Авторський колектив Баранова Л. М

Вид материала

Документы

Содержание Зобов'язання, що пов'язані з наданням послуг Зобов 'язання, що пов 'язані з наданням послуг Зобов 'ячання, що пов 'юаніз наданням послуг Зобов 'язання, що пов 'язаніз наданням послуг Зобов 'язання, що пов 'юані з наданням послуг Зобов 'язання, що пов 'язані з наданням послуг Перша: договірні правовідносини, у яких перебувають сторони договору управління майном. Друга Зобов'язання, що пов'язані з наданням послуг Зобов 'язання, що пов 'язаніз наданням послуг Сторонами договору управління майном Зобов 'язання, що лов 'язаніз наданням послуг Права та обов'язки управителя Зобов -язання, що пов 'язаніз наданням послуг Права та обов'язки установника управління

Подобный материал:

• Авторський колектив, 3197.04kb.
• План Колектив як соціокультурне середовище виховання І розвитку. Підходи до розробки, 95.42kb.
• Методичні рекомендації./ Міністерство охорони здоров’я України. Український інститут, 237.8kb.
• Особистісно орієнтований підхід до дитини в умовах гуманізації освіти, 61.12kb.
• Модульні тестові завдання з української мови, 1094.7kb.
• Програма для загальноосвітніх навчальних закладів біблійна історія, 1740.7kb.
• Програма виховання дітей дошкільного віку Затверджено, 4983.02kb.
• Я україни національна академія медичних наук україни протоколи надання медичної допомоги, 756.31kb.
• Авторський договір про передачу невиключних майнових прав на використання твору, 57.88kb.
• Әл фараби атындағы ҚазҰУ кітапханасына түскен әдебиеттер, 607.18kb.

316

Розділ XII

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

317


конання доручення; передати йому все одержане за договором тощо. Хоча у визначенні договору комісії немає вказівки на обов'язки ко­мітента, це не означає, що він має тільки права. Комітент зобов'яза­ний забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'яз­ку перед третьою особою; виплатити комісіонерові плату за надану йому послугу; відшкодувати витрати, зроблені ним у зв'язку з вико­нанням договору; прийняти виконання договору тощо.

Законодавство встановлює певні правила виконання договору ко­місії, які визначають поведінку сторін за договором.

Згідно із ч. 1 ст. 1014 ЦК комісіонер зобов'язаний вчиняти право-чин на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Це може стосуватися ціни, за яку комісіонер продає або ку­пує майно; способів його зберігання та транспортування; умов, за якими комісіонер його страхує, та інше. Якщо у комітента виникають сумніви, комісіонер має довести, що під час виконання комісійного доручення він діяв сумлінно, правочин вчинено ним на найбільш ви­гідних для комітента умовах, а зроблені витрати були необхідними.

В ЦК вирішується питання щодо вигоди, яку комісіонер додатково отримав за договором, який він уклав із третьою особою. Якщо ко­місіонер визначив умови договору, а комітент вчинив правочин на більш вигідних умовах, то відповідно до ч. 2 ст. 1014 ЦК вигода, яку одержав комісіонер, належить комітентові. Треба вважати, що сторо­ни можуть визначити іншій, ніж установлено в законі, режим вигоди, яку одержав комісіонер. Виходячи з ч. З ст. 6 ЦК, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Тому є підстави вва­жати, що сторони за договором комісії можуть, наприклад, встанови­ти, що вигода, у разі її отримання, буде належати не комітентові, а ко­місіонерові або їм обом у певних частках.

У зв'язку з тим, що комісіонер діє за рахунок комітента, він має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконан­ням своїх обов'язків (ст. 1024 ЦК). Такі витрати можуть бути пов'яза­ні з переїздом комісіонера в іншу місцевість для здійснення правочи-ну, необхідністю оренди транспортних засобів або приміщення, зберіганням або страхуванням майна тощо. Право на відшкодування витрат за певних умов зберігається за комісіонером навіть у разі, як­що він не виконав комісійного доручення і не вчинив правочин. Ко­місіонер може отримати відшкодування якщо: а) він вжив усіх захо­дів щодо вчинення правочину; б) не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали (наприклад, різка зміна цін на ринку певних то­варів або послуг, відсутність необхідного товару тощо).

Комісіонер зобов'язаний діяти відповідно до вказівок комітента (ч. 1 ст. 1014 ЦК). При вчиненні договору з третьою особою може ви­никнути непередбачена ситуація, коли комісіонер не може виконати усі вказівки комітента. У такому разі необхідно отримати нові розпо­рядження комітента щодо виконання правочину. Комісіонер має пра-

во відступити від вказівок комітента і вчинити правочин на інших, ніж передбачено договором доручення умовах, за двох обставин: а) якщо цього вимагають інтереси комітента; б) комісіонер не міг по­передньо запитати комітента або не одержав від нього відповіді на свій запит у розумний строк. Особливі правила встановлено щодо ко­місіонера, який є підприємцем. З урахуванням того, що такий ко­місіонер діє за обставин, які можуть вимагати термінового прийняття рішення, йому за згодою комітента може бути надано право відступа­ти від вказівок комітента без попереднього запиту про це, але з обо­в'язковим повідомленням комітента про допущені відступи.

В ЦК встановлені спеціальні правила, які стосуються відступу ко­місіонера від вказівок комітента під час вчинення ним договорів ку­півлі та продажу майна (чч. 3,4 ст. 1017 ЦК). Це пояснюється пріори­тетним застосуванням договору комісії саме в цій сфері. Кодекс регулює два види відносин, які тут можуть виникнути: 1) комісіонер продав майно за нижчою ціною порівняно з тією, яка була встановле­на комітентом; 2) комісіонер купив майно за вищою ціною, ніж була визначена. Зрозуміло, що як у першому, так і у другому випадку ко­місіонер відступив від вказівок комітента щодо умов договору і не в найкращий для нього спосіб, тому така ситуація потребує спеціально­го законодавчого вирішення.

Якщо комісіонер продав майно за нижчою ціною, він повинен за­платити різницю комітентові. Внаслідок цього останній отримує ту ціну, за якою він хотів продати майно. Ця норма є способом забезпе­чення інтересів комітента і певною санкцією проти комісіонера, який діяв неправомірно. Комісіонер звільняється від обов'язку сплатити різницю в ціні, якщо доведе, що він не мав можливості продати майно за погодженою ціною, а його продаж за нижчою ціною попередив більші збитки. Дії комісіонера щодо продажу майна за нижчою ціною можуть бути вимушеними і пояснюватися реальною ситуацією, яка склалася на ринку товарів. Комісіонер має довести, що він продав майно, хоча і за нижчою ніж за договором, але найбільш вигідною ціною, яка могла бути одержана за таких умов, а непродаж майна, враховуючи тенденції розвитку ринку, міг спричинити ще більші збитки для комітента. Доказ зазначених обставин достатній для ко­місіонера, який є підприємцем, і якому було надано право відступати від вказівок комітента без попереднього запиту про це. Якщо за ниж­чою ціною продав майно інший комісіонер (не підприємець) він має довести, що не міг попередньо запитати комітента про необхідність знижки ціни або не отримав у розумний строк відповіді на свій запит.

Якщо склалася протилежна ситуація й комісіонер купив майно за вищою, ніж була погоджена, ціною для забезпечення своїх інтересів комітент може: а) не прийняти майно, яке комісіонер придбав для нього, сповістивши останнього про своє рішення в розумний строк після отримання повідомлення про цю купівлю; б) отримати різницю у ціні від комісіонера, який вимушений буде це зробити, бо вийшов за

318

РозділХІІ

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

313


межі, встановлені комітентом. Якщо комісіонер зробив відповідну доплату за майно, комітент не має права відмовитися від прийняття виконання договору.

Комітент зобов'язаний забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання обов'язку перед третьою особою (ч. 1 ст. 1016 ЦК), Існує чимало випадків, коли комісіонер не може здійснити виконання доручення, якщо комітент не забезпечить йому необхідних умов (ко­місіонер не може продати майно, яке належить комітентові, у зв'язку з тим, що товар не поступив на його склад; комітент не забезпечив ко­місіонера необхідними документами, які підтверджують якість това­ру, не надав технічної документації щодо його експлуатації тощо). У разі невиконання комітентом обов'язку, передбаченого ч. 1 ст. 1016 ЦК, може ставитися питання про застосування правил щодо простро­чення боржника (ст. 613 ЦК). Відповідно до цього, якщо кредитор не вчинив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'я­зок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час простро­чення кредитора.

Договір комісії не передбачає обов'язковості особистого його ви­конання комісіонером, як це має місце, наприклад, за договором дору­чення. Тому допускається заміна комісіонера на іншу особу — субко місія. Така заміна здійснюється за певними правилами (ст. 1015 ЦК).

По-перше, для її проведення необхідна згода комітента. Укладаю­чи договір комісії, комітент веде справи з чітко визначеною особою, її заміна безпосередньо зачіпає його інтереси і може відбитися на ре­зультаті виконання доручення. Тому він вправі не погодитися на кан­дидатуру субкомісіонера, яку пропонує комісіонер, або взагалі на можливість його заміни. Це пбяснює необхідність отримання згоди комітента на передачу повноважень комісіонера іншій особі. У ви­няткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, ко­місіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента.

По-друге, навіть здійснивши передачу своїх повноважень субко-місіонеру, комісіонер залишається відповідальним за його дії перед комітентом. Це означає, що у разі невиконання субкомісіонером зав­дання, перед комітентом відповідати буде комісіонер, а не субко-місіонер. Дане правило пояснюється тим, що субкомісія не є різнови­дом заміни боржника в зобов'язанні (переведення боргу), відповідно до конструкції якої права та обов'язки боржника переходять до іншої особи (ч. І ст. 512, статті 520-523 ЦК). У даному випадку йдеться про виконання обов'язку боржника іншою особою (ст. 528 ЦК). Таке ви­конання допускається, якщо воно передбачено договором сторін. При цьому, виходячи із загальних правил (ч. 2 ст. 528 ЦК), у разі не­виконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою цей обов'язок боржник повинен виконати сам.

По-третє, за договором субкомісії комісіонер стає кредитором, який має право вимагати від субкомісіонера виконання доручення.

У зв'язку з цим він набуває щодо останнього прав та обов'язків ко­мітента. Комісіонер вправі блокувати виникнення прямих відносин між комітентом та субкомісіонером. Відповідно до цього комітент не має права без згоди комісіонера вступати у відносини з субкомісіо­нером. Якщо комісіонер не заперечує проти встановлення прямого контакту між комітентом та субкомісіонером, то вступає в дію прави­ло ч. 1 ст. 528 ЦК, відповідно до якого кредитор (комітент) зобов'яза­ний прийняти виконання наданого ним доручення, якщо воно запрос поноване за боржника іншою особою (субкомісіонером).

Комісіонер вчиняє з третьою особою договір за власним розсудом, визначаючи особу свого контрагента. При цьому він має діяти, вихо дячи з вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК), застосовую­чи такі застережні заходи, які тільки можливі для створення умов$ найбільш вигідних для комітента. Разом із тим може виникнути ситу­ація, коли третя особа (контрагент) не виконує договору, укладеного з нею комісіонером (не передає майно, яке було оплачено комісіоне­ром, не сплачує за отриманий товар обумовлену грошову суму тощо).

За загальним правилом комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору (ч. З ст. 1016 ЦК). Це пояс­нюється тим, що комісіонер не може відповідати за дії іншої особи -контрагента за договором, бо це вже виходить за межі його можли­востей. Однак на комісіонера за таких обставин покладаються певні обов'язки.

По-перше, він зобов'язаний негайно повідомити комітента про не­виконання третьою особою правочину, який було вчинено в його інте­ресах. По-друге, комісіонер зобов'язаний зібрати та забезпечити дока­зи, які є необхідними для майбутнього позову - акти про недоліки майна, його втрату, недостачу та пошкодження, банківські документи, страхові свідоцтва (поліси, сертифікати) тощо. Комісіонер має право це робити у зв'язку з тим, що саме він є стороною договору і йому як кредитору належить право вимоги до третьої особи. Разом з тим з ура­хуванням особливостей відносин, які виникають із договору комісії, комітент може вимагати від комісіонера відступлення йому права ви­моги до третьої особи. Таке відступлення проводиться за загальними правилами заміни кредитора в зобов'язанні (статті 512-519 ЦК).

У деяких випадках при невиконанні зобов'язання третьою особою може виникати відповідальність самого комісіонера. Це можливо за двох підстав: а) комісіонер був необачним при виборі особи, з якою він вчинив правочин; б) комісіонер поручився за виконання договору третьою особою (делькредере). У першому випадку відповідальність може виникати, якщо комісіонер, наприклад, вчинив правочин з юри­дичною особою щодо якої була відкрита ліквідаційна процедура або з представником, який діяв без необхідних повноважень, а також за ін­ших обставин, коли є підстави вважати, що комісіонер діяв у виборі контрагента необачно.

У другому випадку йдеться про ситуацію, коли комісіонер пору-

320

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЧАННЯ, ЩО ПОВ 'ЮАНІЗ НАДАННЯМ ПОСЛУГ

згг


чився за виконання договору третьою особою. Як уже зазначалося, делькредере не є одним із способів забезпечення виконання зобов'я­зання. Хоча відносини, які виникають за договором комісії, коли ко­місіонер дає запоруку щодо дій третьої особи, зовні схожі з тими, що виникають у відносинах поруки, за своєю юридичною природою во­ни не є тотожними. Порука виникає у тому разі, коли поручитель по­ручається за третю особу перед кредитором, який сам є стороною в договорі. Так, за договором купівлі-продажу, який виникає між дво­ма сторонами, поручитель поручається за виконання зобов'язання покупцем і бере на себе обов'язок у разі невиконання ним договору забезпечити його. Таким чином, поручитель не є стороною договору купівлі-продажу, а виступає як особа, яка допомагає належному ви­конанню зобов'язання й забезпеченню прав продавця. За договором комісії ситуація інша: стороною в договорі, тобто кредитором, висту­пає сам комісіонер. Він поручається за його виконання не перед сто­роною в договорі, як це має місце у разі поруки, а перед особою в ін­тересах якої він діє - комітентом. Делькредере може розглядатися як спосіб забезпечення майнових інтересів кредитора. Якщо комісіонер поручається за третю особу, він бере на себе певні зобов'язання перед комітентом щодо виконання правочину, який буде вчинено за участю третьої особи. Причому за це комісіонер отримує від комітента до­даткову плату. Тому в разі невиконання договору особою, за яку по­ручився комісіонер, перед комітентом відповідає він, а не третя осо­ба. В цьому також полягає відмінність делькредере від способів забезпечення виконання зобов'язання, зокрема, поруки. Відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпе­ченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредито­ром як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. За договором комісії не виникає солідарної або субсидіарної відповідальності, пе­ред комітентом відповідає лише одна особа - комісіонер.

Певне значення має питання щодо належності майна, яке комісіо­нер отримав за правочином, який він вчинив із третьою особою. ЦК відтворює традиційну конструкцію, відповідно до якої майно, при­дбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента (ст. 1018 ЦК). За загальним правилом, право власності у набувача за договором виникає з моменту передання йому майна (ч. 1 ст. 334 ЦК). Інше може бути встановлено договором або законом.

Щодо договору комісії ст. 1018 ЦК встановлює спеціальне прави­ло. Воно полягає в тому, що комітент стає власником майна, яке при­дбав для нього комісіонер, ще до його одержання, із моменту, коли його одержав комісіонер. Ця норма має імперативний характер і не може змінюватися за домовленістю сторін, бо інша конструкція свід­чила би про наявність не договору комісії, а іншого договору (ку­півлі-продажу, міни тощо). Наприклад, одна особа купує майно від свого імені і набуває щодо нього право власності з метою продати йо-

го в майбутньому іншому суб'єкту. В такому випадку наявними є два самостійних договори купівлі і продажу, а не договір комісії, за яким одна особа купує річ для іншої.

Ця обставина тягне за собою цілу низку важливих юридичних наслід­ків. По-перше, у зв'язку з тим, що комітент є власником майна, яке було одержане комісіонером, для останнього воно є чужим майном. Тому комісіонер повинен передати комітентові все одержане за договором комісії (ч. 1 ст. 1022 ЦК). При цьому комісіонер повинен надати ко­мітентові звіт про виконання доручення, в якому вказати дані про вчине­ний ним правочин (правочини), свої витрати, пов'язані з виконанням до ручення, умови відступу від вказівок комітента тощо.

По-друге, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента. Ко­місіонер відповідає перед комітентом за втрату, недостачу або по-. шкодження майна комітента (ч. 1 ст. 1021 ЦК). У зв'язку з тим, що ко­місіонер до передачі майна комітенту тримає його у себе, він повинен поводитися з ним певним чином, враховуючи, що має справу з чужим майном. У цьому разі не виникає потреби вчинення спеціального до­говору зберігання, бо обов'язок комісіонера зберігати майно випли­ває із суті договору комісії. Комісіонер зобов'язаний вжити заходів щодо охорони прав та інтересів комітента за двох обставин: а) якщо при прийнятті майна, що надійшло від комітента, або майна, що на­дійшло для комітента, будуть виявлені недостача або пошкодження; б) у разі завдання шкоди майну комітента. У таких випадках комісіо­нер повинен скласти відповідні акти прийому товару, які б свідчили про недостачу або пошкодження майна, зібрати необхідні докази, здійснити дії щодо перевезення майна в інше місце, в якому йому не буде загрожувати небезпека тощо. Комісіонер повинен негайно по­відомити комітента про ситуацію, яка виникла, та про свої дії.

Для підвищення захисту інтересів комітента на комісіонера може бу­ти покладено обов'язок за рахунок комітента застрахувати майно, яке; він одержить за договором із третьою особою (майнове страхування). Якщо комісіонер виконав це доручення, то в разі пошкодження або зни-, щення майна (страховий випадок) виникають відносини, що регулюю­ться нормами гл. 67 ЦК. Якщо комісіонер не виконав обов'язку щодо страхування майна, він особисто відповідає перед комітентом за його втрату, недостачу або пошкодження (ч. З ст. 1021 ЦК).

По-трещ комітент як власник, за загальним правилом несе ризик ви­падкового знищення та випадкового пошкодження майна. Таким чином, якщо майно, яке належить комітентові, буде знищено або пошкоджено за випадковими обставинами, збитки понесе комітент, який не має права вимагати їх відшкодування від будь-якої особи. Це правило не є імпера­тивним. Відповідно до ст. 323 ЦК такий ризик несе власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, сторони за договором ко­місії можуть встановити, що ризик випадкового знищення та пошкод­ження майна до його передачі комітентові несе комісіонер або розпо­ділити такий ризик між собою у певних частках.

11 «Цивільне право України», т. 2

322

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ПОСЛУГ

323


По-четверте, на майно, яке належить комітентові і перебуває у ко­місіонера, на загальних підставах може бути звернене стягнення за вимогами кредиторів комітента. ЦК встановлює спеціальне правило, що спрямоване на захист інтересів комісіонера у разі, коли комітент не виконує своїх обов'язків за договором комісії. Згідно зі ст. 1019 ЦК комісіонер має право для забезпечення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові. При цьому комісіонер відпо­відає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо вони сталися з його вини; комісіонер, як кредитор, не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе (чч. 2, 3 ст. 595 ЦК); комісіонер несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 594 ЦК). Якщо комітент оголошений банкрутом, правила що­до притримання речі перестають діяти. Комісіонер вважається заста-водержателем притриманої ним речі. У зв'язку з тим, що вимоги кре­диторів, які забезпечені заставою, задовольняються у першу чергу (Закон України «Про відновлення платоспроможності боржником або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р.)¹, комітент має переважне перед іншими кредиторами право щодо захисту своїх май­нових прав.

Інтереси комісіонера можуть задовольняться ще одним шляхом. Відповідно до ст. 1020 ЦК комісіонер має право відраховувати на­лежні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента. Це можливо лише за умови, якщо інші креди­тори комітента не мають переважного перед ним права на задоволен­ня своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові.

Стаття 1018 ЦК встановлює, що власністю комітента є майно, яке було для нього придбано комісіонером. Не викликає сумніву той факт, що комітенту належить також майно, яке він передав комісіоне­ру для продажу. Так моделюються відносини в договорі консигнації, який є різновидом договору комісії. Його сутність полягає в тому, що комітент, який є виробником певного товару, передає його на склад комісіонера для подальшого продажу від імені комісіонера. Якщо певна кількість товару не буде продана, комісіонер може повернути її комітентові або купити для себе. Хоча комісіонер (консигнатор) про­дає майно від свого імені, він не набуваєла нього права власності. Та­ким чином, протягом усього часу, поки товар перебуває у комісіоне­ра, його власником є комітент.

Комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії. У свою чергу, комітент зобов'язаний: прийняти від комісіонера все належно виконане за договором і огля­нути придбане для нього майно. Якщо в ньому будуть виявлені певні недоліки, комітент зобов'язаний повідомити комісіонера про вказану обставину негайно. Може він висловити й певні заперечення щодо

¹ Офіційнийвісник.України.-1999.-№33.-Ст. 1699.

звіту комісіонера. Комітента можуть не влаштовувати наведені у звіті суми витрат комісіонера або субкомісіонера, дані про необхідність виконання тих чи інших дій тощо. Про свої заперечення щодо звіту комітент має повідомити комісіонера протягом тридцяти днів від дня отримання звіту. В іншому випадку звіт комісіонера вважається при­йнятим (статті 1022, 1023 ЦК).

Договір комісії може припинятися на загальних підставах. На відміну від розірвання договору, яке передбачає згоду сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК), договір комісії може припинитися за ініціативи однієї з них. В ЦК закріплені дві підстави такого припинення: а) відмова від договору комітента (ст. 1025 ЦК); б) відмова від договору комісіоне­ра (ст. 1026 ЦК).

Стосовно вирішення питання щодо припинення договору комісії, комітент, у порівнянні з комісіонером, має певні переваги: за загаль­ним правилом, він може відмовитися від договору у будь-який час. Не зобов'язаний він також пояснювати комісіонерові підстави своєї від­мови. Разом з тим закон захищає й інтереси останнього. Відмова ко­мітента безпосередньо торкається інтересів комісіонера, бо внаслідок такої відмови останній вимушений змінювати свої плани, спрямову­вати свою діяльність в інших напрямах, шукати контрагентів за нови­ми договорами тощо. Це має особливе значення, якщо договір комісії було укладено без визначення строку, й відносини між комітентом і комісіонером мали тривалий, постійний характер. У таких випадках комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів (ч. 2 ст. 1025 ЦК). Якщо договір ко­місії мав строковий характер, правило щодо обов'язкового по­відомлення про відмову від нього не застосовується, і комітент вправі повідомити комісіонера про своє рішення і у більш стислі строки.

При відмові комітента від договору постає питання щодо долі май­на, яке залишилося у комісіонера. Комітент має розпорядитися ним у строк, який було встановлено в договорі (якщо це мало місце), а за його відсутності — негайно. Це правило також спрямоване на забезпе­чення інтересів комісіонера. Майно, яке він тримає у себе, може бути значним за обсягом, кількістю та загальною вартістю, воно може по­требувати спеціального догляду та відповідних умов зберігання. Зна­ходження такого майна у комісіонера (на його складах) є цілком об­грунтованим під час дії договору комісії і перестає бути таким після його припинення. Тому і встановлено правило щодо скорішого ви­рішення комітентом питання про розпорядження своїм майном. У ра­зі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право пе­редати це майно на зберігання за рахунок комітента іншим особам або продати його за найвигіднішою для комітента ціною.

У випадку відмови комітента від договору між сторонами прово­дяться необхідні розрахунки. Комісіонер має право на: а) відшкоду­вання витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору; б) пла­ту за фактично вчинені дії (ч. 4 ст. 1025, ч. 5 ст. 1013 ЦК). Договір

11

324

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЮАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

32S


комісії передбачає, що комісіонер діє за рахунок комітента, тому усі витрати, які комісіонер зробив під час виконання доручення, мають бути відшкодовані комітентом. Що ж стосується плати, яку комітент повинен сплатити комісіонерові, то її розмір обмежується тільки фак­тично вчиненими діями комітента. Це пояснюється тим, що комісіо­нер не виконав свого обов'язку в повному обсязі і не вчинив договір, який передбачався сторонами в договорі комісії. Хоча вини комітен­та в цьому немає, бо ініціатива припинення договору надходила від комітента, комісіонер не може претендувати на плату, яка б йому на­лежала у разі виконання доручення в повному обсязі. Закон не перед­бачає також відшкодування комітентом збитків, які можуть виникну­ти у комісіонера у зв'язку з припиненням договору.

Договір комісії може бути припинено не тільки за ініціативою ко­мітента, а й при відмові від договору комісіонера (ст. 1026 ЦК). Проте це можливо лише у деяких випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 1026 ЦК, комісіонер не вправі відмовитися від договору комісії, якщо цей дого­вір мав строковий характер, тобто в ньому було встановлено строк його дії. Таке положення спрямовано на захист інтересів комітента й встановлення необхідної стабільності у відносинах між сторонами. Комітент, який доручив виконання договору іншій особі, має бути впевнений у тому, що його доручення буде виконано. Насамперед це має значення у випадках, коли строк виконання договору був обумов­лений сторонами і давав комітенту підстави розраховувати на його ви­конання протягом певного часу. Інша справа, коли такий строк вста­новлено не було. Зазвичай це свідчить про тривалість відносин між сторонами, їх постійний характер (наприклад, за договором про на­дання брокерських послуг (брокерське обслуговування) комісіонер (брокер) постійно здійснює в інтересах комітента правочини щодо ку-півлі-продажу товару). Відносини, які мають безстроковий характер, можуть бути припинені з ініціативи комісіонера, але при виконанні ним певних дій. По-перше, комісіонер повинен повідомити комітента про свою відмову не пізніше ніж за тридцять днів; по-друге, вжити за­ходів, необхідних для збереження майна комітента.

Після відмови комісіонера від договору комітент повинен розпо­рядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера. Це можуть бути речі, які були надані йому для виконання доручення, або частко­во отримані від контрагента за договором для передачі комітенту. Для розпорядження таким майном комітенту надається п'ятнадцять днів від дня отримання ним повідомлення комісіонера про відмову від договору. В іншому випадку у комісіонера виникає право: а) пере­дати майно на зберігання за рахунок комітента; б) продати його за най-вигіднішою для комітента ціною.

Ще однією підставою припинення договору комісії, яка спеціально визначена в гл. 69 ЦК, є смерть фізичної особи або припинення юри­дичної особи (ст. 1027 ЦК). Як уже зазначалося, договір комісії не має такої ознаки, як особисто-довірчий характер відносин між його сторо-

нами. Це знаходить свій відбиток і на вирішенні питання щодо припи­нення договору комісії. За загальним правилом, у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється. Разом із тим такі наслідки виникають не завжди. Якщо юридична особа - комісіонер припиняється з переданням усього на­лежного їй майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам, тобто якщо має місце правонаступництво (ст. 104 ЦК), договір комісії може зберігати свою силу. Вирішення цього питання залежить від комітен­та. Договір комісії не припиняється, якщо комітент згодний продов­жити його дію і його влаштовує особа нового комісіонера - правона­ступника юридичної особи. В іншому випадку комітент протягом строку, встановленого для заявления кредиторами своїх вимог (ч. 4 ст. 105 ЦК), має повідомити про свою відмову від договору комісії.

ЦК не передбачає правил щодо окремих видів договору комісії.
В ньому закріплене загальне правило, відповідно до якого законом
можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих
видів майна (ст. 1028 ЦК). Такий підхід у цілому є виправданим.
Дійсно, в ЦК мають бути закріплені основні, найбільш важливі нор­
ми щодо договору комісії. Норми, які б враховували особливості
окремих видів відносин, що випливають із договору комісії, можуть
знайти своє закріплення в спеціальних нормативних актах. Звертає на
себе увагу один важливий момент: відповідно до ст. 1028 ЦК регулю­
вання окремих видів договору комісії має здійснюватися законами, а
не підзаконними нормативними актами, як це нерідко має місце сьо­
годні (наприклад, Правила комісійної торгівлі непродовольчими то­
варами, затверджені наказом Міністерства зовнішньоекономічних
зв'язків і торгівлі України від 22 березня 1995 р. №79/615). Такий під­
хід потребує прийняття відповідних законів, які б регулювали відно-_;
сини, що виникають в окремих видах договору комісії. _л

Глава 51. ДОГОВІР УПРАВЛІННЯ МАЙНОМ

§ 1. Загальна характеристика договору (предмет, форма, сторони)

Згідно зі ст. 1029 ЦК, за договором управління майном одна сторо­на (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном укладається в результаті різних при­чин, мотивів та обставин. Ними може бути необхідність, що виникла внаслідок неможливості здійснювати правомочності щодо свого май­на самим власником, наприклад, коли він є недієздатною, малоліт­ньою особою тощо. Схожою є причина для укладення договору

326

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

327


управління майном у складі спадщини, якщо воно потребує вчинення фактичних та юридичних дій для підтримання його в належному ста­ні (ч. 1 ст.1285 ЦК). Цей договір може укладатися також у випадку, коли власник майна не освідчений в його використанні належним чи­ном. Прикладом може слугувати одержання в спадщину підприєм­ства особою, яка не має досвіду і бажання займатися підприємниць­кою діяльністю. Договір управління надає можливість примножити свій капітал діями професійного управлінця або підтримати іншу особу - вигодонабувача тощо.

Характерним для цього договору є здійснення управління в інтере­сах власника або названої ним особи - вигодонабувача. Тому від управителя вимагаються добросовісність, турботливість, розумність як за дії в чужому інтересі. Однак ЦК не називає договір управління майном довірчим, незважаючи на те, що отримання таких повнова­жень, яких набуває управитель, очевидно обумовлює підвищену сту­пінь довіри між сторонами договору.

Укладенням такого договору замінюється або опосередковується реалізація правомочностей власника, визначених ст. 317 ЦК як права володіння, користування та розпоряджання його майном. Проте зосе­редження у управителя всіх трьох правомочностей не тягне за собою перехід до нього права власності на майно, що передане йому в управління. Тобто договір управління майном не опосередковує ви­никнення права власності у іншої особи (управителя) і не належить до групи договорів про передачу права власності на майно (договори купівлі-продажу, міни, дарування тощо). Обсяг повноважень щодо управління майном, особливо, що стосується розпоряджання ним, є або вужчим, ніж у власника, або хоч і тотожнім правомочностям власника, але контрольованим з боку останнього чи інших осіб (орга­ну опіки та піклування, нотаріуса). Тобто на відміну від власника, який здійснює право своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК), управитель реалізує свої повноваження залежно від волі власника або інших осіб.

Отже, на підставі договору управління майном між управителем і установником управління встановлюються зобов'язальні правовід­носини. Однак ст. 1029 ЦК передбачає й можливість виникнення на підставі цього договору права довірчої власності. Такі ж положення містить Закон України від 19 червня 2003 р. «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сер­тифікати», розділ V якого врегульовує відносини довірчої власності і управління іпотечними активами.

Відомо, що довірча власність набула широкого застосування в анг-ло-американському праві, яким випрацьювані відповідні засади й ме­ханізми і, що головне, відсутність у ньому традиційного для права України дуалістичного поділу цивільних правовідносин на речові та зобов'язальні. Внаслідок введення до законодавства України норм про довірчу власність складається нетипова правова конструкція,

якою охоплюються одночасно як зобов'язальні, так і речові відноси­ни. В ч. 2 ст. 1029 ЦК зазначається на можливість обрання того чи ін­шого варіанта відносин: або сторони договору управління майном домовляються про те, що вони залишаються між собою в зобов'я­зальних правовідносинах, або з укладенням цього договору відноси­ни між ними піддаються регулюванню нормами речового права.

Тому, виходячи з аналізу ст.1029 ЦК, можна змоделювати декіль­ка конструкцій правовідносин. Перша: договірні правовідносини, у яких перебувають сторони договору управління майном. Друга: дого­вір управління майном є юридичним фактом, на підставі якого відбу­вається перехід права власності на майно від установника управління майном до набувача (довірчого власника). З передачею майна (вико­нанням договору) цей договір припиняється і виникають речові від­носини - довірчої власності. Третя: речові відносини (довірчої влас­ності) існують паралельно з зобов'язальними відносинами (довірчого управління). Схожою є ситуація з регулюванням емфітевзису (гл. 33 ЦК) та суперфіцію (гл. 34 ЦК), які хоч і є речовими правами, але не тільки встановлюються на підставі договору, а й врегульовуються ним, тобто залишаються одночасно і зобов'язальними.

Договір управління майном належить до договорів про надання послуг, якими є здійснення прав власника стосовно переданого в управління майна. Цей договір схожий з договором про передачу майна в користування, наприклад, в оренду. Проте користування майном орендарем відрізняється від користування майном управите­лем, який його здійснює не для задоволення власних потреб в цьому майні, а задля інтересів установника управління або вигодонабувача. Інтерес управителя полягає не в доступі до майна, використанні його властивостей, а в отриманні оплати від виконання своїх функцій (на­приклад, виконанні моральних зобов'язань перед підопічним або ро­дичами померлого тощо).

Договір управління слід відмежовувати й від договорів комісії (ст. ІОН ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК) та агентського договору, вре­гульованого в гл. 31 ГК. Так, якщо за договорами комісії та доручен­ня зобов'язана сторона виконує лише юридичні дії або вчиняє тільки правочини, то управитель майна, крім юридичних дій, здійснює будь-які фактичні дії (ч. 2 ст. 1038 ЦК). Повірений за договорами до­ручення та агентським договором діє від імені довірителя, а управи­тель - від власного імені. Крім того, на відміну від названих догово­рів договір управління майном не можна вважати посередницьким.

Договір управління майном є двостороннім (оскільки права та обов'язки мають обидві його сторони); реальним (тому, що вважаєть­ся укладеним з передачею майна); за загальним правилом, оплатним (за визначенням, яке надається в ст. 1029 ЦК). Плата може бути у виг­ляді одноразової суми; визначених щомісячних виплат або утримань від доходів, що приносяться майном, переданим в управління; про­центів від таких доходів тощо. Проте не слід виключати й існування

328

Розділ XII

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ'ЯЗАНІ З НАДАННЯМ ПОСЛУГ

329


і !

безоплатного договору управління майном, коли мотивами управите­ля при його укладенні не є отримання доходу від виконання дій за цим договором, наприклад, якщо він відчуває моральні зобов'язання щодо підопічного або особи, яка безвісно відсутня.

Договір управління майном діє відносно тривалий строк і не укла­дається на виконання разових дій. Цей строк може обумовлюватися й причинами його укладення (наприклад, до моменту прийняття спад­щини).

Істотними умовами договору управління майном, з якими пов'яза­не його укладення, є перелік майна, що передається в управління, форма та розмір плати за управління (ст. 1035 ЦК). Інші умови дого­вору передбачаються в ньому за бажанням сторін. До них відносить­ся навіть строк управління майном, який слід встановити в договорі. Однак оскільки умова про строк не є істотною, непередбачення його в договорі не дає підстави вважати його неукладеним, а запроваджує дію ч. 1 ст. 1036 ЦК про п'ятирічний строк дії договору.

Форма договору управління майном - письмова (ст. 1031 ЦК). У випадку, коли предметом договору є нерухомість, він підлягає но­таріальному посвідченню та державній реєстрації. При порушенні вимог про нотаріальне посвідчення договору настають наслідки, пе­редбачені ст. 220 ЦК, тобто цей договір є нікчемним. При відсутності державної реєстрації договір управління майном вважається неукла­деним (ст. 210 ЦК).

Предметом договору управління може бути будь-яке майно (в то­му числі майнові права). Особливість становлять грошові кошти, управління якими за договором може здійснюватися як виняток у ви­падках, встановлених законом (ст. 1030 ЦК). Так, п. 5 ч. 4 ст. 47 Зако­ну України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» передбачає для банків можливість здійснення операцій по управ­лінню грошовими коштами клієнтів. Прикладом управління грошо­вими коштами є також діяльність по управлінню активами або кош­тами спільного інвестування згідно з Законом України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора­тивні інвестиційні фонди)».

У зв'язку з відсутністю прямої заборони в управління можуть пе­редаватися як нерухомі, так і рухомі речі, як індивідуально визначені, так і речі, визначені родовими ознаками. При цьому слід лише додер­жуватися вимоги щодо відокремлення майна, яке передається в управління, від іншого майна установника управління і від майна управителя. Цим самим майно, що є предметом договору, не тільки індивідуалізується (хоча б це були й речі, визначені родовими ознака­ми), а й обліковується управителем на окремому балансі для запо­бігання його змішанню з майном останнього і належного ведення справ щодо нього. Однак, зазвичай, предметами договору управління майном виступають підприємство як єдиний майновий комплекс, не-рухом' чечі, цінні папери.

Майно, яке передається в управління за цим договором, за загаль­ним правилом, повинно належати установнику управління на праві власності (ч. І ст. 1032 ЦК). Тому не можна укладати договір на управління майном особи, яка не є власником (наприклад, з особою, якій майно належить на підставі договору - орендарем, тощо). Винят­ки становлять випадки, коли власник не має достатнього обсягу діє­здатності або визнаний судом безвісно відсутнім, або помер.

Предметом договору управління майном можуть бути також май­нові права, що належать суб'єктам зобов'язальних правовідносин і суб'єктам права інтелектуальної власності. Оскільки управління гро­шовими коштами може встановлюватися лише якщо вони перебува­ють в банку на відповідному рахунку клієнта, сума, яку бажано пере­дати в управління, є зобов'язальним правом вимоги, а не об'єктом речового права (права власності). Відповідно, предметом договору управління будуть майнові права на цю суму грошей.

Предметом договору управління також можуть бути майнові пра­ва інтелектуальної власності. Спеціального їх відокремлення при цьому не потрібно, оскільки до припинення цих прав або їх передачі іншій особі управомоченим залишається їх творець (автор, патенто-володілець тощо), чим і обумовлюється неможливість їх змішання з майном (правами) управителя.

У ст. 1045 ЦК зазначається, що особливості управління цінними паперами встановлюються законом. Додержання вимоги про відок­ремлення бездокументарних цінних паперів як предмета договору управління відбувається через механізми ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та інші способи зберігання цінних паперів, передбачені Законом України від 10 грудня 1997 р. «Про Національ­ну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

В управління може передаватися майно, що є предметом договору застави (ст. 1039 ЦК), за умов попереднього попередження про це управителя установником управління. Це може бути у випадках, на­приклад, коли предметом договору управління є нерухомість, що пе­ребуває у заставі, яку доцільно передати в управління для кращого її використання, ніж це може зробити її власник, або у відсутність останнього. При цьому доходи від управління використовуються для погашення заборгованості за договором, забезпеченим заставою.

Власником заставленого майна при цьому залишається заставода­вець, який і буде установником управління. Вимога про попереджен­ня управителя про заставу предмета договору потребується тому, що на це майно може бути звернено стягнення за договором застави на вимогу заставодержателя, внаслідок чого воно вилучається від упра­вителя. Останній може зазнати при цьому збитків. Тому правом упра­вителя при недодержанні вимоги про його попередження щодо заста­ви предмета договору управління (або коли він сам не знав або не міг

330

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ПОСЛУГ

331


знати про це) є вимога розірвання договору з виплатою плати, перед­баченої цим договором за весь строк управління таким майном.

Майно, передане в управління, має особливий правовий режим, що випливає з наступного. По-перше, воно залишається у власності уста­новника управління, однак на нього не допускається звернення стяг­нення за вимогою кредиторів установника управління, крім двох ви­падків: а) коли установника управління визнано банкрутом; б) коли відбувається звернення стягнення на майно, що є предметом договору застави, за вимогою заставодержателя. По-друге, це майно обліко­вується управителем окремо від свого майна з метою недопущення його змішання (ч. З ст. 1030 ЦК).

Сторонами договору управління майном є установник управлін­ня та управитель. Договір управління майном може укладатися на ко­ристь третьої особи—вигодонабувача, яка не стає стороною договору. Установниками управління можуть бути особи, передбачені ст. 1032 ЦК, а також іншими статтями ЦК та положеннями актів ци­вільного законодавства, а саме: а) орган опіки та піклування (стат­ті 1032, 54 ЦК та ін.); б) опікун (статті 1032, 72 ЦК та ін.); в) піклу­вальник (ст. 1032 ЦК); г) нотаріус або відповідний орган місце- вого самоврядування (ст. 1285 ЦК); д) спадкоємці (статті 1287, 1289 ЦК); є) носії прав на об'єкти інтелектуальної власності (статті 426, 427 ЦК); є) органи державної влади, органи влади Автономної Респуб­ліки Крим або місцевого самоврядування при передачі в управління державного або комунального майна.

Договір управління майном може бути з множинністю осіб як з боку кредитора (установника управління), так і з боку боржника (управителя). Перший випадок характерний, наприклад, при наявно­сті права спільної власності, коли співвласники укладають за взаєм­ною згодою договір управління майном. При цьому поряд із нормами гл. 70 ЦК застосовуються норми гл.26 ЦК та (або) гл.8 Сімейного ко­дексу. Якщо обставини диктують необхідність управління майном кількома особами, чи це міститься, наприклад, в заповіті, у договорі буде пасивна множинність осіб. Не виключається також і змішана множинність осіб у цьому договорі.

Для договору управління майном як тривалого зобов'язання мож­лива й заміна сторін, що відбувається в результаті переходу права власності на майно, передане в управлінння, від установника управ­ління до іншої особи. Це може бути пов'язане як з відчуженням тако­го майна, так і зі смертю його власника. У таких випадках договір не припиняється, і місце колишнього власника (установника управлін­ня) заступає інша особа.

ЦК передбачає випадки, коли стороною договору управління май­ном виступає не власник, а інші особи. Це може бути: а) коли власник не має достатнього обсягу дієздатності; б) у відсутність власника; в) в разі смерті власника; г) коли йдеться про державне та комунальне майно, право на яке, за загальним правилом, здійснюється опосеред-

ковано через відповідні державні органи або органи місцевого само­врядування (гл.10 ЦК); д) якщо майнові права інтелектуальної влас­ності на певний об'єкт передані творцем (автором, винахідником тощо) іншій особі у власність або використання на підставі виключ­ної ліцензії.

Відсутність у власника достатнього обсягу дієздатності може бути, коли власником майна є малолітня, неповнолітня, недієздатна особа або особа з обмеженим обсягом дієздатності. У перших двох випадках установником управління буде опікун (ст. 67 ЦК). Орган опіки та пік­лування виступатиме установником управління лише: до призначення опікуна (ст. 65 ЦК) і у разі, коли предметом договору є майно, що ви­користовується в підприємницькій діяльності (ст. 54 ЦК).

Слід звернути увагу також на те, що ч. 4 ст. 1032 ЦК поряд із ч. 2 ст. 34 ЦК встановлюється загальне правило про виступ неповноліт­ньої особи стороною договору управління майном за дозволом (зго­дою) батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Спеціальною нор­мою (ст. 54 ЦК) передбачається, що у разі, коли неповнолітня особа стала власником майна, яке використовується у підприємницькій діяльності, стороною договору управління майном буде виступати не ця особа, а орган опіки та піклування.

Майно потребує управління ним і тоді, коли його власник з тих чи інших причин відсутній та місце перебування його невідоме до вине­сення рішення судом про визнання цієї особи безвісно відсутньою (ч. 2 ст. 44 ЦК), або після цього (ч. 1 ст. 44 ЦК). У таких випадках згід­но з ч. 2 ст. 1032 ЦК установником управління є орган опіки та піклу­вання. Це деяким чином десонує з положеннями ст. 44 ЦК, в якій за­значається, що опіку над майном встановлює (а не просто посвідчує договір управління майном) нотаріус, причому до винесення рішення суду - за заявою органу опіки та піклування. Очевидно, що це слід ро­зуміти як певну процедуру, а стороною у договорі управління май­ном має бути не нотаріус, а орган опіки та піклування.

При необхідності управління майном, що входить до складу спад­щини, укладається договір, установником управління яким можуть бути нотаріус або спадкоємці (ч. 1 ст. 1285, ст. 1287 ЦК). Останнє слідує з права спадкоємців призначити стороною особу, яка надає згоду на це (ст. 1289 ЦК), що і втілюється в договір між ними.

Управління державним та комунальним майном відбувається на підставі договору, зокрема, коли йдеться про управління пакетами акцій, що належать державі або територіальній громаді. Установни­ком управління при цьому буде виступати Фонд державного майна України (його регіональні відділення чи представництва) або інші державні органи, органи Автономної Республіки Крим, уповноважені управляти пакетами акцій, що належать державі. Установником управ­ління пакетами акцій, що належать територіальній громаді, будуть відповідні органи місцевого самоврядування. ......

332

Розділ XII

ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ, ЩО ЛОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ПОСЛУГ

333


Якщо майнові права на об'єкт інтелектуальної валсності передані на підставі договору про їх відчуження творцем іншій особі, остання може виступати установником управління стосовно їх. Ліцензіат, який набув майнових прав на інтелектуальну власність на підставі ви­ключної ліцензії, також може бути установником управління. Зазна­чені особи укладають у тому числі договори на управління майнови­ми авторськими правами з організаціями колективного управління (ч. 5 ст. 32, ст. 45 та ін. Закону України «Про авторське право і суміж­ні права»).

Оскільки управління майном має здійснюватися професійно, упра­вителем може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності -фізична або юридична особа. Проте це правило не повинно застосову­ватися до управителя майном підопічного, а також до особи, визнаної безвісно відсутньою чи місцезнаходження якої невідоме, або спадко­вим майном. Винятки мають становити випадки, коли управління по­требує майно, що використовується в підприємницькій діяльності, управителем яким може бути тільки суб'єкт цієї діяльності.

Вигодонабувач - це третя особа, на користь якої укладається дого­вір управління майном. Вигодонабувач - не обов'язкова фігура у від­носинах з приводу управління майном. Договір управління майном часто укладається на користь самого установника управління. Виго-донабувачем може бути будь-яка юридична або фізична особа з різ­ним обсягом дієздатності. ЦК встановлюється заборона лише самому управителю майна виступати в якості вигодонабувача.

Вигодонабувач (якщо ним є третя особа) не має ніяких обов'язків. Його правами є право вимагати від управителя належного виконання, але не взагалі, а на його користь, тобто здійснення йому управителем належних виплат; право відмовитися від договору в зв'язку з немож­ливістю управителя здійснювати управління майном (п. 6 ч. 1 ст. 1044 ЦК); право на відмову від одержання вигоди за договором (п. 4 ч. 1 ст. 1044 ЦК), внаслідок чого договір управління майном може припи­нитися.

§ 2. Права та обов'язки сторін

Права та обов'язки сторін договору управління майном обумов­люються його метою та повноваженнями управителя. Оскільки цей договір є двостороннім, правами і обов'язками наділені обидві його сторони.

Права та обов'язки управителя передбачаються у статтях 1037— 1041 ЦК, в яких вони визначені загальним чином, а чітке їх регламен­тування міститься в договорі. Правами та обов'язками управителя є:

а) вчинення юридичних і фактичних дій, пов'язаних з управлінням майном (ч. 2 ст. 1038 ЦК), що являють собою здійснення стосовно пе­реданого йому майна правомочностей власника у межах, встанов­лених договором та законом. Про таке прямо зазначається в ч. 5

ст. 1033 ЦК стосовно дій довірчого власника по володінню, користу­ванню та розпорядженню майном, переданим йому в довірчу влас­ність. При цьому ЦК висуваються певні умови до здійснення управи­телем своїх прав та обов'язків, які стосуються насамперед вимог по здійсненню управителем своїх повноважень з високим ступенем тур­ботливості, дбайливого ставлення до майна, переданого в управлін­ня. Управитель при укладанні договорів на виконання управління має зазначати, що він хоча і є стороною договору, але діє як управитель, а не власник (чч. 2,3 ст.1038 ЦК). Відчуження цього майна і передання його в заставу відбуваються лише за згодою установника управління, що повинна виражатися додатково, безпосередньо перед здійсненням відповідних дій управителем. Останній здійснює свої права та обо­в'язки за договором особисто, що однак не виключає можливості для управителя доручити іншій особі (замісникові) вчинити певні дії за наявності наступних умов і наслідків цього (ст. 1041 ЦК). По-перше, якщо можливість такої передачі передбачається в договорі або коли в певних ситуаціях, в яких опинився управитель або майно, цього ви­магають інтереси установника управління або вигодонабувача. По-друге, управитель не був взмозі отримати в розумний строк відпо­відні вказівки установника управління і мусив діяти таким чином для забезпечення належного здійснення своїх повноважень за договором. По-третє, замісник управителя буде діяти не від власного імені, а від імені управителя, тобто між ними виникають правовідносини дору­чення. По-четверте, відповідальність за дії замісника управителя пе­ред установником управління несе управитель;

б) право на плату, розмір якої встановлюється договором. Окрім
плати, управитель має право на компенсацію витрат, понесених ним
при здійсненні своїх повноважень. Форми сплати управителеві зазна­
чених коштів встановлюються договором, в якому може передбача­
тися право управителя утримувати належні йому суми з доходів від
управління майном, а решту коштів перераховувати установнику
управління або вигодонабувачеві (ст. 1042 ЦК);

в) право на одержання доходів від управління майном і розпоряд­
ження ними відповідно до умов договору, тобто спрямовувати їх час­
тково на погашення витрат по утриманню майна, надання йому при
необхідності ремонту тощо. Решту коштів управитель передає уста­
новнику управління або вигодонабувачеві, якщо інше не передбачено
договором. Наприклад, такі кошти можуть, в свою чергу, бути пред­
метом договору банківського вкладу чи використані для набуття прав
на цінні папери з виплатою відповідного доходу вже в інші строки,
встановлені договорами між управителем та банком чи іншою кре­
дитною установою, або у строки, що обумовлюються правами з цін­
них паперів - акцій, облігацій тощо;

г) на захист, що аналогічно правам осіб, які мають речові права на

334

Розділ XII

ЗОБОВ -ЯЗАННЯ, ЩО ПОВ 'ЯЗАНІЗ НАДАННЯМ ПОСЛУГ

335


майно. Управитель може пред'являти віндикаційний, негаторний та інші позови від власного імені;

д) звітування перед установником управління за свої дії для здійс­нення останнім належного контролю за діями управителя, його вит­ратами, доходами тощо. Порядок, строки і форми звітування встанов­люються в договорі;

є) несення ризику випадкової загибелі, пошкодження або знищення майна, якщо це передбачено договором (ст. 323 ЦК);

є) розірвання договору у випадку, якщо установник управління не попередив управителя про те, що майно, передане в управління, є предметом застави, та з інших підстав, встановлених ст.1044 ЦК;

ж) повернення майна установнику управління або іншим особам згідно з договором або законом у стані, що відповідає передбаченому договором.

Управитель відповідає за свої дії перед установником управління, вигодонабувачем, а також перед іншими особами, з якими він всту­пив у договірні відносини, здійснюючи свої повноваження щодо управління майном (ст.1043 ЦК). Перед установником управління управитель несе відповідальність шляхом відшкодування завданих йому збитків при пошкодженні майна, його загибелі у випадках, вста­новлених договором (понесених витрат на приведення майна в на­лежний стан, а також неотриманих доходів). Перед вигодонабувачем управитель відповідає, відшкодовуючи йому упущену вигоду, тобто ті доходи, які він мав отримати від майна, переданого в управління, і не отримав. Перед третіми особами управитель відповідає як звичай­на сторона договору, повністю компенсуючи збитки, сплачуючи не­устойку тощо, якщо це передбачено умовами укладеного між ними договору. При цьому управитель відповідає за рахунок вартості май­на, переданого в управління, а в разі його недостатньості — з іншого майна, що належить йому на праві власності. Тобто управитель несе субсидіарну відповідальність перед третіми особами своїм власним майном. Це загальне правило. Спеціальне ж правило міститься у ч. З ст. 1043 ЦК, якою передбачається несення управителем субсидіарної відповідальності перед третіми особами й за його дії з перевищенням повноважень або встановлених обмежень, якщо треті особи, які бе­руть участь у правочкні, доведуть, що вони не знали і не могли знати про це.

Права та обов'язки установника управління полягають у: а) ви­платі управителю плати, обумовленої договором; б) попередженні управителя про те, що передане майно є предметом договору застави (ч. 2 ст. 1039 ЦК); в) несенні тягаря утримання майна, внаслідок чого установник управління компенсує управителю витрати, понесені на утримання майна; г) вимозі від управителя плодів та доходів, одержа­них внаслідок управління майном, які за загальним правилом, вста-

новленим у ч. 2 ст. 89 ЦК, належать власнику майна; д) прийнятті від управителя майна або виконанні інших дій, передбачених договором, після його припинення, наприклад, по передачі у власність управите­ля цього майна з відповідним оформленням прав на нього тощо.