Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Святе письмо і передання Християнська віра

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

СВЯТЕ ПИСЬМО І ПЕРЕДАННЯ

Св. Письмо (Біблія) складається з 72 книг, написаних частково перед народженням Христа, частково після Його вознесіння просвіченими Богом людьми, за спонуканням і допомогою Св. Духа, а Церквою визнані і оголошені як Слово Боже.

Коли хтось звертається до адвоката з проханням написати листа, то мусить подати йому, що і як має бути написане. Так і тут: Бог наказав святим мужам написати лист до людей, подаючи, що саме мають написати. Крім того, авторів св. Письма надихав Св. Дух — він спонукав їх до писання і просвічав їх, тому справді у св. Письмі міститься слово Боже. Св. Письмо бере початок від Бога (Тим. З, 16). Це знаємо зі слів Ісуса Христа (Мат. 15, 3; Мар. 12, 36) та з рішень Соборів. Собори Тридентський (1546) і Ватіканський (1870) виразно прогошують, що Бог є автором всіх книг Письма. Св. Августин говорить: "Це те саме, якби Ісус Христос писав Євангелія власною рукою". Св. Григорій В. каже: "Св. Письмо — це лист, одержаний з нашої вітчизни, від нашого улюб­леного Отця". Цей лист вчить нас, що саме треба нам робити, щоб вернутися до вітчизни і щасливо там перебувати. В іншому місці св. Августин проголо­шує: "Св. Дух промовив через авторів св. книг", а св. Юстин говорить: "Автори св. книг служили лірою, на якій грав Св. Дух". Вони були для Св. Духа тим, чим є орган або флейта для музиканта (Атенаг.). Однак, не треба думати, що автори св. книг були лише мертвими засобами, бо кожен з них міг у своїй книжці виявити свої здібності і особливі риси так, як художник, змальовуючи якийсь предмет, відтворює його таким, яким він є, виявляючи при цьому більший або менший хист, який відповідає його здібностям і якості засобів, якими він користується. Вільнодумний французький письменник XVIII ст. Руссо каже: "Мушу визнати, що велич св. Письма родить у мені подив. При­дивіться до творів філософів з їх штучним стилем, якими нікчемними вигля­дають вони проти Євангелій! Чи можливо, щоб настільки висока духом книга, єдина у своєму роді, була людським твором?" (Еміль 2, 200). Св. Письмо позбавлене будь-яких помилок. Але тут ми маємо на увазі не стільки слова св. Письма, як їх смисл (св. Єрон.). Правда міститься не стільки в словах, як у самому предметі мови (св. Авг.). Тому не треба дослівно розуміти такі, напр., слова: "сонце сходить" чи "легше верблюдові перейти через вухо голки..." і т. п.

Св. Письмо, містячи в собі слово Боже, вимагає від нас належної пошани до нього: під час читання Євангелії ми стоїмо; присягаючи кладемо руку на Євангеліє, перед читанням і після читання Євангелія священик обкаджує вівтар і церкву, а під час читання стоять з обох боків Євангелія вірні із запаленими свічками; закінчивши читання, священик цілує Євангеліє і дає його цілувати людям. Тридентський Собор визначив кару для тих, хто вживатиме слова св. Письма до жартів чи інших несвятих речей (4 зас). Св. Письмо є найстаршою книгою у світі. П'ять книг Мойсея написані за 1500 років до народження Христа.

72 книги св. Письма діляться на 45 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту. Книги Старого і Нового Завітів діляться, у свою чергу, на історичні, повчальні і пророчі. Історичні книги Старого Завіту є оповіданнями про походження людини і розвиток її історії. Це 5 книг Мойсея (описують первісну історію людини, життя патріархів, історію євреїв аж до приходу на землю обіцяну), книга Ісуса Навина (розповідає про освоєння обіцяної землі), книги Царів (описують події з часів єврейських царів), книга Товії (розповідає історію життя Товії в неволі), книги Макавеїв (розповідь про гніт царя Антіоха над єврейським народом і визвольну боротьбу євреїв).

Повчальні книги містять художні твори. Це книга Йова (проповідує терпе­ливість), книга Псалмів (містить 150 пісень, більшість яких складені Давидом, їх співано у святині) і книга Приповісток Соломона.

Пророчі книги містять пророцтва, які стосуються Спасителя, що повинен прийти на землю. До пророчих книг належать писання чотирьох великих пророків — Ісаії, Єремїї, Єзекиїла і Даниїла та писання дванадцяти малих пророків — Йони, Авакума та ін.

Історичними книгами Нового Завіту є 4 святі Євангелія і Діяння Апостоль--ські. Повчальні книги вміщують 21 лист св. Апостолів, серед них 14 листів св. Апостола Павла.

Пророчою книгою є Одкровення (об'явлення) св. Йоана, написане під час вигнання на острові Патмо. Ця книга є важкою для розуміння. Вона представ­ляє нам майбутню долю Церкви. Щодо мови книг слід зауважити, що книги, в яких ідеться про часи до Христа, написані переважно єврейською мовою, а ті, в яких ідеться про час після Христа — грецькою.

Св. Єронімом (400 р.) зроблено латинський переклад св. Письма — Вульгату (що означає: загальнорозповсюджена книга). Тридентський Собор визнав Вульгату за автентичний переклад первісного тексту св. Письма. Ми користуємося перекладом св. Письма на старослов'янську мову, який здійсни­ли св. Кирило і Методій (IX ст.).

Найважливішими книгами св. Письма Нового Завіту є чотири Євангелія: Матея, Марка, Луки і Йоана, і Діяння Апостольські Луки.

Чотири Євангелія докладно представляють нам все життя Ісуса Христа і Його науку. Діяння Апостольські — в основному діяльність двох верховних Апостолів Петра і Павла.

Те, що Євангелій є саме чотири, означає, що Євангеліє повинно пропо­відуватися по всі чотири сторони світу (св. Авг.) Автори Євангелій називаються Євангелістами. Двоє з них (колишній митар Матей і улюблений учень Ісуса Христа Йоан, котрий дожив до глибокої старості, як йому і було пророковано Спасителем, і вмер природною смертю, будучи єпископом Єфезу) були Апостолами.

Марко був товаришем св. Петра, Лука, який спочатку був лікарем, — товаришем св. Павла.

Св. Матей писав своє Євангеліє для іудеїв у Палестині по-єврейськи (в той час він задумав покинути Палестину). Він вказує на те, що Ісус є очіку­ваним Месією, наводить пророцтва старозавітних пророків, які здійснилися з приходом Ісуса Христа. Св. Марко написав своє коротке Євангеліє для християн у Римі, воно, імовірно, містить огляд бесід св. Петра і представляє Ісуса Христа як Сина Божого.

Св. Лука своє Євангеліє написав для відомого римлянина Теофіла з метою розповісти йому про життя і науку Спасителя. Воно, імовірно, є коротким викладом бесід св. Павла. Св. Луці також завдячуємо певні деталі з життя Матері Божої і прекрасні притчі Ісуса Христа.

Діяння Апостолів св. Лука теж написав для Теофіла.

Св. Йоан, вже як глибокий старець, написав своє Євангеліє, щоб доказати деяким лженаукам, що Ісус Христос був правдивим Богом. Він переважно наводить бесіди Ісуса Христа, які є очевидним доказом Його Божества.

Імовірно, що Євангелісти хронологічно написали свої Євангелія в такому порядку, в якому вони вміщені у св. Письмі, а саме: Матей — 40 р. після Христа; Марко і Лука — за кілька років перед падінням Єрусалиму (перед 70 p.); Йоан — 90 р. Об'єднано Євангелія аж в II ст.

Зміст св.Євангелій доказує, що писали їх учні Ісуса Христа і що писали правду. Порівнюючи ці сучасні книжки з найстар­шими списками, перекладами, цитатами, можемо зробити висновок, що з бігом часу нічого в них не змінено. Отже, св. Євангелія є правдиві, достойні віри оригінальні твори.

Коли читаємо Євангелія, писані грецькою мовою, розуміємо, що їх написали іудеї. Бо автори, пишучи по-грецьки, застосовують звороти і вислови, властиві єврейській мові. Напр., пишуть "Господь бачив (замість відчував) тривогу", називають людське тіло "м'ясом" (Йоан 6, 52), душу "подихом", совість "серцем" (Рим. 2, 15). Греки не зробили б таких мовних помилок. Автори жили перед падінням Єрусалиму, бо добре знають місцевість, осіб і події.

Якщо б вони жили в II ст. після Христа (тобто в час, коли Єрусалим впав, а вся Палестина була знищена війною), не могли б того знати настільки докладно. Крім того, в їх творах нема згадки про падіння Єрусалиму.

Автори були, напевне, неосвіченими людьми, бо мова їх проста, зрозуміла. Автори, безперечно, були очевидцями того, про що розповідають, бо розповідають так, що собі легко все це можна уявити.

Про Євангелія згадували і наводили з них цитати церковні письменники. Це ж робили і єретики.

Ми можемо переконатися, що автори Євангелій кажуть правду і по тому, що розповідь їх спокійна І безпристрасна (не обурюються діями ворогів Христа, не дивуються з чудес Христових і т. д.). Євангелісти не замовчують власних помилок і розповідають про те, про що говорити було заборонено; така правдивість Євангелістів могла призвести до їх переслідуваннь і навіть мучеництва (а хто говорить неправду на власну шкоду?). Кожний з них описує і характеризує Ісуса Христа так само, хоч кожний з них писав в інший час і в іншому місці. Деякі суперечності (напр., щодо години розп'яття, появи Ангела при гробі, сотника в Капернаумі) якраз вказують на те, що Євангелісти не змовлялися перед тим, як писати. Зрештою, такий величний характер, яким є характер Спасителя, неможливо вигадати. "Іудейські письменники не могли б здобутися на такі засади моральності, які знаходимо в Євангеліях" (Руссо).

Лише Католицька Церква користується незміненим св. Письмом і його правдивим викладом (Соб. Трид. 4); лише Апостолам і їх послідовникам, єпископам, тобто лише Католицькій Церкві Ісус Христос пообіцяв Св. Духа (Йоан, 14). Лише Католицькій Церкві прирік, що сила пекла її не переможе (Мат. 16, 18). Тому св. Письмо, з якого Католицька Церква черпає свою науку, не могло змінитися. Єретики ж позмінювали деякі місця у св. Письмі, як їм подобалося, а деякі місця або й цілі книги, зміст яких їм не відповідав, зовсім викинули. Так, напр., Лютер відкинув лист св. Якова, бо у ньому сказано, що віра без діл є мертвою. Тому не можна католикам читати протестантської Біблії.

Св. Письмо переважно є важким для зрозуміння. Чи ви розумієте все, що читає з Євангелія або Апостола священик під час Служби Божої? Напевне, ні. Сам св. Петро каже, що листи св. Павла є важкими для розуміння (II Петро 3, 16), а св. Августин говорить: "У св. Письмі є набагато більше таких речей, яких не розумію, ніж таких, які розумію". НІ пророки, ні Спаситель не голосили Божих таїнств настільки виразно, щоб кожний міг їх зрозуміти (Клим. Алекс). Одне і те саме речення св. Письма різні вчені пояснювали по-різному. Тому необхідне правдиве пояснення важкозрозумілих місць св. Письма, і це повинна робити Католицька Церква. "Де є закон, там мусить бути і влада, яка його у випадку сумнівів пояснює, а владою, встанов­леною Богом для збереження і пояснення св. Письма, є католицька Церква" (Дег.). Бо їй дав Бог Св. Духа (Йоан, 14 і 16). Дитина, якій подарували горіх, спішить до матері, щоб вона його розбила; християнин спішить до Церкви, щоб вона вияснила йому зміст св. Письма (св. Єфр.). Тільки Церква має право тлумачити і пояснювати св. Письмо (Соб. Трид. 4). Отже, християнин-католик повинен читати лише таку Біблію, яка є забезпечена зауваженнями і пояснен­нями Церкви, фальшиву Біблію Церква читати забороняє.

Правди, об'явлені Богом, але не записані у св. Письмі, а передані нам усно, називаються усним Переданням або просто Переданням (традицією).

Христос наказав Апостолам не записувати, а проповідувати (Мат. 28, 19). Тому писали лише деякі з них, та й то з необхідності, їх розповіді не є повними; вони описують в основному діла і чуда Ісуса Христа, а про саму науку говорять мало. Автори св. книг виразно зазначають, що вони не описали всього багато було ними переказано християнам усно (II Йоан 12, Кор. 11, 2). В кінці свого Євангелія св. Йоан говорить: "Єсть же й іншого багато, що зробив Ісус, що, коли б писати зосібна, то думаю, що й cам світ не помістив би писаних книг" (Йоан 21, 25). Отже, багато що черпаємо з усного Передання. З Передання знаємо, напр., що Христос встановив 7 св. Таїнств, що треба святкувати неділю, що можна Таїнство Хрещення уділяти малим дітям. Лише з усного Передання знаємо, з яких книг складається св. Письмо. Протестанти, кажучи, що вони визнають тільки Біблію, святкуючи неділю, протирічать самі собі, бо в Біблії нічого не говориться про святкування неділі, а лише про святкування суботи. Все, що Церква берегла протягом усіх часів, походить від Апостолів (Вінк. Лєр.). Те, чого не знаходимо у св. Письмі, можемо легко знайти в Переданні.

Усне Передання знаходимо в листах св. Отців, в рішеннях Соборів, у сповіданнях віри і в молитвах Церкви.

Отцями Церкви називаємо мужів, які жили в перші століття християнства і відзначалися глибокими знаннями християнської науки і святістю життя. Такими були, напр., св. Юстин, філософ, ревний оборонець християнської віри (+ 166 p.), св. Іреней, єпископ Міонський (+ 202 p.), св. Кипріян, єпископ Карфагенський (+ 258 р.) та ін. Семеро з них, напр., св. Ігнатій, єпископ Антіохський (+ 107 p.), св. Полікарп, єпископ Смирненський (+ 167 p.), були учнями Апостолів. їх ми називаємо Отцями Апостольськими.

Мужів, які відзначалися глибокою вченістю і святістю, але жили пізніше, називаємо Учителями Церкви. Св. Атаназій, єпископ Олександрійський (+ 373 p.), св. Василій В., єпископ Кападокійської Цезареї (+ 378), св. Григорій, єпископ Назіянзенський (+ 389 p.), св. Іван Золотоустий, єпископ Царгород-ський (+ 407 p.), — великі Учителі Грецької Церкви. Св. Амврозій, єпископ Меділанський (+ 397 p.), св. Августин, єпископ з Гіппо (Півн. Африка) (+ 430 p.), св. Єронім, священик і перекладач св. Письма (+ 420 р.) та св. Григорій В., папа і реформатор церковного співу (+ 604 р.) — великі Учителі латинської Церкви.

Св. Анзельм, архієпископ з Кантербури (Англія) (+ 1109 p.), св. Бернард, опат з Клєрво, великий шанувальник Матері Божої (+ 1153 p.), св. Тома з Аквіну, домініканин (+1274 р.) і св. Бонавентура, францішканець (+ 1274 р.) — це великі Учителі Церкви середньовіччя. У наступні століття найбільш визначними були св. Франц Салєзій, єпископ Женеви (+ 1622 р.) і св. Альфонс Лігурі, єпископ з Санкта Агата коло Неаполя, засновник чину редемптористів (+1787 p.).

Тих авторів, не всі твори яких визнала Церква або які не відзначалися святістю життя, називають церковними письменниками (Оріген, керівник катехитичної школи в Олександрії (+ 254 р.), Тертуліан, священик у Карфагені (+ 240 p.).

Відомості про Собори подано в науці про Церкву; про сповідання віри — в науці про віру. Молитви Церкви можна знайти в Служебниках або інших церковних книжках, якими користуються під час уділення св. Тайн, та благословень і освячень (требниках). У служебнику, напр., знаходимо, що від початку християнства під час служби Божої вірні завжди молилися за померлих. Який з того висновок?

ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА

Вірити — значить уважати щось, що стверджує достойний віри свідок, за правду. Напр., якийсь місіонер з Європи розповідає людям, які живуть на екваторі, що в його вітчизні вода взимку твердне, так що слон може ходити по річці. Слухачі вважають почуте майже неможливим, бо ніколи нічого подібного не бачили ані не можуть собі цього уявити, але, знаючи місіонера як людину праведну І правдиву, вірять йому. Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі грунтуються і судові вироки. Учні вірять учителеві, суддя — свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечна, і віру цю називаємо християнською вірою.

Християнська віра — це, за допомогою Божої ласки, сильне переконання в тому, що все, чого навчав Христос і чого з Його наказу навчає Католицька Церква, є правдою.

Ісус під час Тайної вечері сказав Апостолам: "Це є Моє тіло", "Це є Моя Кров". І хоч Апостоли бачили лише хліб і вино, вони були переконані, що Христос говорить правду, що вони дійсно споживають Його Тіло і Кров. Святість життя Ісуса Христа, Його численні чуда, здійснені на їх очах, сповнення різних пророцтв сприяли впевненості Апостолів у тому, що Ісус є Сином Божим, отже, Його слова в них не викликали сумніву. Авраамові Бог обіцяв численне потомство, але одного разу наказав йому принести в жертву єдиного сина. Авраам не завагався ні на хвилину: він був переконаний, що Бог дотримає Своєї обітниці (Євр. 11, 19; Рим. 4, 9). Св. Павло називає віру сильним переконанням у чомусь, чого не бачиться (Євр. 11, 1).

Християнська віра не виключає власного, самостійного мислення, бо віра опирається не лише на розум, але й на волю.

Людина перед тим, як повірити, спочатку хоче переконатися, чи те, в що має вірити, справді об'явлене Богом. Бог сам домагається від нас "розумної служби" (Рим. 12, 1) і надто легку віру називає легкодушністю (Сир. 19, 4). Коли ж ми впевнилися, що річ, в яку ми повинні повірити, справді об'явлена Богом, наша воля повинна віддатися судові Бога, хоч, можливо, наш розум і не зможе зрозуміти тієї науки. Коли ж воля відмовляється прийняти правду, віра зникає. "Ніхто не може вірити, як не хоче" (св. Авг.)

Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття або осягнути розумом.

Релігійні правди переважно є надприродними, тобто, їх не можна сприйняти органами чуття (напр., Бог, душа, Ангел), деякі з них не піддаються розумінню: напр., таїнство пресвятої Трійці, Тайна Євхаристії. Бог — безконечний, і Його неможливо осягнути нашим слабим розумом. Мусимо визнати, що ми не пізнали ще усіх природних явищ. А що вже говорити про Бога і про Його справи! Сонце, творіння Боже, сліпить нам очі. Ще більш недосяжним є Бог!

Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив св. Томі: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували" (Йоан 20, 29), а блаженний Климентій Гофбабер писав: "Коли б я міг дивитися на таїнства нашої святої віри відкритими очима, то і тоді я б заплющив очі, аби не втратити заслуг віри". Отже, віра є даниною, яку ми віддаємо Богові. Віра є зайвою і не дає нам жодних заслуг, коли ми щось бачимо власними очима або проникаємо розумом. Отже, християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другою, бо наші органи чуттів і наш розум можуть помилитися, Бог — ніколи. Напр., око вводить нас в оману, показуючи велетенське сонце маленьким кружечком, веселку як різнобарвну дугу, прямий прут у воді зламаним; залізничні рейки на горизонті збігаються докупи; їдучи поїздом, думаємо, що поїзд стоїть на місці, а рухаються в протилежну сторону дерева і стовпи. Може нас ошукати і ослаблений первородним гріхом розум. Віра є для нас зоровою трубою, через яку бачимо краще, ніж неозброєним оком, є для нас ясним сонячним світлом, що протистоїть тьмяному світлу розуму. Слова "вірити" і "думати" мають різні значення. "Думати — значить не знати чогось напевно, "вірити" — знати напевно, бо це сказав Бог.

Християнська віра не є нерозумною, бо ми опи­раємося в ній на правдомовності Бога; крім того, ми знаємо напевно, що правди нашої релігії об`явлені Богом.

Дехто вважає, що вірити в те, чого не видно, нерозумно. Якщо так думати, то можна прийти до висновку, що будь-яке навчання не було б можливим, бо учні не могли б вірити учителеві, який викладає географію, історію, чи природничі науки. Не були б можливими і суди, бо суддя не міг би вірити свідкам. Ослабли б родинні зв'язки, бо діти, як каже св. Августин, не вірили б своїм родичам, що вони справді є їхніми родичами. Важко було б повірити, що є Лондон, Париж, Рим та інші міста, якщо їх не бачено. Звичайно, нерозумно чинить той, хто вірить будь-чому, не задумуючись, чи той, хто це каже, достойний віри. І нерозумно чинить той, хто (як Тома), маючи свідків, достойних віри, не вірить їм. Але думка, що не можна вірити в те, чого не бачиш, хибна.

Інші вважають, що нерозумно вірити в те, чого не можна зрозуміти. Однак, в такому разі, ми б відкинули багато наукових відкриттів. Не могли б ми повірити в те, що в маленькій крапельці води містяться мільйони дрібних істот. Ми б висміяли і того, хто каже, що дві особи на віддалі можуть розмовляти за допомогою дроту. Сумніви викликав би і телеграф, промені Рентгена і т. д. Отже, бачимо, що не все, що є незрозумілим, є нерозумним. "Отже, коли деякі правди християнської релігії переступають межі нашого розуму, то це не значить, що вони суперечать розуму" (Соб. Ват.) Розум маємо від Бога, науку Христа і Церкви також від Бога, то як може Бог сам собі протирічити? Суперечність може знайти хіба той, хто не розуміє науки Христа і Церкви або не хоче належно над нею задуматись (Соб. Ват. 3,4).

Одного разу папа Григорій XVI запитав пана, який прийшов до нього на аудієнцію, чи подобається йому собор св. Петра. Той відповів: "Зовні ця велична споруда мене більше відстрашувала, ніж радувала; але всередині вона дуже мені сподобалася". На це папа сказав: "Добродію, так само є з деякими правдами католицької релігії. Багато дечого не подобається тому, хто зважає лише на пусте звучання слова; коли ж, однак, сприймемо дух науки, зникають пересуди, а католицька наука починає подобатися" (Шпіраго, Приміри). І це дійсно так. У того, хто чує слова: "Матір Божа", "непомильність папи", "Церква — єдиний порятунок", можуть виникнути упередження і сумніви, проте вони зникають, коли ця особа зрозуміє значення цих слів. Єпископ Корум з Трієру говорив: "Католицька релігія і Церква зовні подібна до кафедральних вітражів, якщо на них дивитися знадвору ( не видно на них ані гармонії фарб, ані образу). Аж коли увійдемо всередину церкви і звідси поглянемо на вікна, побачимо прекрасний образ. Тому і вороги Церкви та її науки повинні приступити ближче, лише тоді побачать величність Католиць­кої Церкви". Влучно говорить англійський філософ Бако: "Трохи філософії віддаляє нас від релігії, дуже багато філософії веде нас до неї назад". А німець­кий поет Вебер каже: "Половинчата думка веде до чорта, цільна думка — до Бога".

Абсурдною є думка, що католицька релігія суперечить висновкам науки.

Думка про таку уявну суперечність може з'явитися лише в мілкому розумі, під час поверхового дослідження. Як пояснити те, що більшість найзнамени­тіших учених, яким людство завдячує найважливіші відкриття: Ньютон — один з найславетніших учених світу, Кеплер (знаменитий астроном), Коперник (астроном), Лінней (природознавець), були людьми побожними і віруючими? Пастер, лікар світової слави, говорив: "Мої досліди дали мені віру бретонського мужика". Чи ж вірили б ці знамениті мужі і були б побожними, якщо б переконалися, що наука релігії суперечить світській науці? Пам'ятаймо також, що світська наука часто задовільняється гіпотезами (здогадами), які міняються, як мода, залежно від результатів наступних дослідів, а на їх місце приходять нові здогади. Отже, як можна говорити про суперечність між релігією і наукою? У різний час на Сонце дивилися по-різному: в давнину його вважали великою розжареною залізною брилою (Анаксагор, грецький філософ) або золотою брилою (Євріпід, — грецький поет); Кант (один з найбільших німець­ких філософів) уважав Сонце великим вогнем. Пізніше протягом півстоліття утримувався здогад, що маса Сонця темна, оточена газами, які світяться, а плями, які бачимо на його поверхні — це вершини високих гір (В. Гершель знаменитий астроном). У 1868 р. допущено, що ядро Сонця складається із газів надзвичайно високої температури, а вибухи темнішого газу, є сонячними плямами (француз Фей, італієць Секкі, монах). Пізніше за допомогою спектрального аналізу відкрито, що сонячні плями — це сонячна маса нижчої температури, що знову ж таки породило нові теорії (науково пояснені погляди). Отже, і в науці не все завжди відомо точно.

На закінчення хочу додати, що релігія, за винятком історії створення світу і потопу, не має з наукою жодних точок зіткнення.

Ми чинимо розумно, коли віримо словам Ісуса Христа, бо Христос — це Син Божий, який не може ні помилятися, ні говорити неправди, а також тому, що Ісус Христос підтвердив правду Своїх слів Своїм воскресінням і численними чудами.

Короткозора людина вірить, коли далекозора говорить їй, що високо в небі кружляє птах, хоч і не бачить його. Сліпий вірить зрячому, що на карті намальовані гори, ріки і міста, хоч не може в тому переконатися. Усі ми віримо, що є Рим, Париж, Лондон, хоч ніколи в цих містах не були і, може, і не будемо. І це розумно, бо дані правди підтверджені достойними віри свідками. Але ще розумніше чинить той, хто вірить Богові. Люди можуть помилитися, можуть говорити неправду, Бог — ніколи. Ісус Христос, як син Божий, теж не може ні помилятися, ні говорити неправди. Св. Августин каже: "Богохульством було б, якщо б ми припустили, що наш Господь, сама Правда, сказав би хоч у найменшій дрібниці неправду". Отже, коли віримо словам Христа, маємо більшу певність, ніж коли б ми якусь реальну річ пізнали за допомогою власних органів чуття. Блаженний Климентій Гофбавер, побачивши на стіні образ, сказав: "Більше вірю в те, що Бог один в трьох особах, ніж в те, що цей образ висить на стіні. Мої органи чуття можуть мене ошукати, а Бог ні". Правду слів Христа підтверджують і численні чуда, котрі

Він сам згадує, кажучи: "Коли мені (а значить, і Моїм словам) не хочете вірити, то вірте ділам" (Йоан, 10, 38). Найбільшим чудом Ісуса Христа є Його воскресіння. Воно є головним доказом правди Його науки. Тому й каже св. Павло, що даремною була б наша віра, коли б Христос не воскрес (І Кор. 15, 17). Саме тому Апостоли, навчаючи, завжди насамперед вказували на воскресіння Христа, напр., в день Зелених Свят (Діян. Ап. 2, 24) і переконливо свідчили про це воскресіння (Діян. Ап. 4, 33). Слова"свідок воскресіння" і "Апостол" в мові Апостолів мале одне і те ж значення, що бачимо, напр., у бесіді св. Петра перед вибором Матія (Діян. Ап. 1, 22). Протестантський історик, професор університету розчарувався у вірі. Але, вивчаючи, між іншим, період зародження християнства, переконався, що жодна історична подія не є настільки доказана, як воскресіння Ісуса Христа, і став віруючим християнином, а пізніше і католиком "Люди доброї волі завжди знайдуть підставу до віри, а люди злої волі — до невірства" (Кат. Еммеріх).

Ми чинимо розумно і тоді, коли віримо в науку Церкви, бо Церквою керує і стереже її від усіляких помилок Св. Дух, а також тому, що Бог і сьогодні підтверджує чудами, що католицька Церква вчить правди.

Перед вознесінням сказав Христос до Апостолів: "І ось я з вами по всі дні, до кінця світу" (Мат. 28, 20). Під час Тайної вечері запевняв Апостолів: "І я вблагаю Отця і дасть вам іншого утішителя, щоб пробував з вами повік, Духа правди" (Йоан 14, 16-17). Св. Дух, як в день Зелених Свят, так і тепер, присутній у домі Апостолів, тобто в Церкві. По сьогоднішній день Бог у Своїй Церкві здійснює чуда (напр., у Лурді (Франція). Варто згадати теж, скільки у нас є Святих (в т. ч. і тепер) — а Церква нікого не проголошує Святим, не переконавшись, що його життя пов'язане з чудами. Згадаймо теж і про нетлінність тіл Святих. Досі нетлінними залишаються тіла св. Тереси (+ 1582) в церкві Кармелітів в Авілі (Іспанія), св. Єлизавети Португальської (+ 1396) в церкві Кларисок в Коімбрі, св. Франца Ксаверого (+ 1552) в Гоа (Індія), св. Катерини Болонської (+ 1463) в церкві Кларисок в Болонії, св. Івана від Хреста (+ 1591) у Сеговії, св. Марії Магдалини де Паціс (+ 1607) у Флоренції, блаж. Електи (+ 1663) в Празі в церкві Кармеліток (навпроти архієпископської палати), в Празькому кафедральному соборі вже 500 років зберігається язик св. Івана Непомука (його виставляють для публічного вшанування щороку 16 травня протягом восьми днів у монстранції, оздобленій 1200 діамантами), у Падві (Півн. Італія) — язик св. Антонія, у двірській каплиці св. Жигмонта в Буді — права рука св. Стефана, короля угорського (+1038) — її обносять щорічно 20 серпня в процесії). Зауважимо, що ці тіла і частини тіла не є бальзамованими; багато з них довший час перебували в землі перед тим, як їх перенесли до гробівців, але жодне з них не виділяє неприємного запаху, навпаки, деякі дуже приємно пахнуть; врешті, ці тіла не мають властивостей мертвих тіл — вони є свіжими і гнучкими. Усьому світові відоме чудо в Сан Геннаро (Неаполь). Тут зберігаються дві пляшечки крові св. Януарія, єпископа з Беневенту, страченого за віру в 305 р. у час правління Діоклеціана. Коли прикласти ці пляшечки із засохлою кров'ю до голови Святого, яка зберігається у срібній скринці, кров починає пінитися і набирати свіжої червоної барви і знову засихає, коли пляшки забрати. Це чудо протягом століть демонструється двічі на рік. Воно було причиною багатьох навернень.

Християнська віра є основою усіх наук Католицької Церкви. Віра того, хто не вірить в єдину правду католицької Церкви, не має вартості. Бо хто одним словам Христа і Церкви вірить, а іншим ні, цей, по суті, не вірить, що Ісус Христос є Сином Божим і керує Своєю Церквою.

Віра такої людини має таку саму вартість, як дім, підвалини якого хитаються. Надтріснутий дзвінок не створює звуку, ми почуваємося недужими в цілому тілі, коли хворіє хоч один член; один фальшивий тон псує всю гармонію звуків. Це ж відбувається і з вірою: видкидаючи хоча б одну правду віри, тратимо заслугу віри взагалі. Св. Яків говорить: "Кожний, хто дотримується закону загалом, але в чомусь одному згрішить, буде винним у всьому" (Як. 2, 10). Хто одну правду відкидає, грішить проти всіх інших. Саме тому не можна говорити, що єретики теж мають християнську віру, вони собі її лише приписують. Правдива християнська віра (називаємо її християнсько-католицькою) є лише в католицькій Церкві.

Нам треба вірити в усі правди та науки католицької Церкви, але ми для нашого спасіння не мусимо усіх їх знати.

Кожен християнин-католик мусить знати хоча б те, що є один Бог, що Бог справедливо судитиме кожного з нас, що Бог є один в трьох Особах і що друга Особа Божа сталася людиною для нашого спасіння.

Св. Павло каже: " Хто приходить до Бога, мусить вірити, що Він є, і що Він нагороджує тих, котрі Його шукають" (Євр. 11, 6). Знання таїнства Пресвятої Трійці не було конечне перед приходом Ісуса Христа, але було потрібне деяке, хоч слабе усвідомлення необхідності приходу майбутнього Спасителя (Лємкуль). Ми, християни, мусимо знати обидві правди — хто їх не знає, ані не може бути допущений до Тайни Хрещення, ані не заслужить відпущення гріхів. Виняток становлять лише умираючі, яких нема можливості повчити.

Хто ж має нагоду користати з науки Християнської віри, той мусить крім вищезазначених, правд ще знати і розуміти Символ віри, заповіді Божі і церковні, найважливіші засоби ласки і молитву Господню.

Отже, мусить розуміти катехизм у його головних рисах — цього вимагає Церква.

Християнська віра — це дар Божий, бо здатність до віри отримуємо лише за допомогою ласки Божої.

Віра — це дар Божий (Еф. 2,8). "Ніхто не може прийти до мене, коли не буде дано йому від Отця мого" (Йоан, 6, 65). Бог дає нам віру вже під час Хрещення, тому Хрещення називається "Тайною віри" (Соб. Тр. 6, 7). Під час Хрещення Бог дає нам, разом з ласкою освячуючою, здатність до віри, або чесноту віри. Але новоохрещений не може з тієї здатності користати, доказувати свою віру ділами доти, доки не прийде до вживання розуму. Дитина приходить на світ із здатністю бачити, але не відразу розрізняє окремі предмети. Грішник отримує здатність віри через покаяння. Але до цього йому треба належно приготуватися, бо Бог не уділяє дорослим ласк без їх співдії з Ним (Соб. Тр. б, 7).

Бог насамперед уділяє ласку християнської віри тим, хто щиро прагне правди; тим, хто веде бажаний Богові спосіб життя; тим, хто просить Бога правдивої віри.

Хто щиро прямує до правди, той напевне отримає віру, бо Христос каже: "Блаженні голодні і спраглі правди, бо такі наситяться" (Мат. 5, 6). В іншому місці св. Письма читаємо: "І шукатимете мене та й знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим" (Єрем. 29, 13). У справедливості цих слів переконався св. Юстин, філософ (+ 166 p.), якому певний старець з-над Тібру розповів про високі правди християнської релігії, таким чином навернувши його.

До віри веде і спосіб життя, бажаний Богові. Божу ласку, світло розуму отримуємо завдяки добрим справам. Тому Ісус Христос говорив: хто буде сповняти Божу волю, той пізнає, що його наука є від Бога (Йоан, 7, 17). Віра не любить нечистої душі, але не може укритися перед направді чистим серцем (Св. Берн.). Навіть якщо б хтось виріс у лісі серед диких звірів, але свідомо робив добро і остерігався б злого, то можна з певністю допустити, що Бог об'явить йому те, що є конечним для віри, або через внутрішнє осяяння, або посилаючи йому якогось вістуна віри (св. Тома з Акв.), як, напр. післав поганському сотникові Корнилієві св. Петра (Діян. Ап. 10). Врешті, і той отримає віру, хто буде просити її в Бога. Христос каже: "Кожний, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчиняють" (Мат. 7, 8). Протестант гр. Фрідріх Штольберг (+ 1819) лише після семи років молитви пізнав правду католицької віри і згодом став славним католицьким письмен­ником. Милосердний Бог не раз дає ласку віри навіть ворогам правдивої релігії. Так було під час навернення св. Павла. "Однак Бог дає цю надзвичайну ласку лише тим, цю блудять у добрій думці (мають бажання знайти правду)" (св. Альф.).

Бог, уділяючи людям ласку Християнської віри, послу­говується або звичайним засобом (проповіддю), або надзви­чайним (чудом).

Звичайними засобами, крім проповідей, є читання релігійних книжок або повчання з боку ближніх. Св. Августин пізнав віру, часто слухаючи проповідей, св. Амврозія, єпископа Мілану, св. Ігнатій Льойоля — читаючи історії з життя Ісуса Христа і Святих (Шпіраго, Приміри); св. Юстин, філософ і мученик, повірив, навчений певним старцем з-над Тібру.

Надзвичайні засоби Бог часто використовував на початку християнства, але часом чинить це і тепер. Пастирям у Вифлеємі Бог через Ангелів звістив про народження Спасителя; три Царі знайшли дорогу до Царя світу за допомогою зірки, а св. Павло повірив, почувши чудесний голос і побачивши світло з неба (Діян. Ап. 9); сторож в'язниці в Філіппі навернувся, коли в'язницю струснуло і вона відчинилася (Діян. Ап. 16, 16); Цісар Константин Великий — побачивши на небі сяючий хрест. Славний місіонер Альфонс Ратісбоне, єврей, родом з Альзації, повірив внаслідок появи у 1842 р. Матері Божої в церкві св. Андрея в Римі, безбожний поет Климєнтій Брентано (+ 1842 p.), що описав видіння блаженної Катерини Еммеріх, навернувся, коли Боже Провидіння привело його до смертного ложа цієї богоугодниці; осліплий паризький адвокат Ляссер — тоді, коли у 1862 р. позбувся сліпоти за допомогою чудесної води з Лурду. Чудесним було і навернення поганського юнака Теофіла. Він був присутній на страті св. Дороти. Перед виконанням вироку Теофіл звернувся до неї з глумливим проханням, щоб св. Дорота прислала йому квітів з городу свого небесного обручника. Чудо сповнилося, бо відразу після того, як було страчено святу і йому під ноги впали з неба чудові квіти, Теофіл навернувся (помер у 308 р. мученичою смертю).

Деякі люди ніколи не доходять до християнської віри, бо грішать гордістю і браком доброї волі.

Деякі люди не можуть дійти до віри, бо не мають доброї волі (св. Авг.). Як Бог дає всім людям світло сонця, так також дає всім світло віри (св. Авг.). Спаситель, світло світа, просвічує кожну людину, яка приходить на цей світ (Йоан, 1, 9). Але люди самі втікають від спливаючого на них світла віри; не хочуть вірити, бо мусіли б змінити своє грішне життя. Вони більше люблять темноту, ніж світло (Йоан, 3, 19), отже, грішать проти Св. Духа. Хто добровільно заплющує очі або замикає віконниці — той нічого не бачить, але в цьому не винні ані очі, ані денне світло, тільки сама людина, яка схотіла темноти (св. Евтимій): згадаймо лише фарисеїв часів Ісуса Христа.

Горда людина теж не дійде до віри, тому що Бог бажаючи привести когось до віри, застосовує певні засоби, а це якраз відлякує гордих людей. Ісус Христос прийшов на світ в нужді і убожестві, вибрав собі батьківщиною мале і зневажане містечко Назарет (тому й говорили жиди: "Чи може бути що доброго з Назарету?" (Йоан 1, 46) і зневажали слова Христа). До Володарів Світу (римлян) — післав Бог їх підданих — євреїв, простих людей як проповідників Слова Божого. До Ірода і Найвищої Ради в Єрусалимі — поган (трьох Царів), щоб вони звістили народження Ісуса Христа. Так робить Бог і нині. Він допускає, що Його Церкву, яка голосить правду, переслідують і принижують. Отже, скарб Божого Слова спочиває дійсно в убогій ріллі (Мат. 13, 14), на яку зверхньо дивляться горді люди. Перед мудрими і проворними ховає Бог Свої тайни (Мат. 11, 25). Бог противиться гордим (І Петро 5, 5).

Християнська віра для спасения конечно потрібна.

Без віри нема спасения. Ще Мойсей не міг без віри ступити на обіцяну землю. Христос каже: "Хто не вірить, буде осуджений" (Мар. 16, 16). Хто тут не має віри, не доступить оглядання другого світу (св. Авг.). Без віри не можливо подобатися Богові (Євр. 11, 6). Як Петро став потопати, коли вступив у нього сумнів (Мат. 14, 30), так потопає у вічній смерті той, хто втратив віру. Віра, як корабель, без якого не можна переплисти через море життя і причалити до пристані вічного щастя. Віра подібна до вогняного стовпа, який провадив євреїв через пустиню до обіцяної землі (св. Юстин), або до зірки, яка вела Трьох Царів до Ісуса Христа.

Без віри нема заслугуючих діл. Як дерево без коріння не може видати плоду, так людина без віри не може робити добрих діл. Отже, немудрою є думка того, хто каже, що байдуже, в що вірити, аби лише праведно жити. Чи може дерево без коріння приносити плоди? Ні. Так і людина без віри не може праведно жити. Проте, добрі діла, зроблені без надприродної віри, не є гріхом (Алекс. VIII). Як без віри нема добрих діл, так нема і чеснот. Будинок чесноти і досконалості не можна звести без основ віри (св. Бонав.).

Віра приводить нас до спасения, бо спонукає до добрих діл. Добрі діла ростуть з віри, як рослина з коріння. Корінь не є сам по собі, — з нього росте рослина, так і віра родить добрі діла. Як ключ відкриває двері до комірки, де стоять різні страви, так віра відкриває двері до надії, любові і добрих діл (Альб. Штольц). Віра дає людині силу для добродійства, вона є дороговказом до країни надії та любові. Віра в майбутнє воскресіння дала силу волі Макавейським браттям — всім Мученикам. Віра в майбутню нагороду була для Товії та інших святих заохоченням до милосердних чинів. У спокусах віра стримує нас від гріха (згадаймо єгипетського Йосифа). Як маяк показує морякові підводні скелі, так віра робить нас чуйними щодо замислів злого духа. Св. Павло каже, що щитом віри можемо відбити усі вогненні стріли злого духа (Єф. 6, 16). Як щит береже воїна у бою, так віра береже нас від нападків диявола (св. Бонав.).

Віра береже нас від розпусти у терпінні. Віра — це для нас покладений у банк капітал, який приносить нам проценти (Гете). У залежності від ступеня нашої віри ми отримуємо від Бога різні ласки. Підтвердженням цього є чудесні оздоровлення людей, здійснені Ісусом Христом. У кого віра була більшою, того Ісус зцілював швидше.

"Віра твоя спасла тебе", — сказав Христос до невісти, яка діткнулася Його одежі (Мат. 9, 22). Собор Тридентський каже: "Віра є початком людського спасения, підставою і корінням повного оправдання" (Соб. Трид. 6, 8).

Однак, однієї віри для спасения не досить, треба жити згідно з вірою і визнавати її не тільки внутрішньо, але й назовні.

Наша віра мусить бути живою, тобто мусить породжувати добрі діла. Христос каже: "Не кожний, хто говорить до мене: Господи, Господи, увійде в Царство небесне, а той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7, 21). Хто не здійснює справ милосердя, буде осуджений на страшному суді (Мат. 25, 41). Віра таких людей не відрізняється від віри злих духів, бо вони також вірять, але їх діла є злі (Яков 2, 19). Віра, яка не творить добрих діл, не є правдивою вірою. "Лише тоді віра є правдивою, коли не суперечимо своїми ділами тому, що визнаємо на словах" (св. Григ. В.). Як тіло є мертве без духа, так віра мертва без діл (Як 2, 26). Віра без діл, як дерево без плодів (св. Золот.), як криниця без води, як свічка без ґноту, як горіх без зерна. Хто справді вірить, але не здійснює добрих діл, подібний до немудрих дівиць, які не мали в лампах олії (св. Григ. В.). Добрі діла, які заслуговують на вічне життя, може робити лише той, хто має і любов Божу, і освячуючу ласку. Тобто, лише віра, отримана з любов'ю Божою, веде до неба. Тому говорить св. Павло: "Коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любові ж не маю, то я ніщо" (І Кор. 13, 2). Отже, хто лише вірить, а не має Божої любові, буде осуджений.

Необхідно свою віру виявляти назовні. "Серцем — бо вірується на праведність, устами ж визнається на спасения" (Рим. 10, 10). Віра, приписи якої не виконуються, швидко гине (св. Амвр.) Людина складається з душі і тіла, тому мусить віддавати Богові честь не лише внутрішньо, але і назовні. Сама природа спонукає нас до того, щоб ми те, що відчуваємо у душі, виявляли назовні. Тим, хто не виявляв своєї віри, скаже колись Господь в день суду: "Справді, кажу вам, не знаю вас" (Мат. 25, 12).