Geum.ru

В. А. Рубель історія середньовічного сходу курс лекцій

Вид материалаКурс лекцій
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   54


Новий султан переніс столицю до Мерва (далі від страхітливих ісмаїлітів), де збудував кілька мечетей, медресе, обсерваторію, 10 бібліотек і оточив їх неприступними мурами. В умовах відносної політичної стабілізації потроху відродилась економіка (лише двічі - в 1138 й 1149 рр. - державу вражали жахливий голод і неврожай). Відновилася торгівля з Далеким Сходом, Індією, Східною Європою, Західною Азією. Податкові збори стабілізували фінанси, а для заспокоєння знаті майже на повну їхню власність перетворили формальні ікта.


Гнучкою політикою поступок і заохочень Санджар припинив процес розвалу, багдадський халіф аль-Мустаршид (1118 - 1135) знову надав великому сельджуцькому володарю низку пишних титулів (“найвеличніший султан, султан над султанами, найвеличніший шаханшах” тощо). Санджар почав навіть силою повертати під свій скіпетр “бунтівливих” сельджуцьких султанів заходу, але хрест на цьому нетривкому й хиткому відродженні великосельджуцької могутності поставили кара-кидані (кара-китаї) - залишки монголомовних киданів, які після знищення їхньої держави (імперії Ляо, 907 - 1125) чжурчженями й китайцями не підкорилися чужоземцям і на чолі з вождем Єлюй Даши втекли з Північного Китаю через Єнісей та Південний Алтай у степи Східного Туркестану й Семиріччя.


У 1137 р. “чорних киданів” спробували зупинити Караханіди, які після погрому з боку перших Сельджукідів визнавали себе їхніми васалами, але в битві біля Ходжента кара-кидані легко перемогли.


Санджар вирішив використати “священну війну” з язичником гур-ханом (“імператором” кара-киданів) для підвищення свого авторитету в мусульманському світі й організував цей похід з помпою і безліччю панісламських обіцянок. Крім професіоналів-гулямів, його армію поповнили десятки тисяч добровольців-газі (“борців за віру”), і коли в 1141 р. в Катаванському степу біля Самарканда сельджуки зустріли ворога, армія султана налічувала до 100 тис. вояків. Але й гур-хан Єлюй Даши не гаяв часу.


В армію кара-киданів влилися десятки тисяч тюркських кочовиків, невдоволених султанським всевладдям і чиновницьким здирством (самих карлуків до гур-хана приєдналося 50 тис. - а це були кінні вояки з народження). Єлюй Даши організував стабільне забезпечення війська їжею, фуражем, а вояки Санджара або грабували, або голодували.


Сили армій були приблизно однаковими, та гур-хан використав у битві улюблений киданями обхідний маневр і тактику раптової атаки, і Катаванська битва завершилася цілковитим жахливим розгромом величезної раті Східно-Сельджуцького султанату (кількість загиблих мусульман становила від 30 до 70 тис. вояків). Санджар залишився без армії, а його авторитет харизматичного загальноісламського лідера лопнув як мильна булька.


Намагаючися виправити ситуацію, султан ввів надзвичайні податки для відновлення армії, але піддані його “не зрозуміли” й повстали, причому в 1153 р. збунтувалися навіть огузи (колишні одноплемінники Сельджуків). Каральний похід на огузів провалився, сельджуцьку армію знищили, а Санджар потрапив до огузів у полон, після чого дикі кочовики прокотилися вогняною руйнівною лавиною через пів-Ірану. Мерв, Нішапур, Тус, Джувейн, Ісфараїн були стерті з лиця землі, населення вирізане або продане в рабство, культурні цінності знищені.


В 1156 р. Санджар утік з полону, але, зламаний морально й фізично, помер у 1157 р., а його намісники, розрізнені племена огузів і загони селян розв'язали в країні війну всіх проти всіх. Імперія Великих Сельджуків перестала існувати.


Кривавий морок панував над Іраном 40 років, аж доки Середня Азія й Іран знову не були об'єднані в єдину державу - імперію хорезмшахів.


Держава хорезмшахів (1172 - 1220). Після Катаванської битви більша частина земель Середньої Азії потрапила в залежність від кара-киданів, проте панування чужинних монголомовних кочовиків гнітило місцеве населення (народи тюркських та іранських мов), тому спокійне життя завойовникам не судилося. До цього треба додати емірські чвари та грабіжницькі набіги огузів. Життя Мавераннахру перетворилося на суцільне пекло, і коли під гаслом “священної війни” з “невірними” кара-китаями почав набирати сили володар Хорезму Текеш (1172 - 1200), його підтримала абсолютна більшість утомлених безвладдям середньоазіатів.


Зібравши під свої прапори десятки тисяч знедолених і доведених до відчаю мусульманських фанатиків, хорезмшах Текеш не без зусиль витиснув кара-киданів з Мавераннахру та посилив оборонні споруди навколо хорезмійської столиці Ургенча (Гурганджа). Успіхи у звільненні мусульман Середньої Азії від усобиць і гноблення “невірних” забезпечили Текешові високий авторитет у мусульманському світі, а населення сусідніх країв, стомлене політичною анархією, прагнуло спокою й покладало надії на Хорезм. У цьому був секрет карколомних експансіоністських успіхів Текеша та його наступників.


Протягом 1187 - 1193 рр. владу хорезмшаха визнали Мерв, Нішапур і Серахс, у 1194 р. - Західний Іран. Із шаленим опором хорезмійці зіткнулися тільки в горах Гуру (суч. південний захід Афганістану), де панувала гулямська за походженням мілітаристська династія Гуридів.


Текеш помер, але його син і спадкоємець Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220) не поступався в енергії перед батьком. У 1207 р. він захопив Бухару, звідки атакував і розтрощив у 1210 р. біля р. Талас військо кара-киданів (які мусили визнати себе хорезмійськими васалами); в 1215 р. був завойований Азербайджан, а за 1215 - 1216 рр. Мухаммед ібн Текеш добив Гуридів, залишки яких остаточно перебралися до Індії (де створили Делійський султанат).


За правління Мухаммеда ібн Текеша держава хорезмшахів охопила території від гір Загросу до річки Інд, від Каспію та Аралу до Перської затоки (крім володінь непокірних і жахливих нізаритів), ставши найбільшою імперією ісламу. Усунення роздробленості сприяло економічному відродженню, поновилася торгівля, а частину грандіозної воєнної здобичі використали для централізованої відбудови іригаційної системи (особливо в корінних землях Хорезмійського оазису). Колосально збільшилася площа зрошуваних земель, поширювалися канали й кяризи (підземні зрошувальні канали-труби), а з ними й посіви пшениці, ячменю (“хліба бідних”), рису, винограду, динь, грецького горіха, фіг, бавовнику (замість застарілого льону). Ремесла прославилися виробництвом килимів, тканин (шовк, парча, вовна, бавовна, льон), кераміки (посуд і облицьовувальна плитка з фаянсу), вироби з металів, кістки, шкіри або дерева, квітковими есенціями. Центрами ремесел і торгівлі (в тому числі фантастично прибуткової караванної) знову стали Ургенч, Бухара, Самарканд, Нішапур, Рей, Ісфахан, Шираз, Герат, Тус, Балх, Кум, Хамадан, Фаса, Казерун, Ахваз, Тустер, порт Сіраф на березі Перської затоки тощо (їхнє населення становило іноді по 200 - 300 тис. мешканців).


У часи Великого Хорезму жили й творили видатні поети Нізамі (1141 - 1209) та Хагані (ХІІ ст.), яких вважає своїми класиками Азербайджан, але писали вони на фарсі. Справжнім дивом і гордістю тогочасної перської архітектури визнано “Купол Алідів” у Кумі - прикрашений вигадливою різьбою по цеглі “мавзолей Фатіми”. Продуктивно працювали медресе й бібліотеки Хамадана, Рея, Сави, Ісфахана, Мерва, Нішапура тощо.


Але міць і процвітання колосальної імперії залишалися дуже хиткими. Строката хорезмійська держава не мала єдиної етнічної або господарської основи, а коли задоволені розгромом “невірних” газі розійшлися по домівках, армію почали формувати з найманців-тюрків (переважно канглів_ - печенігів, кипчаків - половців або карлуків). Стабільність, що спиралася на шаблі хорезмійських головорізів, виявилася нетривкою. Значно культурніші від тюркських вояків перси, араби, таджики дуже хворобливо сприймали безпардонне володарювання зухвалих тюркських найманців, а коли ця ненависть проривалася, повстанці шматували своїх “захисників” живими (так було під час антихорезмійського повстання в Самарканді). Успішні війни, економічне піднесення, розквіт торгівлі сприяли певному поліпшенню матеріального добробуту населення в самому Хорезмійському оазисі, але на решті земель лише начальство сипало грошима - більшість жила впроголодь (бо податки сягали до 2/3 врожаю(!). Крім етнічних і соціальних суперечностей, державу роз'їдали релігійні конфлікти: між шиїтами й суннітами (хорезмшахи сповідували суннізм), між шафіїтами й ханіфітами, не припинили свою руйнівну пропаганду й різноманітні сектанти (насамперед ісмаїліти різних гатунків). Навіть серед політичної верхівки не було єдності: кангли конфліктували з туркменами, “купецька” партія з “військовою” тощо.


Вкрай невдалою слід визнати й зовнішню політику, що її вів наприкінці царювання хорезмшах Мухаммед.


Спочатку він посварився з багдадським халіфом ан-Насіром (1180 - 1225), назвався Газі (“борцем за віру”) й прокляв “володаря правовірних” (обвинувативши його зокрема у “сверблячці сластолюбства”), але каральний похід 1217 р. проти “неправильного халіфа” провалився: 100-тисячне хорезмійське військо вимерзло в горах, а решту дикі непокірні курди вирізали.


В 1216 р. на кордонах Хорезму з'явилися монголи Чінгіс-хана, які добивали тут своїх кровних ворогів меркітів, і на р.Іргізі Мухаммед несподівано атакував монголів, пояснюючи це релігійним обов'язком газі в боротьбі з “невірними”. В 1219 р. він же наказав вирізати й розграбувати в Отрарі багатий караван, яким Чінгіс-хан хотів поновити вигідну для себе торгівлю через “Великий шовковий шлях”. Здивований такою поведінкою, каган відрядив в Ургенч посольство, але монгольських дипломатів хорезмшах наказав убити, а кількох вигнати голими в степ. Такого монголи не прощали, і коли Чінгіс-хан довідався про жахливий злочин, він написав Мухаммедові короткого листа: “Ти хотів війни, ти її отримаєш!” - та, згорнувши війни на інших фронтах, наказав атакувати імперію хорезмшахів.


Мухаммед ібн Текеш мав 400-тисячне військо й невичерпні ресурси, але виявив абсолютно непритаманні йому безініціативність і безпорадність. Розпорошивши свої сили по містах та фортецях, він покинув Середню Азію, і протягом 1219 - 1223 рр. монголи захопили більшість міст імперії та знищили їхні гарнізони один по одному. Роздерта суперечностями держава хорезмшахів розвалилася вмить, а переляканий Мухаммед сховався від непереможних монголів на пустельному острівці посеред Каспійського моря, де й помер у 1220 р. в колонії хворих на проказу. Великий Хорезм упав.


Боротьбу з агресором спробував організувати син і спадкоємець престолу Ургенча хорезмшах Джелаль ад-дін Мекбурни (1221 - 1223), але, розбитий монголами, він утік до Індії, звідки хорезмійців за звірства вигнали в Іран. Потім у пошуках грошей енергійний хорезмшах не існуючої вже держави спалив та розграбував Грузію й Вірменію і, врешті-решт, втративши всіх союзників, знову опинився в 1231 р. віч-на-віч з монголами, які наздогнали невтомного хорезмшаха-авантюриста в горах Курдистану. “Тоді татари, що примусили його покинути батьківщину, напали на нього, погнали до Аміда (суч. Діярбакір) і завдали жорстокої поразки його війську”5. В цій битві й загинув син туркменки Джелаль ад-дін, а Іран та Середня Азія опинились у складі світової Монгольської імперії.


Держава Хулагуїдів (1263 - 1353). Монгольське завоювання Західної Азії завершив один з онуків Чінгіс-хана Хулагу, “для котрого людяність і пощада були абсолютно чужими поняттями, але який подібно до свого жахливого предка вмів володарювати й наказувати”6. В 1256 р. його вояки знищили паразитичну державу нізаритів, у 1258 р. ліквідували Багдадський халіфат Аббасидів, але подальшому просуванню непереможних монгольських орд завадила смерть великого кагана Мунке (1259). Хулагу сам мріяв посісти його місце і з частиною війська спішно вирушив до Монголії, а своїм заступником на час відсутності залишив довіреного полководця Кітбугу (наймана християнсько-несторіанського віросповідання), проте для успішного продовження завоювань розпорошених сил не вистачило.


В католицькій Європі хана Хулагу та його дружину Докуз-хатун (кераїтку й теж християнку-несторіанку) оголосили новими Костянтином і Єленою, вітаючи успіхи монголів у боротьбі з мусульманами, а їхні завоювання назвали новим “хрестовим походом”. Слідом за Багдадом упали інші ісламські фортеці регіону (Халеб-Алеппо, Дамаск, Хама, Хомс, Баніяс), але хрестоносні рицарі Палестини злякалися таких могутніх “союзників” і не надали підтримки “жовтим хрестоносцям”, мовляв, “боротися з турками разом з такими союзниками-варварами насправді те ж саме, що виганяти біса силою Вельзевула”7. Тих же, хто вважав головним ворогом мусульман і підтримав монголів у боротьбі за звільнення “Гробу Господнього” (як-от Боемунд Антіохійський), - відлучили від церкви. В тилу Кітбуги повстала 5-мільйонна православна Грузія, невдоволена засиллям християн-несторіан, а з півночі загрожувала Золота Орда, де монгольський хан Берке відкрито схилявся до мусульманства. Підтримали завойовників лише вірмени-монофізити.


В такому оточенні 20-тисячне військо монголів не мало шансів на успіх, та вони десятками років не знали поразок і явно переоцінили свою міць. За зраду ідеї “єдиного хрестового походу Сходу й Заходу” Кітбуга розгромив хрестоносне графство Сідон, але у вересні 1260 р. його армію в битві при Айн-Джалулі знищили мамлюки (Кітбуга потрапив у полон, де йому відрубали голову). Після грудневої (1260) поразки при Хомсі (від тих самих мамлюків) монгольські завоювання в Західній Азії припинилися.


Хулагу не зумів вплинути на вибори нового кагана. За володарювання над завойованими на Далекому Сході землями почалася війна ханів Арігбуки та Хубілая, в якій переміг узурпатор Хубілай (1260 - 1294). Нового кагана не цікавили далекі землі, які він усе одно не міг контролювати, і в 1263 р. Хубілай надав Хулагу титул ільхан (“улусний хан”), офіційно визнавши незалежний статус монгольського Ірану. Утворилася держава Хулагуїдів (1263 - 1353), що охопила Іран, Ірак, Афганістан, Вірменію, Азербайджан, більшу частину Анатолії, Курдистан та південь Середньої Азії. Васалами Хулагуїдів періодично ставали Грузія, Трапезунд і Кіпр.


Монгольське завоювання стало нелегким випробуванням для регіону. Вдесятеро скоротилися площі оброблюваних земель, жахливу різанину пережили Мерв, Балх, Герат, Рей, Тус, Нішапур, Казвін, Хамадан, Марага, Ардебіль, Бухара, Ургенч, Самарканд, Багдад, Дамаск тощо. Сотні тисяч людей були перетворені на рабів, а розгром іригаційної системи внаслідок навали кочовиків спричинив занепад рільництва й голод. Жахливих утрат зазнала культура. Проте не треба забувати, що перси давно не були хазяями у власній країні, де правили тюрки; і тотальна різанина теж не була для них новиною. Тому навала монголів більшістю населення сприймалася просто як заміна одних чужоземних гнобителів на інших, тим паче що монголи знищили ненависні для більшості персів-шиїтів-імамітів халіфат Аббасидів, тюрксько-суннітську диктатуру та жахливого ісмаїлітського монстра нізаритів.


Монголів прокляв видатний перський філософ (містик-гуманіст) і поет Румі (1207 - 1273), але радісно вітав інший славетний поет Ірану Сааді (1203/10 - 1292) - неперевершений лірик і прозаїк (творець збірки “Гулістан” - “Квітник”, людина бурхливої біографії; об'їздив увесь ісламський світ, потрапляв у полон до індусів та хрестоносців) і водночас автор панегіричної елегії на честь здобуття монголами Багдада. Тоді ж творили: поет-містик Іракі (ХІV ст.), ісмаїліт поет-гультяй Нізарі (? - 1320), прозаїки Ауфі (ХІІ - ХІІІ ст.) і Самарканді. Авторитет Насіра ад-діна Тусі (1201 - 1277) - придворного поета й астролога Хулагуїдів - у питаннях астрономії, математики, медицини й астрології десятиліттями вважався незаперечним для науковців Близького Сходу. Історичну науку Персії прославили апологет монгольських завоювань Ата Мелік Джувейні (автор титанічної праці “Таріхі джахангушай” - “Історія світопокорителя”, 1260_р., присвяченої Чінгіс-хану) й видатний політик та історик за сумісництвом Рашид ад-дін (його “Джамі ат-Таваріх” - “Збірка літописів”, 1310 р. - охоплює історію держави Хулагуїдів та всіх інших відомих тогочасним персам народів від Західної Європи до Китаю).


Хоча початкові наслідки монгольської навали були вкрай тяжкими, надалі ільхани залізною рукою припинили в регіоні усобиці, стабілізували податкову систему, відновили торгівлю, а виробників звільнили від дріб'язкового чиновницького регламентування (бо степовики не лізли в не зрозумілі для них землеробські справи, задовольнившися безперебійним надходженням податей та лояльністю населення до ханської влади). Проте історія монгольського панування в Ірані була нетривалою.


Розпад великої Монгольської імперії закономірно завершився міжханськими війнами, ускладненими тим, що окремі улусні володарі швидко виявили різну релігійну орієнтацію. Хулагу був шанувальником Майтрейї (Будди майбутнього), в його військовому оточенні переважали християни-несторіани, а верхівку бюрократії ільхан намагався формувати з письменних китайців-конфуціанців (щоб чиновники були кваліфікованими, але чужими для більшості підданих); тим часом золотоординський хан Берке (1258 - 1266) підтримував суннітський іслам. Крім того, за заповітом Чінгіс-хана Іран належав нащадкам його старшого сина Джучі, тобто саме володарям Золотої Орди, тому війни Джучідів з Хулагуїдами стали неминучими.


Апогей гігантського протистояння - зимова битва в Ширванській долині (1261), де, якщо вірити середньовічним історикам, проти 350-тисячного війська Берке виcтояла 300-тисячна армія Хулагу. Перемогу в жахливій різанині здобув ільхан - “хоробрий та в бійці сильний, відзначився в цій битві, показав себе здібним землею володіти й вінець носити”8. Не витримавши психологічно, вояки Золотої Орди (монголи, кипчаки й русичі) “кинулися тікати через Терек, під ними провалилася крига, і безліч вояків потонула”9. Добити золотоординців завадив їхній союзник - мамлюцький Єгипет, що скував ініціативу Хулагуїдів.


Воювали Хулагуїди і з улусом Джагатая, але тут бойові дії завершилися внічию: 1273 р. ільхан Абака (1265 - 1282) захопив Бухару, на що Джагатаїд Дува в 1295 р. відповів спустошенням Хорасана.


Лише союз із Трапезундом (потім Візантією) та мир на східних рубежах дали Хулагуїдам змогу певний час утримувати державні кордони, але внутрішня криза не залишила монголам шансів на тривке панування в регіоні.


Вороже ставлення шиїтів до влади іновірців наростало, а масла у вогонь додав ільхан Гейхату (1291 - 1295), який, підбурюваний китайськими радниками, теж почав (як і юаньські імператори Китаю) активно друкувати паперові гроші замість дзвінкої монети (геніальний винахід імперії Сун). Неконтрольована емісія довела до апогею господарський розвал, на що відповіли бунтами селяни Південного Ірану (Лурістану). Потрібні були термінові стабілізаційні реформи, які спробував провести ільхан Газан (1295 - 1304).


Газан-хан почав царювання з того, що прийняв разом з військом іслам (незгодним відрубали голови), після чого візирем призначили славетного історика Рашида ад-діна. В країні відновили карбування золотих і срібних монет та вилучили з обігу знецінені папірці, скоротили й спростили податки, а тим, хто піднімав цілину, дарували значні податкові пільги. Чітко розмежували юрисдикцію монгольського (державного) й мусульманського (господарського й кримінального) права. За дев'ять років реформ було досягнуто певне відродження економіки, трохи нівелювався етно-релігійний конфлікт влади й підданих, а доходи держави збільшилися з 17 до 21 млн динарів на рік (що все одно було вп'ятеро менше від домонгольських часів).


Газан-хан помер від алкоголізму, але його наступник Олджейту (Худабенде, 1304 - 1316) не став змінювати реформаційний курс і, хоча мав уразливі місця (вино, наркотики, гаремні втіхи тощо), здобув цілковиту підтримку персів тим, що відкрито прийняв шиїзм.


При дворах ільханів процвітали науки й мистецтва. В країні працювали історики Вассаф (? - 1328) і Казвіні (ХІV ст.). Вершиною класичної перської поезії визнано Хафіза (1300 - 1389), сучасниками якого були поети-містики Шабістарі та Аухаді, романтик Сальман Саведжи, лірик Кірмані. Шедевр архітектури являє собою восьмигранна купольна мечеть ільхана Олджейту-Худабенде в Султанії (ХІV ст.), а в Тебризі зусиллями уйгурських іммігрантів у ХІV ст. зародилася перша в мусульманському Ірані школа поліхромної мініатюри, в традиціях якої втілився вплив далекосхідних естетичних канонів.


Та коли ільхан Олджейту помер (1316), перебравши з насолодами, держава Хулагуїдів швидко занепала. Степовики так і не стали для персів “своїми”, а ісламізація й перетворення держави гордих кочовиків на типову султанську деспотію вкрай не сподобалися монгольській верхівці, що якомога приватизувала свої ікта, для яких вибила податковий імунітет.


Посилення сепаратизму спустошило ільханівську державну скарбницю, що змусило владу знову підвищувати податки. Врятувати державу шляхом військової диктатури спробував за правління Абу Саїда Бахадур-хана (1316 - 1335) його всесильний візир, безстрашний воєначальник Чобан. Проте ільхан смертельно боявся свого “благодійника” і в 1327 р. підступно його знищив разом із синами. Могутнього Чобана не стало, Абу Саїд присвятив життя поезії та жінкам, закинувши державні справи, а коли його в 1335 р. отруїла мстива дочка Чобана (Хатун), в імперії Хулагуїдів настав повний розвал. На уламках колишньої великої держави утворилися десятки незалежних і ворогуючих між собою династій (Джелаїриди, Музаффариди, Курти тощо), а в Хорасані спалахнуло в 1337 р. персо-шиїтське визвольне повстання сарбадарів (“вішальників, несамовитих”, 1337 - 1381), які й стали могильниками Хулагуїдів.


Ідейним прапором сарбадарського повстання був агресивний антимонгольський шиїзм, а вождями-ідеологами цього протокомуністичного руху стали: шиїтсько-містичний шейх-проповідник Халіфе, його наступник шейх Хасан Джурі та “поети злиднів”: апологет егалітаризму ібн Ямін (? - 1368), викривач розтлінної верхівки й прибічник народного бунту Убейд Закані (? - 1370) та найекзотичніший поет-селянин ібн Хусам Кухістані, який, за легендою, писав свої вірші на держаках лопат. На відвойованих землях запанували селянські традиції егалітаризму, податки зафіксували на рівні 3/10 від урожаю, всі сарбадари (включаючи правителя) носили однаково простий одяг (з вовни, а не шовку), армію становило народне ополчення, а в будинках начальства (в тому числі вождя) щоденно влаштовувалися для всіх бажаючих спільні трапези.