Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Створення людини Душа людини Душа людини Надприродні дари

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ

Мойсей розповідає нам про створення людини на початку своєї першої книги. Св. Письмо не говорить нам про те, коли це сталося. Прийнято вважати, що це було 4000 літ перед Ісусом Христом. "Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою ІСТОТОЮ" (Буття 2, 7).

Хтось сказав одного разу, що душі нема, тому що її ніхто не бачить, на що Інший йому відповів: "То розуму ти теж не маєш, бо його теж не видно". Замість "душа" говоримо також і "дух". "Душею" називаємо те, що перебуває в тісній єдності з тілом, а "духом" — духовні якості людини: розум, волю. У людському тілі є лише одна душа, обдарована розумом і вільною волею (Соб. Царг. IV, 869).

Помиляються ті, які кажуть, що людське тіло розвинулося з істот нижчого ряду.

До таких належить англійський вчений природознавець Дарвін (+1882), який учив, що людина походить від мавпи. Це неможливе, як те, що з зерна гороху виросте горіхове дерево. Відомий зоолог Тома Генрик Гакслі каже таке: "Кожна окрема кісточка горили відрізняється від кості людини. Крім того, є величезна різниця між черепом людини і черепом горили". Мозок найменш цивілізованої людини є значно більшим і важчим, ніж мозок найроз­виненішої мавпи. Людина має дар мови, мавпи — ні. З виразу обличчя людини можемо дізнатися про її почуття, переживання, у мавпи цього немає. Людина пересувається на двох кінцівках, мавпа — на чотирьох. Людина вміє сміятися, мавпа ні. Вік людини у порівнянні з мавпою набагато довший. Людина здатна до пізнання, освіти, мавпи ні. З досвіду знаємо теж, що тварини і рослини, залишені напризволяще, стають дикими. Не витримує критики і твердження Дарвіна, що перетворення мавпи в людину відбувалося дуже повільно, бо палеонтолоґй (дослідники скам'янілих решток тварин і викопних рослин) ніде не знаходять слідів такої перехідної доби навпаки, первісні люди, як показують дослідження їх решток, мали таку саму будову тіла, як сучасна людина. Історія свідчить про високий рівень розвитку людства в давні ча­си — це пізніше настав час занепаду. Церква вважає, що причиною його були людські гріхи. Слід ще додати, що мавпи (горила, орангутанг) найбільше подібні до людини в молодості, розвиваючись, втрачають цю подібність. "Чим більше мавпа розвивається, тим більше стає подібною до тварини" (Вірхов, 1896). Можливо, Бог створив мавпу дурнуватою і простакуватою для того, щоб показати людині, якою була б вона без безсмертної душі. "Не можу повірити, щоб людина походила від мавпи; знаю лише те, що не одна людина сама стає мавпою" (Сев.Бруннер).

Першими людьми були Адам і Єва.

Єву Бог створив з ребра сплячого Адама (Буття 2, 21). Загальноприйнято, що колиски людського роду треба шукати в Азії, недалеко від Месопотамії (між ріками Євфратом і Тигром). Після потопу саме звідси люди розійшлися по інших землях. Бог не випадково вибрав для поселення перших людей



Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою

Буття 2, 7.

теплу і врожайну околицю Месопотамії. Люди на зорі своєї історії були безпорадні і неповороткі — їм було б важко вижити у більш суворому кліматі, на неврожайній землі. Тільки у процесі цивілізації людство навчилося пристосовуватись до різних кліматичних умов.

Усе людство походить від Адама і Єви.

Св. Павло так говорить до атенян: "Він створив з одного увесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення" (Діян. Ап. 17, 26). Отже, людство — це одна родина, бо люди — це діти одного і того самого Отця (св. Золот.). Людські раси (їх п'ять) не мають суттєвих відмінностей. Різниця у кольорі шкіри у формі черепа викликана різницею у кліматі й умовах життя. Спільними ж є будова тіла, тривалість тіла, тривалість життя, загроза захворювання, частота пульсу, а також розум, воля, пам'ять і т. д.

Люди походять від Адама тільки своїм тілом, а душу кожної людини творить Бог.

Не людина, а Бог дає тілові душу (Соб. Лат. 5). Бог створив духа в людині (Зах. 12, 1). Бог обдаровує кожне утворене вже тіло людини душею і таким чином оживляє його. Помиляються ті, які вважають, що Бог створив усі душі разом з ангелами на початку створення. Також помиляються ті, які кажуть, що душа дитини виникає з душі батька так, як запалюється свічка від іншої свічки. Були і такі, які твердили, що усі люди мають одну і ту саму душу. Якщо б це було так, то усі люди мали б одну і ту ж свідомість, але це не так.

ДУША ЛЮДИНИ

Душа людини оживляє тіло і ним керує. Тіло є вмістили­щем душі.

Як пара приводить у рух машину, так душа, вміщена Богом у людське тіло, дає тілові життя. У св. Письмі сказано, що лише тоді людина стала живою істотою, коли Бог вдихнув у неї душу (Буття 2, 7). Коли ж душа покидає тіло, воно перестає жити і повертається у землю, з якої виникло. Тіло без духа є мертвим (Як. 2, 26). Душа керує тілом. Душа для тіла є тим, ким є візник для воза, керманич для корабля (св. Золот.). Як вершник керує конем, так душа повинна керувати тілом, спонукаючи до стриманості в бажаннях і діях (св. Вінк. Фер.). На жаль, душею часто оволодівають низькі пристрасті тіла, і людина стає подібною до тварини, що приводить до нещастя.

Тіло є вмістилищем душі. Зерно міститься в лушпині, брильянти — в золотій оправі, людська душа — в тілі. Тіло є знаряддям душі, як пилка або гембель є знаряддями теслі, а пензель — знаряддям маляра. Це знаряддя має служити душі для здійснення добрих справ, тим самим здобуваючи собі вічне щастя.

Людська душа суттєво відрізнається від душі тварини. Душа тварини не є чимось окремим, що існує в тварині, це тільки поєднання органічних влас­тивостей, завдяки яким живе тварина. Вона має зовсім інші потреби. Душа тварини не здатна до поступу і вдосконалення (ластівка будує своє гніздо тисячі літ однаково); вона не вміє знаходити причинний зв'язок між явищами, тобто не здатна піднестися до пізнання Бога. Керована виключно інстинктом, не усвідомлює своїх вчинків. Нарешті, тварина не має жодних духовних потреб, не має бажання якогось вищого щастя, вона цілком задоволена тілес­ними розкошами. Душа тварини не має духовної природи, якою обдарована людська душа. Можна сказати, що тварина має душу, але не має духа.

Людська душа є образом Бога, бо є духом, подібним до Бога.

Усе, що зроблене, є подібним до свого творця. Тому і людина подібна до Бога. Людина подібна до Бога більше, ніж усе інше, створене Ним. Усі інші видимі створіння є лише слідами Бога, а людина є Його образом. Творячи людину, Бог сказав: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами..." (Буття 1, 26).

Людська душа так само, як Бог, має розум і вільну волю, і тому є здатною пізнавати і любити добро і красу, а також панувати над видимим світом, як Бог панує над всесвітом. Ще довершенішим образом Бога людина стає тоді, коли веде святий спосіб життя, тобто коли дотримується заповідей, є покірною, лагідною і милосердною. Заповіді Божі є тим дзеркалом, дивлячись в яке, можемо дізнатись, наскільки ми подібні або не подібні до Божого першовзірця (св. Григ. В.). Той, хто веде святий спосіб життя, є в стані Божої ласки — в його душі мешкає Бог. Залізо, розжарене вогнем, стає подібним до нього; душа, з'єднана, завдяки праведному способу життя, з Богом, стає Його досконалою подобою. Душа, яка вже за своєю суттю є природним образом Бога, живучи праведно, стає надприродним Його образом. Різниця між природним і надприродним образом є така, як різниця між портретом, намальованим лише чорними штрихами, і портретом, намальованим фарбами. Душа має на собі і природний образ Пресвятої Трійці, що виявляється через три сили: пам'ять, розум і волю, що містяться в одному єстві. Пам'ять робить душу подібною до Бога-Отця, розум — до Бога-Сина, воля — до Св. Духа (св. Берн.). Саме тому перед створенням людини Бог сказав: "Сотво­рімо...", вживаючи множину. Отже, вартість душі в очах Бога є дуже великою, у цьому нас переконує діло спасіння. Одна людська душа варта більше, ніж усі небесні тіла (св. Золот.).

Тіло людини не є образом Бога, але і в ньому знаходимо деяку подібність з Богом.

Бог, як чистий дух, не має тіла, тому тіло не може бути образом Бога; лише душа людини є образом Бога. Однак, душа на тілі, як на своєму знарядді, відбиває деяку подобу Бога. Людина є володарем усього створеного. Її руки здатні до будь-якої роботи, їй підвладні і засоби праці, і зброя, що забезпечує людині перевагу над будь-яким звіром. Давид співає: "Господи, Боже наш,... то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги..." (Пс. 8, 5-7). Людська родина, яка складається з отця, матері і дитини, теж вказує на подібність людини до Бога, бо є образом Пресв. Трійці.

Душа людини незнищима, тобто вона не може перестати існувати.

Звичайно говоримо, що душа є безсмертною, що рівнозначне поняттю "незнищима". "Душа може і не може вмерти. Не може вмерти, бо ніколи не втратить відчуття себе самої, але може вмерти, коли відвернеться від Бога" (св. Авг.). Отже, душа може перестати жити, коли через смертний гріх втратить своє життя, освячуючу ласку. Така душа є мертвою духовно, і якщо людина помре в такому стані, то її душа буде пропащою навіки. Відрізана галузка засихає і гине, хоча й існує далі; обтяжена гріхами душа відлучена від Бога, мертва, хоч теж існує. Тіло теж, умерши, не перетворюється в ніщо. Грішна душа вмирає, бо втрачає Бога, але буде вічно в пекельних муках, "Грішник умер, хоч ще живе і праведник живе; навіть померши" (св. Золот.). Незнищимість душі символізує барвінок яким ми прикрашаємо могили помер­лих. Ця рослина зеленіє і взимку, коли життя в природі завмирає, — так і душа живе, хоч тіло вмерло.

Про незнищимість душі знаємо зі слів Ісуса Христа.

Ісус Христос каже: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть" (Мат. 10, 28). До розбійника, що покаявся, Спаситель говорить: Не людина, а Бог дає тілові душу (Соб. Лат. 5). Бог створив духа в людині (Зах. 12, 1). Бог обдаровує кожне утворене вже тіло людини душею і таким чином оживляє його. Помиляються ті, які вважають, що Бог створив усі душі разом з ангелами на початку створення. Також помиляються ті, які кажуть, що душа дитини виникає з душі батька так, як запалюється свічка від іншої свічки. Були і такі, які твердили, що усі люди мають одну і ту саму душу. Якщо б це було так, то усі люди мали б одну і ту ж свідомість, але це не так.

ДУША ЛЮДИНИ

Душа людини оживляє тіло і ним керує. Тіло є вмістили­щем душі.

Як пара приводить у рух машину, так душа, вміщена Богом у людське тіло, дає тілові життя. У св. Письмі сказано, що лише тоді людина стала живою істотою, коли Бог вдихнув у неї душу (Буття 2, 7). Коли ж душа покидає тіло, воно перестає жити і повертається у землю, з якої виникло. Тіло без духа є мертвим (Як. 2, 26). Душа керує тілом. Душа для тіла є тим, ким є візник для воза, керманич для корабля (св. Золот.). Як вершник керує конем, так душа повинна керувати тілом, спонукаючи до стриманості в бажаннях і діях (св. Вінк. Фер.). На жаль, душею часто оволодівають низькі пристрасті тіла, і людина стає подібною до тварини, що приводить до нещастя.

Тіло є вмістилищем душі. Зерно міститься в лушпині, брильянти — в золотій оправі, людська душа — в тілі. Тіло є знаряддям душі, як пилка або гембель є знаряддями теслі, а пензель — знаряддям маляра. Це знаряддя має служити душі для здійснення добрих справ, тим самим здобуваючи собі вічне щастя.

Людська душа суттєво відрізнається від душі тварини. Душа тварини не є чимось окремим, що існує в тварині, це тільки поєднання органічних влас­тивостей, завдяки яким живе тварина. Вона має зовсім інші потреби. Душа тварини не здатна до поступу і вдосконалення (ластівка будує своє гніздо тисячі літ однаково); вона не вміє знаходити причинний зв'язок між явищами, тобто не здатна піднестися до пізнання Бога. Керована виключно інстинктом, не усвідомлює своїх вчинків. Нарешті, тварина не має жодних духовних потреб, не має бажання якогось вищого щастя, вона цілком задоволена тілес­ними розкошами. Душа тварини не має духовної природи, якою обдарована людська душа. Можна сказати, що тварина має душу, але не має духа.

Людська душа є образом Бога, бо є духом, подібним до Бога.

Усе, що зроблене, є подібним до свого творця. Тому і людина подібна до Бога. Людина подібна до Бога більше, ніж усе інше, створене Ним. Усі Інші видимі створіння є лише слідами Бога, а людина є Його образом. Творячи людину, Бог сказав: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами..." (Буття 1, 26).

Людська душа так само, як Бог, має розум і вільну волю, і тому є здатною пізнавати і любити добро і красу, а також панувати над видимим світом, як Бог панує над всесвітом. Ще довершенішим образом Бога людина стає тоді, коли веде святий спосіб життя, тобто коли дотримується заповідей, є покірною, лагідною і милосердною. Заповіді Божі є тим дзеркалом, дивлячись в яке, можемо дізнатись, наскільки ми подібні або не подібні до Божого першовзірця (св. Григ. В.). Той, хто веде святий спосіб життя, є в стані Божої ласки — в його душі мешкає Бог. Залізо, розжарене вогнем, стає подібним до нього; душа, з'єднана, завдяки праведному способу життя, з Богом, стає Його досконалою подобою. Душа, яка вже за своєю суттю є природним образом Бога, живучи праведно, стає надприродним Його образом. Різниця між природним і надприродним образом є така, як різниця між портретом, намальованим лише чорними штрихами, і портретом, намальованим фарбами. Душа має на собі і природний образ Пресвятої Трійці, що виявляється через три сили: пам'ять, розум і волю, що містяться в одному єстві. Пам'ять робить душу подібною до Бога-Отця, розум — до Бога-Сина, воля — до Св. Духа (св. Берн.). Саме тому перед створенням людини Бог сказав: "Сотво­рімо...", вживаючи множину. Отже, вартість душі в очах Бога є дуже великою, у цьому нас переконує діло спасіння. Одна людська душа варта більше, ніж усі небесні тіла (св. Золот.).

Тіло людини не є образом Бога, але і в ньому знаходимо деяку подібність з Богом.

Бог, як чистий дух, не має тіла, тому тіло не може бути образом Бога; лише душа людини є образом Бога. Однак, душа на тілі, як на своєму знарядді, відбиває деяку подобу Бога. Людина є володарем усього створеного. Її руки здатні до будь-якої роботи, їй підвладні і засоби праці, і зброя, що забезпечує людині перевагу над будь-яким звіром. Давид співає: "Господи, Боже наш,... то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги..." (Пс. 8, 5-7). Людська родина, яка складається з отця, матері і дитини, теж вказує на подібність людини до Бога, бо є образом Пресв. Трійці.

Душа людини незнищима, тобто вона не може перестати існувати.

Звичайно говоримо, що душа є безсмертною, що рівнозначне поняттю "незнищима". "Душа може і не може вмерти. Не може вмерти, бо ніколи не втратить відчуття себе самої, але може вмерти, коли відвернеться від Бога" (св. Авг.). Отже, душа може перестати жити, коли через смертний гріх втратить своє життя, освячуючу ласку. Така душа є мертвою духовно, І якщо людина помре в такому стані, то її душа буде пропащою навіки. Відрізана галузка засихає і гине, хоча й існує далі; обтяжена гріхами душа відлучена від Бога, мертва, хоч теж існує. Тіло теж, умерши, не перетворюється в ніщо. Грішна душа вмирає, бо втрачає Бога, але буде вічно в пекельних муках. "Грішник умер, хоч ще живе і праведник живе; навіть померши" (св. Золот.). Незнищимість душі символізує барвінок яким ми прикрашаємо могили помер­лих. Ця рослина зеленіє і взимку, коли життя в природі завмирає, — так і душа живе, хоч тіло вмерло.

Про незнищимість душі знаємо зі слів Ісуса Христа.

Ісус Христос каже: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж убити не можуть" (Мат. 10, 28). До розбійника, що покаявся, Спаситель говорить: Сьогодні будеш зо мною в раї" (Лук. 23, 43). Переконують нас в цьому і притча про багача і Лазаря (Лук. 16,19), і слова Ісуса Христа, що Бог Авраама, Ісаака і Якова не є Богом мертвих, а є Богом живих (Мат. 22, 32).

Знаємо багато випадків, коли людям являлися душі померлих.

Під час Преображення Ісуса Христа на горі Тавор явився Мойсей, тіло якого вже давно спочивало в гробі (Мат. 17, 3). У хвилину смерті Спасителя багато мертвих піднялися з гробів і розійшлися вулицями Єрусалиму (Мат. 27, 53). Померлі пророк Єремія і архієрей Онія об'явилися вождеві Юді перед битвою (П Мак, 15). Багато разів являлася людям Пресвята Діва Марія (згадаймо хоча б її чудесні об'явлення в Лурді 1858 p.). "Від часу приходу Ісуса Христа не було століття, в якому не з'являлися б душі святих, що сходили чи то з неба для потіхи живущих, чи то з чистилища для виблагання допомоги" (Скар.). Лише осуджені не можуть залишати пекла, але диявол може в образі осудженого з'явитися його близьким. Не треба ставитися до появи душ як до чогось неймовірного. Разом з тим не треба легкодушно вірити кожній розповіді про появу духа, не перевіривши її.

Людський розум теж переконує нас, що душа є безсмертною.

Людина прагне тривалого, досконалого щастя. Це прагнення властиве всім людям, отже, може походити лише від Творця. Проте, кожен з нас бачить, що тут, на землі, не можна бути завжди щасливим, бо ні дочасні добра, ні розкіш не задовільняють наших прагнень. Ми можемо досягнути вічного щастя тільки в майбутньому житті (Бог, найдосконаліша істота, не може залишити не задоволеним прагнення людини до щастя).

Якщо б людська душа гинула разом із тілом, то грішник, який грішив аж до смерті, залишився би без покарання, а праведник, який протягом життя переніс не один хрест, — без нагороди. З цього можна було б судити, що Бог несправедливий, а це не так. Отже, коли є Бог, то людська душа мусить бути безсмертною. Наше усвідомлення самого себе не покидає нас протягом всього нашого життя. Ми пам'ятаємо події, які сталися з нами в дитинстві, хоч, згідно з наукою про людину, в нашому організмі оновилася кожна найменша клітинка. Не впливає на наше усвідомлення самого себе втрата певних частин тіла — рук, ніг, очей... Отже, мусить існувати щось, що є незалежним від змінної матерії, що залишається цілим і незмінним незалежно від змін, які відбуваються з тілом, і, навіть, від його смерті. Це і є душа.

Дух зберігає свою силу і свіжість у скаліченому чи хворому тілі, у тілі людини похилого віку. Природознавець о. Гумбольдт і в 90 років не втратив працездатності. Австрійський полководець Радецький у 83 роки перемагав на полі битви.

Людина бачить, чує, говорить і у сні, хоч очі, вуха і уста є бездіяльними. Так і після смерті триватиме наше життя і чуття, хоч тілесні почуття не діятимуть. Св. Августин розповідає, що одному лікареві приснився сон, в якому він зустрівся з гарним юнаком, одягненим у білі шати. Юнак запитав лікаря: "Бачиш мене?" — "Бачу", — відповів лікар. "Чи бачиш мене очима?" — "Ні, бо мої очі заплющені". — "То чим же бачиш мене?" — "Не знаю". — "А чи чуєш мене?" — "Так". — "Чи чуєш мене вухами?" — "Ні". — "То чим же?" — "Не знаю". — "Чи ти тепер розмовляєш?" — "Так". — "Чи своїми устами?" — "Ні". — "А чим?" — "Теж не знаю" — "Бачиш, хоч ти спиш, але все ж і бачиш, і чуєш, і говориш. Прийде колись година — заснеш сном смерті, але незважаючи на це, бачитимеш, чутимеш і говоритимеш". Проки­нувся лікар і зрозумів, що це Бог хотів за допомогою ангела переконати його у безсмерті душі.

Найменша піщинка у природі не щезає безслідно. Матерія приймає різні форми, змінюється, але її кількість залишається незмінною. І наше тіло не гине, але розкладається на окремі елементи. Отже, як можна припустити, щоб душа, набагато вища від тіла, могла згинути? Земля під нашими ногами, зірки над нами зберігають свою форму протягом мільйонів років, а душа людини, володаря усього створеного, мала б існувати лише протягом коротких хвилин людського життя?

Усі народи Землі завжди вірили і вірять у безсмертність душі

У безсмертність душі вірили євреї (Яків хоче йти за своїм сином до ада (Буття 37, 35); мали свій тартар (пекло) і елізіум (рай) греки; у посмертну мандрівку душ, яка тривала до трьох тисяч літ, вірили єгиптяни. За віруваннями останніх, душа очищується від недоліків, переходячи в тіла різних тварин (від нижчих до вищих). Віру у переселення душ знаходимо і сьогодні серед багатьох народів Азії (тому вони не вбивають навіть комахи). Звичаї поховання мертвих, жертвоприношення за померлих і т. п. свідчать про те, що всюди вірять у безсмертність душі. Віра в майбутнє життя така давня, як світ; і така велика, як рід людський (Гом.). Хоча, звичайно, є і такі, які кажуть, що все скінчиться зі смертю, але думка окремих людей ще не є доказом. Так думають люди, які живуть у гріхах, і тому бояться покарання

— таким чином вони заспокоюють себе. "Щодо самовбивць, які не винесли
тягару життя, то вони теж переважно далекі від того, щоб перейти в ніщо.
Вони надіються, що поза гробом знайдуть спокій, якого тут із власної вини
шукали даремно" (св. Авг.).

НАДПРИРОДНІ ДАРИ

Перші люди були майже такими щасливими, як ангели. Давид співає: "Мало чим зменшив єси його (чоловіка) від ангелів" (Пс- 8, 6). У багатьох народів знаходимо перекази про якусь дуже щасливу добу в житті людства. Римляни, наприклад, називають її "золотою добою". Гезіод вважає, що "первісний рід людський жив, як боги, в досконалому щасті".

Перші люди мали в собі Св. Духа. Святий Дух обдаро­вував їх сосбливими властивостями тіла та Духу. "Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття..." (II Петро 1, 4).

Адам жив у святості і праведності (Соб. Трид. 5, 1).

Цю святість і праведність перші люди мали не самі по собі, а отримали її від Бога (Альб. Штольц).

Перші люди були наділені високим розумом, сильною волею, освячуючою ласкою; вони були милими Богові, дітьми Бога, спадкоємцями неба. "Він дав їм розсудливість, язик та очі, вуха та серце

— щоб розважати. Розумною наукою він їх наповнив — що добре і що зле, вказав він їм". (Сирах. 17, 5, 6). Адам міг надати кожній тварині таке ім'я, яке найвлучніше передавало її внутрішню природу. Натхненний Св. Духом, Адам відразу пізнав нерозривність подружжя (Соб. Трид. 24). Хтось може закинути, що лише сьогодні розум людини сягнув найвищого розвитку. Але це не так. Захопившись науковим поступом, людина відійшла від науки речей Божих, не завжди орієнтується у найважливіших питаннях життя.

Воля перших людей не була ослаблена чуттєвими бажаннями. Вони не знали сорому. Не було у них чуттєвих пристрастей, які б керували їхніми членами проти їх волі (св. Авг.). Тому їм було важко грішити, як нам тепер важко робити добро.

Св. Дух наділяв перших людей освячуючою ласкою і любов'ю Божою, які нерозривно пов'язані. Саме тому вони були Божими дітьми, бо ж "усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони — сини Божі" (Рим. 8, 14). Як діти Бога, були вони і "спадкоємці... Божі — співспадкоємці Христа..." (Рим. 8, 17).

Перші люди були обдаровані вічним життям, були вільні від будь-яких хворіб, мешкали в раю і були наділені повною владою над нижчими творіннями. Бог створив людину безсмертною (Прем. 2, 23) щодо душі і щодо тіла. Про безсмертність тіла говорить те, що Бог загрозив першим родичам карою смерті, якщо з'їдять із дерева знання (Буття 2, 17), а коли дійсно згрішили, сказав до Адама: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю..." (Буття 3, 19). Людині спочатку не загрожували ніякі хвороби, бо хвороби є вісниками смерті, а коли нема смерті, нема і хворіб. Перші родини жили в раю і повинні були працювати в ньому, але ця праця була складовою частиною їх щастя. "Ця праця була для них радістю і не втомлювала їх" (св. Авг.). Цієї праці вони бажали, як розкоші (Лев XIII). Рай — це прекрасний сад, дерева якого приносили смачні плоди. Були в ньому також гарні звірята і ріка, яка ділилася на чотири потоки. Біля дерева знання росло дерево життя, плоди якого повинні були берегти людину від смерті (сьогодні це дерево нам заступає Пресв. Євхаристія). Дехто думає, що рай знаходився недалеко рік Євфрату і Тигру. Проте, як свідчить видіння Катерини Еммеріх, рай знаходився (і досі знаходиться) не на землі, а в якомусь іншому місці. Після падіння перших людей Бог переніс їх на землю — на те місце Оливної гори, де Ісус Христос пізніше молився ночами і де в страсний четвер терпів смертельну тривогу (Брентано). Господнє вознесіння з Оливної гори має символічне значення. Перший Адам опинився на Оливній горі внаслідок падіння, а другий Адам з того самого місця вознісся на небо.

Перші люди були наділені повнотою влади над тваринами. Навіть найгрізніші звірі були ласкавими до людей, приходили самі до Адама, а він надавав їм відповідні імена (Буття 2, 19) "Страх перед ними (людьми) вклав він у всяке тіло, щоб владарювали над звіриною і птаством" (Сир. 17, 4). Тому говорить Бог до Ноя: "Страх і ляк супроти вас нехай буде на кожній земній тварині... вам на вжиток дані вони" (Буття 9, 2). Сьогодні теж дехто з людей може підкорити — чи дією, чи поглядом — дикого звіра. Але ця влада над звірами в порівнянні з попередньою є дуже недосконалою. Лише деякі святі, як, напр., св. Франц з Ассізі, мали той дар, що дикі звірі ставали перед ними лагідними, як ягнята. Та це було заслугою і наслідком їх великої святості.

Ці особливі властивості перших людей називаємо надприродними, бо вони були своєрідним додатком до людської природи.

Уявім собі, що певний цар піклується про якогось хлопця-сироту, даючи йому виховання, властиве його стану, помешкання, одяг, їжу (це дари природні, отримані від Бога і потрібні кожній людині). Але той цар може піти далі у своїй доброті; може прийняти цього сироту як сина, взяти у свій замок, одягнути по-князівськи, допустити до царського столу і зробити своїм спадкоємцем, тобто піднести хлопця над його станом. (Так і Бог дав першим людям надприродні властивості, які піднесли їх до вищого, досконалішого життя).

У склад води входять кисень і водень. Коли заберемо один з цих елементів, вода перестане бути водою, бо втратить щось, що належить до її природи. (Так і до природи людини належить її розум, вільна воля і безсмертність душі — втративши одну із цих властивостей, людина перестане бути людиною). Якщо ж до води додамо цукру і доллємо вина, то вода стане смачнішою, набуде кращого вигляду, зміниться і її дія на людину.

Так Бог покращив, підніс, прикрасив і удосконалив людську природу Адама і Єви надприродними властивостями (тобто такими, які не належать до природи людини). Але ці властивості людина у будь-яку хвилину могла втратити, не перестаючи бути людиною. Надприродні властивості робили перших людей дуже подібними до Бога. Без них люди лишаються подібними до Бога (завдяки душі), але в меншій мірі.

Портрет людини, намальований чорним олівцем, може відбити її найсут­тєвіші риси, але набагато докладнішим, повнішим і яскравішим є портрет, намальований фарбами. Так і природні і надприродні властивості: перші ста­новлять природний, другі — надприродний образ Бога. Коли Бог говорить перед створенням людини: "Сотворімо чоловіка на наш образ і подобу", то називає людину Своїм образом щодо природних властивостей, а Своє подо­бою — щодо надприродних (Белярмін).