Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119(2). С. 3-9 2007. Issue 119(2). Р. 3-9
| Вид материала | Документы |
- Ноземна філологія inozemna philologia 2007. Вип. 119. С. 3-6 2007. Issue 119. Р. 3-6, 3969.11kb.
- Проблеми слов’янознавства problemy slov´ianoznavstva 2007. Вип. 56. С. 112-119 2007., 188.23kb.
- Камчатский государственный технический университет, 33.59kb.
- Публичный доклад муниципального дошкольного образовательного учреждения детского сада, 71.26kb.
- Лещинская, В. В. Альпинарии и камни в саду / Лещинская В. В.; [ ред. Рубайло, 14.35kb.
- Інформаційний вісник, 993.03kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 120.44kb.
- Доклад моу «сош №119» г. Перми за 2008-2009 учебный год Общая характеристика моу "Средняя, 974.94kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 265.54kb.
- 04. 2003 №119, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29., 274.81kb.
ПІДЛІТКОВЕ МОВЛЕННЯ
В РОМАНАХ ПРО ГАРРІ ПОТТЕРА
Юрій Саплін
Гуманітарний унiверситет “ЗІДМУ”
У статті проаналізовано соціо- та психолінгвістичні характеристики відомих романів Дж. Ролінґ про Гаррі Поттера. Розглянуто оригінальний текст і його українські й російські переклади. Стиль схарактризовано як стриманий і вкорінений у британській лінгвокультурі. Постмодерністські дискурсивні практики й наративні стратегії у романах Ролінґ відбилися на різних рівнях тексту через актуальні комунікації свідомості дитини й дорослого, подвійну адресацію (дорослому та підліткові), ігрову ситуацію. Психолінгвістичні властивості мовлення підлітків роблять двоплановість тексту цілком прийнятною. Циклічність оповіді та повторюваність подієвих фраґментів також психологічно вмотивовано. Відсутність сленгових елементів пов’язана і з жанровою специфікою твору, і з соціолінгвістичним статусом сучасного підлітка.
Ключові слова: мовлення; підліток; постмодернізм; психолінгвістика; соціолінгвістика; стиль; текст; переклад.
Поттеріана – безсумнівний світовий лідер сучасного дитячого читання, ба, навіть не тільки дитячого, оскільки 40 % анголомовних примірників свідомо орієнтовано на дорослу аудиторію чи то “педагогічно свідомих” батьків, чи то “кідалтів” – 30–40-літніх, які ще, на думку соціальних психологів, “не награлися” (найпевніше, через брак іграшок та книжок відповідного ґатунку за часів їхнього “недорослого” життя). Щодо літературних творів – то це цілком вірогідно: у другій половині ХХ ст. не з’явилося жодного визначного твору в жанрі “роману виховання”, а такі вершинні здобутки, як Дикенсівські “Олівер Твіст” та “Девід Коперфілд” чи Толстовські “Дитинство” та “Отроцтво”, на жаль, вже досить далекі від світу сучасного підлітка.
Одні читачі вважають книжки Ролінґ мало не геніальними, інші – відвертою графоманією, треті, які іноді навіть не брали до рук книжок про “Гарика-очкарика”, підозрюють, що гарною така популярна річ не може бути взагалі. Але саме беззастережна популярність і є найважливішою причиною бурхливих (на нашу думку, надто емоційних) суперечок навколо твору. Справді, наклад 116 мільйонів примірників 47 мовами вражає. У цій розвідці ми ставимо за ціль визначити, які саме психо- та соціолінгвістичні властивості творів Дж. Ролінґ зумовлюють їхній сучасний статус культурних текстів часу.
У головному офісі Спілки американських бібліотек у 1999–2000 роках було зареєстровано 1118 письмових протестів проти “Гаррі Поттера”, що звинувачували Ролінґ в аморальності та сатанізмі з огляду на чотири принципи Поттера: 1. Можна не виконувати правил, якщо вони не відповідають твоїм інтересам; 2. Правила не слід виконувати, якщо вони незрозумілі; 3. Брехня – цілком прийнятний засіб для досягнення власної мети; 4. За зло треба віддячувати злом, а добре ставитися маємо лише до тих, хто ставиться добре до тебе [1]. “Цікавим є й слово “магли”, яке вигадала авторка. Воно містить і нагадування про те, що люди не володіють магією (mage-less), і… фактично звинувачує людство в тотальній наркоманії, бо “muggle” жаргоном означає “марихуана”. До того ж слово “mug” в Англії означає дурника, якого дуже легко збити з пантелику, а дієслово “to mug” перекладається російською мовою як “розбійний напад” [2]. Деякі британські критики побачили в “Поттеріані” опис внутрішнього світу юного гомосексуаліста.
У літературному плані це “безпрецедентная халтура, (беззастенчивая игра в поддавки)”, а Гаррі Поттер – антигерой [2]. У книгах не має живих персонажів, бо ж всі вони є стандартними архетипами – сам Гаррі – чоловічий варіант Попелюшки, Невілл – Іванко-дурник, Малфой – мерзотник і злодій, Герміона – “зубрила”, і спроби погигикати над середньовічною алхімією, зобразити вчителя-перевертня та професорра-піарника нічого не вирішують. Усі магічні “кунштюки" та жарти запозичено з курсу історії англійської літератури. Серіальний дух надає розповіді певної динаміки лише до пори, бо “Дж. К. Ролінґ написала одну книгу про юного чарівника – першу. Всі наступні засвідчили світові невміння автора створювати нові сюжетні колізії, а найбільше – острах: раптом людям не подобатиметься новий Гаррі” [3]. Закидають письменниці неполіткоректність – Єльцина охрестила безголовим, слов’ян об’єднала у Дурмстранг.
Натомість освічені прихильники казки Ролінґ говорять про соціокультурну упізнаваність персонажів, зв’язок тексту з європейською міфологічною та літературною традиціями, відданість фанів підліткового віку – молдавська 10-класниця Сандра Лукіан захопилась твором настільки, що їй сяйнула думка – просто переписати книжку: чорним чорнилом – діалоги, синім – наратив, оскільки коштував роман забагато – майже 50 доларів.
Критики відзначають психологічну достовірність казки – добре відображені й дитячі побоювання (чарівного темного лісу, тролів, привидів тощо) і дитячі мрії, що прийде хтось великий і дужий та покарає несправедливість дорослих; дитяче прагнення стати чарівником; віра дітей у можливість жити в цікавішому світі; прагнення кожної дитини до лідерства; бажання любові та співчуття ([4], [5]).
Кожен роман – це новий рік у Гоґвoртсі, початку його підліток завжди чекає, хоча б зазвичай він і нехтував навчанням. Циклічність кожного роману – це похідна якість від циклічності процесів навчання. Але кожен рік – це новий щабель, новий віковий етап. У підлітковому віці уява перетворюється на самостійну рушійну силу, тому обидва світи фентезі цілком реальні для підлітків. Підліток може обігрувати різні завдання з математичними символами, оперувати значеннями й смислами мови, поєднуюючи уяву й мислення. Водночас він вибудовує власний уявний світ особливих стосунків із людьми, світ, у якому він обігрує ті самі сюжети й переживає ті самі почуття аж доки він не вичерпає своїх внутрішніх проблем [6]. Циклічність є закономірною рисою дитячої свідомості, яка завжди чекає на продовження казки із знайомими героями, і водночас як властивість постмодерністського тексту (на відміну від класичної стрункості й закінченості – постмодернова незавершеність, ігрова можливість повернутися до певного текстового вузла чи вийти в інший текст).
Для підлітків соціальний світ, у якому вони живуть, існує апріорно. Це природна предметна та соціальна реальність, у якій він не відчуває себе діячем, який здатен змінювати світ. Можливо, саме тому підліткові “перетворення” виражаються в руйнації предметів, актах невмотивованої аґресивності, шибайголовстві. І водночас підлітки не впевнені в собі, сором’язливі, незграбні. Інша річ – сфера уяви. Реальність уявного світу – це його суб’єктивна реальність. Події цього світу опосередковані образами та знаками з реальності людської культури, серед них і “мовно-культурною картиною світу”.
Підлітки своєю волею керують облаштуванням власного внутрішнього світу. Світ уяви – це особливий світ, у якому підліток володарює над часом, простором, вільний від причиново-наслідкових зв’язків у реальному просторі соціальних стосунків. Свобода перебування у внутрішньому психологічному просторі просуває підлітків у розвитку. Вільне сполучення образів та знаків, побудова нових чуттєво-образних знакових систем із новими значеннями й смислами розвиває творчі здібності, дарує неповторні емоції в креативній діяльності.
Книжка для підлітків, які зі світу фантазій роблять перші кроки до зовсім іншого світу, де формуються такі поняття, як дорослість, відповідальність, співчуття й соціальна нерівність, може стати ідеальним простором спілкування зі світом через осмисленння і переживання культури в контексті власного досвіду та намагань. Хоча останнім часом читання значно поступилося іншим формам дозвілля, та все ж 81 % 12-літніх та 76 % 15-літніх школярів підтверджують, що час із книжкою вони проводять із задоволенням [7]. Щодо вітчизняних умов можна зазначити, що відбулася зміна соціокультурного статусу читання (воно перестало бути престижним), а отже, знизилась і кількість (обсяг книжок, кількість часу), і якість читання дорослих і дітей, читання стало ситуативним і розважальним. Розважальні книжки майже ніколи серйозно не стосуються шкільного процесу, а в “Гаррі Поттері” докладно oхарактеризовані й уроки відьомства, і стосунки між учителями та учнями. І всі складники – емоційні кліше, соціальні стереотипи, моделі поведінки – діти охоче приміряють машкару героїв, радіють “подібності”.
Вільна побудова сюжетної лінії та вільний вибір бажаного місця подій уявного життя дають змогу не лише планувати й переживати задумане, повторюючи його знов і знов, переробляючи сюжети й почуття за власним бажанням, а зумовлюють можливість одночасного переживання напруги соціальних стосунків та відчуття релаксації.
Непростий період самовизначення, вироблення цінностей вимагає книжок “на виріст” – таких, що не прив’язані до віку, розповідають про життя, смерть, кохання, пошук і вибір, який ніколи не буває простим [8]. Отже, найкращі книжки для підлітків – це самe та “велика” література, яка викладає “дорослі” проблеми в формі, яка є доступна та захоплива для дитини. Першоелементом літературної форми завжди є мова. Книжки Дж. Ролінґ укорінені в англійській мовно-культурній естетиці. Цю стилістику можна схарактеризувати як стриману (“cool”), тобто без надмірної афектації. Герої – сильні особистості, які спрямовані на результат, живуть повним життям, борються зі злом і мають реальні психологічні портрети, а не лише втілюють певні дидактичні схеми. Від модерністської естетики в Поттеріані двобічна інтерсекстуальність, яка дає змогу, з одного боку, підліткові в майбутньому упізнавати Гоґвордський світ у процесі опанування світовим культурним досвідом, а з іншого, – дорослим вгадувати у тканині твору натяки на засвоєну лінгвокультурну інформацію (Пушок-Цербер, Касандра Ваблатська). Круглі окуляри нагадують портрети мрійників, зокрема, відомого Дж. Джойса, герої якого намагалися, але так і не збудували ідеального гармонійного світу, у якому живе Гаррі зі своїми друзями. Постаті дядька Вернона й тітки Петунії відсилають до традиційних для англійського роману ХІХ ст. образів лихих родичів, таких відомих з творів Ч. Дикенса. Двобічність простежується, з одного боку, виявом підліткової логіки, а з іншого, – творенням додаткових смислів взаємодією мікротекстів дорослої свідомості.
Майстерність східнослов’янських перекладачів, як завжди виявилась різною. Російські переклади численніші й оперативніші. Переклади М. Литвинової рясніють граматичними недоречностями. Переклад І. Оранського дещо спрощує реальну мовну картину і характеризує не підлітковий, а більш ранній період формування мовної особистості. Зате в цьому перекладі відчутніший гумористичний елемент, такий властивий класичному англійському романові.
Соціопрагматичну невідповідність перекладів демонструють, зокрема, такі варіанти, що зумовили досить емоційну полеміку щодо моральності головного героя: “– Никто не знает, почему ты, сражаясь со мной, слабеешь, – сказал Гарри. – Я ведь и сам себя не знаю. Мне ясно одно, почему ты не можешь меня убить. Моя мама отдала жизнь, чтобы спасти меня. Моя вульгарная мать-магла, – он дрожал от едва сдерживаемой ярости, – отвела от меня мою смерть. В прошлом году я видел тебя, твое истинное лицо. Ты развалина. Ты еле жив. Твоя сила обернулась против тебя” або “Никто не знает, почему ты потерял колдовские силы, когда пытался убить меня, – коротко ответил Гарри. – Я тоже не знаю. Но зато я знаю, почему ты не смог убить меня. Потому что моя мама отдала за меня свою жизнь. Моя обыкновенная, муглорождённая мама, – добавил он, дрожа от подавляемого гнева. – Она не дала тебе убить меня. А я видел тебя настоящего, в прошлом году. Ты – никуда не годная развалина. Ты чуть живой. Вот куда привели тебя твои колдовские силы”.
Фани Поттера наддають перевагу перекладам Юрія Мачкасова та Марії Співак. Останній, однак, не зовсім коректний щодо відтворення власних назв. Оскільки цикл ще не закінчений – то й класичного перекладу годі чекати. Українські варіанти опрацьовано краще. За це слід подякувати видавництву “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га” (перекладач В. Морозов, літературні редактори перекладу – О. Негребецький та І. Малкович).
Для українського перекладацтва засадничим є те, що текстові шкодять недбальство та поспіх. З уваги на підневільне становище мови українського народу в минулому, наша перекладна література завжди посідала особливе місце, не лише збагачуючи народ інтелектуальною та духовною спадщиною чужих культур, а й відкриваючи світові вагомість рідної мови, утверджуючи її у правах – перекладна література у нашому культурному житті виступає як засіб самовираження нації [9, с. 10], у сьогоденні, творячи Україну самостійним об’єктом не автономного “союзного простору”, а загальної культурної мапи Європи.
Мовлення підлітків у Дж. Ролінґ позбавлене “викрутасів” молодіжного сленґу. Це видається дивним, бо англійська класика (зокрема творчість Ч. Дикенса) й американська традиція дали приклади віртуозного соціолінгвістичного поліфонізму. Жаргонізація в сучасному світі виступає одним із рушіїв мовного поступу, що випливає з прискорення процесів інформаційного обміну в суспільстві – знань і щонайрозмаїтішої інформації – щоразу більше і дедалі очевидніше, що встигати за всім неможливо, а звідси – процвітання груп інтересів (groups of interest), субкультур.
А. Макаренко, наприклад, показував навіть безпритульних дітей і малолітніх злочинців без натуралізації жахливого жарґону, і все було зрозуміло, бо головне – передати складний внутрішній світ підлітків, а не їхню мову. Натуралістична ж брутальність має шанс привернути шанувальників кримінальної культури й відлякати інтелігентну молодь. Є небезпека й того, що юні читачі, полюбивши героїв, наслідуватимуть їх у лексиці (“роман виховання” не може нехтувати цією небезпекою). Характерна цитата з Поттерівського російськомовного сайту: “Кстати, словечки типа “крайняк” и “козел” ничего хорошего о том, кто их произносит, не говорят… Так могут выражаться какие-нибудь подростки, попивающие пивко в заплеванном подъезде, а не воспитанные люди из английской школы.”
Є й інший бік проблеми. Власне “підліткового жарґону” як цілісності не існує. Цей мовний феномен пластичний та швидкоплинний. На відміну від інших соціальних груп, молодь має статус універсальної та минущої (всі “пройдуть” через молодіжний статус, і ніхто не зможе в ньому залишитися). У цій категорії неминуче зосереджено найбільші соціальні й особисті надії, ілюзії, прагнення. За відомою характеристикою Маргарет Мід, сучасна цивілізація – перспективна, спрямована в майбутнє, тому в ній старші покоління начебто вчаться у молодших. Старші власне не “навчаються”, а радше, “перехоплюють” від молоді певні елементи стилю, поведінки, мови, моди тощо. Згадані вже “кідалти” ніби бавляться в підлітків. [10]. До того ж “підлітків узагалі” не існує. Зокрема Мак-Крекен вважає, що раніше ми могли поділити світ на категорії на підставі класів, психологічних типів, поколінь, способів життя та ін. Але світ, здається, все більше не вкадається в наші класифікаторські схеми, бо довкола бачимо багато різних варіантів та гетерогенність. Мак-Крекен називає це plenitude. Він стверджує, що у 1950-х роках було лише дві категорії підлітків: або ти належав до головного річища культури, або ж був прихильником підліткового протесту проти цінностей середнього класу. Стів Мізрах стверджує, що кібернетична епоха сприяє творенню нових ідентичностей, як-от кіборг, слекер, віртуал, мутант та медіант: “Ці п’ять різних сутностей не виключають одна одну, ми можемо очікувати, що громадяни постіндустріальної епохи будуть мати деякі або й усі риси цих ідентичностей одночасно. Отож, у майбутньому можна очікувати, що особиста ідентичність буде складатися з кількох, орієнтуватиметься на певну сферу, буде більш гібридною та технологізованою, більше орієнтуватиметься на електронне вираження, а менше – на роботу, а також менше базуватиметься на фізичних ознаках. Багато теперішніх субкультур (кіберпанки, рейвери, сучасні примітивісти, зіппі) вже експериментують із цими новими видами ідентичностей, наче проводять якусь репетицію або вправляються перед тим, поки це стане звичним явищем. Як і завжди, у своєму мікросвіті ці субкультури показують, куди в майбутньому прямуватимуть більші частини суспільства [11].
Отже, мовна своєрідність текстів Дж. Ролінґ свідчить і про своєчасність, і про сучасність творів у річищі соціально-мовного поступу суспільства, стилістичного розвою та англійської лінгвокультурної традиції.
1. Инок Иннокентий. Гарри Поттер и популяризация колдовства.
TEENAGER’S SPEECH IN THE HARRY POTTER NOVELS BY J.K. ROWLING
Yuriy Saplin
The paper tackles some socio- and psycholinguistic features of the Harry Potter novels by J. K. Rowling. Both the original and its Ukrainian and Russian translations have been examined. The author's style is found to be pretty reserved in line with the British linguistic and cultural tradition. Post-modernistic discourse and narrative strategies are present on different levels of the text and manifest themselves through the communication of the child's and adult's minds forging a double (adult/teenager) addressee pattern and play situations. The dual nature of the text is conditioned by the psycholinguistic peculiarities of teenagers' speech. The cyclic make-up of the story and repetition of the key motifs of the plot are also psychologically motivated. The absence of slang words is motivated by the genre of the text and the sociolinguistic status of a modern teenager.
Key words: speech; a teenager; post-modernism; psycholinguistics; sociolinguistics; style; text; translation.
УДК 821.111’06-93.09Дж. Ролінґ
“ ГАРРІ ПОТТЕР” ЯК ДЗЕРКАЛО БРИТАНСЬКОГО ЖИТТЯ
Дарiя Москвітіна
Гуманітарний Університет “ЗІДМУ”
У статті розглянуто типові реалії британського повсякденного життя та їхнє від ображення в серії романів Джоан Ролінґ “Гаррі Поттер”. Проаналізовано тотожності та відмінності між реальним англійським суспільством і міфопоетичним світом книжок про хлопчика-чарівника.
Ключові слова: реалія; традиція; пізнавальний аспект дитячої книжки.
Корифей дитячої літератури, блискучий критик К. Чуковський сформував принцип створення літератури для дітей, який став дороговказом для письменницького загалу: “Для дітей треба писати так, як для дорослих, тільки краще”. Найвидатніші здобутки світової дитячої літератури створені за цим принципом, тому їх цікаво читати і дітям, і дорослим. Література для дітей не вибачає фальші та загравання з читачем; до смаків та побажань юних книголюбів слід дослухатись чи не ретельніше, ніж до потреб дорослих, адже книжки, прочитані в дитинстві, формують особистість.
Дитяча книжка має бути насамперед цікавою, захопливою та корисною з погляду тих висновків, що зробить дитина, яка її прочитає. Пропагування чеснот та загальнолюдських цінностей завжди є ознакою гарної дитячої книжки, але в кожному творі для дітей має бути й пізнавальний аспект. Юний читач має дізнатися про щось нове, дотепер невідоме і, без сумніву, цікаве. Важливими в цьому контексті є художні твори зарубіжних авторів, завдяки яким дитина має змогу одержати інформацію про життя та реалії інших країн.
Отже, йдеться про переклад того чи того дитячого твору. Якщо перефразувати вислів К. Чуковського, то для дітей треба перекладати так, як для дорослих, тільки краще, адже перекладач виступає не тільки посередником між автором та читачем – він відповідає і за зрозуміле тлумачення чужих дитині реалій. Недбалий переклад, який рясніє неточностями, спотворює і авторський задум, і його сприйняття юним читачем. Український художній переклад дитячої літератури наразі переживає справжній ренесанс, передусім завдяки видавництву дитячої книжки “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” і самовідданій праці його редактора І. Малковича. Блискучі переклади “Гаррі Поттера” Дж. К. Ролінґ, “Чарлі і шоколадної фабрики” Р. Даля, народних казок Великобританії, безумовно збагатили світогляд і читацький досвід юних українських книголюбів.
Особливо плідною щодо пізнавання закордонних реалій є британська дитяча літературна традиція як одна з найбагатших та найрізноманітніших у світі. Читаючи “Вінні-Пуха” А. Мілна, діти за допомогою плюшевого ведмежати – поета і філософа – пізнають англійський каламбур та нонсенс – типові явища літературної традиції Туманного Альбіону. Дорослішаючи разом із Джейн та Майклом під пильним наглядом Мері Поппінс (“Мері Поппінс” П. Треверс), юні читачі пізнають англійські манери та звичаї. Дорослим же подобається розшифровувати приховані в “Алісі в країні чудес” смисли та алегорії сучасного Льюїсу Керролу політичного життя Великої Британії. Щоправда, ці книжки не можуть бути справжніми довідниками для сучасної дитини, яка цікавиться англійським життям: по-перше, вони написані досить давно і не зовсім відповідають сучасним реаліям; по-друге, кожний із цих творів показує лише якийсь один бік британських звичаїв і традицій, що не дає цілісної картини життя Англії.
Донедавна в англійській дитячій літературі не було загальновідомої книжки, що мала б захопливий сюжет та водночас могла б слугувати зразком дитячого країнознавчого посібника. Епопея про хлопчика-чарівника Гаррі Поттера, що є наразі найпопулярнішою книжкою у світі й перекладена десятками мов, видається гідним розв’язанням цієї проблеми. Авторка цього семитомного циклу Джоан Ролінґ, окрім небезпечних пригод Гаррі Поттера, описує також магічну спільноту, її повсякденне життя, звичаї і традиції. Ролінґ, мабуть, не ставила собі за мету показати в своїй казковій серії Англію такою, як вона є: щось вона намагається вдосконалити, щось висміює, але загалом ми впевнено можемо поставити знак тотожності між чарівним суспільством магів та реальним суспільством маглів.
Отже, знайомство читача з одинадцятирічним хлопчиком-сиротою Гаррі Поттером, що живе в сім’ї своєї тітки, відбувається в першій частині епопеї – романі “Гаррі Поттер і філософський камінь”. У день свого народження, після низки дивних подій, він дізнається правду про загиблих батьків: насправді вони були чарівниками, і сам Гаррі, що також має здібності до чаклунства, навчатиметься у школі чарів і чаклунства “Гоґвортс”. Це єдина в Британії і найкраща в Європі школа для дітей з магічними здібностями. Вона розташована на півдні Шотландії і є, по суті, віддзеркаленням будь-якої англійської приватної школи.
Письменник Пайко Аєр, який вчився у двох англійських приватних школах – Дрегоні та Ітоні, також вбачає схожість Гоґвортса зі своїми школами: “Я дуже яскраво пам’ятаю всі ці ритуали… загадкові інструкції, що надходили поштою і в яких вказувалось, що ми повинні й не повинні мати з собою, вирушаючи до школи… відвідування запорошених старих крамниць зі скрипучими назвами-прізвищами типу “Нью і Лінґвуд” чи “Альден і Блеквелл”, де продавці… забезпечували нас шкільною формою та всім потрібним для школи… особливий шкільний потяг, що незмінно чекав на нас на лондонському вокзалі, щоб відвезти нас до нашої школи… У школі, де навчається Гаррі, учням з якоїсь причини був заборонений вхід у “праву частину коридору на третьому поверсі”. В Ітоні нам не дозволялось ходити по одному з боків головної вулиці… Що ж стосується привидів, ми їли, спали і навчались серед бюстів, портретів… Гладстона, Веллінгтона і Пітта Старшого” [1, с. 148].
Щодо крамниць, то назви тих, що розташовані на аллеї Діаґон – потаємній магічній вулиці в Лондоні – дуже нагадують ті, які називав Аєр, наприклад “Madam Malkin's Robes for All Occasions”, (“Мантії для всіх оказій від мадам Малкін”) “Flourish and Blotts” (книгарня “Флорiш і Блотс”), “Ollivanders: Makers of Fine Wands since 382 B. C.” (“Чарівні палички Олівандера”) [2, c. 65]. Досить передбачуваним є те, що письменниця поміщує Гоґвортс саме в старовинний багатоповерховий і багатокімнатний замок: по-перше, така будівля відповідала б уявленням про школу магії, по-друге – майже всі англійські приватні школи розміщуються саме в старовинних – середньовічних і ще пізніших періодів будівлях.
Окрім цих особливостей, Ролінґ відтворює у Гоґвортсі й саму структуру приватної школи. Авторка поділяє школу на чотири так звані факультети (“houses”), згідно з кількістю засновників школи – Ґрифіндор, Рейвенклов, Слизерин і Гафелпаф. [2, с. 89] Кожен з таких факультетів поєднує учнів yсіх класів на весь період їхнього навчання. Відомий журналіст і країнознавець В. Овчинніков уважає, що така організація приватної школи допомагає зберегти субординацію та впровадити самоврядування. [3, c. 378] У Гоґвортсi, як і в будь-якій англійській приватній школі, є старости факультету і старости школи – хлопці та дівчата.
Змішане навчання, впроваджене Ролінґ у Гоґвортсi, є першим з низки невідповідних типовій приватній школі аспектів. Помістивши хлопців і дівчат разом на території факультету, Ролінґ з деяким гумором підійшла до методу їхнього розселення: хлопці й дівчата сплять у окремих спальнях (кожен клас – у своїй), але якщо дівчина має змогу зайти до хлоп’ячої кімнати, то хлопці, намагаючись зайти до дівчат, стикаються з непереборною перешкодою – сходи під ними щезають і стають, як гладкий трамплін. [4, c. 257] Описуючи Гоґвортс, Джоан Ролінґ не намагається сліпо копіювати реалії британських приватних шкіл – вона відбирає лише ті, що характеризують їх позитивно, одночасно, так би мовити, змінюючи на краще якісь негативні риси. Авторка “вдосконалює” умови життя Гаррі Поттера та його однокласників у магічній школі: вони досита їдять, сплять у теплих спальнях на м’яких постелях, не страждають від тілесних покарань і взагалі покарання в Гоґвортсі досить м’які порівняно зі справжніми приватними школами – лише зняття кількох балів із загального рахунку факультету. У реальному житті англійських приватних шкіл усе зовсім навпаки. Як зазначає В. Овчинніков, “вважається, що спартанські умови, зокрема холод і голод, виховують твердість духу, витривалість, самовладання та інші важливі риси характеру. Що респектабельніша і отже, дорожча, школа, то суворіші умови існують там для вихованців” [3, c. 379].
Гаррі Поттер, як і будь-який інший хлопець його віку, намагається знайти друзів, але водночас знаходить і ворогів. Він товаришує зі своїми однокласниками Рональдом Візлі та Герміоною Ґрейнджер, а особисту взаємну неприязнь у нього викликає учень факультету Слизерин Драко Мелфой. Саме через шкільну дружбу і ворогування Ролінґ реалізує у своїх романах властивий вищим колам Великої Британії нюанс – так звану “стару шкільну краватку” (“old school tie”), тобто коло давніх друзів ще зі школи, адже корпоративні краватки і шкільні також, як зазначає В. Овчинніков, відіграють у Англії дуже важливу роль, слугуючи “засобом соціальної класифікації”. [3, c. 377] Де б не опинився англійський джентльмен, він передусім намагається відшукати товаришів з приватної школи – Ітону, Регбі, Вінчестера та ін. Якщо в реальній Англії існує багато приватних шкіл, за належністю до яких і визначаються друзі та корисні зв’язки, то в магічному суспільстві Туманного Альбіону лише одна така школа – Гоґвортс, тому ідентифікація відбувається за шкільними факультетами. У романах Ролінґ можна простежити два типи реалізації принципу “старої шкільної краватки” – у школі й поза школою. У школі носіями та поширювачами такого принципу є діти з магічних династій, чиї сім’ї також навчались у Гоґвортсi. Такі учні деколи мають упередження проти якогось факультету, яке було нав’язане їм ще вдома. Наприклад, yсі члени сім’ї друга Гаррі Поттера – Рона Візлі навчались на факультеті Ґрифіндор і конфліктували з представниками дому Слизерин.
Поза школою “стара шкільна краватка” в романах Ролінґ яскраво відображена в особі та вчинках учителя зілля й настоянок Горація Слизоріга, який з’являється на заміну Северусові Снейпу в шостій частині епопеї – “Гаррі Поттер і напівкровний принц” [5, c. 144]. Ця людина зробила сенсом свого життя налагодження і підтримування корисних зв’язків зі своїми колишніми учнями. Професор Слизоріг дає рекомендації випускникам щодо роботи, знайомить їх із потрібними людьми (також його колишніми учнями) і зазвичай одержує від них подяку, виражену в предметах розкоші, які він так любить. Отже, “стара шкільна краватка”, безвідмовно спрацьовує не лише в реальності, а й у вигаданому, але від того не менш англійському, магічному товаристві.
Гаррі Поттер покидає шкільний потяг і чи не перше, з чим він знайомиться у школі – це явище, до якого англійці ставляться з особливою повагою – привиди. Для мешканців Британії привиди – не якась вигадка, не потойбічні страховиська, а повсякденні явища, які можуть потрапити в поле зору не тільки в старовинному замку, а й у звичайному міському помешканні. Щоб оцінити масштабність захоплення привидами в Англії, достатньо звернутись до деяких фактів, які наводить відомий знавець англійської культури та літератури Л. Гамбург: “Тільки 1993 року бібліографія британських видань про привидів збагатилась такими книжками, як “500 британських привидів”… та “Британські привиди від “A” до “Z” (Ілюстрований путівник 238-ма їхніми улюбленими місцями)”… Англійських привидів досліджує й одна з найдавніших наукових установ – Англійське Товариство “Клуб привидів”, засноване 1851 року” [6, c. 38].
Отже, якщо в реальному світі привиди втішаються неабиякою повагою, що ж тоді казати про магічне суспільство? Гоґвортські привиди, з якими читач знайомиться в перших книжках, хоч і дуже давно померли, ведуть, як це не парадоксально, досить активне життя. Кожний факультет має свого привида, який не має якихось чітких обов’язків, але завжди стає учням у пригоді. Ґрифіндорський привид, колишній сер Ніколас де Мимзі-Порнінґтон, якого гоґвортські дотепники охрестили Майже-Безголовим Ніком, багато разів виручав Гаррі Поттера і його друзів у скрутних ситуаціях, а колись навіть врятував життя одному учневі, заслонивши його від смертельного погляду василіска (роман ”Гаррі Поттер і таємна кімната”).
Інший привид, дівчинка на прізвисько Плакса Міртл, зіграв дуже важливу роль у розгадуванні таємниці тієї ж Таємної кімнати. А з професором Бінхсом, викладачем історії магії, вийшла вже зовсім кумедна історія – дуже старий професор якось задрімав після обіду в учительській і, не помітивши, як помер, пішов на урок уже привидом. Привиди не залишаються осторонь простих людських радощів: вони влаштовують “безголові полювання”, перевдягаються на Гелловін та навіть святкують роковини смерті.
Перше, що Гаррі Поттер навчається робити добре, – це грати в квідич – вигадану авторкою спортивну гру чарівників, яка, за її задумом стала уособленням спортивного духу Британії, батьківщини крикету та футболу. У квідич грають командами по 7 осіб, літаючи на мітлах; у грі чотири м’ячі. Гра поєднує в собі риси крикету, футболу і магію. Командна гра та захоплення магічного загалу прийшли в квідич з футболу, а в крикету запозичені складні правила, багато з яких є основою життєвої філософії британців і які створили багато фразеологізмів, найвідомішим з яких є ‘to play with straight bat’, дослівно “грати прямою битою”, тобто “вести чесну гру”. Щоправда, Ролінґ не запровадила, за аналогією з крикетом, такий квідичний термін та життєву установку для Гаррі, як “грати прямою мітлою”, але правила в квідичі, про які докладніше можна дізнатись в книжці ”Квідич крізь віки” [7], не менш складні, ніж у крикеті, і можуть бути зовсім незрозумілими пересічному маглові.
Час до часу протягом навчального року Гаррі Поттер отримує пошту і сам надсилає листи, які доставляє його поштова сова. Якщо британську пошту вважають найкращою і найточнішою y світі, то й магічна спільнота Туманного Альбіону може пишатись своєю совиною поштою, що за деякими параметрами навіть перевищує звичайну, хоча і є, по суті, її відображенням. Як і працівники звичайної британської пошти, сови працюють швидко й доставляють листа за одну добу. Дуже зручним є те, що сови можуть доставити листа адресатові навіть тоді, коли відправник не знає його точної адреси: сова Гаррі Поттера Гедвіґа завжди знаходила його хрещеного батька Сіріуса Блека, коли він переховувався десь у горах. Авторка обрала сов як поштарів тому, що сову, разом з кішкою й жабою, здавна вважали традиційною супутницею відьом і чаклунів. [1, c. 139]
На відміну від тих часів, коли Гаррі жив у сім’ї своєї тітки Петунії, у школі він зовсім не почувається бідним, адже виявилось, що батьки залишили йому чималий спадок у магічній валюті. Градація цієї валюти дуже нагадує заплутану грошову систему Британії (1 фунт = 20 шилінгів; 1 шилінг = 12 пенсів) до грошової реформи 1966 р. Хоча сьогодні введена нова грошова система – 1 фунт тепер дорівнює 100 новим пенсам – багато англійців сумують за старими грошима, які хоч і значно ускладнювали розрахунок, були традиційними, суто англійськими і відрізнялись від інших європейських валют (з цієї ж причини народ проголосував проти запровадьження в Британії євро). Дж. Ролінґ у своєму творі ”відродила” принцип старої грошової системи – заплутаність, традиційність й оригінальність – на тлі суспільства чаклунів і відьом. Магічна валюта має таку градацію: 1 золотий галеон = 17 срібних серпиків; 1 срібний серпик = 29 бронзових кнатів.
Якщо британські маги мають свою окрему валюту, вони, безперечно, мають і свій банк. Банк чарівників називається “Ґрінґотс”, працюють в ньому ґобліни, а за описом він дуже нагадує будівлю Англійського банку в лондонському Сіті. Генрі В. Мортон описує Англійський банк як “розкішну, витриману в імперських традиціях будівлю” [8, c. 50]. Банк “Ґрінґотс” yперше постає перед Гаррі “білосніжною спорудою, що височiла над усiма крамничками”. [2, c. 73] Крім того, Мортон згадує про напис грецькою, викарбуваний на балці перед входом, який повторює відоме застереження над входом до Афінської академії Платона: “Залиш безчесні наміри всякий, хто сюди входить” [8, c. 51]. У Ролінґ ця сентенція набуває вигляду вірша:
“Заходь, чужинцю, та – вважай:
гріху жадоби не сприяй.
Хто візьме незароблене,
тому відплатять ґобліни.
Бо, як шукатимеш у нас
багатств, яких ти не припас,
тоді, злочинцю, не забудь,
що не лише скарби є тут” [2, c. 76 ].
Обидва написи, як бачимо дуже схожі за змістом, тому паралель ”Англійський банк” – ”Банк Ґрінґотс” підтверджується наочно. У майбутніх розвідках про творчість Джоан Ролінґ ще з’ясується, чому письменниця зробила працівниками банку ґоблінів – маленьких недовірливих істот – за власною примхою (логічніше було б зробити працівниками банку інших казкових істот – лепреконів, що охороняють горщики з золотом), чи як вияв особистої помсти щодо банківських службовців взагалі?
Трохи згодом, коли Гаррі Поттерові виповниться 13 років, Ролінґ знайомить нас з магічним аналогом найпоширенішої британської установи – пабом. ”Англійський паб – незамінний як оаза, яка дає притулок мандрівникові в пустелі міських вулиць” – таку влучну характеристику дає В. Овчинніков цій найвідомішій британський реалії [3, c. 296]. Роль пабу в житті людей, що свідомо обрали приватність життя національною ідеєю, важко переоцінити. Будь-який місцевий паб, назва якого традиційно складається з двох слів, слугує універсальним центром общинних зв’язків, об’єднуючи представників різних прошарків суспільства; до того ж, там подають пиво. Висвітлення цієї реалії в романах було пов’язане з деякими труднощами, адже головні герої книжок – діти, згодом підлітки, а їм вхід до англійських пабів заборонено (до речі, ця заборона реалізується лише в екранізації “Гаррі Поттера та в’язня Азкабану”). Письменниці довелося “дозволити” своїм юним героям відвідувати магічне селище Гоґсмід та два розташовані там паби – ”Три мітли” і ”Кабаняча голова”.
Обидва заклади є втіленням двох найпоширеніших типів британських барів: респектабельного, який відвідує добропорядна публіка і який користується доброю репутацією (”Три мітли”), і неблагонадійний, постійними клієнтами якого є невідомі підозрілі люди з не завжди пристойними намірами (”Кабаняча голова”). Цю назву, до речі, Ролінґ запозичила в Шекспіра – так називалася таверна, де любив випивати славнозвісний герой “Генріха IV” та ”Віндзорських насмішниць”, дотепник і жартівник сер Джон Фальстаф. Утім, симпатії письменниці, здається, на боці підозрілої ”Кабанячої голови”, адже неспроста барменом там працює Аберфорт, брат загиблого директора Гоґвартса Альбуса Дамблдора. [9] Безсумнівно, що ”Кабаняча голова” та її бармен відіграють важливу роль y останній частини епопеї. До того ж, “допустивши” школярів до пабу, Джоан Ролінґ зіткнулась ще з однією складною проблемою – який напій придумати для неповнолітніх клієнтів, щоб не бути звинуваченою у пропаганді дитячого алкоголізму, адже всім відомо, що саме п’ють у пабах. Авторка вигадала “вершкове пиво”, смачне й зовсім не хмільне, дуже популярне серед школярів. У житті ж британських дорослих аналогом вершкового пива є найвідоміше ірландське темне пиво “Гіннес”, лідер продажів у барах.
Британське життя, як і британський характер, настільки різноманітне та поліфонічне, що не існує його єдиної уніфікованої схеми. Mожна назвати лише одне поняття, яке є стовпом, основою усього, що називають “типово англійським” – це традиція, гордо пронесена крізь віки, катаклізми та негаразди. І хоч кажуть, що сучасна Велика Британія стає відкритішою для нового і модернового, епопея Джоан Ролінґ про англійського хлопчика-чарівника є прямими доказом того, що її величність традиція надалі керує повсякденним життям Туманного Альбіону.
1. Колберт Д. Волшебные миры Гарри Поттера: Пер. с англ. Т. В. Кадаш и О. А. Литвиновой. М., 2002. 2. Ролінґ Дж. К. Гаррі Поттер і філософський камінь: Пер. з англ. В. Морозова. К., 2002. 3. Овчинников В. Корни дуба // Сакура и дуб. М., 2005. 4. Ролінґ Дж. K. Гаррі Поттер і келих вогню: Пер. з англ. В. Морозова, С. Андрухович. К., 2006. 5. Ролінґ Дж. K. Гаррі Поттер і напівкровний принц: Пер. з англ. В. Морозова. К., 2005. 6. Гамбург Л. А. Сэр Джон Фальстаф, мистер Пиквик, Дживс и все-все-все… К., 2003. 7. Rowling, J. Quidditch through ages. L., 2003. 8. Мортон Генри В. В поисках Лондона: Пер. с англ. М., 2005. 9. Rowling J. K. at the Edinburgh Book Festival. // ссылка скрыта
HARRY POTTER SERIES AS A REFLECTION OF BRITISH LIFE
Dariya Moskvitina
In the article the most typical realities of routine British life and their reflection in the series of novels by J.K. Rowling about Harry Potter are studied. Differences and similarities between the real British community and the magic world of a young wizard are considered.
Key words: reality; tradition; cognitivism in books for children.