Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   54


Після смерті вождя суперечності створеної завоюваннями держави проявилися на повну силу. Повстали підкорені племена (наелектризовані бонськими жерцями), перeгризлися за владу аристократичні роди, збунтувалися невдоволені жорстокістю й несправедливістю царського суду трен тощо. Кривава війна всіх проти всіх тривала дев'ять років, і тільки коли підріс і ступив на престол Сронцзангамбо (син Намрі), в державі страшними репресіями вдалося відновити порядок. Опорою централізації знову стала збідніла в період усобиць армія, яка пам'ятала про “золоті часи” Намрі, коли переможні завоювання давали гвардійцям добробут, повагу підданих і впевненість у майбутньому. З такою опорою можна було діяти енергійніше, і молодий 13-річний (!) ценпо Сронцзангамбо (629 - 649/650) - “людина відважна й з великими здібностями”5 - навів порядок драконівськими методами (вісім вищих вельмож за спробу вчинити опір вінценосний юнак зарубав власноручно, а решту “бунтівників” віддав на розправу гвардійцям). Шенам ценпо довіряти більше не міг. У пошуках підтримки він звернув увагу на невелику общину бритоголових монахів, які прийшли в VI ст. до Тибету з Непалу. Це були буддисти.


Тибетська імперія (629 - 842). Буддійські монахи не вимагали великих видатків на утримання, вгамовували своїми проповідями ілюзорності світу соціальну напругу. До того ж їхнє вчення було в пошані у танського імператора Тай-цзуна (Лі Шиміня, 627 - 649) та непереможного північноіндійського царя Харші (616 - 646/647) - всевладних, стабільних і самодержавних володарів. Що ж до глибини філософських висновків, масштабності й переконливості обіцянок - тут буддисти могли позмагатися навіть із шенами. Адепти буддизму, зі свого боку, залишаючись чужинцями для більшості прагматиків-тибетців, не відчували себе впевнено без владної підтримки, а тому всіма силами ратували за стабільну й сильну царську деспотію. Союз “трону й буддійського вівтаря” виявився вигідним для обох сторін - і тому відбувся.


Цитаделлю й символом нового порядку стала нова державна столиця Лхаса (“Земля небожителів”), заснована Сронцзангамбо у 639 р. Державний статус буддизму закріпили династичні шлюби ценпо з китайською принцесою Вень-чень (637 р.) та непальською княжною Брікхуті (639_р.), кожна з яких прибула до Лхаси з юрбою буддійських радників, озброєних священними сувоями, реліквіями і т. ін. Влада отримала досвідчених політиків, дипломатів, психологів.


Зусиллями буддиста Тхонмісамбхоти на базі індійського алфавіту деванагарі була створена перша тибетська азбука (з 34 знаків). Лхасу прикрасили чудові храми, а з Китаю прибули спеціалісти по виготовленню шовку, вина й будівництву млинів. Пожвавилася тибетська зовнішня торгівля: з Китаю імпортували чай, фарфор, папір і шовк, із Індії - книги, парчу, корали й ліки; а продавали - золото, срібло, сіль та якісні вовняні тканини. Почався масовий переклад на тибетську мову священних буддійських книг.


Сронцзангамбо проголосили уособленням “бодхісаттви милосердя” Авалокітешвари, але милосердя ценпо змушений був постійно відкладати на майбутнє. Буддизм заперечує вбивства, тому армію Сронцзангамбо в буддизм не святив - і очолювані кривавими бонськими жерцями, під бойовими прапорами, на яких красувався грізний лев, його вояки завоювали весь Тибет, Бутан, Ассам, поневолили Непал.


Війна задовольняла й годувала військо, а воно вірою та правдою служило царю, придушуючи будь-які прояви невдоволення. Парадний ганок царського палацу Лхаси постійно прикрашали “вирвані очі, відрізані голови, кінцівки та інші частини тіла людей”6.


Проте засилля іноземних радників при дворі й укладення династичних шлюбів із сусідами (з якими тепер неможливо було воювати) викликало невдоволення серед аристократів, а вільним простолюдинам (яким теж раніше перепадало дещо від військової здобичі) замість походів, що приносили славу й прибуток, пропонували тепер не вживати м'ясо, сидіти на пісній їжі та рятувати душу, гублячи тіло. Войовничим тибетцям це не могло подобатися - і в 639 р. “одягнені в біле” шени скинули Сронцзангамбо й посадили на престол його сина Гунрігунцзана (639 - 644). Титанічними зусиллями в 644 р. Сронцзангамбо повернув собі трон, та повернути колишню могутність не зумів, і коли в 649/650 р. помер - посада ценпо виявилася зовсім номінальною. До влади прийшов типовий бонець, “великий радник” Донцзан із роду Гар, який “не знав грамоти”7, зате поновив успішні війни з Китаєм та індусами і захопив Східний Туркестан - а отже, й контроль над частиною прибуткового “Великого шовкового шляху”. Та кривава й дика влада тибетців швидко розчарувала гордих дардів і монів, багатих купців Центральної Азії та невловимих нголоків. М'якіший режим Танів виглядав за цих обставин значно привабливішим, тому війни з Китаєм перестали бути успішними й переможними для Тибету, а рід Гар, захопившися зовнішньополітичною експансією, проспав внутрішнього ворога.


Ценпо Дуйсрон (679 - 703) ступив на трон малолітнім, але тільки-но підріс - зібрав у 699 р. всіх вірних соратників під приводом облавного полювання і, скориставшися відсутністю основних сил уряду Гар (армія воювала з Китаєм), раптово атакував і перебив понад 2 тис. поборників мілітаристської диктатури.


Рід Гар вирізали, але усобиці тривали. Тибет ослаб, напади на Китай у 700 - 702 рр. завершилися поразкою горян, а в 703 р. ценпо Дуйсрон загинув під час походу на Індію, де його розбив кашмірський цар Лалітадітья (700 - 736). Лише в 705 р. аристократичні родини Ба і Дро відновили силою зброї порядок у державі. (Виграли від тансько-тибетської виснажливої різанини тільки “блакитні тюрки”, які відродили свій каганат на рубежі VІI - VІІI ст.)


Тільки у 720 р. війни між Танами і Тибетом поступово затихли, а кордони визначив природний рельєф: на рівнині латна кіннота китайців зминала тибетську піхоту, а в горах заковані в залізо горяни (“шоломи й лати їхні чисті й світлі, й покривають усе тіло, крім очей”8) засипали танців хмарами стріл та градом каміння з пращей - і громили ворожу кавалерію.


У подальшому тибето-танські війни спалахували ще не раз, так і не змінивши суттєво географію кордонів, зате під час заколоту Ань Лушаня Тани самі запросили тибетців на допомогу для придушення “бунту”. Скориставшися ситуацією, тибетці пограбували й випалили половину території Китаю, у 763 р. окупували Чан'ань (захопивши там багату здобич), а потім уклали з Танами мирний договір згідно з бонським ритуалом (з принесенням у жертву коней, биків, собак, свиней та овець). Одначе ніякі зовнішньополітичні успіхи не могли усунути буддійсько-бонські суперечності, тим паче, що адептами буддизму залишалися іноземці, а корінні тибетці, як і раніше, сповідували бон.


Розв'язка настала в 755 р., коли в Тибеті спалахнула епідемія віспи. Черговий ценпо Меагцом (704 - 755) помер, залишивши лише малолітнього спадкоємця. Скориставшися певним політичним вакуумом, шени приписали заразу чарам іноземців - і всіх буддистів силою вигнали з країни. Новому ценпо Тісрондевцзану (755 - 797) на момент коронації виповнилося всього вісім років, тому уряд очолили регенти - аристократи Машан (Мажан) і Такралукон - рішучі противники буддизму.


“Сановники видали закон, який забороняв сповідувати буддизм, а також ужили ряд інших заходів по викоріненню буддизму”9. Зокрема, були зруйновані всі буддійські храми, а центральну кумирню Лавран демонстративно перетворили на бійню. Тепер “у Центральному Тибеті не існувало жодного монастиря, і як народ, так і цар були однаково темними в законі Будди”10.


Здавалося, що бон переміг назавжди - та ця ейфорія підвела шенів. Машан знав, що буддистам заборонено вбивати, і втратив обережність. Його хитрі супротивники заманили всевладного міністра до підземної печерної гробниці й завалили вихід камінням. Замурований живцем, Машан помер, але формально ніхто його не вбивав. А далі, скориставшися відсутністю 130-тисячної пробонської армії (вона в цей час грабувала Китай, “придушуючи” заколот Ань Лушаня), поборники буддизму повернули до Лхаси своїх соратників, спалили частину бонських книг (решту включили до буддійського канону), здійснили чистку державного апарату й оголосили ценпо Тісрондевцзана всесильним самодержавним володарем - уособленням бодхісаттви мудрості й просвіти Маньчжушрі. В Тибеті запанувала напівтеократична буддійська деспотія на чолі з обожнюваним царем. Коли навантажена багатими трофеями армія повернулася додому, було вже пізно: переворот відбувся.


Знешкодивши опозицію, молодий ценпо діяв швидко і рішуче. Для активізації буддійської пропаганди до Тибету були запрошені сотні впливових проповідників. Із Непалу прибули монахи Шантіракшита й Камалашила, з Індії - “великий учитель” Падмасамбхава, а з Китаю - апологет чань-буддизму Хешан. Проте для влади необхідне військо (а воно складалося з бонців). Сам же ценпо був життєлюбом, войовничим, гордим і владним правителем - тому й бон не забував, твердячи: “Щоб мені самому втриматися, бонська релігія потрібна так само, як буддизм; щоб захищати життя підданих, обидві потрібні; щоб здобути блаженство, обидві потрібні. Жахливий бон, шанобливий буддизм; тому я зберігатиму обидві релігії”11.


Спочатку такий політико-релігійний інфантилізм дав непогані плоди.


В умовах відносного внутрішнього примирення розквітло мистецтво тибетського іконопису (тан-ка), портретної скульптури, масштабної монументальної архітектури (символом якої став величний царський палац-фортеця Потала у Лхасі, який почали будувати в VІI, а завершили аж у... ХVІI ст. - масштабність зодчества вклалася всього в тисячу років!).


У 781 р. ганебний для себе мир підписав з Тибетом Китай, а в 791 р. вояки ценпо завоювали на заході Тибету землі дардів і монів, об'єднавши у складі єдиної імперії все нагір'я. Але на цьому успіхи припинилися.


Китай залишався Тибету ворожим, із півночі нависали уйгури-маніхеї (найкривавіші гонителі усього буддійського), а завоювання Західного Тибету занепокоїло арабів, і могутній багдадський халіф Харун ар-Рашид (786 - 809) розпочав війну з тибетцями. Війна на трьох фронтах швидко виснажила обмежені ресурси Тибетської імперії, до того ж далися взнаки всі вади політики бонсько-буддійського співіснування, яку проводив Тісрондевцзан. Ценпо хотів усім <%-2>догодити, а тому для всіх став поганим і втратив владу в 797_р.


Тісрондевцзан став жертвою чорної магії шенів, а можливо його отруїла дружина-тибетка, яка завжди схилялася до бону і не любила буддизм. Як би то не було, а в 797 р. новим ценпо став його син Мунецзанпо.


Війни й усобиці виснажили країну. В пошуках виходу цар Мунецзанпо (797 - 798) проголосив себе “ворогом багатих” і почав силою конфісковувати майно у знаті. Проте в самому розпалі масових експропріацій (коли у заможних вилучили “на користь бідних” усе золото, срібло, перли, бірюзу й одяг) безглуздого сина отруїла власна мати.


Наступні десятиліття промайнули під грізний акомпанемент перманентних інтриг, зрад, убивств, воєн і усобиць; криза вразила і бон, і буддизм, і державу. Потрібні були реформи, і їх спробував здійснити фанатичний буддист ценпо Ральпачан (817 - 839). Раніше буддизм у Тибеті проповідувався тільки у формі махаяни, адепти якого вбачали “спасіння” в аскетизмі й бездіяльності, проте махаяністи Непалу, Індії та Китаю ніяк не могли дійти згоди. Чвари та взаємозвинувачення підривали авторитет релігії, тому Ральпачан звернувся до вчення секти сарвастивадінів, які належали до буддизму хінаяни й проповідували шлях до нірвани через “накопичення заслуг” (тобто будівництво храмів, кумирень, монастирів тощо). На здійснення “заслуг” потрібні кошти - і кожен монах отримав по семеро кріпаків. Потрібні “добрі діяння” - і весь Тибет заполонили будівельні майданчики, на яких зводили 8 тис. буддійських храмів. Вся економіка запрацювала тепер на <%-2>утримання общин “досконалих мудреців”, господарство розвалювалося, народ голодував, а будь-яке невдоволення влада придушувала показовими репресіями.


Укази ценпо попереджали: “Суворо забороняється зневажливо дивитися <%-2>на моє духовенство та вказувати на нього пальцями; хто в майбутньому це собі дозволить, тому виколють очі та відрубають вказівний палець”. І дійсно, уряд, керований монахом Йонтеном, діяв рішуче: “Злодії, розбійники, шахраї, інтригани знищувалися, і ті піддані, котрі були ворожі Вченню або незадоволені ним, жорстоко каралися, їхнє майно конфісковували, а самі вони опинялися у глибоких злиднях”12. Деяких аристократів стратили за те, що вони... любили своїх дружин більше, ніж Будду (!).


Проте криваву м'ясорубку доносів легко почати, але важко контролювати, а тим паче зупинити. У 839 р. після чергового наклепу позбавили голови Йонтена, а невдовзі мстиві аристократи задушили “доброзичливого” кривавого сатрапа Ральпачана. Навіть гвардія не стала захищати одіозного тирана.


Буддизм втратив авторитет, і коли на престол зійшов фанатик бону Лангдарма (839 - 842), він сповна відплатив “служителям наймилостивішого Будди” за всі їхні звірячі експерименти.


Розгром “буддійського зла” оформили цілком легітимно. Ценпо заявив, що бажає перевірити на диспуті, яка з вір краща, й наказав жерцям бону і Будди в одну ніч (на 15 липня) служити молебни. Під час церемоній почалася гроза, і блискавка вдарила по даху буддійського храму. Задоволений Лангдарма заявив, що це - знак божий, що релігія бон сильніша, а буддизм - це зло та інсинуації.


Буддійські книги й святині знищили, храми закрили, а монахів (яким релігія забороняла вбивати) перетворили на придворних м'ясників або мисливців. Незгодні змушені були втікати або втрачати голову, а Лангдарма демонстративно пив вино, їв м'ясо, різав людей і тварин та влаштовував дикі оргії при дворі.


Розплата настала у 842 р. Монах Лхалунг-Балдорчже знав, що Будда забороняє вбивати, але “пішов на смертний гріх” і застрелив ценпо під час офіційної аудієнції - і тоді почався розвал.


Лангдарма мав багато дітей, але всі вони були малолітніми. Тоді на трон посадовили його племінника, якому теж виповнилося всього три роки. Розгром буддизму розв'язав руки шенам, а вони не підтримували ідеї централізації. У країні набирав силу родоплемінний сепаратизм, царську армію, що втратила боєздатність, знищили у 861 р. уйгури ідикута Бугу Цзюня. Тоді ж остаточно занепала імперія Тан (де поважали буддизм), а в Індії буддизм гинув у полум'ї “індуїстської революції”, коли бритоголових монахів індуси палили на багаттях живцем.


Тибетська імперія розпалася на безліч племінних союзів, які 200 років воювали всі проти всіх - і над усім цим кривавим мороком процвітав бон. Лише в ХІ ст. знекровлені взаємною різаниною горяни спробували вгамувати безмежне насильство, проте державу спромоглися створити тільки їхні сусіди й мовні родичі тангути - нащадки цянських (кянських) кочових племен, що мешкали навколо озера Кукунор на кордоні Китаю і Тибету.


Держава тангутів (982 - 1227). Мовою та походженням тангути (самоназва мінья) близькі до тибетців, але на відміну від сородичів, етнос мінья залишався народом осілих тваринників, економіка якого базувалася на доместикації коней, корів, овець. Щоправда, для задоволення своїх мінімальних потреб тангути змушені були культивувати на місцевих солончакових землях в обмежених масштабах коноплі і тутовник та видобувати сіль із соляних озер, але ці галузі господарства так і залишилися допоміжними. Довгий час тангути не мали власної державності і жили окремими племенами, але в Х ст. агресія сусідів (киданів із півночі, Сунів із півдня) змусила їх об'єднатися. Боротьбу за суверенітет очолив вождь центральних тангутів Цзітянь (982 - 1004), який у 982 р. розпочав війну за незалежність. Від китайців мінья відбилися, проте кидані виявилися сильнішими, і в 986 р. Цзітянь визнав себе ляоським васалом.


Слабкою втіхою для тангутського вождя стала киданська принцеса, що поповнила його гарем.


У війнах тангути проявили себе як надзвичайно войовничий, хоробрий та жорстокий народ. Вони рідко брали полонених, уперто дотримувалися традицій кривавої помсти, із черепів убитих ворогів робили чаші, з яких пили вино та кров, а в родовитих бранців вирізали та з'їдали печінку. Перед боєм вони намертво прив'язували себе до сідел, тому під час наступу щільною кінною лавою тангутів не могли зупинити ані стріли, ані каміння - навіть мертвий вершник не падав з коня, а мчав із живими в атаку.


Різке посилення тангутів стурбувало сусідів, і невдовзі проти мінья об'єдналися колишні вороги китайці, уйгури та тибетці. В 1004 р. Цзітянь загинув у боях із тибетцями, але в тому ж році Сунів розбили кидані; грізні, проте розпорошені тибетські племена загрузнули в кривавих міжродових усобицях, а пізні уйгури залишалися народом мирним, тому визнали за краще примиритися з небезпечними сусідами.


Знайомство з уйгурами й китайцями залишило певний слід у культурі й господарстві тангутів. Вони познайомилися з буддизмом. До відомих їм домашніх тварин добавилися осли, мули, верблюди та свині, а поява іригаційних споруд сприяла інтенсифікації землеробства. Тангути почали вирощувати рис, просо, пшеницю, сою, персики, шипшину, виноград, коноплю. Збільшилося видобування й обробка заліза, азбесту, мускусу, з'явилося бджільництво.


В ХІ ст. тангутський етнос кількісно сягнув за 2,5 млн. У 1006 р. Китай, що прагнув миру з тангутами, уклав з ними угоду, згідно з якою Суни зобов'язалися платити данину грошима, тканинами і чаєм, а тангутський правитель Демін (1004 - 1031), мріючи включити свій народ до сонму “цивілізованих народів” далекосхідного регіону, взяв курс на широку китаїзацію своєї держави. Він перестав ворогувати з Китаєм, запровадив кодекс законів і двірцевий церемоніал за китайським зразком. У 1007 р. тангути запозичили китайський календар, а в 1020 р. перенесли свою столицю із солончакових степів на нещодавно завойовані родючі землі Хуайюаню, де спробували якісно розширити рільничу галузь свого господарства. Тангутську державу Демін проголосив нащадком і продовжувачем табгачсько-китайських імперій Північна Вей і Тан та шатоських династій Китаю епохи “П'яти династій” першої половини Х ст. В тому ж 1020 р. тангути успішно відбили напад 500-тисячної армії киданів, після чого поновили експансію на землі уйгурів.


Після смерті Деміна (1031), його син Юаньхао успадкував могутню імперію, яку новий молодий володар назвав Великою Ся (в пам'ять напівлегендарної старокитайської держави часів династії Ся (ХХІ - ХVI ст. до н.е.), кордони якої частково збігалися з володіннями тангутів). Китайці іменували Тангутське царство скромніше - Сі Ся (Західне Ся).


Наймогутніший та найвідоміший тангутський володар Юаньхао (1031 - 1048) “був людиною сміливою і непохитною, багатьох та обширних задумок, надзвичайно винахідливою. Полюбляв і знав живопис. Був він круглолицим, довгоносим, зростом понад 5 чі (1,6 м)... Добре знав учення Будди, вивчив тибетське й китайське письмо... Постійно займався військовими вправами та співав бойових пісень”13. Проте домінантою в його характері виявилася ненависть до всього китайського.


Вивчаючи історію, Юаньхао добре знав, чим завершувалася китаїзація для хуннів і сяньбі, табгачів і тюрків, чув про руйнівні наслідки китаїзації в киданській імперії Ляо. Тому програма, з якою виступив новий володар, була простою: “Одягатися в шкіри та вовну, займатися тваринництвом - ось що рідне для кочовиків. Народившися героєм, треба панувати над іншими; навіщо шовкові тканини?.. Тангути не люблять Китай і користуються такими правами й звичаями, яких забажають”14. Ідея була одна, проте наслідків вона породила багато.


“Десять реформ” Юаньхао якісно змінили обличчя тангутської держави. В Сі Ся проголосили повну віротерпимість - і до тангутів емігрували тисячі грамотних китайців, невдоволених конфуціанським догматизмом Сунів. Замість китайського, Юаньхао увів своє літочислення (яке сам же й придумав), демонстративно відмовився від дарованого йому китайського прізвища й повернувся до тангутського - Веймін. На відмінних від тогочасного Китаю засадах були створені: тангутський чиновницький апарат, 500-тисячне військо (на основі загальної військової повинності), ієрогліфічна писемність із 6 тис. знаків (теж відмінна від китайської). Відкрилася тангутомовна школа. Готуючись до воєн, Юаньхао запровадив у державі режим жорстокої військової диктатури, узаконив тотальну трудову повинність, незгодних “за найменшу провину зв'язували... й кидали в річку”15. Символом масштабних перетворень стала нова екзотична зачіска туфа, яку диктатор теж започаткував, щоб відрізнятися від китайців.


Тепер тангути-чоловіки голили череп на тім'ї й потилиці, підрізали попереду чубчик, а на висках залишали довгі пасма. Незгодним рубали голови.


Курс Юаньхао на повний суверенітет викликав неоднозначну реакцію. Суни припинили торгівлю шовком і чаєм - а це вдарило по життєвому рівню тангутів. Деспотичні нахили володаря суперечили традиціям “степової вільності” племен - але антидержавний заколот Юаньхао розкрив. Щоб залякати підданих, володар стратив учасників бунту, у тому числі й рідного дядька, дружину з малолітнім сином і матір, потім погромив тибетців та уйгурів. У 1038 р. він проголосив себе уцзу (“Сином Неба” - “імператором”) “Білої Високої держави Великого Літа”. Проте змиритися з наявністю ще одного імператора на землі не міг Китай, і в 1039 р. Суни оголосили мінья війну.


На перший погляд, широкомасштабні бойові дії 1040 - 1044 рр. завершилися вдало для тангутів. Уже в 1040 р. в битві поблизу Саньчуанькоу мінья погромили 200-тисячне сунське військо Лю Піна (сам він потрапив у полон), після чого десяткам тисяч полонених китайських вояків тангути, з метою залякування, відрізали вуха й носи і “відпустили додому”. Ще 300 тис. убитими (включаючи 10 генералів) Суни втратили при Хаошуйчуані (1041 р.). Перемоги були гучними, але для тангутської економіки війна виявилася катастрофічною. Китай припинив закупки тангутської солі, і мінья залишилися без шовку й чаю. До господарських негараздів додалися чвари у “верхах”. У 1042 р. загадково помер син Юаньхао, спадкоємець престолу Нінмін.


За офіційною версією, він захопився даосизмом, “довго не вживав їжу й помер”16, заморивши себе голодом. Проте повірити в це важко.