Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание УДК 37.032 М.О. Желуденко Неперервна освіта у контексті глобалізаційних процесів Педагогічні умови реалізації виховних можливостей спілкування під час вивчення українського Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Виклад основного матеріалу дослідження. Культурологічний підхід до навчання іншомовного професійного спілкування The article is devoted to the problem of culture-oriented foreign language learning. Рис. 1. Частотність стикання фахівців бізнес-сфери Рис. 2. Найчастотніші культурологічні проблеми Мета цієї статті Культурологічний портрет країн, мова яких вивчається. Фонові знання Національні надбання і культурна спадщина

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

УДК 37.032

М.О. Желуденко

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри іноземної філології,

Національний авіаційний університет,

м. Київ

НЕПЕРЕРВНА ОСВІТА У КОНТЕКСТІ

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Стаття присвячена розгляду неперервної освіти як основної стратегії розвитку освіти взагалі. Розглядаються різні тлумачення неперервної освіти в науковій літературі, визначаються фактори, які стимулюють розвиток і зумовлюють її необхідність, аналізується вплив глобалізаційних процесів на неперервну освіту.


This article deals with continuous education as the main strategy of education development in general. Different explanations of continuous education in scientific literature are being considered; factors that stimulate development and determine necessity of continuous education are proposed; the influence of globalizing processes over continuous education are being analyzed.

Освіта як глобальний фактор розвитку людства є важливим чинником розвитку цивілізації, а знання та інформація, за словами О.Я. Савченко, стають головним стратегічним ресурсом [7, 23]. Однією з провідних ідей, що покладена світовою педагогічною думкою в основу оновлення освіти, є її неперервність. Як зазначалося під час зустрічі глав держав і урядів країн ЄС в Лісабоні у березні 2000 р., Європа вступає в нову епоху під назвою «Століття знань» [4, 13].

Концепція неперервної освіти, в основу якої було покладено гуманістичні ідеї, була обґрунтована теоретиком П. Ленграндом. Програми створення систем неперервної освіти почали розвиватися під егідою ЮНЕСКО в кінці 60-х років ХХ століття. У 70-ті роки виникла концепція «суспільства, що навчається», сутність якої полягала у розширенні поняття неперервності, включенні в нього усіх видів формальної та неформальної педагогічної діяльності. У 80-ті роки ідеї неперервної освіти стають частиною національних освітніх програм багатьох країн.

Європейська Комісія, пріоритетом діяльності якої є розвиток неперервної освіти, запропонувала створити на 2007-2013 роки єдину інтегровану програму в галузі неперервної освіти та об’єднати в одну всі без винятку існуючі на даному етапі європейські програми щодо загальної та професійної освіти. Вона має базуватися на тих програмах, які реалізуються зараз: SOKRATES, LEONARDO da VINCI, eLEARNING.

Запропонована програма має такі кількісні показники:

• участь протягом кожного двадцятого учня в програмі СОМЕNIUS (2007-2013 рр.);
  
• 3 мільйони учасників ERASMUS-програми (до 2011 р.);
  
• 150 000 учасників [10].
  

При реалізації програм неперервної освіти слід ураховувати багатозначність та -функціональність власне поняття «неперервна освіта». У науковій літературі існують різні підходи до його визначення. Неперервна освіта – це:

• філософсько-педагогічна концепція, згідно з якою освіта трактується як процес, що охоплює все життя людини;
  
• важливий аспект освітньої практики на різних ступенях системи освіти, котрий представляє її як постійне цілеспрямоване освоєння людиною соціокультурного досвіду різних поколінь;
  
• принцип організації освіти на загальнодержавному та регіональному рівнях;
  
• принцип реалізації державної політики в галузі освіти;
  
• сучасна світова тенденція у галузі освіти;
  
• парадигма науково-педагогічного мислення [6, 12].
  

Л. Сігаєва пропонує таке визначення: «Неперервна освіта – це інтегративний елемент життєдіяльності особистості, умова постійного розвитку індивідуального досвіду людини в процесі її соціалізації» [8, 40].

Р. Багналл уважає, що термін «неперервна освіта» вживається для розкриття освітніх функцій, таких як: підготовка індивіда до керування власним дорослим життям; розподіл освіти в процесі життєвого шляху індивіда; освітня функція всього життєвого досвіду особистості й ототожнення освіти власне з самим життям [5, 102].

Подібною до Р. Багналла є точка зору інших дослідників. У поглядах американських педагогів Ф. Шлехті та І. Гудледа, до досвіду яких звертається С. Сисоєва при аналізі проблеми розвитку особистості в умовах постіндустріального суспільства, спостерігаємо спільність щодо необхідності постійного навчання. І. Гудлед серед дванадцяти пріоритетних цілей навчання виділяє подальшу освіту, здатність до самостійних суджень і прийняття рішень, розвиток мислення, вміння вирішувати проблеми. Ф. Шлехті через опитування бізнесменів та роботодавців доходить висновку, що реалізована особистість – це така особистість, яка вміє самостійно вчитися, шукати необхідну інформацію, використовувати різні джерела інформації [9, 33-34].

Аналогічну думку знаходимо і в дослідженнях німецьких педагогів. С. Габриель, Г. Маркл, В. Шойбле основну мету навчання пов’язують з оволодінням навичками пошуку та трансформації самостійно знайденої інформації, умінням приймати рішення на основі аналізу своєї діяльності та діяльності інших [1, 68-70].

Досвід різних країн указує на спільну тенденцію в освіті різних країн. Вона полягає в тому, що поняття «неперервна освіта» має подвійний характер. З одного боку, ми маємо на увазі позашкільну, неформальну, дистанційну освіту, конкретні програми підготовки та перепідготовки фахівців, подальше навчання (перш за все дорослих). З іншого боку, йдеться про здатність особистості до самореалізації впродовж життя, що досягається за умов сформованності певних цінностей. Серед них визначимо: вміння самостійно шукати необхідну інформацію, обробляти її, користуватися різними інформаційними джерелами, розвиток аналітичного мислення, вміння швидко реагувати й адаптуватися до вимог сучасного суспільства, толерантне ставлення до навколишнього середовища, терпимість і т.п.

Особливо варто наголосити, що в німецькій педагогіці важливого значення надається міжкультурним цінностям, які передбачають уміння вирішувати конфлікти, враховуючи культурні та релігійні особливості кожної нації.

На нашу думку, комплекс певних цінностей, сформованих в умовах інформаційного суспільства, є невід’ємною складовою неперервної освіти як процесу, який триває впродовж життя. Оволодіння знаннями без постійного саморозвитку не гарантує самореалізацію та гармонію особистості з внутрішнім Я та суспільством. І навпаки, самореалізація є можливою у процесі постійного оволодіння новими знанням, новою інформацією.

Спільні тенденції розвитку неперервної освіти в різних країнах указують на загальні принципи побудови цієї системи, які зумовлені об’єктивними потребами розвитку цивілізації.

Б.Л. Вульфсон виділяє такі принципи побудови системи неперервної освіти: 1) орієнтація освітньої системи на неповторну індивідуальність кожної людини, на базові потреби, серед яких найважливіше місце посідає потреба у самовдосконаленні та самореалізації; 2) спадкоємність усіх ступенів освітньої системи, доступність і відкритість будь-якого з них для кожного індивіда незалежно від статі, соціального статусу, національності, раси; 3) гнучкість освітньої системи, її швидке реагування на освітній попит й особливості інтересів, стилів і темпів навчання різних категорій населення; 4) право кожної людини після базової школи на вибір стратегії подальшого навчання та розвитку [3, 83-86].

Цілком очевидно, що розвиток неперервної освіти завжди знаходиться під впливом світових соціально-економічних процесів. Аналіз наукової літератури з проблем безперервної освіти дозволив виділити низку факторів, які зумовлюють її необхідність протягом усього життя: інтелектуалізація та динамізм праці; зростання значимості «людського фактора» в економічному і соціальному розвитку сучасного суспільства; демографічні зміни, пов’язані з подовженням тривалості життя людей; перехід до ринкової моделі економіки у світовому масштабі; поява нових інформаційних технологій, які дають принципово нові можливості для дистанційного та індивідуального навчання; інтеграція фінансових ринків і поглиблення конкуренції на світових ринках [4].

Дослідники – Т. Десятов, Н. Ничкало та інші – одностайні в тому, що провідна роль у процесах, які впливають на розвиток освіти, належить економічній, політичній та культурній глобалазації. Культурна глобалізація передбачає розвиток телекомунікацій, комп’ютерізацію, доступ до світової мережі, збільшення міжкультурних, соціальних, політичних зв’язків тощо [4, 10]. Н.Ничкало вважає, що поштовхом для створення теорії неперервної освіти є глобальна концепція єдності світу [6].

Однак, створення єдиних програм, визначення стандартів освіти, критеріїв результативності, визнання дипломів, підвищення якості, мобільність – це, умовно кажучи, позитивний вплив глобалізації на процес неперервної освіти. Але, як будь-яке явище, глобалізація в різних сферах життя містить у собі певну небезпеку для системи освіти.

Розглянемо негативний вплив глобалізації на освіту.

1. Розвиток інформаційних технологій – як прискорювач глобалізаційних процесів – несе в собі загрозу дегуманізації суспільства через заміну духовних цінностей технологічними цінностями. Про негативні наслідки розвитку технологій писав Е. Фромм. Він звертав увагу на те, що надмірний розвиток техніки призводить до втечі від реального світу і є, навіть, причиною багатьох психічних проблем.

2. Інша загроза – це втрата людської та національної ідентичності. Уніфікація освітніх програм призводить до втрати національної своєрідності, відірваності від своєї історії, від старших поколінь. Проте варто, на нашу думку, завжди виходити з того, що національна культура і національні цінності, є основою загальнолюдських. Повага до інших культур формується в процесі вивчення і збереження власної національної культури. Й.Фіхте писав, що людина, яка займається копіюванням чужого досвіду, втрачає можливість створювати щось нове у межах власної культури.

3. Закони ринку – це основа процесів глобалізації. Вони перетворюють особистість на споживача, який максимально вимагає захисту своїх прав та мінімально бере на себе відповідальність за суспільні процеси. У такому контексті Т. Десятов вводить поняття «корпоративна цінність особистості», тобто можливість одержати роботу стає головною цінністю.

4. Прагнення не до істинного, а до вигідного знання, яке можна застосувати «тут і зараз», споживче ставлення до знань, тенденція підміни осмислення життєво значущих питань буття примітивними рішеннями, суспільними стереотипами. Саме тому в загальній стратегії розвитку освіти у ХХІ столітті особлива увага приділяється гуманістичній складовій освіти та навчання.

Існують й інші проблеми, які ускладнюють реалізацію концепції неперервної освіти. Так, наприклад, вагомим недоліком є відсутність чіткого визначення поняття «неперервної освіти». У сучасній педагогіці поряд із поняттям «неперервна освіта» вживають інші, такі як: «пожиттєва освіта» (life lоng education), «перманентна освіта» (permanent education), «освіта дорослих» (adult education), «подальша освіта» (further education), «освіта, що продовжується» (continuing education), «професійна освіта, що продовжується» (continuing professional education), «освіта, що поновлюється» (recurrent education). Ці терміни є досить близькими за значенням, проте не є синонімічними. Автори даних теорій спираються на конкретні економічні, філософські, соціальні, психологічні та педагогічні позиції.

А.М. Митіна звертається до зарубіжного досвіду щодо теорії неперервної освіти та вказує на відсутність послідовності у трактуванні даного поняття. Вона вказує на критичні зауваження, які містяться в науковій літературі щодо неперервної освіти: «Багато вчених вважають її аморфною, недостатньо визначенною, такою, що допускає можливість різних трактувань» [5, 104]. Так, М. Тайт уважає, що не існує стандартної моделі неперервної освіти. А. Кроплі також наголошує на тому, що дана теорія є досить розпливчатою, її тлумачення закладені в основу у різних інтересах, як тоталітарних, так і ліберальних, в умовах більшого та меншого технологічного розвитку [5, 101].

Процеси глобалізації вимагають нової концепції навчання. Традиційний підхід до освіти як передача комплексу знань не відповідає вимогам суспільства і не задовольняє потреби особистості. Необхідним є формування готовності навчатися впродовж життя. Важливішим є набуття навичок самостійного пошуку, відбору, аналізу, трансформації та переробки інформації. Освіта у такому контексті не виступає кінцевим продуктом одного з етапів життя, а розглядається як динамічний процес, який триває протягом усього життя.

Т. Десятов, який проаналізував залежність розвитку неперервної освіти від глобалізаційних процесів світового господарства, зазначає, що нова парадигма «припускає включення кожної людини в беззупинне середовище знань, цінностей, відносин, умінь і компетенцій» [4; 10].

Звернемо особливу увагу на компетенції. Саме через визначення ключових компетенцій можна розкрити принцип навчання впродовж життя. Під компетенцією розуміють таку комбінацію знань, умінь і навичок, яка стимулює особистісний розвиток, соціальну інтеграцію, активну громадянську позицію та діяльність.

У листопаді 2005 року Європейський парламент визначив вісім ключових компетенцій, необхідних для реалізації принципу «навчання впродовж життя». Такими компетенціями є: рідномовна, іншомовна, математична, комп’ютерна, навчальна, соціальна, підприємницька та культурна.

Об’єднавши вищезазначені компетенції, можна сформулювати загальну мету інгтегрованих програм у межах навчання впродовж життя. Вона полягає у тому, щоб на основі та завдяки новим програмам на різних етапах навчання і життя сприяти розвитку та становленню Європейського Союзу як прогресивного наукового співтовариства. Поєднання трьох компонентів – обмін, співпробітництво і мобільність між системами загальної та професійної освіти – має сприяти досягненню цієї мети.

На сучасному етапі необхідність неперервної освіти, як зазначалося вище, є не лише національним завданням окремої держави, а глобалізаційною проблемою. Розвиток неперервної освіти є пріоритетним завданням роботи таких інститутів ЮНЕСКО, як Міжнародне бюро освіти, Міжнародний інститут планування освіти та інших. Варто звернути увагу на зміну назви Інституту освіти ЮНЕСКО на ІНСТИТУТ ЦІЛЕЖИТТЄВОГО НАВЧАННЯ ЮНЕСКО через те, що стара назва не відображає повною мірою основний зміст та спрямованість діяльності інституту. Новий інститут, зміна назви якого була рекомендована у процесі зовнішнього розвитку в 2005 році, відкрився 1 липня 2006 року. Важливі пріоритети нового інституту стануть основою для 6-ї міжнародної конференції з освіти дорослих, проведення якої планується на 2009 рік [2, 227].

Отже, усвідомлення освіти як процесу, який триває впродовж усього життя, є ознакою трансформації суспільної свідомості щодо ролі та значущості освіти у сучасному світі. Це вказує на необхідність формування готовності до неперервної освіти вже на початковому ступені навчання через прищеплення та розвиток певних особистісних якостей та цінностей, оскільки розвинена мотивація та сформованість певних особистісних якостей є домінантою неперервної освіти.


ЛІТЕРАТУРА

1. Ахтамзян Н.А. Дискуссия в немецком обществе об образовательной политике Германии // Педагогика. – 2003. – № 2. – С. 67-74.
   
2. Василенко О.В. Інформація про зміни в Інституті освіти ЮНЕСКО (прес-оголошення, 20 червня 2006) // Неперервна професійна освіта. – 2006. – № 3-4. – С. 227.
   
3. Вульфсон Б.Л. Стратегия развития образования на Западе на пороге ХХІ века. – М.: Изд-во УРАО, 1999. – 208 с.
   
4. Десятов Т. Вплив глобалазації та інтернаціоналізації світового господарства на розвиток неперервної освіти // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2005. – № 3. – С. 9-17.
   
5. Митина А.М. Теория образования в течение жизни в зарубежной андрагогике // Педагогика. – 2005. – № 5. – С. 100-106.
   
6. Ничкало Н. Неперервна професійна освіта як філософська та педагогічна категорія // Неперервна професійна освіта. – 2001. – № 1. – С. 9-21.
   
7. Савченко О.Я. Цілі й цінності реформування сучасної школи // Шлях освіти. – 1996. – № 1. – С. 20-23.
   
8. Cігаєва Л. Неперервна освіта дорослих: соціальний аспект // Неперервна професійна освіта. – 2005. – № 1. – С. 40-45.
   
9. Сисоєва С. Вектор розвитку особистості у постіндустріальному суспільстві // Неперервна професійна освіта. – 2001. – № 1. – С. 32-39.
   
10. ссылка скрыта
    

УДК 371:316.454.52

В.В. Засименко

аспірант кафедри

педагогіки та психології,

Херсонський державний університет


ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВИХОВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ СПІЛКУВАННЯ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО

ТА АНГЛІЙСЬКОГО МОВНОГО ЕТИКЕТУ


Стаття присвячена визначенню педагогічних умов, що сприятимуть успішному вихованню культури спілкування засобами українського та англійського мовного етикету.


The article is devoted to the determination of the pedagogical conditions that positively influence on the upbringing of the communicative culture by means of Ukrainian and English speech etiquette.


Постановка проблеми. Актуальність теми дослідження полягає у тому, що в сучасних умовах державотворення в Україні неухильно зростає необхідність підвищення культури спілкування учнівської молоді. Спілкування є одним з основних феноменів соціально-психологічної реальності, в межах якої відбувається розвиток особистості. Звідси не викликає сумнівів важливість своєчасного виховання у школярів культури спілкування, формування адекватних реаліям сьогодення етичних орієнтацій та комунікативних умінь, що має істотне значення для розвитку їхньої особистості й реалізації цілей навчальної діяльності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Основні напрями наукової розробки проблеми виховання культури спілкування школярів накреслені в роботах А. Макаренка, В. Сухомлинського, К. Ушинського, С. Шацького та ін. Теоретичні та методичні аспекти процесу формування гуманістичних відносин у системі спілкування учнівської молоді знайшли відображення у працях О. Богданової, О. Леонтьєва, А. Михайлової, Л. Нестеренко. Нові підходи до здійснення завдань підвищення культури спілкування учнівської молоді представлено у працях М. Аріян, І. Беха, М. Біболетової, І. Бім, В. Малахова.

Мета нашого дослідження – визначити педагогічні умови, за яких виховання культури спілкування засобами етикету двох народів виявиться найбільш ефективним.

Виклад основного матеріалу дослідження. Успіх у вихованні культури спілкування школярів засобами українського та англійського мовного етикету залежить переважно від створення і реалізації відповідних педагогічних умов.

Перш, ніж визначити ці умови, звернемо увагу на те, що підлітковий вік (у нашому дослідженні – це учні 9-13 років) це:

• такий період у житті школяра, коли завершується формування структури вчинку. Тож дуже важливо використати виховний вплив етикету для того, щоб відповідно спрямувати поведінку дитини;
  
• підлітковий вік характеризують такі риси, як активність, високі моральні прагнення, пристрасть до спілкування, прагнення до читання, устремління до нового. Правила поведінки та культура спілкування, започатковані в етикеті й покликані спрямовувати їхні пориви в потрібному напрямі;
  
• пріоритетне місце у підлітковій субкультурі належить прагненню до самоствердження серед однолітків та дорослих, намагання посісти гідне місце серед них і керує поведінкою підлітка. Тому на школярів не можуть не впливати надбання різних народів з мовного етикету. Бажання опанувати кращими зразками етикетних форм – важливий крок на шляху виховання культури спілкування підлітків.
  
• підлітковий вік – це той період у житті дитини, коли найбільш яскраво виявляється потяг до нових відкриттів та пригод. У підлітка з’являється необмежена свобода дій, на яку не в змозі вплинути жодні поведінкові норми. Через це важливо залучити школярів до засвоєння етикетних норм вітчизняної та іноземної мов. Завдяки цьому можна сприяти осягненню загальнолюдських цінностей культури спілкування, що виявляється в мовному етикеті.
  

Ураховуючи психолого-педагогічні особливості підліткового віку, ми визначили умови формування культури спілкування підлітків засобами українського та англійського мовного етикету.

У тлумачному словнику української мови представлене таке визначення поняття «умови»: це – «обставина, яка робить можливим здійснення, створення, утворення чого-небудь, або сприяє чомусь» [6, 632].

Беручи до уваги цей факт, уважаємо, що педагогічними умовами можуть виступати такі обставини, що сприятимуть вихованню у школярів культури спілкування, розвиватимуть особистість підлітка та впливатимуть на неї у подальшій науково-виховній діяльності. У гіпотезі нашого дослідження було визначено зміст та спрямованість кожної з цих умов:

• упровадження інтегративного підходу під час вивчення мовного етикету двох народів у процесі класної та позакласної роботи з підлітками;
  
• доцільного поєднання традиційних та інтерактивних освітніх технологій у процесі виховання культури спілкування;
  
• створення сприятливих психологічних умов та атмосфери творчого пошуку у навчально-виховному процесі, необхідних для надання спілкуванню ознак комунікативної спрямованості;
  
• стимулювання розвитку спонукальних мотивів з метою накопичення досвіду етичних учинків та поведінки в учнів підліткового віку.
  

Про важливість дотримання першої із зазначених вище умов свідчить те, що у шкільній практиці вчителі здебільшого приділяють увагу розгляду етикетних норм рідної мови, не приділяючи належної уваги мовному етикету на заняттях з англійської мови. Такий стан речей унеможливлює виховання гармонійної мовної особистості засобами етикету двох народів. Лише завдяки впровадженню у навчально-виховний процес інтегративного підходу до вивчення українського та англійського мовного етикету можливе досягнення позитивного результату.

Необхідність упровадження інших педагогічних умов пояснюється тим, що процес виховання культури спілкування школярів засобами мовного етикету складний та багатогранний і вимагає відповідної сприятливої атмосфери у навчально-виховному процесі. Тільки відповідні зміни спроможні викликати у підлітків захоплення кращими зразками етикетної поведінки двох народів, стимулювати їхню пізнавальну й творчу діяльність у цьому напрямі. Здійснюючи перехід від пасивних форм зацікавленості підлітків високим рівнем культури спілкування до більш активного володіння кращими зразками морально-етичної поведінки можна забезпечити цілісність виховного впливу на особистість. Це вимагає ретельного перегляду існуючих форм і методів дослідно-експериментальної роботи та внесення певних коректив в інформаційне забезпечення навчально-виховного процесу.

Питання про необхідність єдиного підходу до використання виховного потенціалу світового культурологічного простору та етикету зокрема є досить актуальним у житті України, яка стверджує себе у світовому співробітництві самостійних та рівноправних держав. Етикет впливає на вирішення таких проблем, як збереження національної свідомості та етнічної своєрідності в умовах демократизації суспільства. Висока культура спілкування людей сприяє збереженню таких гуманістичних принципів, як порядок, дисципліна, справедливість, почуття власної гідності та толерантного ставлення до інших.

Прогресивними у розробці теоретико-практичних аспектів проблеми виявляються ідеї багатьох учених у галузі педагогічної науки. Теоретичні і практичні підвалини єдиного підходу до вивчення мов, у тому числі й іноземної, було розкрито завдяки намаганням науковців та вчителів-практиків (М. Аріян, І. Беха, О. Леонтьєва, Є. Розанової та ін.). Ними було розроблено низку програм інтегрованих курсів, де обов’язковою складовою є іноземна мова.

Отже, однією з основних умов формування культури спілкування школярів засобами українського та англійського мовного етикету є використання інтегративного підходу, що є синтезом висновків учених, результатів та досвіду впровадження етикетних ситуацій у практику роботи шкіл.

Застосування цих умов надає можливість для наступних перспектив:

1. Вплив морального потенціалу українського та англійського мовного етикету та формування на цій основі культури спілкування школярів вищого рівня.
   
2. Поєднання класної, позакласної та позашкільної форм роботи у вихованні культури спілкування.
   
3. Визначення переваг особистісно орієнтованого підходу до формування культури спілкування учнів й урізноманітнення форм і методів роботи під час вивчення етикету двох народів педагогами та їхніми вихованцями.
   
4. Розширення меж упливу культури спілкування на особистість. Залучення підлітків до форм урочної і позаурочної діяльності, що взаємодоповнюються та відповідають еклектичній природі етикету.
   

У площині проблеми, яка досліджується, найбільш плідними нам уявляються такі варіанти інтегративного підходу, характерні для сучасної парадигми виховання.

По-перше, це – наявність міжпредметних зв’язків у процесі формування культури спілкування засобами етикету на уроках української мови та літератури й англійської мови.

По-друге, це – запровадження інтегрованого факультативного курсу в позакласну роботу з української та англійської мов, присвяченого розкриттю виховного потенціалу культури спілкування засобами мовного етикету двох народів. Ці предмети мають на меті навчити учнів мові як елементу культури, що дозволяє перейняти досвід багатьох поколінь та впливати на формування культури в цілому й культури спілкування зокрема. При узгоджених та скоординованих діях під час навчання мовам на факультативі підсилюється їхній виховний, розвивальний та навчальний ефекти, значно заощаджуються зусилля і навчальний час [3, 5].

Спектр дії міжпредметних зв’язків охоплює в основному уроки і самостійну роботу учнів та вчителя. Успішність виховного впливу даного виду роботи залежить від того, наскільки чітко узгодили педагоги плани, влучно підібрали матеріал, що містить зразки етикетних конструкцій, наскільки скоординовані дії вчителів і учнів у даному напрямку. За умов ефективного використання всіх цих чинників підвищується роль міжпредметних зв’язків у навчально-виховному процесі. Зокрема, розширюється коло застосування методів, що відзначаються великою виховною силою на особистість. Це порівняльно-історичний метод, діалог культур, крос-культурна взаємодія, етичний діалог тощо.

Проте на уроках української мови та літератури й англійської мови міжпредметні зв’язки є лише одним аспектом серед великої кількості навчально-виховних завдань, що стоять перед педагогами та вчителями. Це певним чином ускладнює реалізацію мети дослідження, оскільки немає можливості приділити їй належну увагу.

З огляду на це ефективним уявляється нам інший варіант інтегративного підходу – факультативний курс, який був би єднальною ланкою між уроками та позакласною роботою учнів і був би спрямований виключно на формування у школярів культури спілкування засобами українського та англійського мовного етикету.

На нашу думку впровадження у практику навчально-виховного процесу такого інтегрованого курсу з формування культури спілкування має низку переваг.

Цей курс дозволяє чітко визначити цільову установку та неухильно веде до досягнення поставленої мети. Завдання – виховувати культуру спілкування підлітків засобами мовного етикету двох народів, виокремлюється з безлічі інших питань, що мають бути вирішені під час навчання кожної з дисциплін.

Завдяки такому підходу, неодмінно відбувається розширення виховного впливу на особистість підлітка. Використовуючи переваги позаурочної навчально-виховної роботи, вдається можливим поєднання характерних рис у діяльності школярів, які наявні в інших формах. Тим самим відбувається процес їхнього взаємного доповнення та взаємозбагачення .

Відкривається можливість для урізноманітнення форм і методів під час виховання культури спілкування підлітків.

Значною перевагою нам уявляється змога швидко корегувати й доповнювати зміст пропонованого факультативного курсу, як того вимагає ситуація. Це досягається досить невимушено, адже мовна спадщина двох народів багата на етикетні формули та кліше. Наприклад, специфіка мовної поведінки англійців полягає в тому, що важливе місце серед типових зворотів мовного етикету посідають вислови вдячності. Характерним є те, що вони майже машинально засвоюються ще в ранньому віці. Це додає почуття взаємоповаги, доброзичливості в ситуації спілкування, а, отже, має «особистісно розвивальний» (М. Аріян) ефект. І, навпаки, невміння своєчасно подякувати, висловити певні емоції з цього приводу може негативно вплинути на подальші стосунки співбесідників. Тому, без знань правил мовної поведінки неможна очікувати від учасників процесу комунікації коректних мовних дій та адекватних реакцій з боку співбесідників. Саме тому необхідно повідомляти школярам ці правила, відтворювати конкретні ситуації спілкування, які б могли забезпечити підліткам відповідне тренування в актах комунікації.

Ще однією перевагою вважаємо можливість здійснення різного ступеня інтеграції залежно від віку, нахилів та рівня розвитку учнів і можливостей школи.

В інтегрованих курсах більш активно, ніж у межах традиційних програм, виявляється здатність школярів до критичного мислення. До того ж, значно підвищується мотивація навчання.

Актуальність інтегрованого курсу виявляється в об’єднанні елементів курсів рідної та іноземної мов в узагальнюючий спецкурс на різних етапах навчально-виховного процесу з метою формування знань, умінь і навичок, однаково цінних для обох мов.

На ранніх етапах навчання доцільно запровадити факультативний курс з порівняльного вивчення мовного етикету двох культур. Підсилити виховний уплив української та англійської мов можна завдяки наданню навчанню характеру діалогу культур. Перед школярами має стояти мета – усвідомити свою мовленнєву поведінку, дізнатися, як будують відносини люди країн, мова яких вивчається.

Уявляється доцільним виявити спільні риси у стосунках, наприклад, з рідними та близькими, старшими за віком, знайомими чи незнайомими людьми. Така інформація може міститись у текстах з аудіювання, для читання, що використовуються на уроках з української мови та літератури й англійської мови.

Таким чином, у процесі виховання у підлітків почуття взаємоповаги, толерантності, доброзичливості, а також зацікавленості до життя і спілкування людей інших країн виникає потреба творити добро, формується особистість дитини з урахуванням знайомства з досвідом здійснення моральних вчинків. І не слід забувати про те, що особистість та її моральні якості формуються не лише через розум, а й через почуття та емоції дитини. У цьому і виявляється перспективність запропонованого інтегрованого курсу.

У результаті засвоєння школярами теоретичних і практичних знань, що базуються на різних формах і методах інтегративного підходу, відбувається накопичення досвіду, необхідного для вільного спілкування з використанням етикетних формул в актах комунікації. За умов інтегративного підходу до навчально-виховного процесу збагачується внутрішній потенціал дитини, розширюється діапазон культурологічних знань, коло обізнаності школярів зі зразками етикетних конструкцій двох народів. У результаті створюються необхідні передумови для формування і розвитку ширших і різноманітніших інтересів підлітків, їхніх нахилів до дотримання культури спілкування в будь-якій ситуації.

Добір текстів для читання, аудіювання має здійснюватись з урахуванням перспектив, що їх відкриває інтегративний підхід до засвоєння етикетних зразків української та англійської мов. Робота з ними дозволяє вчителеві закріпити у свідомості учнів кращі загальнолюдські риси, культивує тактовність, щирість, толерантність, увічливість, уміння співпереживати, починаючи з перших етапів навчання. Набагато гірше учні обізнані з іноземним мовним етикетом, незважаючи на те, що останнім часом у методиці навчання іноземних мов відбувається активний пошук шляхів насичення змісту навчального матеріалу країнознавчою тематикою. Відповідно до нашого дослідження, це зразки народного етикету, дитячі пісні, римування, прислів’я.

У такій ситуації на уроках з української мови та літератури й англійської мови школярами засвоюється певна сума монознань, які, в свою чергу, не дають уявлення про повноцінну картину вартості етикетних формул у ситуації спілкування обох народів, а, отже, не можуть слугувати підґрунтям для формування культури спілкування підлітків.

Систему ж полізнань можна здобути завдяки інформаційному забезпеченню інтегративного підходу. Це дає змогу учням правильно орієнтуватись, спираючись на широку та педагогічно упорядковану змістову основу. Під час актів крос-культурної комунікації школярі не лише засвоюють зміст запропонованих творів або текстів для аудіювання, але й вчаться чинити так, як це зробили б реальні учасники подій, пізнають правила мовного етикету двох народів. Через програвання ролей, пізнання життєвих смислів учні отримують досвід, необхідний для подальшого формування їхньої особистості.

За цих умов полісистемні знання вказують на зв’язок обох моносистем, а також сприяють формуванню цілісного уявлення про мовний етикет та культуру спілкування кожного з народів.

Тож справедливо постає питання, до яких видів пізнавальної і практичної діяльності слід залучити учнів, щоб отримати максимально ефективний результат навчально-виховного процесу. Уважаємо, непересічного значення у цій ситуації набуває процес формування культури спілкування школярів з використанням таких форм і методів роботи з етикетними конструкціями, які позитивно впливатимуть на розвиток умінь і навичок оцінної діяльності та поступове накопичення досвіду етичного спілкування й поведінки.

Висновки. У сучасній педагогічній науці є велика кількість різноманітних методів навчання (бесіда, проблемне навчання, порівняння). Ефективне використання цих методів, прискорює розвиток особистості, вирішує важливі питання виховання і навчання підростаючого покоління, надає можливість зорієнтувати учнів на кращі зразки організації життя та діяльності. Адже жоден метод, узятий окремо від іншого, не дасть позитивного результату у створенні передумов та збереженні прогресу у вихованні культури спілкування підлітків. Лише завдяки вдалому поєднанню декількох методів можна досягти успіху на шляху реалізації означено мети. І тільки за умов раціонального поєднання необхідних методів та прийомів освітньо-виховного впливу буде досягнуто прогнозований результат.


ЛІТЕРАТУРА

1. Ариян М.А. Использование воспитательного потенциала речевого этикета на иностранном языке // Иностранные языки в школе. – 1991. – № 2. – С. 9-12.
   
2. Бех І.Д. Психологічні резерви виховання особистості // Рідна школа. – 2005. – № 2. – С. 11-13.
   
3. Бим И.Л., Биболетова М.З. Возможные формы и содержание курсов обучения иностранным языкам в начальной школе // Иностранные языки в школе. – 1991. – № 2. – С. 3-9.
   
4. Карасик В.И. Этикет и английский язык // Иностранные языки в школе. – 1993. – № 2. – С. 57-59.
   
5. Леонтьев А.А. Психология общения. – М.: Смысл, 1997. – 365 с.
   
6. Сучасний тлумачний словник української мови / За заг. ред. д-ра філол. наук, проф. В.В. Дубічинського. – Харків: ВД «Школа», 2006. – 832 с.
   

УДК 81 (07)

І.В. Іванова

ст. викладач кафедри іноземних мов,

Східноєвропейський університет економіки

і менеджменту, м. Черкаси


КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО НАВЧАННЯ ІНШОМОВНОГО ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ


Стаття присвячена проблемі культурологічного підходу до навчання іноземних мов студентів вищих немовних закладів освіти.


The article is devoted to the problem of culture-oriented foreign language learning.


Кожна людина належить до певної національної культури, яка містить у собі національні традиції, мову, історію, літературу. Економічні, культурні та наукові контакти країн і їхніх народів роблять актуальними теми, пов’язані з дослідженнями міжкультурних комунікацій, співвідношенням мов і культур.

Останнім часом серед методистів досить часто звучить думка про необхідність нової концепції навчання, яка б поєднувала всі форми залежності мови від культурних факторів і могла б сприяти комплексному використанню в системі професійної підготовки фахівців різного профілю. До таких концепцій належать основні положення лінгвокультурознавствa (В.П. Фурманова, 1993) і соціокультурний підхід до навчання іноземних мов, запропонований В.В. Сафоновою (1991, 1996). Очевидно, що нове соціальне замовлення сучасного суспільства вимагає не тільки навчати іноземної мови як засобу спілкування, а й формувати багатомовну особистість, яка поєднує у собі цінності рідної та іншомовної культур і готова до міжкультурного спілкування. Особливої ваги це набуває у підготовці фахівців бізнессфери. Установка на професійне міжкультурне спілкування майбутніх фахівців бізнес-сфери не лише не обмежує їхній рівень володіння іноземною мовою, вимагаючи знання спеціальної термінології, але й передбачає вміння користуватись ним в соціально-професійній сфері, що неможливо без міжкультурної комунікації. Відповідно до проведеного нами опитування працівників фірм і компаній, які ведуть бізнес з зарубіжними партнерами, за умов міжмовних контактів знання граматичних і лексичних норм мови не завжди є достатніми. 80 % фахівцям доводилося стикатися з культурологічними проблемами під час ведення бізнесу із представниками іншої культури (рис. 1), 75 % з них навіть переживали культурний шок. У 68 % опитуваних ці проблеми були пов’язані з професійними ситуаціями. Відсутність знань про правила ведення професійного діалогу, етикету ділових стосунків зашкодила їм досягненню цілей.




Рис. 1. Частотність стикання фахівців бізнес-сфери

з культурологічними проблемами


Результати опитування виявили найчастотніші культурологічні проблеми, з якими доводиться стикатися у своїй роботі фахівцям бізнес-сфери (рис. 2).

Як видно з рис. 2, для успішних професійних контактів необхідні як хороше знання мови, так і володіння культурою спілкування, розуміння екстралінгвістичної ситуації і культури соціально-економічних відносин.


Рис. 2. Найчастотніші культурологічні проблеми


У зв’язку з цим виникає необхідність розробити стратегію навчання іншомовного професійного спілкування, метою якої є формування соціокультурної компетенції і культурологічної компетентності студентів вищих немовних навчальних закладів. На нашу думку, саме культурологічний підхід до навчання іноземної мови може забезпечити досягнення даної мети.

Мета цієї статті – розкрити сутність і функції культурологічного підходу до навчання іншомовного професійного спілкування студентів вищих немовних закладів освіти.

На початку ХХ сторіччя на стику соціального і гуманітарного знання про людську культуру як цілісного феномену сформувалася наука культурологія, яка є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства [4, 6]. Про предмет і місце культурології у системі наукового знання не склалося єдиної думки. В Оксфордському словнику вказується на те, що слово Kulturologie уперше використав німецький учений В. Оствальд у 1913, а англійський термін culturology першим ужив у 1949 американський антрополог Л. Уайт. У тому ж словнику культурологія трактується як наука чи вчення про культуру (The Compact Oxford English Dictionary. New Edition. Oxford: Clarendon Press, 1994). У словнику Вебстера фіксується: «Culturology – наука про культуру; більш спеціальний зміст: деяка методологія, зв’язана з ім’ям американського антрополога Л. Уайта, що розглядав культуру як самодостатній процес, а культурні риси (інститути, ідеології та технології) – як незалежні від не-культури чинники (від клімату, людського тіла, наших бажань і цілей)» (Wеbstеr’s Third New International Dictionary of the English Language Unabridged. Springfield, Massachusetts, USA: Memam-Webster Inc., 1993). Фундамент культурології був закладений у роботах зарубіжних вчених ХІХ-ХХ століття (М. Вебер, В. Віндельбанд, Н. Гартман, Е. Гуссерль, Г. Зіммель, Е. Кассірер).

Становлення української культурологічної школи пов’язане з такими іменами Д. Антонович, І. Крип’якевич, М. Марченко, І. Огієнко, В. Перетц, М. Семчишин.

Центральною категорією культурологічного підходу є поняття культури, що не лише витікає з самої назви підходу, але й визначається наукою, яка лежить в його основі, а саме культурології.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей в конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому [4, 6-7].

У науковій літературі існує велика кількість визначень поняття «культура». Таку кількість різноманітних визначень можна пояснити тим, що поняття «культура» є багатогранним явищем, яке охоплює всі сторони людського буття.

Філософський енциклопедичний словник визначає поняття «культура» як специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, який представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, в сукупності ставлення людей до природи, одне до одного і до самого себе [6, 202].

Педагогічний погляд на культуру простежується у визначенні, наведеному в «Українському педагогічному словнику». С. Гончаренко трактує це поняття як сферу духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри тощо). Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності [1, 182].

У сфері методики навчання іноземних мов найпопулярніші визначення включають у культуру цінності, звичаї, свята, ритуали тощо. У цій роботі під частиною культури країни, мова якої вивчається, крізь призму культурологічного навчання ми розуміємо систему знань і досвіду, який дає змогу учасниками міжкультурної комунікації бути адекватними у певних обставинах.

Поряд із оволодінням іноземною мовою відбувається формування культурологічних вмінь, засвоєння культурологічних знань і формування здатності розуміти ментальність носіїв іншої мови. Необхідність цього пояснюється тим, що носії мови не завжди готові взяти до уваги мовні труднощі, з якими стикаються ті, які вивчають іноземні мови. Це може стати навіть вирішальним фактором у таких ситуаціях як влаштування на роботу, укладання ділових угод та ін. І відбувається це не тому, що носії мови не хочуть допомогти, а тому, що ознайомившись з рідною культурою природнім, імпліцитним шляхом, перебуваючи в культурному середовищі, вони володіють знаннями – концептами, можуть лише інтуїтивно визначити що є що і дуже рідко можуть дати очікуване пояснення. Ймовірно, що культурологічні знання додають впевненості тим, хто володіє іноземною мовою, дають можливість здійснювати вибір у дії.

З позицій культурологічного підходу процес навчання іноземної мови будується адекватно автентичним ситуаціям міжкультурного спілкування. Культурологічний підхід передбачає органічне поєднання лінгвістичних та екстралінгвістичних факторів у процесі навчання іноземної мови. Цінність цього підходу також убачається в тому, що знайомство з культурою мови, яка вивчається, здійснюється шляхом порівняння і постійного оцінювання знань і тих понять, які були набуті раніше, з новими, зі знаннями і поняттями про свою країну.

Виходячи з цих положень, пропонуємо визначити напрями, на які необхідно звернути особливу увагу в процесі навчання іншомовного спілкування з позицій культурологічного підходу. У зв’язку з тим, що культуру неможливо обмежити штучними бар’єрами, тому виділені складові можна розглядати як основні напрями певної класифікації.

Культурологічний портрет країн, мова яких вивчається. Під цим поняттям ми розуміємо знання про територію, населення і його етнічний склад, державний прапор, столицю, офіційні мови, грошові одиниці, державний устрій, географічні і природні умови, клімат, основні засоби масової інформації, основні свята країн, мова яких вивчається.

Соціокомунікація. Під цим терміном розуміється сукупність прийомів і засобів усної і писемної передачі інформації представниками певної культури або субкультури. До них належать мова, до якої ми включаємо розбіжності між існуючими мовними варіантами. Такі розбіжності можуть бути в лексиці, граматиці, фонетиці. До мови також належать і мова звуків, яка підсвідомо використовується під час спілкування носіями мови. До засобів соціокомунікації ми також відносимо мову жестів і невербального спілкування та особливості письмової комунікації.

Фонові знання. (background knowledge) – це знання про країну та її культуру, відомі усім жителям певної країни (на відміну від загальнолюдських або регіональних) [5, 78-79].

Ментальність. Поняття «ментальність» використовується, наприклад, Р.П. Мільруд для позначення внутрішньої готовності особи до певних розумових і фізичних дій і є надзвичайно важливою для навчання іноземних мов, тому що вона передбачає не лише засвоєння культурологічних знань, але і формування здатності і готовності розуміти ментальність носіїв мови і свої національні особливості [2, 17]. Є.А. Подольська досліджує ментальне поле як той дух культури, під впливом якого в суспільстві відпрацьовується характерна для даної культури сукупність уявлень, переживань, життєвих установок людей, яка визначає їх спільне бачення світу [4, 36]. Під національною ментальністю ми розуміємо спосіб мислення представників певної культури або субкультури, який визначає їхню поведінку і очікування подібного з боку інших. До характеристик ментальності належать три компонента, запропонованих Р.П. Мільруд [2, 17]: знання, поведінка, стосунки. Яскравими прикладами цих компонентів будуть свята, традиції, обряди і ритуали носіїв мови. Надзвичайно важливим моментом є комунікативні моделі поведінки (КМП), адже неволодіння ними є причиною культурного шоку та непорозумінь у спілкуванні з носіями відповідної іноземної мови навіть у людей, які вільно володіють нею.

На стику соціокомунікації і ментальності знаходиться таке поняття як «стереотип», яке характеризують як одну з обов’язкових умов комунікативної поведінки в різних мовних колективах, і, яке, певною мірою, перемежовується з поняттям «норма комунікативної поведінки». Яскравим прикладом стереотипів слугує реклама.

Національні надбання і культурна спадщина. Під частиною національного надбання ми розуміємо такі культурні напрями як наука і мистецтво, історія і релігія, національні визначні місця, історико-культурні пам’ятки та ін. Головною метою буде ознайомлення з тою частиною національного надбання, яку знає і якою пишається кожен носій мови.

Дослідження поняття «культура» як предмета культурології, визначення структури та змісту культурологічних аспектів навчання іноземних мов дало нам змогу виділити ті функції, які виконує культурологічний підхід у процесі навчання іншомовного спілкування. Він виконує інформаційно-пізнавальну, регулятивно-мотиваційну, мобілізаційну, комунікаційну та виховну функції.

Культурологічний підхід у навчанні є невичерпним джерелом отримання студентами знань про культуру країни, мова якої вивчається, у всіх її проявах; дає змогу порівнювати її з рідною культурою, виконуючи тим самим інформаційно-пізнавальну функцію.

Культурологічний підхід закладає особистісно-мотиваційні основи професійної діяльності. Акцент робиться на таких складниках мотивації діяльності особистості, які «не дозволяють людині використовувати будь-який спосіб досягнення мети, а вимагають від неї вибирати спосіб, найбільш прийнятний з морального, світоглядного принципів, релігійних переконань, етики та інших ціннісних суджень і правил» [7, 121-127].

У межах регулятивної функції культурологічний підхід регулює взаємодію і взаєморозуміння між суб’єктами, норми поведінки в процесі міжкультурного спілкування, навчає студентів вести себе відповідно до вимог етикету у ситуаціях спілкування з представниками інших етнічних культур.

Виконуючи мобілізаційну функцію, культурологічний підхід забезпечує інтегративне (міжпредметне) застосування засвоєних знань через розкриття суттєвих зв’язків соціокультурних явищ і процесів, уможливлює використання культурологічних знань у різноманітних практичних ситуаціях [3].

Культурологічний підхід у межах комунікаційної функції сприяє міжкультурному спілкуванню, яке поряд із знаннями мови іншого народу, потребує знання іншомовної культури, володіння культурологічним умінням порівнювати та співвідносити знання культури інших народів з національними культурними здобутками, вибирати адекватні способи вирішення комунікативних завдань та подолання комунікативних перешкод.

Виховна функція передбачає формування у студентів культурної свідомості, виховання толерантного ставлення до представників інших культурних спільнот, поваги до рідної та іншомовної культур тощо, що складає основу для залучення студентів до глобальних цінностей.

Висновок. Упровадження культурологічного підходу в процес навчання студентів вищих немовних закладів освіти професійного іншомовного спілкування є необхідною передумовою виконання соціального замовлення суспільства і реалізації основної мети навчання. У процесі навчання іншомовного спілкування в межах культурологічного підходу елементи культури поєднуються з мовними елементами, які виступають не лише як засіб комунікації, але і як спосіб ознайомлення студентів з новою для них дійсністю. Культурологічний підхід не має на меті лише передати конкретну інформацію. Мова йде, насамперед, про розвиток здатності сприймати іншого, усвідомлювати спільні риси і відмінності між різними культурами, а також про формування культурологічних знань, умінь і навичок спілкування з іншими культурами і суспільствами.