Село Березна Володарського району Київської області

Вид материала

Документы

Содержание Володарського району Київської області Село Капустинці Село Косівка

Подобный материал:

• Програма реформування І розвитку житлово-комунального господарства володарського району, 305.2kb.
• Довідка про підсумки соціально економічного та культурного розвитку Яготинського району, 452.54kb.
• Рокитнянська рокитнянська районна державна районна рада адміністрація київської області, 27.37kb.
• Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 128.22kb.
• Про виконання Програми зайнятості населення Володарського району за 2008-2009 роки, 522.29kb.
• Рокитнянськарайонна державна адміністрація київської області, 78.17kb.
• Постановою Верховної Ради України  від 11 грудня 1991 року n 1964-xii із змінами, 203.18kb.
• Сторінками біографії поета, 154.18kb.
• Про виконання програми соціально-економічного та культурного розвитку Київської області, 1196.75kb.
• Кобзар єднає Україну – Шевченківські березини на Черкащині, 194.09kb.

Село Зрайки

Володарського району Київської області


Село Зрайки розташоване на правому березі річки рось та її притоки – річки Молочної у неширокій здебільшого піщаній долині, навколо мальовничого, пророслого очеретами та вільхами, ставка.Відстань до райцентру – 10 км. Відстань до столиці – 120 км.

Чисельність населення – 568 чоловік.

Площа - 577,1 га

Як адміністративно-територіальний центр село утворене 1923 року. На його території знаходиться Зрайківська сільська рада та поштове відділення Зрайківське.

Поштовий індекс - 09354

Код АМТС - 804469

Телефон - 3-17-47

Адреса ради - 09354, вул Лісова, 3 а,

с. Зрайки, Володарського району

Київської області

Населені пункти с.Зрайки

с.Шевченкове (колишня назва Виселок). Село утворене у 1922 р. Поштове відділення Зрайківське. Розташоване від Володарки в південно-західному напрямку на р.Рось.

Код АМТС – 804469

Телефон – 3-17-47


с.Брідок Раніше вважалося окремим населеним пунктом зі своїм колгоспом, школою, клубом, магазином. Сьогодні с.Брідок з”єднане з с.Зрайки по центральній вулиці, що простяглася по р.Молочній. Село одержало свою назву в 19 столітті і означає „Куток кучани”.

За архівними даними село спочатку купив Войцих Цибульський у графа Островського. Потім ним володів син Цибульського Іосиф, а потім в 60-ті роки 19 століття воно перейшло у володіння Цезарю Добринському. Жителів на той час проживало 306 чоловік і було 769 десятин землі.

Село Зрайки походить від слова „Рай”. Мальовничі краєвиди села (ліси, луки, річки, ставок) притягують на територію цього населеного пункту чимало відпочиваючих.

На території села знаходилися у давнину:

- Поселення І тис.до н.е.- І ст.н.е; ХІУ-ХУП ст.н.е.

(Зі сходу підрізане гранітним кар”єром);

- Поселення П тис. до н.е. – Ш-ІУ ст.н.е. (черняхівська культура);

Ш-УП ст.(ранні слов”яни; ХУІ-ХУП ст.н.е.);

- Курганний могільник УІ-Х ст.н.е. (У лісі). 1 курган у лісі досліджено.

Відомо, що в середині 19 ст. В селі проживало 1015 жителів. З них православних – 935-998 чоловік. Іншої віри – 17 чоловік. Землі на той час нараховувалось до 2020 десятин. Недалеко від села було побудовано цукровий завод, паливом для якого слугували дрова. З цієї причини на околицях села було вирубано багато лісу. Рештки заводу збереглися до наших часів у вигляді цегляних стін, засипаних землею.

До початку 20 ст. У Зрайках існувала церковно-приходська школа. В ній було 2 великих зали по 2 групи дітей (приблизно до 40 чоловік) в кожній. Вів 2 групи один вчитель, а піп навчав учнів тільки Закону Божого. В літній період в школі навчання не проводилося, бо батьки використовували працю дітей у своїх господарствах на сільськогосподарських роботах. Навчалися в школі в основному хлопчики, проте не завжди всі учні закінчували курс навчання, бо заважали злидні і палочна дисципліна. У 20 році 20 століття школу перевели в попову хату, а у старому приміщенні розташували майстерню і пожежну службу.

Колгоспи на території села утворилися в 30-ті роки. Їх було 3:

- колгосп ім.Сталіна (Перший голова колгоспу Бондар Павло; с.Шевченкове)

- колгосп ім.Т.Шевченка (Голова колгоспу Годунов, с.Брідок);

- колгосп „Червона Зірка” (Голова колгоспу Созонюк, с.Зрайки).

Спочатку в колгосп „Червона Зірка” (с.Зрайки) запасалися лише 42 сім”ї з понад 800 дворів. Одними з перших колгоспників були Бойко Марфа, Ящук Михайло, Осипчук Тимофій, Хула Василь, Півторак Іван, Півторак Аврам, Литвинюк Платон, Кравчук Максим. Це були ті селяни, яким усуспільнювати фактично не було чого. Проте не поспішали вступати в колгосп ті, хто своєю працею щось здобув, кому шкода було розлучатись з нажитим.

З часом колективізація в селі перетворилася на примусову. Як і скрізь, вона супроводжувалась порушенням законності й призвела до важких наслідків.

Усуспільнення фактично прийняло форму конфіскації.

Розпочалося з того, що усуспільнена худоба, яку зігнали в непідготовленій приміщення, а то просто й під відкрите небо, стала масово гинути. У 1932 році люди в селі почали помирати з голоду. На 1 трудодень людям, що ходили на роботу видавалося по 100 гр хліба і ніяких грошей. Посуха та антинародна політика керівників держави в селі призвела до масового голоду навесні 1933 року, наслідком якого була смерть понад 221 чоловік (за свідченням селян). Багато людей виїхало з села. Проте в ім’я істини слід констанстувати, що смертність в Зрайках все ж таки була значно меншою, ніж в інших селах. Пояснити цей факт можна тим, що Зрайки знаходяться на побережжі Росі. В пошуках їжі люди ловили рибу і ракушок, що слугувало харчами і врятувало їх від загибелі.

Перед початком Великої Вітчизняної війни колгоспи поступово стали міцніти, зросло поголів”я скота та його продуктивність. На перших тракторах працювали Ковальчук О.Б., Бойко Д.К., Марчук Т.Я., Дмитрук Ф.П., Засадюк Н.П.

В кінці літа 1941 року в небі над селом почулося страшне ревіння. Із-за горизонту випірнув палаючий літак, за ним прошмигнув ще один. Той, що горів, був радянським бомбардувальником, а інший – німецьким винищувачем. Бомбардувальник впав далеко за горою Хвощаною на межі Черепинських полів. На місці падіння знайдено останки 3-х льотчиків і документи. Прізвища льотчиків на сьогоднішній день у селі нікому невідомі. Територія, де впав літак, довго зберігалася недоторканою, був навіть дерев’яний обеліск. Але з часом місце розібрали, а подія залишилася лише у пам’яті людей.

Бойових дій на території села в період Великої Вітчизняної війни не було. В окупаційний період працював колгосп. Урожай 1941 р. лежав у коморах до пізньої осені, доки був розподілений між селянами з боку окупаційної влади, яка належала старостам.

В селі Зрайки діяла невеличка група озброєнних селян, які вважалися партизанами. Фактично вони грабували і навіть вбивали заможніх господарів.

Восени 1943 року, коли річка Рось по краях вже покрилася кригою, з боку Зрайківського цвинтару нагрянули в село поліцаї і німці. Вони зганяли селян на сходку. В селі розпочалася паніка. 16 і 17-річні Гоменюки Марія і Трохим та Ящук Ганна Семенівна, які жили біля млина, на „коцюбі” кинулися до лодки, щоб переправитися через р.Рось. Вже біля протилежного берега 2 німці, які йшли берегом з боку Зрайок, відкрили вогонь по втікачах. Люди кинулися з лодки, щоб добратися до берега, але фашистські кулі їх догнали. Трохим був убитий в шию в очереті . Марію було важко поранено, і рана виявилася смертельною.

Німці збиралися спалити Зрайки, але їм щось завадило. Є очевидці цієї трагічної історії, які стверджують, буцімто в підлітків стріляли не німці, а власовці, бо розмовляли вони не німецькою мовою.

Зимою, в кінці грудня 1943 року, коли Радянська Армія була вже у Володарці, сталася трагедія, яка потрясла село. В Новорічну ніч по-звірячому була перебита сім’я старости села Дмитрука Олександра Єфимовича (Слизня по вуличному). На той час він переховувався, бо знав, що за ним полюють „партизани”. А „партизанами” в селі називали себе ті, що в лісах лише переховувалися.

Дмитрук О.Є. не ночував тієї ночі вдома. В хаті були лише діти, брати (Олександр, Омельян) та 2 далеких родичі, що евакувалися. Родичів „партизани” залишили в сінях, а в Омельяна почали вимагати золотий годинник і били його прикладом, поки той не віддав годинника. Вранці серед окривавлених стін і пожитків селяни знайшли 3 трупи. Дмитрук Омельян з простріляним виском лежав, схилений на стіл, який був залитий кров’ю. Син Олексій, 1926 року народження, лежав мертвим на підлозі, а дочка Марія, 1930 року народження, на печі. В обох дітей кулі пройшли крізь око і вийшли через потилицю. Можливо хтось і бачив злочинців, але до сьогоднішнього дня змовчав.

Кримінальну справу порушували, але винних не знайшли. Сам же Дмитрук Олександр ніколи і нікому нічого не розповідав.

Є кілька версій: вбивство вчинили місцеві жителі, чиїх дітей забрали на роботу до Німеччини за сприяння старости Дмитрука О. Друга версія – вбивство вчинили місцеві „партизани”. Причиною могла бути помста. Фактичних свідчень по справі не залишилося, жодних прізвищ ніколи названо не було.

Після закінчення війни господарства Зрайок довелося відбудовувати в небачено тяжких умовах. Не було тягла, землю доводилося обробляти коровами, не вистачало робочих рук, не було техніки, насіння, добрив. Проте селяни, сповнені надій на краще, невтомно перемагали труднощі. Поступово село відбудовувалося. У 1954 -1955 роках сталася реорганізація колгоспів, їх укрупнення. В 2-х колгоспах, що утворилися („Зоря”, „Червона Україна”) було придбано електростанції, які стали подавати в хати колгоспників електрострум. Вони діяли до тієї пори. Поки не були підключені до державної енергосистеми.

У 1973 році знову сталося об’єднання колгоспів в єдиний „Дружба”. Головою колгоспу було обрано жителя села Березна Сідака Володимира Андрійовича. Труднощів в селі було чимало на той час. Це і відсутність потрібної кількості робочої сили, низька якість грунтів, що слугувало перепоною у одержанні високих врожаїв. І як результат – низька рентабельність господарства, внаслідок чого воно мало великі борги по позиках у держави. У 80-ті роки рентабельність рослинництва по селу становила 25%, тваринництва 22%.

Вітер перемін „увірвався” в село на початку 90-х років 20 століття. Зміни, що сталися в країні, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села, розвиток малого підприємства. Вільними приміщеннями у Зрайках є котельня, баня, приміщення млина (загальною площею 150, 120, 140 кв.м). Відділ оствіти є власником цих приміщень, який готовий до плідної співпраці з потенційним інвестором та партнерами по бізнесу.

Надра с.Зрайки багаті на корисні копалини, які використовуються в будівництві (граніт, пісок). На території Зрайок виявлено поклади каолінів. Рекреаційна зона – це один з компонентів природних рекреаційних ресурсів с.Зрайок, які є невід’ємною частиною лісової екосистеми, призначено і для задоволення потреб людей у лікуванні, відпочинку.

На території села знаходяться: ощадбанк, сільський клуб, школа на 109 місць, пам”ятка промислової архітектури – водяний млин кінця 19 ст., Свято-Миколаївська церква, пам’ятник на честь 87 воїнів-односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Свято-Миколаївська церква є пам’яткою архітектури 2 половини ХІХ століття. Будівля дерев’яна. Дах покрито залізом. На дзвіниці до 1930 року було встановлено 6 дзвонів. Навесні 1930 року дзвони скинули і здали на металобрухт. Найпопулярнішими священниками храму були Кедроновський Сергій Павлович, Кузьминський Лука Прокопович. Нагороджений урядовою грамотою за матеріальну допомогу фронту у роки війни 1941-1945 років. Він працював понад 27 років священником і помер у 1980 році. Церква реставрована у 1981 році. 2005 року на її освячення приїджав сам екископ Макарій, вікарій київської епархії. Церква діюча, використовується церковною громадою сіл Зрайки, Брідок УПЦ Московського патріархату. Церква лише 3 місяці за історію свого існування була закритою перед початком Великої Вітчизняної війни.

Найбільш відомими людьми села є:

- Шушкета Андрій Онисимович – почесний колгоспник села, якому присвоєно почесне звання „Майстер золоті руки”;

- Кравчук Петро Федорович – член спілки журналістів, член спілки письменників України. Найбільш відомими творами вважаються „Проза про людей села”, „Рибальська праця”, „Скеля над затокою”, „Прийти до моря”, „Критична межа Балкан”;

- Дідківський Володимир Іванович – поет, байкар, сатирик Київщини.


Село Капустинці

Володарського району Київської області


Село Капустинці розташоване на південному заході Володарського району Київської області. Відстань від районного центру становить 35 км. Відстань до найближчої залізничої станції „Кашперівка” – 15 км.

Село розкинулося на річці Струг, притоці річки Рось. Навколо села, у балках, знаходяться місця виходу підземних вод на поверхню. Це джерела, частина яких мінералізована. Особливо цінною була вода з родонового джерела в Мужому яру, яка мала цілющі властивості і допомогала зцілюватися людям при захворюваннях кишково-шлункового тракту. Проте після будівництва птахокомплексу неподалік, джерело зникло.

До поверхових вод села відносяться також і води ставків, загальна площа яких становить близько 60 га.

Грунти на території села в основному чорноземні. Біля грунтових вод – лучно-болотні. На цих грунтах сформувалася зона лісостепу (ділянка лісу „Дубина”). Великі ж лісові ділянки знаходяться на відстані від села 7-10 км. Серед дерев зустрічаються дуб, береза, клен, ясен, граб, тополя, в”яз, осика, сосна, верба та інші. Серед кущів: калина, малина, смородина, шипшина, горобина, бузина, г8лід, вовчі ягоди та інші. Поблизу села мешкають зайці, білки, козулі, лисиці, свині, куниці, видри, ондатри, бобри, ласки. Серед птахів зустрічаються сіра чапля, чорний шуліка, пугач, зяблики, малинівка, одуд, перепел, лелеки, сороки і т.і.

Чисельність населення – 420 чоловік.

Територія - 209 га

Поштове відділення - Капустинське

Поштовий індекс – 09340

Код АМТС - 8-04469

Телефон - 3-13-47

На території села знаходиться Капустинецька сільська рада, до населених пунктів якої відносяться і село Коржиха, розташоване від с.Капустинці в західному напрямку з чисельністю населення 33 чоловіки та площею населенного пункту 18 га та с.Чепіженці, за 30 км від райцентру в північно-західному напрямку від с.Капустинці з чисельністю населення – 192 чоловіки та площею населеного пункту 156 га. Село Чепіженці походить від дерев”яної частини плуга (сохи) – чепіги, що виготовлялась із цінних порід дерев, які росли в цій місцевості за іншим переказом – від імені першого поселення-козака Чепіги.

Адреса сільської ради – 09340, вул.Леніна, 3

с.Капустинці,

Володарського району

Київської області.

В давні часи землі села Капустинці входили до складу Київської Русі. Під час монголо-татарського нашестя Володарщина була знищена. В 15 столітті ці землі захопили литовські феодали, а після укладення Люблинської унії в 1569 році сюди прийшли ще й польські магнати. Протягом тривалого часу ці землі передавалися і перепродавалися з рук в руки панам.

Про перших переселенців відомостей не збереглося. Гадають, що це були козаки. Про село Капустинці згадку знаходимо у Похилевича, автора „Сказания о населенных местностях Киевской губернии”. В період визвольної війни 1648-1654 роках село було облишено місцевим населенням, яке емігрувало за Дніпро. Після возз”єднання України з Росією люди повернулися знову.

Щодо походження назви села, то існує кілька гіпотез. Найбільш поширеною серед населення є гіпотеза про те, що село виникло на місці козацького хутора у 16 столітті. Про давню історію села свідчать залишки уніатського цвинтаря та уніатської церкви.

Найбільш поширеними прізвищами людей в селі є Смітюхи, Панченки, Лісові, Пільганчуки ( пільги, щодо податків і панщини, які одержували переселенці з Волині і Поділля в кінці 16 століття на землі Капустинеці). Зарубенки – вихідці з села Зарубенці. Зустрічаються в селі і прізвища іноземного походження, такі як Крауз. Село має свій діалект. Слова, що починаються на „о”, вимовляються як „го” („гобід”, „гочі”). А слово „один” вимовляється як „єдин”; „чотири” – як „штири”. Слово „цибати” означає „стрибати”, а „кооперація” – магазин. Польське слово „цвинтар” означає „кладовище”. Наголоси в багатьох словах не збігаються з літературною українською мовою. Відносини між односельцями відкриті. В стосунках найбільш цінується працелюбність, стриманість, гумор.

Своєрідним в селі в давнину був побут. Невеличкі хатинки будували з соломи, глини, кизяка і накривали соломою. Мисник, саморобний стіл, скриня, дерев”яне ліжко (тапчан), на стінах безліч рушників, в кутку ікони святих, лавка з прокрученою діркою для кужеля, піч – усе це нехитре начиння селянської хатини селян. Дах вкривали у формі зрізаної піраміди соломою. В хаті біля печі ставили каганець, який в довгі зимові вечори освітлював хатину. Глиняну підлогу густо встилали соломого. В зимові місці, вільні від роботи жінки, проводили свій час біля кужелю з конопель, пряли прядиво до різдва, а потім різдвяних свят, починали ткати на верстатах полотно. З нього шили хустинки, спідниці, блузки; хлопцям штани і сорочки. Полотно для верхнього одягу фарбували бузиною (бадзьохою), вільхою. Чоловіки в цей час займалися ремеслами, плели хватки, ятірі для ловлі риби, виготовляли діжки, нехитрі меблі і т.і.

Вечорами селяни часто збирались на вечорниці, які називали „годенки”, вечеряли, вишивали, співали пісні.

На початок 20 століття кількість жителів села становила 1126 чоловік. Землі в селі було 1334 десятини, з яких 768 десятин належалло поміщикам, 24 десятини – церкві, решту землі орендували селяни.

Довгий час церква в селі була єдиним осередком культури і освіти. В ній прадіди наші возносили молитви і рятували свої душі від спокус світу. Саме в церкві селяни могли почути зміст губернаторських розпоряджень, інформацію про події в державі і світі. Священник в селі був єдиною освідченою людиною. Саме він пояснював селянам суть державних реформ, явищ природи, переконував робити щеплення від віспи, кору, тифу, дотримуватися санітарних норм.

У зв’язку з бідністю і відсутністю лікувальних установ ці хвороби та епідемії часто виникали в селі. Наприклад, коросту лікували, змазуючи тіло дьогтем, після чого купали хворого в тютюнові. Інші хвороби лікували також методами народної медицини. Особливо славились в селі костоправи Пільганчук Агафія і Смертенюк Устя.

В роки революційних подій 1905-1907 роках селяни страйкували, висуваючи перед паном економічні вимоги: підвищити заробітну плату, зменшити норми виробітку. Страйк було придушено військом.

Революцію 1917 року в селі зустріли з надією. Деякі односельці брали активну участь у революційних подіях країни. Аврамчук Каленик і Гудзь Панас брали участь у революційних подіях Білорусії, Пільганчук Тодосій – в Петербурзі.

Після революції пани залишили землі і втікли за кордон. З Бабинської волості до села приїхав волосний голова Захарко Смітюх разом з Лісовим Григорієм з метою розділу панських земель, які розділіли між усіма сім”ями порівну.

В лютому 1919 року на території села створили ревком за ініціативою батрака Саганця Антона Тимофійовича, який очолив його. Ревком брав участь у боротьбі з бандитизмом, проводив в життя декрети про землю.

В червні 1920 року біля села відбувся бій Першої кінної Армії Будьонного з білополяками. Напередодні бою біля Татарнівки (теперішнього Оріховця) Будьонний С. З невеликою групою бійців потрапив у засаду, проте сутичка закінчилася вдало для командарма.

Після бою бійці повернулися з 2-ма вбитими товаришами і смертельно пораненим командиром О.В.Бударінила, якого було залишено в селі для одуження. Невдовзі він помер і був похований біля колишньої церкви в с.Чепіженці поруч з іншими загиблими бійцями. 1967 року церкву, яка давно не діяла, зруйнували, щоб поставити пам”ятники воїнам, загиблим в роки ВеликоЇ Вітчизняної війни. На могилі Бударіна О.В. встановили пам”ятник.

В тому ж році в Капустинцях було створено комітет незаможних селян. Першим його головою призначили Реброцького Антона Яковича. Одним з його членів був лісовий Ілля Тимофійович. Члени комітету робили перерозподіл землі, продуктів між селянами.

1929 року в Капустинцях розпочалася колективізація, в період якої створили колгосп „Нове життя”. Першим головою колгоспу призначили Липового Степана Дементійовича. Спочатку до колгоспу вступило 19 чоловік.

Першими колгоспниками стали Ратушнюк Йосип, Липовий Степан, Липовий Дементій, Чопівський Тодір, Білецький Степан.

1932-1933 рр. в селі був страшний голод. Люди з сільради одержали повістку здати певну кількість хліба, картоплі, інших продуктів. Вони зібрали ці продукти і здали. Та через короткий проміжок часу знов прийшла повістка про здачу хліба і продуктів харчування.Так повторювалося багато років. Деякі селяни відчуваючи біду, що насувалася, стали ховати зерно на насіння. І тоді з”явились збирачі, які обшукували кожен двір, кожну хату і закуток. Шукали навіть за рушниками і образами. Що знаходили – забирали.

Через відсутність фуражу в колгоспі здохло 200 коней, а весною 1933 року почали масово пухнути люди і вмирати. Все, що можна було продати чи обміняти, збувалося за хліб. З сільради призначили Ратошнюка Йосипа збирати померлих по хатах за невелику плату продуктами. Померлих закопували в спільні ями. А тих, в кого ще залишалися живими родичі хоронили окремо.

За цей час в селі Капустинці померло понад 350 чоловік. Велика кількість людей померло в с.Чепіженці.

Коли минув страшний рік колгосп за кошти, зібрані з населення, закупив в Білорусі 20 коней, але вони виявилися зображеними хворобою сап і тому через 2 тижні загинули. Землю обробляли коровами, биками, які вдалося зберегти населенню. На кінець 1934 року відчули невелике полегшення. На трудодень стали видавати хліб.

Перед початком Великої Вітчизняної війни в колгоспі зросло поголів”я худоби, працювали 2 трактори ХТЗ, 2 трактори „Універсал”, молотарка, комбайн, які належали Рудосільській МТС. Першими трактористами в селі були Данилюк Ілько Андрійович, Капелюшний Кирило Ісакович, Смертенюк Денис Іванович, Смітюх Давид Микитович та його дружина Ювгина Костянтинівна. Головами колгоспу з 1929 року по 1941 рік працювали Липовий Степан Дементійович, Панченко Гаврило Тимкович, Чижик, Замковий Роман, Гудзь Прокіп. Головами сільради у довоєнні роки були Яровий Григорій, Білий Митрофан, Смітюх Прокіп.

В роки Великої Вітчизняної війни 271 чоловік з села були мобілізовані на захист Батьківщини. В боях з гітлерівськими загарбниками загинуло 73 жителів села Капустинці і 61 житель з Чепіженець.

Перед вступом в село німців був даний наказ не залишати ні техніки, ні продовольства окупантам. Тому трактори заховали, а комбанй втопили в ставку. Частину колгоспної худоби і коней селяни розібрали по домівках, а після закінчення війни повернули до колгоспу.

В липні 1941 року в селі було встановлено окупаційний режим, колгосп розпущено, запроваджено примусову працю. За неякісне виконання робіт селян карали поліцаї – зрадники з місцевого населення. Залишився спогад про Ратушнюка Йосипа, який запізнився на роботу до молотарки. Поліцай вийшов наперед і став бити нагаєм, проте Йосип не прискорив кроку і йшов так, ніби це не на нього посилалися удари.

Німці встановили високі денні норми роботи. Часто в господарів забирали корів, свиней, яйця, сало. Школу перетворили на комору, вирубили кущі, дерева, зарості. Велику кількість дерев використали на паливо.

В травні 1942 року молодь 16-18 років вивезена в Німеччину. Збірний пункт був у Володарці (в школі), звідки пішки полонених гнали до Білої Церкви, а там завантажували в товарні вагони і перевозили до пункту призначення.

В Капустинцях на роботи в Німеччину забрали 40 чоловік, які повернулися додому, окрім двох, що залишилися жити в Польщі.

За ствердженням деяких старожилів, недалеко від села діяв партизанський загін, який часто навідувався в село. Напередодні нового 1944 року, село визволено військами радянської Армії.

За мужність і відвагу в роки війни 106 селян було нагороджено орденами і медалями, в тому числі, 12 чоловік отримали орден Вітчизняної війни І ступеня, в Мазорчук Лавро Федорович був нагороджений орденом Слави Ш-х ступенів.

В післявоєнні роки господарство поступово відбудовувалося.

В 50-ті роки в колгоспі працювали 2 трактори ХТЗ, „Універсал”. На полях, крім традиційних культур, вирощували коксачис кукурудзу.

1958 року здійснили електрифікацію села, побудували новий млин на електричному струмі. У млині встановили олійню, круподерку. З 1954 року в селі було збудовано 88 нових хат, навіть покритих шифером.

1959 року сталося укрупнення колгоспів. До колгоспу Капустинців приєднали колгоспи сіл Мармуліївка і Чепіженець. На основі 3 колгоспів створили один – „Комуніст”. Головою колгоспу призначили Покропивного Павла Філімоновича, ділового, розсудливого керівника.

В 60-ті роки було збудовано цегельний завод, реконструювали шосейну дорогу, яка сполучала Капустинці з районним центром, м.Києвом, Білою Церквою. В селі з”явилися свої спеціалісти, серед яких 14 вчителів, 6 лікарів, 5 інженерів, 7 військових.

На 1.01.1968 рік в селі проживало 945 жителі.

В середині 70-х років до колгоспу „Комуніст” приєднали 2 відділення Кашперівського радгоспу „Кленове”, „Коржиха”. Загальна площа земель становила тепер 5654,3 га, з яких орних земель – 4458,4 га. Головою колгоспу обрали Гричанюка Петра Даниловича, добре обізнану людину в галузі зоотехніки та агрономії. За його керівництва в селі збудовано нові ферми, контора, гараж, майстерня, магазини, сучасні приватні будинки, 2-х поверховий гуртожиток з водяним опаленням, прокладено асфальтну дорогу по селу.

80-ті роки спостерігався спад будівництв, припинив роботу цегельний завод, припинилося добування білої глини. З млина було знято олійню, круподерку і продано іншому колгоспу.

Таким чином, колгосп втратив чималу частину прибутків, а колгоспники – певних вигод. 1988 року було проведено ро’єднання колгоспів, відокремлено села Мармуліївка і Кленове. Головою колгоспу призначили Андрусенко Миколу Вікторовича.

Головним напрямком розвитку господарства 90-ті роки 20 століття стає молочно-зерновий.

Сьогодні в селі діє колективне сільськогосподарське підприємство ЕНАП „Мрія”. Головним напрямом господарства є вирощування зернових культур, цукрових буряків, тваринництво.

В селі є ЗОШ І-Ш ступенів, дитсадок, клуб, бібліотека.

З села вийшло цілий ряд відомих людей:

Держалюк Микола Степанович, кандидат історичних наук.

Воробйов Петро Савович, кандидат сільськогосподарських наук.

Зарубенко Михайло Савович, капітан П рангу.

Левенчук Михайло Вікторович, підполковник.

Панченко Лукаш Кузьмович, полковник.

Панченко Тарас Васильович, полковник

Мазорчук Анатолій Лаврович, підполковник КДБ та інш.


Село Косівка

Володарського району Київської області


Село Косівка Володарського району Київської області розташоване на лівому березі річки Рось та її притоки Коси. Відстань від районного центру – 15 км, в південно-західному напрямку. До найближчої залізничної платформи „Тетіїв” відстань також становить 15 км в південно-західному напрямку. До найближчої залізничої платформи „Тетіїв”відстань також становить 15 км.

Чисельність населення -669 чоловік.

Площа території – 249,5 га.

Поштове відділення – Косівське

Поштовий індекс - 09353

Код АМТС - 8-044-69

Телефон - 2-33-46

На території села знаходиться Косівська сільська рада за адресою:

09353, вул.30-річчя Перемоги,

с. Косівка,

Володарський район,

Київська область.

До складу сільської ради також входить село Гор-Косівка.

Чисельність населення – 240 чоловік

Площа - 153,2 га.

Історична дата утворення села точно невідома. Як адміністративно-територіальна одиниця Косівка утворена 1923 року.

Назва села походить від притоки Росі – річки Коси, яка ділить село на 2 частини.

На території села виявлено:

- поселення П тис. до н.е. – ХП-ХШ ст.н.е.;

ХУІ-ХУП ст.н.е. (на березі водосховище, біля далеби);

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (80 м на 3 к околиці села);

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (0,1 км на Сх від околиці села)

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (на 1 надзаплавній терасі правого берега р.Коса, біля мосту через річку).

Археологічні знахідки свідчать про те, що тут проживали давні слов”янські племена землеробської черняхівської культури – „росичі”.

„Сірійський рукопис” розповідає про народ „рос”, який в давні часи займався хліборобством, скотарством, торгівлею. Народ був сильним, міцним, величним. Однією рукою він плуга тримав, а другою – меча, бо весь час свого існування захищав себе від раптових набічів кочівників.

На лівому березі р.Рось (біля сучасної Гор-Косівки) чоловіки насипали земляні вали, залишки яких збереглося до наших часів.

Перша літописна згадка про жителів села датується 1342 роком. Поселення носило назву Городище-Косівське. В ХУ ст.н.е., коли кримський хан вчинив руйнівний напад на Київ та Київщину, неподалік села, в долині урочище, відбувся бій з татарами. За переказами, бій був кривавим, кров річкою текла. Тому місце назвали „Войновою долиною”, яка відома в історії ще й тим, що тут, в глибоких ярах, зарослих лісом і густим чагарником, збиралися у 18 столітті селяни, які брали участь в повстанні 1768 року під назвою „Коліївщина”.

З архівних документів відомо, що землі Косівки до 1900 року належали поміщику Підгорському з с.Березни. У 1900 році син поміщика Підгорського продав землі селянським товариством та церкві, яка на той час мала 59 десятин землі і була побудована 1854 року. У вівтарі церкви знаходився дорогий напрестольний хрест та ікона, привезені сином священника Крижанівського з Ієрусалиму.

Напередодні 1905-1907 років в селі посилилася економічна боротьба селян під впливом людей, які приходили з міст з метою проведення агітації проти поміщиків і куркулів, але добитися покращення свого економічного становища вони не змогли.

В період Жовтневої революції (1917 р.) в селі розгорнулася боротьба за владу Рад. На чолі з Череневським Олексієм в Косівці було створено ревком, який розпочав впроваджувати в життя Декрет про землю.

В період громадянської війни жителі села були активними учасниками військових подій. На фронтах війни воювали Полосич Никанор Кузьмович, Пижин Федось Левкович, Ямкач Яків Якимович, якого за героїзм і відвагу, проявлені в боях з басмагами, навіть було нагороджено набором хрому для пошиву чобіт. А Мелащенко Фросина, уродженка Косівки, воювала в Першій кінній армії Будьонного С.М.

1921 року в Косівці було обрано сільську раду на чолі з Драчуком Є.М.

1922 року в селі створили комітет незаможних селян. Членами комітету стали Зеленець Василь, Мазур Борис, Летечевський Сергій, Мелащенко Антін та інш.

1927-1928 роки передове селянство об”єдналося у Товариство спільного обробітку земель (ТСОЗ), головою якого став Мелащенко Антін Микитович.

1929 року з ТСОЗу утворилась сільськогосподарська артіль, яка складалася з

3-х колективних госопдарств: „Незаможник”, „Життя вперед”, „Надія”. Головою сільськогосподарської артілі було призначено Мелащенка А.М.

Колективізація в селі Косівка проводилася в складних умовах. Внаслідок грубих перекручень політики колективізації, політики ставлення до заможніх селян, значна частина селян, особливо тих, що жили на хуторах, весною 1930 року вийшли з колгоспів, намагаючись господарювати одноосібно. За це їх стали називати „індусами”.

Одноособні госопдарства з часом було ліквідовано. А низькі врожаї в колгоспах, відсутність приміщень для усуспільненої худоби стало причиною того, що вже 1931 року колгоспи залишилися без хліба і фуражу для коней. 1932 року в селі почався масовий падіж коней. Зимою 1932 року, а особливо весною 1933 року люди стали вимирати з голоду. Для того, щоб звезти десятки вмерлих від голоду чоловіків, жінок і дітей на кладовище, утворили похоронні бригади. Мерці були скрізь: на дорозі, біля річки, під тинами.

Влітку 1933 року порожні двори людей позаростали бур”янами, не стало собак, котів, в річці зовсім зникли жаби. Діти-сироти збирали в полі комах, щоб уціліти.

Дужчі селяни ходили до Києва за хлібом, обмінюючи все, що тільки залишилося з майна. Колгоспникам, які мали силу працювати, давали шліхту (борошно, розведене водою, по 1 черпаку).

Під час голодомору померло 721 душі Косівчан. З 1500 проживаючих на той час у селі та 236 по селі Гор-Косівка.

У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 191 чоловік, а 142 чоловіки (з Косівки, Гор-Косівки) було вивезено в Німеччину на каторжні роботи.

До 25 липня року в селі було проведено повну необілізацію і все військовозобов”язане населення мобілізовано.

В роки Великої Вітчизняної війни село було окуповано німцями, утворено виробничу общину. Проте жителі села відмовила звести туди коней, корів, реманент. Селом управляв під час окупації староста під керівництвом кущового коменданта, який знаходився в Рудому Селі.

На фронтах війни воювало 263 чоловіки, велика кількість серед яких за мужність і відвагу нагороджена орденами і медалями. Орденом Леніна було нагороджнено майора Корінчука Явдокима Никифоровича, капітана Ямкача Василя Мартіяновича, лейтенанта Чижика Федора Іпполітовича.

Орденом Бойового Червоного Прапора нагороджено майора Корінчука Я.Н., капітана Ямкача В.М., лейтенанта Чижика Ф.І., Корітчука І.К., Зоренка М.А., Ященка З.З. Всі ці люди нагороджені тричі.

Орденом Червоної зірки нагороджено 21 чоловік з Косівки. Орденом Слави – Швалюк Іван Трохимович, Кочережко А.З., Руденко Федір Ксенович, Бокшань Кузьма Давидович, Чикиринда Іван Никодимович та інш.

1 січня 1944 року село визволено від фашистів. Почалася відбудова зруйнованого господарства. Головою колгоспу призначили Мазура Івана Макаровича. Потім колгосп очолював Береговий Данило Порфирович. З 1947 по 1957 роки – Мелащенко Кузьма Фотович.

Врожай зернових в перші післявоєнні роки не перевищував 12 цнт з га. 1959 року врожай зернових зріс і становив 21 цнт з га. На трудодень видавалося по 3 кг хліба.

1960 року сталася реорганізація колгоспу, який об”єднали з Гор-Косівським. Новому господарству присвоїли ім”я „Батьківщина”. Він славився високими врожаями цукрових буряків, пшениці, надоями молока, грошовими доходами і високою оплатою трудівників села, праця яких була високорезультативною.

В 70-ті роки минулого століття комбайнера Бриденка Г.П. та доярку Мельник Н.К. було нагороджено орденом Леніна. Крім того, Бриденко Г.П. тричі нагороджувався медалями ВДНГ СРСР. За високі результати праці його премійовали автомобілем „Москвич”.

Фартушну Юлину Василівну було нагороджено орденами „Трудового Червоного Прапора” (!(?”), „Жовтневої революції” (1977), „Дружби народів” (1982). Ордена Трудового Червоного Прапора отримали також: Барилович В.М., Чижик С.А., Куян Л.П., Ужвенко А.С., Роенко А.М., Сотніченко Н.О., Ганецький Ф.Ф. Багато селян було нагороджено орденами „Знак пошани”, „Трудової слави”.

У 80-ті роки минулого століття село стало невпізнанним. В ці роки було побудовано новий магазин, школу, бібліотеку, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, майстерню по пошиву одягу, інші будівлі. В селі нараховувалося 320 дворів, з яких – 160 було новозбудованих. Врожайність озимої пшениці становила 46,6 цнт, жита – 22,2 цнт, гороху – 26 унт, ячменю – 31 цнт, кукурудзи – 56,5 цнт, цукрового буряку – 367,2 цнт. Рентабельність господарства була 44,3%, в т.ч., в рослинництві 128,4%, в тваринництві – 17,7%. Чистий прибуток господарства становив 932 тис. крб. Очолював господарство делегат декількох з”їздів КПРС і Компартії України, лауреат премії Ленінського комсомолу Ф.Ф.Ганецький.

90-ті роки 20 століття сталися значні зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, в розвитку малого і середнього бізнесу. В Косівці орендують землі і господарюють СП „РОПА агросервіс” та в с.Гор-Крсівка „ЗАТ Сільгосптехніка” П відділок. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, тваринництві.

У селі є неповна середня школа, будинок культури, бібліотека, медпункт. Дитячий садочок (200 кв.м), що знаходиться у комунальній власності, очікує на інвесторів.

В селі народився скульптор і художник Зоренко Іван Якович.

У 2007 році він відзначив своє 60-річчя. Найбільш відомими його скульптурними монументами є пам”ятник Жертвам голодомору 1932-1922 років (с.Косівка, с.Пархомівка, с.Мармуліївка), пам”ятник поміщику села Пархомівки Голуб”еву В.Ф., пам”ятник воїнам-афганцям (Володарка), пам”ятник Т.Г.Шевченку (Володарка), меморіальний комплекс ліквідаторам Чорнобильської АЕС 1986-1987 років (3 пам”ятники), погрудь Івану Івановичу Гроту – начальнику управління експлуатації Київського і Канівського водосховища з 1979 по 1998 роки, Василю Миколайовичу Ткачу – міністру меліорації і водного госопдарства України з 1984 по 1990 рік, Степану Івановичу Нечипоренку – головному інженеру тресту „Київводбуд” з 1979 по 2000 роки, з 1979 по 2000 роки пам”ятник-погруддя ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС Едуарду Людвиговичу Панасевичу – директору Д.П. „Чорнобильводексплуатація” з 1987 по 2003 роки.