Пакет матеріалів

Вид материала

Документы

Содержание Головні завдання методик Завдання едукології Жан-Жак Руссо Фрідріх Дістервег Йоган Фрідріх Гербарт Марія Монтессорі Основні тенденції сучасної освіти. Процес навчання Функції процесу навчання. Навички – це вироблені в результаті вправ автоматизовані дії, які є компонентами умінь. Розрізняють загально-навчальні 2. Стимуляційно-мотиваційний компонент. 3. Змістовний компонент. 4. Організаційно-діяльнісний компонент. 5. Контрольно-регулювальний компонент. 6. Оціночно-результативний компонент. Засвоєння знань Загальні закономірності Головний об’єктивний педагогічний закон Загальні закономірності. Конкретні (специфічні) закономірності ... Полное содержание

Подобный материал:

• Старт-пакет інформаційних матеріалів зовнішньої політики України у її відносинах, 926.13kb.
• Нформаційний пакет напрям підготовки 0921 "Будівництво " Спеціальність 092101 "Технологія, 428.25kb.
• Зміни до Порядку проведення експертизи матеріалів на лікарські засоби, що подаються, 2751.76kb.
• Пакет матеріалів кандидата на навчання за програмою мва, 143.26kb.
• Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26., 3656.85kb.
• Робоча навчальна програма предмет Методи дослідження властивостей матеріалів (Р-32), 48.64kb.
• В. Д. Гогунський завідувач кафедри охорони праці та безпеки життєдіяльності Одеського, 698.27kb.
• Microsoft выпускает пакет обновлений Service Pack 1 для Windows Vista на русском языке, 27.94kb.
• Вимоги до оформлення матеріалів тез доповідей, 134.94kb.
• Діагностика сектору будівельних матеріалів, 235.87kb.

Тема 1. Предмет дидактики.

План

1. Поняття про дидактику.
   
2. Розвиток дидактики як науки.
   
3. Головні завдання і проблеми дидактики.
   
4. Основні категорії дидактики.
   
5. Основні тенденції сучасної освіти.
   

Література:

1. Державна національна програма “Освіта”: Україна XXI століття. К., - 1994.
   
2. Кузь В.Г. Освіта і школа XXI століття // Педагогіка і психологія. 1999 - №1.
   
3. Луговий В.С. Філософія сучасної освіти. К., - 1996.
   
4. Луцик Д., Логвиненко Т. Літопис педагогічної думки в Україні. Дрогобич: Відродження, - 1999.
   
5. Позінкевич Р.О Освіта в системі культури. Луцьк, - 2000.
   
6. Ягупов В. Дидактичні поняття: поняття: “навчальний процес” чи “процес навчання”? // Рідна школа, - 2000. - №2.
   

1. Поняття про дидактику.
   

Важливим аспектом цілісного педагогічного процесу є володіння учнями тією частиною суспільно-цінного досвіду, яка включає життєво необхідні знання, практичні уміння та навички, способи творчої діяльності, що відбувається у процесі навчання.

Необхідність теоретичної розробки проблем навчання та освіти зумовила виникнення в межах педагогічної науки особливої наукової галузі – дидактики.

Термін “дидактика” походить від грецьких слів “didacticos” – навчання та “didasko” – вивчаючий.

Дидактика – це окрема галузь педагогіки, що досліджує теоретичні основи навчання та освіти.

Традиційно дидактика відповідає на питання: “Що вчити?” (зміст освіти), “Для чого вчити?” (мета освіти), “Коли, де і кого вчити?” (система освіти), “Як вчити?” (процес навчання).

Дидактика як наука описує існуючі системи навчання, досліджує навчальний процес з метою його удосконалення, розвиває нові прогресивні ідеї, впливає на педагогічний процес.

Отже дидактика- теоретична і нормативно-прикладна наука, вона виконує три функції:

1 – науково-теоретична (досліджує реальний педагогічний процес, встановлює певні факти, зв’язки, залежності, закономірності);

2 – нормативна (прогнозує наслідки навчальної діяльності, розробляє проект педагогічної діяльності педагога);

3 – прикладна (практична) - теоретичні знання повертаються до педагогічної практики у вигляді висновків і рекомендацій, що є підставою для визначення змісту, виробу методів навчання, організації керівництва навчальною діяльністю учнів.

Дидактика, як загальна теорія освіти і навчання, розглядає загальні положення і закономірності, властиві навчанню всіх предметів. Ці закономірності відображаються у викладанні конкретних навчальних дисциплін. Водночас викладання кожного предмета має свою, надзвичайно суттєву специфіку (наприклад, викладання біології, трудового навчання, української мови та літератури, фізичного виховання, музики, тощо). На цій підставі виділяються окремі дидактики або предметні методики.

Головні завдання методик:

1. на основі вивчення специфіки процесу навчання даної дисципліни розкрити закономірності, властиві її викладанню;
   
2. визначити вимоги до викладання навчального предмету вчителем та вимоги до пізнавальної діяльності учнів;
   
3. розробити специфічні засоби, методи і прийоми, форми навчання з урахуванням специфіки даного предмета та специфіки вікової групи учнів.
   

Зв’язок дидактики з іншими науками.

Процес навчання є об’єктом дослідження різних наук, з якими тісно пов’язана дидактика. Дидактика має вихід на дослідження соціальних, культуроутворюючих і людинознавчих процесів – певною мірою в ній використовуються знання філософії освіти, теорії виховання, соціології, психології, фізіології вищої нервової діяльності, шкільної гігієни, кібернетики (теорія і інформації, що досліджує процеси зберігання, передачі та переробки інформації).

Особливе значення має опора дидактики на філософію освіти, яка досліджує сутність освіти у зіставленні різних філософських систем. Філософського аналізу потребують питання:

• ідеологія та школа;
  
• культуротворчі функції освіти;
  
• освітні системи в різні історичні періоди;
  
• чинники формування особистості;
  
• вибір моральних та освітніх ідеалів.
  

Особливе значення має опора дидактики на філософію освіти, яка досліджує сутність освіти у зіставленні різних філософських систем. Філософського аналізу потребують питання:

• ідеологія і школа;
  
• культуротворчі функції освіти;
  
• освітні системи в різні історичні періоди;
  
• чинники формування особистості;
  
• вибір морфологічних та освітніх ідеалів.
  

У теоретичній розробці і реалізації всіх функцій освіти виняткову роль відіграє аксіологія – філософське вчення про природу цінностей.

Сучасний стан педагогічної теорії і практики потребує наукового обґрунтування двох систем цінностей:

1. тих, на які освіта має орієнтуватися сьогодні і на перспективу;
   
2. тих, які мають створюватися, формуватися в самому освітньому процесі.
   

Едукологія – міждисциплінарний комплекс інтегрованих знань про освіту.

Едукологія – інтегрує знання про освіту і виховання філософії освіти, історії освіти, порівняльної педагогіки.

Едукологія включає також цикл прикладних дисциплін – антропологію, психологію, економіку освіти, демографію, політологію, менеджмент, соціологію.

Завдання едукології – дати знання про найзагальніші тенденції освітніх систем.

2. Розвиток дидактики як науки.
   

Термін “дидактика” вперше був використаний у 1963 році німецькими педагогами Кристофером Хельвігом та Йохимом Юнгом у праці “Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання. Ратихімія”.

У період зародження і розвитку капіталізму (16-17ст.) виникла нагальна потреба у подальшому вдосконаленні способів організації навчального процесу. В цей період у братських школах України і Білорусії вперше було застосовано:

• розподіл учнів по класам;
  
• запроваджено елементи класно-урочної системи;
  
• колективна робота одного вчителя з цілим класом;
  
• елементи масового навчання;
  
• встановлювались зв’язки з сім’єю.
  

В Західній Європі виникали школи гуманістів, у яких вчителі прагнули подолати догматизм і схоластику шляхом організації спостережень за природою і виробництвом.

Найважливіші педагогічні ідеї античної педагогіки, педагогіки епохи відродження, педагогічний досвід братських шкіл України, Білорусії, шкіл гуманістів Західної Європи осмислив і узагальнив Я.А.Коменський.

Коменський накреслив таку структуру освіти:

1. – материнська школа – виховання в сім’ї до 6 років;
   
2. – 6-12 р. – навчання в елементарній школі (“школа рідної мови”);
   
3. – 12-18 р. – латинська школа (гімназія);
   
4. – 18-24 р. – вища освіта (академія).
   

Багатогранна педагогічна і філософська спадщина Я.А.Коменського мала величезний вплив на розвиток світової педагогіки у 18-19 ст.

Коменський у “Великій дидактиці” висвітлив ідею неподільності навчання і виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і релігійного виховання.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) обстоював право дитини на “дитинство”, розкрив специфіку вікових особливостей, проблему потреби і задоволенні в навчанні.

Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) швейцарський педагог – розвинув положення про цілі навчання, розвитку і виховання.

Основна мета навчання – розвиток розуму, вміння логічно мислити і висловлюватися.

Німецький педагог Фрідріх Дістервег (1790-1866) збагатив ідеї розвиваючого навчання, сформулював його правила, дав психологічне обгрунтування принципів, визначених Коменським.

На початку XIX століття Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький педагог і філософ, розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію виховуючого виховання. Гербарт і його послідовники відводили важливе місце процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя, в якому виділив 2 етапи – осмислення знань і поглиблення знань.

Великий внесок у розвиток дидактики зробив наш видатний співвітчизник К.Д.Ушинський (1824-1870):

• обґрунтував роль педагогічної науки і цілеспрямованого виховання, яке, на його думку, здатне значно розвинути можливості людини;
  
• розкрив роль принципу народності у навчанні та вихованні, рідної мови, практичного досвіду дитини, взаємозв’язку навчання з життям;
  
• обстоював важливу роль активності, і розумового розвитку дитини у навчанні;
  
• збагатив теорію методів навчання.
  

Головні праці “Людина як предмет виховання”, “Про народність у громадському вихованні”, “Рідне слово”, “Дитячий світ”.

Серед представників К.Д.Ушинського українські дидактик Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) розробляв проблеми оновлення змісту початкового навчання, розробив підручники для українських шкіл і Михайло Іванович Демков (1859-1939), автор підручників з педагогіки.

На межі XIX і XX ст. у дидактиці розгорнулися дослідження шляхів активізації ролі учнів у навчанні. Розвинувся напрям прагматичної педагогіки, головні принципи якої – навчання на основі особистого досвіду дитини, істинність знань визначається їх користю. Яскравим представником прагматичної педагогіки є американський педагог і філософ Джон Дьюї (1859-1952).

На початку XX ст. у світовій педагогіці активно поширювались ідеї вільного виховання та розвитку особистості дитини.

Марія Монтессорі (1870-1952) італійський педагог, лікар займалася методами розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей, дітей вікової норми. На її думку, головною формою виховання і навчання мають бути самостійні індивідуальні заняття або колективно спланований урок. Вона розробила стандартизований дидактичний матеріал, побудований таким чином, що дитина, працюючи з ним може сама виявити і виправити свої помилки. На сучасному етапі ідеї М.Монтессорі в нашій країні набули великого поширення у діяльності комплексів “дитячий садок - школа”.

Розвиток української педагогіки відбувався під впливом прогресивних ідей гуманістичної педагогіки. У 1910 році почав виходити педагогічний журнал “Світло”. Його організував талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шестюк, одним із співредакторів була Софія Русова. С.Русова розробляла концепцію національної освіти і виховання, розвивала ідеї гуманізації та індивідуалізації різних видів діяльності; визначальна роль рідної мови і природи у навчанні і вихованні дітей.

У 20-х роках велика увага приділялась запровадженню зарубіжних систем навчання, засобам активізації учнів, розвивались ідеї комплексності, дальтон-плану, бригадно-лабораторний метод навчання. С.Т.Шатський, П.П.Блонський, Б.Є.Райнов, Я.Ф.Чепіга.

У 40-50 роках помітний внесок у дидактику зробив дидакт М.О.Данилов (1899-1973), український вчений В.Л.Помагайба. З 1955 року в Україні почав працювати Інститут педагогіки.

У 60-70 роках формування в учнів пізнавальної активності й творчого мислення на основі цілісного підходу до навчального процесу було предметом досліджень Л.В.Занкова, М.О.Данилова, Г.І.Щукіної, І.Я.Лернера, А.М.Алексюка, В.О.Онищука.

У 80-х роках значного розвитку набули концепції проблемного та програмованого навчання (Т.В.Кудрявцев, М.І.Махмутов, Т.І.Ільїна, А.М.Алексюк), оптимізації навчально-виховного процесу (Ю.К.Бабанський). Наприкінці 80-х років розпочався рух за оновлення школи, реформування її авторитарної системи, що виявилось у розвитку педагогіки співробітництва, представниками якої були педагоги-новатори Ш.О.Амонашвілі, С.М.Лисенкова, В.Ф.Шаталов, В.О.Караковський та інші.

У 90-х роках характерним для розвитку дидактики є – спрямованість на розвиток особистості; різні підходи до визначення змісту та методичного забезпечення; формування авторських шкіл, нових систем навчання, в яких застосовуються нові дидактичні технології на засадах особистісно-орієнтованого навчання.

3. Головні завдання і проблеми дидактики.
   

Завдання:

1. Дослідження суті, закономірностей і принципів навчання.
   
2. Визначення педагогічних основ змісту освіти (тривалий час зміст освіти формувався емпіричним шляхом, що призвело до перенавантаження програм, виникла необхідність відбору матеріалу для вивчення).
   
3. Дослідження закономірностей навчально-пізнавальної діяльності учнів і шляхів її активізації.
   
4. Розробка системи загально-дидактичних методів навчання та умов їх найбільш ефективного застосування.
   
5. Розробка і удосконалення організаційних форм навчальної роботи з учнями.
   

Проблеми дидактики.

Найважливішою проблемою сучасної дидактики є оптимізація навчально-виховного процесу в школі. Доц. академік АПН Ю.К.Бабанський: “Під оптимізацією навчально-виховного процесу в школі розуміється розробка такої методики його проведення, яка дозволяє одержати найкращі результати при мінімальних затратах часу і зусиль учителів та учнів”.

Оптимізація навчально-виховного процесу залежить від змісту освіти, дидактичних принципів, методів і форм навчання, поєднання колективних, групових та індивідуальних способів організації навчальної роботи, використання міжпредметних зв’язків.

Проблема інтенсифікації навчання. Інтенсифікація навчання передбачає максимальну кількість і якість, раціональність і доцільність навчально-пізнавальних дій, використаних учнями на уроці. Ступінь інтенсивності навчальної праці залежить від продуктивності використання кожної хвилини навчання, майстерності учителя, рівня підготовки учнів, організованості класного колективу, наявності необхідного обладнання, поєднання різноманітних прийомів навчання, праці і відпочинку.

Інтенсифікація навчання – це важливий резерв глибокого засвоєння знань, зменшення перенавантаження учнів домашніми завданнями.

Проблема підвищення пізнавальної самостійності, творчої активності, ініціативи учнів. Пропонується вирішення цієї проблеми завдяки створенню проблемних ситуацій та застосуванню на уроках методів і прийомів проблемного навчання, розвиваючого навчання:

• проблема змісту навчання;
  
• проблема підвищення ефективності процесу навчання;
  
• проблема мотивів учіння;
  
• проблема домашніх завдань;
  
• проблема міжпредметних зв’язків.
  

4. Основні категорії дидактики: освіта, навчання, викладання, учіння.
   

Освіта – це цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь та навичок, формування на цій основі світогляду, моральних якостей особистості, розвиток її творчих сил та здібностей.

Навчання – цілеспрямований процес взаємодії вчителя та учнів, в ході якого здійснюється освіта, виховання і розвиток особистості.

Навчання розуміється як процес, що здійснює розвиваючий і формуючий вплив на особистість.

Три взаємопов’язані сторони:

• теоретичну (факти, ідеї, поняття);
  
• практичну (уміння і навички застосування знань на практиці);
  
• світоглядно-моральну (світоглядні ідеї і морально-естетичні погляди).
  

В процесі навчання відбувається оволодіння всіма сторонами знань. Це означає, що навчання є особливим засобом виховання і розвитку особистості.

Формуючий, розвиваючий і виховний вплив навчання на особистість відображено в окремій категорії “освіта”.

Викладання – цілеспрямована педагогічна діяльність вчителя, в ході якої передаються учням знання, уміння та навички.

Учіння – цілеспрямована навчально-педагогічна діяльність учнів по засвоєнню знань, умінь та навичок.

На сучасному етапі в дидактиці недостатньо досліджені шляхи забезпечення принципу єдності навчання, виховання і розвитку учнів, оскільки взаємопов’язані компоненти цього процесу розглядаються окремо: процес навчання – в дидактиці; процес виховання – в теорії виховання; процес розумового розвитку – у психології.

5. Основні тенденції сучасної освіти.
   

Освіта – суспільно організований процес засвоєння досвіду, виховання і розвитку особистості; оволодіння особистістю певною системою наукових знань, умінь, навичок і пов’язані з ними рівні розвитку інтелектуальної та творчої діяльності, морально-естетичної культури.

На сучасному етапі в освіті існують певні тенденції, які впливають на характер навчального процесу:

1. Орієнтація на цінність особистості людини, її гідність. Ця тенденція передбачає створення такої системи освіти, яка забезпечує виховання почуття власної гідності людини, свободи, загальноосвітньої і професійної компетентності.
   
2. Усвідомлення кожного рівня освіти як органічної складової системи безперервної освіти. Ця тенденція передбачає реалізацію наступності між освітніми рівнями, загальною середньою, вищою, професійною, післядипломною освітою.
   
3. Перехід від переважно інформативних до активних методів і форм навчання з використанням елементів проблемності, наукового пошуку, самостійності тих, хто навчається.
   
4. Комп’ютеризація і технологізація навчання.
   
5. Перенесення акценту з навчальної діяльності педагога на пізнавальну діяльність учня, організація взаємодії вчителя та учня.
   
6. Перехід від контролюючих способів організації педагогічного процесу до розвиваючих, активізуючих, що передбачає стимулювання, організацію творчої, самостійної діяльності учнів.
   
7. Поширення освітніх систем через технічні засоби комунікації (сотовий зв’язок, лазерна техніка).
   
8. Національна спрямованість навчання і виховання.
   
9. Ідеологічний плюралізм, розмаїття різних ідеологічних підходів до освіти.
   

Тема 2. Суть процесу навчання. Його теоретичні і методологічні основи.

План

1. Суть процесу навчання. Рушійні сили процесу навчання.
   
2. Функції процесу навчання.
   
3. Структура процесу навчання.
   
4. Структура діяльності вчителя та учнів у процесі навчання.
   
5. Закономірності процесу навчання.
   
6. Принципи і правила навчання.
   

Література:

1. Антонець М. Погляди В.О.Сухомлинського на процес шкільного навчання // Рідна школа. – 2002. - №5 – с.16-19.
   
2. Касьянова О. Педагогічний аналіз взаємодії вчителя та учня у навчальному процесі // Рідна школа, - 2000.
   
3. Методичні основи удосконалення організації навчального процесу Х.: Основа – 1989.
   
4. Сікорський Т.І. Теорія і методика диференційованого навчання. Львів: Сполох, - 2000.
   
5. Слєпухов М. Як вивчати педагогіку? // Рідна Школа. 2002. - №10 – с.10-13.
   
6. Чабан Л. Навчальна діяльність учнів: структура, види // Рідна школа, - 2000. - №3.
   

1. Суть процесу навчання. Рушійні сили процесу навчання.
   

У перекладі з латинської термін “processus” означає рух уперед. Сутність поняття процесу навчання розглядається як єдність діяльності учителя і учнів, спрямована на досягнення завдань освіти.

Існує певна відмінність між поняттями “процес навчання” та “навчальний процес”.

Процес навчання – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості.

Навчання має двосторонній характер. Дві сторони процесу навчання – викладання і учіння.

Викладання – це упорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію цілей навчання, забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, їх вихованням і розвитком.

Учіння – цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, співробітництва, партнерства між педагогами і учнями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти учителя і учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань, проведення самостійних спостережень, досліджень. Необхідно, щоб ці контакти сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її організації.

Рушійна сила процесу навчання – основне протиріччя між постійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання, які диктуються соціально-економічним процесом і становищем освіти в даний період.

У процесі навчання виділяють ще ряд протиріч:

• між попереднім рівнем знань учнів і новими знаннями;
  
• між знаннями та вміннями їх застосовувати у своїй практичній діяльності;
  
• між рівнем ставлення учнів до учіння, що вимагається і тим, що вже досягнутий;
  
• між складними пізнавальними завданнями і наявними недостатніми засобами для їх вирішення;
  
• між фронтальним викладенням матеріалу та індивідуальним характером його засвоєння;
  
• між розумінням матеріалу вчителем та учнями.
  

Мистецтво вчителя полягає у з’ясуванні і використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.

2. Функції процесу навчання.
   

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забезпечити виконання цього завдання реалізацією трьох функцій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Освітня функція покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування умінь і навичок.

Знання – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Виділяються такі види знань:

• основні терміни і поняття;
  
• наукові факти;
  
• основні закони науки;
  
• теорії та гіпотези.
  

Отже, знання з однієї сторони є результатом наукового пізнання, а з другої сторони у процесі навчання знання є предметом засвоєння.

Знання учня – це розуміння, збереження в пам’яті, а також уміння відтворювати певні факти, поняття , закони, узагальнюючі висновки.

Виділяються три сторони знань:

• теоретична;
  
• світоглядно-моральна;
  
• практична.
  

У процесі застосування знань відбувається формування умінь та навичок учнів.

Уміння – це результат оволодіння раціональними способами та прийомами застосування знань на практиці, це здатність виконувати складні комплексні дії на основі засвоєних знань, вироблених навичок і набутого практичного досвіду.

Навички – це вироблені в результаті вправ автоматизовані дії, які є компонентами умінь.

Розрізняють загально-навчальні та спеціальні уміння та навички.

На думку Сухомлинського В.О., кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов’язково оволодіти такими загально-навчальними уміннями:

1. спостерігати явища навколишнього світу;
   
2. думати – зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися;
   
3. висловлювати міркування про те, що учень бачить, спостерігає, думає;
   
4. вільно, виразно, свідомо читати;
   
5. вільно, швидко і правильно писати;
   
6. виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв’язок між ними;
   
7. знаходити книжку з питання, що цікавить;
   
8. робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання;
   
9. слухати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді;
   
10. написати твір.
    

Розвиваюча функція передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формування волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі загальних розумових дій і операцій. Учні повинні навчитися структуруванню, систематизації, конкретизації. Варіювання, доведення, робити висновки, пояснення, класифікувати, аналізу, синтезу, порівняння абстрагування, узагальнення.

Виховна функція полягає у формуванні наукового світогляду, моральних поглядів і переконань, свідомої поведінки і діяльності, ідеалів і потреб, цінностей, якостей особистості.

Процес навчання передусім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на основі засвоєння системи наукових знань, що в свою чергу є підґрунтям для виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функції залежить від таких чинників:

1. використання змісту навчального матеріалу;
   
2. добору форм, методів і прийомів навчання;
   
3. забезпечення порядку і дисципліни на уроці;
   
4. використання мотивації оцінок;
   
5. вплив особистостей вчителя на учнів.
   

3. Структура процесу навчання.
   

Процес навчання є складною цілісною системою. Сукупністю взаємопов’язаних структурних компонентів.

Визначальними умовами навчання як діяльності є мета освіти і завдання навчально-пізнавальної діяльності, потреби і мотиви, зміст матеріалу, який підлягає засвоєнню учнями. Ці умови взаємопов’язані і взаємозалежні. Цілі навчання визначають його зміст. Потреби і мотиви навчальної діяльності суттєво впливають на активність учнів, їх ставлення до навчальної праці і зрештою на результати навчання. У свою чергу мотиви формуються у процесі навчання, залежать від його організації, методів і прийомів навчання, засобів і змісту навчального матеріалу. Цілі навчання зумовлюють також характер діяльності вчителя і учнів, форму, методи, засоби навчання. Результат навчання залежить від результату взаємодії всіх складових компонентів. Усе це свідчить про те, що процес навчання є складною цілісною системою.

Компоненти процесу навчання.

1. Цільовий компонент.

Ціль навчання – це ідеальне мислення передбачення кінцевого результату процесу навчання:

• загальну мету освіти визначає суспільство, вона відображається в державних документах, а потім конкретизується у програмах з окремих навчальних предметів. Підручниках, навчальних посібниках, дидактичних матеріалах;
  
• крім загальної мети, цілей навчання з окремого предмета до кожного уроку вчитель визначає мету і завдання;
  
• триєдина мета уроку включає:
  

1. освітню мету – оволодіння знаннями, уміннями та навичками;
   
2. розвиваючу мету – розвиток мислення, пам’яті, творчих здібностей, уваги, уяви, загальний розвиток учнів;
   
3. виховну мету – формування наукового світогляду, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
   

2. Стимуляційно-мотиваційний компонент.

На формування в учнів потреби в учінні та інтересу до оволодіння знаннями впливає сукупність педагогічних факторів.

1. На формування потреби в оволодінні знаннями суттєво впливає ситуація в якій учень переживає задоволення від своїх успіхів у навчанні.
   
2. Використання педагогами спеціальних методичних прийомів навчання (демонстрація наочних посібників, технічних засобів навчання, використання у процесі викладу матеріалу яскравих фактів, постановка проблемних запитань, створення проблемних ситуацій, ситуацій здивування).
   
3. Дієвим фактором є особистість педагога, його ерудиція, майстерність викладання.
   

3. Змістовний компонент.

Зміст навчання визначається навчальними програмами і підручниками. На основі цього вчитель продумує зміст кожного уроку.

Для цього необхідно:

• визначити обсяг фактичного матеріалу, що відображає ознаки і властивості предметів і явищ, поділити основні поняття, правила, світоглядні ідеї, провідні наукові теорії, які необхідно розглянути на уроці;
  
• проаналізувати пізнавальні завдання, що спрямовані на засвоєння знань та розумовий розвиток учнів.
  

Попередньо визначивши зміст уроку, шляхи його вивчення учитель доводить до свідомості учнів тему нового матеріалу, головні питання, які необхідно засвоїти, звертає увагу на практичні уміння і навички, які передбачається виробити.

4. Організаційно-діяльнісний компонент.

Охоплює всі методи і їх складові – прийоми, якими оперує кожний вчитель у процесі своєї діяльності, а також форми організації навчального процесу.

5. Контрольно-регулювальний компонент.

Значну регулятивну роль у навчанні відіграє здійснення контролю за якістю оволодіння виучуваним матеріалом і спонукання учнів до самоконтролю.

Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних та інших практичних робіт, шляхом проведення опитування, заліків, екзаменів.

Самоконтроль реалізується у вигляді самоперевірок учнями ступеня засвоєння вивченого матеріалу, правильності виконання вправ шляхом зворотніх дій, оцінки реальності отриманих відповідей у задачах і т.п.

Контроль і самоконтроль забезпечують функціонування зворотного зв’язку у навчальному процесі, одержування вчителем інформації про ступінь труднощів, типові недоліки, що викликає необхідність внесення змін до методів, форм, засобів навчання.

Суть регулювання полягає також в тому, щоб на кожній стадії навчання стежити за її відповідністю цільовим установкам і завданням процесу навчання, а також для врахування індивідуальних особливостей і здібностей школярів.

6. Оціночно-результативний компонент.

Оцінка і самооцінка навчально-пізнавальної діяльності учнів дозволяють встановити відповідність досягнутих у процесі навчання результатів поставленим цілям і завданням навчання, визначити успіхи учнів, виявити недоліки в їх роботі, встановити причини відхилень, проектувати нові завдання.

4. Структура діяльності вчителя та учнів у процесі навчання.
   

Роль вчителя у навчальному процесі:

• виступає як організатор і керівник навчально-пізнавальної діяльності учнів;
  
• створює умови, за яких учні можуть найбільш раціонально і продуктивно вчитись (навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування занять, нормування домашніх завдань);
  
• виступає як джерело знань і умінь у навчальному процесі;
  
• виступає як вихователь, піклується про розумовий, інтелектуальний розвиток учнів;
  
• здійснює контроль за навчальною роботою учнів.
  

Структура діяльності вчителя у процесі навчання.

1. Визначення цілей і завдань навчальної діяльності учнів.
   
2. Формування потреб у знаннях і мотивів навчальної діяльності.
   
3. Визначення і реалізація змісту матеріалу, що підлягає засвоєнню.
   
4. Визначення та організація форм, методів, засобів навчання.
   
5. Контроль і регулювання навчально-пізнавальної діяльності учнів.
   
6. Оцінка результатів навчально-пізнавальної діяльності учнів.
   

Діяльність учнів у процесі навчання має три взаємопов’язані стадії (етапи).

1 етап – засвоєння знань.

Засвоєння знань – навчально-пізнавальна діяльність учнів, спрямована на свідоме і міцне оволодіння знаннями.

Етапи засвоєння знань

1. Сприймання – відображення у свідомості зовнішніх властивостей, якостей і ознак предметів та явищ, що безпосередньо впливають на орган чуття. Результат сприймання – формування уявлень.
   
2. Осмислення – вищий ступінь розуміння; це мисленнева діяльність, у процесі якої учень розкриває сутність предметів і явищ, формує наукові поняття.
   
3. Запам’ятовування не повинно зводитися до механічного зазубрювання.
   

2 етап – організація вправ на застосування знань на практиці та формування умінь і навичок.

На цьому етапі застосовуються різні види вправ у певній послідовності. Перехід до наступних видів вправ передбачає постійне наростання труднощів і складності завдань, підвищення самостійності учнів у їх виконанні і творчий підхід до їх вирішення:

• послідовність вправ;
  
• підготовчі вправи;
  
• вступні вправи;
  
• пробні вправи;
  
• тренувальні вправи (за зразком);
  
• творчі вправи;
  
• контрольні вправи.
  

3 етап – повторення, узагальнення і систематизація вивченого матеріалу з метою поглиблення знань та удосконалення практичних умінь та навичок.

Узагальнення і систематизація є складними взаємопов’язаними процесами.

Види узагальнення і систематизації:

• первинне (під час сприймання навчального матеріалу);
  
• локальне (на етапі осмислення нового матеріалу);
  
• тематичне (в кінці вивчення теми);
  
• підсумкове (в кінці вивчення курсу).
  

5. Закономірності процесу навчання.
   

Для успішного здійснення процесу навчання важливо знати не лише його суть, але й ті глибинні закономірності, які лежать в основі процесу навчання.

Найбільш загальною науковою категорією є “закономірність”, яка означає наявність взаємозв’язку між явищами, який може бути ще не пізнаним до кінця.

“Закон” – строго зафіксована і досліджена закономірність.

Закономірність – це об’єктивний, суттєвій, постійний зв’язок піж педагогічними явищами, реалізація якого забезпечує розвиток процесу навчання по висхідній лінії.

Закономірності, які діють у навчальному процесі, поділяються на загальні і специфічні (конкретні).

Загальні закономірності пояснюють суть процесу навчання в цілому, встановлюючи взаємозв’язки між його найголовнішими компонентами, факторами, умовами.

Головний об’єктивний педагогічний закон – відповідність рівня розвитку навчання і освіти рівневі розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, науково-технічному, соціальному, культурному і духовному прогресу суспільства.

Загальні закономірності.

1. Закономірність цілей навчання. Цілі навчання залежать від рівня і темпів розвитку суспільства, рівня розвитку і можливостей педагогічної науки та практики.
   
2. Закономірність мотивації навчання. Результативність навчання зумовлюється: а) внутрішніми мотивами (стимулами) навчання; б) зовнішніми (суспільними, економічними, педагогічними) умовами і стимуляторами.
   
3. Закономірність змісту навчання. Зміст навчання залежить від: а) суспільних потреб, мети освіти, цілей, завдань навчання; б) вікових можливостей учнів; в) рівня розвитку теорії і практики навчання; г) матеріально-технічних і економічних можливостей навчальних закладів.
   
4. Закономірність методів навчання. Ефективність дидактичних методів залежить від: а) знань і навичок використання методів; б) завдань навчання; в) змісту навчання; г) віку учнів; д) навчальних можливостей учнів; є) матеріально-технічного забезпечення; ж) організації навчального процесу.
   
5. Закономірність управління навчанням. Продуктивність навчання спричиняється: а) інтенсивністю зворотних зв’язків у процесі навчання: б) обгрунтованістю регулюючих впливів.
   
6. Закономірність результату навчання. Кінцевий результат процесу навчання залежить від: а)результатів попередніх етапів навчання; б) характеру і обсягу матеріалу, що вивчається; в) організаційно-педагогічного впливу педагогів; г) здатності учнів до навчання; д) часу навчання.
   

Конкретні (специфічні) закономірності конкретизують загальні закономірності, розвивають окремі аспекти системи навчання.

Конкретні закономірності навчання.

Гносеологічні закономірності:

1. розумовий розвиток учнів прямо пропорційний засвоєнню обсягу взаємопов’язаних знань, умінь, досвіду творчої діяльності;
   
2. продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна потребі вчитися;
   
3. результати навчання прямо пропорційні умінню учнів вчитися;
   
4. продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна обсягу практичного застосування знань, умінь;
   
5. продуктивність засвоєння залежить від рівня проблемності навчання, інтенсивності включення учнів у розв’яканні посильних і значущих для них навчальних проблем.
   

Дидактичні закономірності:

1. продуктивність засвоєння обсягу знань, умінь зворотно пропорційна складності виучуваного матеріалу. Формуючих дій;
   
2. результати навчання прямо пропорційні усвідомленню цілей навчання учнем;
   
3. результати навчання прямо пропорційні значимості для учнів змісту, який засвоюється;
   
4. результати навчання залежать від методів і засобів, які застосовуються;
   
5. навчання шляхом діяльності у 6-7 разів продуктивніше, ніж шляхом слухання.
   

Організаційні закономірності:

1. ефективність навчання залежить від організації;
   
2. результати навчання прямо пропорційні ставленню учнів до своїх навчальних обов’язків;
   
3. результати навчання прямо пропорційні працездатності учнів та вчителів;
   
4. розумова працездатність дітей залежить від стану здоров’я, режиму розумової діяльності, статі, віку, пори року, дня тижня, часу доби;
   
5. розумова втома веде до гальмування органів чуття: 4 години навчальних занять знижують поріг чуттєвості аналізаторів у 2 рази;
   
6. активність розумової діяльності учнів залежить від розкладу навчальних занять, місця в ньому уроків фізкультури і праці.
   

6. Принципи і правила навчання.
   

Із закономірностей навчання витікають принципи і правила навчання.

Дидактичні принципи – це вихідні положення, які визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей.

Правило навчання – це опис педагогічної діяльності, що базується на конкретному принципі.

Сучасні принципи зумовлюють вимоги до всіх компонентів навчального процесу – цільового, стимуляційно-мотиваційного і т.д.

1. Принцип спрямованості навчання на вирішення завдань освіти, розвитку і виховання.
   

Правила навчання:

1. Роз’ясніть учням цілі і завдання майбутньої роботи, поясніть важливість і значення, розкрийте перспективу.
   
2. Навчайте так, щоб учень виконував навчальні дії не механічно, а розумів, чому, що і як треба робити.
   
1. Принцип науковості.
   

Правила навчання:

1. Впроваджуйте у навчання найновіші досягнення науки.
   
2. Застосовуйте найновішу наукову термінологію.
   
3. Розкривайте генезис наукового знання.
   
4. Не обходьте спірних наукових проблем, в разі необхідності і доцільності організуйте дискусію.
   
1. Принцип наочності – “золоте правило дидактики”.
   
   1. Усе, що можна, представляти для сприймання чуттями, а саме: видиме – зором, почуте – слухом, запахи – нюхом; що підлягає смаку – смаком; доступне відчуванню – шляхом дотику (Я.А.Коменський).
      
   2. Застосовуйте сучасні засоби наочності: навчальне телебачення, відеозапис, кодослайди, поліекрану проекцію.
      
   3. Використовуйте наочність не лише для ілюстрації, а й у ролі самостійного джерела знань.
      
2. Принцип свідомості і активності.
   
   1. Пам’ятайте, що головними є не предмет. Який ви викладаєте, а особистість, яку ви формуєте.
      
   2. Вивчайте і використовуйте індивідуальні інтереси своїх учнів, розвивайте і спрямовуйте їх у руслі суспільних потреб.
      
   3. Навчіть учнів учитися.
      
   4. Навчаючи, використовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності. Об’єднуйте аналіз з синтезом, індукцію з дедукцією, зіставлення з протиставленням, застосовуйте аналогію.
      
3. Принцип доступності.
   
   1. У навчанні треба рухатися від легкого до важкого, від відомого до невідомого, від простого до складного (Я.А.Коменський).
      
   2. Навчаючи, виходьте з рівня підготовки і розвитку учнів.
      
   3. Навчайте доступно, переконливо, емоційно.
      
   4. Поганий учитель повідомляє істину, залишаючи її недоступною для розуміння, хороший – вчить її знаходити (А.Дістервег).
      
4. Принцип міцності.
   
   1. Не слід змушувати вивчати на пам’ять те, що не сприйнято добре розумом (Я.А.Коменський).
      
   2. Дайте можливість учням розглянути матеріал з різних сторін і точок зору.
      
   3. Міцність запам’ятовування навчальної інформації у вигляді системи знань вища міцність розрізнених знань.
      
5. Принцип зв’язику теорії з практикою, з життям.
   
   1. Пояснюйте учням життєве значення, виконуваної ними роботи.
      
   2. Наводьте приклади із життя, із суспільного і особистого досвіду учнів для ілюстрації наукових положень.
      
6. Принцип систематичності і послідовності.
   
   1. Вимагайте від учнів засвоєння системи знань, умінь, навичок з кожного розділу і з усієї програми.
      
   2. Якщо система знань порушена, негайно ліквідуйте прогалини. Щоб попередити неуспішність.
      
   3. В кінці теми, розділу, курсу обов’язково проводьте уроки узагальнення і систематизації.
      
7. Принцип диференціації та індивідуалізації навчання.
   

Диференціація – це комплекс заходів, що забезпечують кожному учневі гарантію прогресу у навчанні на межі його можливостей.

Індивідуалізація – це така організація навчального процесу, при якій вибір методів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності учнів, рівень розвитку їх здібностей до навчання.

Правила навчання:

1. Постійно вивчайте психічні, фізичні, навчальні можливості учнів, а також реальний рівень їхніх досягнень, враховуючи це у процесі навчання.
   
2. Аналізуйте зміст навчання з метою пристосування певних його порцій до можливостей окремих груп учнів.
   
3. Застосовуйте не лише фронтальні, групові, масові форми і методи роботи з учнями, але й індивідуальні, здійснюючи їх підбір в залежності від індивідуальних особливостей учнів.