Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   54


Після двірцевого перевороту 1090 р. й смерті Нізара саме Хасан ас-Сабах як запеклий фатімідський фанатик очолив рух захисників прав покійного Нізара на халіфат, але сил у фанатиків не вистачило, а репресії з боку Бадра аль-Джамалі не давали нізаритам підстав для оптимізму. Тому відбулася їхня масова втеча в гори Західної Персії, де вони й заснували державу нізаритів (або неоісмаїлітів) із центром у неприступній гірській фортеці Аламут (“Орлине Гніздо”) північніше Казвіна.


Ідейне підгрунтя молодої держави становив крайній ісмаїлізм, а союзниками виступила частина непримиренного антиаббасидського крила Алідів (крайніх шиїтів-імамітів), один з яких теж проголосив себе махді, надавши Хасану ас-Сабаху статус свого прем'єра-заступника. Але реальним творцем і лідером нізаритської держави став саме Хасан ас-Сабах (який дістав титул “шейх аль-джибаль” - “старець гори”), а залякані Аліди невдовзі продали свої права на лідерство за 3 тис. золотих динарів, радіючи, що лишилися живими. Так у руках Хасана опинилася влада над розгалуженим проалідським підпіллям, яке посилили неоісмаїлітські фанатики - й утворилася сила, перед якою понад 150 років тремтів ісламський світ. “Гірські старці” (нізаритські вожді, яких загалом змінилося вісім) теж мали свої таємниці, але їхня активність більше проявилася на шляху політики, основою якої неоісмаїліти вперше зробили індивідуальний терор.


Убивць-терористів готували в гірській фортеці Ламасар, де після спеціального навчання (мови, мистецтва вбивати, мімікрії) та кардинальної пронізаритської “промивки мозку” випускникам-фідаям (“борцям за віру”) давали покурити гашишу (сильний наркотик), щоб вони подивилися “під кайфом”, яким є отой задзеркальний блаженний світ, куди можна потрапити в разі смерті при виконанні волі вождя. Після такої процедури фідаї-нізарити нічого не боялися, бо мріяли про смерть, і виконували будь-які накази керівників секти, діючи як терористи-смертники.


Неоісмаїлітський монстр наводив жах на весь “цивілізований світ” протягом ХІІ - ХІІІ ст. Його жертвами стали сотні ворожих нізаритам полководців, правителів, чиновників, науковців. У більшості європейських мов слово асасін (похідне від гашиш) досі означає “убивця”. Їх ненавиділи, але ще більше боялися, а тому довго ніхто не міг подолати діяльність жахливих сектантів. Як ракова пухлина, нізарити розширяли свої володіння в Кухістані, Фарсі, Дамгані, Азербайджані, будували неприступні фортеці в горах Ельбрусу та готували нових фідаїв. Тільки монгольський хан Хулагу - непереможний нащадок Чінгіс-хана - не відступив перед жахливою силою невловимих убивць: у 1256 р. монголи методично знищили всі неоісмаїлітські твердині, включаючи Аламут. Полонених не брали.


Монголи звільнили світ від страхітливої секти, але її осколки розбіглись і втекли до Індії, де нізарити осіли до ХІХ ст. Нині неоісмаїлітські общини існують у 20 країнах світу, включаючи Індію, Іран, Афганістан, Кенію тощо. Можливо, асасіни ще не перевелися!


Політико-релігійний розкол породив дві підсекти всередині ісмаїлізму: нізаритів (яких репресіями вигнали з Фатімідської держави) й мусталітів (які погодилися з переданням спадкових прав на халіфат другому синові аль-Мустансіра - Мусталі - та визнали диктаторські повноваження вірмена Бадра аль-Джамалі). Та стабілізація фатімідського державного організму, здійснена Бадром шляхом жорстоких репресій, природно, виявилася нетривкою. Ісмаїліти знову відвоювали в сельджуків Східне Середземномор'я (включаючи Єрусалим), але ці зовнішньополітичні успіхи перекреслив Перший хрестовий похід (1096 - 1099), який ознаменував початок воєнно-колонізаційного й релігійно-експансіоністського руху європейських феодалів “за визволення Гробу Господнього та інших християнських святинь” на Близькому Сході<$FДокладно історія хрестових походів висвітлюється у відповідній частині курсу “Історія середніх віків”, присвяченій різноманітним аспектам середньовічної історії Західної Європи.>.


Хрестоносці захопили Тріполі, Едессу, Антіохію і в 1099_р. здобули Єрусалим. Диктатура вірменських генералів у Каїрі впала, а її місце заступило всевладдя мамлюцьких гвардійців, які ультимативними погрозами протягом наступних десятиліть викачували з безсилих Фатімідів нові й нові гроші, а ті, у свою чергу, грабували до нитки виробників. Лише каїрська мечеть аль-Акмар, збудована в 1125 р. з урахуванням кавказьких архітектурних канонів, зберегла пам'ять про домінування вірменських генералів у Єгипті.


Життя стало нестерпним, агресія хрестоносців тривала. “Франки” (західноєвропейські рицарі) захопили Аскалон, Газу, й у 1163 р. король Єрусалимського хрестоносного королівства Амальріх І (1163 - 1174), перейшовши Суец, вдерся в корінний Єгипет. У 1167 р. відбулася повторна агресія. Хрестоносці обложили Каїр і відступили лише тоді, коли домоглися від Фатімідів обіцянки виплатити колосальну контрибуцію. Ісмаїлітські халіфи так і не змогли організувати достойну відсіч агресорові й змушені були піти на союз із суннітами заради антихрестоносного єднання, результатом якого став крах халіфату Фатімідів.


Своїм безпосереднім союзником Фатіміди обрали напівнезалежного сельджуцького намісника Мосулу енергійного атабека (“князя”) Нур ад-діна (1146 - 1174), що вів “священну війну” з хрестоносцями в Сирії. На прохання допомоги Нур ад-дін відрядив до Єгипту військо й свого найкращого полководця - одноокого курда Ширкуха, а той взяв на війну й свого 20-річного племінника на ім'я Салах ад-дін ібн Айюб (європ. Саладін), який швидко проявив унікальні здібності воїна, полководця й політика. Спільними зусиллями мусульманам поталанило відбитися, але Ширкух помер від надмірного сластолюбства, й тому вже Салах ад-дін, ставши на чолі непереможного війська, офіційно ліквідував у 1171 р. інститут безсилих фатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правовірного суннізму. Тепер у руках Саладіна опинилися багатий Єгипет і сильна армія, тому не дивно, що після смерті від серцевого приступу Нур ад-діна Салах ад-дін сам оголосив себе султаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 - 1250), визнала його панування й Сирія.


Держава Айюбідів (1171 - 1250). Султан Салах ад-дін ібн Айюб (1171 - 1193) - один з найвидатніших політичних діячів середньовічного ісламського світу. Ревний сунніт, цей курд не був фанатиком, непереможний полководець, він не вирізнявся надмірною жорстокістю, будучи талановитим політиком, він ніколи не опускався до зради або відкритого обману, маючи, як східний деспот, цілковиту владу, матеріально жив досить скромно. Його не кляли піддані, боготворила армія, боялися вороги, і навіть у Європі Саладін здобув повагу й захоплення рицарів, поетів, хроністів і шляхетних дам. Сам Боккаччо співав йому дифірамби в “Декамероні”.


Спочатку Айюбіда спробували знищити асасіни, але Саладін чудом уник смерті, після чого став жити в дерев'яній клітці (з якої ніколи не виходив) при постійній варті. Правда, каральний похід проти нізаритів провалився, але наляканий його масштабами “Старець Гори” відкликав убивць та залишив сирійсько-єгипетського султана в спокої, й тоді Салах ад-дін взявся за хрестоносців.


“Франки” за ці роки вирізали кілька караванів з мусульманськими купцями та прочанами, а один з “воїнів христових” (Рейнольд де Шатьєн, володар фортеці Крак) умудрився захопити в полон і згвалтувати султанську сестру (!). Салах ад-дін оголосив джихад і з 30-тисячним військом вирушив проти хрестоносців. У битві при Хіттіні (1187) була знищена вся хрестоносна армія, єрусалимський король Гвідо потрапив у полон, а “Святе місто” капітулювало після місячної облоги. Від такої новини в Римі помер папа, й лише Візантія привітала султана з перемогою. Потім Салах ад-дін досить успішно відбився від грандіозного третього хрестового походу (1189 - 1192), в якому брали участь королі Англії (Річард Левове Серце) й Франції (Філіп Август) та імператор “Священної Римської імперії Германської нації” (Фрідріх Барбаросса). Крім Єгипту й Сирії, Айюбідам підкорилися Кіренаїка, Тріполітанія, Хіджаз, Ємен, Нубія, Північний Ірак і більша частина Палестини.


Знизивши податки, Саладін сприяв швидкому господарському відродженню держави, взаємовигідні економічні угоди з Венецією й Генуєю розчистили айюбідським товарам (тканини, цукор, масла, зерно) шлях на європейські ринки, а мито з транзитних індійських товарів (тканини, прянощі, предмети розкоші) збагачувало айюбідську скарбницю.


Арабо-єгипетську науку прославили: творець енциклопедичної історії природничих наук аль-Кіфті (ХІІІ ст.), автор першої у світовій науці концепції легеневої циркуляції крові ібн ан-Навіс (ХІІІ ст.), геніальний окуліст ібн ан-Накід (ХІІ ст.), видатний історик ібн Халлікан (ХІІІ ст.), який написав цілий фоліант біографій видатних ісламських політиків, науковців і релігійних діячів (загалом 865 біографій, що вдесятеро більше, ніж у Плутарха).


Проте спадкоємці Салах ад-діна значно поступалися засновникові династії й людськими якостями, й талантами політика та полководця. По смерті славетного султана його сини перегризлися за владу, держава розпалася, при дворах, як і раніше, запанували демонстративна розкіш і надмірності (заради яких знову знекровили шаленими податками виробництво), а Єгипет тероризували хрестоносці. Врешті-решт це набридло армії, й політику взяла в свої руки мамлюцька гвардія. Останнім успіхом єгипетських Айюбідів був розгром біля Дамієтти чергового й останнього (восьмого) хрестового походу, організованого французьким королем Людовіком ІХ. Після розгрому армії Людовік потрапив у полон (після чого дістав прізвисько “Святий”) і вибрався на волю за колосальний викуп. Проте це не врятувало айюбідську династію. У 1250 р. неподільними владиками Єгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана (Муаззама Туран-шаха, 1249 - 1250) мамлюки зарізали за спроби обмежити їхні права та поновити султанський деспотизм, після чого в Єгипті запанувала мілітаристська диктатура рабської гвардії на чолі із султанами, котрих мамлюки самі саджали на престол військовими диктаторами (як у Римі епохи “солдатських імператорів”).


Держава мамлюків (1250 - 1517). Спочатку мамлюцькими султанами Єгипту ставали лише виходці з тюрків, яких називали мамлюками бахри (тобто “річковими”, бо військовий табір тюркського корпусу мамлюків був розташований на острові посеред Нілу). Цим султанам “за посадою” належали в державі мамлюків значні земельні масиви з родючими грунтами (хасс), а також усі мертві незрошувані землі (мават), але дедалі більшими ставали земельні володіння мусульманського духовенства (вакф), спадкові (ікта) та приватні ділянки (мульк). Відсутність міцної економічної бази робила султанів бахри вкрай залежними від мамлюцької гвардії, грошей такій владі завжди бракувало, а тому побори з підданих та транзитних купців залишалися високими, й лише постійні війни (воєнна здобич!) підтримували фінансовий імідж династії. Мілітаризація мамлюцького Єгипту перевершила будь-які розумні межі, але саме вона давала змогу каїрським султанам протягом тривалого часу зберігати суверенітет власної держави й підтримувати в ній певну стабільність, а заради останнього піддані на ісламському середньовічному Сході готові були багато терпіти.


У 1260 р. удару по мамлюках спробували завдати монголи, організувавши під егідою несторіанства “жовтий хрестовий похід”, але в битві при Айн-Джамуті (Палестина) мусульмани перемогли. Правда, мамлюцький султан Кутуз (переможець монголів) недовго святкував перемогу: невдовзі його знищив друг і соратник Бейбарс, який і став майже на два десятиліття наймогутнішим ісламським володарем (1260 - 1277).


Цей русявий, з одним блакитним оком і більмом на іншому оці колишній раб-гвардієць, що перетворився на владику, примусив тремтіти навіть мамлюків. Етнічна його належність мало відома (половчанин або слов'янин, можливо навіть русич), але як східний деспот Бейбарс був на своєму місці. Виняткова жорстокість, підступність, садистські схильності, хитрість і грубість дала йому змогу міцно тримати владу в руках і активно розширяти кордони своєї держави.


Першими жертвами великого войовника стали, звичайно, хрестоносці, держави яких Бейбарс скинув у море, причому в полон “франків” (західноєвропейців) не брали. А далі були Антіохія, Нубія, частково Лівія й Туніс, Хіджаз (включаючи Мекку й Медину). Вірну опору влади становили залякана армія, керована емірами (або беями), та розгалужений бюрократичний апарат на чолі з наїбом (першим міністром султанату). У виключну власність султана перейшла вся іригаційна система Єгипту.


Єгипет став монополістом (у зв'язку з руйнівними наслідками монгольських завоювань) в організації євро-індійської транзитної торгівлі, а шалені ціни в Європі на індійські прянощі (без яких не можна було зберігати довго більшість м'ясо- й рибопродуктів - холодильників тоді ще не було) покривали купцям будь-які митні побори (доходили до 35 % ціни товару) - і це збагачувало султанську скарбницю. Високе міжнародне реноме єгипетським султанам забезпечували також Аббасиди, що знайшли в мамлюків притулок після погрому Багдада монголами. Навіть страхітливі нізарити (асасіни) визнали себе в 1265 р. васалами Бейбарса, а після його смерті мамлюцький султанат ще за інерцією здобував перемоги протягом чверті століття, коли бахри підкорили сирійське Тріполі, Акку, Сідон, Тір, Бейрут і в 1303 р. розбили при Мардж ас-Суффарі монгольське військо Хулагуїдів.


Проте поступово мамлюцька верхівка повернула собі минулі привілеї, а гвардійці перестали боятися своїх султанів, з яких вибивали чергові грошові подачки. Як чужинці, мамлюки на землі Єгипту жили лише сьогоднішнім днем, грабуючи благословенну країну, аж доки не знедолили знову мирних фелахів (“землеробів”) і не задавили квітучу торгівлю драконівськими поборами. Останнім султаном бахри, який спробував повернути собі колишню владу, був Ладжин (1296 - 1299), за що й поплатився головою. Наступні султани знову перетворилися на безсилих маріонеток розгнузданих гвардійців. (Лише 4 султани бахри (з майже тридцяти) померли власною смертю, будучи на престолі, решта - або гинула, або втрачала владу в переворотах.) До всіх бід додалася жахлива епідемія чуми 1341 р., що забрала 900 тис. життів (!).


При пишному мамлюцькому дворі процвітали науки й мистецтва, працювали видатні історики Абу-ль-Фіда (? - 1332) та ібн Хальдун (? - 1406); султани Калаун (1279 - 1290), Насір ад-дін Мухаммед (1299 - 1309) та Хасан (1347 - 1351) прикрасили Каїр чудовими мечетями, що мають їхні імена. Тоді ж у Єгипті завершили кодифікацію славетної збірки казок “Тисяча й одна ніч”.


Політична чехарда підірвала позиції тюркських рабів-гвардійців, і в 1382 р. владу в Каїрі вибороли мамлюки бурджи (“баштові”, бо їхній табір розташовувався в цитаделі Каїра) “черкеського” походження. Нових султанів турбувало занепадаюче господарство, і друга мамлюцька династія (бурджи - 1382 - 1517) взяла курс на максимальне розширення рабовласницького сектора у виробничій сфері. Рабів (з військовополонених, а здебільшого куплених в Африці, на Кавказі і в Криму) десятками, сотнями тисяч почали використовувати на полях бавовника й цукрової тростини, в каменоломнях і ремісничих майстернях, як гаремних одалісок, євнухів і домашню челядь.


Масовий приплив безплатної робочої сили (яку примусили працювати жахливими показовими репресіями щодо непокірних і “лінивих”) фантастично здешевив товари та ненадовго збільшив обсяги виробництва. Єгипет знову масово продавав тканини, зерно й цукор, купуючи метал Західної, хутро й рабів Східної Європи, слонову кістку та невільників Африки, шовк і порцеляну Китаю, прянощі Індії. Доходи держави сягнули 4,3 млн золотих динарів на рік.


Свій слід у єгипетській культурі лишив історик аль-Макрізі (? - 1442), а мамлюцьку архітектуру прославили медресе й мечеть султана Каїтбея (1468 - 1496) - колосальний “мавзолей халіфів” (мамлюцьких султанів). В армії з'явилася вогнепальна зброя, придбана в Європі через венеціанських купців. Навіть напад непереможного “Залізного Кульгавця” Тимура (1400 - 1405) бурджи пощастило відбити.


Проте витрати на військо й флот, війни й пишний двір, науку й архітектурні дива зростали, а рабські латифундії та ергастерії розорили безплатною продукцією єгипетських селян і ремісників. Мамлюки черкеського, тюркського, грецького й татарського походження періодично вирізали в Каїрі одне одного, а прибулі розорені піддані люмпенізували місто, і хоча міський кат з ранку до вечора рубав руки злодіям, злочинність не вщухала. В 1422 р. Каїр знову знекровила чума, а коли в 1498 р. португалець Васко да Гама відкрив прямий шлях до Індії навколо Африки, Єгипет утратив митну монополію. Нищівного удару єгипетській економіці завдало ще й грандіозне повстання чорних рабів (середина ХV ст.), десятки тисяч яких працювали на плантаціях цукрової тростини. Фінансові труднощі змусили султанів удатися до псування монети, після чого торгівля в Каїрі занепала, виробництво розвалювалося, а в Індійському океані, Аравійському й Червоному морях та Перській затоці почалася грандіозна війна між португальськими піратами (яких підтримував королівський двір Лісабона) й мусульманами (підтримуваними Венецією) за панування на транзитних купецьких шляхах. Фінал її для мамлюків виявився сумним: у 1509 р. їхній флот пустили на дно біля Діу (Індія), а в 1516 р. в ослаблений Єгипет вдерлися турки-османи.


Долю битви при Алеппо (1516 р.) вирішила першокласна турецька артилерія, яка змела вогнем картечі неперевершену черкеську кінноту. Мамлюцький султан аль-Гурі (1501 - 1516) загинув у бою.


На війну з османами мамлюки зібрали з населення податки на 9 місяців наперед, тому турків єгиптяни (копти, араби, чорні раби) зустріли як визволителів, відкривши їм у 1517 р. браму Каїра. Останнього мамлюцького султана Туман-бея (1516 - 1517) за наказом турецького султана Селіма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава мамлюків перестала існувати.


Турецьке завоювання, звичайно, не означало цілковитий крах арабської культури. Арабські літератори, науковці й митці ХVІ - ХVІІ ст. не поступалися своїм великим попередникам витонченістю аргументів, яскравістю мови, образністю, але всі вони різними шляхами відтворили загальноарабське відчуття власного занепаду. Лише далекий Магриб (західна частина Північної Африки) зберігав останні традиції арабо-мусульманської державності доби середньовіччя.


Держава Ідрісидів (788 - 974). За правління дамаського халіфа Хішама (724 - 743) з династії Омейядів неомусульман-неарабів позбавили всіх попередніх податкових привілеїв, але спроби зібрати з ісламізованих берберів Магрибу харадж (замість ушру) викликали масове невдоволення і повстання під релігійним гаслом хариджизму. Крах династії Омейядів магрибці сприйняли з піднесенням, проте Аббасиди теж не зажили серед берберів великої популярності, що й використали Аліди, частина яких знайшла в Північній Африці порятунок від терору багдадських карателів. Так у 788 р. в Магрибі з'явився Алід Ідріс ібн Абдаллах, якого бербери визнали нащадком Пророка й законним претендентом на халіфат на противагу проперськи настроєним Аббасидам. У Магрибі запанував шиїзм.


І бербери, і пришельці-араби знайшли в Північній Африці свої екологічні ніші, тому спочатку майже не конфліктували, що забезпечило господарську й політичну стабільність теократичній ідрісидській державі (Ідріс І - 788 - 792 - назвався імамом). Берберів годувала пустеля Сахара, де вони пасли верблюдів і дрібну рогату худобу та брали мито з купців, що наживалися на золото-соляній та невільничій торгівлі з чорним Суданом, а араби торгували й вирощували на узбережжі Середземного моря бавовник, кмин, фініки й “зерно, що являє собою щось середнє між пшеницею й ячменем”2. Столицею невеликого, але стабільного й багатого імамату став Фес, заснований Ідрісом І.


У 792 р. Ідріса І отруїли таємні емісари багдадського халіфа Харуна ар-Рашида, та, спираючися на бойову міць берберських племен (з якими Ідрісиди навіть породичалися), імамат активно розширяв свої кордони й став одним із центрів антиаббасидського руху в ісламському світі. Проте релігійна концепція “боротьбизму” не може надовго об'єднувати людей, якщо вона не має позитивного конструктивного начала, й Ідрісиди, “зациклені” на ідеї відвоювання в Аббасидів халіфського престолу, не змогли згуртувати своїх строкатих підданих (серед яких були сунніти, шиїти-імаміти, хариджити, християни, іудеї, язичники, бербери, араби, євреї, залишки “ромеїв” і “франків” тощо). Крім того, берберські традиції (а берберками були матері більшості ідрісидських імамів) вимагали ділити батьківське майно (тобто державу) між усіма синами, і за правління Мухаммеда аль-Мустансіра (829 - 836) імамат перетворився на федерацію напівнезалежних державок, міст і вільних племен.


Політичні чвари відштовхнули від Ідрісидів берберські племена, і коли на рубежі ІХ - Х ст. у Північній Африці з'явились ісмаїлітські проповідники, бербери підтримали Фатімідів. У 917 р. берберське плем'я мікнаса під білими фатімідськими прапорами захопило Фес, і хоча в 948 р. Ідрісиди його відвоювали, відродити сильну державу їм уже не судилося. В 974 р. імамітська династія Ідрісидів упала, а її володіння поділили між собою ісмаїліти Фатіміди та кордовські Омейяди Андалусії (Іспанії) - сунніти.


Держава Альморавідів (1050 - 1146). Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично незахищеним, і цей вакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема плем'я хілаль), які покинули відносно перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель, завершивши цим арабізацію та суннізацію північноафриканського середземноморського узбережжя. Пришельці принесли в Магриб культури поливного землеробства, рис, цукрову тростину, індиго, льон і пшеницю, розширились плантації маслин та бавовнику, почалася розробка корисних копалин Атлаських гір. Навіть частина берберів стала осілою: їх назвали зенат (від зейтун - “оливкові посадки”).


Від краху ідрісидського імамату виграли всі, крім вільнолюбних кочових берберів, які так і залишилися мусульманами “другого гатунку”, й тоді “володарі Сахари” самі взялися за державотворення. Очолили цей рух племена верблюдоводів лемтуна, годдала й мессуфа з етнічної групи санхаджа, а релігійно-політичним вождем військово-кочової конфедерації став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін (фанатичний сунніт-малікіт), якого бербери самі запросили як їхнього вчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він обрав укріплену фортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки й пішла назва творців першої берберської держави - аль-Мурабітун (“люди з фортеці” - європ. Альморавіди).