Geum.ru

Оботи є показати важливість архаїчного періоду розвитку латинської мови у виникненні багатьох сучасних європейських мов, формуванні міжнародної наукової лексики

Вид материалаДокументы

Содержание


Походження і поширення латинської мови
Три етапи розвитку латинської мови
Архаїчний період розвитку латинської мови
Найдавніші письмові пам’ятники
Подобный материал:

ВСТУП

Метою моєї роботи є показати важливість архаїчного періоду розвитку латинської мови у виникненні багатьох сучасних європейських мов, формуванні міжнародної наукової лексики. Також, розкриваючи тему реферата, розглянути найдавніші пам’ятники письмової літературної латини, на прикладі яких можливо якнайкраще зрозуміти основні відмінності власне архаїчного періоду від класичної латини. У рамках індивідуального науково-дослідницького завдання, я хочу показати зв’язок латинської мови з історією багатьох держав, зокрема й Української.

Історія цієї дивовижної мови охоплює біля трьох тисячоліть. З мови маленького італійського племені латинян латинська мова поступово зросла у мову усієї Італії, а разом із зростанням могутності та значення Римської імперії латина продовжує залишатися мовою освіти, культури, політики на протязі усього середньовічча. У добу Відродження було зроблено дуже багато задля того, щоб повернутися до норм класичної “золотої” латини, було написано значну кількість оригінальних творів латиною, прозаїчних та поетичних, природничо-наукових, філософських, богословських трактатів. Викладання в основних університетах здійснювалося латиною. Богослужіння в усіх католицьких церквах здійснювалося також виключно латинською мовою. Не дивно, що ця мова так органічно увішла до усіх нових європейських мов, отже ми всі відчуваємо себе законними нащадками римлян, а латина жодному з європейців не відчувається як дещо чуже.

Людство з давніх давен має необхідність у спільній мові. Здійснювалася велика кількість спроб створення штучних мов для міжнародного спілкування, але жодна з них не дала якіхось помітних наслідків. Погляньте на стан есперанто: ця мова та суспільство есперантистів існує вже понад сто років, але чи багато хто володіє цією мовою? А хто чув що-небудь про мову “інтерлінгва” – укладену понад 50 років тому? Навіщо взагалі виникла потреба винаходити якусь нову мову (щоб не сказати “велосипед”)? Причина, на мій погляд, лише єдина – неприйняття якої-небудь існуючої національної мови в якості мови загальнолюдської. Бо хоча зараз англійська мова фактично вже стала головною мовою міжнаціонального спілкування, але це викликає почуття національних ревнощів а подекуди й неприязні до природних носіїв цієї мови. Адже будь-яка жива національна мова – це і національний погляд на світ, національні цінності перед усім. У латинської мови таких недоліків нема. Вона й сьогодні продовжує залишатися незамінним джерелом для утворення цілком наукових термінів, а все що протягом трьох тисячоліть було створено латиною представниками різних народів давно стало невід’ємною частиною культури усього людства.

Нажаль, у XX  столітті латина майже припинила викладатися та знаходилася майже у повному забутті, та й викладалася тільки як “мертва” мова. Навіть класичні філологи перстали листуватися латиною. Але поняття “мертва” мова – відносне. Давньоєврейська (іврит) “померла” значно раніше за латину (II ст. до н.е.) – вже за часи Іісуса Христа у Палестині розмовляли арамейською та койне. Це не завадило повністю відродити цю мову, вона у відродженій державі Ізраїль стала державною мовою, рідною для кількох поколіннь ізраїльтян, здатна висловити будь-яке поняття сучасності. Відродити до повноцінного життя латину набагато простіше.

У тому ж XX  столітті зародився рух “живої” латини. Конгреси живої латини проходили у Франції, Італії, Німеччині, Румунії та багатьох інших країнах. Була створена постійно діюча Академія Сприяння Латинській мові та культурі (Academia Latinitati Fovendae, ALF). X конгрес Академії відбувся у Мадриді 5-13 вересня 2002 р. Існує багато періодичних видань цілком присвячених живій латині та суспільствам неолатиністів в усьому світі. Радіо Фінляндії щотижнєво передає короткий випуск новин латиною. Деякий час подібні передачі велися й на чеському радіо Влтава-3, але вони вже знову припинились. 1 раз на місяць оновлюються й новини на радіо Бремена.

Архаїчний етап розвитку латинської мови має дуже важливе значення у формуванні «класичної» латини. Саме в цей період остаточно формується фонетичний стрій і словниковий склад мови. У подальшому розвитку, сформовані саме в цей період закони в пізніші часи лише доповнювалися і «шліфувалися».


Походження і поширення латинської мови

Латинська мова (Lingua Latina) – це мова племені латинів, які в І тис. до н.е. населяли невелику місцевість Лацій (Latium) , розташовану в центральній частині Апеннінського півострова. Столицею цієї області у 754-753 рр. до н.е. став Рим (Roma). Пізніше Рим одержав назву «вічне місто» - Urbs aetarna. Спочатку латинською мовою говорило невелике плем’я латинів , проте в результаті військово-політичної та економічної експасії Стародавнього Риму латинська мова поширюється на територію усієї Італії ,а ,починаючи з ІІ ст . до н . е . виходить за її межі. У І ст.н.е. Рим став столицею наймогутнішої держави Стародавнього Світу – Римської імперії, до складу якої входили сучасні Франція, Іспанія, Португалія, Швейцарія, деякі частини Німеччини, Південної Англії, Югославії, Хорватії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Греції, Туреччини, Лівану, Сирії, Лівії, Тунісу, Алжиру та ін. Латинська мова була поширена майже в усіх країнах Західної Європи, Північної Африки і Західної Азії. У період існування Римської імперії латинська мова була офіційною державною мовою, мовою управління, військової справи, юриспруденції, торгівлі, школи, науки, літератури.

Реальна мовна ситуація в римській імперії була такою, що поряд з латинською літературною мовою існувала народна мова (sermo vulgaris) , яка пізніше внаслідок взаємодії з мовами підкорених племен і народностей дала різні діалекти, що стали основою формування романських мов – італійської, французької, іспанської, португальської, румунської, молдавської та ін.

У середні віки вона використовувалась у науці , культурі, мистецтві, юриспруденції, богослів’ї. Викладання у навчальних закладах Європи здійснювалося латинською мовою. Всі книги у Європі – рукописні, а потім і друковані – видавались латинською мовою. В епоху Відродження (ХІУ – ХУІ ст.) у Європі завершується розвиток національних мов, однак наука і школа до самого ХУІІІ-ХІХ ст. продовжували користуватись латинською мовою. Нею висловлюють свої наукові і філософські погляди Декарт, Спіноза, Лейбніц, Кампанела, Ломоносов, Григорій Сковорода та ін. Видатний український діяч і полководець Богдан Хмельницький здійснював свою дипломатичну діяльність латинською мовою. Про це свідчать дипломатичні документи, записи переговорів з іншими державами.

Гетьман Запорозької Січі Пилип Орлик склав перший конституційний акт в Україні саме латинською мовою.

Виконуючи роль міжнародної, латинська мова виявилася найбільш придатним та багатим джерелом для формування наукової термінології та міжнародної дипломатії. Цьому сприяло те, що більшість наук – філософія, біологія, медицина, астрономія, юриспруденція та ін. – виникли ще у часи античної культури і вже були насичені латинськими термінами. Зрештою латинська мова (нарівні з древньо-грецькою) до теперішнього часу служить джерелом для формування не тільки наукової, але і суспільно-політичної лексики. Так, у російську, українську та інші європейські мови увійшли багато слів латинського походження, такі як: революція, реформа, імперія, республіка, демонстрація, конференція, акт, інститут, університет, факультет, лекція, консультація, єкзамен, студент, лабораторія, ректор, професор, інструмент, конструкція, радіо, мотор, армія, атестат, соліст, спектакль, опера та ін. Крім того, у західно-європейські мови увійшли численні граматичні терміни, такі як: singularis, pluralis, verbum, adjektivum, nominativus та ін. Українська мова запозичила з латинської також ряд суфіксів та лексичних одиниць: -іст – спеціаліст, -ація – нація, -істика – журналістика, скриня(scrynus) , сокира(secyrus) ,палац(palaces) , цибуля(cibulis) та ін.[№2 c. 2-6]

Три етапи розвитку латинської мови

В історії розвитку латинської літературної мови виокремлюють кілька періодів. Найдавнішими пам’ятками латинської мови є написи ,фрагменти обрядових пісень , законів VII-IV ст.до н.е. Історія літературної мови починається з 240 р . до н.е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів , зокрема Гомерової «Одісеї». Цей період в історії латинської мови називають архаїчним (III-II ст .до н . е.). Видатним представником цього періоду є римський комедіограф Плавт (253-184 рр. до н.е.), Теренцій (185-159 рр.до н.е.), Катон Старший (234-149 рр.до н.е.).

Наступний період відомий як класичний (I стдо н.е. – I ст.н.е.). Це – період найвищого розвитку латинської мови , який прийнято ділити на два віки «золотий» і «срібний». На цей час припадає діяльність видатних поетів і прозаїків , які створили латинську літературну мову. Найвизначнішими представниками «золотого» віку є Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр.до н.е.), Гай Юлій Цезар (100-44 рр.до н.е.), Публій Вергілій Марон (70-19 рр.до н.е.), Квінт Горацій Флакх (65-8 рр.до н.е.), Публій Овідій Назон (43 р.до н.е.-близько 18 р.н.е.) та ін. Вони створили найдосконаліші зразки прозової та поетичної мови. «Срібний» вік або післякласичний період (14-120 рр.до н.е.) представляє творчість Сенеки (4 р.до н.е.-65 р.н.е.), Марціала (43-104 рр.н.е.), Тацита (55-120 рр.н.е.) та ін.

Період II-V ст. – період пізньої латини. Це – епоха пізньої імперії, виникнення після її падіння варварських держав. Античні традиції у літературній творчості поступово згасають. Як історичне джерело зберегли своє значення твори Марцеліна (330-400 рр.н.е.), св. Ієроніма (348-420 рр.до н.е.), св. Августина (354-430 рр.н.е.).

Після смерті імператора Феодосія 395 р.н.е. відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну. На роз’єднаних землях занепадала освіта, зростали мовні розбіжності між римськими провінціями, поступово втрачався римський елемент. «Вульгарна» (народна) латина «sermo vulgaris» стала мовою – основою для нових національних мов(романських). До романських мов належать: італійська, французька, іспанська, португальська, ретороманська, румунська,молдавська та ін. Ці мови розвинулися із народної латини і зберігають у своєму словниковому складі, морфології і синтаксисі й латинські ознаки.

В епоху середньовіччя латинська мова набуває статусу мови юриспруденції, освіти, науки, церкви, літератури. Закони перших варварських держав у Західній Європі називалися «правди»(leges) і були написані латинською мовою. Міські статути, якими користувалися в міських управах, також були латиномовними.

Латинська мова стала мовою культурного та інтелектуального життя при монастирях і кафедральних соборах. Вона представлена у творчості італійського філософа й теолога Томи Аквінського (1227-1274),який поєднав учення Арістотеля з християнськими догмами. На базі шкіл в ХІІ ст. Виникають нові центри культури та освіти – університети. Ці заклади з’являються у Болоньї (1119), Оксфорді (1163), Падуї (1222), Неаполі (1224), Севільї (1254), Парижі (1259), де латина була мовою освіти і науки. У цей період латинська мова була єдиним інструментом спілкування, зрозумілим для широкого загалу і необхідним для встановлення економічних, політичних та культурних контактів.

Важливою була роль класичної латинської мови в епоху Відродження (ХІУ – ХУІ ст.), коли просвітники виявили великий інтерес до античної культури. В епоху Відродження латинською мовою пишуть свої твори Еразм Роттердамський (1466-1536) в Голандії, Томас Мор (1478-1535) в Англії, Джордано Бруно (1548-1600), Томазо Кампанела (1568-1639) в Італії. У цей період латинська мова стає важливим засобом міжнародного культурного та наукового спілкування. Таке тривале поширення латинської мови викликало потребу вивчати її в школах, укладати словники, видавати переклади, що сприяло проникненню латинської лексики до словникового складу нових західноєвропейських мов.

У ХУІІ – ХУІІІ ст. написано твори філософів, фізиків, математиків: Френсіса Бекона (1561-1626), Рене Декарта (1596-1650), П’єра Гасенді (1592-1655), Бенедикта Спінози (1632-1677), Ісаака Ньютона (1643-1727), Г. Лейбніца (1646-1716) та ін. Латинською мовою писали свої твори українські вчені й письменники: Ю. Дрогобич (близько 1450-1494), П. Русли з Кросна (1470-1517), С. Оріховський (1513-1566), І. Домбровський (початок ХУІІ ст.), Ф. Прокопович (1681-1736), Г. Сковорода (1722-1794), М. Довгалевський (перша половина ХУІІІ ст.).

Значну роль відігравала латинська мова на українських землях. Початки її проникнення сягають часів Галицько-Волинського князівства. Латина вживалася, зокрема, у канцелярії Данила Галицького (1201-1264), який 1254 р. прийняв від Папи римського королівський титул і підтримував широкі міжнародні контакти. У першій половині ХІУ ст. поряд з документами, адресованими за кордон, з княжих канцелярій Галицької Русі виходять і перші акти внутрішнього обігу, написані латиною. Нарешті , з 30-х років ХУ ст. староукраїнська мова на Галичині й Західному Поділлі в публічному обігу практично повністю витісняється латинською, поштовхом до чого став Єдминський привілей 1430 р. про поширення так званого «польського права»(jus Polonikum) на руські землі. Якщо мова йде про пам’ятники актової латини цього періоду, то донині збереглося до 7 тис. томів рукописних судовоадміністративних книг Львова, Галича, Жидачева, Белза, Перемишля, Холма та інших міст, що хронологічно охоплюють період від 20-х років ХУ – до останньої третини ХУІІІ століття.

Культурна переорієнтація на західноєвропейські освітні принципи, здійснена в Україні наприкінці ХУІ ст., сприяла широкому розповсюдженню латини у шкільній практиці (хоча перші латинські школи існували в Галичині вже наприкінці ХІУ – на початку ХУ ст., а на Волині й Наддніпрянщині – наприкінці ХУ – на початку ХУІ ст.). Основне коло збережених пам’яток шкільного обігу пов’язане з Києво-Могилянською академією. Так, до нашого часу дійшло близько 200 рукописних філософських курсів і майже стільки ж курсів поетики й риторики ХУІІ – першої половини ХУІІІ ст., складених чи законспектованих у її стінах. У рамках європеїзації української культури кінця ХУІ-ХУІІ ст. розвивалося латинське книгодрукування, яке здійснювали українські друкарні Львова, Добромишля, Києва, Чернігова та інших міст. Латинська мова відігравала велику роль у світській літературі того часу, в епіграфіці (надгробних написах, написах на будівлях, печатках, ювелірних виробах).

Латинська мова не втратила свого освітньо-культурного значення і сьогодні. Вона є обов’язковим елементом гуманітарної освіти.

Знання латинської мови необхідні під час дослідження античної та середньовічної літератури, мовознавства, історичної граматики індоєвропейських мов. Усім спеціалістам з гуманітарних знань вивчення латинської мови допомагає оволодіти філологічною культурою, сприяє успішному вивченню іноземних мов та повнішому розумінню рідної мови[№1 с.6-10].

Архаїчний період розвитку латинської мови

Пам’ятники скільки-небудь значних розмірів, що дозволяють судити про граматичну систему латинської мови, з’являються в кінці ІІІ ст. до н.е., і ця система виступає вже в «готовому» вигляді як та, що склалася з усіх своїх важливих частин, а потім піддається лише порівняно невеликим змінам впритул аж до останніх віків існування античного соціуму. Становлення системи не піддається, таким чином, безпосередньому нагляду, й показати його хоча б у перспективі можливо лише за допомогою порівняльно-історичного методу, у зіставленні з реконструйованим древнім станом індо-європейських мов у цілому, мов італійської гілки конкретно. При такому розгляді виявляється шлях, пройдений латинською мовою у долітературний період її розвитку, і ознаки, що відбилися на ній протягом віків, отримують своє історичне тлумачення.

Одиничні пам’ятники більш раннього часу дозволяють усе ж виявити, що У-ІІІ ст. до н.е. були періодом достатньо цікавого розвитку, що залишив глибокі сліди, особливо в фонетичній області.

Латинська мова зберегла притаманний древнім індоєвропейським мовам стрій, який можна охаректеризувати як синтетичний в більшості випадків.

Синтетичним він тому, що основні граматичні відношення, що визначають функцію слова в реченні і його зв’язок з іншими словами, виражені за допомогою морфем, що входять до складу самого слова. Форма слова не тільки передає його лексичне значення, а й вказує на характер граматичних відношень його з іншими словами.

Наприклад, древнє відоме нам латинське речення, що є написом на золотій застібці, знайденій в Пренесті:

Manios med fefaked Numasioi

Маній мене зробив для Нумасія

Якщо переклати на класичну латину:

Manius me fecit Numerio

Відмінності цього речення від написаного на перенестійській застібці зводяться до ряду змін фонетичного порядку й до морфологічних відмінностей у способі творення основи перфекта й в закінченні 3-ї особи однини. Структура речення залишилась незмінною.

Кожне слово вказує своєю формою на свою синтаксичну функцію. Те, що Manios – це підмет, суб’єкт дії, виражено в називному відмінку, однозначно вираженим закінченням –s; присудок fefaked показано особовою дієслівною формою, видочасова, станова й модальна характеристики якої (перфект дійсного способу дійсного стану) лежить у способі творення дієслівної основи і нульовому суфіксі, а характеристика з боку особи і числа, а також і стану, і частково часу – в закінченні –ed(-it); розуміння med як прямого додатка, об’єкта дії забезпечено формою давального відмінка з кінцевим елементом оі. Чотири слова, з яких зіставлено наше речення, можна переставити в будь-якому порядку; від цього може змінитися фразовий наголос, але зміст речення залишиться тим самим.

Словниковий склад мови – та його частина, що найшвидше реагує на найменші зміни в області виробництва, соціального життя й ідеології, в якій найлегше відображаються взаємозв’язки між народами; в словниковому складі нерідко виявляється записана історія народу, але якась кількість моментів при цьому вже буває втраченою у зв’язку з невпинним процесом відмирання застарілих слів. Ці загальні положення можна використовувати і в латині.

Латинський алфавіт в кінці республіканського періоду складався з 21 літери, закінчуючись літерою х. Ще Квінтиліон називає її «останньою з наших літер»(nostrum ultima), пртиставляючи її пізніше доданим літерам у, z для передачі грецьких звуків у запозичених словах, найбільше в іменах і назвах.

Насправді, хоча пізніші форми латинського письма значно відійшли від грецького, латинський алфавіт в цілому – це нащадок однієї з форм грецького алфавіта, а саме західногрецької, між тим як правлячі форми грецького письма виходять зі східногрецьких (іонійських) алфавітів.[№3 с.91-113]

Найдавніші письмові пам’ятники

На час найдавніших письмових пам’ятників, одиничних і вельми незначних за розмірами, морфологічну систему латинської мови можна розглядати як таку, що вже склалася. В період від перших документів (УІ ст.) до кінця ІІІ ст. в області морфології не сталося нічого, окрім незначних уточнень та урегулювань. Навідміну від фонетичного строю, який зазнав відчутних змін.


І. Пренестинська застібка

Найдавніший відомий нам латинський текст, знайдений в 1871 р. в Пренесті. Цей напис на золотій застібці, яка датується як заформою букв (грецьких), так і за археологічними даними кінцем УІІ ст. При її розгляді необхідно враховувати, що пренестинська говірка мала свої діалектичні особливості, про які іноді згадують римські письменники і які свідчать про вплив оскської мови. Взагалі, ці особливості в письмових документах мало помітні. Очевидно, в основі письмової мови Лація лежала римська говірка, що отримала лише деяку діалектичне забарвлення.

Напис свідчить:

Manios: med: vhe: vhaked: Numasioi

Клас. лат.: Manius me fecit Numerio

«Маній мене зробив для Нумерія» (Маній – ім’я майстра, Нумерій – власника предмета).

Manios – древня форма наз.відм.однини, що зберігає в чистому вигляді основу на –о-. Вона може бути вільно використаною як доказ стану латинської мови: по-оскськи було б Manis.

Класична форма Manius виникла на основі регулярного звукового переходу в кінцевому закритому складі –о- > -u-, і завершився цей перехід лише близько 200 р. до н.е.

med – древня форма місц.відм. особового займенника 1-ї особи однини, що зустрічається в інших архаїчних латинських текстах.

Свідотство пренестинської говірки може бути прийнятим тут без вагань; осксько-умбрська форма цього слова не відома, та , судячи з того, що латинському ted відповідає оскське tiium, умбрське tiom, ми чекали б у першій особі чогось іншого. Походження форми з закінченням –d в місц.відм не відоме; можливо, що це одна зтих архаїчних рис латинської мови, які не знаходять паралелей в інших індо-європейських мовах, і що це –d знаходиться в такому ж відношенні до займенникового закінчення середнього роду –d (istud, illud, aliud), як іменне закінчення місц. відм. –m до іменного закінчення середнього роду –m. Класична форма me виникла в результаті регулярного випадання кінцевого –d після довгого голосного в кінці ІІІ ст. до н. е.

Vhe: vhaked – 3-тя особа однини перфекта від дієслова facio. Те, що перфект утворений за допомогою подвоєння, а не зміни в ступені огласовки кореня, як це буває зазвичай в Римі, може представляти собою рису пренестинської говірки; дійсно, в оскському це дієслово утворює форми системи перфекта за допомогою подвоєння: оск.Fefacid =лат. Fecerit (con.), оск. Fefacust =лат. Fecerit (fut.). В пам’ятниках архаїчної латини нерідко зустрічаються різні утворення основи перфекта від одного дієслова: від pango маємо pepigi, pegi і, можливо, panxi; чи співіснували вони в живій говірці Риму, чи мають різнодіалектне походження,- не відомо. Подвоєння fe- відчувається як самостійне слово і відповідно відокремлено від faked. В faked закінчення –ed представляє собою ускладнення древнього індо-європейського перфектного закінчення 3-ї особи однини –е так званим другорядним закінченням 3-ї особи однини –d (<-t), що столося, треба вважати, в результаті злиття в італійських мовах аориста з перфектом, коли новий «перфект» виявився одним з «історичних» часів. Якби в класичній латині дієслово facio мало перфект, утворений за допомогою подвоєння, то його форма була б feficit, так само як від cano – cecinit; fefaked > feficit: a > I за законом зміни коротких голосних в серединних складах; у відкритому серединному складі a > e > і (або a > o > u в залежності від характеру наступної за голосним фонеми); -e- > -i- за законом зміни коротких голосних в кінцевому складі: перед –s, -t e > I (близько 200 р. до н. е.); що ж відносно до кінцевого елемента –d, то його заміна –t не є фонетичним переходом (в латинській мові кінцеве –d після короткого голосного зберігається: illud і т.п.); тут мав місце морфологічний процес уніфікації закінчень: латинська мова відмовилася від диференціації первинних та вторинних закінчень як уже непотрібного для нащадків минулого, оскільки ознаки «історичних» часів виражені латиною в самих основах часів (суфікс –ba- і т.п.), і провела по всім часам первинне закінчення –t (< -ti).

Numasioi – форма давального відмінка однини основ на –о-, повністю відповідна грецькому закінченню, і така, що мала з ним однакову долю – завмирання кінцевого елемента дифтонга, в якому перший елемент довгий (клас лат –о). Приклад цього закінчення ми знайдемо в написі Дуеноса –duenoi, а Марій Вікторин приводить дав.відм.: populoi Romanoi (GL VI, 17); нема, таким чином, сумнівів, що форма ця дійсно латинська. Довготу першого елемента дифтонга ми з’ясовуємо не тільки на основі одного порівняльного матеріалу. Якби –о- було коротким, еволюція дифтонга проходила б по-іншому: -оі > -еі > -і. Класична форма Numerio утворилась з Numasioi в результаті регулярних фонетичних процесів: 1) в положенні між голосними –s- > -z- > -r-, процес, завершений до середини IV ст.дон.е; 2) за законом зміни коротких голосних в середніх складах –а- у відкритому складі переходить в –е-, а потім –е- > -і-, але цей останній перехід не має місця перед r; характерно, що в написах це ім’я зустрічається також у формі Numisio, тобто власне ім’я Numasios, знову потрапляючи до Риму , вже після ротацизму, з іншої області Італії, не захопленої переходом s > r, піддається новій латинській переробці, де ніщо більше не заважає завершенню процеса звуження короткого голосного; 3) –оі > -о- згідно вищезгаданого. Процес звуження коротких голосних завершився на початку II ст.до н.е., але до якого часу відноситься його початок, не відомо. Наш напис – єдиний пам’ятник, що зберігає недоторканим –а- відкритого серединного складу, і він міг би слугувати terminus post quem, якби не його пренестинське походження; в оскському звуженні голосних в серединних складах не було, і в Пренесті воно могло початися пізніше, ніж у Римі.

ІІ. Напис на форумі

В 1899 р., при розкопках римського форуму, біля так званої труни Ромула, була знайдена нижня частина чотирикутної стели з написом, зробленим вертикальним бустрофедоном, тобто чергуванням напряму письма зверху вниз і знизу вгору. Верхня частина пам’ятника загинула; жодний рядок не зберігся повністю, а є тільки початки рядків або їх кінці. Форма літер дозволяє датувати напис часом близько 500 р.до н.е., тобто кінцем царського періоду або початком республіки. Дуже можливо, що мова йде про «царя», але «царський» титул залишався і в республіці у так званого «сакрального» царя (rex sacrorum). Оскільки значна частина тексту втрачена, напис не піддається відтворенню. Мабуть, це сакральний текст, забороняючий вхід до священної огорожі й встановлюючий права «царя». Для письма характерно, що подвоєння літер не допускається навіть у тому випадку, якщо з двох однакових літер одна відносилася б до кінця першого, а друга – до початку другого слова (слова відокремлені, як і на пренестинській застібйі, двокрапками). Наприклад, перед rit...маємо відмежоване з двох сторін слово ite, тобто очевидно iter, але –r не відтворено перед –r наступного слова.


Початок тексту свідчить:

quoi ho(ne?)... sakros esed

Класична латина: qui hu(ne?)... sacer erit

«Хто це(й?)...проклятим буде» (можливо, «хто порушить цю святиню, зневажить цей камінь» і т.п.

quoi – могло б бути формою давального відмінка однини від qui, бо вона відома з пам’ятників більш пізнього часу (quoi > cui), але для такого раннього тексту ми очікували б в давальному відмінку форми quoiei, і самий стиль сакрального закону вимагає скоріше називного відмінка. Називний відмінок quoi складається з основи quo і вказівної частки –і. В подальшому quoi > quei > qui (в порядку розвитку кінцевих дифтонгів).

Honc (якщо це відтворення вірне) зіставлено з hom-, місцевий відмінок однини вказівного займенника з основою ho- і вказівної частки –c, де –m- перед –c стає задньоязиковим носовим. Подальший розвиток honc > hunc фонетично повністю регульований (звуження коротких е, о перед задньоязиковим n). Sakros – документальне підтвердження зв’язків, встановлених лінгвістами задовго до відкриття цього напису. Ніхто не сумнівався в тому, що іменники 2-ї відміни на –er, що змінюються за типом основ на –о-, беруть свій початок від кінцевого елемента –ros, де закінчення називного відмінка приєднане безпосередньо до основи; підтверджувалося це і порівняльним матеріалом: лат. – ager, умб. – ager, дю-і. – ajras. Так що ця форма сама по собі була найменш неочікуваною, але неочікуваним було інше. Оскільки форму ager ми знаходимо і в латинській і в умбрській мовах, звичні прийоми порівняльно-історичного методу змушували відносити її до часів «загальноіталійської» спільноти, до «італійської прамови». Між тим, тут ми ще не маємо її в тексті близько 500 р., після багатьох століть нарізного існування латинської і умбрської мови. Якщо рух –ros > -rs >e-rs > -err > -er відбулося в латинській мові після 500 р., воно відбулося в ньому незалежно від умбрського, де той же процес відбувався самостійно. Це один з «недоліків» порівняльно-історичного методу, котрий не має в собі достатніх критеріїв для того, щоб відрізнити спадщину, отриману від мови-«предка», від процесів, що паралельно відбуваються в споріднених мовах.Esed – могло б бути розтлумаченим як esset, написане без подвоєння приголосного і таке, що зберігало б ще й другорядне закінчення –d, однак до стилю сакрального закону, встановлюючого прокляття за порушення якихось правил, мало підходить минулий час сунб’юктива. Найвірогідніше, тому, фонетично настільки ж законне тлумачення esed > erit; esed – форма майбутнього часу, за походженням кон’юктив від основи презенса дієслова sum. В атематичних дієсловах кон’юктив утворювався шляхом приєднання тематичного голосного: es-o, es-e-s ,es-e-d. Другорядне закінчення –d для кон’юктива досить можливе, про що свідчить древньоіндійська мова.

Recei – клас. regi, з байдужим до ІІІ ст.написанням с як глухого, так і дзвінкого. Дифтонг еі в подальшому монофтонгізується: еі > е > і. Що перед нами, давальний відмінок однини від rex, тобто regi, або пасивний інфінітив від rego, тобто regi, без контексту виявити неможливо.

Iouxmenta capia – iumenta capiat; capiad після всього вищезгаданого вже не потребує роз’яснень. Форма iouxmenta стала підтвердженням правильності вже раніше зробленого лінгвістами відтворення. Клас.латина iumenta «в’ючна скотина» зв’язане з групою iungo, iugumiug і т.д., тобто походить від індо-європейського кореня jug/ieug. Можна було б уявити собі, що воно походить від iugmenta. Однак за фонетичними законами латинської мови в групі –gm- асиміляція не відбувається, наприклад segmentum, agmen і т. п.; до того ж саме слово iugmentum в латинській мові є і зберігається без асиміляції. Тому довелося припустити, що тут була основа ieugs-, що знаходиться у чергуванні з ieugos, і, з італійським переходом eu > ou, iougs-menta, а група -ksm-, -gsm- > -sm- > -m- (вже в ІІІ ст.до н.е.). напис це підтвердив. Аналогічні відношення в слові luna від кореня luc- «світити» (louk-sna, пренестинське losna, др.-пруське lauxnas «світило»).

Iovestod – iusto, аблатив від iouestos > iustus з регулярним стяганням групи –oue- > -ou- > -u- (порівн.nundinae «дев’ятиднівка» < nouemdinae; nuntius «вісник» із nouentios) і настільки ж регулярним відпаданням кінцевого –d після довгого голосного.

ІІІ. Напис «Дуеноса»

Напис на вазі, що складається з трьох зкріплених між собою посудин, знайденій в 1880 р.в Римі. До цієї незвичайної форми посудини приєднуються цікаві особливості письма. Літери, що йдуть зправа наліво, перевернуті, а рядки розміщені таким чином, що вони поясом замикають вазу. Усе це змушує вважати, що перед нами посудина, виготовлена в магічних цілях. Хоча напис дійшов повністю і написаний, безсумнівно, латинською мовою, він викликав багато десятків різних тлумачень, і розчленування тексту на слова, особливо в другому рядку, відбувається по-різному. Тим не менш, спробуємо в нньому розібратися, не зупиняючись вже на тих явищах, про які йшла мова раніше.

Напис свідчить:

Iouesatdeiuosqoimedmitatneitedendocosmisuircosied

Astednoisiopetoitesiaipacariuois

Duenosmedfecedenmanomeinomduenoinemedmaaostatod

У сполученні iouesat на початку напису між е та s додано вертикальний штрих, створюючий враження, що вирізчик хотів перетворити s на r, не того, правда, типу, котрий зустрічається у цьому написі, але вельми звичного в ранній римській епіграфіці. Якщо це так, напис уже «ротацистична»; це підходить і до форми літер, що вказує на ІУ ст.до н.е.

Розіб’ємо тепер текст наступним чином:

Iouesat deiuos qoi med mitat nei ted endo cosmis uirco sied

As(t) ted nois iopet oites iai pacari uois

Duenos med feced en manom einom duenoi ne med maao(вірогідно, malo) statod.[№ 3 c.145-151]


ВИСНОВКИ

Своєю роботою я освітила три основні етапи розвитку латинської мови. Показала важливість архаїчного періоду, порівнявши його з класичною латиною. В рефераті наведені приклади найдавніших письмових пам’яток латинської мови, за допомогою яких добре простежується зміна фонетичного строю мови. В індивідуальному науково-дослідницькому завданні також показаний зв’язок латини з сучасними європейськими мовами і її вплив на історію багатьох держав, зокрема й Української.

Латинська мова належить числу індо-європейських мов, до яких відносяться також мови слсв’янські, балтійські, германські, індійські, іранські, древньо- і ново-грецький та інші. Разом з древніми оскською та умбрскською мовами латинська складала італійську гілку індо-європейської сім’ї мов. У процесі історичного розвитку древньої Італії латинська мова витиснула інші італійські мови і з часом зайняла панівне становище в західному Середземномор’ї.

Порівняльно-історичним дослідженням виявлені зв’язки, що існують між латинською мовою й іншими мовами індоєвропейської сім’ї. Доведено походження індоєвропейських мов від однієї мови-основи; безсумнівна спільність наочно простежується хоча б при зіставленні кількох слів, що входять до основного словникового складу латинської і нових європейських мов.

В історичному розвитку латинської мови відбувається кілька етапів, характерних з точки зору його внутрішньої еволюції та взаємодії з іншими мовами.

На початку І тисячоліття до нашої ери латинською мовою розмовляло населення невеликої області Лацій, що знаходилась на заході середньої частини Апеннінського півострова, по нижній течії Тибру. Плем’я, що населяло Лацій, називалося латинами, його мова – латинською. Центром цієї області стало місто Рим, за ім’ям якого об’єднані навколо нього італійські племена стали називати себе римлянами. Найбільш ранні письмові пам’ятники латинської мови, котрі ми маємо, з’являються приблизно в кінці УІ – на початку У століття до нашої ери. Це – знайдена в 1978 р. присвята із древнього міста Сатрика(50 км на південь від Рима),що датується останнім десятиріччям УІ ст.до н.е., і уривок сакрального напису на уламку чорного каменя (знайдений в 1899 році при розкопках римського форуму, відноситься приблизно до 500 року до н.е.). До древніх пам’ятників архаїчної латини відноситься також вельми багаточисельні надгробні написи й офіційні документи середини ІІІ – початку ІІ ст. до н.е. (з них найбільш відомі епітафії римських політичних діячів Сципіонів і текст сенатської постанови про святилища бога Вакха). Вказані джерела дають багатий матеріал для відтворення фонетичного складу найдавнішої латинської мови і для розуміння процесів, що тоді відбувалися вньому.

Найбільшим представником архаїчного періоду в області літературної мови є древньоримський комедіограф Плавт (близьк. 254 – 184 до н.е.), від якого до нашого часу дійшло 20 комедій цілком і одна – в уривках. Варто звернути увагу, що словниковий склад комедій Плавта і фонетичний склад його мови вже у значній мірі наближається до норм класичної латини І ст. до н.е. – початку І ст.н.е.

Під терміном «класична латина» розумїється літературна мова, що досягла найбільшої виразності і синтаксичної стрункості в прозаїчних творах Ціцерона (106-43 до н.е.) і Цезаря (100-44 до н.е.) і в поетичних творах Вергілія (70-19 до н.е.), Горація (65-8 до н.е.) і Овідія (43 до н.е.-18 н.е.). Латинська літературна мова саме цього періоду служить предметом вивчення в наших вищих учбових закладах.

Від класичної латини прийнято відрізняти мову римської художньої літератури так званого післякласичного періоду, що хронологічно співпадає з першими двома віками нашого літочислення (так звана епоха «ранньої імперії»). Дійсно, мова прозаїчних письменників і поетів цього часу (Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей) відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів; але так як вироблені в минулих століттях норми граматичного строю латинської мови не порушуються, вказаний поділ латинської мови на «класичну» і «післякласичну» має скоріш літературознавче, ніж лінгвістичне значення.

У якості окремого періоду в історії латинської мови виокремлюється так звана пізня латина, хронологічними рамками якої є ІІІ-УІ ст. – епоха пізньої імперії та виникнення, після її падіння, варварських держав. У творах письменників тієї пори – переважно істориків та християнських богословів – знаходять місце вже багато морфологічних і синтаксичних явищ, що підготували перехід до нових романських мов[№5 с. 9-11].


ДЖЕРЕЛА

1. Антонюк Г.Д. А 72 Латинська мова: Навч. Посібник – Львів: видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. -172 с.

2. Вихристюк Л.С. Латинська мова: Практикум: Навч. посібник/Донб. гірничо-металург. ін.-т.-К-Алчевськ.: ІЗМН, 1999.-137 с.лат.і укр.мовами

3. Академия наук СССР институт языкознания И.М.Тронский Очерки из истории латинского языка Москва Ленинград 1953 г. – 270 с.

4. І.С.Олійник Російсько – Український словник видання п’яте Санкт-Петербург видавництво «ОРЕОЛ» 1994г.- 756 с.

5. Латинский язык: Учеб. для пед. ин-тов по спец. «Иностр. яз.»/В.Н. Ярхо, Н.Л. Кацман и др.; Под ред. В.Н. Ярхо, В.И. Лободы. – 7-е изд., стер. – М.: Высш. шк., 2006 – 384 с.