Імовірнісне моделювання структури виробничої програми підприємства водопостачання володимир Полуянов
| Вид материала | Документы |
- Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
- Зміст та місце виробничої програми підприємства в системі господарських планів його, 58.83kb.
- Питання до іспиту з курсу “Економіка підприємства”, 66.54kb.
- Забезпечення виробничої програми трудовими ресурсами, 90.75kb.
- Реферат на тему: забезпечення виробничої програми трудовими ресурсами, 91.83kb.
- Макіївський економіко-гуманітарний інститут тестові завдання вступних випробувань для, 435.33kb.
- Теоретичні основи моделювання процесів ціноутворення та аналіз структури сучасного, 174.72kb.
- За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 140.21kb.
- За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 138.55kb.
- Методичні рекомендації по створенню, оптимізації структури виробництва І виробничої, 35.55kb.
Висновки
Таким чином, перехід до моделі сталого розвитку потребує змін морально-політичних парадигм усього людства. Екологія природи стає невід'ємною від інших сфер суспільного життя - економіки, соціальних відносин, права та культури. Ідеї сталого розвитку стануть центром відродження духовної та творчої стратегії соціальних дій, базою громадянської, національної та політичної згоди в суспільстві.
У подальших дослідженнях проблем формування економіко-екологічної функції держави доцільно врахувати світові процеси інтеграції-диференціації в контексті концепції сталого розвитку.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Наше общее будущее: Доклад Международной комиссии по окружающей среде и развитию. - М.: Прогресс, 1989. - 376 с.
2. Медоуз Д. Х, Медоуз Д. Л, Рэндерс Й., Беренс В. В. Пределы роста. - М.: Изд-во МГУ, 1991. - 207 с.
3. Печчеи А. Человеческие качества. - М.: Прогресс, 1980. - 302 с.
4. Программа действий. Женева, ООН, 1993.
5. Реймерс Н. Ф. Экология. Теории, законы, правила, принципы и гипотезы. - М.: журнал "Россия молодая", 1994. - 366 с.
6. Семків О. І. Політологія. - Л.: Світ, 1994. - С. 264.
7. Федоренко Н. П., Реймерс Н. Ф. Экология и экономика - эволюция взаимоотношений. От "экономии" природы до "большой" экологии // Философские проблемы глобальной экологии. - М., 1983. - С. 230-277.
8. Хесле В. Философия и экология. - М.: Наука, 1993. - С. 138.
9. Хижняк М. І., Нагорна А. М. Здоров`я людини та екологія. - К.: Здоров`я, 1995. - С. 122.
10. Agenda 21: Programme of Action for Sustainable Development and Rio Declaration. New York, 1993.
11. Costanza R., Folke C. Ecological Economics and Sustainable Development. Paper prepared for the International Experts Meeting for the Operationalization of the Economics of Sustainability. Manila, Philippines. 1994. July 28-30.
Конкурентні переваги на
товарних ринках
Юрій Великий,
кандидат економічних наук, в.о. доцента
кафедри менеджменту Миколаївської філії
Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
У статті розглядається зміст і сутність понять конкуренції, конкурентоспроможності товарів та послуг, визначаються показники та чинники міжнародної конкурентоспроможності, дається аналіз стану конкурентоспроможності української економіки.
Якими б не були зміни у політичному і економічному житті України в оглядовій перспективі, для країни буде актуальною проблема ефективності виробництва і зовнішніх економічних зв'язків, участі у міжнародній торгівлі і, отже, конкурентоспроможності.
Проблемі конкурентоспроможності приділяли увагу економісти різних часів та країн: А. Сміт, Д. Рікардо, М. Портер, А. Томпсон, А.Юданов, М.Павловський та інші.
Проте, з нашої точки зору, для практиків і теоретиків реформування української економіки не досить ясною є проблема власне конкурентоспроможності.
На нашу думку, на сьогоднішній день актуальною залишається праця М. Портера [1] з його визначенням конкурентоспроможності навіть при істотних відмінностях у розумінні механізмів макрорегулювання конкурентоспроможності. Тому ми звернемося до тих положень, які актуальні в наших умовах.
Критично сприйнявши ідею Д. Рікардо про порівняльні (абсолютні) переваги на основі аналізу сукупності факторів, М. Портер дійшов висновку про доцільність розробки нової парадигми і запропонував три концептуальних основи нової конкурентоспроможності.
Перша основа - зміна технологій у найширшому розумінні. Технологія змінює погляди на матеріаломісткість і трудомісткість, особливо якщо вона орієнтована на використання нової загальнодоступної сировини або дешевого надання їй необхідних вихідних якостей.
Поставивши технологію в центр уваги, М. Портер створив нову теорію конкуренції - інноваційну, котра "повинна поставити технологію на перше місце" [2].
Другою за важливістю основою назване оволодіння конкурентом, факторами, які вирішують долю виробництва і збуту. Ця проблема залишається актуальною постійно, оскільки під впливом конкуренції відбувається "вирівнювання" конкурентних стратегій.
Третя основа - інтернаціоналізація господарських зв'язків, глобалізація стратегій, і тому необхідне використання перспективних "джерел сили" і могутності, випередження потенційних конкурентів, завдяки чому досягається істотний відрив від поширених технологій. Практичне вирішення проблеми конкурентоспроможності М. Портер пов'язує з ефективним вивозом товарів і вивозом капіталу, що має досить істотне значення для розуміння перспективи конкурентоспроможності товаровиробників України. На його погляд, міжнародна торгівля дозволяє країні підвищувати продуктивність свого виробництва, оскільки відпадає необхідність самостійно виробляти всі товари і послуги. Тому країна може спеціалізуватися на тих галузях і сегментах ринку, де її фірми відносно більш конкурентоспроможні, та імпортувати ті товари і послуги, з виробництва яких її фірми відстають у порівнянні з зарубіжними.
Зростання частки країни у світовому експорті, на думку М. Портера, веде до підвищення рівня життя, якщо ріст експорту продукції галузей з високою продуктивністю підвищує її рівень в цілому по країні. І навпаки: скорочення частки світового експорту через нездатність цих галузей збільшити експорт - вже сигнал небезпеки [3]. Виходячи із вказаних міркувань, М. Портер й індикатори конкурентоспроможності пов'язує з масштабами експорту і його структурою.
Критеріями переваг у міжнародній конкуренції М. Портер вважає наявність великого і постійного експорту у значний ряд країн та істотний вивіз капіталу.
На думку М. Портера, експорт капіталу і торгівля - невід'ємні складові частини глобальних стратегій. У праці М. Портера меншою мірою досліджується проблема макроекономічних умов конкурентоспроможності окремих виробників на товарних ринках. Цій проблемі М. Портер не приділяє особливої уваги, оскільки не є прибічником централізованого макрорегулювання економіки. Разом з тим у його праці дається позитивна оцінка діяльності у створенні відповідних умов підвищення конкурентоспроможності окремих товаровиробників. Якщо ця роль значна і негативна, то макроекономічні умови для росту конкурентоспроможності на товарних ринках несприятливі. І навпаки. Такий лейтмотив дослідження. "Сили, які дозволяють фірмам країни зберегти досягнуті конкурентні переваги, - головна опора процвітання країни" [4].
Як відомо, в Україні і в масштабі колишнього СРСР з'явилося чимало сфер, де попередні позиції в галузі конкурентоспроможності дуже швидко були надовго втрачені.
Для України важливим є розуміння того, що ключові параметри конкурентоспроможності товарів, підприємств і галузей формувалися у структурі внутрішніх і зовнішніх зв'язків СРСР - країни, яка на період розпаду перестала відповідати сучасним критеріям конкурентоспроможності. За оцінками експертів, наприкінці 80-х років приблизно 4/5 продукції СРСР не могло конкурувати на товарних ринках. За даними ГАТТ/СОТ (СОТ - світова організація торгівлі), у 1991 р. частка СРСР у світовому експорті становила всього 2,2 %, а, наприклад, частка Гонконгу - 2,8 %, Нідерландів - 3,8 %.
Порівняння показників експорту машин та устаткування за 1986 і 1990 рр. показує, що світовий експорт підвищився більш як на 50 %, а експорт СРСР - тільки на 11 % (при цьому не більш як 14 % експортованих машин та устаткування відповідали міжнародним стандартам). Відомо також, що понад 60 % виробленої в СРСР продукції продавалося зі збитками; з середини 80-х років ціна продажу однієї ліцензії в СРСР була у 5 разів нижча за ціну купівлі. За урядовими оцінками, на початку 90-х років світовому рівню відповідало 6-10 % НДДКР, 18 % продукції чорної, 16 % кольорової металургії, 10-15 % сільськогосподарської техніки [5].
Частка тієї продукції, яка могла б конкурувати на світових ринках за умови її модернізації, скоротилася за 5 років (з 1986 по 1991 рр.) з 65,3 % до 26,3 %, а частка тієї продукції, яка мала б бути знята з виробництва, збільшилася з 20 % до 60 %. Кількість зразків конкурентоспроможної продукції, що перевищувала світовий рівень, у машинобудуванні зменшилася до 4 % на момент розпаду СРСР. У автомобілебудуванні, тракторному та сільськогосподарському машинобудуванні конкурентоспроможної продукції практично не було [6].
Потенціал УРСР, хоча і був досить значним, проте ефективність його реалізації була вкрай незадовільною. Економіка незалежної України, яка успадкувала традиційно матеріало- та енергомісткі виробництва, була об'єктивно неспроможною витримати конкуренцію на світових ринках. Далася взнаки інерція екстенсивного характеру промислового відтворення, його однобічна і ресурсно-інноваційна, і технологічна орієнтація на важку індустрію. Одночасно діяли негативні фактори, пов'язані з відсутністю досвіду державності та нерозвиненістю ринкових відносин. Великий вплив, з точки зору забезпечення стартової конкурентоспроможності, на економіку України мала стратегічна недооцінка високого рівня взаємозалежності колишніх республік у народногосподарському комплексі СРСР. На момент розпаду питома вага міжреспубліканського обміну (в загальному обсягу ВВП України) становила майже 30 %. Технологічно включена до міжреспубліканського обміну своїми базовими галузями, економіка України не тільки не змогла структурно переорієнтуватися, але й потрапила у ще більшу залежність, зокрема з імпорту енергоносіїв.
Україна пасивно додержувалася тих виробничих схем, які дісталися їй на спадок від СРСР і які технологічно поступаються передовим світовим зразкам. Наявні експортні можливості у системі (навіть значно диверсифікованих в останні роки) геоекономічних зв'язків України не створюють передумов для цілеспрямованого розвитку спеціалізованого експортного виробництва, яке в цілому занепадає (за винятком деяких сировинних галузей), зокрема через фізичне моральне старіння основних виробничих фондів. Україна практично не завоювала нових ринків, а й частково втратила їх на терені СНД. Однак найбільш загрозливою для України є не просто не конкурентоспроможність продукції, підприємств, галузей, національної економіки в цілому, а ймовірність так званого "системного відриву" її від групи провідних країн через несумісність технологій, низьку здатність економіки до інвестицій і нововведень, а також структурно-галузеву та інституціональну несумісність.
З урахуванням існуючої сукупності об'єктивних внутрішніх і зовнішніх факторів можна стверджувати, що для України актуальною є проблема забезпечення насамперед факторної конкурентоспроможності національної економіки.
Суттєвого переосмислення потребують традиційні підходи щодо цілей та умов формування національної моделі відкритої економіки напередодні приєднання до Світової організації торгівлі. Насамперед слід врахувати очевидні кореляційні взаємозв'язки внутрішньої та зовнішньої макроекономічної політики: структурна перебудова позначається на параметрах конкурентоспроможності вітчизняної продукції, а розширення експорту є позитивним фактором її проведення.
Принципово важливим є саме розуміння того, що поліпшення ситуації в державі можливе тільки на системній основі, ніякі, навіть гучні разові заходи ситуації не виправлять. Перш за все необхідна послідовна структурна політика, орієнтована на реалізацію національних переваг, забезпечення економічної безпеки України, прискорення її інтеграції в сучасну світогосподарську систему. Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо її матеріального сектора, залишається фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності, ми продовжуємо розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв.
Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та у галузевих пріоритетах підтримка найважливіших видів технологічних та експортних виробництв. Світовий досвід показує, що і в складних фінансових умовах держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику. Ці зусилля варто ув'язувати з перспективами кооперації в рамках міжнародних, перш за все - європейських, галузевих технологічних програм.
Необхідно проводити і більш чітку грошово-кредитну політику, яка повинна мати на меті насамперед забезпечення стабільної та сприятливої кон'юнктури господарювання у реальному секторі економіки.
Критеріями продуманої політики у грошово-кредитній сфері мають стати відповідність цілям загальної економічної стратегії в державі, а також виваженість кожного кроку. Обов'язковою передумовою тут є запобігання подальшим сплескам інфляції та приборкання її некерованих проявів, а також гарантування прогнозованості курсу гривні. Тільки з твердою національною валютою можна розраховувати на створення сприятливих умов для реального сектора. Важливо здешевити кредити, налагодити систему довгострокового кредитування виробництва, розвинути систему експортних кредитів та гарантій.
На сьогодні ще можливе і розширення практики використання іноземних кредитів. За 1992 - 2003 рр. було залучено більш як 6,2 млрд дол. іноземних кредитів. У порівнянні з Польщею, у чиє господарство вкладено 10 млрд доларів, це не так і багато. Проте тут ситуація починає змінюватися на краще. Так, за дев'ять місяців 2003 року в економіку України надійшло 954,1 млн доларів прямих інвестицій, причому тільки 40 млн дол. - із країн СНД. Найпривабливішими для іноземних інвесторів є такі галузі як: харчова індустрія, машинобудування, транспорт і зв'язок, металургія, а також переробка сільгосппродукції. За свідченнями іноземних інвесторів, недостатня надійність і авторитетність законодавчої бази, адміністративно-бюрократичні перепони стримують потік капіталовкладень в Україну.
У таких і подібних ситуаціях іноземні інвестори здебільшого утримуються від капіталовкладень у виробництво або інфраструктуру і віддають перевагу оперуванню незрівнянно рухомішими портфельними інвестиціями, що забезпечує їм можливість у разі необхідності швидко перемістити капітал до інших країн.
Висновки
Для динаміки інвестицій формування внутрішнього ринку має важливе значення. Для інвестора й товаровиробника головне, щоб вироблена продукція або послуги були сплачені, адже платоспроможний попит визначається рівнем доходів населення, який в Україні поки що невисокий.
Важливо запустити такий механізм, завдяки якому кожний імпульс попиту супроводжуватиметься резонансним ефектом, тобто ефектом створення нових хвиль попиту та їх заспокоєння за рахунок пожвавлення взаємопов'язаних технологічних ланцюжків. Для цього необхідна політика підтримки фірм, підприємств і навіть галузей, здатних взяти на себе функції локомотивів цього процесу.
Одночасно необхідно створювати умови для розвитку малого та середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що середні та малі підприємства не тільки стають більш привабливими реальними об'єктами інвестування для населення, а й багато в чому формують національний конкурентний потенціал. У цілому саме інвестиційні потоки можуть або повністю знекровити національну економіку, обминаючи її реальний сектор, або запустити дійові механізми економічного розвитку.
Незважаючи на значні втрати ресурсів та науково-технологічного потенціалу, Україна має перспективи у досягненні міжнародної конкурентоспроможності за умови реалізації орієнтованої на те власної стратегії.
У подальших дослідженнях доцільно акцентувати увагу на актуальній проблемі формування національної моделі відкритої економіки напередодні приєднання України до СОТ.
Література:
1. Портер М. Международная конкуренция. Пер. с англ. - М.: Международные отношения, 1993.
2. Портер М., С. 39.
3. Портер М., С. 27.
4. Портер М., С. 86.
5. Мицак Б.І. Стандартизація, сертифікація, конкурентоспроможність продукції. Навч. посібник - К.: Ісідо, 1995.
6. Кредисов А., Дерев'янко О. Конкурентоспроможність країни та стратегія просування її експорту на світовому ринку. / Економіка України, 1997. - № 5.
7. Губський Б. Конкурентність української економіки. / Економіка України, 2003. - № 12.
Мерчендайзинг як інструмент маркетингової політики підприємства
Ганна Золотих,
викладач кафедри маркетингу Миколаївської філії Відкритого
міжнародного університету розвитку людини «Україна»
У статті досліджуються нові інструменти маркетингової політики підприємств, їх основні переваги та окреслюються перспективи їх подальшого використання.
Кожен підприємець знає багато засобів підвищення попиту на свою продукцію. В багатьох випадках вони не оригінальні: рекламні ролики в ЗМІ, друковані рекламні носії, пряма стимуляція продажу, знижки та інше. Але ж прямі конкуренти використовують такі ж самі засоби, тому всі зусилля стають марними. За такої ситуації на перше місце виходить мерчендайзинг.
Сучасні наукові та практичні розробки з питань застосування нових маркетингових інструментів висвітлюються в публікаціях Є. Ромата, Ф. Котлера, Дж. Р. Россітера, І. Делікатної. В роботах цих авторів розглядаються напрями застосування інтегрованих маркетингових комунікацій, їх вплив на підвищення ефективності виробництва та збуту продукції [2-6]. Разом з тим не існує всебічних теоретичних розробок застосування саме інструментів мерчендайзингу.
Метою даної статті є визначення сукупності основних напрямів використання мерчендайзингових заходів у загальній маркетинговій концепції підприємства.
Мерчендайзинг - це комплекс заходів, метою якого є підвищення попиту на продукцію, мистецтво представити товар у торговому залі. Ці заходи дозволяють сформувати у споживачів позитивний імпульс, спрямований не тільки на купівлю, а також на створення іміджового образу торгової марки в свідомості покупця [5].
Споживачі витрачають на 13% більше коштів у тих магазинах, де правила мерчендайзингу виробника виконуються всім торговим персоналом [4]. Велика кількість корпоративних виробників зробила мерчендайзинг невід'ємною частиною маркетингової стратегії. Широкого застосування набули такі P.O.S.-матеріали (від англ. point of sale- місце продажу, тобто рекламні матеріали, які привертають увагу споживача безпосередньо на місці продажу продукції), як постери, шелфтокери, воблери, стікери, клостери, дисплеї, дегустаційні стенди, рекламні проспекти, треї, діспенсери, демо-короби. Ці матеріали дозволяють оформити торговельне місце у відповідності з фірмовими кольорами, загальною концепцією товару, донести до споживача інформацію відносно нових властивостей продукції, нової ціни. P.O.S.-матеріали логічно продовжують загальну рекламну стратегію, закріплюють споживчі інтереси, викликані ATL-рекламою (від англ. above the line - над рискою; реклама в засобах масової інформації), забезпечують формування поведінки споживача. Серед переваг мерчендайзингу виділяють його дієвість, тому що з появою нових технологій телевізійна та радіореклама втрачає частку аудиторії (слухачі та глядачі на час реклами переключають свої приймачі на інші канали) [4]. Мерчендайзингові інструменти спрямовують свої дії безпосередньо на цільову аудиторію. В цьому плані ATL- реклама діє "навмання". Але існують правила, яких повинні дотримуватись виробники при розробці стандартів мерчендайзингу:
1) на фірмовому обладнанні персонал повинен підтримувати стандартний порядок, постійно заповнені полиці (в разі відсутності асортиментної позиції пусте місце дублюється сусідньою позицією);
2) треба мати на увазі, що представленість товарного напряму залежить від розмірів торговельної площі, тому стандарти повинні бути "багатофункціональними" (для маленьких магазинів, для великих та ін.);
3) на першому місці знаходиться та асортиментна позиція, на яку передбачається підвищення попиту, або "локомотивна" позиція;
4) стандарти мерчендайзингу повинні цілком співпадати з головною маркетинговою стратегією (наприклад, якщо фірма позиціонує себе як виробника сімейної продукції, то на першому місці повинні знаходитись товари для дітей);
5) стандарти розробляються з урахуванням особливостей продукції (пральні порошки краще розміщувати за вагою та очисними якостями, а напої - за групами фруктів та овочів - тропічна група, класична група (яблуко, томат);
6) стандарти не повинні базуватись на кольоровій гамі, адже кожен поважний виробник має єдині фірмові кольори; споживач не може сконцентрувати увагу, коли кольори "змішуються" у багатофарбовій палітрі;
7) фірмове обладнання та продукція повинні розміщуватись у торговому залі згідно з класом клієнта. Наприклад, у супермаркетах кожен виробник розміщує якомога більше асортиментних одиниць, але в маленькому магазині виставляються або ходові для нього позиції, або класичні фірмові. Не треба заповнювати всі торгові полиці, тому що "слабкий" клієнт не має змоги оплатити одразу всю партію, буде зволікати строки оплати;
8) обов'язкове заохочення персоналу магазину підтримувати порядок на полицях фірмового обладнання. Тому що немає такого продавця, який би постійно займався тим, за що йому безпосередньо не платять. Мерчендайзер заходить в магазин максимум два рази на тиждень, інший час хазяїном полиць є продавець. Бажаного ефекту можна досягнути за допомогою подарунків (фірмових олівців, календарів, соків, кондитерських виробів, заохочень типу "кращий продавець місяця"). Тим більше, що особливих витрат при цьому виробник не несе;
9) розробка стандартів повинна базуватись не на власному смаку, а на підставі об'єктивних даних, які повинні надати працівники маркетингової служби. Будь-який теоретичний стандарт призводить до збільшення споживчої активності відносно товару тільки тоді, коли він неодноразово проходив "проби" на практиці;
10) заклади типу HORECA (від англ. hotel - готель, restaurant- ресторан, cafe - кафе) мають таку особливість - їх клієнти здебільшого не стикаються з фірмовим обладнанням та упаковкою (в ресторані сік подають у посуді зі скла та ін.), тому їх мерчендайзинг має деякі відмінності. В установах харчування необхідно звернути увагу на наявність логотипу на посуді, за домовленістю з адміністрацією прикрасити приміщення стилізованими картинами, які одночасно асоціюються з вашою продукцією та органічно вписуються в загальний дизайн приміщення; в барах та кафе необхідно розмістити оптимальну кількість воблерів, шелфтокерів (перебільшення кількості інструментів мерчендайзингу призведе до ефекту "новорічної ялинки"); у спеціалізованих пивних закладах фірма не обійдеться без брендованих клостерів; у готелях виробники побутової хімії розміщують власні вироби, а також гігієнічні набори з логотипом (рушники, халати, посуд для щіток та пасти);
11) останнім, на наш погляд, правилом повинно бути досконале знання працівниками всіх правил та стандартів. В наш час людський фактор має кінцеве значення (як би цього не хотілося власникам засобів виробництва).
Відділ кадрів підприємства повинен розробити вимоги до кандидата на посаду мерчендайзера. Більшість з них така:
- вік 20-35 років;
- вища економічна освіта (бажано);
- досвід роботи з роздрібними клієнтами;
- знання особливостей роздрібної торгівлі;
- наявність прав водія та автомобіля (для великих міст);
- комунікабельність та інноваційне мислення.
Комерційний директор розробляє форму звітності мерчендайзера, в якій міститься інформація про денне відвідування клієнтів, форми виконаної роботи, зауваження та примітки працівника. Ця форма дозволяє не тільки контролювати робочий час мерчендайзера, а також робити аналіз фейсингу та плейсингу фірмової продукції.
Фейсинг (від англ.face - обличчя) - це маркетинговий зріз представленості товару в торговельних точках, відсоткове співвідношення кількості представлених асортиментних позицій із загальною номенклатурою вироблюваного товару [2].
Плейсинг (від англ.place - місце) - співвідношення площі, яку займає на торговельних полицях продукція, з відповідною площею конкурентів. Цей показник дає змогу проаналізувати конкурентну активність та виявити потенційні можливості збільшення обсягів реалізації [2].
Висновки
З усіх засобів збільшення попиту на продукцію мерчендайзинг виділяється своєю відносно дешевою ціною для фірми та дієвістю відносно потреб споживача. В Україні 97% покупок здійснюється через підприємства роздрібної торгівлі. На місці продажу споживчий імпульс формується безпосередньо під впливом таких факторів: доступності товару, його розташування, наявності достатньої інформації, ціни. Мерчендайзингові інструменти дозволяють донести до споживача максимальну кількість інформації, ознайомити його з новими асортиментними позиціями або з властивими їм якостями. При цьому не виникає потреби в додаткових витратах на навчання та мотивацію персоналу торговельної точки. В загальній маркетинговій концепції товару найважливіше місце займають такі інструменти мерчендайзингу: стандарти розміщення в торговельному просторі, використання P.O.S.-матеріалів, розробка нових форм фірмового обладнання (наприклад, пластиковий трей під маленькі соки "Сандорик" ТМ "Sandora"). Маркетингові служби підприємств повинні взяти до уваги, мабуть, головне правило мерчендайзингу: "Ефективно працює те, що працює в своєму місці, в свій час та має оптимальний розмір".
В наступних дослідженнях доцільно розглянути специфіку застосування мерчендайзингу у різних сферах торгівлі, для різних товарів, також можливі регіональні особливості цього методу просування товару на ринок.
Література:
1. Ромат Е.В. Реклама. - СПб.: Питер, 2002.
2. Котлер Ф. Маркетинговый менеджмент. - СПб.: Питер, 2001.
3. Россітер Дж.Р., Персі Л. Реклама та просування товарів. - СПб.: Питер, 2000.
4. Деликатная И. Формат road-show как инструмент событийного маркетинга // Маркетинг и реклама. - 2003. - №3. - С. 18-20.
5. Ромат Е. Концепция интегрированных маркетинговых коммуникаций (ИМК) : основные понятия и подходы // Маркетинг и реклама. - 2003. - №2. - С.18-21.
6. Мерчендайзинг: Сб. статей по теории и практике мерчендайзинга/ Под общ. ред. Е.В.Ромата. - Харьков: Студцентр, 2003.
НАУКОВІ ОСНОВИ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ освітньої СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ І РЕГІОНУ
Володимир ГАМАЮНОВ,
кандидат наук з державного управління,
доцент кафедри інноваційного менеджменту і
управління проектами Донецької державної академії управління
У статті дано теоретичний аналіз причин і наслідків змін, що відбуваються в сучасних умовах, системи освіти як об'єкта державного і регіонального управління.
Соціально-економічні реформи в Україні спрямовані на відновлення об'єктивних механізмів саморегуляції суспільства - правових, економічних, соціально-психологічних, культурологічних тощо. Системний характер трансформаційних процесів закономірно вимагає і системного підходу до розв'язання існуючих і майбутніх проблем освітньої галузі.
Такий підхід, у свою чергу, вимагає не тільки усвідомлення структурної повноти соціально-економічного комплексу, до якого входить освіта, але й врахування пріоритетності та послідовності його складових у стратегічному і локальному вимірах. Це стосується інтегральної за своєю суттю проблематики "держава - економіка - освіта - управління", що має вирішальне значення для успішної модернізації освіти.
Удосконалювання управління освітньою галуззю є сьогодні чи не єдиним реальним резервом сучасної української освіти, яка, не вимагаючи значних матеріальних вкладень, здатна радикально поліпшити ситуацію в цій галузі шляхом оптимізації діяльності всіх її підсистем і компонентів.
Незважаючи на значну кількість публікацій з окремих питань управління навчанням і його менеджменту у сучасних умовах і ряд великих узагальнюючих робіт у цій галузі (В. Бондар, І. Зязун, В. Кремінь, В. Луговий, П. Симонов, Н. Протасова та ін.), проблеми створення економічних умов для якісного навчання і підвищення результативності освіти в цілому та управління формуванням навчального середовища в навчальній групі належать до числа найменш розроблених у державно-управлінській науці та в українській педагогіці.
Мета статті. Дослідити еволюцію і новий зміст об'єкту управління - освітньої системи країни і регіону з урахуванням об'єктивних тенденцій її розвитку.
Освіта, як і будь-який бізнес, складається з двох частин: суб'єкта управління та об'єкта управління, або бізнес-процесів верхнього і нижнього рівня. Діяльність суб'єкта управління - міністерства освіти або управління освіти облдержадміністрації - буде тим успішнішою, чим адекватніше він усвідомлює зміни, що відбуваються в об'єкті управління, чим адекватніше керує цими змінами.
Якої ж зміни об'єкта управління - освітнього комплексу країни - вимагають удосконалювання державного управління цією стратегічною галуззю національного господарства?
Соціально-економічна природа освітнього комплексу багато в чому визначається специфікою знань як ресурсу (а в ринкових умовах і як товару). Перетворення інформації на знання, її якісна обробка і переробка відбуваються в процесі наукових досліджень і освітнього процесу. Як правило, зазначені перетворення здійснюються в структурних підрозділах (системах) освітнього комплексу (у першу чергу в шкільних класах, студентських групах, навчальних групах слухачів, курсантів і т.п.). Продаючи освітню послугу, сутність якої полягає в передачі знань новим індивідуумам, освітня установа має можливість необмежене число разів здійснювати цей акт купівлі-продажу. Обмеження полягають лише в кількості потенційних споживачів, але не в самому обсязі знань, тобто продукт діяльності освітнього комплексу практично безмежний.
На ринку освітніх послуг в останні роки з'явилося чимало навчальних і консультаційних центрів. Багато з них не відповідають вимогам підприємницьких структур, а навчальні програми не відповідають акредитаційним вимогам. Соціологічні опитування серед підприємців свідчать, що більш як 40 % з них ремствують на якість підготовки фахівців для сфери підприємництва в державних навчальних закладах. Ринок освітніх послуг з бізнес-освіти залишається поза увагою держави.
Важливість підтримки недержавних навчальних центрів визначається тим, що вони стали дуже помітним явищем у системі освіти і реалізують право громадян на свободу вибору навчального закладу й освітніх програм. Змінюється мотивація кадрів, усе більша кількість слухачів навчається, виходячи зі своїх життєвих потреб. Це характерно для безробітних. Негативний фактор - відсутність у підприємств, ділових структур коштів на перепідготовку кадрів, скорочення освітньої мобільності.
Недоліки в сучасній освіті, у першу чергу у навчанні, мають першопричину - відсутність сучасної теорії управління навчанням (теорії управління "збільшенням знань"). Механізми саморозвитку і ринкового регулювання освітньої діяльності, процеси демократизації і гуманізації освіти ускладнюють галузеве управління нею, бо тут переважає частка державної власності і реалізується конституційне право громадян на здобуття освіти. У сферу освіти сьогодні залучені величезні людські, фінансові і матеріально-технічні ресурси.
Але інвестиційну привабливість освітнього комплексу в ринковій економіці визначають не стільки кількісні зміни в ньому, скільки якісні. Система освіти може ефективно функціонувати, коли поліпшуються якісні показники роботи і насамперед підвищується якість освіти та навчання.
Відповідно до змін, що відбуваються в Україні, в регіонах поновлюється структура і зміст освіти. Змінюються її роль і соціальні функції - вони усе більше переміщуються з обслуговування інтересів держави на задоволення потреб особистості, соціальних груп, суспільства.
Зміна ролі держави в організації, плануванні, контролі освітньої діяльності, поява великої кількості недержавних освітніх установ, а також орієнтування державних навчальних закладів на ринок стимулюють потреби в розвитку мережі організацій, що могли б надавати на загальнодоступній, у тому числі платній, основі освітні послуги. З'являється якісно новий сегмент у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, що забезпечує регіони України освітніми послугами в бізнес-освіті.
Ще одна особливість знань також тісно пов'язана з освітнім комплексом, точніше, з педагогічною працею, що виступає основним способом передачі знань в освітніх установах індустріального суспільства. Особливість педагогічного процесу полягає в тому, що його результат залежить не тільки від педагога, але й від учня, від праці учня, від навчальної праці (яка, на думку ЮНЕСКО, повинна буде в перспективі оплачуватися, як і будь-які інші види праці). Між витратами знань "на вході" педагогічного процесу й обсягом знань "на виході" немає однозначної економічної відповідності. Відносини з тими, хто навчається, повинні базуватися на інших принципах, тому що вони є суб'єктами освітнього процесу [1]. В освітньому комплексі здійснюється розширене відтворення знань. Крім того, у наукових його структурах виробляються більша частина нового обсягу знань і значна частина нових фундаментальних знань, що виступають основою подальших прикладних досліджень і створення нових технологій.
Тому традиційне визначення системи освіти як мережі (тобто сукупності) освітніх установ уже застаріло і не відбиває істотних змін, що відбуваються в ній.
В умовах інформаційного постіндустріального суспільства і значного підвищення ролі знань різні системи освіти країни варто розглядати як єдиний поліфункціональний освітній комплекс, що виконує цілий ряд найважливіших функцій: забезпечення різних галузей економіки кваліфікованими кадрами, створення нових технологій, проведення наукових досліджень [2;4].
Освітня діяльність пронизує все сучасне суспільство і тісно пов'язана з будь-якою сферою діяльності людини, з тією чи іншою галуззю економіки. Тому досить важко визначити, де закінчується вплив освітнього комплексу, керованого державою, на поступальні процеси в країні.
Якщо в індустріальному суспільстві питання про природу багатства досить вивчені, то процеси нематеріального виробництва, що є основними в інформаційному постіндустріальному суспільстві, ще мало досліджені. Головним фактором приросту суспільного багатства в інформаційному суспільстві є збільшення накопиченого обсягу знань.
Знання завдяки своєму впливу на суспільство й економіку стає основним фактором виробництва. Традиційні фактори - природні ресурси, робоча сила, капітал - мають другорядне значення. Дослідження відносин людей з приводу збільшення знань стає найважливішим предметом державно-управлінської теорії.
Засвоєння знань людиною, що призводить до росту людського капіталу, здійснюється в основному в освітньому комплексі (куди входять і системи внутріфірмового навчання, проведення наукових досліджень у корпораціях). Результатом діяльності освітнього комплексу є новий обсяг знань - додатковий продукт економіки знань. У цьому полягає соціально-економічна сутність освітнього комплексу в інформаційному постіндустріальному суспільстві, що лежить в основі інноваційної моделі економіки освіти (рис.1).
Рис.1.Освітній комплекс країни як об'єкт управління, де:
ОК – освітній комплекс країни,
ОС – державна освітня система (крім неї, до комплексу входять і бізнес-освіта, і релігійна освіта тощо),
ПС – педагогічні системи (навчальні заклади усіх видів),
ДС- дидактичні системи (навчальні групи тощо).
Розуміння змін соціально-економічної природи освітньої галузі особливо актуальне зараз, коли Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України, визначила шляхи розвитку освітнього комплексу в режимі сталого розвитку, поставила завдання пошуку і використання ефективних механізмів управління освітою [5].
Менеджмент, як ефективний вид керівництва бізнесом, добре зарекомендував себе в ринковій економіці. Освітній комплекс нерозривно пов'язаний з системою ринкових економічних відносин країни через фінансово-господарський механізм взаємин із самостійними господарськими суб'єктами на ринках ресурсів. Державне управління поступово починає використовувати менеджмент і для поліпшення управління освітньою галуззю. От чому вже сформувався і в Україні освітній та педагогічний менеджмент.
Основне завдання державного управління освітою - підвищення соціально-економічної ефективності функціонування освітнього комплексу в постіндустріальному інформаційному суспільстві і пошук шляхів збільшення темпів приросту обсягів знань та оптимізація їхнього використання.
Системний підхід до державного управління освітнім комплексом країни дає можливість розкрити зміст основних складових освітніх, педагогічних і дидактичних систем. Це необхідно для визначення змістовно-цільового алгоритму державної політики, освітньої стратегії, а також для інтерпретації конкретних модулів, що мають педагогічне і дидактичне навантаження.
Важливо бачити при цьому місце освіти в гуманітарному комлексі регіону (рис.2). Гуманітарний комплекс регіону є сукупністю невиробничих, соціально орієнтованих систем, що в процесі взаємодії та взаємодоповнення один одного забезпечують надання послуг освіти, охорони здоров'я тощо. Це поняття більш широке, ніж "соціальний комплекс" і більш повне, тому що характеризує мету реформ, орієнтацію на загальнолюдські цінності і конкретну особистість [3].
Таким чином, зміни соціально-економічної природи освітнього комплексу країни обумовлюють необхідність перегляду не тільки технологій освіти. Необхідне формування економічної теорії освіти й освітнього права як самостійних галузей економічної і правової наук. Необхідний розвиток теорії управління освітньою галуззю (у рамках теорії державного управління), усіма її системами, підсистемами і компонентами. Міністерство освіти і науки України могло б стати ініціатором та замовником комплексних наукових розробок з цієї проблематики.
Рис. 2. Гуманітарний комплекс регіону
Одним з важливих завдань державної освітньої політики стає створення стійких передумов для зближення правових і організаційно-економічних умов діяльності державних та недержавних освітніх установ у розширенні масштабу і поліпшенні якості ділової освіти в регіонах країни.
В міру вивільнення особистої і суспільної ініціативи, створення нових економічних відносин, формування ринку освітніх послуг громадськість, роботодавці, учні та студенти зобов'язані брати на себе значну частку обов'язків у справі освіти. Розширюється діапазон державної, приватної і суспільної підтримки навчальних закладів.
Висновки
Світ навколо нас змінюється з великою швидкістю, характер змін стає незворотним, трансформуються уявлення людей, їхнє сприйняття світу, а отже, і характер їхніх очікувань, потреб, цілей. Нові цілі можуть бути реалізовані тільки через нові підходи до соціального управління, частиною якого є управління освітою, яка повинна стати медіатором, активно включеним у процес формування зворотних зв'язків із навколишнім середовищем, необхідних людству для виживання.
Людство більше не в змозі йти шляхом проб і помилок. Напрошується природний висновок: щось негаразд з процесом передачі мемофонду (масиву інформації, переданої позагенетичним шляхом).
У сформованій ситуації (навколишнє середовище незворотно змінене, йде біологічна еволюція людства, викликана цими змінами) ми можемо вплинути тільки на механізм еволюції мемофонду. Таким чином, людство просто змушене переглянути структуру свого споживання: значна частка ресурсів повин-на бути спрямована на передачу культурної інформації, тобто в сферу освіти.
Необхідно докорінно переглянути ставлення до освіти (як способу передачі мемофонду): це не тільки відтворення трудових ресурсів, але й насамперед збереження людського виду. Таким чином, у стратегічних планах будь-якої великої компанії, регіону повинна відображатися необхідність постійного збільшення коштів, що виділяються на освітні цілі.
Значне поширення таких стратегій у діловій практиці може забезпечити відповідна податкова політика держави. Необхідно вишукати можливість витрачати на освітню діяльність не 5% ВВП, а набагато більше.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Батченко Л.В., Гамаюнов В.Г., Поважный С.Ф. Менеджмент в образовании. - Харьков: Основа, 1998. - 598 с.
2. Вифлеемский А.. Роль образовательного комплекса в постиндустриальном обществе / Высшее образование России. - 2002. - №7. - С.115 - 121.
3. Лобас В.М. Аналіз сучасного стану теоретичних досліджень реформування гуманітарної сфери // Серія "Державне управління". - Т.3. - Вип.10. - Донецьк: ДонДАУ, 2002. - С.231-235.
4. Луговий В.І. Управління освітою / Навчальний посібник для слухачів, аспірантів, докторантів спеціальності "Держуправління". - К., 1997. - 302 с.
5. Маригодов В.К., Слободянюк А.А., Козлакова Г.О. Освітня система як технологічний комплекс. Проблеми освіти: Наук.-метод. зб./ кол. авт. - К.: Наук.-метод. центр вищої освіти. - 2000. - Вип.22. - 224 с.
6. Національна доктрина розвитку освіти України. Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року 347/ 2002.
Вплив системи оподаткування на інвестиційну активність суб’єктів підприємницької діяльності
Ірина Когут,
аспірант кафедри обліку та аудиту
Донецького державного університету управління,
головний державний податковий інспектор 2 рангу
Державної податкової інспекції у м. Макіївці
В статті подано аналіз діючих в Донецькій області інвестиційних проектів с точки зору їх податкової обґрунтованості. Доведено, що найбільш привабливими і доцільними формами діяльності підприємства за умов економічної транзиції суспільства є спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку, які на сьогодні забезпечують більшу частину надходжень до бюджету України.
Постановка проблеми. Кардинальні зміни в господарській системі України, зміна політичних і економічних пріоритетів на початку 90-х років висунули вимогу переосмислення відносин держави і підприємств. Мова йшла не тільки про зміну прав власності, формування значного приватного сектора в економіці, але і про те, що діяльність підприємств уже не визначалася плановими завданнями. При виборі стратегії розвитку для керівництва підприємства активізувалися такі економічні критерії, як обсяг попиту на продукцію з боку споживачів і пропозиції конкурентів на даному ринковому сегменті, відсоткові ставки фінансування з зовнішніх джерел, а також реальна можливість залучення внутрішніх і зовнішніх резервів, умови оподатковування бізнесу, величина податкових стягнень, податковий тягар. На фоні зростаючого процесу зносу і старіння основних фондів у промисловості, при значному погіршенні вікової структури їхньої активної частини різко скоротилися інвестиції у виробничий сектор. Оскільки одним з основних завдань держави є забезпечення доходної частини бюджету, то на фоні зниження обсягів виробництва назріла необхідність виведення підприємств із кризового стану та створення нових перспективних підприємств за рахунок підвищення інвестиційної активності.
Аналіз останніх публікацій показує, що даний напрямок у науковій сфері є актуальним, чого не можна сказати про практику. Вітчизняні дослідники Азаров М.Я., Бондаренко Г.І. [1], Нечай Н.В. [2] наводять загальний опис фіскальних відносин у країні, ряд авторів наукових публікацій – фахівців ДПАУ розглядають дану проблему тільки з позиції розрахунку доходів і втрат бюджету від існування СЕЗ і ТПР.
Метою даної статті є спроба визначити місце Донецької області в інвестиційному середовищі України, провести аналіз існуючих інвестиційних проектів, простежити найбільш привабливі (з погляду інвесторів) сфери економіки для інвестування.
З моменту проголошення незалежності України і визначення напрямів економічної політики ефективне функціонування підприємств стало залежати від розподілу фінансових ресурсів між державою і підприємствами через податкову систему. Перед державою постало завдання не тільки забезпечення певного балансу розподільчих відносин між владними і виробничими структурами, але й збереження сформованого рівня державних доходів на фоні падіння обсягів виробництва і звуження податкової бази. Тому класичний варіант реформування податкової системи в Україні (перетворення її на взірець справедливості, точності, простоти при відсутності перешкоди до економічного росту) був підмінений введенням податкових норм, орієнтованих на виконання суто фіскальних функцій. На той момент, можливо, це було виправдано необхідністю наповнення бюджету країни, однак таке становище остаточно поховало надію на економічне піднесення, підірвало стимули до праці, стало серйозною перешкодою до введення інновацій.
Таким чином, перед державою з'явилось нове завдання – стимулювання інвестицій в економіку країни, створення перспективних виробництв і відповідної законодавчої бази.
З метою визначення шляхів впливу на інвестиційні надходження були виділені можливі джерела фінансування капіталовкладень :
- власні фінансові ресурси і внутрішньогосподарські резерви інвесторів (чистий прибуток, амортизаційні відрахування, фонди накопичення тощо);
- заощадження громадян;
- кошти, централізовані добровільними об'єднаннями підприємств і фінансово-промислових груп;
- бюджетні кошти, надані на безоплатній або платній основі;
- позикові фінансові ресурси (банківські кредити, облігаційні позики);
- залучені кошти інвесторів (кошти, отримані від емісії акцій, пайові й інші внески засновників у статутний капітал, кошти пенсійних фондів);
- фінансові ресурси іноземних інвесторів (кредити і позики міжнародних фінансово-кредитних установ, кошти приватних інвесторів).
Найбільш реальним джерелом надходжень у національну економіку через високі темпи одержання стали кошти іноземних інвесторів. За обсягом залучених прямих іноземних інвестицій (ПІІ) Україна значно відстає від інших східноєвропейських країн. У 1999 р. чистий приплив ПІІ в Україну виявився нижчим за середній показник 1996 – 1998 рр. Згідно з офіційними даними на 01.01.2002 загальний обсяг надходження ПІІ в Україну за період з 1991 р. склав 4,4 млрд дол. США. Однак, незважаючи на це, потенційно Україна є інвестиційно привабливою країною, тому що має достатню кількість фізичних і людських ресурсів, великі резерви невкладених заощаджень, місткий внутрішній ринок (майже 50 млн населення), безперешкодний вихід до ще більших ринків Росії і колишніх республік СРСР. Такі міжнародні організації, як Світовий банк, МВФ і ЄБРР, фінансують Україну у вигляді технічної допомоги для розвитку ринкової економіки і системи правових установ.
Протягом 1997-1998 рр. рівень надходжень ПІІ в Україну приблизно дорівнював середньому показнику по СНД у цілому [3,4].
Що стосується країн - інвесторів української економіки, то серед них лідирують США, Кіпр, Великобританія, Нідерланди і Росія. Компанії цих країн, згідно з даними, наведеними в таблиці 1, інвестували відповідно 16,6%, 10,8%, 9,5%, 8,4% і 6,7% від загального обсягу ПІІ. Інвестиції з цих країн мають найбільші тенденції до зростання [5].
Таблиця 1. – Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну по країнах світу
-
№ п/п
Країна
На 01.01.2002 г.
млн дол. США
%
1
США
730,9
16,6
2
Кіпр
478,0
10,8
3
Великобританія
420,4
9,5
4
Нідерланди
370,2
8,4
5
Росія
295,1
6,7
Всього :
4406,2
100