В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Східна азія.

Подобный материал:

• Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
• Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
• Виконав: Брель Олександр, одеу, 2001, 204.17kb.
• Історія України (будні+субота (група №1), 8.79kb.
• Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» архітектура,, 1463.88kb.
• Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
• І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
• Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних, 1597.25kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Історія філософії. Антропологія, 3690.91kb.

6) “Чорна Африка” (Судан, Ефіопія, Екваторіальна та Південна Африка) - надзвичайно строкатий полікультурний ареал цивілізаційних вогнищ, до якого географічно примикає Мадагаскар. Визначальною рисою цієї спільноти було загальне тотальне культурно-господарське відставання у розвитку від інших регіонів як Сходу, так і Заходу.


Східне суспільство і феодалізм. З початку XIX ст. європейські підручники, наукові дослідження, енциклопедії та посібники називали середньовічний Схід феодальним. Пояснювалося це дуже просто: якщо в Європі в ці століття панував феодалізм, то чим Азія чи Африка гірші? Схему накреслили ще до того, як дослідили сам предмет аналізу, бо лише відсутність достатніх знань про афро-азіатське середньовіччя могла породити таку кричущу наукову нісенітницю. Та тільки-но стала на ноги європейська орієнталістика, тільки-но до рук істориків, філософів і соціологів потрапив фактичний матеріал про реальну історію східних суспільств, апріорі надумана концепція розвалилася на очах. Ш._Л._Монтеск'є, Д._Дефо, Вольтер, Ф._К'єне, А._Сміт, Г._В._Гегель, В._Вебер, навіть, частково, К._Маркс і Ф._Енгельс майже в один голос визнали несхожість Сходу й Заходу, неможливість оперувати західними соціологічними схемами на східному матеріалі. А.Тойнбі взагалі відкинув поняття єдиного всесвітньо-історичного розвитку, “роздробивши” людство на сукупність несхожих і самодостатніх цивілізацій (рахунок яким збільшував з кожною наступною працею). У дослідженнях професійних європейських сходознавців рубежу XIX - XX ст. вже навіть не згадується про “феодальний Схід” або “феодалізм на Сході” з його пережитками.


В радянській науці перші дискусії щодо “азіатського способу виробництва” та “феодального Сходу” розпочалися в 1920-х роках. Їх учасники оперували переважно цитатами К.Маркса та Ф.Енгельса, але в 30-х роках дискусії припинилися. “Азіатчиків” перевиховали або знищили, а для розуміння історичного процесу, з легкої руки тов. Сталіна й завдяки теоретичним обгрунтуванням акад. В.В.Струве, введено істматівську п'ятичленку ладів (первіснообщинний - рабовласницький - феодальний - капіталістичний - комуністичний, з першою фазою - соціалізмом), за межі якої виходити не рекомендувалося. Встановивши східну деспотію в СРСР, вожді від “диктатури пролетаріату” не бажали залишати в умах підданих зайвих асоціацій, і хоча після смерті Й.Сталіна за “азіатчину” в сходознавстві перестали переслідувати, такого роду дослідження не схвалювалися.


Епоха тоталітарного однодумства канула у небуття (сподіваємося - назавжди), але “феодалізм на Сході” продовжують шукати (і не тільки на пострадянському науковому полі). “Знаходять” феодалізм у традиційній Японії, його “пережитки” - в Африці та Середній Азії, “феодалізують” сучасний Іран та Афганістан і т. ін. Помилка породжує помилку.


То був феодалізм на середньовічному Сході, чи його не було?


Ні, не було, причому це стосується і економіки, і політики.


Соціально-економічною основою феодального ладу вважається інститут спадкової феодальної земельної власності, тобто власності станової (землею можуть володіти виключно представники повноправного панівного стану) та умовної (землю давали у спадкову власність за службу сюзеренові). На середньовічному Сході тотальним власником або співвласником всіх земель виступала держава, а в останньому варіанті співволодіння фундаментальних станових обмежень на спільне з державою володіння землею, як правило, не існувало.


Візиткою класичного феодалізму в політиці завжди була феодальна політична роздробленість. На середньовічному Сході нормальним станом суспільства, політичним ладом, за якого всі потенції цивілізаційної структури східного типу виявлялися в повній мірі, залишалася централізована держава, що спиралася на повновладний бюрократичний апарат, а роздробленість сприймалася тимчасовим відхиленням від норми, хворобливим, регресивним, кризовим станом соціального організму.


Феодальний лад і східна цивілізація - абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні. Вони майже позбавлені соціально-економічних або державно-політичних потенцій для злиття, тож використання в науковому обігу словосполучення “феодальний Схід” є абсолютним архаїзмом.


Тема I


СХІДНА АЗІЯ.

ТИБЕТ І ВЕЛИКИЙ СТЕП

У СЕРЕДНІ ВІКИ


За своїми культурно-цивілізаційними, соціально-економічними, державно-політичними, навіть просто етнічними ознаками китайсько-конфуціанський осілий Далекий Схід і кочовий Великий Степ являли собою протягом середньовіччя дві типологічно різні макроцивілізації східного типу, але їхня політична історія була настільки тісно пов'язана, а економічні й культурні контакти такими інтенсивними, що розглядати їхню середньовічну історію можливо лише в комплексі. Практично, це стосується й напівосілого Тибету, хоча за своїми глибинними культурно-релігійними ознаками останній більше тяжів до макроцивілізації буддійсько-індуїстського типу. Все це дає можливість узагальнити вивчення середньовічної історії народів Китаю, Кореї, Японії, Тибету та номадів і напівномадів Великого Степу в єдину велику тему, розглядаючи в комплексі перипетії їхнього культурного та етнодемографічного розвитку часів середньовіччя.


Лекція 1


Китай


Природно-кліматичні умови


Середньовічний китайський етнос


Китай на світанку середньовіччя


Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства


Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи


Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав


Імперія Суй


Імперія Тан.


Природно-кліматичні умови. Китай - основна країна Східної Азії, її форпост, серцевина й, протягом тисячоліть, “цивілізаційне обличчя” Далекого Сходу, яке в різних модифікаціях брали за зразок майже всі його середньовічні сусіди. Незважаючи на те, що кордони Китаю протягом III - XVII ст. досить динамічно мінялись, колискою та провідним осередком середньовічної китайської цивілізації залишалась “Чжун Го”(“Серединна держава”) або “Центральна рівнина” - великі алювіальні долини двох гігантських річок_ - Хуанхе і Янцзи. Це була та екологічна ніша, в межах якої і за рахунок якої існував середньовічний китайський етнос, на відміну від інших територій, що в різні часи входили до складу китайських імперій, але залишались лише завойованим, а тому тимчасовим і чужорідним елементом у структурі китайської цивілізації.


Хуанхе (“Жовта річка”) - одна з найбільших річок не лише Китаю - за довжиною (5,5 тис. км) і площею басейну (75,5 тис. км2) вона посідає п'яте місце у світі. Хуанхе надзвичайно вузька (місцями до 50 - 70 метрів), але швидка течія робить її серйозною перешкодою для форсування. Проте сумну славу “Жовтій річці” здобула інша її особливість: береги Хуанхе містять переважно м'які грунти бурого кольору. Тому у воді постійно присутні пісок та мул, які під час паводка становлять до 46 % водопотоку. В результаті, у пониззі Хуанхе її дно постійно замулювалося, і в середні віки, як і в давнину, річка неодноразово міняла русло, що кожного разу супроводжувалося природними катаклізмами з десятками, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами жертв.


Китайці боролися (й борються досі) з цим лихом, будуючи дамби і греблі, але це призводило до того, що вже починаючи з Кайфину дно Хуанхе внаслідок намивання піднімалось на кілька метрів вище оточуючої місцевості, і це “висіння” у залізних лапах дамб урешті-решт знову проривалося ще катастрофічнішою повінню. Тому загроза повені залишалася постійним “головним болем” навколишнього населення.


Блакитна Янцзи (“Блакитна річка”) - повна протилежність брудним потокам Хуанхе. Ця грандіозна водна артерія (до 5 км завширшки) - найбільша в Азїї і четверта в світі за об'ємом стоку. З часом вона стала не менш важливою для середньовічного Китаю річковою магістраллю (і як транспортний шлях, і як джерело води для зрошування). Проте до початку н. е. Янцзи не входила в обрій китайської цивілізації, і лише на світанку середньовіччя, внаслідок переважно політичних чвар у Північному Китаї, “ханьці” почали освоювати її долину. Цей процес продовжувався протягом усього середньовіччя.


Інші річки - Хуайхе, Чжуцзян, Хайхе, Ляохе - теж відігравали певну роль у природно-господарській системі традиційного Китаю, а після завершення будівництва Великого каналу (VII ст.) були об'єднані разом з двома ріками-колосами у спільну водну транспортно-іригаційну систему, яка працювала відтепер як єдиний гідромеханізм.


Грунти в Китаї не дуже родючі, але за умови чіткого сезонного поливу (мусонними дощами), щедрого cонця, досконалої іригації тисячолітньої землеробської культури (добрива, сівообмін тощо) дають непогані врожаї. Клімат теплий, субтропічний з переходом в екваторіальний на південь від Янцзи, мусонний: із сухою та холодною зимою (коли мусони дмуть з континенту) і вологим та жарким літом (коли мусони дмуть з моря).


Відповідно до клімату в Китаї сформувався рослинний і тваринний світ. Долини річок колись були вкриті вічнозеленими субтропічними, тропічними і субекваторіальними лісами, де жило безліч мавп, крокодилів, тигрів, левів, слонів, змій, птахів, панд, леопардів, інших екзотичних тварин, але ще в давнину в районі Хуанхе, а протягом середньовіччя і навколо Янцзи їх змінив майже повністю антропогенний ландшафт із оброблених полів, міст, садів, парків і гідросистем, в яких дикими залишилися хіба що риби (теж не всі, бо саме з Далекого Сходу пішла традиція розводити у ставках та акваріумах одомашнених “золотих рибок”). Решта тварин “негосподарчого призначення” була зведена майже нанівець знищенням їхніх природних ландшафтів і залишилась або в зоопарках імператора та знаті, або ще в не вирубаних до кінця лісах Півдня.


Середньовічний китайський етнос. Середньовічні китайці (самоназва “хань”) вважали себе єдиним етносом, але в антропологічному плані були неоднорідними. Це було наслідком бурхливої історії середньовічного Китаю, його інтенсивних контактів з тюрко-монгольськими та тунгусо-маньчжурськими народами на півночі; тибето-тангутами і согдійцями на заході; тайцями (мань), малайцями (юе), бірманцями (лоло) та в'єтами на півдні. В результаті, серед північних китайців більшість становили представники тихоокеанської гілки великої монголоїдної раси, а серед південних - переважали елементи південноазіатської гілки тої ж самої раси.


Так само не було єдиної китайської мови, хоча офіційно наддіалектна мова (середньокитайська) існувала і науковці відносять її до сіно-тибетської мовної сім'ї (разом з мовами тибетців, тангутів, бірманців і бутанців).


Мова ця - складова, ізолююча (слова не змінюються, тобто не мають граматичних форм), відрізняється музичним наголосом (4 тони) та жорстко фіксованим граматично значимим порядком слів. Письмо - ієрогліфічне, де кожен знак-ієрогліф відповідає певному тонованому в чотирьох регістрах складу. Але процеси, що розмили китайську антропологічну єдність, породили безліч місцевих діалектів, які поділяються на надзвичайно різні південну та північну групи.


Етнічну єдність середньовічних китайців забезпечували, по-перше, ієрогліфічна писемність; по-друге, давньолітературна мова “веньянь” (не плутати з наддіалектною офіційною середньовічною усною мовою), що склалася в середині I тис. до н. е., але вже в середині I тис. н.е. стала незрозумілою на слух (що не завадило їй до початку XX ст. використовуватись як єдино правильна літературна мова); і, по-третє (що найважливіше), - особливості психологічного складу, ментальність середньовічних “ханьців”. _Мешканці тогочасного Китаю вважали свою країну “Серединною державою” (“Чжун Го”), центральною і єдиною цивілізацією Всесвіту, “Піднебесної” (“Тянь Ся”), а себе - єдиним культурним народом на Землі. Всі інші народи вважалися “варварами”. Останні поділялися на “заспокоєних” (поневолених імперією) і “тимчасово бунтуючих” - тих, хто не визнавав світового панування китайського “Сина Неба” (тяньцзи) - “імператора”, причому до другого типу відносили персів, арабів, індійців, японців, а з розширенням географічних знань у Китаї - африканців і європейців.


Іноді на ці землі навіть призначалися губернатори, які за це отримували платню, мали певний штат чиновників, але, звичайно, ніякого відношення не мали до, приміром, “губернії Персія” (Боси). Усі дари, з якими приїздили до Китаю іноземні посли чи купці, розцінювались офіційною пропагандою як данина. Лише свій спосіб життя китайці вважали єдино культурним, а всі інші - “варварськими”.


Основу соціальної організації середньовічних китайців складала велика патріархальна родина (цзунцзу) - група споріднених сімей, що мали спільного предка по чоловічій лінії, певну господарську єдність і єдине прізвище, яке у китайців завжди стоїть на першому місці - за ним іде особисте ім'я.


Для тогочасних китайців було характерним міняти особисте ім'я людини протягом життя: в дитинстві всім давалося “молочне ім'я” (жумін), після повноліття - основне (мін), нарешті, після певної важливої події в житті, як правило, ще й друге ім'я - цзи.


Сімейний статус середньовічної китаянки був, як правило, дуже низьким. Щоправда, Китай бачив жінок при владі, і навіть у статусі імператора, але це сприймалося скоріше відхиленням від норми... Гаремна полігамія була поширена в середньовічному Китаї не менше, ніж у стародавньому, а кількість жінок і наложниць залежала лише від особистої волі та соціального статусу (а отже, й фінансових можливостей) чоловіка. Найбільші гареми тримали тяньцзи.


Одружувались рано, причому, як правило, вирішували цю проблему батьки шляхом заручин. Нормальним вважалося, коли нареченому виповнювалося 15 років, а нареченій_ - 14. Якщо ж хлопцю чи дівчині виповнювалося 17 і вони не мали “суженого”, вважалося, що потрібно негайно шукати йому (чи їй) пару, бо їхній час уже минув. Народжуваність завжди була високою, але й смертність сягала жахливих розмірів.


Крім того, бурхлива історія часто-густо руйнувала сім'ї і плодила сиріт, тому по всьому середньовічному Китаю, у тому числі в столицях, поширилася мережа дитячих будинків для покинутих дітей та сиріт.


Висока народжуваність давала можливість швидко компенсувати наслідки воєн, епідемій та стихійних лих, але й призводила водночас до надмірної експлуатації природних ресурсів країни. В Китаї, як ніде на середньовічному Сході, відчувався тиск людини на природу, що врешті-решт спричинило на початку II тис. н.е. другу екологічну кризу в історії “Піднебесної”.


Основою економіки в епоху середньовіччя, як і в давнину, залишалося сільське господарство, переважно - орне землеробство. Спочатку пануючими культурами були пшениця, просо і гаолян, але після господарського освоєння долини р. Янцзи з її теплим кліматом і достатком води з середини I тис. н.е. там почали масово вирощувати рис, який з тих часів став для китайців основним продуктом харчування. Саме успіхи рисівництва та пов'язаної з ним грядкової системи рільництва остаточно сформували визначальні риси китайського національного характеру - терплячість, працьовитість, скрупульозність до дрібниць у роботі, практицизм і критичне ставлення до будь-яких новацій.


З технічних культур вирощували переважно тутовий шовкопряд, чайні кущі, з часом - бавовник. Досить поширеним в Китаї було садівництво й городництво. На півночі вирощували яблука, персики, хурму, на півдні - цитрусові, банани, ананаси, лічжи. З городніх культур - огірки, цибулю, часник, боби тощо.


Справжню революцію на світанку середньовіччя пережила китайська система харчування. Окрім уже згаданого рису, ширше стали вживати рибу, овочі та м'ясо (биків, свиней, кіз, баранів, птиці, а для соціальних низів - собак та віслюків). Причому, на відміну від сучасної китайської кухні, яка обов'язково передбачає термальну обробку всіх продуктів, у ранньому середньовіччі, особливо на півдні країни, популярними були страви із “сирих” продуктів (у тому числі м'яса й риби). Страви поділялись на чжуши (“основна їжа”), з крупи чи тіста (пшениця, просо, рис), та фуши (“другорядна їжа”) з овочів, риби чи м'яса з приправами. Надзвичайно поширеною була китайська лапша, яку вживали між фуши та чжуши.ли, як і раніше, паличками з бамбуку, слонової кістки, срібла або з рогу носорога (бо вони, за повір'ям, рятували від отрути). Майже не вживали “ханьці” молока й особливо кисломолочних продуктів, підкреслюючи тим самим свою відмінність від кочових “варварів”; серед напоїв особливою популярністю користувався чай, який, щоправда, варили, а не заварювали як зараз. Пили також імпортні вина, рисову горілку і гаолянове вино (самогон), які вважали за необхідне підігрівати й пити теплими, бо вірили, що холодні спиртні напої погано впливають на здоров'я; причому спочатку пили чай, а потім - вино.


Одяг складався із штанів і розпашної куртки з поясом, яка запиналася тільки направо (теж на противагу кочовикам, які запиналися наліво).


За кроєм жіночий одяг майже не відрізнявся від чоловічого, чого не скажеш про зачіски. Чоловіки носили досить довге волосся, з якого робили за допомогою шиньйону зачіску “ковбасою”, покриваючи її путоу_ - головною пов'язкою, що вважалася обов'язковою для “сильної статі”. Лише до одруження хлопці просто носили довге волосся без зачіски. Жінки робили з довгого волосся найрізноманітніші зачіски й ходили, переважно, з непокритою головою, а дівчата до одруження зачісок не носили і ходили з волоссям, зібраним у пучок. Лише монахи голили голову. Мали місце в середньовічному Китаї і досить екзотичні звичаї: так, дівчата з царства Шу (південний захід Китаю) голили голову наголо, а із свого волосся робили шиньйон, мазали обличчя смальцем1. В епоху Тан (VII - IX ст.) і Юань (XIII - XIV ст.) в Китаї модними були степовий одяг та юрти, але мода минала - і поверталися давні звичаї.

_ Жінки із заможних сімей та представниці “розважальних професій” туго бинтували ноги з дитинства. Така стопа переставала рости і навіть у дорослих жінок залишалася дуже маленькою. Ходити такими ніжками було, звичайно, нелегко.


Традиційне китайське житло (фанза, фанцзи) мало каркасно-стовбову конструкцію. Стіни в ньому будувалися після даху і не несли основного навантаження. Будови зводились із сирцевої чи обпаленої цегли, трамбованої глини чи бамбука (переважно на півдні). Дерева не вистачало, тому його використовували лише у храмовому та палацовому будівництві. Основним будівельним матеріалом для спорудження фортець, палаців і храмів був камінь.


Особливості природно-кліматичних умов (обмеженість ресурсів) і господарської діяльності (рисівництво) разом з конфуціанською етикою виховали в середньовічних китайцях невтомну старанність, терпеливість, звичку вдовольнятися малим, повагу до старших у сім'ї і в державі (до імператора включно), покірливість перед начальством, вишукану ввічливість, шану до предків, але вони ж виробили в китайців прагматизм, що межував із користолюбством, лицемірство, раболіпство перед вищими та чванливість щодо нижчих, зашореність, відсутність ініціативи, шокуюче сластолюбство і неабияку національну зверхність.


Китай на світанку середньовіччя. Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від давнини досить високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої території країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-експансіоністської політики ханьських імператорів (що зробило ворогами імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні ресурси Китаю) спричинили глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі. Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки, кризу влади та зовнішньополітичної могутності.


На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220 рр.) були вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь розробив дешевий спосіб виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі, ганчір'я і старих рибальських сіток), що удешевило державне діловодство і зробило доступнішими для простого люду знання: раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу книгу, написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька волів. Великий винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і створив перший у світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила його славетна “Хань шу” (“Історія династії Хань”). Щоправда, чесних істориків ніколи не любили, тому Бань Гу помер у в'язниці.

_ Видатними вченими епохи були математики Чжан Цан і Ген Шоучан, філологи Ян Сюн і Сюй Шень, філософ Ван Чун. Високого рівня розвитку досягла ханьська медицина, яку прославив лікар Хуа То із Цзяоцзюня. Він лікував травами, гімнастикою, припіканнями, проколами й навіть робив хірургічні операції, використовуючи для анестезії відвар коноплі, але і його життя закінчилося трагічно.

_ На селі ширше стали використовувати для оранки волів, а винахід у 31_р. Ду Ши плавильних печей з повітряним піддувом забезпечив виробників масовими й дешевими залізними знаряддями праці. Проявили свої таланти славетні ханьські агротехніки (Ван Цзін, Фань Шеньчжи), а в галузі ремесел з'явились нові, небачені досі технології: для видобутку чавуну й випарювання солі почали застосовувати як пальне природний газ. Але економічне піднесення залишалося відносним.


При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село, внаслідок дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб отримувала ділянку, розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального харчування однієї людини потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2. Прогресуюче зубожіння підданих примусило владу скоротити податки до 1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з людини3. Для забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж державних рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість службовців становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах більше не стало.