Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   54


До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи, і бюджет знову отримав позитивне сальдо. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням) став ареалом світової торгівлі, куди йшли товари з усього світу. Прянощі, цінна деревина, коштовності й фарби з Індії та Індонезії; шовк, порцеляна й мускус із Китаю; олово Сіаму; перли, діаманти, смарагди, сапфіри й рубіни Шрі-Ланки; яшма Мавераннахру (Середня Азія); бірюза Ірану; гірський кришталь Вірменії; мальдівські кокоси; тюркські та слов'янські хутро й невільники обмінювалися тут на рис, овочі, льон і папірус Єгипту; папір, скло й метали Сирії; цукор Хузистану; залізо Кермана й Фергани; арабську зброю; шовк, пахощі й фрукти Персії; килими Багдада, а найбільшу славу здобули місцеві тканини, назви яких стали інтернаціональними: атлас (гладенький шовк), дама (тонке полотно з Дамаска), балдахін (багдадська тканина) тощо. Поширилося виробництво барвників і квітів.


Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевих грабіжницьких набігів), але масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджет залишався стабільним, зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносно невисоких податків підтримало державні фінанси.


Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітських проповідників, які пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіх проблем: впровадження тотальної соціальної та майнової рівності через насильницький перерозподіл майна від багатих - бідним. Результатом демагогічних закликів та обіцянок стало грандіозне повстання в Мавераннахрі, яке очолив валяльник вовни або вибільник тканин, чаклун і віщун Хашим ібн Хакім на прізвисько аль-Муканна (“Закритий покривалом”), бо на людях він завжди ховав обличчя під златотканим запиналом. Своїм попередником-пророком Муканна оголосив загиблого Абу Мусліма (в канцелярії якого недовго служив дрібним секретарем) і в 776 р. підняв десятки тисяч зневірених людей на повстання. Ставкою Муканни стала фортеця Сонам (біля суч. Кеша).


За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тут під білими прапорами, розбили кілька аббасидських армій, а в 778 - 779 рр. їх підтримали “червонопрапорні” маздакіти в прикаспійському Гургані. Лише жорстокий і на горе повсталих дуже талановитий халіфський полководець Саїд аль-Харіши придушив спочатку “червоних”, а на початку 780-х років поступово ліквідував і “білих” маздакітів. Муканна, оточений ворогами в Гераті, “підійшов до печі, зняв свій одяг і кинувся у вогонь... Тому він і спалив себе, щоб народ думав, що Муканна піднявся на небо, щоб привести звідти ангелів... і щоб, таким чином, віра його залишилася у світі"4. Рештки опору Аббасиди придушили жахливими репресіями.


Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харуна ар-Рашида (“Прямуючого”, 786 - 809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфа Хаді (785 - 786), котрий, у свою чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірною опорою халіфа, господарство й чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували досить стабільно, а військо, кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішно ліквідувало всі негаразди (зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майже не вів, а ті, що вів, були переможними: у 806 р. мусульманський флот блискавично окупував Кіпр, захопивши 16 тис. полонених.


Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткам світового рівня. Славетним правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.). Сирійська родина християн Бахтішо (один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура від виразки шлунка) протягом семи поколінь становила хребет арабської медицини, використовуючи у своїй практиці досконалу систему діагностики (за пульсом), трави, мінерали, гімнастику і дієтологію. Придворний лікар халіфа Харуна ар-Рашида перс ібн Масавейх почав масово перекладати арабською медичні трактати греків. У VІІІ - ІХ ст. зусиллями поета-редактора Абу Таммама побачила світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”), а трохи раніше склали аналогічну “Муаллакат” (“Нанизане”). Найвидатнішими поетами епохи стали: вільнодумець Абу Нувас (? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілесних утіх; аскет і переконаний песиміст Абу-ль-Атахія (? - 828), який, будучи гончарем, писав на дозвіллі вірші й викривав у них розбещеність халіфського двору. Багдад прикрасили унікальні архітектурні пам'ятки, серед них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційні резиденції багдадських халіфів.


Проте, скориставшись здобутками попередників, Харун ар-Рашид започаткував і занепад халіфату. Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіф сприяв масовому поширенню пільгового, неоподатковуваного церковного ісламського землеволодіння (вакф). Втративши етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфат залишився <%2>без боєздатної монолітної армії (ополчення арабів як<%0> панівного народу-воїна), тому для збільшення війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, а службу державі, що в комплексі зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). У рільництві з'явилася регіональна спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну та цукрову тростину; Північна Африка - маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукрову тростину; Аравія_ - фініки; Ірак - пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городні та баштанні культури; а арабські скакуни поширилися всюди). Але виробництво зростало дуже повільно, процвітала лише торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млн дирхемів!) шляхом обдирання виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навіть для Сходу, а величезний гарем (де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100 золотих динарів на день5) “з'їв” бюджет.


Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союз із франкським імператором Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!), але до спільних операцій справа не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї “ромеї” зупинили арабів у районі Анкіри (суч. Анкара). Якщо ж урахувати, що дружиною візантійського василевса Льва Ісавра була хазарська княжна, зрозуміло, чому активність арабів одразу скували набіги візантійських союзників хазарів з півночі.


Найбезглуздішим актом безвольного, але кривавого Харуна ар-Рашида стало знищення Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803 р. Родину вчорашніх всесильних чиновників після страшних тортур вирізали поголовно, главу роду візира Ях'ю живим прибили цвяхами до брами Багдада, на якій він сконав у жахливих муках, а їхнє майно конфіскували, чим тимчасово залатали дірку в бюджеті. Проте гроші швидко скінчилися, а талановитих адміністраторів знищили, що спричинило цілковитий розлад у державному діловодстві. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харун ар-Рашид помер від “швидкоплинної хвороби”, яка стала наслідком безладного життя та ласолюбних надмірностей, він залишив спадкоємцям незакінчену жевріючу війну, розорені фінанси й безконтрольний державний апарат, на що нашарувався розклад усередині арабського етносу.


Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітний арабо-мусульманський етнос на строкату сукупність ворожих субетносів. Такий народ не міг більше тримати владу в халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією. Із торгівлі арабів витіснили вірмени й іудеї, з науки та діловодства - перси, з виробництва - маси рабів-полонених, а також куплених африканських рабів (зінджів), яких використовували як слуг, євнухів, гаремних одалісок і масово у виробничій сфері - на зрошувальних роботах, у копальнях, ремісничих майстернях, на пасовиськах і в садівництві. Політику почали вершити самі напівкровки.


Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися за владу. Війна, насичена зрадами, інтригами й звірствами, тривала п'ять років, у ній брали участь армії в десятки тисяч вояків, а переміг син невільниці-персіянки аль-Мамун (813 - 833), який знищив свого попередника - старшого брата, сина арабки халіфа аль-Аміна (809 - 813). Араби збунтували Багдад, шиїти повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпеку становило повстання хуррамітів (“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньою ідеологією став жахливий маздакізм. Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан і Західний Іран, а очолив його фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називав своїми попередниками пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма та Муканну. Кількість його прибічників постійно зростала, а дезорієнтована, дезорганізована, напіврозвалена халіфська армія виявилася безсилою. Навіть зменшення податків з 1/2 до 2/5 урожаю не згасило розпал повстання, але підірвало фінанси халіфату.


Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот і регулярна гвардія професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількість залишалася невеликою. Ополчення арабських племен (джунд), які раніше завоювали половину світу, втратили боєздатність унаслідок розкладу арабського етносу, а юрби “борців за віру” (добровольців, що служили за частку від ганіми) формувалися переважно з декласованих елементів і теж високими бойовими якостями не вирізнялися.


Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунт єгипетських коптів, після чого збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвало фінанси халіфату. Всі спроби халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітів результатів не дали, тому його наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувати військо.


Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ - рабів (!), яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи та Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати, караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут. Раби-гвардійці (тюрки, слов'яни, бербери, негри тощо), не пов'язані з місцевим населенням, були зобов'язані своїм привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабами якого гулями вважалися. Тому спочатку це зміцнило централізовану владу та дало реальні плоди у війнах.


Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насамперед із прикаспійських горців - дейлемітів), але вони служили виключно в піхоті.


За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромив хуррамітів і захопив у полон Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у 838 р. Бабека за халіфським наказом після жахливих тортур четвертували разом із братом Абдаллахом. Трохи раніше, відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійних головорізів, Бабек уклав антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом (829 - 842), персами-зороастрійцями та християнськими князями Вірменії й Кавказької Албанії, але всіх їх непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушили повстання циганського племені зутт у Південному Іраці (820 - 838), сирійців під проводом Абу Харба (840 - 842), а трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851 - 855).


Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвали державну єдність халіфату. Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788 - 974), лише формально залежними від багдадського престолу стали деякі еміри (“намісники”): Тахіриди Хорасану (821 - 873), Саманіди Мавераннахру (821 - 999), Аглабіди Тунісу й Алжиру (800 - 909), Саффариди Сістану (861 - 900), Тулуніди Єгипту (868 - 905). Усі вони номінально визнавали свою залежність від халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютно незалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики.


У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. У прямому управлінні Аббасидів залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, Східне Середземномор'я, але на цих землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн та чвар дало новий поштовх розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.


У ІХ ст. остаточно оформилися дві провідні течії суннізму: ханбалізм (засн. Ахмед ібн Ханбаль (? - 855)), що поширився на Сирію, Ірак та Аравію, й шафіїзм (засн. Мухаммед аш-Шафії (? - 820)), ареалом якого стали Нижній Єгипет, Хіджаз, Південна Аравія, Східна Африка й Палестина. Халіф аль-Мамун заснував у Багдаді “Дар аль-Хикма” (“Будинок науки”) - синтез академії, бібліотеки, обсерваторії та колегії перекладачів. В індійців араби запозичили цифрову систему з використанням нуля, а на рубежі ІХ - Х ст. арабською мовою переклали астрономічні й географічні трактати Птолемея (ІІ ст. н.е.). В галузі астрономії й математики прославили свої імена аль-Баттані (ІХ ст.) і аль-Хорезмі (ІХ ст.); географії - ібн Хордадбех (ІХ ст.), аль-Істахрі (Х ст.), ібн Хаукаль (Х ст.) та аль-Мукаддасі (Х ст.); медицини - Абу Бекр ар-Разі (? - 925); філософії_ - аль-Кінді (ІХ ст.) та аль-Фарабі (Х ст.); теології - аль-Ашарі (X ст.) та аль-Матуріді (X ст.). В Х ст. зусиллями поета Абу-ль-Фараджа Ісфаханського побачила світ ще одна збірка староарабської поезії “Китаб аль-агані” (“Книга пісень”). Серед видатних істориків епохи варто виділити арабомовних персів: панегіриста великих арабських завоювань аль-Белазурі (? - 892), історика Багдада ібн Абу Тахіра Тайфура (ІХ ст.), автора першої в арабській історіографії “Всесвітньої історії” аль-Якубі (? - 892) та творця колосальної історико-географічної енциклопедії аль-Масуді (Х ст.), а вершиною аббасидської історичної думки визнано праці ат-Табарі (? - 923) - автора грандіозного й неперевершеного за масштабами історичного зводу “Історія пророків і царів”. При багдадському дворі уславилися співаки й музиканти Ібрахім та Ісхак Мосульські, Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).


На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії. Серед сотень поетів виділяються суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирик аль-Мутаннабі (? - 965) - син водоноса, вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобули повсюдну популярність. Тоді ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками (новели) аль-Хамадані (? - 1008).


Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувала гордовитих багдадських арабів, що розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше, відчували себе “панами світу”. Аль-Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційну резиденцію до квітучої Самарри (приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху від Багдада), де придворні архітектори збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володар правовірних” остаточно залишився віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силою при дворі, вже не вважали своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо за правління аль-Мутасіма гвардія однозначно була фактором централізації й стабілізації режиму, то його наступникам пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфам і міняти правителів на свій розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.


Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - “невірних”). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церков і синагог, удвоє збільшили джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.


У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, який чергового разу відмовився збільшити їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” міняли халіфів ще чотири рази, після чого Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямських генералів. Доходи держави падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис. гулямів становила 2 млн золотих динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату), вдесятеро скоротилися золото-срібні запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишках стабільності в Багдадському халіфаті завдали нові повстання та руйнівні дії релігійно-єретичних сект.


У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкірі раби-зінджі.


З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманих масштабних іригаційних нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат, засолонення грунтів благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безплідні солончаки перетворилася значна частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти, тому саме тут халіфат зосередив десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти під пекучим сонцем усю сіль, щоб відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявилася жахливою (сіль виїдала очі, руки, не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходили епідемії), її результативність - нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачити й вибрати руками чи лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищили будь-які побоювання, й у 869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвом фанатичного ворога Аббасидів хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджів приєдналися деякі племена аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї й багатства. Спільними зусиллями повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак, вирізаючи непокірливих, грабуючи й перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки з полонених зінджів знімали шкіру живцем.


Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли за будь-які межі, й лише вирізавши всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для них країні), опір зінджів зламали у 883 р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повстали кармати, які номінально вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідували жахливе вчення самознищення маніхейського типу.


Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765 р. помер шостий і останній загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційний син-спадкоємець якого Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів по смерті Джафара визнали своїм сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799), логічно вважаючи, що мертвець не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти); проте не всі погодилися з порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат: вони обрали сьомим імамом його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, тому дістали назву шиїти-ісмаїліти.


Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти, тому із самого зародження секта діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династична партія, змушена була творити власну ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійський перс, лікар-окуліст за фахом Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).


Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, бо складається з частини, доступної всім сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані, еліта секти, але основні його тези - відомі.


Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного з яких знаменувався приходом натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус), Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт (“мовчун”): Аарон у Муси, апостол Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. На відміну від суннітів, які теж визнавали цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїліти чекали майбутнього приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриє повністю божественну істину й керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь. Пеклом ісмаїліти називали незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світ вважали ілюзією, віддзеркаленням іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожному дзеркалу, праве та ліве міняються місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а халіфи, еміри, лихварі, судді та інші представники поганої кривавої неправедної влади стають рабами, слугами, мучениками тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ, адептам пропонували вірно служити в ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати будь-які накази сектантської верхівки, а для знищення неправедного існуючого буття ліквідовувалися будь-які морально-етичні гальма й оголошувалося допустимим усе, що сприяє загибелі реального світу (неправда, вбивство, насильство, підступність, зрада тощо). Серед сектантів пропагувались ідеї соціальної й майнової рівності, практикувалися колективні трапези з оргіями.


Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітів оголосила його останнім сьомим імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) і почала чекати Мухаммеда як аль-Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія (“семеричники”). Тривалий час їхня пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Ірак залили кров'ю, “семеричники” використали відчай зневірених людей: у 890 р. проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, що купилися на демагогічну пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).


Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирував кривавий смерч, який халіфські гулями спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.


Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившись тут, створили власну державу з центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїд аль-Джаннабі у 899 р. Бахрейнська держава карматів на два століття стала прокляттям ісламського світу. Вона являла собою демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де 20 тис. пануючих карматів-вояків жили цілком на державний кошт на комуністичних засадах, а 30 тис. рабів (куплених і захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнна здобич забезпечували їм матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й не будували, ворогами вважали всіх неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничий атеїзм, ніж теологічну доктрину (її розробкою та поширенням займалася продумана освітянська система - ат-талім).


Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллю жорстокість наганяли жах на весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму й виставляли варту на мурах. Особливо розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914 - 943) - сина засновника держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, де варварськи повбивали всіх мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбль храму Адітьї, а в 930 р. вдерлися до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби. Абу Тахір наказав розпиляти його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті, засвідчивши повний розрив з ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського халіфа аль-Мансура (глави всіх ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку за викуп.