Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   54


Зберігши офіційно всі владні посади (тенно, сессю, кампаку, інсей тощо), самураї залишили аристократам платню із їхніх же сьоенів, дали можливість досхочу займатися науками й мистецтвом, водночас жорстоко караючи за спроби політичних інтриг. Але з часом Тайра пригадали своє аристократичне походження й почали втручатися в спадкову номенклатуру державного апарату імператора, чим викликали активне невдоволення столичної аристократії.


Себе Кійоморі зробив Головним міністром, другу дочку - імператрицею, третю - видав за регента, четверту - за канцлера. Диктатора не зупинила навіть хронічна хвороба: щоб вимолити здоров'я, 50-річний Кійоморі прийняв у 1169_р. постриг, діставши в монашестві ім'я Дзьокай (“Океан чистоти”), і продовжував дивувати рафінованих аристократів.


Розширюючи власний сьоен, Тайра привласнили 30 провінцій країни з 66-ти, ставши, таким чином, володарями половини земель Японії. А коли дочка Кійоморі (імператриця) народила йому онука, диктатор у 1180 р. силою примусив імператора Такакуру зректися престолу і зробив тенно трирічного онука Антоку. Ситуація в країні загострилася до краю.


У відповідь на інтриги та відкритий протест диктатор заслав більш як сорок аристократів, а кількох стратив. Замість засланих і страчених, 16 представників клану Тайра стали вищими сановниками імператорського двору. А щоб надалі проблем з невдоволеними не виникало, Кійоморі вдався до масового терору, виконавцями якого були кабуро - банди 14 - 15-річних молодчиків, розбещених надзвичайними повноваженнями та правом чинити необмежене насильство. У 1177 р. відбулася жахлива пожежа в Хейані. Вигоріла третина міста, загинули тисячі людей, після чого відбудованій столиці дали нову назву - Кіото (“Стара столиця”). Зміна назви не допомогла: у 1180 р. на місто налетів жахливий ураган, який став причиною нових руйнувань. Кійоморі наказав перенести столицю до Фукухари (селище в родинних землях Тайра). Наказом всесильного диктатора всіх мешканців столиці (включаючи сановників і міністрів) примусили змінити місце проживання, а будинки Кіото ламали на дошки і сплавляли до Фукухари річкою, де їх, начебто, мали знову зібрати. Але це в теорії. Кіото розламали, та “ламати - не будувати” - еліта Японії залишилася без даху над головою напередодні зими. Стурбований Кійоморі повернув столицю в Кіото на старе згарище, коли вже почалася зима.


Це означало політичний крах диктатури Тайра, а економічні негаразди довершили справу. В 1181 р. країну вразив неврожай: навесні та влітку панувала засуха, восени та взимку - урагани й повінь. Ціни на продовольчі товари досягли космічного рівня, золото втратило свою колишню роль. Країну заполонили юрми жебраків. Наступного року ситуація ще більше погіршилася. В країні спалахнула епідемія, виникла й енергетична криза, бо лісоруби без їжі не могли працювати, і взимку Кіото залишився без палива. Від голоду, холоду й хвороб тільки в столиці вимерло 42 тис. мешканців. Японія була знекровлена, й проти Тайра повстала вся країна.


Жахливими репресіями самураї Тайра придушили виступи на південному заході архіпелагу. Жертвою стала навіть давня японська столиця Нара, яку Тайра спалили та зруйнували дотла, а її мешканців розігнали по навколишніх горах. Храми, сувої, 6 тис. монахів і навіть статуя Дайбуцу були знищені. Половина Японії знову опинилася в руках Тайра. Але на північному сході країни рух очолив інший впливовий самурайський клан Мінамото, з яким Тайра розправитися не змогли.


Засновником роду Мінамото вважається син імператора Сага (809 - 823) Мінамото Тору (822 - 895). Посилення клану припадає на середину Х_ст., коли в придушенні низки антифудзіварівських заколотів видатну роль відіграло військо, очолюване Мінамото Цунетомо (917 - 961). За ці перемоги новостворений самурайський клан отримав в управління дві центральні провінції, що значно підвищило його авторитет і воєнно-економічну міць.


Одразу після приходу до влади Тайра рід Мінамото очолив відкриту збройну боротьбу проти нового володаря Кійоморі, але спочатку зазнав поразки. Деяких членів клану повбивали, інших відправили у північно-східні гори Хонсю воювати з айнами, де бої не вщухали протягом століть.


У цей скрутний для клану час його очолив Мінамото Йорітомо (1147 - 1199), якого Кійоморі спочатку наказав стратити, а потім усе ж помилував: Йорітомо врятувала його мати, красуня Токіва. Заради збереження життя трьох своїх дітей вона добровільно стала наложницею жахливого тирана й зуміла вимолити їм пощаду.


Позиції Тайра виявилися не такими міцними, як здавалося на перший погляд. Ще на рубежі Х - ХІ ст. єдність клану була порушена: в силу різних причин Тайра розпалися на кілька гілок (Ходзьо, Ісе, Камму, Сейва та ін.), і стосунки між ними далеко не завжди були мирними. Кійоморі так і не переборов ці незгоди, а східна гілка дому Тайра - Ходзьо - воювала в наступній війні проти “червоних” на боці білих прапорів Мінамото, з якими Ходзьо уклали династичний матримоніальний шлюб (Йорітомо одружився з дочкою глави родини Ходзьо Токімаси).


У розпал політичних негараздів тяжко захворів і помер у 1181 р. “залізний” Кійоморі. А тут голод, епідемія... Новий диктатор Тайра Мунеморі опинився в цілковитій ізоляції. Він оголосив амністію, повернув храми нарським монахам, але було вже запізно, з півночі на Кіото насувалися під своїми білими клановими прапорами жахливі самураї Мінамото. Загартовані у постійних війнах із “варварами”, північні самураї навіть тайрівським воякам здавалися дикими та кровожерливими. Крім того, проти 70 - 80 тис. “червоних” “північні” зібрали під свої білі прапори до 200 тис. головорізів, яких очолили два видатних лідери: холоднокровний, обачливий політик Йорітомо та його брат - видатний полководець Йосіцуне (Куро Йосіцуне).


Після кількох жахливих поразок, втративши 90 % війська, Тайра у 1183 р. спалили й залишили столицю, яку потім доруйнували “дикі” самураї Мінамото. Прихопивши малолітнього імператора Антоку, “червоні” втекли на острів Сікоку, а “білі” у 1184 р. посадовили на престол свого тенно Готобу: до всіх бід додалася схизма імператорського роду.


Генеральна морська баталія, в якій вирішилася доля Японії, відбулась у 1185 р. в Сімоносекській протоці поблизу мису Данноура. Ескадру “білих” (840 кораблів-човнів) очолив Куро Йосіцуне (“обличчям білий, ростом малий, а зуби його стирчали наперед”1). Ще 30 тис. кіннотників Мінамото прибули на Кюсю, щоб відрізати для Тайра шляхи відступу. Сили Тайра налічували 500 кораблів, та “червоні” сподівалися, що на воді зможуть побороти “північних”, які звикли битися здебільшого в гірських лісах, а не на воді, та ці сподівання не виправдалися: Тайра були розгромлені вщент, їхні лідери (включаючи малолітнього тенно Антоку) втопилися, а малодушний Мунеморі потрапив у полон. Підсумком битви стала кривава різанина: за наполяганням Ходзьо Токімаси весь клан Тайра (його колишніх соратників-родичів) було знищено: малюків топили або живими заривали в землю, дорослих душили або різали кинджалами, а полоненим самураям рубали голови.


Жахливим фіналом тотальної війни став грандіозний землетрус 1185 р., коли “гори розпадались і засипали собою ріки, море... затопило собою сушу... У столиці жоден храм, жоден будинок, пагода чи мавзолей не залишилися цілими”2. Людей охопив страх, у якому народжувалася нова політична система - легітимна військово-самурайська диктатура (сьогунат).


Камакурський сьогунат. Розгром Тайра зробив клан Мінамото найвпливовішою воєнно-політичною силою Японії. Але тандем залізного полководця (Йосіцуне) та хитрого, підступного політика (Йорітомо) дав тріщину. Боротьба за першість завершилася перемогою останнього. Йосіцуне або загинув, або утік до айнів, і після смерті у 1192 р. екс-імператора Госіракави Мінамото Йорітомо здобув титул Верховного Воєначальника (сьогуна), ставши першим узаконеним військовим правителем Японії. Проаналізувавши сумний досвід своїх попередників, Йорітомо видав, а імператорський двір ухвалив, під тиском самураїв, серію законів про сьогунат (бакуфу) - політичну систему, в межах якої тенно залишався верховним жерцем сінто і лише офіційним, номінальним главою держави. Вся політична, економічна й судова влада згідно з новим законодавством зосереджувалася в руках сьогуна. Сьогунська ставка (бакуфу) була розташована в місті Камакура на березі затоки Сагамі, а при дворі імператора в Кіото заведено посаду легального сьогунського наглядача - міністра для зв'язків із режимом Камакури.


Захопивши владу, Мінамото енергійно почали розбудову самурайської державності з центром у Камакурі. Паралельно з безвладними апаратами імператора та екс-імператора вони створили централізований бюрократичний апарат військової влади, очолюваний сьогуном, який реально правив країною. Для запобігання селянських бунтів Йорітомо скасував усі недоїмки й виділив кошти на відбудову поруйнованих храмів, чим збільшив соціальну базу мілітаризованої влади, а для заспокоєння душ переможених Тайра збудували спеціальний буддійський храм Амідайї.


Але невдоволеною владним засиллям самураїв залишилась аристократія, яку очолив імператор Готоба. Мріючи перехопити владу як інсей, він у 1198 р. зрікся престолу, а в наступному році загинув Йорітомо (його скинув норовистий кінь, і сьогун помер, сильно вдарившись об землю). Готобу підтримали Кудзьо (аристократична родина, що відокремилася від Фудзівара), оригінальним оформленням політичного антикамакурського союзу в 1205 р. стала поетична збірка “Сінкокін вакасю” (“Нова збірка старих і нових пісень Ямато”), куди увійшли вірші Сайтьо (1118 - 1190), Фудзівара Йосіцуне (1169 - 1206), Фудзівара Тосінарі (1113 - 1204), інсея Готоби та інших аристократичних авторів.


А в Камакурі нащадки Йорітомо (наступні сьогуни) проявили себе як немічні та слабкодухі правителі. Владу там захопив рід Ходзьо, лідер якого Токімаса проголосив себе сіккеном (“держателем влади”) - своєрідним канцлером при дворі сьогуна. За спробу опору прибічники Ходзьо знищили в 1203 р. чергового сьогуна Мінамото Йорійє, після чого Токімаса зобов'язав наступних сьогунів брати собі “сьогунш” виключно з родини Ходзьо, яка стала лідером японського самурайства.


Протистояння інсей, дворів тенно (де володарювали Кудзьо) і сьогуна (де хазяйнували Ходзьо) продовжувалося з перемінним успіхом до 1221 р., аж доки, зібравши всі наявні сили, придворна аристократія не розв'язала відкриту війну з метою повалення військово-самурайської диктатури. Для розгрому численних, але погано організованих і навчених загонів опозиції Ходзьо мобілізували три армії (190_тис. самураїв), і двобій завершився цілковитим розгромом антикамакурських сил.


Японія бурхливо розвивалася. Якісно новий етап настав у розвитку історичних знань: на зміну літописно-хронікальним творам прийшла історична наука, засновником якої став виходець із роду Кудзьо монах Дзіен (1155 - 1225). Його твір “Гукансьо” (“Записки дурня”) був першою на островах спробою не просто вести хроніку подій, а критично аналізувати минуле, визначати соціальні закони й періоди розвитку суспільства, виробляти політико-історичні концепції для “наукової інтерпретації” історії Японії.


Прихід до влади самураїв справив великий вплив на японську літературу, в якій неабиякої слави зажили гункі (“військові повісті”). Шедевром цього жанру вважається “Хейке-моногатарі” (“Повість про родину Тайра”), створена монахом Юкінага наприкінці ХІІ ст. Поряд із буддійською скульптурою, в традиціях якої творили Кокей (ХІІ - ХІІІ ст.), Ункей (пом. у 1223 р.) і Кайкей (ХІІ - ХІІІ ст.), з'явився світський жанр скульптурного портрета: статуї настоятелів, сьогунів, сіккенів, видатних полководців і знатних вельмож почали встановлювати в храмах. Із Китаю до Японії прийшли нові буддійські течії, серед яких особливу популярність здобули Дзьодо (кит. Цзінту - “Чиста земля”) і Дзен (кит. Чань - “споглядання”). Останню привіз на острови китайський монах Лінь-цзи (япон. Ріндзай), а першим японцем - адептом дзен-буддизму - став Ейсай (1141 - 1215) - засновник традиції “чайної церемонії”.


Стабілізацію самурайської влади юридично закріпила у 1232 р. збірка законів “Дзьоей сікімоку” (51 стаття), у яку вперше ввели клятву вірності самурая сюзеренові. У заколотників конфіскували 3 тис. земельних маєтків, а в Кіото розташували постійний гарнізон камакурських військ. Клан Фудзівара у 1252 р. поділено на п'ять гілок, кожна з яких по черзі контролювала посади регентів-канцлерів - це призводило до чвар серед аристократів і давало спокій Ходзьо. Пізніше на дві гілки (Дзімьоїн та Дайкакудзі) поділили імператорський рід, й інспіроване сіккенами протистояння між двома відгалуженнями роду тенно забезпечило Ходзьо постійну роль посередника у внутрішньоімператорських конфліктах.


Після воєнної перемоги, розколовши ряди конкурентів, Ходзьо стали повними та беззаперечними диктаторами Японії, єдиною реальною силою в політичній системі країни. Але Японію чекало нове випробування. Вперше за часи існування японської держави над нею реально нависла загроза іноземного поневолення з боку монголів.


Прелюдією до агресії стало прибуття до Японії у 1266 р. монгольського посольства, направленого ханом Хубілаєм, з пропозицією визнати васалітет “Країни Вранішнього Сонця” щодо хана. В традиціях далекосхідної дипломатії монголи сприйняли китайську концепцію “Серединної держави” та “варварського оточення”, а оскільки вони вважали себе правонащадками великих імперій Китаю, то подібна дипломатична пропозиція здавалася їм цілком виправданою. Ходзьо спочатку промовчали, а коли такі ж посольства прибули у 1268 і 1269 рр., відповіли категоричною відмовою. Війна стала неминучою.


Найімовірнішим об'єктом безпосереднього вторгнення вважалася глибока бухта Хаката (Кюсю), куди могли заходити гігантські кораблі, з яких можна було висадити масований десант. Саме тут японські правителі зосередили самураїв Кюсю й Сікоку і збудували хитрий оборонний мур уздовж усього узбережжя бухти довжиною 6,5 км. Стіну збудували біля урізу води, тому агресор не міг впритул підвести до стіни кораблі, а на вузьку смугу землі перед стіною одночасно могло десантуватися лише небагато вояків: решта нападаючих змушені були б чекати в човнах, коли на узбережжі звільниться місце для висадки. Форти Хаката, наче добра мишоловка, запрошували нападаючих десантуватися на берег, але діяли не згірше капкана, перемелюючи частинами хвилі атакуючих. Для стеження за континентальним узбережжям споруджено безліч дрібних кораблів-човнів (“москітний флот”), які могли одночасно нападати на великі, але громіздкі й неповороткі судна-гіганти потенційного агресора.


У 1274 р. гігантський флот монголів (300 великих і 500 малих кораблів) із 30-тисячним десантом монголо-китайсько-корейських вояків захопив кілька японських островів (Цусіма, Ікі) й, злякавшись мурів Хакати, спробував висадити десант у мілководній гавані Імацу (Кюсю), але процес десантування шлюпками з великої відстані відбувався повільно, і японці атакували інтервентів. Щоб відігнати самураїв, кораблі почали обстрілювати японське узбережжя із вогнеметних машин, та захисникам допомогли випадок і природа. Від випадкової стріли загинув командир ескадри вторгнення “адмірал Лю”, а під вечір налетів тайфун, який відправив на дно 200 кораблів інтервентів. Загарбники відступили.


У 1278 р. на острови знову прибуло посольство від хана Хубілая з вимогою визнати васалітет Японії, і знервований Ходзьо Токімуне наказав стратити послів. Такого монголи не прощали: тепер у разі монгольського завоювання Японію чекали тотальне спустошення та масова різанина, геноцид, про що свідчили масштаби нової агресії.


У 1281 р. до японських берегів рушили дві ескадри імперії Юань: північна (900 кораблів), побудована корейцями, з 40-тисячним монголо-корейським десантом, і південна (3500 кораблів китайського походження, з яких 1/10 становили судна-гіганти - “плаваючі коштовності”) із 100-тисячним монголо-китайським десантом на борту. Після кривавих сутичок північна ескадра окупувала острів Такасіма, але основний удар завдали “південні” - вони рушили на штурм Хакати.


53 дні (з 23 червня до 14 серпня 1281 р.) тривала грандіозна битва, коли юаньський флот атакував, а японці, спираючися на свої укріплення, мужньо відбивалися. Монгольська зброя, військова техніка, тактика явно переважали бойове мистецтво гордовитих бусі, але 14 серпня налетів тайфун, який потопив майже весь юаньський флот разом із десантом і командувачем Ваном. Залишки армади в паніці втекли на континент, а монголо-корейський десант на Такасімі самураї вирізали. Ураган, який урятував, таким чином, незалежність японської держави, назвали “божественним вітром” (камікадзе).


Монгольська навала провалилась, але її наслідки виявилися руйнівними для влади Ходзьо. Колосальні військові витрати розорили більшість селян, а самурайство перестало існувати як єдиний стан: серед бусі з'явилися даймьо (великі землевласники), тюген (заможні, кіннота) й асігару (бідні вояки, піхота). Розорені селяни й асігару втрачали землі, що підривало систему сьоенів - економічну базу сьогунату. Ходзьо втратили більшість вояків (асігару не мали коштів на озброєння, та й захищати їм було нічого), зате посилилися торгово-ремісничі кола, особливо на півдні, де діячі “москітного флоту” перетворились на вако (піратів-купців) за сприяння місцевих самураїв. “Ділова активність” вако охопила все далекосхідне узбережжя, до Філіппін та Індонезії. Протягом століть набіги японських піратів стали прокляттям Східної Азії, проте, крім піратського промислу, вако вели торгівлю з Китаєм, Кореєю, В'єтнамом, Індонезією.


Розорення дрібних землевласників замінило систему сьоенів системою даймьо (великих земельних володінь). Магнати (даймьо) перестали коритися владі, тому, бажаючи зберегти земельний фонд дрібного та середнього самурайства, Ходзьо з 1297 р. почали анульовувати угоди щодо продажу, застави чи “дарування” самурайських земель, з безоплатним поверненням майна військовим. Зубожіння бусі це не припинило (бо непосильні податки залишилися), зате посварило сіккенів із лихварями, торгово-ремісничими колами й тісно пов'язаним з ними південно-західним самурайством: у країні з'явилися акуто (“погані загони”) антикамакурських самураїв. Намагаючись утримати владу, що вислизала з їхніх рук, Ходзьо монополізували всі ключові посади в уряді бакуфу, але, втративши колишні фінансові й військові можливості, не могли зберегти колишній авторитет.


Бурхливі політичні події викликали глибоку ідеологічну еволюцію - ренесанс сінтоїзму: його клановість створювала ілюзію захищеності людини в умовах кривавих воєн, а “божественний камікадзе”, що врятував японську незалежність, на думку японців, послали сінтоїстські боги. В буддизмі з'явилася перша, суто японська за походженням, секта Хокке, засновником якої був монах Нітірен (1222 - 1282).


На початку ХІV ст. в Японії з новою силою спалахнули усобиці. Сіккенам перестали коритися даймьо, а рід Ходзьо став однаково ненависним і для самураїв південно-західних районів, що активно розвивалися, й для місцевих торгово-лихварських кіл, і для аристократії. Лідером антикамакурського політичного блоку став імператор Годайго з лінії Дайкакудзі (1288 - 1339), який 1318 р. зійшов на престол. В Японії визріли умови для тимчасового відновлення прямого імператорського правління.


Годайго був високоосвіченою людиною, поетом, знавцем буддизму й неоконфуціанства (чжусіанства), а його політична програма передбачала повалення сіккенівської диктатури й відновлення прямого правління тенно - системи, що панувала в Японії у другій половині VІІ - VІІI_ст. Вперше Годайго спробував повалити владу Ходзьо у 1324_р., але заколот було розкрито, а його організаторів покарано. Імператора від розправи врятувало лише “божественне походження”.


У 1331 р. спалахнуло нове повстання, але й воно зазнало поразки. Годайго втік, переодягшися в жіноче вбрання, та невдовзі його схопили.


За організацію двох антикамакурських заколотів у березні 1332 р. Ходзьо скинули Годайго і заслали його на пустельні острови Окі, а новим тенно сіккен Ходзьо Хідетокі (1326 - 1333) проголосив Когена з лінії Дзімьоїн. Але розбитих імператорських вояків (до 10 тис.) зібрав принц Ясутокі, якого підтримали впливові самураї-даймьо Кусунокі Масасіге й Нітта Йосісада, невдоволені політико-економічним розвалом, що панував у країні. Коли Годайго у лютому 1333 р. втік з Окі, його сили налічували вже 100_тис. вояків, до яких одразу приєднався даймьо Асікага Такаудзі (1305 - 1358), армія якого налічувала 20 - 50 тис. самураїв.


У травні 1333 р. спільними зусиллями союзників камакурські війська були знищені, сіккен Хідетокі втік на Кюсю, де й загинув, а весь рід Ходзьо переможці вирізали до ноги.


“Реставрація Кемму”. Утворення сьогунату Муроматі. Японія в епоху “двох династій”. У червні 1333 р. Годайго повернувся в Кіото і знову став імператором. Ця подія дістала у традиційній японській історіографії назву “Реставрація Кемму” (“Розбудова та військова міць”), політичною програмою якої проголошено “єднання знаті й самураїв” (кобугаттай). Годайго ліквідував усі владні надбудови, зокрема чиновницькі апарати інсея, сьогуна, сіккена тощо й відновив пряме імператорське правління в Японії. Однак епоха Кемму не була тривалою (1333 - 1336). Аристократично-імператорський уряд виявився неспроможним компетентно керувати економікою, а знання філософії, поезії та мистецтва, чим славилася родовита знать, мало допомагали в державних справах.


Зовні все виглядало благополучно: війни скінчилися, країну замирили, бюрократичний апарат скоротили, в сільському господарстві врожаї збирали двічі на рік, а гасло кобу-гаттай настроювало на відбудову економіки й бережне ставлення до військових. Одначе непродумані витрати, й особливо воєнні видатки, змусили Годайго ввести п'ятипроцентний податок на майно губернаторів, що підірвало його авторитет у провінціях. Загрузнувши в боргах, імператор видав указ про їхнє скасування, що викликало невдоволення лихварів, а самураї замість поліпшення свого фінансового стану були “нагороджені” додатковими податками й “увагою” нових шпигунів. Для керівництва останніми Годай<192>о навіть завів нову урядову посаду (муся-докоро). Значно обмежили, в порівнянні з губернаторами цивільної імператорської адміністрації, повноваження військово-самурайських намісників у провінціях. Отож, за неповних три роки такого правління в Японії визрів грунт для відродження сьогунату, що й відбулося у 1336 р.