В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій
| Вид материала | Курс лекцій |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Курс лекцій Курс лекцій "Макроекономіка" рекомендований для використання в навчальному, 1093.94kb.
- Виконав: Брель Олександр, одеу, 2001, 204.17kb.
- Історія України (будні+субота (група №1), 8.79kb.
- Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» архітектура,, 1463.88kb.
- Курс лекцій спеціальністю 0600101 „Правознавство, 1295.63kb.
- І.І. Мечникова І. В. Іванова, О.І. Бурденюк, С. П. Гвоздій Курс лекцій, 2533.82kb.
- Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних, 1597.25kb.
- Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
- Історія філософії. Антропологія, 3690.91kb.
Корейське національне житло вирізнялося надзвичайною лаконічністю. Найпоширенішим типом житлової споруди був каркасно-стовповий будинок із глинобитними стінами та дерев'яною підлогою, під якою обов'язково споруджувався ондоль - своєрідний димохід домашнього вогнища й, одночасно, система опалення домівки. Тепла підлога в корейських хатах завжди була бездоганно чистою, по ній ходили тільки босоніж, на ній же спали.
Складні природно-кліматичні умови (обмеженість природних ресурсів, бідність грунтів, переважання гірського ландшафту над рівнинним і досить висока сейсмічність), а також тисячолітній культурно-цивілізаційний вплив Китаю сприяли формуванню у корейців відповідних рис менталітету: працелюбність, наполегливість, терпимість, витриманість, повага до влади й старших узагалі, чиношанування, раболіпство перед вищими та зневага до підлеглих, консерватизм, а також іще більший, ніж у “Піднебесній”, родоклановий сепаратизм, сімейність, потяг до автохтонності та самоізоляції.
Корея на світанку середньовіччя. Традиція пов'язує коріння корейської державності з “державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.), але всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в ІІІ - ІІ ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.
На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на південному сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до н.е.), які на світанку середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні державні формування східного типу на конфуціанський кшталт (далися взнаки цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни почалася “епоха Троєцарства” (рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).
Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з 472 р. став Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно висока (на тлі південнокорейських царств) роль скотарства.
Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким кліматом і родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство в господарстві належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися всі елементи державності та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. - місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.
Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через несприятливі природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі врожайні, зате витриваліші культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише одним із багатьох могутніх субетносів на південному сході Кореї, тому особливістю сілланської державної машини залишалася її надмірна мілітаризація (без якої утримати панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в Сілла централізація влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан, кочхільсан, ісо, апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави став Кьонджу.
Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).
Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший конфуціанський вуз - Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до книг. Навіть у родинах торговців і конярів. На кожному перехресті споруджуються великі будинки. Їх називають “храмами просвіти”. Молоді люди до одруження вдень і вночі читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім культурним скарбом стали поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені всередині унікальними фресками.
Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами, спланованими за китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів) і прикрашеними храмами, пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний сілланський художник Соль Го (Сор Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.
Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні з'явилися печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче високого рівня досягло мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на буддійські мотиви. З'явилися в Кореї також географічні та етнографічні (!) карти.
Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні кордони наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район Мімана) окупували японці. Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни Вранішньої Свіжості” (поетична назва Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох держав претендувала на право стати об'єднувачем усього півострова й шукала союзників. Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало спиратися на підтримку Японії, Сілла зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис. підданих) спробувало діяти самостійно.
Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі сторін так і не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців). Однак на рубежі VІ - VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на Когурьо організував суйський імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне незнання місцевих природних умов, бо потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а флот загинув від шторму на морі. Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад на Когурьо повторив Ян Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а 40-тисячний флот мав захопити Пхеньян.
Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на березі багато коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники накинулися на здобич і почали різати один одного, їх раптово атакували корейці, розтрощивши суйський флот.
Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши ворога вглиб країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними річки Сальсу: втративши вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків, здеморалізовані інтервенти знову відступили. Крах корейської авантюри спричинив зміну династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене війною, тому в пошуках підтримки уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та далекогляднішими виявилися сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.
Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї, але чотири лобових походи на Когурьо завершилися нічим.
У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-денну облогу, а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод знекровили танську армію і вона змушена була відступити. Так само безрезультатно для Танів скінчилися три наступні походи, хоча обидві сторони зазнали величезних втрат.
Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно відкликали на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь агресорів. Узгодивши свої плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею через Жовте море 135_тис. вояків для завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-тисячне сілланське військо на чолі з талановитим воєначальником Кім Юсіном. Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію й оточили столицю Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю як полонений.
Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля не здався агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук ворога, кинулися з високої скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися вічним докором своїм малодушним чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком упалих квітів”. Останні надії пекчесці покладали на союзників, але Когурьо було знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.
Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син пекчеського вана принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того, щоб воювати з непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-тисячне військо японців і спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.
Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського царства не зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у політичній верхівці почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке Сомун, а три його сини перегризлися за владу. Результат усобиць виявився сумним для північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати столицю країни Пхеньян. Короля Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники погнали до Китаю, а невдовзі Тани захопили всі 176 міст Когурьо.
Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти створили свої намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.
Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”. Войовнича сілланська верхівка на чолі з ваном Мунму (661 - 681) претендувала на загальнокорейське панування і не бажала ділити лаври переможця з Танами, тим паче, що Китай повів себе на півострові надзвичайно зухвало. Сілла не отримала від союзника жодного клаптика землі зі спільно завойованих територій. Більше того, Мунму дістав із Чан'аня “вказівку” спорядити для Танів флот, який китайці мали намір використати для походу на Японію. На захоплених землях танці ввели жорстокий режим китаїзації. Отож, щодо Сілла великодержавна політика окупантів виявилась явно непродуманою. Кращі сили танських військ були в цей час зосереджені на тибетському фронті, а політичну верхівку імперії роз'їдали етнодинастичні чвари. Тож, коли у 670 р. Сілла розпочало антитанські бойові дії, підтримки з Китаю 20-тисячний окупаційний корпус Сюе Женьгуя спочатку не отримав. За кілька місяців Тани втратили 92 фортеці.
Занепокоєний імператор Лі Чжи довів кількість окупаційних військ до 200 тис., але було вже пізно: проти інтервентів повстала вся Корея, і в 676 р. пануванню Танів на Корейському півострові покладено край. Вперше в історії країни на терені Корейського півострова склалася єдина незалежна держава. Щоправда, для урегулювання відносин з усе ще могутньою Танською імперією Сілла визнало себе номінально васалом Китаю, і надалі кожен сілланський ван обов'язково отримував інвеституру на владу від китайського імператора. Таким був етикет тогочасної далекосхідної дипломатії, але реально незалежність Кореї була повною. Настала епоха Сілла (676 - 920).
Возз'єднання поставило перед сілланськими володарями чимало проблем. Війни розорили країну, економіка стабільно розвивалася лише в корінних землях сілланців (де бойових дій не було), а значна частина населення десятиліттями жила війною й не звикла працювати. Країну роздирали пам'ять про старі обр
У 685 р. в Сілла було введено державну власність на землю, а на її основі створено державну надільну систему. Сілла остаточно перетворилася на централізовану бюрократичну державу з плановою командно-адміністративною економікою і військом, сформованим на засадах загальної військової повинності. В усій державно-політичній та соціально-економічній системі тогочасної Кореї все виразніше відчувався китайський вплив. Китайська писемна мова (ханмун) стала мовою державного діловодства й лише культура зберігала певний час свою унікальність.
Об'єднання країни сприяло відродженню нормального господарського життя. Відновлено площі оброблюваних земель (що для Кореї завжди було життєвою необхідністю), ожили міста з їхніми ремеслами, торгівлею і адміністративними функціями, а населення столичного Кьонджу сягнуло 1 млн (!) мешканців. Великим попитом на Сході користувалися корейські вироби з золота, дзеркал
Корейська мова отримала свою початкову писемність: слова записували китайськими ієрогліфами, зберігаючи їхнє звучання і значення, причому писалися такі знаки як повністю, так і в скороченій формі. Така заплутана писемність дістала назву іду (“чиновницьке письмо”). Її остаточно кодифікував буддійський наставник Соль Чхон, який у 692 р. завершив процес упорядкування ранньокорейської писемності.
Засоби письма корейці також запозичили у китайців, але й тут сілланці не просто копіювали: якісні й водночас дешеві корейські папір і туш зажили світової слави, експортувалися в Японію і навіть у Китай, а з VIІ ст. корейці почали ксилографічне друкування книжок.
Динамічно розвивалася поезія, причому як кореємовна (жанр хянга), так і ханмунь (кореїзована китайська), класиком якої став пейзажно-філософський лірик Чхве Чхівон (857 - ?). У ІХ ст. поет Віхон склав першу антологію хянга (“Самдемок”), яка, на жаль, не збереглася. Сілланську географію та етнографію прославив монах Хечхо (VIII ст.), який паломником відвідав Китай, Індію і Середню Азію, залишивши надзвичайно цінні дорожні записки (“Оповідь про відвідування п'яти індійських царств”). Знала Сілла і своїх філософів-конфуціанців: Вонхьо (VІI ст.), Исан (VIІ ст.), Чхундам (VIІІ ст.).
Але безхмарним життя сілланців назвати не можна. Централізовану надільну систему й одержавлену планову економіку в Кореї спіткала та ж доля, що й у Китаї: королівським указом 757 р. (майже одночасно з реформами Ян Яня в Китаї) “державно-земельний тоталітаризм” було ліквідовано. Система писемності (іду) була дуже складною, й жодній людині не вистачало життя, щоб опанувати її сповна. “Мовні звуки в нашій країні, на відміну від Китаю, не передаються належним чином писемними знаками. Тому серед неосвічених людей багато таких, хто бажає щось сказати, але ніяк не може передати свої думки на письмі”2. Торгівлю душили громадська думка (на Далекому Сході це заняття вважалося ганебним, бо належало до невиробничої сфери господарства), а також пильний державний контроль, який розоряв купців податками й відвертим здирством. Тому внутрішня торгівля ледве животіла, задовольняючи лише мінімальні потреби господарства, а зовнішня, хоча й велася з усіма сусідами, і навіть з арабами, була вкрай обмеженою і залишалася цілком у руках іноземців, бо корейським купцям виїзд за кордон влада всіляко обмежувала. Звідси хронічна збитковість експортно-імпортних операцій для Сілла.
Розвал державної надільної системи суттєво підірвав економічну базу влади, зменшення податкових надходжень розорило державні фінанси, а з ними занепав і політичний авторитет сілланських ванів, почастішали антидержавні заколоти. У 767 р. королівський палац ледь не взяв штурмом (його облога тривала 30 діб) впливовий каккан (аристократ-вельможа) Тегон, а в 780 р. ван Хегон був убитий заколотниками, що остаточно розвіяло ореол недоторканності влади в очах підданих.
Політичні негаразди одразу ж вплинули на економіку, яка через свої порівняно невеликі масштаби була менш стабільною, аніж китайська. Припинилося зростання оброблюваних площ, справжнім прокляттям стало лихварство, давалися взнаки також вади, характерні для будь-якого суспільства східного типу: хабарництво, приписки, формалізм, некомпетентність, родинно-кланова сімейність (у гіршому значенні цього слова). Не відійшли в минуле й субетнічні суперечності. Тому, коли влада, мріючи розв'язати свої фінансові проблеми, почала підвищувати податки, піддані збунтувалися. Політичною оболонкою цього руху стало відновлення когурьоської та пекчеської державності.
У 890 р. великий бунт спалахнув на південному заході півострова (колишні землі Пекче), де повсталі одягнули, щоб відрізнятися від своїх ворогів, червоні штани. Очолив рух “червоних штанів” селянин Кьон Хвон (Чін Хвон). Проявивши неабиякий організаторський хист, він зумів перевести бунт із руйнівного у творче русло, і в 900 р. заснував державу Ху Пекче (Пізнє Пекче).
Аналогічні процеси відбувалися на півночі. Рух за відродження когурьоської державності очолив Кун Йо, якому вдалося створити в 904 р. державу Ху Когурьо (Пізнє Когурьо) або Тхебон. Кун Йо був сином наложниці з гарему сілланського вана, тому, хоч його давно вигнали зі столиці за розпусту й зробили провінційним монахом, для наелектризованих повстанців півночі він залишався чужинцем. Це змусило, врешті-решт, честолюбного Кун Йо поступитися, й 918 р. на чолі Тхебону став місцевий уродженець Ван Гон, який до війни був великим морським торговцем, мав чималі кошти й навіть власний флот.
Офіційний Кьонджу спочатку вдався до репресій, але швидко з'ясувалося, що достатніх сил у центральної влади явно бракує, а наростання народних бунтів загрожувало існуванню самої корейської державності. Перед нею стояв жахливий приклад великої селянської війни ІХ ст. в Китаї. Це призвело до зближення Ван Гона з сілланською верхівкою, змушеною визнати його державу.
У 920 р. Ван Гону був “милостиво наданий” титул вана (“короля”) держави Когурьо або Корьо (скор. від Когурьо), після чого спільними зусиллями корьосько-сілланські армії придушили паростки народного невдоволення в країні. Але ціною миру став новий розпад єдиної корейської державності.
Держава Корьо (920 - 1392). Корея розпалася, але потреби об'єднаного іригаційного господарства й посилення зовнішньополітичної загрози з боку новоствореної могутньої імперії киданів вимагали негайного возз'єднання. Сілланські владики остаточно втратили контроль над країною, тому політичну ініціативу на півострові перехопило Корьо, центром якого став відроджений Пхеньян, перейменований на Согьон (“Західна столиця”). Посиленню могутності Ван Гона сприяла також масова міграція до північнокорейського царства мешканців Південної Кореї, де на відміну від Корьо панувало руйнівне безвладдя, і біженців із держави Бохай (Східна Маньчжурія і Примор'я), яку завойовували могутні кидані.
Доки кидані вели виснажливу 10-річну війну з бохайцями (916 - 926), ван Корьо почував себе в безпеці. Обидві воюючі сторони були заінтересовані в нейтралітеті Ван Гона й підтримували з корьосцями мирні стосунки (навіть кидані в 922 р. прислали Ван Гону багаті подарунки: цінні тканини та екзотичних для Кореї верблюдів). Але в 926 р. кидані перемогли, тому зволікати з возз'єднанням стало небезпечно, тим паче, що південь півострова остаточно перетворився на політичну й господарську руїну.
Мешканці півдня мріяли про стабільність і порядок, тому, коли могутня корьоська армія рушила на Сілла, опору вона не зустріла, а населення вітало Ван Гона як визволителя від анархії і гаранта нормалізації життя. Безкровне возз'єднання Кореї завершилося 935 р., коли королівський двір Сілла визнав зверхність династії Ван. Країна знову стала єдиним політичним і господарським організмом під новим іменем Корьо (звідси походить сучасна назва “Корея”, яка прижилася в більшості європейських мов).
Останній етап возз'єднання був мирним, але найвагомішим аргументом Корьо у внутрішньокорейських справах на шляху до об'єднання півострова була, звичайно, військова сила, тому опорою великих корьоських перетворень стала військова знать. Спираючися на її підтримку, нова влада відродила централізований бюрократичний апарат, а на місцях (щоб уникнути спокуси сепаратизму) розділила функції губернатора, запровадивши дві окремі посади: військового та цивільного намісників. У країні відновлено державну монополію на земельну власність, упорядковано податкову систему, введено єдину грошову одиницю, уніфіковано судові правила. Столицею країни став Кегьон.
Проте час не можна повернути назад. Епоха тотальної державної надільної системи на Далекому Сході вже минула і відновити її так і не вдалося, а військова верхівка й селяни, завдяки підтримці яких Вани прийшли до влади, сподівалися на віддяку. Влада спробувала змінити ідеологію й проголосила державною релігією в країні буддизм, на відміну від Сілла, де однозначно домінувало конфуціанство. Але проповіді марності буття, нірвани та ілюзорності матеріального світу не допомогли, адже податки збиралися зовсім не ілюзорні. Все це змусило владу поступитися. В указі 976 р. йшлося вже про типову для Сходу систему нашарованої, “листкової” земельної власності. Землю проголосили володінням того, хто її обробляв, а на правах співвласника держава отримувала з неї ренту-податок, не втручаючись у внутрішнє життя селянських общин. Для забезпечення матеріального і морального комфорту чиновницької та військової верхівки на тих же засадах узаконено систему земельних пожалувань (чонсіква). Військова організація в Корьо також не зазнала суттєвих змін: залишилася в силі система загальної військової повинності на основі общинної кругової поруки, яка, з одного боку, розоряла селян, з іншого - зоставляла армію (50 тис. вояків) непрофесійною, а тому небоєздатною. Лише буддизм, в ідеологічному пануванні якого Вани вбачали запоруку соціальної стабільності в країні, залишився державною релігією Корьо аж до кінця ХІV ст. (тобто протягом усієї корьоської історії).
Реформи зазнали невдачі, а проблеми залишилися. Швидко збільшувався чиновницький апарат, буддійські храми, земельні володіння яких швидко зростали, отримали податкові пільги, а кожен восьмий рік (для Кореї це стало “законом природи”) був неврожайним. Владі хронічно не вистачало коштів і вона постійно збільшувала податки: за перші десятиліття правління династії Ван вони зросли у два рази. Система кругової поруки сприяла масовому розоренню селян, а грабіжницький лихварський процент перетворював вільних селян (янінів) на безправних боржників (нобі). В країні наростало соціальне невдоволення, проте влада вирішила не лікувати економіку, а обеззброїти народ: 987 р. в усіх селян вилучили зброю (якою вони володіли ще з часів Сілла) і перекували її на сільськогосподарські знаряддя праці, але цей своєрідний засіб утілення в життя гасла “Перекувати мечі на рала” став для землеробів символом не вільної праці, а повної незахищеності перед свавіллям правителів. На селі набирав сили відкритий владний деспотизм: за несплату податків селян почали шмагати, забивати в колодки, чинити наругу над їхніми жінками, а весь шовк, оголошений владою предметом розкоші, в селян забирали як у недостойних. Ситуацію ускладнило деспотичне самодурство короля Ван Хьона (Хьончжона, 1009 - 1031), якому стали замалими царські хороми. На копання ставків і будування нових палаців зігнали тисячі селян, не звільнивши їх при цьому від податків.