«Україна»
| Вид материала | Лекція |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
- План заходів з виконання Цільового плану Україна нато на 2009 рік у рамках Плану дій, 123.18kb.
- Текст Порядку денного асоціації Україна єс додається, 484.81kb.
ПРОФЕСІОНАЛ — І В ПОЛІТИЦІ ПРОФЕСІОНАЛ
Невипадково тема політики винесена майже насамкінець лекції. Бо здравомисляча людина розуміє, що політика держави визначає її економіку, не кажучи вже про інші сфери діяльності. А оскільки політику представляють політики — доля країни, хочемо ми того чи ні, опиняється «в руках» людей, котрі створюють відповідні умови для розвитку суспільства всередині країни та для самодостатності її у світі. Хороші вони чи погані — прерогатива кваліфікованих досліджень. Розглянувши деякі з них, можна скласти певну думку, яка теж, звичайно, не є остаточною. Тож спробуємо окреслити важливість питань, які не залишаються поза увагою політики.
Але спочатку кілька штрихів із історії політики.
Політика, як і кожна діяльність людини, не могла б існувати, аби постійно не розвивалась її соціально-політична думка. Приміром, головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «вчителів» церкви — Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які, можна сказати, обґрунтували нерівність у суспільстві.
Значного поштовху набула соціально-політична думка епохи Відродження, яка на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку і спосіб життя. Одним із виразників такої прогресивної думки був великий мислитель, політичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі. Він, зокрема, радить монарху не спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот, бо вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому, бо з ненависті і страху люди стають мстивими, а не послужливими. А ось наближати до себе монарх може того, кого раніше вважав ворогом… Крім того, Макіавеллі радить час від часу кидати народу «кістку», а також турбуватися про регулярну заміну прибічників, мати авторитетних у народі радників, котрі однак не повинні бути спеціалістами в політиці. Мислитель не тільки добре розуміє силу народу, а й цінує його колективний розум. Тому радить інколи звертатися до нього по допомогу, оскільки люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, а також штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх…
Чим не довідник для української влади — минулих і нинішніх часів?
Отже, політична наука розвивалася, розгортався світовий політичний процес на регіональному і глобальному рівнях, основу яких складали звичайні людські відносини, які згодом почали формуватися у міждержавні. Нині вони представляють обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 держав, велика кількість народів, які говорять понад 2 500 тисячами мов.
Світ постійно змінювався, і був час, коли він поділявся на капіталістичний і той, що йому протистояв в обличчі СРСР. Нині зберігається соціально-класова неоднорідність світу. Нині світ переживає тенденцію до формування всесвітнього господарства. І в ньому вже починають діяти не класові, а надкласові і наднаціональні виробничі відносини. Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором із єдиною валютою, без кордонів і митниць, із наднаціональними установами. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Політичне пробудження народних мас, які розгортають активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, монопольних структур влади, панування корумпованої бюрократії та олігархії, на жаль, ще не говорить про поступ переможців. Але це говорить про зростаючу зрілість світового співтовариства.
Не стоїть осторонь цих процесів й Україна. Міжнародне становище нашої країни на даний момент є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин. З одного боку, це розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. З іншого — інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці та певною мірою в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Відтак, Україна із самого початку свого існування опинилася у сфері впливу різноспрямованих міжнародних тенденцій. Адже виникнення української держави є одним із результатів дезінтеграційних процесів тоталітарної системи та одним із найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі.
За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою. Але з метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують такі інструменти впливу: у внутрішній політиці — корпоративізм і націоналізм, у зовнішній — міжнародне управління. Подивимось, які ж інструменти впливу має сьогодні Україна всередині і зовні.
Корпоративна політика створює для держави можливості об’єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних авторів. Така система є ефективною, бо веде до національної злагоди, що на практиці довела післявоєнна ФРН. Але тільки за умови існування об’єднуючої ідеї.
Корпоративна політика в нашій країні, можна сказати, поки що не прижилася. Що буде далі — час покаже. Але вже сьогодні ясно одне — єдиної національної ідеї в Україні на даному етапі не сформовано. Коріння цієї проблеми давні, але вони проростають у день сьогоднішній.
Націоналізм деякі держави використовують для підтримання керованості відцентрованих тенденцій. Відомо, що поняття «націоналізм» по-різному оцінюється та тлумачиться в теорії, бо залежно від варіантів прояву може мати як позитивний, так і негативний характер. Дехто з політологів вважає за краще націоналізм замінити на патріотизм. Мовляв, там є любов до Батьківщини, почуття відповідальності за її долю, здатність служити її інтересам та сприяння успіхам як усередині країни, так і за її межами. Але хіба всі ці позитивні якості не несе націоналізм? Ще й додає до патріотизму такі не менш патріотичні якості, як уболівання за освітнє, культурно-мистецьке та духовне відродження нації, відтворення її історичної правди серед народів світу.
Успіх у міжнародному управлінні досягається тоді, коли є спільна мета, наприклад, у питаннях колективної безпеки. Тому для України особливо великого значення набуває розроблення та формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. Саме з цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з НАТО і ЄС.
У даній лекції нас цікавить тема націоналізму, тож зупинимось на такому питанні: чи може бути націоналізм джерелом політичних конфліктів?
Аналітики стверджують, що політичний конфлікт може відбуватися у двох макрополітичних вимірах. Перший тип конфлікту відбувається між соціальними і політичними групами, які у даний момент позбавлені влади, але прагнуть її здобути, і групами, які цю владу контролюють. Другий — всередині соціальних і політичних груп, наділених владою, котрі прагнуть більшого впливу на прийняття рішень і всеосяжного задоволення своїх інтересів.
Політичні конфлікти першого й другого ґатунку народ України має можливість спостерігати. Вони розгортаються за одвічно виписаними сценаріями і навряд чи наша країна є оригінальною в цьому питанні.
У передвиборчій боротьбі протистояння ідеологічних позицій та здійснення впливу на громадську думку досягають свого апогею. У випадку України — конфлікт значно ускладнюється різнобічною інтерпретацією історичного минулого країни, що виявляється в загостреному протистоянні двох майже рівноцінних за кількістю груп суспільства.
Відомо, що конфлікти, які виникли внаслідок розподілу чи контролю над матеріальними і фінансовими ресурсами, легко вирішуються шляхом завчасної мобілізації сторін, зацікавлених у їхній нейтралізації. Ворон ворону, як-то кажуть, ока не виклює. А якщо й виклює, продовжує сучасна інтерпретація, то заплатить.
Значно більшу загрозу несуть конфлікти, в основі яких лежать зіткнення цінностей та ідеологічних норм. Сюди відносяться конфлікти на ґрунті міжконфесійної боротьби, етнічної ворожнечі. Окрім внутрішнього конфлікту, що дістався у спадок Україні від радянського режиму, ситуація гостро поглиблюється безпардонним втручанням сусідньої держави у справи церковні і суспільно-політичні. Відтак постійне протистояння загрожує не тільки дестабілізацією внутрішнього конфлікту, а й втратою суверенітету як такого. Можна по-різному, як ми вже знаємо, трактувати націоналізм, та ніхто не може заперечити, що націоналізм — благородна політична сила, якщо вона захищає (саме захищає!) інтереси корінної нації в державі, а не агресивно втручається в інформаційне чи конфесійне життя чужої держави.
«Народ, який не має національної самосвідомості, є гній, на якому проростають інші народи», — сказав свого часу один зі «стовпів російського самодержавства» Петро Столипін. А вчений Дмитро Менделєєв назвав націоналізм дуже природнім явищем, який не згасне ні за яких «інтернаціоналізмів». І вже зовсім актуально звучить вислів публіциста і громадського діяча ХІХ ст. Михайла Меньшикова: «Націоналізм… є народна щирість, на відміну від облуди партій…» Відзначте, це сказано не «запеклими українськими націоналістами», а відомими росіянами.
Експерти розглядають в Україні й такий тип конфлікту, як «український націоналізм — пострадянський інтернаціоналізм». У ньому етнічні аргументи підпорядковані більш широкому діапазону політичних і світоглядних аргументів. Цей конфлікт обумовлений розбіжностями щодо інтерпретації минулого, концепції відносин із Росією, НАТО, західними країнами та державою світового впливу — США. Але конфлікт тут розгорається в основному в руслі пошуку оптимальних засобів модернізації посттоталітарного суспільства, хоча й супроводжується великою напругою в дискусіях.
Тема націоналізму в контексті політичного протистояння важлива ще й тому, що від неї відходять гілки багатьох проблем. Одна з них — національна ідентичність.
У грудні 2009 року на парламентських слуханнях ВР мав виступати громадський діяч Олександр Шокало. Цього не сталося — більшість нардепів хвилювали зовсім інші питання. Але його доповідь заслуговує того, щоб згадати її в нашій лекції. «Найтривожніше те, — констатує О. Шокало, — що з проекту Основного Закону — паспорта Української держави, як перед цим із паспорта громадянина України, вилучено правову підставу української національної ідентичності. Її замінено громадянською ідентичністю». Далі автор дає хід аналітичній думці.
Він, зокрема, зазначає, що нардепи-експериментатори завуальовано прибирають із Конституції України саме поняття корінного народу. І пояснює цей процес: з України виїхало близько 8 млн соціальних вигнанців, а на їх місце запущено майже таку саму кількість нелегалів з усього світу. А тим часом влада формує пожиточне суспільство — націю під уніфікованою назвою «український народ», тим самим вилучаючи з політичного життя етнокультурно-духовну спільноту, титульну, корінну українську націю. Це свідчить про те, що у прийнятті законів політичний чинник превалює над культурним. О. Шокало нагадує незрілим політикам слова відомих людей, зокрема застереження українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського, про те, що «…політика ніколи не може бути вищою від рівня культури». Тобто, яка політика (вірніше, ті, хто її репрезентує) — таким є рівень культури. А ось думка українського філософа права Памфіла Юркевича, який створив цілісну філософську систему національного державотворення. Зокрема, він обґрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що «дух народу виявляється в його законах через моральність влади». Отже, якщо влада аморальна, то й «дух народу» не виявиться в законах.
Історія вже знає чимало прикладів, коли насильне «об’єднання» різних етнічних культур рано чи пізно призводило до протистояння етносів, а потім і до розпаду країни. Як не намагалися, — говорить О. Шокало, — у великодержавному ідеологічному тиглі СРСР виплавити нову, так звану інтернаціональну, політичну націю, з цього нічого не вийшло. Умовний «радянський народ» поділився на самодостатні природні народи.
Політичним нині є і питання захисту прав корінного етносу. До речі, сьогодні воно є актуальним для багатьох держав.
Етнічна структура сучасних країн досить складна. Якщо в давні часи переважали моноетнічні країни, тобто країни з більш-менш однорідним складом населення, то нині все виглядає інакше. Лише 10 % країн світу можна назвати моноетнічними, решта — складні поліетнічні утворення. Особливо це помітно на прикладі колишніх республік, що входили до складу СРСР. Скажімо, росіяни розсіяні по всіх колишніх республіках — де більше, де менше; так само в Росії нині і далі проживають майже всі національності колишнього Союзу, котрі отримали назву меншин. До речі, термін «меншина» з’явився в 1947 році, коли Економічна та Соціальна Ради уповноважили Комісію з прав людини ООН розробити рекомендацію щодо захисту прав національних меншин. Вона дає право меншинам користуватися закладеними в ньому правами, а також обов’язок поводитися на території корінного етносу належним чином. Загалом, за великим рахунком, термін «меншина» у визначенні кількості народу не можна вважати вдалим. Можливо його краще було б замінити на «етнічну групу».
Однак, про другу частину документа меншини чомусь вперто забувають. Коли українець чує про те, що в Україні обмежують права національних меншин і називають найбільш «постраждалу» — російську, то українець від такої нахабності може втратити дар мови, що було б на радість тим, кому її дуже важко вивчити. Водночас не менш дивним є інше: щось ніколи не доводилося чути про обмеження прав української меншини в Росії. Чому — спитаєте? Відповідь проста: там її не вважають навіть за меншину, а як таку субстанцію, що «злилась» із російським народом. Мабуть тому в Росії для українців немає ні шкіл, ні радіо, ні телебачення, ні театрів рідною мовою, не кажучи вже про місця в парламенті. Наша ВР, до речі, представлена ледь не третиною російської меншини.
Відома і природа «змішання народів» за радянського режиму. Ні, то була не пропагована в колишньому Союзі непорушна дружба народів чи чудотворний інтернаціоналізм. Корінні етноси покидали рідні місця не тільки в пошуках кращої долі, а й переселялися на російські простори нагло й насильно. Днями й ночами йшли ешелони із живим товаром — чеченцями, кримськими татарами, латишами, литовцями, естонцями, українцями, німцями. І неважливо, що стало причиною такої «міграції», важливо те, що з народами, які давали життя імперії, поводилися як зі скотом: їх, коли заманеться, можна було відірвати від рідної землі, домівки, родини і викинути, мов непотріб, десь у Сибіру, на Колимі чи Поволжі.
Не завжди добровільно переселялися й росіяни в інші республіки. Такою була інтернаціональна політика колишнього СРСР: великодержавна нація мала бути присутньою скрізь — для загального порядку, об’єдуючої сили і, звичайно, для експансії російської мови. Нині російські політологи все представляють в іншому ключі: росіяни, мовляв, їхали за запрошенням влади республік виключно для того, щоб показати корінному населенню, як треба працювати. Складається враження, що корінний етнос до цього не мав поняття про те, як це робити.
Але найсуттєвішим аргументом щодо питання про рівноправність проживання українців у Росії і росіян в Україні є наступне. Українці, наскільки мені відомо, працюють на благо тієї країни, де живуть. Навіть невеличкі національні товариства провадять свою діяльність так, що про них чути хіба що на місцевому рівні і лише тоді, коли вони демонструють свої культурно-мистецькі таланти. Натомість росіяни в Україні потребують не стільки озвучування своїх здібностей у різних сферах діяльності, скільки створення «гострих кутів», «каменів спотикання», власне, постійної боротьби за захоплення територій впливу. Окрім присутності росіян у всіх гілках влади, численні російські товариства провадять не стільки культурні, скільки політичні заходи. Активність російської меншини, яка повсякчас переходить у протистояння, а то й агресію, створює безпрецедентні конфліктні ситуації. Ну хіба це є нормальне проживання меншини на території корінної нації?
Не стоїть осторонь політичного впливу і така проблема, як міграція.
«Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», — так звучить моральний імператив Пантелеймона Куліша, і він найточніше відображає надзвичайно складний процес, що відбувається у країнах Європи, світу і України, зокрема.
Не можна обминути, як політичне, і мовне питання. Тут ми його розглянемо як інструмент влади. Оскільки саме воно стає відправною точкою у розколі України, що протягом усіх років незалежності потенційно підтримується зацікавленими силами як усередині країни, такі за її межами.
Ось як про цю проблему говорить Центр соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського (подаємо скорочений виклад).
…Попри те, що Закон «Про мови», ухвалений ще в 1989 році, проголошує використання державної мови «обов’язком державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації», частина політиків та чиновників не просто нехтує державним статусом української мови, а робить на цьому нехтуванні особливий наголос... Ігнорування державного статусу української мови стало свого роду модою для регіональних політиків та чиновників Криму, Донбасу та інших регіонів Півдня та Сходу України. Ця тенденція загострилася після парламентських виборів 2006 року. Проголошення російської мови регіональною у низці регіонів місцевою елітою сприйнято не лише як підвищення статусу російської мови, але і як «визволення» цих регіонів від будь-яких обов’язків щодо дотримання державного статусу української мови. Секретар Донецької міськради Микола Левченко поставив на порядок денний питання про позбавлення української мови державного статусу і проголошення російської мови як єдиної державної. Уявіть собі подібну ситуацію в будь-якій країні Європи або в тій же Росії. Водночас, усім відомо, що Закон «Про мови» є цілком ліберальним: усім, хто за тих чи інших причин — від незнання до небажання — не може скористатися українською мовою, має право користатися російською. І ця ст. 5 Закону неухильно виконується.
«Очевидно, — констатували автори моніторингу, — що про жодну дискримінацію в Україні за мовою звернення до адміністративних органів не може бути й мови. Навпаки, на жаль, є інша ситуація, коли представники титульної нації у низці регіонів мають значно менші можливості задоволення національних стандартів у комунікації з публічними органами. У низці областей представниками органів влади ведеться особистий прийом осіб української національності недержавною мовою».
Однак, жодні аргументи й факти не впливають на хоча б стабілізацію в цій сфері. Чого варті одні лише заголовки статей, виставлених в Інтернеті: [Е. В. Семёнова «На этнической войне… (Геноцид русских в бывших республиках СССР)» або «Дискриминация русских в бывших республиках Советского Союза» та інші]. Такі прийоми не нові: бий, принижуй, знищуй все, що тобі не подобається, а сам голосно кричи, що це роблять із тобою.
Небажання слухати думку незалежних держав із приводу утвердження національної культури і мови так чи інакше, мов шило крізь мішок, вискакує в такій фразі: «русская государственность, и русские язык и культура — защита и опора для других народов большого российского пространства».
Справді, пророчі слова російського поета Ф. Тютчева — «умом Россию не понять». Але їх не менш пророчо розшифрував сучасний російський письменник і публіцист Віктор Єрофеєв, який написав інформативно насичену і водночас просту книжку «Енциклопедія російської душі», перекладену українською мовою відомим письменником Василем Шклярем. Автор книжки розуміє, що Росія — це жорстокість і брутальність, бруд і агресія, але це його Росія, яку він має критикувати, аби вона остаточно не зійшла на пси, не розпалася на фрагменти... Недаремно кажуть: від любові до ненависті — один крок.
Факти, кажуть, — вперта річ, але тільки за часів Незалежності почала повноцінно функціонувати соціолінгвістика, котра за Радянського Союзу вважалася «продажною дівкою капіталізму», оскільки вона б показала правдиву мовну ситуацію в «братніх» республіках, яку, між іншим, з метою виховання творили тодішні політики. Триває таке виховання й нині. За висловом професора Києво-Могилянської академії Дмитра Дроздовського, «ворогують недовчені політики, а страждають нові молоді генерації, яких історія змушує перебувати по різні боки барикад».
«Пострадянський політикум немає національності, — сказала в одному зі своїх інтерв’ю культуролог, професор Римського університету Оксана Пахльовська. — Вони не українці, але й не росіяни, не євреї і не білоруси. Вони родом із «совка». Вони — ніхто. Вони просто належать до колективної нації «шарікових»… Річ не в тому, що вони не люблять саме українську літературу, — вони насправді не люблять і не поважають жодної нації і жодної культури як такої… Тому на нас чекають великі випробування. Здійснюється проект розколу України, демонтажу української державності. Пережили не одну чуму, переживемо і це».
«У чому трагедія нашої держави? — питає український академік Станіслав Какічев. — Не в тому, що сьогодні прийшли білі, завтра — сині, післязавтра — зелені, а в тому, що приходять непрофесіонали. Трагедія України в повному неуправлінні. Візьміть партійні структури. Чи є там інститути виховання топ-менеджерів? Усі приходять політично підкованими, відстоюють ідеї, але професійно не готові до управління. У них є єдина форма — правління, але не управління. Що хочу, те й творю. А управління — це наука, на яку треба покласти років із десять життя, і тому 25-річні неуки не можуть бути керівниками. Така ж проблема і в глобалізації. Немає управління навіть регіонального, не кажучи вже про глобальне, а його необхідність людство осмислило на прикладі проблем глобального потепління».