Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

Вид материала

Документы

Содержание Дитяча психологія у творах є. гуцала Ключові слова Children’s psychology in the works by yevhen hutsal Дитячі образи в літературі української діаспори канади Ключові слова Children's images in the ukrainian literature of canada Key words Następny krok. Wirtualna rzeczywistość i wirtualna prawda Toczyła się torba/ z wysokiego korba Hermeneutics and the Human Sciences: Essays on Language, Action and Interpretation К. С. Льюїс і Зіґмунд Фройд: порівняльний аналіз творчості і світоглядів. The Great Divorce The chronicles of narnia

Подобный материал:

• Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6, 3969.11kb.
• Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
• Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
• Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
• Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
• Інформаційний вісник, 993.03kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
• Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.

УДК 821.161.2’06-93.09 Є Гуцал:140.8+159.922.7


ДИТЯЧА ПСИХОЛОГІЯ У ТВОРАХ Є. ГУЦАЛА


Наталя Резніченко


Київський національний університет імені Т. Шевченка


Зроблено спробу системного аналізу авторського осмислення й вираження дитячого світу на прикладі творів Є. Гуцала, зокрема особливостей характеротворення. Обґрун­тованно своєрідну світобудову у творах письменника, центром якої є дитина.


Ключові слова: українська дитяча література; психологія; внутрішній світ дитини; ліричне начало; художня система; інтелектуально-психологічний стиль.


У сучасному літературознавстві немає спеціального дослідження дитячої психо­логії у творах Є. Гуцала. Більше Науковці зосереджували увагу на колізіях дорослих, а на дитячу психіку не зважали. А між тим, психологізм є важливою особливістю оповідань про дітей і для дітей, бо саме через психологізм, внутрішній світ пись­мен­ник передає найменші порухи дитячої душі, її найпотаємніші переживання і спо­дівання.

Євген Гуцало зосереджував свою творчу увагу на душах “звичайних”, “простих”, часто – підкреслено “негероїчних” персонажів. Погляд на світ дитинними очима, прикметний для його новелістики, давав змогу уникнути силуваного пафосу, ідео­ло­гічної заданості, з якою не могли розминутися творці осяжних “соціально-значущих” літературних конструкцій. Такий кут зору природно переводив зображуване в ліричну площину, якій письменник віддавав перевагу. Тут він почувався найбільш невиму­шено, розкуто, жив, описуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи свій улюб­лений стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке визначає загальний настрій його прози. “В полях”, “Промінець”, “Олень Август”, “Запах кропу”, “Лось” – ці та інші твори дають уявлення про багату акварельно-психологічну новелістику.

Тонка живописна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкри­тість до прекрасного в усіх його виявах, – усе позначене гострою увагою до народних характерів, до багатьох національних прикмет – вічних і нових. Дитяча проза Є. Гуцала прикметна особливим по-гуцалівськи поетизованим зображенням взаємин між людьми. Невичерпну “Країну дитинства” письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу – в новому баченні.

Дитинність у тлумаченні Є. Гуцала є синонім моральності, гармонійного злиття з природою, істинності людського існування. Природа і близькість до неї світу дитячих вражень – це камертон, на який повсякчас налаштовується душа, повсякчас же, у клопотах днів, розладнуючись.

Стриманій, лаконічній, позбавленій будь-яких зовнішніх “експресій” манері про­заїка, здається, однаково під силу і звичайне, й незвичайне, і зовнішнє, й “внутрішнє” життя, яке він зображає. Усюди ми відчуваємо ніжну, чутливу до найтонших пере­бігів почуттів інтонацію Є. Гуцала, його намагання кожну, хай навіть непомітну в гурті людину підняти до рівня її неповторності, людської унікальності [1, с. 11].

Головна письменницька пристрасть – світ душі, яка лише починає усвідомлювати себе, дошукується відповідей на силу-силенну запитань, яка вглядається в цей загад­ковий світ, бачить його очима чистими й люблячими. Твори письменника не програ­муються лише для дітей, у них завжди є такі духовні, людинознавчі приклади, які повчальні й для дорослих. Автор ніколи не розважає читача ( ні малого, ні великого), він просто змушує задуматися над життям, над його таємницями, над його одвічним чаром і його одвічною складністю [2, с.13]. Автора притягують герої і ситуації цілком звичайні, “буденні”; круговерть щоденного життя ніби не нав’язливого, ніби не вартого Його герої ніколи не відчувають себе самотніми, бо сповнені щедрості, яка дає їм щастя і повноту життя.

Талант письменника – передусім моральний, він покликаний виховувати делі­катно, не набридливо, виховувати через зображення дитячого бачення і сприйняття світу. Як художника його відрізняє зацікавлення деталями руху характеру не лише під впливом оточення, а і через результаті досить стійкий, самостійний внутрішній роз­виток персонажів, їх моральний пошук, роздуми про сенс життя.

Новаторство Є. Гуцала виявилося в тому, що, зберігаючи канонічну систему літературних видів і жанрів, письменник надав нового змісту традиційній формі. Характерною ознакою його стилю став інтелектуально-психологічний стиль.

Психологізм – універсальна, родова якість художньої творчості. А. Єсин тлумачив психологізм у літературі як “особливе відображення внутрішнього світу людини засо­бами власне художніми, глибина і гострота проникнення письменника у душевний світ героя, здатність докладно описувати різні психологічні стани і процеси (почуття, думки, бажання ), помічати нюанси переживань” [3, с. 313]. Психологізм, отже, є стильовою єдністю, системою засобів і прийомів, спрямованих на повне, глибоке і докладне розкриття внутрішнього світу героїв.

Типова риса дитячої психології – жага “знайти себе”, “стати самим собою”. “Знайти себе” – означає знайти своє місце в житті, обрати із значної кількості мож­ливостей і форм діяльності ті, що максимально відповідали б твоїм схильностям, твоїй індивідуальності [4, с. 63].

Світ для дитини відкривається передусім як “світ для мене”, тобто через індивідуальне сприйняття. Саме через це дитина близько сприймає долю літературних героїв. Дитяча психіка побудована так, що дитина співвідносить із собою дії літера­турних персонажів, ототожнює їх із собою. “Дитина не співчуває іншому, а скоріше відчуває себе цим іншим” [4,с. 65].

Гуцалові оповідання “Олень Август” і “Лось” – яскраві приклади характе­ротворення в дитячій прозі, вони дають змогу дослідникові глибше пізнати творчу індивідуальність письменника, його стиль, закономірності у процесі художнього осягнення людини.

В оповіданні “Олень Август” діють два герої: кінорежисер Альтов і хлопчик Женя. Самозакоханий кінорежисер, позбавлений здатності творчо мислити, чинить величезне зло – руйнує не тільки замріяну уяву дитини, а й віру у святість, ідеальність дорослих. Альтов занадто спростовував проблему взаємин дорослих і дітей, але мимохідь її розв’язати неможливо. Власне він переоцінив свої режисерські можливості.

Обдарований від природи, з надзвичайно тонкою душею Женя бачить навколо себе те, чого не зауважують інші. Зовнішньо хлопчик нічим не виділявся серед своїх однолітків. Та поступово хлопець розкривається перед читачем як непересічна особистість. Ми бачимо весняне місто очима Жені. “Сонце дивилося на місто радісно й доброзичливо, широко всміхаючись. І та усмішка випромінювала стільки тепла, що крижані скалки танули, підтікаючи свіжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висіли на ринвах, котилися дзвінкі холодні краплі” [5, с. 52]. Почуття переповнюють хлопчика і він не просто кричить, а “галасує”, “що двірники рубають лід, що в струмках, які течуть уздовж тротуарів, купаються смішні та хмільні горобці, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пір’їнку на собі. Він галасував щось і про тих зустрічних дівчаток, які проходили мимо в розстебнутих пальтах, з грубуватим рум’янцем на щоках…” [3, с. 53]. Він бачить навколо себе те, чого ніхто неспро­можний побачити.

Пейзаж – один із найважливіших засобів психологізації. Опис природи – це пряма паралель до роздумів дитини, її психологічного стану. Через розкриття краси навко­лишнього світу, його звуків, кольорів, запахів зримо постають відчуття, мислен­ня, переживання героя. Природа в письменника допомагає по-справжньому замис­литися над філософією життя, його вічними проблемами.

Женя зустрічає людину, яка видається йому надзвичайною – справжнісінького кінорежисера. Режисер, побачивши малого, роздратувався “гримаса невдоволення з’явилася на його стомленому обличчі”. Альтов почав нервувати і виштовхнув хлопця зі знімального майданчика. Хлопчина не образився на нього, бо не дозволила ота дитинна чистота.

Дивлячись у чисті оченята хлопчика, “Альтов захотів бути гідним його захоп­лення”, вирішує зробити щось по-справжньому добре – подарувати дитині казку. Кінорежисер запропонував йому роль у майбутній стрічці, пов’язаній із пригодами, героїчними вчинками. Женя зрадів запрошенню Альтова в надії відкрити для себе нове. Хлопчик намагався показати себе зразковим учнем зазначаючи, що вчиться добре. Він хотів, щоб йому повірили: “І він у душі дав собі слово, що завжди буде старанним і працьовитим” – це дало змогу авторові заглянути в глибини свідомості свого героя, за допомогою непрямої психологічної характеристики персонажа пере­дати найтонші порухи душі. Застосувавши невласне пряму мову, внутрішній монолог, потік свідомості, письменник показав дійсність через ставлення до неї героя.

Женя потрапляє під вплив настрою буденної людини Альтова, світ втрачає для нього свою принадність. Усе навколо тьмяніє, сіріє.

Є. Гуцало широко користується прийомом антропоморфізації, оживляє природу – вона виражає людські, сутнісні властивості, з’являються метафори, перебільшення, народжуються несподівано-умовні авторські асоціації.

Природа в Є. Гуцала – важлива дійова особа й об’єкт стилістики. “…Він бачив сірі бавовняні хмари, угледів їхні волохаті, повні боки”. У цій ситуації пейзаж, природа сама собою не має ніякого значення; вона для настрою, для підсилення потрібної емоції. Це дуже важлива функція пейзажу в мистецтві.

Почуття Жені, коли Альтов запропонував йому зніматися у фільмі, зовнішньо відбилися у тремтінні пальців рук хлопчика. В уяві Жені зримо постала сцена з фільму Альтова: олені, які рятують людей.

Це викликало заздрість і жаль у душі буденної людини: “Він подумав, що оцей школяр обдарований тим, чим наділені справжні майстри”. Кінорежисер виявився негідним навіть власної вигадки. Бо його душа мертва. У ній немає і не може жити казка. А в душі хлопчика Жені – може. Вона народжується там на очах у розд­ра­тованого Альтова.

Кінорежисер розуміє: йому немає дороги навіть у власну вигадку. Бо його дорога урвалася тоді, коли він перестав любити людей, коли робота перестала приносити задоволення, коли його почали дратувати ті – талановитіші, духовно багатші, яскраві особистості.

Женя “вловив, що в настрої Альтова сталися зміни”, що йому не сподобалось його перевтілення в Оленя Августа, світ втратив для нього барви. Зміну настрою хлопця характеризує промовиста деталь: ”Зошити попадали у воду, обкладинки посіріли, були брудні” [5, с. 67]. Створюється враження, що і Женя вкрився брудом. Пере­бороти це відчуття хлопцеві допоміг сліпий дідусь, який, неначе, “дивився прямо перед собою, не звертаючи уваги на вулицю, але Жені здавалось, що він усе бачить...” [5, с. 65].

Кінорежисер помстився хлопчикові. Чи думав, що помстився. Хоча насправді саме Альтов виглядав так жалюгідно й принизливо, коли брехав своїй приятельці про повну безталанність Жені. Він хотів убити казку в дитячій душі. Убити брутально й жорстоко. Але не зміг. Женя просто забув про нього. І повернувшись у свій чистий світ, він одразу забуває того чоловіка, як щось не варте уваги. Бо у справжньому світі талановитого хлопчика немає місця Альтову. Зате в цьому світі є місце тим, кого ніколи не побачить духовно збанкрутілий кінорежисер: “Серед тих кущів, між якими біліли клаптики снігу, ворушилися гіллясті роги. Ні –ні, не тіні від віття стелилися внизу, бігали по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустріч багато мовчазних, весняних оленів…” [5, с. 67].

Характеристика персонажа розкриває характер одночасно “зовні” і “зсередини” – у дусі фіксованого психологізму: автор повідомляє, який вигляд має герой і одно­часно – що він почуває чи думає. Тут відбувається справжня дифузія звичайно ізольованих засобів розкриття характеру. Завдяки взаємопроникненнюі взаємодії цих елементів, характеристика набуває настільки складного й багатопланового вигляду, що вона в повному розумінні слова перестає бути “простою характеристикою”: це вже і опис, і елемент оповіді, і сцена психологічного аналізу.

Є. Гуцало орієнтувався на доторкання до екзистенційних глибин маленької людини, на художню обсервацію любові, страху, смерті – трьох фундаментальних основ, які найбільше впливають на поведінку людини. Філософське осмислення моральних цінностей властиве дитячим оповіданням письменника. Його цікавить те, що йде від близькості до природи, від глибоких душевних сил, від моральності, від поетичної фантазії.

Поетичність бачення й зображення дитини й природи витворюють атмосферу світла, ліричної лагідності, доброти; автор поетизує найкращі риси вдачі, характеру, відчування краси в природі, романтичні мрії. Любов до природи, розуміння її не тіль­ки корисності в житті людини, усвідомлення обов’язку берегти рослини і тварин, води й ґрунти, виступ проти споживацького ставлення до природи, поетичне розкрит­тя принадності навколишнього світу, його хвилюючої краси. Пробудження в дитячій душі почуттів господаря й друга живої природи, розвиток у дітей сприйнятливості, чутливості, гармонійного ставлення до світу – “антиподів” раціоналізму й утилітар­ності [6, с. 25].

Характерним у цьому плані є трагічне і вражаюче оповідання “Лось”. Воно вже не на казковому, а максимально наближеному до реальності матеріалі, розкриває роз­маїття зовнішнього світу, у болючих суперечностях чорного і білого, правди і кривди. Це оповідання вчить співпереживати, бути чутливим до чужої біди, спонукає боро­тися зі злом, воно вчить гартувати характер. Може, навіть, викликати щирі дитячі сльози печалі та жалю.

Яким прекрасним постає перед нами лісовий велетень, як він радіє з весни, відчуваючи її в легкому подиху вітру, в теплішій погоді, у вранішньому яскравому сонці. Лосеві очі стають золотими від перших променів світла. Навіть роги “нагаду­вали осінній низькорослий кущ, з якого обнесло листя” [7, с. 334]. Письменник антро­поморфізовано передає відтінки фарб в описах природи “Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння при­в’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, і порипування гілляки”. Саме це порипування бентежило лісового красеня, наче, попереджаючи про небез­пеку.

Майстерність Є. Гуцала розкривається і в описі лося. Це був старий звиклий до людей звір. З багатьох компонентів зовнішності тварини увагу митця привертають передусім ті, що найважливіші з психологічного погляду – це очі, їхній колір, виразність, манера дивитись “… в його очах появився отой золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць”. А коли потрапив у пастку “його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем”. Саме такий опис підсилює ілюзію живого життя, життєву достовірність твору, його емоційно-художню потенцію, його вплив на читача. Отже, цей опис надзвичайно важливий об’єкт спостереження, яке сприяє поглибленому розумінню індивідуальної, своєрідної творчої манери митця. Це суттєво і в дидактичному плані.

Допомогли тварині вибратися з ополонки два хлопчики. Письменник не подає імен героїв, не розповідає про їхнє життя. Опис братів, їхньої зовнішності та поведінки свідчить про те, що вони живуть у злагоді з природою “обидва з широкими, лагідними лицями”, нагадують “братів-підберезників”. Від спостереження за красою навколишнього простору “їхні лиця ще більше пом’якшали”. Зовні відокремлені від природи, вони відчувають її більш об′єктивно, як реальну стихію, яка має з реальним життям глибоку і складну взаємодію. Хлопці відчувають якийсь глибокий духовний зв’язок з природою.

Любов до всього живого, готовність прийти на допомогу, відважність хлопців – провідна лінія оповідання. Із ризиком для свого життя брати кинулися рятувати лося. Коли ж звір вибрався на сушу, діти аж здивувалися, що допомогли такому велетню. Радість і емоції настільки переповнювали братів, що “вони безпорадно усміхалися”. Врятований лось, може, став би однією з найкращих згадок у житті хлопчиків, якби браконьєр не вбив його на очах у дітей. Саме рідний дядько вбив віру, спокій, гармонію.

Щодуху прибігши до місця, де лежав лось, хлопці були приголомшені розпачем і болем. Письменник прагне передати настрій дітей, який детермінується конкретним характером, темпераментом героїв, залежить від мінливості помітних деталей природи “гіркого повітря”, що, зрозуміло, тягнуть за собою й плинність від баченого, зміну відчуттів. Це вираження окремих граней внутрішнього “я” героїв, і авторського бачення навколишнього світу. Є. Гуцало вдало порівнює роги неживого лося із сухим кущиком, який не зазеленіє, хоча весна вже не за горами. Цей художній засіб точно передає не тільки смерть лісового красеня, а й жаль і співчуття автора, дітей і навіть лихого Шпичака.

Шпичак був не тільки злий, а й підлий. Автор подає його портрет, яким тонко відтворює єство мисливця: “кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям…”. Із засідки він спостерігав, як діти мучилися, рятуючи звіра, і не тільки не допоміг своїм племінникам, а й убив лісового красеня, який завдяки дитячим старанням та винахідливості вирвався з крижаних обіймів річки.

Суперечка дітей і дядька розкриває характери персонажів. Молодший брат плакав. Стан старшого розкривається за допомогою виразних деталей, які передають складну боротьбу почуттів у душі хлопчика: в обличчя браконьєра він “ненависним поглядом уп’явся”, лице “почорніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров”. Гуцало намагається стисло передати не лише душевний стан персонажа-дитини в цій ситуації, а й діалектику його думання та почування, самосвідомість. Автор зрозуміло говорить про шляхетність хлопчаків і ницість Шпичака, який наприкінці твору постає звичайним боягузом. Бездуховність дядька яскраво простежується в епізоді, коли він обіцяє хлопцям віддати роги. Він нахабно вносить дисгармонію у взаємини з людьми, зі світом і з самим собою.

Дослідження кризової, переломової ситуації дає змогу авторові показати дитину в її моральній суті, без широких описів, надзвичайно лаконічно і водночас переконливо. Дитяча чистота бачення великого світу природи і місця людини в ньому, роздуми про добро і зло, любов і милосердя – все це невід’ємна частина світу письменника.

У творі закладена й велика пізнавальна сила, світ відкривається образними засобами – точно, зримо, у русі. Адже любов до природи, здатність розуміти й оберігати її красу – важливою ланка однієї з найзлободенніших екологічних проблем сучасності – природа – людина – суспільство. Без сумніву, письменник вчить через ставлення до природи любові до Батьківщини, прагне бачити дитину духовно багатою, з високою міркою естетичних і моральних цінностей.

Людина і природа, мрія і дійсність, минуще й вічне, любов до рідної землі, чуття прекрасного – навколо цього виформовується особлива поетична філософія Є. Гуцала. Оце й є той випадок, коли ліричне почуття виступає організаційною, об’єднувальною силою, “творить гармонію”, а не призначено, скажімо, тільки для пробудження читацької розчуленості та замилування. Твори ніби нагадують нам, що людина – частина природи, тому наскільки вона вміє це відчувати, наскільки живими й одухотвореними є її зв’язки “по цій лінії”, не в останню чергу виявляється, наскільки вона людина [8, с. 298].

У своїх творах Є. Гуцало подає символічну світобудову, центром якої є дитина. Характерно, що діти як особистості не залишаються на одному рівні розвитку. Вони рухаються уперед, міцніють духом, багатшають внутрішньо. Письменник розповідає про своїх героїв як про близьких йому людей, із симпатією чи антипатією спостерігає за ними, сам страждає і радіє разом з героями. І це захоплення глибоко оволодіває увагою читача, від першої сторінки приковує до оповідання його думки, його почуття, примушує хвилюватись, переживати ті складні ситуації, в які потрапляють персонажі.

Досліджуючи психологію дитини, Є. Гуцало розповідає не тільки про щораз більші антиномії людини і природи, а й визначає той центральний вузол, де виразка виявилась найглибшою: це ставлення людини до інших людей, що вплинуло на ставлення до свого “Я”. Людина – Природа – двоєдиність світу, що пронизує аналізовані оповідання. Відповідно трансформується й герой (дитина), він стає втіленням морально-психологічного ідеалу: розумний, спритний, відважний, попри те, що деколи він перебуває у кризовому стані, у стані своєрідного приголомшення душі.


1. Новиченко Л. Серйозність авторського вглядання в життя // Українська мова і література в школі. 1987. № 1. 2. Яворівський В. Високий талант // Українська мова і література в школі. 1987. № 1. 3. Есин А. Психологизм: Учебное пособие. М., 1999. 4. Кон И. Какими они себя видят. М., 1975. 5. Гуцало. Е Яблоки из осеннего сада. Рассказы и повести М., 1964. 6.Дончик В. Повість для підлітків: традиції та новонадбання // Література. Діти. Час. К., 1976. 7. Мовчан Р. В. Українська література: Хрестоматія / За ред. М. Г.Жулинського. Київ, 2004. 8. Дончик В. Грані сучасної прози. К., 1970.


CHILDREN’S PSYCHOLOGY IN THE WORKS BY YEVHEN HUTSAL


Nataliya Reznichenko


We attempt at a systemic analysis of the visualization and interpretation of the child’s world on the material of Yevhen Hutsal’s works. Particular emphasis is laid on the aesthetics of the depiction of characters. The study examines the grounds of the child-centered world structure intrinsic to the author's works.


Кey words: Ukrainian children’s literature; psychology; inner world of a child; lyrical tonality; artistic system; intellectual and psychological style.

УДК 821.161.2(71)’06-93.09


ДИТЯЧІ ОБРАЗИ В ЛІТЕРАТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ КАНАДИ


Оксана Гладій


Запорізький національний університет


Зроблено спробу проаналізувати найяскравіші дитячі образи у творах українських письменників Канади першого “піонерського” періоду. Дитячі персонажі – важлива частиною творення міфу про Україну, який постає в літературі української еміграції.


Ключові слова: література діаспори; дитячі образи; міф; символічність.


Літературний процес, коли він відокремлюється від основного звичного річища і змушений існувати в нових обставинах, набуває особливої ваги і змісту. Література української діаспори в Канаді мала за короткий час пройти нелегкий шлях станов­лення і пошуку тем, героя. Хоча проблеми, які письменники порушували у творах, і дійові особи були поряд: самі переселенці з їхніми бідами й сподіваннями. Потрібна була також якась точка опори (відліку), до якої можна було б звертатися, як до безперечної і єдиної істини.

Люди переселялися до далеких країв цілими сім’ями, серед дорослих були діти, які мали, на думку батьків, пам’ятати рідну землю. І не тільки берегти пам’ять, а й передавати її наступним поколінням. Першим літераторам, утім, не вистачало часу писати твори для дітей. Тільки деякі з них творили дитячі образи.

Один із перших поетів-емігрантів С. Чернецький у вірші “Я хочу додому” у поетичній формі передає благання малого хлопчика повернутися додому. Хлопчик не зміг звикнути до чужини і від туги захворів. Кожній деталі автор надає особливої ваги вже тому, що прохання повернутися додому поет вкладає в дитячі вуста: “Ой, татку мій любий, я хочу додому./ Збирайся скоренько, вертай!” Для дитячого світосприй­няття, все, що залишилося “там”, найближче і найдорожче. Трирічна дитина однаково пам’ятає і рідного діда, і родичів, і песика: “Хочу розказати дідові старому,/ який я бачив дикий край.../ Там песик маленький, тітка Марина,/ там вуйко Никола зістав./ Я хочу додому...”[2, с. 35].

Символічними виглядають далеко від дому і буденні речі, з якими стикалися переселенці щодня в рідній стороні, те, чого немає тут, на новому місці. Саме такі звичні побутові предмети й викликають найбільшу ностальгію: гай, садок, кладка, черешні, соловей, корова – прив’язують людину не тільки фізично до певного місця, а й психологічно. Трагізм ситуації ще й у тому, що трирічна дитина вже настільки звична до цього, що для неї, здається, розірвався зв’язок поколінь, вона не може сприй­няти “чужого” простору, який для нього “дикий”: “Тужив хлопчина і плакав тим гірше,/ що все тут відмінне видав”. Поет лише натякає, що батько хлопчика “недавно прибув до Канади,/ у місті тим часом осів”. Отже, місто в уяві дитини не може стати таким ідеальним місцем для життя, як звичне село, де все знайоме і миле: “Я хочу додому, збирайся татку,/ погляну я там на садок,/ займемо корову на нашу кладку,/ знайдемо в гаю холодок,/ де так приємно було нам лежати,/ де завжди співа соловій,/ відтак зачнемо черешні зривати, –/ швиденько збирайсь, татку мій!/ Я хочу додому, я хочу додому, – ягід нарвати – черешень!” [2, с. 36]. Можливо, ця строфа і робить вірш трагічним – щось найважливіше в житті утрачено: черешня як символ самого життя, дитинства, власного кореня [6, с. 314]. Поезія написана в народно­пі­сенному стилі – зменшувально-пестливі (демінутивні) форми слів, поширені звертан­ня, які повторюються, що є типовим для народної творчості, за словами В. Кубілюса стають “сакраментальною формулою” [6, с. 303], рефреном звучить прохання дитини “я хочу додому!” А що ж відбувається з дорослою людиною, яка покидає звичне заняття, побут, місце, людей? Про це С. Чернецький тільки натякає, не вдається у подробиці, але натяк надзвичайно місткий. Дитина благає батька: “Їдьмо, – я певно не скажу нікому,/ що плакав ти тут цілий день...” [2, с. 36]. Сльози для дорослого чоловіка – вияв крайності. Трагічне закінчення вірша чимось перегукується із “Лісовим царем” Ґете, вважає О. Гай-Головко [2, с. 29], але витримане в дусі українського менталітету: “Любляче серденько накрили землею,/ душа ж понеслась додому” [2, с. 36]. Дім, як і душа, у розумінні українців – поняття вічні, але дім завжди залишається на одному місці, душа ж повертається додому.

Ще Б. Малиновський і Е. Кассірер довели, що переломові періоди в житті людства приводять до актуалізації міфічних пластів світосприйняття. Роки становлення українців у Канаді наприкінці ХІХ–початку ХХ століття можна також вважати пере­ломовим періодом перебування українського етносу за кордоном. Як зауважує В. Артюх: “Такі міфи, з одного боку, виконують функцію розрядки вольової напруги, а з іншого, – через них формується нова національна ідентичність, адекватна новій історичній ситуації” [1, с. 1].

Саме те, що міфи неможливо осмислити, а лише відчути, їх перманентна сучасність як альтернатива до реального часу, зумовлює стан “співпереживання” на емоційному рівні, що “захоплює реципієнта” [8, с. 138].

На думку М. Петровського, письменник повинен створити “мікроклімат сере­довища своїх персонажів, у якому поміщає в центрі дуже важливу побутову – і вже тому історичну – річ, якій надається змісту етнокультурного символу...” [5, с. 269]. Щодо повісті Іллі Киріяка “Сини землі”, на наш погляд, авторові вдалося відтворити саме такий “мікроклімат”. Адже в центрі уваги переселенці з їхніми щоденними клопотами і турботами про шматок хліба, виживання у незвичайних для них умовах. Напевно, тому кожна найдрібніша річ, деталь надто помітна, бо їй надано особливої ваги, до кожної дрібниці звернена увага невеликого гурту людей. І саме звичайні речі об’єднують цей гурт у громаду, яка повинна вистояти і зберегти мораль, звичаї народу, від якого змушені були відколотися. Цю місію письменник Ілля Киріяк, свідомо чи підсвідомо, покладає на дітей, образи яких вводить до свого твору.

Людина, яка перебуває далеко від рідної землі, намагається зберегти пам’ять про батьківщину. Здається парадоксально, але на відстані згадуються деталі, дріб’язкові речі, непомітні у звичних для людини обставинах. Автор повісті “Сини землі”, ніби намагаючись ще применшити вагу тих деталей, укладає в уста хлопчини Корнила Воркуна щемкі спогади-прохання про птахів, яких пам’ятає в рідному селі:

“Тату, чи наші ластівки прилетять сьогодні до нашої хати?”, “Чому ви не взяли їх з собою?”, “Напишіть до вуйка Петра, щоб він забрав їх зі собою, коли буде їхати сюди. Бо вони так гарно співають...”, “Напишіть, щоб і бузьків привіз, бо вони так смішно клацають дзьобами...”, “Та й жайворонка, того, тату, що в полі співає фітятів-фітятів-фітятів-пів-пів-піль-піль-піль і висить у повітрі, мов на шнурочку...”, “Та й соловія, того, тату, що ніби каже, що кліщ вівцю вкрав. Він у нашім саду вночі співав кліщ-кліщ-кліщ, вкрав-вкрав-вкрав, втік-втік-втік. Ловіть-ловіть-ловіть, потоком-потоком-потоком, вже втік” [3, с. 311]. Малий Корнило Воркун згадує і такі деталі, на які у звичних обставинах ніхто не звертав уваги, але на відстані вони стають недосяжними і від того дуже важливими: “Мама казали мені вчора, що коли ми вже будемо мати коні, то поїдемо знов до тої церкви. Я піду колядувати до вуйка Онуфрія, вуйна дасть мені булку з маком і яблуко, а вуйко дасть мені грейцар ” [3, с. 234].

Особливо емоційні діалоги між персонажами повісті – дорослими та дітьми. Неповні речення, риторичні запитання, недоказані репліки передають настрій, душев­ний стан героїв. Вони розуміють одне одного і підтримують, особливо коли йдеться про “своє” – таке далеке і миле серцю і “чуже”, в якому змушені жити і миритися з цим.

Автор повісті “Сини землі” не намагається робити власних висновків, але читачеві зрозуміло, що молоде покоління переселенців буде пам’ятати рідний край не тільки через розповіді батьків, а й через дитячі спогади, які завжди найяскравіші й зберігаються на все життя.

Отже, через дитячих персонажів формується надсемантичний шар художньої образності, тобто певна сукупність уявлень, асоціацій, вражень, які виникають у свідомості людей, коли йдеться про Україну.

Слова не завжди тотожні з тими поняттями, які вони позначають. Утім автора, а згодом і реципієнта цікавлять насамперед не самі слова, як система символічних одиниць, а форма існування в них певної конотації, художнього змісту з традиційно закріпленими за ними асоціаціями, а також індивідуальними асоціаціями, які вини­кають при сприйнятті цих слів. Образність мови автора криється передусім у вжи­ванні стійкої частини засобів літературної мови, у словоформах, які самі собою не мають експресивного забарвлення, але в певному дискурсі створюють специфічний підтекст у кожному прямому випадку і підпорядковані розкриттю певної ідеї, певного характеру, у зв’язку з чим виникає й певне ставлення до зображуваного [4, с. 625].

Особливо достовірно виглядають монологи героїв повісті, репліки, кинуті ніби ненароком у розмові. Такі ситуації видаються цілком природними, нефальшивими, читач вірить персонажам більше, ніж авторові. Проте автор щораз дає змогу висло­витись своїм героям, особливо, коли йдеться про дітей: “Я забрав вас із теплого гнізда непопірених ще, і завіз сюди, не знаю нащо й пощо, – додав Павло й втер крадьки рукавом очі” [3, с. 303].

Філософ Сантаяна зауважив, що ... люди можуть не вірити дослівно у блискучі міфи, але поезія цих міфів допомагає їм переносити прозу життя. Сантаяна повторив думку Платона, що нема розумної моральності, що людині для повноти її життя потрібна віра. У сонеті про мудрість Сантаяна співає, що “це не мудрість – бути лиш мудрцем, замкнувши очі від візійних тем, – а мудрість вірити у серця мову”, і закінчує сонет: “світи же, віри вогнику розносний, і думку смертну ти один провадь до висоти божественних думок”. Саме безпосередність думки, щира віра в добро і майбутнє асоціюється з дитячим сприйняттям. Дитина завжди говорить правду, ніколи не лукавить, тому на неї покладаються надії на продовження і відродження родової пам’яті. Кожний народ вірить у дітей.

Людина хоче вірити, людина тужить за вірою, людина шукає віри. Сьогодні... важче цю віру здобути. Мистецтво, література – це ті чинники, які можуть допомогти і допомагають людині віднайти віру і віднайти себе саму [7, с. 14]. Щоб віднайти себе, людина мусить повернутися в дитинство, бо там щирість сприйняття світу і віра в те, що світ цей вічний. Його не можна втратити, хоч би в уяві, бо реальний, на жаль, втрачений.

Мабуть, саме відчуття втраченого зумовлюють появу незвичайних асоціацій, образів і порівнянь, які надалі закріплюються в уяві емігрантів. Цей вибудуваний уявний позитивний образ України передається наступним поколінням, закріплюється у свідомості людей і сприймається надалі як даність, що не підлягає ревізії, сумнівам. Адже ці відомості передали предки, які бачили Україну наяву саме такою. І цей образ, закріплений в дитячій пам’яті й уяві, найяскравіший.


1. Артюх В. О. Природа національного міфу: історико-філософський контекст. К., 2001. 2. Гай-Головко Олекса. Українські письменники в Канаді // Літературно-критичні нариси. Вінніпеґ, 1980. 3. Киріяк Ілля. Сини землі. Повість з ураїнського життя в Канаді: У 3 т., Вінніпеґ, 1973. 4. Панченков Андрій. Дериваційні засоби характеротворення в п’єсі Л. Старицької-Черняхівської “Іван Мазепа” // Актуальні проблеми українського словотвору / За ред. В. Грещука. Івано-Франківськ, 2002. 5. Петровский М. С. Мастер и город: Киевские контексты Михаила Булгакова. К., 2001. 6. Свято Роксоляна. Фольклорно-міфологічні витоки поетики Івана Малковича // На пошану памяті Віктора Китастого: Зб. наук. праць / Упоряд. і наук. ред. В. П. Моренець. К., 2004. 7. Тарнавський Остап. Туга за мітом. Есеї. Нью-Йорк, 1966. 8. Цибенко Л. Міфологічний вимір дійсності в романі Крістофа Рансмайра “Останній світ”// Українська література в Австрії, австрійська – в Україні (Матеріали міжнародного симпозіуму). К., 1994.


CHILDREN'S IMAGES IN THE UKRAINIAN LITERATURE OF CANADA


Oksana Hladiy


The present paper is an attempt to analyze the brightest children characters which appear in the works by Ukrainian writers in Canada during the first pioneer period of emigration. Children characters are an important constituent of myth-creation about Ukraine which appears in the literature of Ukrainian emigrants.


Key words: literature of the diaspora; images of children; myth; symbolism.