороб. Останню надію Саадиди покладали на марокканський цукор, експорт якого до Європи гарантував раніше фінансову стабільність режимові, але поява на зламі ХVІ - ХVІІ ст. на світовому ринку дешевого бразильського цукру (результат безплатної рабської праці на безкраїх фазендах південноамериканських колоністів) розорила північноафриканських цукровиробників.