Наукових праць

Вид материала

Содержание

Статеве виховання молоді
Different approaches to the youth sex education, which are widely used in the schools of Western Europe and Russia are revealed
Історична ретроспектива розвитку ідеї

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20

ЛІТЕРАТУРА

Богоявленская Д.Б. Пути к творчеству. – М.: Знание, 1981. – 251 с.
Довідник з педагогіки і психології: Навчальний посібник для викладачів, аспірантів та студентів педагогічних навчальних закладів/ О.В. Скрипченко, Т.М. Лисянська, Л.О. Скрипченко. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. – 216 с.
Захаренко О. Творчі таємниці вчителя // Початкова школа. – 1998. – № 3. – С. 1.
Клепніков О.І., Кучерявий І.Т. Основи творчості особи: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 295 с.
Кононко О.Л. Соціально-емоційний розвиток особистості (в дошкільному дитинстві): Навчальний посібник для вищих навчальних закладів. – К.: Молодь, 1999. – 286 с.
Кузь В.Г. Сільська школа, сільський вчитель ХХІ століття // Збірник наукових праць. – К.: Науковий світ, 2000. – С. 145-155.
Моляко В.А. Психология решения школьниками творческих задач. – К.: Рад. школа, 1983. – 95 с.
Освітні технології: Навч.-метод. посібник / О.М. Пєхота, А.З. Кіктенко, О.М. Любарська та ін.; За заг. ред. О.М. Пєхоти. – К.: А.С.К., 2001. – 256 с.
Паламарчук В.Ф. Як виростити інтелектуала: Посібник для вч. і кер. шкіл. – Тернопіль: «Навчальна книга», 2000. – 152 с.
Психологическая энциклопедия / Р. Корсини, А. Ауэрбах (ред.). – 2-е изд. – СПб: Питер, М. и др., 2003. – 1094 с.
Савченко О.Я. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів пед. ф-тів. – К.: Абрис, 1997. – 389 с.
Словарь-справочник «Человек и общество» (Философия) Сост: И.Д. Коротец, Л.А. Штомпель, О.М. Штомпель. Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 544 с.
Сухомлинський В.О. Методика виховання колективу // Вибрані твори: В 5-ти т. – К.: Рад. школа, 1977. – Т. 1. – С. 403-640.
Философский словарь. Philosophisches worterbuch: Основан Генрихом Шмидтом / М.М. Беляев и др. (пер. с нем., сверка и ред. текста), Г. Шишкофф (ред. перераб. изд.). – 22 изд., перераб. – М.: Республика, 2003. – 575 с.
Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. К.: Рад. школа, 1985. – 267 с.

УДК 37.034

О.В. Бялик

кандидат педагогічних наук, доцент,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини

СТАТЕВЕ ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

В КОНТЕКСТІ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ

У статті розкриваються різні підходи до статевого виховання учнівської молоді, які набули поширення в школах Західної Європи та Росії.

Different approaches to the youth sex education, which are widely used in the schools of Western Europe and Russia are revealed in the article.

Проблема статевого виховання молодої людини привертає увагу педагогів і вихователів у наш час особливо гостро, і саме зараз вона набуває все більшої актуальності, що супроводжується появою і розробкою численних методик і педагогічних технологій, які спрямовані на позитивне її розв’язання та впровадження у виховний процес.

Маючи численні наробки відомих вітчизняних вчених (В.П. Кравця, В.М. Оржеховської та ін.) слід відзначити, що результати соціологічних, психолого-педагогічних і медичних досліджень, які систематично проводяться в нашій державі з початку 90-х років минулого століття і до сьогодні, вказують на виражену тенденцію до підвищення сексуальної активності молоді. Це виявляється у стрімкому зростанні показників венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, СНІДу; прикро, що не зменшується кількість абортів серед молоді, збільшується відсоток дівчат, які залучаються до секс-бізнесу, що падає авторитет інституту сім’ї, і як результат – дедалі більше стає неповних сімей. Наявна ситуація вказує на необхідність проведення просвітницької роботи з молоддю щодо формування у них сексуальної культури. На жаль, на сьогоднішній день спостерігається байдужість багатьох державних інститутів до статевого виховання молодої людини, а статевоосвітніх програм у навчальних закладах як не було, так і немає.

Така ситуація характерна не тільки для нашого суспільства, а й для більшості країн Західної Європи та Росії, тому у нашій статті ми намагалися, запозичивши зарубіжний досвід, з’ясувати стан статевого виховання молоді у цих державах та які шляхи розв’язання цієї ситуації вони пропонують.

Аби об’єктивно оцінити рівень статевої вихованості учнівської молоді в різних країнах, ми розглянули протилежні у політичному, соціокультурному та економічному розвитку держави – Швецію, Польщу та Росію.

Історія шкільного статевого виховання Швеції нараховує близько ста років. Уже на початку ХХ ст. прихильники поширення серед молоді «корисних наукових знань» розпочали проводити відкриті лекції з анатомії і гігієни статевого життя, а в пресі з’явилася пропаганда засобів контрацепції. Згодом до дискусії приєдналися і вчителі, але спроби змінити освітнє законодавство зазнавали невдач. Комісії, які були створені і залучені до захисту здоров’я нації ще у 20-х роках минулого століття, розробили перші програми статевого виховання учнів, що проводилися у кілька стадій, запропонувавши його розпочинати з 1-го класу. Більш вдалі варіанти запропонували вчительські спілки у 30-х роках, коли пропонувалося в початковій школі здійснювати статеву просвіту, а в старшій – підготовку до сімейного життя, але були відхилені керівниками Міністерства освіти.

Прибічники шкільного курсу статевого виховання зробили все можливе, аби у середині 40-х років ХХ ст. королівським декретом курс був уведений як факультатив, а після створення спеціальних підручників із середини 50-х років набув статусу обов’язкового предмету [7].

Спочатку курс «Статеве виховання» носив науково-просвітницький характер, на якому йшла мова про статеву фізіологію, контрацептиви, засоби захисту здоров’я і ефективні способи отримання статевого задоволення. На жаль у процесі вивчення курсу майже не зверталася увага на шлюб і родину, на рівність між особистим і суспільним, між бажаннями і обов’язками цивілізованої людини.

Наслідки такого експерименту, як відзначала влада Швеції, були вражаючими. Виходячи з того, що ця країна має один із найвищих у світі рівень життя і повної безпеки, ситуація склалася досить катастрофічна. Саме в цей період було зафіксовано найвищу в світі кількість психічних хвороб, постійне зростання вагітності дівчаток-підлітків, масовість абортів, збільшення кількості народжень дітей до шлюбу, ріст агресії серед молоді, небачена кількість венеричних хворих та поширення різних форм сексуальності, що ведуть до деградації особистості [7].

З середини 70-х років влада Швеції змушена була змінити зміст курсу «Статеве виховання». Попередній науково-інформаційний підхід був змінений на виховний, що здійснювався через формування високої моральності й «неспоживацького» ставлення до партнера. Назва курсу була змінена на курс «Підготовка до статевих і міжособистісних зв’язків». До здійснення виховання і ведення занять у школах були залучені представники Церкви (у цій державі поширене Лютеранство), значно вдосконалилося і розширилося застосування сучасних навчальних технічних засобів (кіно, телебачення тощо).

Але ці зусилля не виправили ситуацію, що виникла, не ліквідували наслідки періоду «наукового статевого інформування», тому в кінці ХХ ст. Швеція змушена була витрачати великі кошти на медичне страхування, своєчасну обов’язкову діагностику і комплексне лікування підлітків обох статей. Усе це дало змогу тільки частково позбутися найгірших наслідків «практичного експерименту» середини ХХ століття, але за словами педагогів так і не повернуло суспільну мораль у сфері статевих стосунків до попереднього стану.

Значно виваженіше підійшли до розв’язання проблем статевого виховання у Польщі. У кінці 90-х років ХХ ст. Міністерство освіти своїм наказом увело до шкільних програм курс «Знання про статеве життя людини», розкриваючи зміст і методику його викладання.

Польща ще з середини ХХ ст. проводила широкі експерименти щодо впровадження у старших класах шкіл курсу «Підготовка до життя у родині». Та за період свого існування (близько 20-ти років) курс, на відміну від Швеції, так і не поширився на молодшу школу, а в старшій він виконував тільки допоміжну роль – доповнював цикл гуманітарних дисциплін і програм виховання. У 80-ті роки даний курс викладався у частині загальноосвітніх ліцеїв, у меншій половині технікумів, тому можна стверджувати, що тільки частина молоді була ознайомлена з ним, а тому його освітньо-виховний вплив був досить обмеженим.

Перехід Польщі до демократичного суспільства, введення до Конституції статті про необхідність поширення гуманістичних і релігійних цінностей, викликали дискусії щодо існування навчальних курсів зі статевого виховання. Проведений після дослідження аналіз результатів показав, що наслідки запровадження цих курсів не можна визнати позитивними, так як була відсутня спеціальна підготовка вчителів (серед викладачів курсу були гуманітарії, біологи, вчителі найрізноманітніших дисциплін); спостерігалася організаційна і тематична невпорядкованість проведення курсів, акцентування основної уваги було на загальних питаннях суспільної поведінки, недостатнє методичне і технічне забезпечення навчального процесу.

Такі наукові дослідження були підтримані старшими школярами, які погоджувалися з важливістю курсу та прагнули отримувати цікаву інформацію від спеціально підготовленого вчителя.

Документи вищих освітніх органів Польщі кінця ХХ ст. вказують на те, що виклад курсу «Підготовка до життя у родині» має доручатися не просто педагогам з вищою педагогічною освітою, а лише тим з них, які «отримали післядипломну освіту у сфері наук про людину чи закінчили кваліфікаційні курси, зміст яких відповідає програмі з цього предмета» [3].

Сучасні науковці Польщі (Imielinski K., Hendler L., Kwiatkowski C.) значну увагу приділяють предметним умінням викладача даного курсу. Аби реалізувати визначені рішеннями Міністерства освіти Польщі цілі запровадженого курсу, вчені намагалися визначити найважливіші риси, якими повинен бути наділений педагог, який і виховуватиме школярів у статевому відношенні:

підтримка позитивного виховного впливу родини та єдність у цій сфері зусиль батьків і педагогічного колективу;
формування у молоді духовних цінностей, які є основою родини, здоров’я, суспільства;
надання знань про роль кохання; виховання поваги до представників протилежної статі, любові до дітей тощо;
допомога молоді правильно формувати стан статевої дорослості, відповідальності за власні дії та вчинки, належна підготовка до виконання функцій засновника молодої родини;
формування у молоді переконань, що родина і родинне виховання нових поколінь має найбільше значення;
надання молоді знань (належного обсягу і відповідно віку) про перебіг фізіологічного і психологічного розвитку людини.

Опитування учнівської молоді щодо бажаних якостей особистості викладача «Підготовки до життя у родині» виявило, що крім поєднання позитивних особистісних рис (емпатія, толерантність, високі комунікативні вміння та ін.) з широкими науковими знаннями та володінням методиками навчально-виховного процесу, повинна бути також і готовність учителя присвячувати багато часу своїм вихованцям. Виконання цієї вимоги молоді неможливе через перевантаженість вчителя-викладача своїми прямими обов’язками, а отже, вимагатиме зменшення кількості тижневих уроків або залучення звільнених від викладання професійних шкільних психологів [3].

У Голландії, наприклад, програми сексуального виховання для школярів є обов’язковими. Близько 26 % голландських підлітків переконані, що саме такі програми зіграли вирішальну роль у їхній сексуальній просвіті, а лише 5 % кажуть, що дізналися про тонкощі інтимного життя від батьків. До речі, тільки в цій країні показник ефективності сексуальної освіти один із самих високих в Європі: кількість випадків вагітностей серед школярок цієї країни в сім разів нижче, ніж у Великій Британії, в чотири рази нижче аналогічного показника в Німеччині і в два рази нижче, ніж у Франції [7].

Батькам корисно знати, що в деяких державах, згідно діючого законодавства, вони мають переважаюче право виховувати власних дітей у відповідності із своїми поглядами і традиціями. Для прикладу, в ісламських країнах статеве виховання як предмет заборонено раз і назавжди. За статистичними даними, в цих країнах практично немає абортів, а кількість статевих інфекцій і безплідних пар прирівнюється до нуля.

Було б доречним проаналізувати ситуацію, що склалася із статевим вихованням у Російській Федерації. Під час опитування, проведеного Інститутом соціології Російської Академії Наук, встановлено, що більшість опитаних підлітків (60 %) вважають, що самі у всьому добре орієнтуються і можуть потурбуватися про своє репродуктивне здоров’я. Для цього, на їхній погляд, достатньо користуватися засобами контрацепції від захворювань, що передаються статевим шляхом, та небажаної вагітності. Але більшість батьків (близько 80 %) переконані, що відповідальність за статеве виховання учнів підліткового віку лежить на дорослих, які повинні привчати дітей до особистої гігієни і до здорового способу життя, причому це, як вважають батьки, компетенція сім’ї, а не школи.

Однак учені переконалися в тому, що в російських сім’ях сексуальне виховання орієнтується головним чином на дівчаток – з ними на «гострі» теми спілкуються матері. Що стосується статевого виховання і особистої гігієни хлопчиків, то з ними ці проблеми обговорюють в півтора-два рази рідше, причому батьки бесідують неохоче. Це, на думку деяких дослідників (Каган В.Є., Колесов Д.В., Кон І.С.), може призвести до того, що майбутній чоловік, як батько сімейства, буде менш поінформований і менш відповідальний в дорослому сексуальному житті, хоча статистика це заперечує і вважає, що самі міцні сім’ї створюють молоді люди із сімей, де є наступність поколінь, в якій передаються моральні основи, але, на жаль, таких сімей стає дедалі менше.

У Росії кілька років тому обговорювалося питання про введення в школі предмету «Основи сексуальної грамоти», що викликало цілковите обурення в громадськості, так як одразу ж постало питання про те, хто і як повинен здійснювати таке виховання, і більшість знову ж таки сходилося на думці, що цим повинні займатися близькі люди – батько і мати, якщо вважатимуть це за потрібне. Вони переконані, що тільки ізолювавши дітей від негативного впливу відео, кіно, Інтернету, газет, реклами та оточення розбещених однолітків, можна говорити про статеве виховання молоді.

Повертаючись до України, слід зазначити, що нашій державі тільки частково вдалося уникнути помилок Швеції через те, що ми не вдавалися до експериментів із сексуальною культурою в початковій і основній школах. Але в той же час, аналіз психолого-педагогічної літератури засвідчує, що в сучасних умовах недостатньо уваги звертається на питання утримання учнівської молоді від ранніх статевих стосунків. Це пов’язано насамперед з тим, що основна увага приділяється здебільшого формальній, одноманітній, страхітливій, а тому непривабливій для школярів інформації сексуального характеру (ВІЛ/СНІД, венеричні захворювання, небажана вагітність). Тому останнім часом все більше уваги учнівської молоді привертається до виховання цінностей сімейного життя (вірності, турботи про іншого), до виховання дитини в дусі статевої чистоти, совісті, сорому та скромності, піднесення честі та гідності як невід’ємних складових моральності, а основний наголос робиться на вихованні цнотливості сучасної молоді, що визначає основи здоров’я нації та утримання від статевих зв’язків як єдиної безпечної поведінки у статевих взаєминах. Тому, на думку багатьох учених, виховання цнотливості є важливою передумовою профілактики ранніх сексуальних інтересів школярів [1].

Крім того, нами були зроблені спроби визначити основні умови виховання цнотливості в сучасних школярів, до яких ми віднесли:

внутрішньою передумовою виховання цнотливості є природна сором’язливість, чистота, любов до батьків;
рівень загальної культури суспільства та сім’ї, який засвоює дитина, базується на традиційних цінностях, рідній мові, народній творчості;
виховання цнотливості опирається на культуру почуттів, культуру взаємин з людьми іншої статі через виховання стриманості, цінності незайманості, чистоти, шлюбу, а також підтримки батьківського авторитету;
розмови про еротику слід проводити в межах теми підготовки до шлюбу як складової цілісних подружніх взаємин [1].

Узагальнюючи розглянуті вище факти щодо статевого виховання молоді, що мали місце в країнах Західної Європи, Росії та на Україні, ми дійшли висновку, що переважна більшість педагогів різних держав знаходиться в постійному пошуку та впровадженні оптимальних шляхів вирішення проблеми статевого виховання та сексуальної культури молоді. Основна їхня увага зосереджується на виробленні ефективних форм та методів статевого виховання, які б допомагали уникнути багатьох помилок у розробці теоретичних засад сучасного виховного процесу.

ЛІТЕРАТУРА

Василенко О.В. Педагогічні умови статевого виховання старших підлітків у позаурочній діяльності: Дис. ... канд.пед.наук: 13.00.07. – К., 2006. – 225 с.
Imielinski K. Zarys seksuologiї i seksiatriї. – Warszawa, 1996. – 261 p.
Hendler L. Kompetencje nauczyciela przedmiotu «Wiedra o zyciu seksualnum cziowleka» // Pedagogika w systemie akademickiego ksztailcenia nauczycieli. – Bydgoszcz – Krakow, 1999.
Kwiatkowski C. Jak pokochac wlasns zone. – Warszawa, 1996. – 260 p.
Lopatkowa M. Nowozencom na droge. – Warszawa, 1979. – 142 s.
Wisloska M. Sztuka kochania. – Warszawa, 1985. – 270 s.
www. rfsu. su.

УДК: 37.018.43

П.В. Вербицька

кандидат педагогічних наук, доцент,

Інститут гуманітарних і соціальних наук,

Національний Університет

«Львівська Політехніка»

ІСТОРИЧНА РЕТРОСПЕКТИВА РОЗВИТКУ ІДЕЇ

ГРОМАДЯНСЬКОСТІ ОСОБИСТОСТІ ЯК ЧИННИКА РОЗВИТКУ

ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

Актуальність порушеної у статті проблематики визначається тим, що нинішній етап формування українського суспільства потребує розгляду важливої педагогічної проблеми – формування людини-громадянина передусім як члена громадянського суспільства й такої необхідної його якості як громадянськість в історичній ретроспективі, опираючись на історичне коріння та традиції суспільства

Topicality of this theme of the article is determined by the fact that current stage of Ukrainian society formation demands considering of the important pedagogical problem – forming a person and a citizen first of all as a civil society member and his civic virtues in historic retrospective.

Громадянство та рівень його зрілості – суттєвий чинник функціонування демократичних інститутів. Значення його як риси громадянської культури не можна не враховувати у процесі демократизації суспільства. Рівень розвитку громадянського суспільства та демократичних процесів загалом визначається соціальною активністю його громадян, наявністю потреби реалізувати особистий потенціал, соціальні компетентності задля покращення суспільно-громадського життя.

Одним із важливих суспільних завдань є забезпечення сталості демократичного поступу, зокрема – підготовку молодого покоління до відповідального і усвідомленого життя та діяльності в демократичній і правовій державі. Ця почесна функція будь-якої держави та суспільства.

Для нашого суспільства ця проблема важлива особливою мірою, адже ми, освітяни, покликані готувати молоде покоління в умовах відсутності демократичних традицій і практики громадянського суспільства, в умовах спадщини посттоталітарної держави, характерними рисами якої є невідповідність між теорією та практикою демократії у суспільному житті, наявність у суспільстві подвійних стандартів, незрілість громадянських інститутів, слабка соціальна взаємодія членів суспільства, низький рівень правової та політичної культури, відсутність єдиних цінностей, розрив комунікації між регіонами, субкультурами, брак людей з демократичними цінностями, патерналізм та суспільна пасивність.

Ключовим поняттям громадянського виховання особистості є громадянськість, що відображає якість людини, яка виявляється у готовності та здатності брати активну участь у справах суспільства. Вагомий внесок у висвітлення сутності громадянськості як важливого чинника державотворчих процесів, психолого-педагогічних та народознавчих основ її формування вносять праці Р. Арцишевського, І. Беха, М. Боришевського, М. Задерихіної, П. Ігнатенка, О. Киричука, Н. Косарєвої, Л. Крицької, В. Оржехівського, В. Поплужного, О. Сухомлинської, К. Чорної. Поняття «громадянськість» визначається українськими дослідниками у Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності як духовно-моральна цінність, світоглядно-психологічна характеристика людини, зумовлена її державною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни [9, 19].

Актуальність запропонованої нами теми дослідження визначається тим, що нинішній етап формування українського суспільства потребує розгляду важливої педагогічної проблеми – формування людини-громадянина передусім як члена громадянського суспільства й такої необхідної його якості як громадянськість в історичній ретроспективі, опираючись на історичне коріння та традиції суспільства.

Громадянське суспільство є суттєвим елементом, фундаментом громадянського виховання особистості, становлення громадянськості молодого покоління в умовах демократичного суспільства. У суспільно-історичному плані громадянськість є продуктом і наслідком суспільно-політичних, соціально-економічних та культурних процесів. Тому кожна держава і в усі часи була зацікавлена у формуванні цієї важливої риси своїх громадян.

Ідея громадянського суспільства, що нерозривно пов’язана із поняттям громадянськості його громадян, сягає корінням в епоху античної цивілізації. Даний термін прийшов від римлян, які говорили про sosietas civilis, тобто громадянське об’єднання, спільноту.

Філософи та історики Нового часу вважали, що Римська республіка найкращим чином захищала суспільне благо, тобто те, що є корисним для усього суспільства [1, 78]. Уважалося, що у класичній республіці держава і громадяни спільно працюють заради досягнення суспільного блага, а не задля задоволення своїх особистих інтересів. Класичні республіки вимагали від своїх громадян високорозвинутої громадянської добропорядності, що полягала у здатності жертвувати особистим благом заради суспільної користі. Арістотель у трактаті «Політика» (IV ст н.е.) зазначав, що людина – істота політична. Політичність для греків (у стародавніх римлян – цивільність) означала не лише сумлінне дотримання законів і раціональне використовування відповідних прав, але й виявлення ініціативи у справі зміцнення держави. Якщо її повноправні члени ухилялися від цього або робили це погано, їх називали аполітичними. Арістотель зазначав, що громадянська доброчесність полягає в тому, щоб людина добре виконувала свою справу. «Доброчесність громадянина, – уточнював він, – очевидно, й полягає у здатності прекрасно і владарювати, і підкорятися» [2, 153].

Одним з найбільших досягнень стародавніх римлян було створення громадянського права. У римському праві склалися та були розвинуті такі важливі правові поняття, як правоздатність, юридична особа, громадянство, проблеми громадянсько-правової відповідальності тощо. З погляду римлян, утворення суспільства було наслідком функціонування громадянського права і було викликано необхідністю врегулювання численних особливостей суспільних відносин, включно із сімейними та економічними. Для римлян бути цивілізованим означало бути підпорядкованим громадянським законам. Незважаючи на значний внесок у розвиток цього питання, ні греки, ні римляни не бачили відмінностей між державою та суспільством.

Ця відмінність почала виявлятися лише у Середні віки. Більшість людей того часу уявляли себе лише у двох вимірах: мешканцями своєї місцевості та членами єдиного християнського світу. Середньовічні уявлення про суспільство відображали відчуття гармонії, котра, як вважалося, існує між особою та суспільством. Усі права та обов’язки людини розглядалися як права та обов’язки стану, до якого вона належала. У добу середньовіччя громадянськість цінувалася нижче, ніж у стародавні часи [8, 39]. Під впливом церкви домінантною властивістю людини вважалася релігійність.

Незважаючи на слабкі потуги економічного розвитку, у Середні віки відбувалися істотні зміни у розвитку суспільства, що дали поштовх формуванню націй та держав. Тісними стали межі станово-феодальних відносин, церковно-аскетичної моралі, середньовічних традицій.

Найважливішим результатом цих змін став початок епохи Відродження. Із руйнуванням застарілих феодально-релігійних уявлень та із створенням нової системи цінностей був пов’язаний і антропоцентризм нового світогляду, центром якого була людина як частина природи, найдосконаліше її творіння. На противагу феодально-церковному аскетизму, проповіді пасивності нова гуманістична етика проголошувала право на природні потреби та уподобання, звеличувала людську діяльність. Переглядалися також традиційні погляди на суспільство.

Паралельно із боротьбою світської влади проти церковного абсолютизму здійснювалися перші спроби ідеологічного і теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від впливу релігії. Найтиповішим у цьому відношенні є політична доктрина Нікколо Макіавеллі, правова теорія Жана Бодена, а також соціологічні утопії Томаса Мора і Томмазо Кампанелли [10, 11].

Якщо Відродження піднесло значення особистої творчості та активності, то Реформація підкреслила важливість безпосереднього спілкування віруючого з Богом. Виникнення націй породило нові погляди на державу та права людини, капіталізм дозволив реалізувати їх в економічній площині.

Епоха Просвітництва сприяла появі філософії природних прав. Науковий підхід був також застосований до вивчення людини та суспільства. До XVII-XVIII століть суспільство стало достатньо незалежним, що дало підставу теоретикам формувати відокремлені, розмежовані концепції для суспільства та політичного устрою. Нова Європа продовжила суперництво різних центрів влади і спричинила можливий розвиток громадянського суспільства.

У нову епоху третій стан активно боровся за право участі в управлінні світською державою поряд із вищими станами – дворянством і духовенством. Тому громадянські якості знову почали високо цінуватися. Сам же термін «громадянськість» поширився завдяки Великій французькій революції XVIII ст., у ході якої навіть з’явилося офіційне звернення – громадянин [8, 40].

У розмежуванні понять держави та суспільства англійський філософ Джон Локк здійснив вирішальний крок. Він використав термін громадянського суспільства, але не в сучасному його значенні, оскільки для нього держава була частиною громадянського суспільства. Проте, він розрізняв політичний порядок та громаду, тобто суспільство. Суспільство спричиняє створення політичної влади, уповноважує її діяльність, а також створює політичні інституції для власного захисту і змінює їх за власним бажанням [16, 64].

Видатний попередник Локка англійський філософ Томас Гоббс відмовлявся розрізняти державу та суспільство, вказуючи, що суспільство не тільки не може існувати без держави, але й розпадеться без неї. Незалежний суспільний порядок, тобто розмежування держави та суспільства, на його думку, могло б призвести лише до катастрофічного конфлікту, базованого, перш за все, на релігійних відмінностях [5, 35]. За Локком розмежування держави та суспільства веде не до катастрофи, а до порятунку: громада з відповідним усвідомленням її власних прав та наміром чинити виклик владі, могла б контролювати політичну владу, що традиційно загрожує людським правам. Відповідно, якщо ця влада утискує права людини, громада може справедливо її скинути. Уряд є необхідним та неминучим, і громада повинна виявляти толерантність до нього до того часу, поки він поважає права своїх господарів – громади, що створила державні механізми для власного захисту. Згідно поглядів Локка існує лише один спосіб отримання права управляти іншими – добитися згоди на це інших людей.

Стосовно походження «громадянськості» можна виділити два основні погляди. Перший – соціологічний – вважає громадянськість притаманною кожній особистості потребою належати до якоїсь держави задля виживання. Дана позиція об’єднує як тих, хто вважав, що диференціація людства за державницькою ознакою має соціальне коріння (Ж.-Ж. Руссо), так і тих, хто вбачав причину того у природних чинниках – біологічному (Ч. Дарвін, К. Лоренц) чи екологічному (Ш. Монтеск’є) [12, 26].

Згідно з другим – конструктивістським поглядом, громадянськість конструюється завдяки тим стосункам, які виникають у структурованому суспільстві й відповідно фіксуються у свідомості (авторитетність, лідерство, підлеглість, залежність, влада тощо). Саме завдяки значущості таких стосунків для індивідуального життя і виникає потреба особистості в державному механізмі. Вперше цю ідею висвітлив у своєму «Левіафані» англійський філософ і психолог XVIII ст. Т. Гоббс. Він уважав, що люди за власною волею створили «велику штучну людину», «смертного Бога» – державу. Державі «ми під владарюванням безсмертного Бога зобов’язані своїм миром і своїм захистом» [5, 24].

Термін «громадянське суспільство» належить видатному німецькому філософу, представнику німецької класичної філософії Гегелю [4, 31]. Найбільш ґрунтовний аналіз феномену громадянського суспільства зустрічаємо у його спадщині. Гегель уперше чітко розмежовує політичну державу і громадянське суспільство як сферу приватного життя суспільних індивідів і першим в історії філософії досліджує становлення громадянського суспільства як історичний процес. Розвинуте у «Філософії права» вчення Гегеля про об’єктивний дух охоплює сферу соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність, що здіймається над людьми та проявляється у їхніх різноманітних зв’язках та відносинах. Об’єктивний дух розгортається у праві, моралі та моральності, причому під моральністю Гегель розумів такі ступені об’єктивації людської свободи, як сім’я, громадянське суспільство і держава.

Гегелівська концепція «громадянського суспільства» охоплює економічні та інші форми суспільного життя і займає посередницьку позицію між сім’єю та державою. «Сьогодні немає нічого більш загальновідомого, ніж ідея того, що кожен мусить обмежити свою свободу відповідно до свободи інших. Держава виступає умовою такого взаємного обмеження, а закони є власне цими обмеженнями» [4, 35]. Він зазначав також, що термін «політична свобода» часто вживається для означення формальної участі в громадських справах держави тих, хто вбачає головним своїм призначенням приватні цілі і справи у громадянському суспільстві.

У XIX столітті незалежні об’єднання громадянського суспільства стали важливим фактором суспільного розвитку. У працях французького соціолога та політичного діяча Алексіса Токвіля громадянське суспільство виступає посередником, котре здійснює взаємодію між індивідом та урядом, захищаючи особу від тиску владних структур. Громадянське суспільство є сферою суспільних відносин, які створюються та реалізуються окремими індивідами в ім’я суспільного блага. Основою розвинутого громадянського суспільства, на його думку, є мережа сформованих на добровільній основі організацій, котрі істотно відрізняються від формальних державних інституцій. В існуванні незалежних добровільних асоціацій демократичного суспільства він вбачав могутній чинник запобіганню загрози з боку демократичного деспотизму. Співпраця усіх громадян у різноманітних недержавних організаціях, на його думку, є засобом безпеки та свободи кожного з них [18, 69].

Розмежування держави та суспільства у філософських поглядах XVII-XIX cтоліть було кроком величезного значення. Це дозволило теоретикам розглядати суспільство як соціальний та психологічний простір, в якому індивід одноосібно або у співпраці з іншими отримав змогу контролювати та критикувати діяльність уряду. Розмежування держави та суспільства у ліберальній політичній думці створило підвалини для могутнього теоретичного виправдання процесу обмеження владних повноважень держави.

Питанню ролі громадянського суспільства та виховання його членів як неодмінній умові українського державотворення значну увагу приділяли українські мислителі. Беручи до уваги складний історичний та політичний досвід розвитку суспільних процесів українського народу, це питання розглядалося ними з позицій соборності, незалежності, самостійності української державності. Відтак громадянськість українців мала передусім політичний характер.

На думку М. Драгоманова, суть держави полягає не в формі побудови держави, а в правах, якими наділені громадяни – у свободі слова, забезпеченні працею, свободі організацій союзів і товариств, національній свободі. Важливе місце займали погляди М. Драгоманова на політичні права і свободи громадян. У праці «Лібералізм і земство в Росії» він проаналізував феномен свободи, наголошуючи на особистій, громадянській, державній свободі [7, 550]. Політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. Тому він пропонував обмежити права всіх центральних органів влади шляхом декларування недоторканості прав особи, національності й організацій місцевого самоуправління.

М. Грушевський у праці «Початки громадянства» основною рушійною силою прогресу суспільства називає не економічну, а перш за все психологічну складову. На його думку, все людське життя «було вічною зміною, вічним чергуванням потягів до колективізму і індивідуальної самозадоволеності (автаркії)» [6, 86].

І. Франко накреслював риси громадянського суспільства, вказуючи, що майбутній устрій «буде базуватись на якнайширшім самоврядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів» [14, 109]. Звертаючись до молоді, І. Франко зазначає: «Здобувайте знання, теоретичне і практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, а вдвоє сильніше буде потребувати їх велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода» [14, 65].

Упродовж XX століття ідея громадянського суспільства втрачала провідні позиції у політичній думці. Натомість, теорія та практика держави набирала великого значення. Гаслами цього часу стали централізація, могутній уряд, планова економіка. Доведені до крайності, ці ідеї привели до встановлення тоталітарних режимів.

Хвиля кардинальних політичних змін, що охопила країни Східної та Центральної Європи наприкінці 80-х років XX ст., повернула ідею громадянського суспільства у центр теоретичних міркувань та громадського життя. Поняття громадянства і громадянського суспільства на пострадянському та постсоціалістичному просторі стало активніше обговорюватися, аніж в західноєвропейських країнах, адже вони вважалися антитезою всьому тому, що відповідало старому тоталітарному режиму. Для західноєвропейських демократій ця проблема завжди була актуальною, однак особливої актуальності вона набула останнім часом в умовах об’єднаної Європи.

Поняття активного громадянства в різноманітних його виявах (свідомість, культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності тощо) є сферою динамічних дискусій західноєвропейської науки [13, 5]. На думку західноєвропейських наковців, це багатогранне поняття, в якому мають вираження ключові проблеми творення повноцінного громадянського суспільства, громадянської політичної консолідації, доцільно вивчати на ґрунті певного етносу, у певному культурному та національному контексті зі співвідношенням і врахуванням інших членств та ідентичностей.

Політичні теоретики та практики інтенсивно обговорюють місце та значення громадянського суспільства для консолідації демократичних сил. Деякі з них вважають, що мережа асоціацій та організацій, які становлять основу громадянського суспільства, має таке саме значення для демократії, як вкладення капіталу в економіку. У цьому контексті соціологи для означення спільних суспільних вартостей використовують терміни «соціальне громадянство» і «соціальний капітал». Як зазначає Фукуяма у книзі «Великий крах: людська природа і відновлення соціального порядку», соціальний капітал необхідний для створення здорового громадянського суспільства, тобто сукупності груп і асоціацій, що знаходяться між сім’єю і державою [15, 37].

Р. Патнем стверджує, що «громадянське суспільство характеризується активною та орієнтовною на суспільні цілі позицією громадян, егалітарними політичними відносинами та заснованими на довірі та співробітництві суспільними відносинами», називаючи усе це «соціальним капіталом» [17, 41].

Деякі вчені синонімом соціального громадянства вважають поняття культурного громадянства [13, 231]. Культурне громадянство, на думку Б. Тернера, виходить за межі громадянства, оскільки воно, як форма культурної ідентичності, не виконує того, що містять у собі соціальні, культурні й освітні цінності [13, 232]. Він відстоює провідну роль освіти в національній системі цінностей, і в цьому контексті громадянство передбачає не лише ідею загального статусу і національної політичної структури, а також поняття загальної культури і загальної освітньої системи.

Єдиною культурою, якій повинне сприяти громадянство, має бути культура свободи, політичної участі, громадянських прав та обов’язків. Громадянство виконує своє завдання забезпечення рівного доступу і однакових можливостей всім членам спільноти. Сучасні дискусії про громадянство динамічні, означають глобальні тенденції і проблеми.

Отже, як засвідчив наш аналіз, нові суспільно-економічні та духовні реалії українського суспільства яскраво висвітлюють можливість демократичного поступу за умови розбудови громадянського суспільства та плекання громадянської культури. Громадянська культура структурує соціальний простір громадянського суспільства, орієнтуючи його на загальні потреби, і прилаштовує індивідуальні особливості та погляди до загальних норм солідарності, довіри та взаєморозуміння. Коли такий підхід набуває ефективного організаційного оформлення, у громадян виникають виразні почуття свого місця у суспільстві та мотивації до участі у громадському житті. Активна участь в громадському житті, громадянськість, є однією з найважливіших ознак демократичного суспільства.

Blog

Наукових праць

Содержание