Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Визнання віри Знак святого хреста Символ віри Бог — найвище єство

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ВИЗНАННЯ ВІРИ

Бог бажає, щоб ми виявляли свою віру своїми вчинками; це наказує Христос словами: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли Отця вашого, що на небі" (Мат. 5, 16).

Отже, наші слова і діла повинні свідчити про те, що ми — християни­католики і що за переконанням високо цінимо нашу релігію. Ми повинні бути світлом для світу, явним визнанням (сповіданням) віри ми повинні спричинятися до того, щоб наші ближні краще пізнавали Бога і сумлінніше виконували Його заповіді. Повільно ступаючий кінь побіжить швидше, коли побачить іншого коня в бігу — так і людина за прикладом ближнього схиляється до доброго: "Гордість ворогів християнської віри вже не раз розбивалася об непохитність християнського визнання" (Лев XIII). Ми й самі утверджуємося у вірі через прилюдне її визнання. На жаль, багато є між християнами боязливих людей! Зі страху перед глузуванням, насмішками, втратою свого становища чи з інших подібних причин не мають відваги явно визнати свою віру, засвідчити свою приналежність до Церкви. Чинять, як малий нерозумний хлопчина, якого послали за чимось родичі, що, наляканий гавканням пса, вертається ні з чим. Вагаються у добрих намірах, ладні зійти з дороги спасения тільки тому, що інші називають їх облудниками, дурнями, фанатиками (св. Вінк. Фер.), Вони боязливі, як зайці, яких лякає навіть ганчірка, зачеплена на патику. Такі люди не зважають на те, що ті, які висміють їх через їхню віру, будуть посоромлені у день суду (Прим. 5, 1). Вони забувають і про те, що без боротьби нема нагороди, обіцяної тільки воїнам і переможцям Христа (Лев XIII). Хто не має відваги виступити в обороні Божої честі, той є німим псом, що не може гавкати (Іс. 56, 10). Берімо приклад з іновірців, напр., мусульман, які на вулицях і площах по кілька разів на день віддають честь своєму Аллахові. Церква заохочує нас до публічного визнавання віри через часті процесії, які провадяться з нагоди різних церковних урочистостей або свят.

Однак, ми повинні назовні виявляти свою віру лише тоді, коли релігії загрожує зневаження або ближньому біда.

Не треба, і навіть заборонено завжди і всюди демонструвати свою віру, свої релігійні переконання, бо цим ми можемо осмішити релігію. Тому говорить Ісус Христос: "Не давайте святого собакам, і не кидайте ваших перл свиням" (Мат. 7, 6). Отже, не мусимо завжди відповідати на набридаючі питання щодо нашої віри, які нам задають безбожні люди, можемо їх або злегковажити або просто відійти. Одного разу, в п'ятницю, певний пан у гостиниці замовив собі пісну страву. На глузливе запитання господаря, якої він віри, відповів: "Потурбуйтесь краще моїм голодним шлунком, аніж вірою". Коли ж, однак, про це запитує уповажнена до цього влада, тоді ми повинні відповідати згідно з правдою, хоч би й довелось заплатити життям. Так вчинив Ісус Христос, стоячи перед Каяфою (Мат. 26, 63). Варто тут згадати слова Спасителя: "Не лякайтесь тих, що вбивають тіло, душі ж не здолають убити" (Мат. 10, 28). Той, хто більше боїться людей, ніж Бога, стягає на себе Божий гнів (св. Авг.). Не слід також вдаватися в релігійні розмови і суперечки з людьми без віри. "Релігійні суперечки розпалюють розум і збільшують знеохо­чення" (Іван Канізій). Прикро, що такі розмови часто ведуться в ресторанах та кав'ярнях, за столом, чого насамперед треба остерігатися. Релігія — це справа настільки свята, що говорити про неї слід завжди з найбільшою покорою і смиренністю (Сальвіян).

Того, хто безстрашно визнає свою віру перед людьми, Бог відзначає і на землі, і після смерті.

Бог підносить тих, хто безстрашно визнає свою віру. Св. Петро першим серед усіх Апостолів визнав Божество Ісуса Христа, і за те назвав його Спаси­тель блаженним та зробив головою Апостолів (Мат. 16, 18). Три юнаки з Вавілону явно визнали свою віру в правдивого Бога перед царем і цілим народом і за те врятував їх Бог з огненної печі і підніс до високих гідностей (Дан. 3). Рудольф з Габсбурга одного разу під час ловів зустрів священика, який ішов з Найсв. Дарами до хворого, він зіскочив з коня і віддав належну честь Пресв. Євхаристії. Через кілька років вибрали його німецькі князі цісарем Німеччини (1273 р.) Ісус Христос обіцяє Своїм визнавцям вічну нагороду: "Всякий, хто мене визнаватиме перед людьми, того І я визнаватиму перед Отцем моїм, що на небі" (Мат. 10, 32). Хто безстрашно визнає свою віру, завойовує повагу і у своїх ближніх; хто ж відрікається її, потрапляє в погорду.

Той може сподіватися найбільшої нагороди в небі, кого переслідують або страчують за віру.

Того, кого переслідують за віру, називаємо Ісповідником. Про таких людей Ісус Христос сказав так: "Блаженні ви, коли вас безчеститимуть та гонитимуть, та казатимуть на вас усяке лихе слово не по правді, ради мене. Радуйтесь і веселітесь: бо велика нагорода ваша на небі" (Мат. 5, 11-12). Той, хто поніс смерть за віру, називається Мучеником. Така людина, без сумніву, здобуде вічне щастя, бо каже Ісус Христос: "Хто б згубив душу свою задля Мене, знайде її" (Мат. 10, 39). "Було би кривдою для Мученика молитися за його душу" (Інок. III). Мученик виявляє найвищу ступінь любові Бога, бо складає в жертву Богові дочасні добра і навіть життя. Кожний Мученик є витязем. Мучеників завжди малюють з пальмою у руці, бо вони дійшли до своєї мети. Проте слід пам'ятати, що не годиться навмисне шукати переслідувань або мученицької смерті. Дехто робив це, віддаючись у руки гонителів або зневажаючи поганські святині; але вони, надміру уповаючи на свої сили, переважно піддавались спокусі. Таких Церква ніколи не шанує як мучеників. "Не треба нікому давати нагоду робити зле" (св. Тома з Акв.) Ісус Христос дозволив утікати від переслідувань (Мат. 10, 23) і сам не раз так робив, а Його наслідували Апостоли і визначні єпископи (св. Кипріян, св Атаназій). Лише душпастирям не можна утікати, коли їх присутність потрібна для добра їх вірних (св. Тома з Акв.). Коли приходить вовк, втікає найманий робітник, але ніколи не робить цього добрий пастир (Йоан 10, 12). Можуть відійти лише тоді, коли не мусять бути присутніми, або коли їх присутність могла б стати причиною ще більшого переслідування (св. Кипр.). Не є Мучеником той, хто вмирає за лжевіру, бо він не має справжньої любові Бога, без якої мученича смерть не має вартості (І Кор. 13, 3). Отже, не був Мучеником Іван Гус із Праги, якого було спалено на вогнищі в Констанції (1415), але який не відрікся лжевіри. Але Мучеником є той, якого через віру було поранено і який від тої рани помре; кого через віру засудять на довічне ув'язнення або на вигнання, а також той, хто заплатить життям задля якоїсь християнської чесноти, як, напр., Іван Хреститель, Іван Непомук і т. п., бо християнська чеснота є в деякій мірі визнанням віри (св. Тома з Акв.). Кожний християнин повинен бути готовим до мучеництва за віру, бо, як сказав св. Кипріян: "Не є християнином той, хто боїться вмерти за правду". Мучеників нараховується близько 16 мільйонів.

Тих, хто відрікається своєї віри зі страху або сорому чи навіть зовсім відступає від неї, Ісус Христос застерігає: "А хто відречеться Мене перед людьми, того й Я відречусь перед Вітцем Моїм, що на небі" (Мат. 10, 33), "Хто-бо посоромиться Мене і Моїх словес, того й Син Чоловічий посоромиться, як прийде в славі своїй" (Мук. 9, 26).

Хто відрікається віри, чинить, як Петро, що з великої тривоги відрікся Ісуса Христа (Мат. 26, 69-70). Цей гріх оплакував св. Петро аж до смерті. Під час переслідувань християн дехто відрікався від своєї віри, і приносив жертву божкам. Сьогодні дехто соромиться зробити на собі св. Хрест, приступити до Великодної сповіді або віддати на вулиці, прилюдно честь Найсв. Євхаристії, коли священик іде до хворого і т. п. Інші ж беруть участь у Богослужениях іновірців, заключають мішані подружжя перед служителем чужої церкви, тримають до хресту їх дітей, приймають схизматицьке "православне" Причас­тя і т. п. (Хто, однак, бере участь у похоронах або вінчаннях іновірців з чемності, той не грішить). Люди, що відрікаються віри зі страху або сорому, втрачають повагу інших, бо боязливих ніхто не поважає. Імператор Констан-цій, отець Константина В., одного разу наказав своїм християнським дворянам жертвувати божкам. Дехто зі страху виконав цей наказ, а імператор, який хотів лише випробувати своїх дворян, відразу вигнав їх зі свого двору. Ще нещасливішим є той, хто зовсім відступає від віри. Цар Соломон відступив від справжньої віри до поганства через своїх поганських жінок і став ідолопоклонником. Імператор Юліан, апостат (+ 363 p.), відступився від католицької віри і став згодом найбільшим ворогом християн. І сьогодні часом трапляється, що католики переходять на протестантизм, на схизму (т.з. "провослав'я") або на іудаїзм, або оголошують себе безконфесійними, безвіроісповідними.

Католики часто відрікаються віри задля марної мамони або інших земних благ.

Це трапляється, напр., тоді, коли католик хоче повінчатися з багатою особою іншої віри. Однак лише порочні люди відпадають від віри. "Нехай не думає, що від св. Церкви відпадають добрі люди. Повного зерна не понесе з собою вітер, а тільки пусту полову" (св. Кипр.). Вітер не повалить здорове дерево, а лише струхлявіле. Один протестант пише: "Коли папа поле свій город, то завжди викидає нам за мур кропиву і бур'ян". Пруський король Фрідріх II сказав: "Коли католик перейде на протестантизм, то ми на тім нічого не виграємо; коли, однак, протестант стане католиком, то ми тратимо дуже багато". Ті, що відпадають від Церкви, наново розпинають Христа (Євр. 6, 6), отже, допускаються смертного гріха. Християнин-католик не повинен піддатися спокусі відійти від віри. Він повинен бути подібним до дерева з сильним корінням, котре опирається найсильнішим бурям, до воїна, який і під час бою не залишає своєї позиції. "Коли тратимо маєток, багато тратимо, коли тратимо життя, ще більше тратимо, коли тратимо віру, тратимо все".

ЗНАК СВЯТОГО ХРЕСТА

Форму хреста можемо знайти будь-де: людське тіло має цю форму, птах у повітрі нагадує хрест, деякі дерева теж його нагадують, форму хреста мають деякі інструменти, хрест творять зірки на небі. Хрест на небі буде знаменням приходу Судді на загальний суд (Мат. 24, ЗО). Католицька Церква високо шанує знамення св. хреста: вона уживає його під час Служби Божої, при всіх Тайнах, церковних благословеннях і освяченнях, прикрашає ним церковні вежі, престоли, хоругви і ризи, ставить його на гробах померлих. Храми Божі часто будуються у формі хреста.

Християнин-католик найчастіше визнає свою віру через знак св. хреста.

Для католика знак св. Хреста є тим, чим уніформа (мундир) для жовніра. Цим знаком він зазначає свою приналежність до католицької Церкви. Євреї і погани насміхаються з хреста і ненавидять його (І Кор. 1, 23). Не хочуть про нього чути і протестанти. Саме хрест вирізняв католиків серед інших віросповідань. Не без підстави можемо припустити, що знак св. Хреста запровадили ще Апостоли, бо вживається його в Церкві від перших часів. Знак св. Хреста робитися так: кладемо ліву руку на груди, а три перші пальці правої руки складаємо разом в честь Пресвятої Трійці і, вимовляючи слова: "Во ім'я Отця", кладемо їх на чоло, "і Сина" — на груди, " і Святого" на праве плече, "Духа" на ліве, "Амінь" знову на груди. Це повторюємо тричі в честь Пресвятої Трійці. Ніколи не треба хреститися поспішно і недбало, слід пам'ятати, що цей знак є взиванням Пресвятої Трійці, якій належиться найбільше поклоніння і найбільша честь.

Знаком св. Хреста заявляємо, що віримо в Розп'ятого Спасителя і Бога, в Трійці єдиного.

Форма хреста (+) нагадує нам хресну смерть Ісуса Христа і діло спасения. Трикратне повторення хреста і виголошувані при цьому слова нагадують нам Пресвяту Трійцю. Знак святого хреста — це неначе короткий витяг нашої християнської релігії.

Знак св. Хреста зносить на нас благословення Боже, тобто береже нас від злого духа та від багатьох нещасть як щодо тіла, так і щодо душі.

Отже, знак св. Хреста не є пустою церемонією, але немов благословенням себе самого, вимолюванням собі Божого благословення. А благословення Боже відводить від нас зло і наділяє нас добром. Найбільшим же нещастям у нашому житті при смерті і по смерті є прокляття Боже. Знак св. Хреста відганяє від нас злого духа і його спокуси. Коли робимо знак св. Хреста, диявол утікає від нас так, як собака перед палицею, якою її було побито. Хрест нагадує йому те хресне дерево, яким Христос переміг його на горі Голгофі (св. Кирил.). Як під час війни не можна неприятелеві стріляти в тих, хто має на руці білочер­воний хрест (тобто священиків, лікарів і медичної служби), так і диявол не сміє нічого зробити тим, хто хреститься св. Хрестом. "Знак Хреста — це печать, біля якої переходить ангел смерті і не робить нам жодної шкоди" (Ів. Дам.). Мідяний вуж у пустині (4 Мойс. 21), прообраз хреста Спасителя (Йоан З, 14), беріг всіх, які на нього дивилися, від смертельного укусу отруйних змій; так береже нас і знак св. Хреста від нападу пекельної змії. Імператор Константин В. побачив у 312 р. на небі великий сяючий хрест із написом: "Цим знаменням переможеш". Цей хрест бачило і його військо. Тоді наказав вишити хрест на хоругві і переміг. (Звідси початок наших церковних хоругов). Ті чудесні слова, які були написані на небі, відносяться до кожного знаку св. Хреста. "Вже сама згадка хреста Христового змушує до втечі наших невидимих ворогів і дає нам силу протистояти їм" (св. Авг.). Святі мали звичай хреститися, коли лиш приходили до них злі думки. Знак св. Хреста може звільнити людину від хвороби. Коли мати Константина В., імператриця Олена, відшукала хрест Спасителя (325 р.), одна хвора особа, діткнувши його, відразу виздоровіла. Таку чудесну силу має хрест Христовий, подібну силу має і знак св. Хреста. Немало хворих швидше виздоровіли б, коли б частіше хрестилися. Знаємо також, що Мученики хрестилися перед тим, як їх мали мучити, і, як наслідок, не раз з найстрашніших тортур виходили цілими. Розповідають, що св. Йоанові Євангелистові одного разу подали чашу з отрутою, святий перехрестив чашу і випив напій без шкоди для себе. Подібне трапилося зі св. Бенедиктом і св. Францом Ксаверієм, Апостолом Індії. У Старому Завіті знаходимо доказ того, що знак хреста стереже від злого. Пророкові Єзекиїлові Бог об'явив, що під час Божого суду над Єрусалимом врятуються від смерті ті, яким Ангел Божий зробить на чолі знак букви "Тав" (Т), яка у давній єврейській і грецькій азбуках зображалася у вигляді Хреста (Єз. 9, 4).

Ми повинні часто хреститися: коли встаємо вранці або ідемо спати, перед молитвою, перед споживанням їжі, перед виходом з дому, перед кожною важливою справою.

Вранці ми повинні хреститися, щоб Бог зіслав нам благословення на цілий день; ввечері — щоб відігнати від себе злі думки; перед важливими справами, щоб їх успішно залагодити і т. д. Вже перші християни дуже часто робили на собі знак св. Хреста. Тертуліан (+ 240) каже: "Коли розпочинаємо яке діло, виходимо і вертаємо, одягаємося і роздягаємося і взагалі при всім, що робимо, знаменуємо чоло знаком Хреста". Священик у церкві теж починає усі важливі дійства (Службу Божу, проповідь, Богослужения) і т. д. знаком св. Хреста. Кожен раз, коли хрестимося, отримуємо 50 днів відпусту (Пій IX, 28 липня 1863), Св. Едита, англійська королівна (+ 984) дуже часто знаменувалася знаком св. Хреста. Через 13 років після її смерті виявилося, що великий палець її правої руки не зіпсований тлінням.

Перед тим, як хреститися, добре вмочити пальці у свяченій воді.

Свячена вода має особливу силу проти нападів злого духа, яку вона отримує внаслідок молитви, яку відмовляє священик під час освячення води. Хто хреститься свяченою водою, отримує 100 днів відпусту (Пій IX, 23 березня 1866). Посуд зі свяченою водою завжди знаходиться біля церковних дверей. Ми повинні завжди перехреститися свяченою водою, коли входимо до церк­ви — це повинно нагадати нам, що маємо приступити до молитви з чистим серцем, вільні від гріха. Але не треба при цьому обмиватися водою, а вистачить легко замочити пальці.

Лише немудрий соромиться знаку св. Хреста: "Диявол тішиться, коли хтось відрікається від хреста, бо хрест є його загибеллю і знаком перемоги над його силою" (св. Ігн. Ант.).

СИМВОЛ ВІРИ

Після кожної проповіді Апостолів багато навернених зголошувалося до них з бажанням охрестити. Але перед тим, як когось охрести, його запитували, чи розуміє науку Ісуса Христа і чи справді вірить у неї. Тобто навернені повинні були скласти визнання (ісповідання) віри. Це визнання спочатку було коротке.

Символ віри містить у собі короткий виклад всього, що кожний християнин-католик повинен знати і в що вірити.

Невелика кількість слів містить у собі всі таїнства (св. Ізид.). Символ ві­ри — це наче тіло дитини, в якої у зменшеному вигляді є всі людські члени, або наче насінина яка містить у собі ціле дерево. Символ віри називається символом, знаком тому, що на початку християнства по ньому впізнавано християн. Хто хотів тоді бути присутнім на Службі Божій, мусів виголосити Символ віри і того, хто його не знав, не впускали у церкву. Жоден християнин не мав права відкрити Символ віри неохрещеному. Символ віри був для перших християн тим, чим є гасло, пароль під час війни.

Є два найважливіші Символи віри: Символ віри апостоль­ський і нікейсько-царгородський.

Перед тим, як розійтися по світу, Апостоли вибрали певну норму для своїх проповідей, щоб у різних кінцях світу навчати однаково (св. Авг.). Але від Апостолів походять лише головні начерки Символу апостольського. Протягом кількох століть (до VI ст.) до первісного тексту додавано деякі пояснюючі слова. Церква мусіла це робити тому, що час від часу появлялися різні лжеучителі. Однак, це були пояснення, які не впливали на зміст Символу віру, а, отже, і науки Церкви. Як людина, підростаючи, не отримує нових членів, так через ці додаткові пояснення не прийняв. Апостольський Символ віри жодних нових значень. Апостольський Символ вживають на заході; у східних обрядах використовується нікейсько-царгородський Символ (він називається так тому, що був складений єпископами на соборах у Нікеї (325 р.) і Царгороді (381 p.). Різниця між цими двома Символами в тому, що апостольський висловлює правди віри коротше, а нікейсько-царгородський— обширніше. Крім апостольського і нікєйсько-царгородського є ще тридентсько-ватіканський Символ віри. Він містить науки Тридентського собору (1564 р.) і Ватіканського собору (1870). Тридентське визнання (ісповідання) віри зобов'язаний здійснити той, хто займає якусь церковну посаду (напр., новоіменований парох), а також той, хто стає католиком.

Нікейсько-царгородський Символ віри ділиться на три головні частини.

Перша частина говорить про Бога Отця і про створення: світу.

Друга частина говорить про Бога Сина і про наше спасіння.

Третя частина говорить про Св. Духа і про наше освячення.

У Символі віри дуже вміло упорядковані думки. На чільному місці — віра в Бога як підстава всіх релігійних правд. Бог названий Отцем, що вказує на Пресвяту Трійцю. Слово "вседержитель" характеризує Бога, слово "Творець" — Його діла. Далі йдеться про Ісуса Христа, який як Спаситель виправляє зіпсований гріхом порядок створеного світу; про те, чим є Спаситель відносно Бога, якого є єдинородним Сином, і чим є відносно людей (нашим Господом). Далі слідує коротка історія спасения (член 3-7), далі згадка про Св. Духа, який уділяє нам ласки, заслужені через Спасителя (чл. 8); про Церкву (чл. 9), про духовне воскресіння людини через відпущення гріхів (чл. 10) і про тілесне воскресіння (чл. 11). Закінчується Символ віри вказівкою на кінцеву мету створення, спасения і освячення через визнання віри у вічне життя (чл. 12).

Нікейсько-царгородський Символ віри також ділиться на 12 членів або частин.

Членами (частинами цілого) називаємо окремі правди, які між собою нероз­ривно пов'язані. Не можна вийняти жодної ланки з ланцюга, бо розірветься. Так і з Символу віри не може випасти жоден член, бо Символ тоді втратив би свою вартість. У Старому Завіті знаходимо такі прообрази 12-ти членів Сим­волу віри: іудейський первосвященик носив наперсник, висаджений 12 дороги­ми каменями (називався він "Світлом І правдою" (3 Мойс. 8, 8); в "Святая", при вході до "святая святих", лежало на золотім столі 12 хлібів (3 Мойс. 24, 6); при вході до обіцяної землі з 12 каменів збудовано вівтар. Члени Символу віри є справді дорогоцінним камінням, що ширять світло і правду, які маємо носити в грудях або вірити в них, і є духовним кормом, який подає нам Церква, коли ми вступаємо в неї або при Хрещенні. Вони перетворюють наше серце у вівтар, на якому складається жертва молитви і добрих діл.

Поділ Нікєйсько-царгородського Символу віри на 12 членів означає, що він містить ті самі правди, які голосили 12 Апостолів.

Кожний християнин повинен знати Символ віри напам'ять (св. Авг.). Хто не знає його і не хоче навчитися, — має гріх (св. Тома з Акв.). На початку християнства не уділювано Хрещення тим, хто не склав цього визнання (ісповідання) віри, а також не міг бути присутнім на Службі Божій той, хто не вмів його виголосити. Не забувай щоденно вранці і ввечір відмовляти Символ віри. Відсвіжуй свою віру! (св. Авг.). Визнання віри — це відновлення завіту, заключеного з Богом при св. Хрещенні (св. Петро Хр.). Це панцир, який боронить нас від нападу ворогів (св. Амвр.). Ми мусимо часто приймати поживу, щоб втримати тіло при житті, так і віру мусимо часто збуджувати в собі, коли хочемо запевнити собі життя душі.

БОГ — НАЙВИЩЕ ЄСТВО

Уже зі створених речей пізнаємо, що існує найвище Єство (Рим. 1, 19, Прем. 13, 5).

Зірки на небі і земля з усім, що на ній знаходиться, не могли виникнути самі по собі; не можуть зірки власною силою рухатися в небесних просторах.

Вже саме існування небесних сил наштовхує нас на думку, що є Бог. Араб по слідах на піску, а ми по слідах на снігу робимо висновок, що тут хтось пройшов. Як місто не може збудуватися саме по собі, так і зірки не могли виникнути самі зі себе. Приятель відомого астронома Атаназія Кірхера сумні­вався в існуванні Бога. Одного разу наказав астроном зробити глобус і принести в його кімнату. Коли приятель запитав, звідки взявся цей глобус, астроном відповів: "Виник сам по собі". Приятель засміявся. Тоді Кірхер сказав: "Як цей малий глобус не виник сам по собі, так само не могли самі по собі виник­нути тіла небесні" (Шпіраго, Приміри). Світло не запалиться само, а запалене, не буде горіти вічно. А сонце світить тисячі літ, а вночі блимають на небі мільйони ясних зірок. Хто запалив ці світила і хто підтримує їх чудесний вогонь? (А. Штольц). Цар Давид співає у псалмі: "Небеса являють славу Божу і простір звіщає про діла рук його" (Пс. 18, 2). Відомий вчений Ньютон скидав головний убір, коли чув ім'я Боже.

Про існування Бога свідчить й існування створінь на землі (як матерія не могла виникнути сама по собі, так і органічне життя). Тому закликає Йов: "Спитай у звірят, а вони навчать тебе, в птаства під небом, а воно з'ясує тобі. Або поговори з землею, а вона повчить тебе, та й риби в морі скажуть тобі. Хто з усього цього не взнає, що рука Господня створила це?" (Йов. 12, 7-9). Весь всесвіт — це книга, з якої вичитуємо нескінченну велич Бога (св. Ант. Пуст.). Якщо б хтось, потрапивши на безлюдний острів, знайшов там прекрас­ну статую, то відразу зрозумів би, що колись тут були люди. А якщо б хтось хотів йому доказати, що це вітри і дощ зсунули з гір цю брилу каміння і надали їй такої форми, то вважав би того когось за немудрого. Однак, ще більш немудрим є той, хто каже, що такий прекрасний і чудовий світ не має творця.

Чудовий лад у світі переконує нас у тому, що Той, хто керує цим ладом, є єством нескінченно розумним.

"Коли корабель безпечно пливе по морі і щасливо пристає до пристані, не сумніваємося, що править ним досвідчений керманич. Так само, спостерігаючи великий лад у всесвіті, робимо висновок, що править ним безконечно мудре єство" (св. Теоф. Ант.). Нерозумний той, хто каже, що небесні тіла рухаються самі по собі, як і той, хто сказав би, що корабель може сам без екіпажу вийти з якоїсь пристані, обійти всю землю і вернувтися назад. Тому говорить Ціцерон: "Коли дивимося на зоряне небо, приходимо до переконання, що всім керує єство з безконечним розумом".

Такий же розумний лад знаходимо і на нашій землі. Зміна дня і ночі, пір року, прекрасна доцільність у будові найменшого звірятка, рослини, а передусім людського тіла, яке саме по собі є малим світом, — усе це говорить нам про незбагненний розум Творця. Коли бачимо малюнок, який зображає будову ока, вуха, серця або нервової системи, мимоволі думаємо, що щось подібне не могло виникнути саме по собі. Найменшу хатину мусить хтось збудувати, годинника — скласти; слова кожної книжки мають свого автора, тим більше, не міг виникнути сам по собі світ і чудовий лад у всесвіті.

Усі народи землі переконані в тому, що існує якесь найвище єство.

Усі народи землі, навіть зовсім дикі, мають одного або більше божків, якому на свій лад віддають честь. "Знайдемо міста без мурів, без царів, без книжок, без монети, без законів, але не знайдемо міста без святині, богослу­жения і жертви" (Плутарх). "Що всі народи вважають правдою, це є правдою природи" (Ціцерон). Потреба віддання честі Богу не є чимось зовнішнім, але опирається на внутрішнє усвідомлення кожної людини. "Усвідомлення, що Бог існує, є кожному наче дане від природи" (св. їв. Дам.), кожна людина усвідомлює це дуже легко.

Бог часто об'являвся людям.

Бог часто по-різному говорив до людей (Євр. 1, 1) і дозволяв їм пізнати Себе. Мойсееві Бог об'явився в палаючому кущі і назвався Богом Авраама, Ісаака і Якова, а щоб відрізнити себе від усіх інших істот, назвався "єдино-існуючим", бо Сказав: "Я той, хто є (II Мойс. З, 14). А, оголошуючи десять заповідей Божих на горі Синай, Бог сказав: "Я Господь, Бог твій... нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм... не будеш бити поклони перед ними і служити їм" (V Мойс. 5, 6-9). Бог чудами підтвердив своє Існування (напр., на горі Кармель, вислухавши молитву Іллі, коли 450 священиків Ваала цілий день даремно просило свого божка зіслати вогонь з неба і спалити жертву (1 Цар. 18), або визволивши Даниїла з ями з левами, чи трьох юнаків з вогняної печі і т. д.)

Немудрий той, хто заперечує існування Бога.

Св. Письмо каже: "Безумний говорить у серці своїм: нема Бога" (Пс. 13,1). Того, хто твердив би, що будинки міста, села виникли самі по собі, вважали б божевільним. Так і людину, яка заперечує існування Бога, можна віднести до божевільних. Такі люди дивляться, але не бачать, чують, але не розуміють. Атеїстами стають переважно люди зарозумілі або ті, що ведуть грішний спосіб життя. "Славлячи себе мудрими, потуманіли" (Рим. 1, 22). Лише той заперечує існування Бога, хто хоче мати користь з того, щоб Бога не було (св. Авг.). Зрештою, і атеїсти є такими лише назовні, проти свого переконання, бо як тільки їм загрожуватиме небезпека, взиватимуть допомоги Бога. Один власник гостиниці насміхався ввечері над своїми гістьми, які вірять в Бога, але коли вночі в сусідів виникла пожежа, першим кликав Бога на допомогу (Шпіраго, Приміри). Атеїст подібний до малого хлопця, який, перебуваючи в темноті, свище, щоб прогнати від себе страх та показати, що не боїться. Нехай такі люди пам'ятають, що Господь Бог добре запам'ятає Собі їх слова і вкінці покаже їм, що для них нема люблячого Бога і вічного щастя.