В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 18 19 20 21 22 23 24 25 ... 54

Утворення сьогунату Токугава (Едо). Самоізоляція країни та її наслідки. Незадовго до смерті Тойотомі Хідейосі, переживаючи за долю свого сина й спадкоємця Хідейорі, утворив регентську раду з п'яти найвпливовіших даймьо, з яких узяв письмову клятву на вірність Хідейорі. Але після смерті диктатора ця клятва перетворилася на простий шматок паперу. Першими претензії на владу висунули ветерани корейської війни, яких очолив Ісіда Міцунарі, але перемогу здобув лідер “диких” самураїв північного сходу Токугава Іеясу. Він не поступався жорстокістю своїм видатним попередникам, мав неабиякий талант полководця й умів вичікувати: дипломатичний дар та незвичайна політична інтуїція не підвели Іеясу. Він дотепно зумів уникнути широкої участі у корейській авантюрі, зберігши сили, а коли Хідейосі не стало - розпочав боротьбу за владу. Заморська війна коштувала дорого, податки з селян сягнули 80 - 90 % урожаю, що довело населення до голоду, а клан Токугава вів свій родовід від славетного роду Мінамото, мав певний авторитет, значний воєнно-економічний потенціал і міцну базу - північний схід Хонсю, кубло “диких, кровожерливих і лютих” самураїв. Конкурентів відповідного масштабу у вождя “східних бусі” не залишилося - отож і ризик було зведено до мінімуму.

21 жовтня 1600 р. відбулася вирішальна битва поблизу Секігахари (провінція Міно), в якій 140-тисячне військо Токугава вщент розбило 95-тисячну коаліцію Ісіди, який загинув у бою. У переможених ворогів Іеясу конфіскував усе майно, і родина Токугава стала найбагатшою в Японії.

У 1603 р., “з санкції імператора”, Іеясу проголосив себе сьогуном, започаткувавши третій сьогунат - Токугава чи Едо (1603 - 1867). В 1605 р. він відмовився від посади сьогуна на користь свого сина Хідетади. Щоправда, в дійсності Іеясу залишився до самої смерті (1616 р.) диктатором, але, легітимно закріпивши за сином сьогунську владу, він підкреслив її спадковий характер.

У 1614 р. Іеясу обложив фортецю Осака - резиденцію Тойотомі Хідейорі, останнього конкурента на шляху до повної влади. У 1615 р., після тривалої облоги, замок було захоплено. Хідейорі покінчив життя самогубством, зарізавши дружину та дітей.

Помираючи у 1616 р., Іеясу міг бути спокійним: клан Токугава став найбагатшим у Японії, мав найбільші в країні загони самураїв і легітимно закріплену прецедентом систему успадкування влади всередині родини Токугава. Важливу роль у закріпленні режиму Едо (де Іеясу розташував свою ставку) відігравала система заложників, започаткована у 1635 р. третім сьогуном династії Іеміцу (1632 - 1651). В країні збудували п'ять стратегічних шляхів, які з'єднали Едо з усіма куточками країни і сприяли розвиткові внутрішньої торгівлі. Найнебезпечніших для Токугава даймьо виселили в глухі окраїни, а інформацією сьогунів щедро забезпечувала надзвичайно розгалужена система розшуку (мецуке - “прикріплене око”). Копіткою і невтомною працею, хитрістю, політичними інтригами, грубою силою та улесливими обіцянками Токугава зосередили в своїх руках необмежену владу, чи не найбільшу за всю історію Японії. І хоча, як і раніше, на чолі “Країни Вранішнього Сонця” номінально залишався тенно, але реально в руках сьогунів відтепер зосередилась безмежна диктаторська влада.

Токугава продовжили активну боротьбу з християнством. Тортури й смертні вироки для християнських священиків та їхніх підручних стали звичним явищем, а в 1630_р. заборонено ввозити в Японію книги, де хоча б згадувалося християнство. Апогей боротьби із “заморським злом” випав на роки правління Іеміцу (1632 - 1651), коли всіх підозрілих пропускали через ефумі (“топтання картини”) - перевірку релігійної благонадійності. Людина, яку перевіряли, мала топтати ногами зображення Христа, що фіксувалося документально: непокірних палили живцем, розпинали на хрестах, топили в морі, розпилювали на шматки або вливали в рот воду, аж доки у людини не лопався шлунок.

На більшій частині території країни ці дії не зустрічали особливого опору, але на Кюсю, у містечках Сімабара й Амакуса (поблизу Нагасакі) японські християни повстали, захищаючи своє право на свободу совісті. В 1637 р. 37 тис. японських католиків засіли в фортеці Хара й успішно боронилися від 50-тисячної токугавської армії. Але на допомогу сьогунату прийшли протестанти-голландці на чолі з представником нідерландської Ост-Індської компанії Кьокенбеккером. Завдяки голландським гарматам замок Хара впав у 1638 р., а сьогунські вояки влаштували повстанцям криваву баню.

Логічним результатом антихристиянсько-антиколонізаторського руху стали масова еміграція з Японії англійців та іспанців, а після ухвалення серії законів 1633 - 1639 рр. - вигнання португальців, заборона самовільного виїзду японців за кордон і заборона будувати кораблі водотоннажністю понад 500 коку (80 т). Токугавська Японія остаточно завершила перехід до політики самоізоляції від зовнішнього світу. “Країна Вранішнього Сонця” врятувала себе від європейського колоніального поневолення, але ціною незалежності стала тотальна самоізоляція з усіма негативними наслідками такого статусу (автаркія, натуралізація економіки, технічна відсталість, науково-культурна обмеженість). Лише китайцям і голландцям дозволили підтримувати незначні економічні стосунки з японськими партнерами, але ці контакти всіляко обмежувалися й перебували під пильним контролем сьогунського уряду.

Припинення усобиць, стабілізація законодавства та влади, майнова захищеність і повернення надій на краще життя сприяли деякому зростанню японського господарства в ХVІI ст., піднесенню матеріального й духовного добробуту населення. Протягом століття в країні удвоє збільшилася площа оброблюваних земель, що в умовах дефіциту на островах придатних для обробітку грунтів було показником справжнього економічного піднесення. Податки на селян (на користь держави і даймьо) становили від 40 до 70 %, давалася взнаки також система кругової поруки і система прописки (селянин був прикріплений до землі), а в 1643 р. сьогунський указ “Про регламентацію селянського життя” зобов'язав селян вживати в їжу лише грубі злаки, заборонялося носити одяг із шовку.

Політика самоізоляції сприяла загальній “японізації” японської культури, розвиткові власних фундаментальних традицій, коли слова “патріотизм”, “гордість за свою історію та культуру”, “дослідження своїх цивілізаційних коренів” не були пустим звуком. Традиції славетних майстрів чайної церемонії розвивав у ХVІI ст. Фурута Орібе. У жанрі живопису зажили слави баталіст Тоса Міцуйосі (1539 - 1613), засновники урочисто-монументального стилю сьоїн з родини Кано (Ейтоку, Санраку, Сансецу, Тан'ю та ін.). Визнаним майстром монохромного живопису стилю ямато-е був Огата Корін (1658 - 1716), якого називають “найбільш японським з усіх японських живописців”. Класиками мистецтва живописної гравюри вважаються Іваса Матабей (1578 - 1650) і Торії Кійонобу (1664 - 1729).

Про рівень розвитку освіти свідчить утворення в 1633 р. Центральної Академії в Едо, засновником якої був видатний науковець Хаясі Радзан (1583 - 1659). Поширення розбірного шрифту дало можливість забезпечити країну дешевими друкованими книгами (протягом ХVІI ст. видано 457 назв). Справжній прорив в історичній науці, особливо в галузі джерелознавства, здійснили Міто Міцукуні та Кадо Адзумамаро (1669 - 1736). Поряд з ними в цей час плідно творили видатні філософи, поборники антисьогунської проімператорської опозиції Іто Дзінсай (1627 - 1705), Каїбара Екікен (1630 - 1714) і Муро Кюсо (1658 - 1734). Знайомство з досягненнями європейської технократичної цивілізації дало поштовх розвиткові в Японії природничих наук. Прославленими вченими були, зокрема, математик Секі (Кова) Такакадзу (1623 - 1708), ботанік-енциклопедист Іно Дзякусуй (1655 - 1715), економіст Араї Хакусекі (1657 - 1725).

У царині літератури світових вершин сягнула творчість прозаїка-новеліста Іхара Сайкаку (1642 - 1693) та поета Мацуо Басьо (1643 - 1694), який перетворив на високе мистецтво тривірш хокку (хайку). В ХVІI ст. виник театр кабукі (де спочатку грали тільки жінки, а з 1629 р. - чоловіки) і театр ляльок дзьорурі (засновником якого став оповідач казок Такемото Гідаю (1651 - 1714). Сценарії для них писав класик японської драматургії Тікамацу Мондзаемон (1653 - 1724).

Мистецтво художньої ілюстрованої ксилографії започаткував у Японії видатний художник, різьбяр і друкар Моронобу Хісікава (1638 - 1714). Широкою популярністю користувалися твори видатного скульптора-проповідника Енку (1628 - 1695). Неперевершеним майстром ікебани сучасники вважали Ікенобо Сенко (ХVІI ст.), чудові вази для котрого виготовляв Огата Кендзан. Саме в цей період розквітнуло мистецтво нецке (поясних брелків).

У ХVІI ст. японське суспільство, що базувалося на східних цивілізаційних принципах, досягло апогею у своєму розвитку, та зрештою на рубежі ХVІI - ХVІІI ст. воно потрапило в глухий кут.

На 30 % збільшився в ХVІI ст. валовий збір рису. Швидкими темпами зростало населення (з 18 до 26 млн). У сільському господарстві широко культивувалися такі культури, як квасоля, морква, гарбуз, шпинат, солодка й біла картопля, тютюн, бавовник, цукрова тростина, тутові дерева. В іригації почали активно використовувати водне колесо, а на полях як добрива використовували не тільки гній, а й сушену рибу та макуху. Кількість городян сягнула 4 - 4,5_ млн, а міста Едо, Осака, Кіото, Сакаї, Нагасакі, Фусімі, Хаката, Нагоя, Канадзава, Хіросіма стали торговельно-ремісничими центрами загальнодержавного значення. Виникла регіональна спеціалізація: на півночі Кюсю виготовлялися фарфор і бавовняні тканини; Кіото й Нара поставляли парчу, саке, шовкові, металеві та лаковані вироби; Нагоя - кераміку й фарфор; Нагано - шовк; Сацума - цукор, Тоса й Тьосю - рисовий папір тощо. Формувався загальнояпонський ринок, а біржа м. Осака диктувала ціни на рис, рибу та овочі по всій країні. Виникли перші фінансові акули-монополісти (кабунакама): родини Йодоя, Міцуї, Коноїке та ін., які контролювали всю цінову політику. Набули поширення мануфактури, а міста Сакаї, Хаката, Осака й Нагасакі здобули статус незалежних міст на правах самоуправління.

Але досягши максимуму на рубежі ХVІІ - ХVІІI ст. традиційна Японія впала у стагнацію. Монополісти, захопивши ринок, використовували ціни як невичерпне джерело власного збагачення та обкрадання більшої частини населення, а даймьо і сьогунів вони задобрювали періодичними пільговими кредитами й хабарями. Падіння життєвого рівня, доходів людей, у свою чергу, призвело до спустошення державної скарбниці, бо “вибивати” податки з платників ставало дедалі складніше.

Ускладнила ситуацію легковажна політика п'ятого сьогуна династії Токугава Цунайосі (1680 - 1709), який так активно транжирив гроші, що заліз по самі вуха у боргову кабалу до лихварів. Люди прозвали його “собачим сьогуном” за велику любов до домашніх тварин, яких у сьогунському палаці тримали сотнями. Держава-банкрут вдалася до пожежних заходів з метою зберегти свій фінансовий імідж - до псування монети (крім золота туди стали домішувати срібло), що призвело до її катастрофічного знецінення, інфляції та цінової лихоманки.

У різних районах країни періодично відбувалися неврожаї та голод, спалахували епідемії тифу, дизентерії, холери. Постійно зменшувалася кількість оброблюваних земельних площ, падав валовий збір зерна, хронічно дефіцитним став державний бюджет. Жахливих розмірів набув процес розорення самураїв як стану - вони масово ставали ронінами (бродячими самураями, що не мали сюзерена). Суспільство опинилося в глибокій кризі, вихід із якої в рамках традиційних структур став неможливим. Японія прощалася з середньовіччям.

1 Повесть о доме Тайра: Эпос (ХІII в.) / Пер. со старояп. И.Львовой. М., 1982. С.159.

2 Ходзьокі (Записки з келії). Токіо, 1981. С.55.

3 Цит. за: Varley H.P. Imperial Restoration in Medieval Japan/ New York; London, 1971. P.133.

4 Цит. за: Искендеров А.А. Тоётоми Хидэёси. М., 1984. С.22.

5 Цит. за: там само. С.85.

6 Цит. за: там само. С.208.

7 Цит. за: там само.

Лекція 8

Тибет

Природно-кліматичні умови

Тибетський середньовічний етнос

Тибет на світанку середньовіччя

Тибетська імперія (629 - 842)

Держава тангутів (982 - 1227)

Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму

Утворення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської державності

Природно-кліматичні умови. Тибет (“Дах світу”) являв собою гігантське плоскогір'я, розмежоване по центру Трансгімалайським хребтом і обмежене на півночі високими горами Куньлунь, а на півдні - найвищими на землі вершинами Гімалаїв. На Півночі Тибету розташовані сухі, холодні високогірні рівнини, де мало опадів, різкий континентальний клімат, небагата рослинність, і де навіть у липні на поверхні бувають уранці заморозки. Південніше Трансгімалаїв - тепліше, вологіше, очі радують живописні річкові долини Цангпо (Брахмапутри) та її притоків, але терени тут також високогірні, а тому в повітрі явно бракує кисню. Третьою складовою Тибетського нагір'я є Шаншун (Північно-Західний Тибет), куди за панування низьких температур ущелинами річкових долин Дзачу (Меконгу), Янцзи та Нагчу (Салуїну) немов по коридору регулярно прориваються мусонні дощі з Індійського океану. Тут дуже холодно й дуже сиро (майже щоденно - зливи). Гори покриті лісами, в яких водиться безліч всілякої звірини (яки, антилопи, архари, зайці, ведмеді, вовки, лисиці). Озера багаті рибою, зокрема лососевими й короповими. Але людям у постійно вологому й холодному кліматі Шаншуну жити важко, тут навіть дрова не хочуть горіти. Лише у південно-східній окраїні плоскогір'я переважає теплий субтропічний клімат.

До цієї класифікації треба додати ступінчате природно-кліматичне районування по вертикалі - звичайне для будь-яких гір (від субтропіків глибоких долин до високогірних тундр та вічних снігів вершин).

Тибетський середньовічний етнос. Строкатий рельєф породив безліч кліматичних зон, ландшафт, природа й температури котрих залежали від багатьох показників (абсолютної широти й довготи, наявності чи відсутності мусонних опадів тощо), тому мешканці Тибету з давнини жили досить ізольовано один від одного (“В кожній долині - своя мова, у кожного вчителя - своє вчення”1). На заході, у верхів'ях р._Інд, мешкали мони й дарди - арійські землеробські племена європеоїдів, які расою, мовою та культурою ріднилися з мешканцями Паміру й Північно-Західної Індії; у пекельних природних умовах Шаншуну блукали близькі до саків племена мисливців, рибалок і збиральників; на сході пасли на гірських пасовиськах овечі отари монголоїдні тибетомовні пастухи кяни (цяни), а в долинах займалися рільництвом жуни, але глобальні етнополітичні зміни в Євразії на межі давнини й середньовіччя якісно змінили етнічну карту Тибету. Дардів і монів із їхніми замками включили в свою державу ефталіти, а кяни пережили розкол: “традиціоналісти” (нголоки, банаги) продовжували займатися кочовим тваринництвом (розводили яків, овець, кіз, волів), а “новатори” (боти), покинувши чисте кочівництво, змішалися з жунами, перейняли навички землеробства (пшениця, ячмінь, гречка, горох, рис) і дали початок тибетській народності з гібридною, рільничо-тваринницькою культурою, коли землеробство в долинах (ронг) сполучалося з випасом худоби на гірських схилах (дрог), а між цими двома рівнями плодоносили фруктові сливові сади (шинг) - і все це в межах одного селища! Попутно тибетці розвивали ткацтво і плавили метали (залізо, срібло, мідь).

Природа не балувала тибетців. Люті вітри з заходу видували родючі грунти, довга холодна зима й снігопади губили худобу, весняні паводки загрожували грязьовими лавинами, влітку цілими днями йшли дощі. Лише холодну осінь полюбляли за ясну й безвітряну погоду. Суворий клімат виховував у тибетцях терплячість, витриманість й залізну волю, а синкретичність господарства давала можливість вижити: худоба давала добрива для землеробства (каторжна праця - тягати в кошиках гній на поля - вважалася суто жіночою справою), садові посадки захищали поля від ерозії, а сіно й солома (побічний продукт рільництва) давали можливість прогодувати худобу в разі втрати пасовищ.

Свій одяг тибетці виготовляли переважно із шкір та вовни. Він складався з унтів (лхампой), панталон (гутун) і сорочки (огчжу), на яку надягали своєрідну жилетку й халат (чуба). Жінки ходили простоволосими, а чоловіки носили найрізноманітніші капелюхи. Вживали в їжу пшеничні та ячмінні коржі, м'ясо й сливи (іноді рис і гречку), пили молоко, пиво та чай з молоком і сіллю. У сімейних відносинах чудово уживалися полігамія та поліандрія, причому ідеалом вважалося одруження кількох братів на одній нареченій або кількох сестер з одним нареченим.

Китайці писали про тибетців, що це “народ надзвичайно хоробрий, загинути в бою вважається у них щастям, померти від хвороби - нещастям. Немов тварини, вони вкрай терпляче витримують холод, навіть жінки при пологах не ухиляються від суворості клімату”2.

Так на рубежі нової ери зародився тибетський етнос зі своїми неповторними типом господарювання, психологічним складом і культурно-побутовими традиціями.

Тибет на світанку середньовіччя. ІІІ - ІV ст. стали переломними в політичній та культурно-господарській історії Тибету. Раніше всі народи нагір'я поклонялися різним богам, а їхні криваві культові ритуали залишалися ще досить примітивними, але на світанку середньовіччя закордонні місіонери принесли в Тибет нову релігію, а з нею - нові політичні, культурні й господарські традиції, які напрочуд вдало прижилися в тибетських умовах. Називалася ця релігія бон (її європейський аналог звався мітраїзмом).

Безпосередня історія бону починається одночасно з проповідями Заратуштри (Зороастра), з яких синкретична релігія індо-іранського дуалізму розпалася на зороастризм і бон-мітраїзм. Засновником “світлої релігії світла й правди” вважається проповідник Шенраб (Шенрабмібо) родом із країни Елам (на кордоні Месопотамії та Південно-Західного Ірану). Прийняття Ахеменідом Ксерксом (VI ст. до н.е.) зороастризму не залишило гнаним мітраїстам шансів на ідейну перемогу в стародавньому Ірані. Послідовники Шенраба емігрували й розсіялися по всій Євразії від Риму до Монголії, і в перших століттях н.е. бон спочатку через ефталітів потрапив до Шаншуну (країна Гільгіт), а потім прийшов і до тибетців.

Oкрім ораторських здібностей, бонські проповідники (шени) вміли ворожити, чаклувати, лікувати й убивати травами та гіпнозом, володіли секретами телепатії, і навіть запевняли, що можуть регулювати погоду, тому результат їхньої пропаганди виявився блискавичним: тибетці масово прийняли мітраїзм.

Священну книгу Шенрабмібо переклали тибетською (так виник священний бонський канон Тибету - Лубум). По всій країні були створені осередки бонської церковної організації з відповідною ієрархією, кліром, організованим культом і тенденцією втручатися в політику. Мітру тибетці звали Кунтуцзангпо (“Всеблагий”), а Матір-Землю - або як ніжну “Велику Матір Милосердя й Любові”, або як гнівну “Славну царицю трьох світів” (Неба, Землі та Підземно-Підводного царства). Жерці бону (шени) здобули колосальний авторитет, носили білий одяг і викликали пошану в простих адептів масштабністю й кривавістю урочистих музично-жертовних містерій.

Засилля шенів стурбувало деяких племінних вождів, проте зупинити мітраїзацію Тибету вони не змогли, й змушені були поділитися владою з пришельцями, тим паче, що шени принесли нові, інтенсивніші технології. На Тибеті з'явилися іригація (що різко збільшило продуктивність рільництва й садівництва), мостобудівництво (сприяло товарообміну), ткацький верстат, у тваринництві з'явилися ефективніші від попередньої тяглової худоби гібридні породи мулів (помісь віслюка й коня) і хайників (помісь яка й корови).

Карколомне зростання продуктивності господарства сприяло швидкому демографічному піднесенню (населення плоскогір'я сягнуло 2,5 - 3 млн чоловік, що збігається з показниками ХХ ст.), а збільшення обсягів додаткового продукту створило сприятливі умови для інтенсивного державотворення, але возз'єднання племінних вождівств не влаштовувало бонську церкву. Сильна, централізована влада могла стати серйозним конкурентом для шенів, а пам'ять про ахеменідські переслідування аж ніяк не спонукала їх до підтримки ідеї могутньої деспотії, тому в середньовіччя тибетці вступили розділені “на безліч родів, які не мають правителя і не визнають єдиновладдя, а живуть общинами”3. 17 - 20 князівств постійно воювали між собою, а ті з “царів” (цeнпо), які загрожували бонській владі, швидко розплачувалися за це життям. Однак перманентна тотальна різанина, що тривала століттями, втомила людей, і врешті-решт процес консолідації почався.

Збирати єдину державу почав удачливий вояка і реформатор Намрі (570 - 620) - вождь племені Ярлунг. Суспільство поділялося тепер на три стани: аристократів, з яких формувався державний апарат (радники, чиновники, придворні, воєводи, гвардійці тощо) і котрим як бенефіції давали на час служби кхол-юл (“землю за службу”); вільних простолюдинів - які платили “царю” (ценпо) ренту-податок за користування землею і служили в разі війни у війську; а також трен (особисто залежних) - котрих позбавляли земельних ділянок і права служити у війську “за шкідливі думки, гордість, неприборканість”4. Владні структури утримувалися за рахунок доходів із земель “царського домену”, податків із простолюдинів і майна страчених злочинців, проте грошей на утримання армії та чиновників бракувало - і Намрі як талановитий полководець знайшов вихід у війні.

Шлях мілітаризації виявився надзвичайно продуктивним. Війна (військова здобич і данина з поневолених народів) ситно годувала військо, а задоволена добробутом армія молилась на ценпо, якому тепер, здавалося, не були страшними шени. Намрі об'єднав під своєю владою весь Південно-Східний Тибет, здійснив кілька вдалих походів у Східну й Центральну Індію, вибив з Тогону тюркютів. Одначе в 620 р. Намрі втратив обережність й одразу ж поплатився за це: його умертвили шени.

Blog

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій