Полтавська обласна рада Головне управління юстиції у Полтавській області Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського
| Вид материала | Диплом |
- Полтавський обласний інститут післядиплом, 2118.09kb.
- М. В. Остроградського реабілітація дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями, 764.52kb.
- М. В. Остроградського Зелюк В. В., Стаднік С. М., Демиденко Т. П. Зміст Вступ 1 Історія, 1265.02kb.
- М. В. Остроградського Методичні рекомендації щодо вивчення інформатики у 2011-2012, 89.66kb.
- Функціональна підготовка учителів фізики та астрономії програма та навчально-тематичний, 403.32kb.
- Програми „ Здоров ’ я нації на 2002 2011 роки Матеріали семінару для вихователів груп, 1220.55kb.
- Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені василя сухомлинського, 1209.87kb.
- Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені василя сухомлинського, 481.81kb.
- Управління охороною праці, 3229.62kb.
- Які провадять самі навчальні заклади, методичні кабінети (центри) відділів/управлінь, 189.34kb.
Полтавська обласна рада
Головне управління юстиції у Полтавській області
Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського
Процес
державотворення в Україні
м.Полтава
2011рік
З М І С Т
1.Вступ…………………………………………………. ..1
2.Перші державні утворення. Київська Русь……………………. …………………………………4
3. Галицько-Волинське князівство – як наступник Київської Русі та державотворчих процесів …………………………………….................................... 7
4.Українська державність періоду козацької доби……………………………………………………… 9
5. Українська державність в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради, проголошення ЗУНР……………………………………………………. 11
5.Проголошення незалежності України ……………. 12
6.Використана література ………………...………….. 16
ВСТУП
Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (те до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції.
В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди:
- перші державні утворення і право на території Північного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.);
- становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.);
- держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.);
- формування Української національної держави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.;
- суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.);
- кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);
- суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).
Другий етап історії держави і права України містить такі періоди:
- суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.);
- українська національна державність (листопад 1917—1920 pp.);
- утворення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції;
- держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.);
- держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.);
- держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.);
- держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.);
- держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.);
- держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.).
Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.
Перші державні утворення
Київська Русь була тим фундаментом, з якого і розпочалося зведення української державності. Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1 тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.
До перших держав на території теперішньої України історико-правова наука відносить державу Аратта (Трипільська культура), яка існувала в середині У1-ІІІ тисячоліть до н.е., Кіммерію (УІІІ – УІІ ст.. до н.е.), яка знаходилась в Криму та Північному Причорномор»ї. Ці державні утворення мали всі атрибути держави, проте відомостей про них до нас дійшло дуже мало.
Традиційно ж першою державою, яка існувала на сучасних українських землях, прийнято вважати Скіфію, яка існувала протягом УІІ-УІ до н.е. – ІІІ ст. н.е.
Унаслідок грецької колонізації Північного Причорномор»я (УІІІ – УІ ст.. до н. е.) тут з»явились рабовласницькі колонії – міста-держави (поліси).
Територію первісної України заселяли різні племена. Однак, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві (друга половина ІХ – початок Х ст.) було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.
Основними джерелами права у давньоруській державі були: звичаєве право, князівське законодавство, канонічне (церковне) законодавство, Руська правда, русько-візантійські договори 907, 911, 944 рр..
Основним джерелом давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда.
Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку. Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.
За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою – це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх – великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління — двірсько-вотчинної.
Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.
Продовженням державотворення на українських теренах відбувалось у Галицько-Волинському князівстві, яке виникло у 1199 р.
Галицько-Волинське князівство – як наступник Київської Русі та державотворчих процесів
У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".
Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.
Українська державність періоду козацької доби
Поява козацтва відкрила у вітчизняній історії добу з новим змістом і складом. Аналіз системи влади та організації козацького самоврядування і судочинства дає підстави стверджувати, що тут продовжувала формуватися українська державність. Утворення і функціонування Запорізької Січі значною мірою зумовило тенденцію становлення державності України.
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем -- коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання -- створити і зміцнити державне національне утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої.
Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.
З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.
Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала здавна встановлену форму правління.
Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.
Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з різними країнами Європи.
Українська державність в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради, проголошення ЗУНР.
Важливий історичний період формування української державності – це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.
В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).
Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.
Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).
І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.
Це також був визначний етап в національно-державному будівництві.
Проголошення незалежності України
УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя.
Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.
На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.
Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин. Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України.
Прийняття Декларації про державний суверенітет України
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід’ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що «земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України». Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України. Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів — «Екологічна безпека» — передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв’язку з аварією на ЧАЕС.
Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України. Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.
Незабаром після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В. Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 р. Головою ВР УРСР було обрано Л. Кравчука.
Спроба державного перевороту у серпні 1991 р. Здобуття Україною незалежності
У 1991 р. Україна зазнала кризи, пов’язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу. Боротьба точилася навколо підписання нового союзного договору, що передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік». В Україні ця ідея була зустрінута неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки, союзні органи влади мали великі повноваження у фінансовій політиці, міжнародних відносинах; передбачалося верховенство союзних законів над республіканськими.
Аби запобігти розпаду СРСР, союзне керівництво на чолі з М. Горбачовим намагалося якнайшвидше підписати новий союзний договір. Улітку 1991 р. у підмосковному Ново-Огарьово відбулися переговори президента СРСР М. Горбачова з керівниками дев’яти союзних республік, включаючи й Україну. Попереднє підписання договору планувалося провести наприкінці літа 1991 р. Але 19—21 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Організаторами заколоту був створений Державний комітет знадзвичайного стану (ДКНС) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. До Москви вводилися війська. На території СРСР на шість місяців був оголошений надзвичайний стан.
Свої дії члени ДКНС мотивували тим, що вони йдуть назустріч народу, прагнуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну до періоду «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності. Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. Проти дій ДКНС найбільш рішуче виступили демократичні сили: Рух, нові політичні партії. Депутати-опозиціонери української Верховної Ради — Народна Рада і представники демократичних організацій України — визнали дії ДКНС антиконституційними, спрямованими на відновлення необмеженої диктатури КПРС. Народна Рада закликала депутатів Верховної Ради зібратися на надзвичайну сесію, а військовослужбовців — захистити свій народ і не виконувати наказів путчистів. На захист ДКНС виступили більшість членів КПРС. Вони закликали пересічних комуністів підтримати дії путчистів. Але народ не пішов за змовниками. У Москві відбулися зіткнення. Росіяни підтримали Б. Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Армія теж не підтримала путчистів. 21 серпня змовники визнали свою поразку.
Підсумком цих подій для України стало прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України, у якому зазначалося: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України». 1 грудня 1991 р. був проведений всеукраїнський референдум про підтвердження незалежності України. Майже 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори президента України. Ним став Леонід Кравчук. На карті світу з’явилася нова самостійна демократична держава — Україна, яка пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності.
Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція — це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської розбудови держави.
Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в якісно нову смугу власної історії. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.
28 червня 1996 року в житті Українського народу й Української держави сталася історична подія — в результаті тривалого, напруженого і багатогранного конституційного процесу була прийнята нова Конституція України.
Ця подія майже збіглася з п'ятиріччям незалежності України та ознаменувала завершення важливого етапу у розвитку нашого суспільства і держави, у становленні національної системи права, створенні правових основ дійсно суверенної і незалежної України.
Нова Конституція враховує досягнення вітчизняної та світової конституційної наукової думки й практики конституційного будівництва. Вона е втіленням національної ідеї і відображенням ментальності народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільноти до державотворення і правотворчості; є програмою дальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному, культурному відношеннях і документом для входження України до європейського й світового співтовариства як рівноправного і повноправного суб'єкта. Нова Конституція України є якісно новим політичним і правовим актом за змістом та формою.
Вона охопила своїм регулюванням значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах, закріпила якісно новий статус особи — людини і громадянина, держави й суспільства, органів державної влади і місцевого самоврядування. Нова Конституція є Основним Законом і актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законів та інших нормативно-правових актів на основі Конституції і у повній відповідності з нею.
Разом з тим норми цієї Конституції є нормами прямої дії. Тобто громадянам гарантується можливість звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод безпосередньо, на підставі Конституції. Нині головним завданням усіх органів державної влади й місцевого самоврядування, всього суспільства в цілому і кожної людини, кожного громадянина с забезпечення найшвидшого, найповнішого і найточнішого приведення Конституції в дію, її реалізації, виконання.
Конституція має сприяти насамперед забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцненню громадянської злагоди на землі України, розвитку і зміцненню демократичної, соціальної, правової держави та вирішенню корінних питань розвитку і функціонування суспільства й держави.
Використана література:
1. Конституцiя України. – К., 1996.
2. Погорілко В.Ф., Шпиталенко Г.А. Правознавство. – К.: «Каравелла», 2010.
3. Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.
4. Субтельний О. Історія України.
5. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 429-466.
