Geum.ru

Науковий реферат Ділова жінка. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко

Вид материалаРеферат
Подобный материал:
1   2   3


Спочатку блок одержав ім’я прабатька «Форум національного порятунку». На той час активність супротивників режиму вже давно трималася на нульовій позначці, але назви двох найвідоміших антикучмівських структур — «ФНП» і рух «Україна без Кучми» — все ще залишалися на слуху. За деякими даними, двоє вождів опозиції — Тимошенко й Мороз — після нетривалих консультацій полюбовно зійшлися в питанні про «політичні копірайти». Марка «УБК» перейшла в повне розпорядження лідера Соцпартії, а глава «Батьківщини» дістала права на використання бренду «ФНП». Крім того, Олександр Олександрович і Юлія Володимирівна (визначившись, що кожен із них прориватиметься в парламент самостійно) підписали своєрідний пакт про ненапад.


«Наша мета — 226 депутатів», — «скромно» позначила кінцеву мету блоку його лідер. (Згодом один із її найближчих соратників, Левко Лук’яненко, визначить менше масштабну планку — 40 «спискових» мандатів). Водночас, вона висловила надію на можливе об’єднання «Форуму» із тоді ще не сформованою остаточно командою Віктора Ющенка: «Або мирне співіснування під час виборів і створення коаліції в парламенті, або навіть спільна робота під час виборів... Наше співробітництво в майбутньому очевидне. Ми — люди, котрі виконують одну програму в державі, котрі проводять одну політику, котрі мають однакові ідеали...


Ющенко не раз давав зрозуміти, що альянс між ним і Тимошенко неможливий, не втомлюючись повторювати, що він не може бути лідером опозиції. Що опозиція будується на запереченні. Що в його блок об’єднуються не руйнівники, а творці. Що він із повагою ставиться до Юлії Тимошенко та її прихильників, але «Наша Україна» — самодостатня структура, яка не потребує підтримки критиків режиму.


Проте 27 вересня 2001 року Юлія Володимирівна зробила останню (досить епатажну) спробу схилити Віктора Андрійовича до «політичного співжиття». Вона написала відкритий лист лідерові «НУ», у якому розкритикувала свого колишнього патрона за неприкрите загравання з олігархами та «придворними» партструктурами. І зажадала від нього негайної та чіткої відповіді на запитання: чи готовий він до об’єднання «наших» із блоком Тимошенко й соціалістами Мороза в єдину команду, яка (на думку автора послання) «добуде перемогу на парламентських виборах і приведе до влади чесних політиків, спроможних навести порядок у державі».


Ющенко (висловивши стриманий подив із приводу ультимативного тону листа) у черговий раз відповів відмовою. Утім, є підстави вважати, що отриманою відповіддю Тимошенко залишилася задоволена. Свій учинок вона пояснювала прагненням зробити передвиборний переговорний процес більш прозорим, витягнувши його «з-під ковдри». Проте, здається, звертаючись до епістолярного жанру, Юлія Володимирівна керувалася іншими причинами: вона прагнула максимально підкреслити близькість Ющенка до влади. За допомогою такого ходу перша леді опозиції, скоріш за все, хотіла «перевербувати» частину електорату, критично налаштовану до Президента, але готову голосувати за «Нашу Україну».


У жовтні 2001 року представники блоку «Форум національного порятунку» вперше оголосили про можливу зміну «вивіски». Вирішено було «винести в заголовок» ім’я лідера. Глава УРП, що ввійшла у «Форум», Левко Лук’яненко, повідомив журналістів, що представники об’єднання «дійшли такого висновку після ряду соціологічних досліджень... Багато хто знає, що таке ФНП, проте ім’я Юлії Тимошенко набагато краще відоме в Україні». Коментуючи цю подію, лідер «Блоку Юлії Тимошенко» («БЮТи») відзначила, що зміна політичного прізвища — «не якась амбіція, а персоніфікація відповідальності».


22 грудня 2001 року блок з’явився на світ. Правда, у його складі тепер значилося вже не сім, а лише чотири політичні організації — «Батьківщина», «Собор», УРП й УСДП. УКРП на чолі зі Степаном Хмарою влилася до складу партії Тимошенко, а очолювану Олесем Сергієнком УХДП «поглинули» республіканці Левка Лук’яненка. «Патріот» Микола Габер разом із своєю партією подався в інший блок, із красномовною назвою «Проти всіх».


5 січня 2002 року «БЮТи» на з’їзді затвердив список із 225 кандидатів і перелік із 57 політиків, яких блок має намір підтримувати в «мажоритарках». Серед них було названо діючих депутатів Анатолія Єрмака, Зореславу Ромовську, Дмитра Чобота, Віктора Шишкіна, екс-парламентарія Юрія Гнаткевича, колишнього посла України у Великобританії Сергія Коміссаренка, одного з організаторів знаменитих студентських голодувань початку 90-х Олеся Донія. Ні серед «списковиків», ні серед «одномандатників» не виявилося Володимира Олійника. Його відсутність пояснювалася відмовою Володимира Миколайовича від участі в парламентській кампанії та наміром зосередитися на виборах мера Черкас.


Коротко зупинимося на партіях, на базі яких сформовано «БЮТи». В основі його, ясна річ, «Батьківщина». Зі 195 «списковиків» 114 (за даними ЦВК) є членами партії, очолюваної Юлією Тимошенко. За даними, розміщеними на персональному сайті лідера «БЮТи», у рядах «Батьківщини» нараховується 150 тисяч членів, проте, за іншими даними, чисельність організації — приблизно 50 тисяч партійців. «Батьківщина» має 27 регіональних і 594 місцеві партійні організації. Чисельність партійної фракції (за даними офіційного сайта ВР) — 24 депутати.


Ще 26 кандидатів-«багатомандатників» представляють партію «Собор». Цю організацію засновано 25 грудня 1999-го й зареєстровано Мін'юстом у березні наступного року. Лідером партії було обрано Анатолія Матвієнка, заступниками — колишнього начальника Генштабу ВС України Анатолія Лопату, штатного борця з мафією Григорія Омельченка та главу міжнародної організації «Союз Чорнобиль», екс-депутата Володимира Шовкошитного. Головою ради старійшин — академіка, парламентарія та одного з лідерів ФНП Костянтина Ситника. Партквиток «Собору» має згадуваний вище Володимир Олійник, один із батьків-фундаторів «Канівської четвірки», екс-здобувач звання президента України.


«Собор» — опозиційна правоцентристська партія, представники якої брали активну участь в антипрезидентських акціях 2000—2001 років. Лідери організації — в ФНП, а депутати-партійці входили в так зване проурядове лобі, яке підтримувало Кабінет Ющенка. У розпалі «касетного скандалу» «Собор» вимагав відставки Президента, а також керівників силових структур. За офіційними даними, «Собор» має 23 регіональні й 10 місцевих осередків, підтримує контакти з рядом правоцентристських партій у Польщі й Білорусії. Даних про чисельність у «ДТ» немає. За наявною інформацією, певну кількість симпатиків «Собор» має лише в столиці, у Черкасах і на Поділлі.


16 членами представлено в списку Українську республіканську партію, очолювану метром націонал-патріотичного руху Левком Лук’яненком. УРП стала наступницею знаменитої Української гельсінської групи (правозахисної організації, заснованої ще 1976 року) і виявилася першою офіційно зареєстрованою політичною партією (1990 рік). Лідер республіканців Левко Лук’яненко був учасником президентських перегонів-91, посівши третє місце й заручившись підтримкою 4,49% виборців. З ініціативи УРП у липні 1992 року було створено Конгрес національно-демократичних сил — досить аморфну структуру, покликану бути певною альтернативою Руху й підтримувати Президента Леоніда Кравчука. 10 членів УРП були депутатами ВР скликання 1994 року (серед них і Левко Лук’яненко, нинішній представник Президента в парламенті Роман Безсмертний і Михайло Павловський, котрий нині є одним із лідерів «Батьківщини»). Парламентарії-республіканці належали до пропрезидентського лобі в парламенті, доказом чого була, зокрема, їхня підтримка Закону про владу й місцеве самоврядування та Конституційного договору. На виборах-98 партія (разом КУН і УКРП) входила в блок «Національний фронт», ідею створення якого декотрі експерти схильні були приписувати адміністрації Президента. «НФ» зміг заручитися підтримкою лише 2,717% виборців. Зі 168 кандидатів, висунутих блоком у «мажоритарках», володарями мандатів стали тільки шестеро. 1999 року УРП ввійшла в блок «Наш Президент — Євген Марчук!» і досить активно підтримувала Євгена Кириловича під час президентської кампанії.


УРП — класична націонал-патріотична партія, яка останнім часом перетворилася з провладної на опозиційну. Найвідоміший республіканець — її лідер Левко Лук’яненко, активний член ФНП і п’ятий номер у списку «БЮТи». За «квотою» УРП у виборчий табель блоку потрапив відомий опозиціонер (колишній рухівець, а нині безпартійний) Сергій Головатий.


За наявними даними, чисельність організації не перевищує 10 тисяч членів, а прибічники її живуть переважно в Західній Україні.


Четвертий учасник блоку — Українська соціал-демократична партія — делегувала в список 34 партійці. Проте в першій двадцятці їх лише двоє. Лідер УСДП (і, до речі, екс-глава СДПУ(о), колишній міністр юстиції, член ВР Василь Онопенко посідає почесне четверте місце. Майбутній голова організації Онопенко потрапив у парламент за списком об’єднаних есдеків. 1999-го УСДП висунула свого главу (котрий став ним із жовтня 1998-го) Василя Онопенка кандидатом у президенти. Спробу навряд чи можна визнати вдалою: Василь Васильович посів восьме місце серед тринадцяти учасників, ставши одним із шести відвертих аутсайдерів, котрі не зуміли набрати навіть 1%.


Ресурс списку


Склад блоку, прямо скажемо, різношерстий: колишні функціонери, діючі опозиціонери, вчені, дисиденти, бізнесмени, правда, як правило, також колишні. Водночас під час виборів мало хто не те що з 195, а й із перших двадцяти списочників здатні принести відчутні очки блоку. Тимошенко, безперечно, той основний магніт, який притягує голоси виборців. Проте зарахувати абсолютно всі наявні відсотки на її рахунок було б, щонайменше, несправедливо.


На другому місці у списку лідер партії «Собор» Анатолій Сергійович Матвієнко. Його талант як номенклатурного лідера проявився 1989—91 рр. на високих комсомольських посадах, що, проте, не зашкодило йому потім висловитися в тому дусі, що комуністи при владі лише там, де панують злидні. Створену ним НДП після виходу з партії Матвієнко назвав «булькою, в яку люди не вірять» і «трагедією мого життя». Тривале несприйняття леді Ю, яку Матвієнко називав на прес-конференціях зневажливо «Юля», запитуючи — «Хто піде «під Тимошенко»? Гадаю, багато не підуть», — закінчилося непередбачуваним альянсом.


Навряд чи Матвієнко може розраховувати на особливе ставлення пересічних вінничан, що пам’ятають його як губернатора, при якому борги лише з пенсій в області перевалили за 100 млн.грн., зате чиновники вимушено масово записувалися до НДП.


Водночас в Анатолія Матвієнка у його колишньому окрузі є прибічники. Не критична маса, але все-таки. І потім, у країні є люди, котрі розцінили його вихід із НДП як вчинок, котрі оцінили відмову Анатолія Сергійовича від заможності й кар’єри на користь принципів, що викристалізувалися. Є підстави вважати, ці прибічники приплюсуються до шанувальників блоку.


На третій позиції Григорій Омельченко. Розпорошені по всій країні симпатики є й у нього. Найбільшу їх концентрацію виявлено в Полтавській області. Для публіки інтелігентної Григорій Омельченко, швидше, подразник. Проте це йому не заважає чудово входити в контакт із залами, заповненими людьми, непосвяченими в тонкощі політичних перипетій столиці. Людина, що має імідж борця з мафією, у списку Юлії Тимошенко скидається на індульгенцію. Можливо, його місія саме в цьому, а не в залученні додаткових голосів.


Цікава постать Василь Онопенко — лідер Української соціал-демократичної партії. Ось уже хто по-справжньому корисний блоку. Колишнього міністра юстиції досі поважають у судових інстанціях. У нього чимало шанувальників по центральній Україні, а крім того, з якоїсь невідомої «ДТ» причини, Василь Васильович має авторитет у керівників цілої низки харизматичних церков. Таємно блок Юлії Тимошенко підтримують ряд приходів Московського патріархату, якому, до речі, свого часу вона пожертвувала чималі кошти. Юлія Володимирівна — людина набожна, особливо останнім часом. Швидше за все, це оцінили в Київському патріархаті Української православної церкви. У ряді регіонів і ця церква молиться за блок та його лідера. Проте у православній церкві членство вільне, на відміну від багатьох харизматичних, де воно фіксоване. Саме тому контакт із останніми, здійснюваний Василем Онопенком, здатний дати блоку сотні тисяч голосів.


Свій внесок у боротьбу за подолання 4-відсоткового бар’єра внесуть Левко Лук’яненко та Степан Хмара. Два дуже різних дисиденти, які ще й сьогодні авторитетні за заході України. На попередніх виборах рейтинг Левка Лук’яненка, приміром, у Тернопільській області, досяг 26%. Не можна виключати, що чимало його та Степана Ільковича шанувальників переадресують симпатії блоку.


Олександр Валентинович Турчинов, який перебуває на 7-му щасливому місці, абсолютно спеціальна людина. Ультраопозиціонер насправді надзвичайно начитана й освічена людина. Глава бюджетного комітету Верховної Ради має імідж сильного орговика. Турчинов — довірена особа Тимошенко. Мабуть, саме він, багато років перебуваючи поруч із Юлією Володимирівною, як ніхто інший, знає її. У сторонніх спостерігачів не було приводів засумніватися в його відданості. Проте це не означає, що Турчинов беззастережно виконує будь-які примхи лідера блоку. Як глава штабу, Олександр Валентинович часто вступає в гарячі суперечки з Юлією Володимирівною. Проте користується її безмежною довірою й розпоряджається коштами. Турчинов має непогані позиції в Дніпропетровській області, його досить шанують баптисти.


Надзвичайно активний в агітаційній роботі Михайло Павловський. Серйозно допомагати блоку прагне Сергій Головатий, який має прибічників не тільки у своєму колишньому київському виборчому округу, а й в усій столиці та великих містах серед публіки, яка цікавиться опозиційним рухом. Нагадаємо, Головатий із перших днів зникнення Георгія Гонгадзе та «касетного скандалу» брав активну участь у розслідуванні, проводив експертизу в Німеччині, зустрічався з Мельниченком, у зв’язку з чим робив низку не незаперечних, але резонансних заяв і висновків. Сергій Петрович — досвідчений юрист, і ця його риса затребувана блоком.


Особливе місце в БЮТи належить Петру Толочку й Костянтину Ситнику. І Петро Петрович, і Костянтин Меркурійович не новомодні, а справжні академіки. Толочко користується чималим авторитетом у консервативних наукових колах, а Ситник в академічному середовищі має імідж революціонера. Колишній голова Верховної Ради УРСР продемонстрував здатність на вчинок не лише в боротьбі з консервативними традиціями НАН України, разом з Анатолієм Матвієнком він вийшов із рядів НДП, а в розпал «касетного скандалу» саме в його директорському кабінеті в Інституті ботаніки серед гербаріїв врунилися паростки української опозиції й народжувався Форум національного порятунку. Можливо, для частини інтелігенції наявність у списку блоку двох учених зі світовими іменами стане маячком.


У цілому ж у списку БЮТи практично немає людей, здатних більш-менш серйозно розділити з Юлією Тимошенко витрати на виборчу кампанію. Немає в ньому й носіїв адмінресурсу. Якщо, звісно, не вважати такими, відповідно до висловлювань Володимира Литвина, діючих народних депутатів.


Лідер блоку


Юлія Тимошенко любить: маму, доньку, владу, філософію, важкі математичні задачі, солодощі, хитрі бізнес-схеми, взуття на шпильках, гроші, морквяний сік, театральну гру, відданих людей, патетичні промови, ранковий крос, розмови про її президентство, уважно слухати, робити по-своєму, ставити нереальні завдання, вирішувати їх будь-яким способом, дорогий одяг, мінімальний макіяж.


Юлія Тимошенко не любить: здаватися, визнавати свої помилки, використовувати ненормативну лексику, брехати, Кучму, Лазаренка, Медведчука, бездіяльність, американський капітал, скиглення, російський капітал, дієту, розмови про особисте життя.


У своєму роді Тимошенко унікальна. Схоже, Бог відвів їй кілька життів про запас. Причому не лише політичних та економічних, а й фізичних. Хоча, з іншого боку, й випробувань на долю Юлії Володимирівни випало предосить. Утім, тут йдеться не стільки про Божий промисел, скільки про наслідки й результати її власної діяльності. Проте не можна не помітити, що практично в усіх ситуаціях, із якої б висоти Тимошенко не зривалася, вона «падає на чотири лапи» і знову розпочинає підйом.


Юлія Володимирівна дуже непроста. За всієї її видимої відкритості, зрозумілості й категоричності висловлювань, Тимошенко — людина-сейф. Зайвого, особливо про себе, вона не скаже ніколи. І йдеться не про публічні одкровення. Кожен, хто знає її досить добре, переконаний, що в неї є мета. Хтось вважає, що ця мета — гроші, хтось переконаний, що жаданий кінцевий пункт звивистого шляху — влада та президентство, хтось вірить у щирість прагнень Юлії Володимирівни — докорінно змінити життя в країні. Не дамо однозначної відповіді й ми, проте зазначимо, що до своєї мети Тимошенко йде вперто, погоджуючись на жертви й часом не помічаючи їх.


Лідер блоку — типовий представник дніпропетровської школи. Не відриваючи погляду від мети, ці люди здатні змінювати курс, принижуватися, укладати на невигідних умовах спілки з ворогами, підлещуватися, зраджувати, але головне — рухатися до наміченого. А тепер додайте до цього небезпідставну впевненість у власних жіночих чарах і талант актриси. Навіть по-жіночому Тимошенко буває дуже різною. Дюймовочці, котра визирає з норкових і мереживних рюшів, не могли відмовити в газових квотах Рем Вяхірєв і Віктор Черномирдін. Ображеної та праведної мала вона вигляд під час ефіру з Григорієм Суркісом, після якого Григорія Михайловича просто хотілося притягти за 117-ю статтею політичного кодексу. Непохитність, впевненість і принциповість втілює в собі Юлія Володимирівна, коли говорить про свою політичну позицію та критикує діючий режим. Той, хто бував у її домі, знає, що жодна бабуся з такою наполегливістю й турботою не годуватиме донесхочу онуків, як Тимошенко пригощає своїх гостей.


Багато хто називає Тимошенко «залізною леді». Це скоріше так, ніж ні. Водночас, іноді й вона буває беззахисною й самотньою. Інша річ, що подібний стан, викликаний екстремальними ситуаціями, приміром, арештами, не бере Юлію Володимирівну в полон надовго. Вона дуже швидко збирається й починає діяти. Дія — це її нормальний стан.


На початку економічного й політичного шляху Тимошенко чимало людей недооцінювали її, приймаючи за наївну дівчинку, котра прикрашає собою велику корпорацію. Вони серйозно обпеклися. Тимошенко досить самостійний економіст і політик, що, власне, й довела на посаді віце-прем’єра з паливно-енергетичного комплексу. Поза сумнівом, вона була мотором енергетичних реформ і змін. Новий закон про енергоринок, припинення бартерних розрахунків і взаємозаліків — в основі всіх цих рішень пропозиції Тимошенко.


Хоч яким дивним це видасться, але Тимошенко не боїться залишитися без грошей. І не тому, що має серйозні запаси. Саме про її беззастережну фінансову спроможність після арешту рахунків за межами України, вбивства банку «Слов’янський», розгрому, учиненого в ЄЕСУ, й колективно-олігархічної експропріації її власності в Україні, говорити не доводиться. Проте сьогодні Тимошенко для себе визначила пріоритет — це політичне виживання та продовження боротьби за своє місце і свої ідеї в політиці й економіці. Активно бізнесом Юлія Володимирівна, за даними «ДТ», не займається, проте вона твердо переконана, що її головний капітал — голова, залишиться при ній, незалежно від того, потрапить вона в парламент або ні. Схоже, Тимошенко упевнена в тому, що в потрібний їй момент вона зможе досить легко відновити свої позиції в українському бізнесі.


На особливу увагу заслуговує її друге ходіння в опозицію. Перше, як відомо, відбулося під час руйнації імперії, створеної Лазаренком і його сателітами. Тоді Тимошенко боролася за своє й тільки за своє. Потім було примирення з Президентом і договір про ненапад, який більшою чи меншою мірою за дрібницями порушувався обома сторонами. Знаходячись на віце-прем’єрській посаді, у неї не було змоги використовувати наявні важелі собі на благо. Проте, займаючись державними справами, вона плодила та множила особистих ворогів, котрі домоглися в остаточному підсумку відкриття карних справ, її відставки й арешту.


Передчуваючи близькість цих подій, Тимошенко ще на посаді віце-прем’єра зробила низку опозиційних політичних заяв, доповнивши ними багато дій, опозиційних системі тіньового бізнесу. Цього разу вона захищала не лише свої інтереси. Переоцінити її крок досить складно, бо в розпал «касетного скандалу» було надзвичайно важливо почути оцінку того, що відбувається, від досить успішного політика й бізнесмена, а не традиційних і злиденних опозиціонерів, котрих більшість сприймає як невдах. Пасіонарності й коштів Юлії Володимирівни виявилося досить для створення Форуму національного порятунку. Але цього не вистачило для перемоги. Вона докладала чимало зусиль, аби вберегти тих, хто зібрався, від ворожнечі в зв’язку з претензіями на лідерство. Чим усе закінчилося, ми знаємо. Водночас на тлі мімікричної позиції Віктора Ющенка Тимошенко однозначно завоювала симпатії частини населення як непохитний опозиціонер. Проте Юлія Володимирівна не змогла вчасно зупинитися і її знесло на самий крайній фланг української опозиційності. Цвяхом, який зафіксував це положення, стала ідея про проведення референдуму про дострокову відставку діючого Президента.


На той час скандал уже вщух, а центральними каналами уже котрий місяць поспіль каталися однакові матеріали про висунуті Тимошенко звинувачення. Влада домоглася свого. На сьогодні Юлію Тимошенко впізнають другою після Леоніда Кучми. При цьому 54% їй однозначно не довіряють, а близько 8% — беззастережно вірять. Саме тому, відповідно до соціологічних опитувань, 60% населення, що виступали за дострокову відставку Президента, не підтримали її, саме її починання. Ідея референдуму поступово вмерла.


Водночас Тимошенко не втрачає надій перемогти на виборах і залишити ще більш вражаючий слід в історії. Юлія Володимирівна хоче бути президентом, і на сьогодні ніякі з доказів не змогли похитнути її в цьому прагненні. Вона зі скепсисом ставиться до внесення змін до Конституції, спрямованих на ослаблення президентських повноважень. Тимошенко проти обрання губернаторів, логічно пояснюючи це єдино вірним унітарним устроєм України. Вона переконана, що за збережених повноважень людина, котра знає, як потрібно змінювати країну, буде ефективним і корисним керівником держави. Тимошенко не має сумнівів щодо своєї адекватності цій посаді. Проте спостерігачі схиляються до думки, що як мінімум свавільній Юлії Володимирівні надавати практично необмежену владу не можна. Зовсім інша справа — робота під контролем, яка дозволяє реалізовувати знання й досвід в економічній сфері, але при цьому відповідними рамками обмежує використання цієї посади не за прямим призначенням.