Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9

Вид материала

Документы

Содержание Концепт дитинства як структуруюча метафора Ключові слова The concept of childhood as a structure-forming metaphor of “gascoigne’s lullaby” Типологічні різновиди дитячої фокалізації Ключові слова A typological variety of focusing on a child in the modern short story Особливості наративу дитячого сприйняття

Подобный материал:

• Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6, 3969.11kb.
• Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
• Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
• Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
• Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
• Інформаційний вісник, 993.03kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
• Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
• 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.

УДК 821.111 “15”-1.09 Дж. Ґасконь: 140.8-053.2/.5


Концепт дитинства як структуруюча метафора

“Колискової” Дж. Ґасконя


Олена Лілова


Запорізький гуманітарний університет “ЗІДМУ”


Досліджено зміст концепту дитинства в поетичному шедеврі англійського літератора доби Відродження Дж. Ґасконя – “Колисковій”. Оригінальне художнє розв’язання єлизаветинського літератора – заспівати колискову своїй молодості – надає непов­торної вишуканості текстові поезії на рівні його формальної організації та дає змогу авторові викласти одне з основних положень своєї філософії буття. Сенс життя людини, на думку поета, полягає в боріннях, сподіваннях, випробуваннях молодості, якими б ілюзорними не виявилися зрештою надії та які б болісні розчарування не довелося згодом пережити.


Ключові слова: англійський пізньоренесансний поет; єлизаветинська література; колискова; концепт дитинства; художній образ; метафора.


Англійського пізньоренесансного поета Дж. Ґасконя (1539? – 1577) справедливо вважають одним із найцікавіших і найоригінальніших літераторів 60–70-х років XVI ст. Творча спадщина цього автора, якому довелося відіграти роль новатора відразу в кількох жанрах літератури, тривалий час була на периферії читацької та дослід­ниць­кої уваги. Тільки в другій половині ХХ ст., коли активізувались ренесансознавчі студії та з’явилась низка досліджень, присвячених творчості поетів-єлизаветинців, літературний спадок Дж. Ґасконя привернув до себе увагу фахівців-літературознавців. Що ж до широкого читацького загалу, то український читач поки що, на жаль, не має змоги читати твори Дж. Ґасконя в українських перекладах. Російською ж мовою найвизначніші твори цього автора стали доступні завдяки перекладам талановитого російського перекладача та літературознавця Григорія Кружкова [див., зокрема: 1].

Справжнім поетичним шедевром Дж. Ґасконя є його “Колискова” (“Gascoigne’s Lullaby”), що була створена на початку 70-х років XVI ст. Західні науковці Л. Натан, В. Кортоп, Дж. Сейтнсбері, К. Муїр, Дж. Бакстон, Дж. Кері та ін. [2; 3, с. 173; 4, с. 17; 5, с. 10; 6, с. 48–49; 7, с. 125], згадуючи цей вірш на сторінках своїх досліджень, суголосні у визнанні “Колискової” напрочуд оригінальним зразком єлизаветинської лірики, що несе в собі потужний заряд щирої емоції [8, с. 173]. Цю поезію написав уже вельми досвідчений і зрілий майстер слова, на долю якого випало чимало ви­пробувань та негараздів і на службі, і в особистому житті. Прагнення Ґасконя досягти успіху на воєнному поприщі та на літературній ниві так ніколи повною мірою і не справдилися, не принісши йому ані матеріального зиску, ані моральної втіхи. Попри ще доволі молодий вік автора твору, ліричний герой “Колискової” готується до пе­ре­ходу в небуття. Неповторного шарму ця поезія набуває завдяки оригінальному твор­чому задумові, а саме заспівати колискову власній молодості, висловивши філософ­ський смуток з приводу того, що всім радощам земного життя рано чи пізно настає кінець. Мета цього дослідження – виявити структурні компоненти змістового кон­цепту дитинства, який формується внаслідок втілення творчого задуму поета.

Сама літературна форма колискової визначає провідну тональність твору Ґасконя. Розмірений, монотонний ритмічний малюнок вірша дає змогу ліричному героєві продемонструвати свою здатність спокійно й зважено прийняти неминуче, зберігаючи присутність духу й самовладання. Як відомо, у цьому жанрі народнопісенної поезії змістовий бік другорядний, найважливішим тут постає саме ритмомелодійний ком­понент, що зумовлено функціональним призначенням твору – присипанням дитини [9, с. 352–353]. Навіть семантика остраху в колисковій, яка формується завдяки присутності в деяких сюжетах образів Сну, Дрімоти, Вовка, Буки тощо, повністю знімається розміреним ритмом колисання, “розспівування асонансних груп, варіантів слів, асемантичних звукосполучень” [10, с. 352–353], котрі виконують заспокійливу роль і допомагають дитині заснути.

Ліричний герой “Колискової” Дж. Ґасконя, відчуваючи себе виснаженим сивим старим, заколисує своїх діточок – свою молодість, юнацькі надії, колись гострий зір, зухвалий дух, “велелюбного Робіна”, – ніби проводжаючи їх за поріг життя, туди, де на них очікує “гавань сну, темрява і тиша” [11, с. 117]. Начебто мудро та без над­мірної драматизації він переживає зраду з боку своєї мужності, своїх таких пильних раніше очей та бентежної вдачі. Водночас завдяки наявності у творі умовлянь-заговорювань на зразок “With lullaby then, youth, be still / With lullaby content thy will… With lullaby now take thine ease,/ With lullaby thy doubts appease” створюється враження, що в душі ліричний герой ще не готовий до змін. Як видається, він далекий від уявлення про старість, як по-своєму прекрасний період життя людини, коли вона перебуває у стані душевної рівноваги й гармонії з довколишнім світом. Дорогоцінний скарб Ґасконевого життєвого досвіду, який поет щедро й відверто прагнув представ­вити на сторінках своїх творів і який мав би стати джерелом мудрості для нащадків, виявився, з погляду офіційних лондонських кіл, нічого не вартим мотлохом. На адресу поета лунали звинувачення в розпусті, розбещеності, наклепі, атеїзмові. Тож, не дивно, що героєві “Колискової” важко змиритися з тією життєвою перспективою, яка відкривається перед ним з віком. Невипадково, у цьому невеличкому ліричному вірші тричі повторюється слово “beguile” (обманювати, відволікати), а в останній строфі з’являється синонімічне дієслово “deceive”. У своєму житті герой нерідко обманювався сам (“if I be not much beguiled”). А тепер, поринувши в сон, він прагне обманути власний розум (“go sleep and so beguile thy mind”), який не може змиритися з тим, що молодість уже позаду. Ліричний герой Ґасконя також сподівається на те, що, засинаючи, він позбудеться потреби спостерігати в дзеркалі невблаганні ознаки старіння і так зможе обманути власні очі:

With lullaby then wink awhile,

With lullaby your looks beguile... [12, с. 354]

Таке свідоме прагнення до самообману свідчить про те, що продиктована віком потреба нарешті постатечніти, по-іншому побачити й відчути себе і світ навколо себе, ліричний герой сприймає не як цілком природний процес переходу до іншого вікового стану, а як болісне силування власної натури. Про неготовність ліричного героя до змін свідчить також рядок “I can no more delays devise” [12, с. 355], тобто він не може більше вигадувати приводів для відтермінування чи відкладання тих змін, що мають з ним відбутися, того старіння-умирання. Ліричний герой мусить докласти неабияких зусиль, щоб приборкати свою палку та енергійну вдачу. Ця неготовність героя до змін яскраво виражається в образах його галасливих та неслухняних діточок (зухвалих молодих років, нездійснених надій, непокірного духу тощо), яких він прагне заколисати.

Окрім власне літературної форми колискової та образів дітей, концепт дитинства у творі містить і також терпиме, поблажливе ставлення дорослої людини до пустощів неслухняних малих. Усвідомивши суєтність багатьох життєвих прагнень і зусиль, лі­рич­ний герой “Колискової” покладає надії на те, що відтепер його поведінкою керу­ватиме здоровий глузд і розсудливість (“let reason’s rule now rein thy thought” [12, с. 354]). Зрозумівши, як дорого коштували йому пристрасті та примхи, він налашто­вується на новий, позбавлений сумнівів і юнацьких безумств, спосіб життя. Про те, наскільки важко йому дається цей вибір, свідчать рядки, в яких ліричний герой закликає власну волю дослухатися до здорового глузду і поводитися чемно, а вже за волею підкориться і тіло:

For trust to this, if thou be still

My body shall obey thy will [12, с. 354].

Свідома відмова ліричного героя колискової від пристрастей та ілюзій молодого віку не викликає подиву з огляду на перипетії життєвого шляху Ґасконя – блудного сина, змученого майновими позовами та сімейними негараздами; поета й солдата, який так і залишився чужинцем при дворі Єлизавети. Як відомо, Ґасконь прагнув додати до своїх творів деяку морально-етичну сентенцію, намагаючись на прикладі власного життєвого досліду подати урок молодому читачеві. Однак шляхетна єли­заветинська аудиторія засуджувала надмірну, на її думку, відвертість Ґасконевих сповідань. Письменник завжди дуже болісно переживав байдуже або негативне став­лення до своїх мистецьких спроб з боку тих, на чиє схвалення і підтримку він спо­дівався. Холодна байдужість шляхетного читача нещадно вдарила по самолюбству амбіційного письменника та виявилася для нього важким випробуванням. Тож не дивно, що пізні твори Дж. Ґасконя позначені відчуттям марноти всіх людських справ.

З огляду на зміст “Колискової”, цю поезію можна, як видається, вважати своє­рідною передмовою до другого періоду творчості Джорджа Ґасконя, який за своєю ідейною спрямованістю суттєво відрізняються від першого, раннього, періоду твор­чості письменника-єлизаветинця. Як відомо, пізні твори Ґасконя (збірка “Візерунки Дж. Ґасконя”, “Повість про Гемета-відлюдника”, трактати “Барабан судного дня” і “Витончена дієта для розбірливих п’яниць”, трагікомедія “Дзеркало виховання”, поеми “Сталеве дзеркало” і “Сум радості” та ін.) наповнені пафосом захисту релігійних і моральних цінностей суспільства. З їхніх сторінок лунає гостра критика тогочасного суспільного життя: марнотратства, нестримного прагнення здобути славу та марнославства.

Оригінально використовуючи літературну форму та образність колискової, Ґас­конь іде в річищі тогочасних дискусій про мистецтво Поезії. На думку пізньорене­сансного літератора, добрий художній твір відрізняється від посереднього тим, що в ньому є новий і самобутній образ, inventio чи “вишукана вигадка”, за висловом автора [13, с. 75]. Це судження він висловив у трактаті “Деякі настановчі нотатки”, що є, по суті, першим літературно-критичним твором англійською мовою. Як зазначає Дж. Ґасконь, важливу роль у формуванні приємного враження від поетичного твору пок­ликані відігравати художні тропи, які мають бути незаяложеними [13, с. 75–76]. Саме таким художнім прийомом є яскрава метафора, явлена в оригінальному задумі “Колис­кової” – заколисати власну молодість.

Отже, концепт дитинства в “Колисковій” Дж. Ґасконя формується, по-перше, роз­гортанням у творі ситуації колисання-присипання молодих сил і поривань ліричного героя. Саме звернення автора до такого жанру народної родинної лірики, як колис­кова, визначає головну настроєву інтонацію твору – заспокійливий, умиротворений тон. Концепт дитинства в “Колисковій” також структурується такими компонентами, як образи діточок ліричного героя, в яких втілено його молоді наміри й бажання, та манера, в якій ліричний герой поводиться з дітьми. Так ставиться до дітей доросла й досвідчена людина, яка добре усвідомлює суєтність і марноту тієї метушні, що вони здіймають навколо себе. Водночас саме неспокій палкої та енергійної натури і є тим найприроднішим станом для ліричного героя, вихід з якого знаменує для нього перехід у сон-смерть. Тож у своїй поезії англійський літератор Дж. Ґасконь виходить з уявлення про смерть як про сон. Така мета­фо­ричність свідчить про близькість поетичній уяві єлизаветинського майстра слова барокової поетики та, як видається, унаочнює тезу про стильову поліфонію англійського Відродження. Як відомо, пізніші мистецькі витвори англійської ренесансної літератури поєднують у своїй художній структурі елементи ренесансного, маньєристичного та барокового стилів. Цікаво, що найпопулярнішою метафорою мистецтва бароко стане відомий вислів П. Кальдерона “життя – це сон”. Вважаємо, що така антонімічна заміна понять, що їх зіставляли зі сном Ґасконь і Кальдерон, пояснюється тим, що ці письменники були представниками різних, хоча й сусідніх, історико-літературних епох. Тож у “Колисковій” Ґасконя метафорою “смерть – це сон” не лише знімається семантика негативу й остраху, а й затверджуються життєві пріоритети ренесансної особистості, котра охоче шукала й знаходила можливості для самореалізації.

Поетичний шедевр Ґасконя, його “Колискова”, і сьогодні вражає читача глибиною філософської думки і вишуканістю художньої форми. По-ренесансному енергійна й діяльна, вічно молода духом особистість, Джордж Ґасконь живе повним життям доти, поки навколо нього бавляться його “неслухняні діточки”: бурхлива молодість, нестримний, бентежний дух, гострий зір. Без них його життя позбавлене сенсу. Тому старість в уявленні поета – це час болісного прощання з радощами земного буття. Мотив заколисування він використав як засіб подолання трагізму цієї ситуації.


1. Кружков Г. Колыбельная Гаскойна// Иностранная литература. М., 2002. № 1. 2. Nathan L. Gascoigne’s “Lullabie” and Structures in the Tudor Lyric // The Rhetoric of Renaissance Poetry. From Wyatt to Milton. Berkeley, 1974. 3. Courthope W. J. A History of English poetry. London, 1920. Vol. 2. 4. Saintsbury G. A History of Elizabethan Literature. New York, 1970. 5. Muir K. Introduction to Elizabethan Literature. New York, 1967. 6. Buxton J. A tradition of poetry. New York, 1967. 7. Carey J. Sixteenth and Seventeenth century prose // English Poetry and Prose, 1540-1674. London, 1970. 8. Courthope W. J. Цит. Праця. 9. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В .І. Теремка. К., 2006.10. Там само. 11. Кружков Г. Колыбельная Гаскойна. Цит. праця. 12. Gascoigne, George. A Hundred Sundry Flowers. 1573. Menston, 1970. 13. Gascoigne G. Certayne Notes of Instruction Concerning the Making of Verse or Ryme in English// English Literary Criticism: The Renaissance. New York, 1963.


THE CONCEPT OF CHILDHOOD AS A STRUCTURE-FORMING METAPHOR OF “GASCOIGNE’S LULLABY”


Olena Lilova


The meaning of the concept of childhood in the poetic masterpiece of English Renaissance literature – “Gascoigne’s Lullaby” – is under consideration in the article. It is the literary form of the lullaby that creates the general atmosphere of quietness in the poem that serves very well for soothing noisy and naughty children – the poet’s youthful years, gazing eyes, wanton will, etc. The measured and monotonous rhythm of the verse allows the protagonist to demonstrate his ability to take his old age without excessive dramatisation. With his original inventio – lulling one’s youth – Gascoigne falls in with the mainstream of the poetic search of the time. Treating his little children patiently and indulgently the protagonist renounces his former boisterous lifestyle. But refusing his own nature to him actually means dying. The metaphor “death is a dream” points out the closeness of Gascoigne’s poetic mind to baroque poetics, which illustrates the thesis about the stylistic polyphony of the English Renaissance. It is known that in later works of Elizabethan men of letters a combination of Renaissance, mannerism and baroque elements can be observed. G. Gascoigne’s metaphor “death is a dream” not only eliminates the semantics of negative emotions or fear but also affirms the life priorities of a Renaissance man who was looking ardently for possibilities of self-realization and succeeded in finding them. Thus, singing a lullaby to one’s youth is an original invention that endows the poem with an out-of-the-ordinary and sophisticated form as well as allows the author to convey one of the main ideas of his life philosophy. The court poet G.Gascoigne saw the essence of a human being’s life in hopes, reveries and experiences of youth, however delusive and painful these might be.


Key words: English Renaissance poetry; Elizabethan Literature; lullaby; concept of childhood; image; metaphor.


УДК 821.(4-15+73+477) “19”-32.09


ТИПОЛОГІЧНІ РІЗНОВИДИ ДИТЯЧОЇ ФОКАЛІЗАЦІЇ

В СУЧАСНІЙ НОВЕЛІСТИЦІ


Борис Ніколаєв


Київський національний лінгвістичний університет


“Типологічні різновиди дитячої фокалізації в сучасній новелістиці” – продовження досліджень поетики малої прози, в яких поєднуються методологічні набутки постмо­дерністських (постструктуральних) та модерністських (структурально-наратоло­гіч­них) студій. Зроблено спробу застосувати концепти сліду (французькою trace) та фокалізації для аналізу наративних стратегій дитячої присутності в акті розповідання. Дослідження проводяться на матеріалі західноєвропейської, американської та україн­ської новелістики ХХ століття.


Ключові слова: слід; фокалізація; локалізатор; нарація; наратор; мала проза; новее­лістика; персонаж.


Дана розвідка вписується в авторські дослідження наративних стратегій письмен­ників у жанрових різновидах малої художньої прози в сучасній українській та світовій літературі, зокрема в оповіданнях, де персонажами виступають діти [1, 2 та інші].

У своїх розвідках автор намагається поєднувати методологічні набутки постмо­дерністських (постструк­туральних) та модерністських (структурально-наратоло­гіч­них) студій. Зроблено спробу застосувати концепт сліду та на його основі переосмис­лити концепт фокалізації.

Поняття сліду (французькою trace) було введено Жаком Деридою у праці “Письмо та відмінність” (1967), що перекладена українською мовою 2004 року [3]. Один із розділів цієї книги був представлений українському читачеві в “Антології світової літературно-критичної думки ХХ ст.” 1996 року [4, с. 460–472], а 1994 р., певні експлікації самого автора до цього та інших провідних концептів його теорій було презентовано у збірнику бесід “Позиції” [5].

Аналізуючи твори Е. Левінаса, Дерида вводить поняття слід, наголошуючи на тому, що тематика сліду відрізняється від наслідку, тобто звичайного сліду людини чи звіра [3, с. 199], він пише, що слідом є те, що “присутнє не повною присутністю” [3, с. 187]. Далі, в іншому розділі цієї книги він висуває достатньо пара­доксальне тверд­ження, що “слід, який не можна стерти, – це не слід” [3, с. 533].

Д. Ваянкур та Е.-М. Пікард зауважують: “Поняття сліду покликане грати роль чинника, що призводить до кризи в логіці присутності, яка домінує в логоцентризмі” (виділено авторами – Б. Н.). Далі вони пишуть, що це поняття кореспондує з кон­цептами відбитка, позначки та архіву [6, с. 390]. Слушно додати, що поняттю сліду в літературознавстві ще може відповідати поняття підтексту або імпліцитності.

Отже, по-перше, концепт сліду входить ло логіки постструктуральних студій, котрі намагаються знайти щось поза репрезентованими знаками, по друге, слід у художніх текстах виявляє чиюсь присутність, яка у плані персонажів є обов’язковою (тобто персонажі в тексті присутні та діють), а в плані мовленнєвої організації може бути не виявленою, “стертою”.

За німецьким філологом В. Шмідом, поняття “точки зору” було введено Г. Джейм­сом в есеї “Мистецтво роману” 1884 року [7, с. 109]. Російський дослідник Б. Успен­ський, 1970 року присвятив спеціальну монографію “Поетика композиції” різно­манітним планам виявлення “точок зору”, з котрих ведеться розповідь у художньому тексті [8]. Французький учений Ж. Женетт 1972 року вводить концепт “фокалізація” [9], який нині найширше вживається в наратології. Підсумовуючи пошуки вчених у цій царині, О. Ткачук дає визначення фокалізації з посиланням на Женетта: “Перспек­тива, з якої представляються наратовані ситуації й події, перцептивна чи концепту­альна позиція, з якої вони передаються” [10, с. 147].

Поняття фокалізації дозволяє аналізувати художній текст не з точки зору “хто розповідає”, а з точки зору “хто бачить”. Відтак, аналіз за цим концептом може допо­могти виявити у творі сліди Іншого, персонажа, “присутнього не повною присут­ністю”.

У творах малої прози, головними або другорядними персонажами котрих є діти, вони не розповідають про себе: про них розповідає наратор, який інколи імітує дитячу оповідь. Діти a priori не є авторами, тобто вони виступають репресованими. А одне із завдань постмодерністських досліджень – показати точку зору Інших, тих, хто існує поза центрацією, у випадку красного письменства – поза основним дискурсом.

Матеріалом подальшого розгляду будуть твори зарубіжних та українських пись­мен­ників, що увійшли в певний літературний канон або представлені текстами в репрезентативних збірниках новелістики.

Проблематика новели Т. Манна “Трістан” [11, с. 18–64] зводиться до однієї з провідних тем європейської літератури – любові до кохання поєднаного з любов’ю до смерті, Еросу, що прямує до Танатосу. Цей феномен було досліджено Д. де Ружмоном у монографії “Любов і західна культура” [12]. У даному творі ця тематика репре­зентується головними персонажами – письменником Шпінелем та помираючою не так від сухот, як від нервового перенапруження Габріелою Клетеріан. Наприкінці роз­повіді автор уводить персонажа-жертву – дитину подружжя Клетеріанів Антона, ще немовля. Той, побачивши Шпінеля, починає гучно реготати, демонструючи своє неабияке здоров’я. І письменник, замість того, щоб сміливо піти назустріч дитині, повертається та прямує назад, силоміць сповільнюючи ходу, щоб не кинутися навтіки. Перед нами типовий новелістичний пуант – неочікувана кульмінація-розв’язка, де подається лише погляд дитини, її поведінка, а не мовлення. Однак саме це Шпінель відчуває, по-перше, як осуд своєї провокативності, що призвела до смерті Габріели, по-друге, як засудження своєї ідеологічної позиції, котра веде до торжества Танатосу. Отже, у даному тексті дитяча фокалізація має невербалізований, хоча й оціночний характер, принаймні, у сприйнятті Шпінеля і, відповідно, читача.

В оповіданні Д. К. Оутс “Здійснення бажань” [13, с. 405–421] колізія полягає в тому, що Дорі, студентка елітного коледжу, досягає свого бажання – стає дружиною викладача Марка Арбера після самогубства його дружини.

Діти, троє синів Марка та Барбари й донька Марка та Дорі, залишаються ніби за межами розвитку основної подієвості. Хоча саме їхнє існування й поведінка багато в чому її зумовлює.

Хлопці діями висловлюють своє ставлення до матері. Коли Барбара сидить на горищі і намагається писати вірші, молодший син у кухні відкриває пластмасовий бутель із нашатирним спиртом. Коли Барбара в кухні п’є віскі, всі троє забувають про неї, захопившись механічним конструктором. Коли Дорі починає служити в домі Арберів своєрідною покоївкою, хлопці запитують у Барбари, чи довго вона пере­буватиме в них, хочуть, щоб це продовжувалось. Врешті-решт, вони живуть своїм життям, у якому швидше знаходиться місце для Дорі ніж для Барбари.

Безпосередньо на прийняття Барбарою рішення про самогубство впливає те, що Дорі чекає дитину. Виникає ситуація: або Дорі робить аборт, або Барбара йде з життя. Відтак, своєрідно промовляє, диктує свою поведінку дорослим ще ненароджена дитина.

Отже, дитяча фокалізація представлена імпліцитно, як слід, тобто переважно в самому існуванні дітей, в їхній поведінці, проте саме вона багато в чому зумовлює вчинки дорослих.

У новелі Д. Селінджера “Найкращий день для бананової рибки” [14, с. 79–90] один із основних епізодів – це гра-розмова головного персонажа Сімора Гласса з п’яти­річною Сібіл. Дівчинка своєю поведінкою та висловлюваннями нагадує дорослу. Спочатку вона влаштовує Сіморові своєрідну сцену ревнощів за його гру з іншою дівчиною. Згодом, коли він припиняє купання з нею, тобто гру-задоволення, вона кидає його з матрацом на березі океану й біжить до готелю сама.

Повернення Сімора до готелю закінчується самогубством. І в цьому рішенні при­сутній слід поведінки й мовлення Сібіл, її погляду (фокалізації) на Сімома, як на знаряддя задоволення та втілення власних амбіцій. Судячи з попереднього та пара­лельного життєвого досвіду персонажа, зустріч з Сібіл, котра, попри свою дитинність так схожа на інших, провокує це самовбивство.

Отже, дитяча фокалізація в розглянутих нами творах, вказує на те, що, по-перше, на долю головних персонажів мають вирішальний вплив маргінальні, по-друге, це – діти.

Дія оповідання Г. Шкляра “Фосфорична Мері” [15, с. 342–350] відбувається в повоєнному українському містечку, де найбільш привабливим і в деякій мірі дос­тупним задоволенням для дітей та підлітків є кінотеатр, у якому час від часу показують американські фільми.

Дієгетичним наратором, тут – наратором-агентом (у традиційній термінології – оповідачем), виступає той дорослий, котрий у дитинстві мав прізвисько Папа. Основний зміст його оповіді – представлення однієї з найяскравіших постатей того часу і того простору – Павки на прізвисько Чіта.

Чіта, по-перше, горбатий. По-друге, відчайдушно сміливий. По-третє, передчасно гине внаслідок чергової дитячої витівки – крадіжки цукрових буряків. Крадіжками діти займаються задля того, щоб мати гроші на кіно.

Оповідач виступає в ролі фокалізатора, утримувача точки зору. У головних моментах він уводить пряме мовлення самого Павки. Наприклад, той сам визнає, що він не такий, як інші, бо горбатий. Далі, коли оповідач одного разу гладить його по спині, він дивиться на нього очима зацькованого пса – з відчуттям провини, віддано й запобігливо (пряме введення невербалізованої точки зору).

Перед нами – амбівалентний персонаж, котрий водночас уособлює і хоробрість, і приреченість на смерть. Сама хоробрість виступає тут ніби шляхом до передчасної загибелі. Ерос, життєва енергія, виявляє себе такою, що веде до Танатосу.

З одного боку, оповідач своїм текстом начебто віддає данину пам’яті померлого, з іншого – ніби експлуатує його образ для одивнення розповіді. І в цій експлуатації, як у будь-якій іншій, імпліцитно проглядає певна репресивність. Сам дискурс, сама фокалізація від імені наратора-агента, в котрій можна знайти лише сліди позиції, точки зору Павки, виступають її мовленнєвим засобом.

Типологічно близьким до тексту Г. Шкляра є оповідання Трумена Капоте “Діти в день народження” [16, с. 302–318]. Дія розвивається в провінційному американському містечку. Оповідач пригадує найяскравішу постать своїх підліткових років – міс Боббіт. Однак наративна стратегія американського письменника дещо відрізняється від наративної позиції українського. Це не наратор-агент, тобто не той, хто бере безпосередню участь у подієвості, а наратор-свідок, котрий лише споглядає її розвиток, саме він є фокалізатором.

Фабульною основою оповідання є розповідь про незвичну для провінційного містечка дівчинку, котра приїхала туди вечірнім автобусом, що за рік, коли вона мала покинути це місто, її переїхав. Ця смерть виступає типологічно спорідненою зі смертю Павки з твору Шкляра. Його б’ють так, що він від цього помирає, на вершині свого героїзму. Міс Боббіт переїздить автобус тоді, коли вона мала поїхати до Голлівуда – досягти вершини свого життя. Мотив Еросу, що переходить у Танатос, у тексті американського письменника виступає більш наочно ніж в українського: міс Боббіт гине тому, що кидається до закоханих у неї хлопців.

Наратор дає змогу висловитися міс Боббіт. У тексті неодноразово, коли це ситуа­тивно-подієво мотивовано, з’являється її пряме мовлення. Проте в усіх цих випадках фокалізатором виступає наратор-свідок. Це однаково стосується також інших персо­на­жів. Можна зробити висновок, що образ міс Боббіт має одивнити, показати консер­вативну замкненість, немодерність життя провінційної Америки. Відтак, наратор ніби репресує головного персонажа, вводить лише сліди того, що обумовлює його пове­дінку. Сліди виступають як деталі, своєрідні обмовки, через котрі вдається відновити мотиви дій. Саме з таких обмовок читач дізнається про долю батька міс Боббіт та інші подробиці її минулого. Через ці сліди можна заглянути в душу дівчини, зрозуміти її незахищеність, жагу любові-уваги, того, що давні греки називали аґапе. Своєрідним слідом є обставини її загибелі.

Далі аналіз переходить до тих оповідань, де наратором виступає сама дитина.

У творі О. Ірванця “Наш вожатий Фреді Крюгер” [17, с. 166–173] розповідачем виступає дівчинка, котра приїхала на відпочинок до дитячого табору. Вона водночас є й фокалізатором. З нею відбуваються дивні пригоди, котрі виглядають як знущання вожатого (Фреді Крюгера) та інших дівчат. Тут майже немає мовлення інших та їхніх точок зору. Однак присутні деякі сліди.

По-перше, оповідання починається з двох епіграфів, що мають вигляд повідом­лень з мобільного телефону (“есемесок”), написаних тривіршами, схожих на лічилки. У них ніби розкривається вся майбутня подієвість: прихід Фреді, кривда, яку він завдасть, те що це буде жахливо, проте не призведе до смерті. Тут проглядає фокалі­зація когось стороннього, а саме – екстрадієгетичного наратора.

По-друге, коли після жахливо-незрозумілої пригоди дівчина повертається до та­бір­ного корпусу, всі її сусідки по кімнаті не сплять та здивовано дивляться на неї. Тут присутня невербалізована фокалізація, в котрій імпліцитно проглядається інакшість дівчини.

По-третє, коли дівчина телефонує додому матері, та ні про що не запитуючи, заби­рає її з табору. Мовчазність матері є також певним слідом-фокалізацією: тут присутня якась невисловлена оцінка.

Отже, ми маємо фокального персонажа, характер котрого розкривається не стільки за власної презентації, скільки в слідах присутності імпліцитної оцінки інших. Удава­ний персонаж-жертва, завдяки існуванню цих слідів, перетворюється на того, хто сам схильний репресувати. Проте ці репресії розповсюджуються водночас і на себе.

В оповіданні В. Мастєрової “Сиродій” [18, с. 240–244] фокальним персонажем є маленька дівчинка. Подієвість зводиться до того, що до дружини, яка живе разом з батьками та трьома доньками, раз на рік приїздить чоловік. Старші доньки – його рідні, а менша – має іншого батька. Саме тому він не живе з сім’єю. Його приїзд – таке свято для родини.

Колізія полягає в тому, що дівчинка з огляду на свій вік та відсутність вербально-життєвого досвіду не може зрозуміти, що тато двох старших дівчаток не є її батьком. Вербально, на рівні нарації ця колізія проявляється в тому, що в її мовлення входять сліди фокалізації інших: матері, діда та бабусі, так званого тата, нарешті – Григорія Федоровича, директора дитячого будинку. Вони не говорять, а дивляться та діють.

Дівчинка не здатна зрозуміти, що вона є жертвою нелюбові всіх рідних, насам­пе­ред – ненависті “тата”, що саме тому опиняється в дитбудинку. Перед нами склад­на гра між фіктивним наратором та його фокалізацією й абстрактним автором, близь­ким до конкретного автора, тобто В. Мастєрової. Конк­рет­ний автор продукує абст­ракт­ного автора, який, зі свого боку передає слово фік­тивному. Однак, за фік­тив­ним автором проглядається той, хто організовував його мов­лення, грав ним, а відтак – експлуатував. Отже, дитяча присутність у акті розповідання є завжди певною стра­те­гією ведення нарації абстрактним автором. В усіх типологічних різновидах малої про­зи за образом дитини чи в образі дитини він водночас і приховує, і залишає свої сліди. Він організує і подієвість, і форми нарації, і форми фокалізації. Відтак, дитяча при­сутність є фікціо­нальним засобом (прийомом – за російськими формалістами) одив­нення, засобом творення художньої специфіки красного письменства в новелістиці.


1. Ніколаєв Б. Наративна стратегія жанрового різновиду оповідання “передчасно обірвана доля” // Сучасні літературознавчі студії. Вип. 2. Дитина і світ: проблеми культурного діалогу. – К., 2005.С. 80 – 93. 2. Ніколаєв Б. Типологія контамінації ка­тар­сису та катаниксису в жанроформах малої прози // Сучасні літературознавчі студії. – Вип. 3. Радість і страждання як чинники культури. К., 2006. С. 109–116. 3. Дерида Ж. Письмо та відмінність / Пер. з фр. В. Шовкун. К., 2004. 4. Дерріда Ж. Структура, знак і гра у дискурсі гуманітарних наук // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів, 1996. С. 460–472. 5. Дерріда Ж. Позиції / Пер. з фр. А.Ситника К., 1994. 6. Ваянкур Д., Пікард Е.-М. Слід // Енциклопедія пост­модернізму / За ред. Ч. Е.Вінквіста та В. Е.Тейлора / Пер. з англ. В. Шовкун. К., 2003. С. 389–391 7. Шмид В. Нарратология. М., 2003. 8. Успенский Б. А. Поэтика компо­зиции: Структура художественного текста и типология композицион­ной формы. М., 1970. 9. Genette G. Figures III. Paris, 1972. 10. Ткачук О. М. Нарато­логічний словник. Тернопіль, 2002. 11. Манн Томас. Трістан // Манн Томас. Новели / Пер. з нім. Є. По­пович. К., 1975. С. 18 -64. 12. Ружмон Дені де. Любов і західна культура / Пер. з фр. Я. Тарасюк. Львів, 2000. 13. Оутс Джойс Керол. Здійснення бажань / Пер. з англ. О. Лєнік // Американська новела. К., 1976. С. 405 – 421. 14. Селінджер Джером Д. Найкращий день для бананової рибки / Пер. з англ. Ю. Покальчука // Світовид, 1991. С. 79 – 90. № 1(5). 15. Шкляр Геннадій. Фосфорична Мері // Вечеря на дванадцять пер­сон: Житомирська прозова школа. К., 1997. С. 342–350. 16. Капоте Трумен. Діти в день народження / Пер. з англ. М. Пінчевського // Американська новела. К., 1976. С. 302–318. 17. Ірванець Олександр. Наш вожатий Фреді Крюгер // Квіти в темній кім­наті: Сучасна українська новела. К., 1997. С. 166–173. 18. Мастєрова Валентина. Сиродій // Квіти в темній кімнаті: Сучасна українська новела. К., 1997. С. 240–244.


A TYPOLOGICAL VARIETY OF FOCUSING ON A CHILD IN THE MODERN SHORT STORY

Borys Nikolayev


The given paper is concerned with the poetics of the short story. It combines the metho­dological aspects of post-modernist (post-structural) and modernist (structural) research into the respective patterns of narrative. The trace and focus of narrative strategies as regards the presence of a child in the act of narration have been juxtaposed. The twentieth century Western European, American and Ukrainian literatures were chosen for the empirical base of the study.

Key words: trace; focusing; narration; narrator; short story; character.


УДК 821.111’06-31.09:140.8-053.2/.5


ОСОБЛИВОСТІ НАРАТИВУ ДИТЯЧОГО СПРИЙНЯТТЯ

В АНГЛІЙСЬКОМУ ВІКТОРІАНСЬКОМУ РОМАНІ.

КОНТЕКСТ СЕСТЕР БРОНТЕ