Тематичнийпланкурс у тема Релігієзнавство як гуманітарна наука. Тема Релігія в її сутності, структурі та функціях
| Вид материала | Книга |
- Тематичний план по видах занять з курсу "релігієзнавство" Спеціальність "Маркетинг",, 54.72kb.
- 1. Релігієзнавство як наука, 42.02kb.
- Релігія як суспільне явище, 334.6kb.
- Тематичний план для самостійного вивчення релігійна свідомість І проблеми сучасної, 1071.53kb.
- Робоча навчальна програма з дисципліни " релігієзнавство" (за вимогами кредитно-модульної, 428.17kb.
- Тема зп-213П, 712.07kb.
- 1 11 Тема 2 12 тема 3 13 Тема 4 14 Тема 5 15 Тема 6 17 Тема 7 20 Тема 8 22 Тема, 284.17kb.
- Питання на залік з дисципліни “Релігієзнавство”, 170.29kb.
- Вопросы теории, практики и методики изучения, 1714.38kb.
- Структурно-модульна схема Вивчення дисципліни “Релігієзнавство”, 180.98kb.
Л І Т Е Р А Т У Р А
Батай Джордж. Теория религии. – Минск, 2000.
Вейз Эдвард. Времена постмодерна. – М., 2002.
Енциклопедія постмодернізму. – К., 2003.
Жицінський Юзев. Бог постмодерністів. – Львів, 2004.
Кюнг Ганс. Тринадцать тезисов// Arbor Mundn (Мировое древо). – М., 1993.
Малерб М. Религии человечества. – М.- СПб., 1997.
Лук’янець В., Соболь О. Філософський постмодерн. – К., 1988.
Постмодернизм. Энциклопедия. – Минск, 2001.
Християнство в контексті сучасності// Академічне релігієзнавство. – К., 2000.
Християнство доби постмодерну. За ред. А. Колодного. – К., 2005.
Християнство і проблеми сучасності. – К., 2000.
Християнство: контекст світової історії та культури. – К., 2000.
ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
Які риси характеризували релігійний премодерн як одну з духовних ситуацій в історії Європи?
- Що характеризує модерн як етап і вияв розвитку європейської культурної свідомості?
- Чим відрізняється релігійний модерн від релігійного премодерну?
- Що зумовило занепад модерну і перехід до постмодерну?
- Що засвідчує появу релігійного постмодерну в індивідуальній свідомості сучасного віруючого?
- Як виявляє себе релігійний постмодерн на суспільному рівні функціонування свідомості?
- Чи можна розглядати релігійний постмодерн як продовження релігійного модерну, як якийсь ультрамодерн?
- Назвіть різновиди християнських конфесій в залежності від їх ставлення до постмодерну.
- В чому виражається внутрішня секуляризація сучасного християнства?
- Які тенденції можуть характеризувати християнство ХХІ століття?
Т Е С Т И
Перший. Назвіть терміни появи трьох основних етапів у розвитку європейської культурної свідомості – премодерну, модерну і постмодерну?
1. 1 ст. н. е. 5. ХVІ-ХVІІ ст.ст.
2. 1054 рік. 6. Початок ІІІ ст.
3. 988 рік. 7. Середина ХХ ст.
4. ІV-V ст.ст. 8. Х ст. н.е.
Другий. Які риси характеризували премодерн?
Авторитет науки був вищим від авторитету релігії.
Автритет релігії був вищим, ніж авторитет науки.
Людина постає як посланець і слуга Бога.
Домінування ідеї раціоцентризму.
Домінування ідеї теоцентризму.
Витіснення релігії із суспільного життя.
7. Місією Творця визнається збереження незмінності світу.
8. В основі християнського мислення лежали праці Отців Церкви
і ухвали семи Вселенських Соборів.
Третій. Які риси характеризували релігійний модерн?
1. Поява автономної секуляризованої культури.
2. Авторитет релігії був вищим від авторитету науки.
3. Авторитет науки був вищим від авторитету релігії.
4. Відбулося приземлення людини, вона постала частиною природного буття.
5. Світ постав як об’єкт зраціоналізованої людської діяльності.
6. Актуалізувалося питання непотрібності релігії.
7. Повернення Біблії у своєму первотвореному вигляді.
8. В основі духовного життя лежали праці Отців Церкви.
9. Людина із слуги Бога повертається до стану господаря своєї долі.
Четвертий. Назвіть постмодерністські вияви індивідуальної
свідомості сучасного віруючого.
1. Зникнення сім’ї як «домашньої церкви».
2. Уособиствлення релігійності, втрата стану родової традиції.
3. Визнання своєї конфесійної віри як єдиноістинної.
4. Нетолерантність у ставленні до іновірців.
5. Поєднання віроповчальних істин декількох релігій.
6. Вибірковий підхід до системи віровчення своєї конфесії.
7. Втрата віри в сакральність своєї церковно-обрядової практики.
8. Людина із слуги Бога перетворюється в господаря своєї життєвої долі.
П’ятий. Назвіть вияви християнського постмодерну на суспільному
рівні функціональності релігійності.
1. Наявний процес активного творення самобутніх
богословських вчень.
2. Відбувається десакралізація «священних книг».
3. Сакралізація кліру і Церкви як інституції.
4. Втрата потреби в посереднику між Богом і людиною
5. Конфесії знаходяться у відкритій колізії між собою.
6. Відбувається поєднання Церкви і держави.
7. Затурбованість Церкви не потойбіччям, а повсякденням віруючих.
8. Розмивання церковної організації незупинним процесом диференціації існуючих релігій.
Шостий. Що характеризує християнський постмодерн?
1. Зміна гасла «як я можу спастися» на гасло « як я можу стати
щасливим».
2. Не стільки зміна християнського світогляду як поява
постмодерністської релігійної чуттєвості.
3. Використання великого різноманіття художніх форм в
богослужінні.
4. Сакралізація Церкви як спільноти і священнослужителів.
5. Заземлення на проблеми сьогодення віруючих, а не на постійне вшанування божественних сил
6. Прихід на зміну Богу трансцендентному і всеосяжному Бога динамічного й іманентного.
7. Докорінна зміна змісту християнського світогляду.
8. Творення замкнутих від суспільства християнських спільнот.
Сьомий. Які тенденції характеризують християнство ХХІ століття?
1. Продовження процесу поділу християнських конфесій.
2. Протестантизація християнських конфесій.
3. Зникнення потреби в посередництві Церкви і кліру.
4. Зростання ролі вчення про гріховність людини.
5. Зпрощення обрядової практики.
6. Змирщення християнства, вихід його на світські функції.
7. Організація життя громад за зразками раннього християнства.
8. Парадигмою християнства стане Ісус Христос як моральний ідеал.
9. Зменшення кількості православних громад, зростання католицьких і протестантських
10. Наростання прагнень до екуменічного діалогу.
11. Втрата християнством своєї інтегративної ролі.
12. Фемінізація релігійного життя.
13. Перебудова догматів на основі здобутків науки.
Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р Т І В
1. Еволюція розуміння ролі і місця Бога в світі в християнстві доби
премодерну і модерну.
2. Відмінності премодерну і модерну як етапів у розвитку християнства.
3. Проблема місця людини в світі в парадигмах християнського модерну і постмодерну.
4. Порівняльний аналіз особливостей індивідуального і суспільного рівнів постмодерної свідомості християн.
5. Тенденції розвитку християнства ХХІ століття.
6. Особливості трансформації християнської свідомості межі тисячоліть.
7. Проблеми екуменізму в сучасному християнстві.
8. Тенденції зміни християнської мережі в сучасному світі.
9. Проблема відносин християнства з інославними конфесіями.
10. Змирщення християнства як риса релігійного життя.
Б Л О К Т Е М
«РЕЛІГІЯ В ІСТОРІЇ І СЬОГОДЕННІ УКРАЇНИ»
Тема VIІІ. Р ЕЛ І Г І Я і ЦЕРКВА В ІСТОРІЇ У К Р А Ї Н И
1. Релігійність українця: умови формування і форми вияву. 2.Закономірності релігійної історії України. 3.Основні віхи релігійного процесу на українських теренах.
1. Релігійність українця: умови формування і форми вияву. Межове розташування України між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, між християнством і мусульманством, католицизмом і православ’ям зумовило складність релігійних процесів на її теренах. На них позначилася також тяжка історична доля українського народу, особливість його господарки, духовності, національної психології, сусідства. Історіософське осмислення релігійного процесу в Україні дає підстави виокремити такі його риси: синкретизація релігій на буденному рівні і негатив щодо інших релігій – на теологічному; секуляризація релігії і її суспільне й господарське офункціональнення; поліконфесіоналізація релігійного життя при загалом толерантному ставленні українця до різних конфесійних виявів релігійності; практицизм і утилітарність, що вводить релігію в контекст сімейного побуту; буденність і простота релігійного вияву при певній байдужості до широких богословських узагальнень; феміністичність (жіночість) не лише релігієвиявів, а й характеру інтитуалізації релігійного життя.
Жодний народ чи країна не може мати монополію на якусь особливість релігійності чи закономірність релігійного процесу. Одначе їх специфічне поєднання і форма вияву в кожного народу, географічного регіону чи країни є своїми.
Релігійна духовність українця не ідентифікується з якоюсь конфесійною належністю і вираженістю, бо ж навіть православність не була в ній абсолютною. Ця релігійність насамперед виявляється в якійсь підсвідомій впевненості в існуванні чогось надприродного, абсолютного, в Божій всеприсутності. Вона є кордоцентричною, оскільки пов’язана перш за все з емоційно-чуттєвим сприйняттям світу, виступає як форма емоційного ставлення людини до дійсності і божества. Як інтроверсну націю, українців характеризує перенесення релігійності у сферу індивідуальної, внутрішньої набожності. Українці завжди були селянською нацією, що пов’язувало їх постійно з природою. Зумовлені природними стихіями труднощі землеробської долі і водночас захоплення красотами природи, її довершеністю і гармонією формували впевненість в наявності творця, розвивали таку релігійність, в основі якої лежали прагнення забезпечити господарчу вдачу.
Тісно пов’язана з господарчим роком селянина і його життєвим циклом обрядовість в комплексі з тими уявленнями і віруваннями, які її супроводжують, може слугувати джерелом знань про особливості релігійності українця. Поєднання широкого спектру загалом несвободної господарчої діяльності, різноманіття в цілому невільних суспільних зв’язків українця з багатим світом його фантазії спричинило його високу забобонність. Виявом останньої є віра українця в якісь магічні сили, чародійство, різні прикмети тощо.
Спроби окреслити загальні особливості релігійності українця виводять нас ще на такі її риси, як своєрідний пантеїзм, наявність своєї Трійці (Ісус Христос, Божа Мати і Святий Миколай), дотримання “натуральних форм” в описанні і сприйнятті Божих іпостасей та святих, двоєвірність, що поєднує християнство з язичництвом, несприйняття ортодоксії релігії, свобода релігійного мислення, вшанування Біблії як святині при, власне, незнанні її змісту, обрядовірство, пошана до священства, нехтування проповідуваним християнством аскетизмом, підхід до сім’ї як Богом санкційованої святощі тощо.
2. Закономірності релігійної історії України. Дослідження релігійної історії України дало можливість визначити ряд її закономірностей. Назвемо їх:
А) Жодна з християнських конфесій у всьому спектрі її віровчення і обрядовості не з’явилася в Україні як продукт органічного саморозвитку суспільства в цілому. Поширення її має відосередній характер, від центру її появи. Це, природно, веде до розколу суспільства, міжконфесійних суперечок, трагедій в національному бутті, зумовлених релігійними чинниками. З часу появи на українських землях християнства тут практично не було конфесійної єдності між народними масами і їх духовними наставникам, владними провідниками країни.
Б) В Україні практично завжди з часу прийняття християнства політика домінувала над релігією. Між тим релігійне начало було основною категорією влади в усій українській історії незалежно від того, хто конкретно владою репрезентував Україну. В періоди політичної деградації, коли проявлялася втрата українським етносом матеріальних ознак свого самовияву (зокрема державності) і перетворення його в чисто духовний фактор, провідна роль в етнорозвитку і етноінтеграції переходила до однієї з християнських церков, яка виступала на той час єдиним провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил, відігравала роль тієї національної інституції, яка сприяла культурній індивідуалізації українського народу.
В) Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, що сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю зросіянитися чи полонізуватися. Християнство в Україні слугувало і засобом соціального й національного поневолення народу, і чинником його боротьби проти соціального і національного гноблення.
Г) Сприятливим грунтом для включення християнства в процес національної ідентифікації були такі риси духовності українців, як висока чуттєвість, перевага почуттєвого над інтелектуальним і вольовим, певний індивідуалізм, прагнення до духовного усамітнення, висока витривалість і терпеливість, якась життєва невпевненість, меланхолія, а також труднощі землеробської долі й прагнення віднайти заступника від всіх злигоднів соціального, господарчого і національного життя. Підміна національного почуття релігійним, протиставлення релігійного “МИ” національному негативно позначилося на динаміці національного “МИ” українців, вела до деградації їх етнічної свідомості, до внутрішньонаціональних чвар на релігійному грунті. Тому релігія сама по собі в Україні ніколи не була етноутворюючим і етноінтегративним фактором, не відігравала ролі визначального засобу національного відродження. Пріоритет у цьому завжди належав національній ідеї. Лише сходження на рівень цього найважливішого принципу гарантує підхід до конфесійної різниці як чогось перехідного або неосновного в суспільному чи релігійному процесі.
Д) Складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд і конфесійну неоднозначність. Окрім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилося у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індиферентизму, антиклерикалізму, політеїзму, деїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури – в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть у богослов’ї.
3. Основні віхи релігійного процесу на українських теренах. Вихідним етапом релігійного процесу в Україні було язичництво. Язичництво – це назва давньої релігії, що існувала до прийняття світових релігій у всіх народів. Поняття це охоплює широкий спектр вірувань народу з найдавніших часів: уособлення природи, віра в духів, культ предків, тотемізм, магія, чаклунство, знахарство та ін. Етнічно забарвлене українське язичництво одержало ще назву давньоукраїнської релігії.
Давньоукраїнська релігія — вірування і культи слов’янських племен, які мешкали в основному в межах сучасної України, та політеїстичні вірування формованого українського етносу. Праісторією давньоукраїнської релігії є так зване поганське язичництво (від лат. pagus – село). Воно виводить свої витоки ще з глибин індоєвропейської культури і в східнослов’янській та ранньоукраїнській міфології представлене образами добрих і злих духів – упирів, берегинь, русалок, домових, водяних, лісовиків, рожаниць тощо. Пізніше уявлення про них позначилися на змісті образів богів. Таким був, зокрема, Род, що поєднував у собі орудну і деміургічну функцію, притаманну лише богам. Він поставав заступником урожайності і плідності худоби, а водночас був також і творцем життя.
Давньоукраїнський пантеон богів склався задовго до княжої доби. Головним персонажем у ньому був Сварог – бог неба і вогню, який утримував риси й “культурного героя” і дарував людям ковальське ремесло.. Ім’я його сина Дажбога походить від давньоукраїнського “дажь” – він був богом сонця й подавачем живильних променів, творцем життєвої сили. З часом чільне місце в цьому пантеоні займає Перун – бог вогню і воїнства, хоча в свідомості простолюду не менш поважаними залишаються Велес, Мокоша та ін. боги. Характерною рисою давньоукраїнської релігії є надто розвинуте символічне мислення і форми культової практики.
В релігійній історії України були такі події, які залишили свій слід на всіх сферах суспільного і духовного життя її народу. Всебічний підхід до історії християнства на українських теренах засвідчує те, що ця релігія у долі українства зіграла надто суперечливу роль.
Як свідчить історична наука, християнство з’явилося на наших теренах задовго до хрещення України-Руси князем Володимиром у 988 році. Тут слід згадати прихід в 1-му століття на Київські гори апостола Андрія Первозванного, просвітницьку місію в ІХ столітті Кирила і Мефодія, Аскольдове хрещення 860 року, прийняття християнства княгинею Ольгою, а також поширення християнства у грецьких містах на півдні наших теренів. Оскільки язичництво не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу, то з’явилася потреба в релігії, яка б сповідувала ідею Богоданності держави і законопослушання. Одним із мотивів, чому Володимир прийняв християнство візантійського зразка була підлеглість в Константинополі церкви державній владі.
Поширення християнства зустрічало протидію язичництва. Оскільки християнство – це релігія особи в її суспільних відносинах і особистнісних зв’язках, то воно не могло замінити чи витіснити язичництво як релігію природи і господарки людини в ній. Суспільно зумовлений синкретизм цих двох різних релігій призвів до утворення двовір’я.
Запровадження християнства на Русі було зумовлене потребами феодального ладу: сформоване родоплем’яним суспільством язичництво вже не відповідало соціальним і духовним запитам нового часу; князівсько-боярська верхівка бачила в новій релігії, яка проповідувала ідеї богоданності держави, законопослушання, християнської духовності тощо, засіб зміцнення своєї влади, централізації Русьської держави, зміцнення її міжнародного становища. Той факт, що Володимир віддав перевагу православ’ю, пояснюється ще рядом обставин: наявністю давніх торговельних та ін. зв’язків між Київською Руссю і Візантією, укоріненим в ньому принципом підлеглості церкви державній владі (“принцип візантизму”), можливістю використання у даній конфесії слов’янської мови під час богослужіння. Але Київське християнство, запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, не сприймало візантійської теократії, цезаропапізму, не надавало виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що пізніше знайшли сприятливі умови для розвитку на грунті Московського християнства. Основні філософські та теологічні засади Київського християнства обгрунтовані митрополитом Іларіоном у “Слові про Закон і Благодать”.
Саме християнство в Україні-Русі, прийняття якого князем Володимиром було своєрідною духовною революцією зверху, стало категорією влади і об’єднання, сприяло витворенню правопорядку і громадського ладу, провело докорінну ревізію суспільного добра і зла за євангельським вченням, сприяло формуванню особистості і сім’ї, на новий грунт поставило наші міжнародні відносини й вводило нас в сім’ї культурних народів та ін.
Проте функціональна роль християнства в українській долі не може оцінюватися, скажемо так, лише знаком плюс. Але при цьому слід відрізняти християнство як релігію від діяльності його інституалізованих структур. Негатив останньої в нашій національній історії, як на нас, виявляється в наступному:
А) Християнство прийшло в Україну у готовому вигляді як штучний витвір і не є наслідком природного розвитку на власному грунті. Відтак воно постало у нас як духовна революція зверху. Методи поширення християнства, починаючи ще з Володимирових років ( “Якщо не прийде хто завтра до річки…, то буде мені ворогом”), на відміну, скажімо, від Греції, в Україні-Русі виявилися згубними, оскільки це призвело до винищення її багатої тисячолітньої дохристиянської культурної традиції, зокрема нашої народної міфології, багатьох традицій і звичаїв, зручної для вжитку української абетки тощо. Панування в Україні протягом трьох століть православ’я в його змосковщеному ортодоксальному варіанті призвело до нашої відстороненості від духовних здобутків західного світу з домінуючою в них католицькою і протестантською християнською традицією. Водночас це панування з ХVIII століття призвело до знищення того Українського Східного обряду, який сформувався на наших теренах протягом семи століть автономного існування Київської митрополії в структурі Константинопольського патріархату.
Східний Обряд як історично освячена традицією органічна єдність віровчення і культури українського народу, сформувалася на основі синтезу певних елементів візантійсько-християнського обрядового типу з особливостями національного духу українства, його світобаченням, світовідчуттям, художніми смаками і потребами. Якщо в інших Східних церквах обряд їх є більш практичним, то в Українській Церкві він служить виявом високих естетичних почуттів народу, своєрідно витлумаченим містичним змістом Божого Слова. В українській східній традиції домінує не культ Голгофи, містика Христових страстей, а культ воскреслого Спасителя. В нашому Обряді порівняно із західним особлива увага приділяється богородництву Діви Марії як її причетності до таємниці Боговтілення.
Відмінною рисою Українського Східного Обряду є підкреслення людської природи Богородиці. Якщо в західному обряді домінує христоцентричність, то в східному – богослужба на честь Святого Духа. Український Східний Обряд чітко зорієнтований на символіку, яка пронизує всю його літургію та обрядовість. Саме релігійна система із глибокою за змістом символікою відповідає потребам серця українця. Постійна присутність в Українському Східному Обряді у знятому вигляді всього змісту християнського віровчення робить його найкращою школою життя. Саме в ньому гармонійно поєднані земне з небесним, природне з надприродним, індивідуальне благочестя і колективне віровиявлення.
Б) Якщо прийняття християнства на початку духовно консолідувало український народ, то конфесійний поділ на православ’я і греко-католицизм спричинив до регіоналізації України за конфесійною ознакою, а відтак зробив її легкою здобиччю для хижацьки налаштованих щодо неї сусідніх держав Польщі і Росії, часто призводив до ворожих протистоянь “України з Україною”. Наявна й нині церковна строкатість України використовується політичними силами для поляризації країни на східняків і західняків за віросповідним принципом, для утвердження через ідею “руськості православ’я” необхідності утворення на замін колишнього СРСР якоїсь східно-слов’янської держави.
В) Історичні умови існування українства, особливості його національного характеру сприяли розвитку в Україні християнської поліконфесійності, певною мірою виключили релігійний фактор із модусів етноутворення і етноінтеграції, національної індивідуалізації. Доповнений конфесійним гнобленням національний гніт за умов царської Росії і тоталітарного режиму зупинив перетворення Українського Православ’я в національну релігію українства. Відтак християнство стало в руках владних структур Росії і Союзу духовною силою національного поневолення України, зденаціоналізації її народу, нищення його самобутньої культури і її духовних репрезентів, засобом протидії постанню України як незалежної держави.
Значимою подією в релігійній історії України була Берестейська унія 1596 року, коли єпископат Київської митрополії, зігнорувавши свою належність до Константинопольської Церкви, пішов на союз з Ватиканом, визнав верховенство над собою Папи Римського, але зберігши для об’єднаної церкви Східний обряд. Уніатство поділило Україну конфесійно, внесло розкол в націю, чим зробило її легкою здобиччю сусідніх Польщі і Московії. Проте саме завдяки йому вдалося зберегти самобутність Українського Східного обряду і культурність його релігійних форм, українську мову в Богослужінні. Було налагоджено підготовку саме українського духовенства й організацію української освіти шляхом відкриття українських навчальних закладів. Унія постала заборолом і проти полонізації, і проти оросійщення українців. Нині ця церква носить назву Греко-Католицької.
Українська греко-католицька церква – одна з традиційних історичних церков українського народу. Неприйняття Берестейської церковної унії частиною православного населення Київської митрополії призвело до поділу української нації за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що стало однією з причин, яка перешкоджала консолідації народних сил у найвідповідальніші періоди історії. Впродовж XVIII - поч. XIX ст. уніатська церква еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням 1774 року імператриці Марії Терези уніатська церква дістала назву “Греко-католицька церква”, чим підкреслювалося, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенства над собою Апостольської Столиці, а з другого, — збереження східного (грецького ) обряду. Саме УГКЦ ( і в цьому її історична заслуга) сприяла збереженню в Галичині чинників національної ідентичності українців – мови, культури, традицій, а також вихованню української інтелігенції, розвиткові національної економіки. УКГЦ була ліквідована в 1946 році на Львівському соборі, скликаному спецслужбами СРСР. З того часу і до 1989 року вона існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході – легально під назвою Української Католицької Церкви. Від 1991 року керівництво УГКЦ перебуває в Україні. В 2005 році осідок Церкви перенесено зі Львова до Києва. Очолює УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Проте йому не підпорядковані греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікається Апостольський нунцій в Україні) і Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській столиці). Церква і миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ, за визнання її Патріархату Апостольською столицею, канонізацію митрополита Андрея Шептицького, організаційне підпорядкування всіх українських греко-католицьких єпархій Верховному Архієпископові. Церква має велику кількість мирянських організацій. В 2006 році в Україні діяло біля 3600 греко-католицьких організацій.
Але повернемося до Українського православ’я. Відновлена в 1621 році за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного Київська православна митрополія особливого розквіту набула за митрополитства Петра Могили в 1633 –1647 роках. Написаний Могилянським Атенеєм “Православний Катехизис” визнав увесь православний світ. Проте в 1686 році з порушенням канонів Київську митрополію було включено до Московського Патріархату. Це призвело до зникнення Українського Православ’я з такими його характерними рисами як соборноправність, демократизм, національністність, відкритість, софійність, побутовість. Православ’я в Україні набуло московських ортодоксальних форм. Після реформ царя Петра Першого 1721 року, які виявилися зокрема в заміні Патріаршества управлінням Синоду, воно взагалі втратило свою самобутність і постало як елемент державної структури Російської імперії і духовний засіб колоніального поневолення.
Відтак Україна має складну релігійну історію. Лише із здобуттям незалежності вона одержала змогу вирішувати питання відродження своєї релігійної самобутності, формування своїх національних церков.
Л І Т Е Р А Т У Р А
Академічне релігієзнавство. Підручник за ред. А. Колодного.- К., 2000.-
Тема 16.
Історія релігії в Україні. Підручник за ред. А. Колодного і П.
Яроцького. – К., 1999.
Липинський В. Релігія і Церква в історії України. – К., 1993.
Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах. – Львів, 2005.
Колодний А., Филипович Л. Українська релігійна духовність. – Л.,1996.
Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості.-Тернопіль,
2000 і 2002.
Огієнко І. Українська Церква. – К., 1993.
Шевців Іван. Християнська Україна. – К.-Дрогобич, 2003.
Ярмусь Степан. Досвід віри українця. – К., 2002.
Християнство в контексті історії і культури України. – К., 1996.
Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – 1990.
Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.
Історія релігії в Україні. В 10-ти т. – К., 1996 – 2004.
Історія православної Церкви в Україні. – К., 1996.
Лозко Г. Українське язичництво. – К., 1994.
Ярмусь Ст. Досвід віри українця. – К., 2002.
ЗАВДАННЯ І ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ
- Які специфічні умови буття українців формували особливі риси їх
релігійності?
- Які закономірності характеризують релігійні процеси на теренах
України ?
- В чому особливості українського язичництва?
- Охарактеризуйте прийняття християнства у 988 році з точки зору його значимості для історичного поступу України- Руси.
- Розкрийте місце Берестейської унії в українській історії.
Т Е С Т И
Перший. Які вияви духовного світу характеризують особливості
масової релігійності українця?
1. Обрядовірство. 6. Натуральність форм сприймання
2. Двоєвірність. і описання надприродного.
3. Відкритість. 7. Свобода релігійного
4. Неаскетичність. мислення і діяння.
5. Кордоцентризм. 8. Сакральність.
9. Народність.
Другий. Які чинники сприяли тому, що Україна не стала
моноконфесійною країною?
1. Пограниччя України між Сходом і Заходом.
2. Верхи завжди прагнули шляхом прийняття нової
релігії відокремитися від низів.
3. Верховенство в Україні політики над релігією.
4. Відкритість і толерантність українців щодо інших
релігій і віровизнань.
5. Насадження державою все нових і нових вірувань.
6. Тривала відсутність своєї державності, а відтак і опіки
державою певної конфесії.
7. Прагнення українців до розширення своєї духовності
шляхом прийняття у свій ареал все нових релігій.
Третій. Що із перерахованого нижче характеризує закономірності
релігійних процесів в Україні?
1. Домінування політичного чинника над релігійним.
2. Слугування християнства соціальному та національному поневоленню і водночас соціальному та національному визволенню.
3. Поява християнських конфесій не була продуктом органічного саморозвитку українського суспільства.
4. Толерантність міжконфесійних відносин.
5. Все більше перетворення України в моноконфесійну країну.
6. Відсутність конфесійної єдності між народними масами і владними провідниками країни.
7. Конфесійна строкатість України поставала чинником національного самозбереження українства.
8. Протиставлення релігійного МИ національному зіграло негативну роль у формуванні національного МИ українців.
9. Православ’я є єдиною національною релігією українців.
10. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи – це взаємодоповнювальні явища різних сфер української духовної культури.
11. Релігія є єдиним чинником національного відродження України.
Четвертий. Що сприяло вибору князем Володимиром саме християнства?
1. Християнство сприяло розширенню міжнародних зв’язків.
2. Наявність підпорядкування Церкви світській владі.
3. Константинополь був ближче до Києва, ніж Рим.
4. Високий естетизм богослужінь.
5. Можливий засіб поєднання роздробленої Русі.
6. Візантія силою спонукала князя прийняти християнство.
7. Тому, що його батько Святослав вшановував цю релігію.
8. Із-за постійних набігів кримських татар на наші землі.
9. Закоханість у княжну Анну – сестру візантійських правителів.
П’ятий. В чому виявився негатив в історії України прийняття нею
християнства?
1. Знищено багатющу дохристиянську культуру праукраїнців.
2. Збережено Східний обряд.
3. Відбувся поділ українців як єдиної нації за конфесійним принципом на православних та греко-католиків.
4. Знищення Московською Патріархією культурного здобутку
українців – Українського Східного обряду.
5. Ліквідація української абетки – буквиці.
6. Насадження в Україні латинського писемства.
7. Відстороненість Московською Церквою України від здобутків
Західної духовної культури.
8. Виключення релігії із модусів національного культуротворення в Україні.
Шостий. В чому позитивне значення Берестейської унії 1596 року?
1. Збережено Український Східний обряд.
2. Збережено українську мову в Богослужінні.
3. Збережено конфесійну єдність українців.
4. Організація української освіти.
5. Підготовка саме українського духовенства.
6. Поділ українців на дві конфесійні визначеності.
7. Стало заборолом проти полонізації та оросіянення.
8. Об’єднала українців в їх боротьбі із зовнішніми ворогами.
Сьомий. Які проблеми церковно-релігійного життя нині є актуальними?
1. Здолання внутрішньої кризи Православ’я.
2. Сприяння розширенню діяльності в Україні зарубіжних
місіонерів.
3. Мінімізація міжконфесійних і міжцерковних протистоянь.
4. Активізація діяльності традиційних церков в їх протистоянні
поширенню нетрадиційної релігійності.
5. Відвернення втручання в релігійне життя України іноземних
релігійних центрів.
6. Реституція церковного майна без загострення при цьому
міжцерковних конфліктів.
7. Вирішення проблеми контролю з боку держави за діяльністю
релігійних організацій і місцевої влади.
8. Впровадження в країні міжнародних правових принципів
свободи совісті і віровизнань.
9. Налагодження державою підготовки для традиційних церков
кадрів духовенства.
10.Повсемісне насадження в Україні парафій Церкви Московського
Патріархату.
Т Е М А Т И К А Р Е Ф Е Р А Т І В
1. Релігійна духовність українців: вияви і типи.
2. Основні закономірності релігійного процесу на теренах України.
3. Дохристиянські вірування на українських теренах.
4. Особливості українського язичництва.
5. Хрещення України-Руси і його історична значимість.
6. Особливості Українського Православ’я.
7. Уроки Берестейської унії.
8. Православ’я України доби колоніального поневолення.