Село Березна Володарського району Київської області

Вид материала

Документы

Содержание Володарського району Київської області Село Ожегівка Село Пархомівка

Подобный материал:

• Програма реформування І розвитку житлово-комунального господарства володарського району, 305.2kb.
• Довідка про підсумки соціально економічного та культурного розвитку Яготинського району, 452.54kb.
• Рокитнянська рокитнянська районна державна районна рада адміністрація київської області, 27.37kb.
• Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 128.22kb.
• Про виконання Програми зайнятості населення Володарського району за 2008-2009 роки, 522.29kb.
• Рокитнянськарайонна державна адміністрація київської області, 78.17kb.
• Постановою Верховної Ради України  від 11 грудня 1991 року n 1964-xii із змінами, 203.18kb.
• Сторінками біографії поета, 154.18kb.
• Про виконання програми соціально-економічного та культурного розвитку Київської області, 1196.75kb.
• Кобзар єднає Україну – Шевченківські березини на Черкащині, 194.09kb.

с. Надросівка

Володарського району Київської області

Надросівка — село, розташована за 3 км від районного центру смт. Володарка, входить до складу Тарганської сільської Ради народних депутатів. Через село проходить асфальтована дорога, яка зв’язує село з м. Біла Церква і районним центром.

З лівої сторони с. Надросівка розміщений невеликий мішаний ліс, за яким протікає ріка Рось — протока Дніпра.

Село Надросівка початкову назву мало Казимирівка. Село було засноване за народними переказами понад 500 років тому, а під час захвату земель українських польськими магнатами в ІІ половині ХVІ ст. воно стало належати шляхтичу Казимиру. Звідси і походить назва Казимирівка. В 1945 році Указом Президії Верховної Ради УРСР на вимогу жителів було перейменовано назву і стало воно називатися Надросівка, так як розташоване неподалік ріки Рось. Біля села протікає річка Тарганка, яка була за переказами повноводною.

Жителі Надросівки прийняли участь у визвольній війні 1648 — 1654 рр. українського народу проти польських гнобителів, про що свідчать військові події неподалік таких міст як Біла Церква територія Поділля. Є перекази про те, що на території сучасного урочища "Дуб" був поширений гайдамацький рух, де учасниками були селяни Надросівки, які втікали від поміщиків і хотіли бути вільними, тому що за вічним миром 1686 року між Росією і Польщею територія села повинна бути незалежною (це стосувалось південної Київщини куди входило село), а фактично належало поміщику. Наприкінці ХVІІІ ст. Надросівка була куплена разом з селянами паном Северином Вислоцьким.

Київщина стала одним із осередків декабристського руху на Україні. Саме під його впливом посилився рух за скасування кріпосного права. В цей час селяни платили непосильний податок, відробляли панщину, яка доходила до 4 — 5 днів в тиждень.

На середину ХІХ ст. село належало Станіславу Юдлевському, проживало 178 жителів, землі було 502 десятини, а на початок 1900 року проживало 476 жителів, землі було 595 десятин, з них 327 належало поміщикові. В цей час поміщиком було побудовано млин, який працював за допомогою водяного русла, куди привозили для питлювання зерно жителі навколишніх сіл. Село до революції 1917 року входило до Пархомівської волості Таращанського повіту.

Звістка про Велику Жовтневу соціалістичну революцію 1917 року докотилась і до жителів села, які почали боротьбу за владу. В цей час земля належала поміщику Годлевському Антону, який був засідателем у народній думі. Також багато землі в сел. І належало писару, який був надзвичайно жорстокий, знущався з людей, тому дали кличку "Вовк".

Почувши хвилі революційної боротьби поміщики втікали в Польщу, останнім втік (1920 рік) Годлевський Антон. Остаточно Радянська влада в селі була встановлена наприкінці 1920 року. Керівником і організатором встановлення Радянської влади був убитий 1926 році місцевим жителям і вкинутий в криницю у Івановому лісі неподалік села.

Боротьбу за встановлення Радянської влади вів односельчанин Сухаревський Іван Андрійович, учасник громадянської війни. Першим головою сільської Ради був Григоренко Хома. Старожили розповідають такий цікавий факт. Коли Григоренка Хому становили головою сільської Ради, то коло фіртки прибивали два червоні прапорці і давали салют (2 постріли). Це робилося для того, щоб всі жителі села знали, що тут проживає голова сільської Ради. Після закінченя громадянської війни жителі села приступили до ведення господарства по новому.

В 1922 році було організовано в селі товариство по спільному обробітку землі. Його головою був Діденко Захар Якимович.

Школа була відкрита в 1910 році, але була не державна школа, а утримувалась за рахунок сільської громади. Платили вчителям натурою: хлібом, салом, м’ясом. Першими вчителями були Грабовський і Саженюк Боніфатій Сидорович. Державна школа була відкрита 1922 року де колись проживав поміщик, вчителями були Федорій Петро Максимович, Кириченко Віра Іванівна. З приміщення церкви сучасна садиба Головкіної Віри Олексіївни було зроблено 1928 році сільбуд хату читальнею.

В 1930 році розпочалося в селі розкуркулення, яке велося жорстокими сталінськими методами. Наприклад, за розповідями старожилів ці люди мали по півтора морга землі (це 0,80 соток) працювали своєю сімєю і попадали під розкуркулення.

Не минув с. Надросівку і голодомор 1932 — 1933 рр. в якому померли 161 чоловік.

В 1934 — 1939 роках колгосп досягнув певних успіхів. Середня врожайність зернових в колгоспі вже становила 18 — 20 цнт з гектара, зросли доходи селян.

Але мирну працю перервала війна. Із сільської Ради пішло в армію 95 чоловік. Колгосп фактично під час тимчасової окупації розпався (з 18-го липня 1941 року по 1 січня 1944 року).

Окупанти створили замість колгоспу громадське господарство, в якому запровадили примусову працю. Фашисти забирали в людей корів, свиней , яйця, сало, м’ясо. А у 1942 році стали забирати молодь з села на каторжні роботи до Німеччини серед них: Поліщук Надію Гордіївну, Саженюка Степана Омеляновича.

Ряд старожилів Надросівки розповідали, що неподалік села діяла група партизанів, яку очолював житель села Пасічник Василь Самойлович. Його група входила до складу партизанської групи Баракова, яка утворилася неподалік Логвина. Ці групи входили до підпілля, яким керував Гаманович. Зв’язківцями між цими двома групами був житель Володарки (Загребля) Тарнавський Леонід (пізніше підірвався на гранаті), і житель села Надросівка Білоус Сергій — який в той час працював лісником. Партизанська група здійснила ряд операцій проти фашистських загарбників та їх помічників.

Напередодні звільнення Володарщини від фашистських загарбників Радянською Армією партизанська група на чолі з Пасічником В. С. Вислідила і захватила в полон поліцая Драчука Тимка, якого в лісі розстріляли. В завдання групи входило знищення апаратних пунктів, двигунів, молотарок, щоб нічого не залишити ворогові для відправки в Німеччину. Перед відходом фашистів з села 31 січня 1943 року вони запалили конюшню, яка згоріла повністю. В період Великої Вітчизняної війни на полях боїв загинуло 37 односельчан. Батьківщина високо оцінила їх заслуги, нагородивши багатьох орденами і медалями. В числі їх: Духневич Олексій Григорович, Гончарук Герасим Терешкович, капітан Гончарук Гаврило Гнатович, майор Сідоров Олександр Михайлович.

З 1 січня 1944 року в Надросівці відновили свою діяльність сільрада, колгосп, знову відкрили школу, сільбуд.

В 1958 році здійснено електрифікацію села.

В 1963 році колгосп Політвідділ с. Надросівка було приєднано до колгоспу ім. Калініна с. Тарган. Так було створено колгосп ім. Дзержинського.

На початок 1990 року в селі проживає 9 учасників Великої Вітчизняної війни: Духнович О. Г., Федченко О. П., Федченко Ф. П., Капканець М. І., Гайдай М. Г., Гончарук К. Ф., Меньківський П. А., Сухаревський В. О. В селі встановлено 80 телефонів. Проживає населення 488 чоловік. Фактично в селі немає з 181 дворів таких людей, які б не мали телевізора, радіо, спіральної машини. В 12 жителів є легкові автомашини, 21 мотоцикл. А в даний час, тобто 2006 року учасників Великої Вітчизняної війни 2 чоловіки: Ушинський Є. С., Гаврилюк Б. М.

В селі Надросівка народився в 1890 році Саженюк Боніфатій Сидорович, автор "Букваря" методичних розробок української мови. Починав свою трудову діяльність вчителем Сквирського і Таращанського повіту, в селах Калена, Надросівка, Пархомівка. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції працюює в Володарській школі, а потім викладачем Білоцерківського педучилища. Під час Великої Вітчизняної війни перебував в евакуації у Алтайському краї, де виконує завдання партії і уряду в галузі освіти. Коли закінчилась війна, він повністю себе присвятив роботі у видавництві "Радянська освіта". Надзвичайну цінність по вивченню спадщини української мови мають написані ним книги.

"Поради до вивчення Букваря", "Методичні вказівки до вивчення української мови в початкових класах". За плодотворну роботу в галузі освіти йому було присвоєно почесне звання заслуженого вчителя УРСР, нагороджено орденом Леніна.

Саженюк Степан Никифорович народився в 1921 році у багатодітній сім’ї. Учасник Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр. Після закінчення навчався у аспірантурі Київського держуніверситету працює доцентом цього вузу. Приймав активну участь у написанні історії міста Києва і сіл Київської області. 1985 році вийшла книга С. Н. Саженюка "Трудовий подвиг робітників України у Великій Вітчизняній війні" та учбові посібники для студентів.

Саженюк С. Н. — кандидат історичних наук, доцент. Нагороджений орденами Червоної Зірки, орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалями.

В селі в даний час понад 40 жителів нагороджені нагородами Батьківщини. З них Діденко Галина Леонідівна "За трудову доблесть", Діденко Борис Іванович "Знак пошани", "За трудову доблесть", Островський Володимир Степанович — орденом "Трудової слави ІІІ ст.", Павленко Василь Григорович — медаллю "За доблесний труд". В даний час в селі працює млин, олійня, питель, медичний профілакторій, ФП.


Село Ожегівка

Володарського району Київської області


Село Ожегівка Володарського району Київської області розташована за 12 км від райцентру та за 30 км від найближчої залізничної станції „Біла Церква”. На відстанні 4 км на Південь від села проходить траса „Житомир-Одеса”.

Чисельність населення - 370 чоловік

Територія - 141 га

Поштовий індекс - 09322

Код АМСТ - 0-04469

Телефон - 3-63-90

На території села знаходиться поштове відділення Ожогівське та Ожогівська сільська рада.

Адреса с/ради: 09322 вул. Шевченка, 13

с.Ожогівка

Володарського району

Київської області

Село Ожогівка було засновано, ймовірно, в середині 18 століття. Напевно, його засновником був відомий місцевий діяч Антоній Ожга. Певний час він був регіментарем Української партії, тобто очолював польські війська на теранех Київського і Брацлавського ворєводств.

В 1751-1763 роках він згадується Романівським старостою. До Романівського староства належала тоді і Сквирщина. Відомо, що Ожга „ставши обозом на правой сторонереки Сквиры, местечко Сквиру учреждать начал, и на постройку одного, а равно мельниц, изб, винокурен и на опалисадование замка, леса с той стороны и реки Сквиры, принадлежащие к Володарке, насильно рубить и возить велевши, плотину до берегов Володарских на реке Сквире занять и припереть дозволил”. Саме за часів Антонія Ожги на Сквирщині було осаджено чимало сіл. З власниками Володарського маєтку Ожга вів тривалий судовий процес. Про ті часи згадував у середині 19 століття Романівський старожил Федько Грива. Був він нащадком козацького роду і йому рід розповідав, що Романівські старости збройною рукою намагалися повернути від Володарщини свої давні землі, що тягнулися до Гострої Могили.

Перші історичні відомості про село Ожегівку (рос.”Ожеговка” – 1864) походять з другої половини 18 століття. На той час село належало до парафії Пархомівської церкви Покрова Пресвятої Богородиці. Ним володіли поміщики Кумановський, потім Бранковський, і згодом – поручик коронної (польської) гвардії Юзеф Добешевський.

Останній відомий тим, що побудував у 1810 році в Ожегівці греко-католицьку (уніатську) каплицю, при якій було двоє священників – оо.Грабовський та Єзерський. Богослужіння в цій каплиці тривало лише до 1839 року, коли на теренах Російської імперії греко-католики прийняли православний обряд.

Після другого розподілу Речі Посполитої (1793 р.) та адміністративної реформи в Російській імперії (1797) Ожегівка потрапила до складу Таращанського повіту й тому село перевели з парафії Пархомівської церкви до парафії Любчанської церкви св.Іоанна Богослова. Після смерті Юзефа Добешевського удова по цьому Юліана уроджена Домбровська у другому шлюбі Балло та їх син штабротмістр Добешевський й дочка Юзефа Собещанська володіли лише половиною села. Друга половина вже належала Павлові й Леонові Жураковським та Домініку Перекладовському.

Перша половина 19 століття характеризується поселенням експлуатації селян, які платили чинти, виконували численні повинності, визначені інвентарями. Кожен селянин від 15 років до глибокої старості відбував панщину не три дні на тиждень, передбачені царським указом від 5 квітня 1797 року, а працював протягом усього тижня. Внаслідок надмірної панщини і поборів деякі селяни-кріпаки терпіли злидні і змушені були йти на вимушені втечі від своїх господарств.

Після селянської реформи 1861 року посилилася диференціація селянства на селі. З”являються як заможні селяни, так і бідняки, які зовсім розорялись.

У 80-х роках 19 століття у селі було побудовано Покровську церкву, яка з частковою перебудовою є діючою і в наш час (належить до УПЦ МП).

Після Лютневої революції 1917 року в селі відбулися бурхливі події, пов”язані з перерозподілом майна і землі.

Під час громадянської війни у селі, як і по всій Київщині декілька разів мінялася влада, що негативно відбилося на благополуччі населення. Чергове покращення становища в селі сталося аж в роки НЕПу.

З 1923 по 1930 роки село Ожегівка входила до Білоцерківського округу (з 1932 року – Білоцерківського округу Київської області).

Під час голодомору 1932-1933 років від голоду в селі померло 237 чоловік, (через антиукраїнську політику Сталіна).

З початком радянсько-німецької війни 1941-1945 років в середині липня 1941 року розпочалася окупація населеного пункту гітлерівськими окупантами. На насильницькі роботи до Німеччини було вивезено значну кількість жителів села. Під час Другої світової війни загинуло 79 жителів села Ожегівка.

Населений пункт був визволений в ніч на Новий 1944 рік.

Перед Другою світовою війною і після неї в селі діяв колгосп імені Ворошилова. В повоєнні роки, долаючи надзвичайні труднощі, селяни відбудовували зруйноване війною село.

З 1957 року колгосп імені Ворошилова отримав назву імені 40-річчя Жовтня.

У 1959 році село було електрофіковане, а в 1954 році з”явилось радіомовлення.

Коли з 1.01.1963 року Володарський район було ліквідовано, Ожегівка потрапила до Ставищенського району. В 1966 році Володарський район було знову відновлено.

У 1970 році колгосп імені 40-річчя Жовтня було приєднано до колгоспу імені Леніна, який знаходився в селі Пархомівка.

В зв”язку з розкуркуленям колгоспу імені Леніна в 1988 році в Ожегівці було утворено колгосп „Перемога”.

В наш час в селі працюють два сільськогосподарські підприємства: приватно-орендне сільськогосподарське підприємство „Перемога” та сільськогосподарський виробничий кооператив „Хлібодар”, працює Будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, пошта, початкова школа НВК „ЗОШ І ступеня-ДНЗ”


Село Пархомівка

Володарського району Київської області


Село Пархомівка (давня назва Слобода) – одне з мальовничих сіл Володарського району, розташоване на відстані 12 км в північно-східному напрямку від районного центру і 25 км від наближчої залізничної станції Біла Церква. Територія села рівнинна. В минулому це заплавина річки Тарган (Тархан), через яку пролягав торгівельний шлях.

Чисельність населення – 720 чоловік.

Площа території села – 447 га.


За адміністративно-територіальним поділом 16 ст. н.е. с.Пархомівка входило до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 ст. Вона входила до складу Ставищенського повіту, а у 20 ст. – відійшла до Володарського району.

На території села знаходиться Пархомівська сільська рада і поштове відділення Пархомівське.

Поштовий індекс – 09331

Код АМТС - 804469

Телефон - 5-71-74

Адреса ради – 09331, вул.Леніна, 101

с.Пархомівка

Володарського району

Київської області

Село Пархомівка є візитною карткою Свято-Покровського Храму початку 20 століття, у будівництві якого брав участь відомий світові художник, вчений, філософ, етнограф, археолог, суспільний діяч М.К.реріх та візитною карткою черняхівської землеробської культури Ш-ІУ ст. До н.е. відкритою на Київщині відомим вченим-археологом Вікентієм Хвойкою. Залишки поселень цієї культури та курганні могильники епохи Київської Русі засвідчують древність буття населення, приховують чимало не до кінця розгаданих таємниць, захоплюючих легенд, знахідок римських монет.

В І-П ст.н.е. на умовах черняхівської землеробської культури тут утворилося ядро східнослов’янського етнічного масиву, в складі якого центральне місце посідало племя полян. На пархомівських землях поляни-землероби завжди вирощували просо, ячмінь, жито, пшеницю.

Перші відомості про слов’ян ми знаходимо у Геродота і Плінія. Значна інформація про цей час міститься в літописних джерелах, у полемічній релігійній літературі, європейських історичних хроніках та східних історико-географічних творах.

До поселення слов’ян на цій території проживали племена тюркського походження, про що свідчать місцеві назви: Тарга, Тарган.

Таким чином, з прадавніх часів Пархомівка посідала значне місце в історії Київщини. Її населення внесло свій вклад у боротьбу давньоруської держави проти кочових племен печенігів, половців. Свідченням цього є знахідка залишків зброї та кінного спорядження, яке виявлено від час копання колодязя громадянином села Андрієм Цимбалюком. Ці історичні реліквії знаходяться в Білоцерківському історико-художньому музеї.

У 13 столітті н.е. цим землям завдавала монголо-татарська навала. Населення мужньо захищалося від орд хана Батия. Проте притоку річки і село було зруйновано Згадка про Пархомівку зникла з письмових джерел до 15 століття.

Лише у 16 ст. н.е. після об’єднання Польші і Литви в єдину державу в ці землі посилився притік середньої і дрібної польської шляхти. Так поступово село відроджувалося, але разом з тим і посилювалася експлуатація праці селян.

В кінці 17, на початку 18 ст. населення Пархомівки брало участь у повстанському війську під керівництвом Семена Палія, яке штурмом оволоділо фортецею в Білій Церкві на чолі з місцевим сотником Пархомом (10.11.1702 р.) . Вважається, що звідси і походила нова назва Пархомівки. Але польський уряд зробив усе можливе, щоб придушити повстання і посилити гноблення селян.

В середині 18 ст. Польський шляхтич Вишневецький продав Пархомівку Михайлу Глембицькому, а той передав село майору Івану Буткевичу. У 1800 році володарем Пархомівки став вікентій Крижанівський та його рідня. У 1859 році, під час проведення ярмарки в Києві, було оформлено купчу на село вартістю 150000 крб. Купив Пархомівку О.Браницький у Фаддея Крижанівського.

В другій половині 19 ст. Власником Пархомівки став В.І.Маяковський. По його заповіту землі перейшли до дворянина К.К.Рудницького (1871 р.) А 8.04.1893 р. по купчій грамоті ці землі придбав російський поміщик, дійсний статський радник, граф віктор Федорович Голуб”єв. Походив новий хазяїн з родових дворян нижньоновгородської губернії. Він з відзнакою закінчив Петербургський інститут інженерів шляхів сполучення за спеціальністю залізничника. Прагнучи прислужитися розвитку вітчизняної промисловості, він, як один з членів Брянського акціонерного товариства, брав участь у заснуванні Південно-Російського залізоробного і залізопрокатного заводів у Катеринославлі (ДнІпропетровськ). Він був засновникомгірничого училища у Катеринославлі, яке дало початок сьогоднішнім гірничому і металургійному інститутам у м.сучасного Дніпропетровську.

Віктор Федорович Голуб’єв брав участь і у будівництві залізниць та тунелей за кордоном, сприяв налагодженню вітчизняного залізничного транспорту, вивчав можливість будівництва нових залізниць на Півдні Київщини. Він мріяв про вихід України з кабальної економічної залежності від Заходу. Його діяльність високо цінувалася російським урядом, який у 1895 році нагородив його орденом Святого Станіслава І ступеня.

Мешкав пан переважно в Петербурзі, Римі, Парижі, а у село приїджав відпочити душею, бо йому дуже подобалися місцеві народні звичаї. Будучи володщарем Пархомівки 10 років він організував тут за свій кошт чайну, читальню, відкрив відділеннями: кухонна справа, крій та шиття. Для хлопчиків відкрив ремісниче училище з 3 відділеннями: слюсарний, токарський, ковальський. По закінченні ремісничого училища випускникам видавалися відповідні документи про здобуття професійної освіти та присвоєння відповідної кваліфікації.

Віктор Федорович заповів понад 4000 крб. на розбудову 2-класної місцевої міністерської народної школи та пожертвував 150 тис. крб. товариству письменників у м.Києві на утримання Будинку літераторів. Він розробив детальний план побудови суконної фабрики на р.Тарган, притоці Росі. Проте його ініціативи не підтримав місцевий піп – благочинний Ящуржинський, який переконав Голуб”єва В.Ф., в тому, що потрібно побудувати в селі нову церкву замість старої. За свідченнями Л.похилевича, стара п”ятиглава церква в селі від старості розвалилась. Із залишків старої церкви була побудована на кладовищі невелика церква в ім”я Івана-Воїна.

Голуб’єв В.Ф. погодився розпочати будівництво нової церкви в селі. На жаль, керувати роботами по будівництву особисто, не зміг.

Перебуваючи в Італії, 24.02.1903 року поміщик раптово помирає, ледве встигнувши розпорядитися, щоб його тіло поховали в с.Пархомівці. цього ж року, прагнучи виконати волю батька, його сини Лев Вікторович та Віктор Вікторович, розпочали, зведення храму над склепом батька. Аналогів храму, який замислили нащадки В.Ф.Голуб”єва, й сьогодні не існує в світі. До будівництва храму стали причетними корифеї слов”янської культури академік архітектури В.Покровський, художник мудрець і провидець М.К.Реріх, мозаїст Володимир Фролов та інші.

„Київська газета” від 1.09.1903 року у своєму провінціальному літопису повідомляла читачів: „В селі Пархомівці Сквирського повіту днями здійснено закладання кам’яного Храму на могилі В.Ф.Голуб

6єва на 2000 осіб.

Храм споруджується на кошти небіжника і обійдеться родичам у 200 тис.крб. Роздано в пам’ять померлого 7000 крб.

За задумами нащадків Храм повинен був стати моделлю Всесвіту, символом релігійної єдності людства, символом мистецтва, ствердженням вічних духовних ідеалів мудрості, добра й краси. У цій світобудові земля як Мати усього живого, втілена в образі Покрови Премвятої Богородиці, покровительки мистерій, прохід через які відкриває кожній людині Світло Вічності.

Монументальні мозайки „Покрова Пресвятої Богородиці” та „Нерукотворний спас” виконано за спеціально розробленими екскізами для Храму М.К.Реріха в майстернях відомого художника-мозаїста Ф.Фролова в Петербурзі за новими на той час технологіями з урахуванням мозаїчної техніки з нешліфованої смалоти (Розмір „Покрови” 6х4 м).

Ці мозаїки є єдиними, що збереглися з творчою доробку М.К.Реріха в світі, на яких було відпрацьовано різні грані нового творчого методу мозаїчних робіт, і які в подальшому одержали широке визнання людей в його монументальних полотнах історико-художнього заказнику в Талашкіно (Росія. Усадьба М.Л.Тєніщевої біля Смоленську) та у Почаєво-Успенській лаврі (Україна, м.Почаїв).

Для внутрішнього розпису стін Храму М.К.Реріх також створив кілька ескізів. В розписах стін планувалися такі панно: „Цариця небесна над річкою життя”, „Синій розпис”, „Ангел з трубою”, „Вседержатель в купелі” та інші, над якими М.К.Реріх працював більше 2 десятиріч, психологічно ускладнюючи образи Покрови Пресвятої Богородиці у творах „Мати світу” (1926), „Держателька світу” (1937). Він мріяв завершити цю серію жіночих образів „Полум”яною мадоною”.

На жаль, задуми залишилися нездійсненими. Проте картони, що повинні були знайти втілення у внутрішніх розписах стін Пархомівського Храму, чудом збереглися.

Вони знаходяться у В”єтнамі, в національній бібліотеці ім.В.В.Голуб’єва (сина В.Ф.Голуб’єва), який був відомим світові талановитим етнографом, археологом, знавцем культури Сходу. Останні роки свого життя В.В.Голуб”єва свого життя В.В.Голуб”єва присвятив вивченню в”єтнамської культури, де і залишив значну частину своєї духовної спадщини.

Роботами по будівництву Храму (1903-1906рр.) розпоряджався П.Д.Благовіщанський, якому на той час виповнилося 26 років і який закінчив Академію мистецтв, маючи звання художника-архітектора. Задум авторів проекту Храму Благовіщанським П.Д. було втілено блискуче у кращих традиціях Псково-Новгородського сокрального мистецтва у стилі неомодернізму.

Роботами з розпису інтер

6єру Храму керував В.Пермінов за ескізами Реріха М.К. Через нестачу часу та з інших обставин Перміновим В. Було вирішено змінити сюжети розпису. Взявши за основу „Оранту” Софії Київської, він виконав фресковий розпис вівтарної частини абсиди. Решта стін Храму так і залишилася нерозписаною. Стіни побілили і оздобили дохристиянською символікою, елементами романської та давньоруської архітектури: бегунцями, нишками, поребриками.

Вражають в Пархомівському Храмі своєю просторістю хори, точно розрахованим нахилом підлоги, щоб при співі звук наче лився. Акустичні властивості храму не мають собі рівних.

Підлогу виконано майстрами вручну з кращих сортів деревини. Вона майже повністю збереглася, не дивлячись, що довгі часи Храм використовуючи не за призначенням. Однак як герой епосу він протистав революціям, війнам, розрусі. Із всіх випробовувань храм вийшов переможцем. Сьогодні Храм Пресвятої Покрови Богородиці – діючий. В жовтні 2007 року він відсвяткував 100-річчя з дня освячення головного престолу та своєї першої літургії, яку провів тоді сам владика-митрополит Флавіан, епескоп Сергій і десятки кращих священників України.

Однак початок ХХ століття для Пархомівки був пов’язаний не тільки з будівництвом і освяченням Храму. Її населення пережило революційні події 1905-1907 рр., події Жовтневої революції 1917 року, розруху і голод в роки громадянської війни.

1919 року Пархомівка стала волосним центром і волосним ревкомзем розпочав здійснення реформ по розподілу поміщицьких земель між безземельними та малоземельними селянами.

1930 року в Пархомівці розпочалося проведення колективізації. ТСОЗи, які створили у 1929 році, „переросли” у 1930 році в колгоспи. Першим головою колгоспу став Купріян Лановенко. Засновниками колгоспного руху в селі були Лобунець М.Р., Клочан О.К., Замковський Р.А. Проте колективізація в селі відбулася з великими труднощами, помилками у методах впливу на селян і помилками під час проведення хлібозаготівлі. Штучно створений сталінським режимом голодомор 1932-1933 років заморив 573(?) жителя с.Пархомівки.

В пам’ять про померлих у 1992 році на сільському кладовищі був встановлений пам’ятник голодомору 1932-1933 років (автор пам’ятника Зоренко І.Я.)

Ще більш страшнішим випробовуванням для пархомівчан стали роки Великої Вітчизняної війни. З 17 липня 1941 року по 31 грудня 1943 року с.Пархомівка була окупована німецько-фашистськими загарбниками. З фронтів війни не повернулося 104 односельці.

Післявоєнні роки також були тяжкими, але життя поступово увфійшло в своє нормальне русло. В 1950 році три пархомівські колгоспи в один (ім.В.І.Леніна). Головою колгоспу був призначений І.Я.Крамаренко. В лютому 1974 році за спільною згодою жителів с.пархомівка і Ожегівка колгосп знову було об”єднано, що економічно зміцнило господарство. Приклади самовідданої праці у 70-ті роки 20 ст. Показували ланки М.М.Цимбалюк, Н.Й.Грінцевич, Г.І.Нечипоренко; доярки Пільганчук Н.П., Шинкаренко Г.О., Невінчана Н.М.; механізатори Мордованюк М.Х., Мороз І.М., Мороз Ю.М., Ступака О.І., Гаврилюк В.А. та багато інших. Ряд колгоспників за ударну працю були відзначені високими урядовими нагородами: орденами, медалями.

У 1987 році у Москві проходив фестиваль індійської культури. Будучи гостем фестивалю, син М.К.Реріха – Святослав Миколайович Реріх, був зворушений, дізнавшись, що у далекій Пархомівці в Україні чудом збережено мозаїчні твори його батька, які родина Реріхів вважала назавжди втраченими. С.М.Реріх виказав бажання побувати в Пархомівці. Так розпочалися реставраційні роботи Храму, ансамбль якого складає єдиний комплекс з парком рідкісних в Південно-Західній частині Київщини видів дерев, з будинком священника, сторожкою при вході на територію храму. Усе це огороджено невисокою цегляною стіною з оригінальним входом у стилі модерну.

Відродження Храму в Пархомівці пов’язана з ім’ям І.А.Онопрієнка, який будучи головою сільради і розуміючи цінність пам’ятки сакрального мистецтва, історії та культури, став першим дослідником і захистником Храму. В кінці 80-х років 20 століття було проведено реставраційні роботи споруд, піднято хрести, аде роботи доведені до кінця не були. Не відраставрованими залишилися мозаїка „Спас Нерукотеорний”, іконостас, надмогильна мармурова плита В.Ф.Голуб’єва, будинок священника, бо гості не приїхали. Проте люди залишилися вдячними їм за початок духовного відродження села.

У 1993 році неподалік від Храму учні та вчителі Пархомівськоїшколи розбили парк, де встановлено скульптурний пам’ятник В.Ф.Голуб”єву (скульптор І.Зоренко). Це є найвищим виявом шани мешканців села до людини, яка багато зробила для його соціально-культурного розвитку.

В кінці ХХ століття в Пархомівці пройшло розташування аграрного сектора. На зміну колгоспам прийшли різні форми господарювання: приватні підприємства, фермерські індивідуальні господарства, спільні товариства.

Поступово нарощуються обсяги залучення інвестицій за рахунок пошуку потенційних інвесторів. Проте колишнє приміщення дитячого садка (загальна площа 170 м2) поки залишається вільним і очікує своїх інвесторів. Набирає обертів в селі розвиток тваринництва, розвиток інфраструктури туризму.

На території розташовано ПП „Надія”, українсько-сірійське СП ТОВ „Наджуд”, діє колективне агропідприємство „Пархомівка”.

Виробничий напрям цього підприємства – вирощування зернових культур і цукрових буряків. В селі є Пархомівське НВК „ЗОШ І-Ш ст – ДНЗ, Будинок культури, ощадбанк, бібліотека, будується кафе.

В селі народилися:

- Пацан Юрій Іванович (11.12.1969 р.) – художник, праці якого знаходяться в приватних колекціях Росії, Німеччини, Канади, США, Китаю;

- Козленко Лариса Леонтіївна (11.10.1948 р.) – народний цілитель, біоенергоінформотерапевт, член обласного комітету з питань НІНМ. Лікує водою і травами. Пройшла школу мужності під час бойових дій в Чехословаччині (1968). Має диплом ЮНЕСКО Міжнародної асоціації народної медицини;

- Онищук Родіон – перший голова Пархомівського волосного ревкомітету, активний громадський і політичний діяч та інші.