«Україна»
| Вид материала | Лекція |
- Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
- Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
- Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
- План дій «україна-нато», 181.04kb.
- План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.
- Цільовий план україна нато на 2008 рік у рамках Плану дій Україна нато, 2146.18kb.
- „Україна моя, Україна, я для тебе на світі живу, 42.77kb.
- Электронное издание, 750.03kb.
- План заходів з виконання Цільового плану Україна нато на 2009 рік у рамках Плану дій, 123.18kb.
- Текст Порядку денного асоціації Україна єс додається, 484.81kb.
НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА — ЦИТАДЕЛЬ ДЕРЖАВИ
У попередньому розділі ми говорили про замкненість господарської системи провідних західних держав, що є основним протиріччям глобальної системи економіки як такої. І зрозуміли, що така система є не винятком, а швидше закономірністю. Як приклад, своєрідна замкнена система працює і в освіті: вищі навчальні заклади з давніми сильними традиціями у навчальному процесі, наукових школах, дозвіллі мають більше шансів вирватися в лідери. Звісно, якщо традиції не заважають проникненню новітніх методик, технологій навчання. Водночас у країнах — колишніх республіках СРСР, які отримали незалежність, на освітню арену буквально вирвались із задухи заполітизованої ортодоксальності навчальні заклади нового покоління, що вже сьогодні можуть претендувати на майбутнє лідерство. Є певність, що серед них і наш вищий навчальний заклад — Міжнародний університет розвитку людини «Україна». Певність підтверджується багатовіковою практикою. Колись теперішні визнані у світі лідери освітнього процесу на зразок Гарварда чи Оксфорда теж починали з невідомості. І лише повсякденна праця, курс на дослідження і цілеспрямованість вивели їх на шлях визнання.
Та шлях, як відомо, не буває вистелений пелюстками. Отримання свободи в новому підході до освітянських проблем поставило перед освітою не менш, а може й більш складне завдання — відповідальність за те, що робиш. І ось тут виявилось, що далеко не все гаразд у такій стійкій до різних коливань сфері діяльності людини, як освіта.
Останніми роками випускники сільських шкіл, за дослідженнями різних інституцій, виявили майже вдвічі нижчі показники на тестуванні української мови, більше ніж у двічі — з історії, біології, у шість разів — із математики, у багато разів — із іноземної і зарубіжної літератури. Це означає, що практично українці не мають змоги здобути вищу освіту. Отже, українські діти не зможуть стати успішними бізнесменами, не виступатимуть організаторами національної економіки, не впливатимуть на національні ресурси, функціонування інформаційної системи, що серед них не буде науковців, нікому буде займатися проблемами української культурної й інтелектуальної самоорганізації. А це, у свою чергу, означає, що молоді українці, а отже і держава, буде позбавлена можливості впливати на життєво необхідні процеси в Європі і світі.
Викликає тривогу в освітній галузі не тільки скромна перспектива нашої молоді, що є нашою внутрішньою проблемою, а й постійна напруга, яку створює так звана правонаступниця колишнього СРСР — Росія, що є неприємною зовнішньою проблемою.
Варто з цього приводу ознайомитися з однією цікавою публікацією в Інтернеті.
У громадян із Московського державного університету виникло питання: чому колишні «братські» народи так ненавидять росіян?
Для відповіді вони вибрали оригінальний спосіб — проштудіювали 187 шкільних підручників із історії з 12 країн колишнього СРСР. Результат дослідження був таким: «крім Білорусі та Вірменії, у всіх інших країнах школярам подають націоналістичне трактування історії, виховуючи в їх очах образ Росії-ворога». Далі в публікації йдеться про те, що частіше за все автори подібних підручників викривляють історичні факти і віддають перевагу міфам… І далі автор інтернет-статті пише (подаємо в оригіналі):
«При этом исторический патриотизм набирает уродливых анекдотических форм. Украинским школьникам воссоединение двух стран преподносят как признание Москвой независимости Украины. При этом описывают вымышленную «Украинскую казацкую державу», которая была впоследствии подло уничтожена Россией, что является «тяжким преступлением царизма перед украинским народом».
Ось так — не більше й не менше, коментарі тут зайві. Як-то кажуть, приїхали…
Звернемось ще до однієї публікації на одному з російських сайтів, поданої в 2005 році.
«В Києві (переважно російськомовному) кількість російських шкіл із 1989 по 1999 рр. скоротилася із 155 до 10 і тільки в 2,5 тис. шкіл тривало навчання російською мовою. У Криму кількість російських шкіл скоротилася із 583 до 571».
А ось дані Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського.
Щодо кількості учнів, то в 2005–2006 р. українською мовою в цілому по країні навчалося 78,2 % дітей, російькою — 20,7 %. Кожний п’ятий учень в Україні отримує освіту російською мовою. В Севастополі російською мовою навчаються 97,7 % дітей, у Криму — 92,5 %, на Донеччині — 70,5 %, Луганщині — 66 %, Запоріжжі — 40 %, Одещині — 32 %, Харківщині — 28,7 %, Дніпропетровщині — 22 %. Справді, освіта — єдина сфера публічного життя, де є підстави говорити про реальну, а не міфічну українізацію. Для значної частини дітей школа є єдиним місцем, де вони хоча б частково перебувають в українському мовному середовищі і мають можливість практикувати українську мову. При цьому слід брати до уваги, що школа залишається україномовною тільки під час уроків, решту ж часу діти та вчителі спілкуються тією мовою, яка є поширенішою в даній місцевості.
Наведені факти дають підстави стверджувати, що освітня політика української держави у Криму та на Сході є достатньо гнучкою і враховує потреби російськомовного населення.Отже, претензії Росії навіть в освіті є, м’яко кажучи, безпідставними, якщо не провокаційним. Одначе, всі ці приклади говорять про те, що Україна навчається, тобто реалізує освітянські запити, у досить складному геополітичному оточенні, яке намагається не тільки вплинути, а й переінакшити навіть таку хистку грань у національному спрямуванні освітнього процесу.
Не менш складною є ситуація щодо розвитку освітнього потенціалу вищими навчальними закладами. У світі, зокрема в США, нині активно експлуатується закон про віддалену роботу, тобто про таку, де можна працювати дистанційно.
«А у нас, — констатує академік Станіслав Какічев, — все почалося з поголовного позбавлення ліцензій, зменшення числа ВНЗ, у той час, коли потрібне гігантське збільшення їх кількості. Інакше, як ми станемо інформаційним суспільством, та ще й суспільством знань?!» На думку дослідників, ніщо не дає таких позитивних і швидких результатів, ніж перенавчання, підвищення кваліфікації. Академік С. Какічев, приміром, вважає, що для поновлення знань потрібно 2,5 роки і нинішні ВНЗ повинні на цю ситуацію звернути якнайпильнішу увагу з тим, щоб готувати конкурентоспроможних фахівців. Крім того, для досягнення мети конкурентоспроможної освіти потрібно всіляко розвивати її дистанційний напрям, котрий прискорює практичну віддачу від навчання. Скажімо, програмісти Індії виготовляють одну четверту всіх програмних продуктів світу за рахунок технікумів, а не ВНЗ. Це говорить про те, що ВНЗ має повсякчас розширювати свої можливості шляхом розгортання мережі локальних навчальних закладів зі скороченим терміном навчання, перенавчання та підвищення кваліфікації.
Самозрозуміло, що конкурентоспроможність людини, а отже і країни, існувала практично завжди, просто вона називалась іншими словами. Нині вона потребує не тільки підвищення кваліфікації, а вчасності цього процесу. Як-то кажуть, дорога ложка до обіду. До його прискорення спонукає процес всесвітнього господарства, який став наслідком новітнього етапу НТР — «комп’ютерної революції». Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення розумової і фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи. Практично розмитими стають «класові» ознаки трудящих із середньою спеціальною освітою та технічною інтелігенцією. Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою і надомною працею, життєвим циклом найманої праці.
Як це не дивно звучить для прихильників космополітизму, але із середини 80-х спостерігається тенденція до зростання національної самосвідомості. Країна, як і людина, не бажає губитися в морі однаковості чи зрівнялівки. Набуває цінності етнічна індивідуальність, національна спільність. Водночас у передових країнах Заходу перемагає тенденція до об’єднання, але не на основі інтернаціональної політизованості, а на ґрунті рівноправних зв’язків, де спокійно і впевнено почуває себе національна ідентичність. Такий потяг до об’єднання не впав, як манна небесна. У нього був непростий шлях, не позбавлений проблем. Однак Західна Європа сьогодні досягла такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси гармонійно поєднуються.
Але те, що виглядає привабливо й багатообіцяюче у компромісі національного та інтернаціонального, ще й сьогодні має низку непростих проблем. Насамперед, зазнає руйнівних цивілізаторських впливів система традиційної етнічної педагогіки й освіти — джерельна основа самоідентифікації народу. Руйнівна дія Болонського процесу на українську освіту стала очевидною через створення його «національної інтерпретації». Насправді, Болонський процес не ставив жодних вимог щодо уніфікації освітніх систем у Європі, як і не ставилося завдання перегляду напрямів підготовки, зміни існуючої системи кваліфікацій стандартів підготовки, змісту навчальних програм тощо. Треба було розробити національну рамку кваліфікації і узгодити її із загальноєвропейською. І дякувати Богові, що через консервативність освіти ми не встигли просунутися дуже далеко на цьому згубному шляху.
НЕ ЗМІШУЙТЕ МЕНЕ З ІНШИМИ
Формування і розвиток культури — складний, суперечливий процес, зумовлений певними закономірностями. У широкому розумінні, культура — це штучне явище, створене людиною. Але немає сумніву, що через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, яка реалізує своє людське «Я».
Незважаючи на зіткнення різних культурних цінностей та тенденцій, можна виділити критерії прогресу людської культури в цілому. Це — зростання загальнолюдського і розвиток унікальності.
У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, наука, освіта, філософія. До особливостей національної культури належать мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна свідомість, почуття національної гідності.
Дослідники вважають, що формування культури і взаємодія культур є явища нерівнозначні. Постає питання: на основі яких чинників ми відносимо творців культури до того чи іншого народу? Ними є особисте ставлення, мова і походження творця культури. Якщо ці три чинники збігаються, то національна приналежність творця культури не викликає дискусій. Та світова практика є такою, що суперечки з приводу приналежності творця культури до того чи іншого народу точаться роками, а то й століттями. Таких прикладів чимало. Звісно, це відбувається в тому випадку, коли митець не залишає нащадкам своєї викінченої думки з цього питання.
Аналізуючи творчу спадщину письменників та філософів минулого, світова спільнота визначає, який внесок вони зробили в історію культури окремих народів. Не є рідкісним явище, коли митець має заслуги перед кількома народами, і тоді дослідники підкреслюють їх інтернаціональний характер. Приміром, Адам Міцкевич та Міхал Огінський були творцями литовської та польської культур, хоча обидва вважаються польськими авторами творів. Так само глибокий слід у культурах литовського та польського народів залишили мислителі Я. Снядецький та Я. Ґолуховський, хоча обидва залишились типовими представниками польської культури.
До цього часу точиться суперечка і з приводу письменника Миколи Гоголя, геній якого зумів так поєднати таланти двох народів, що й сьогодні аналітики з боку українців та росіян не в змозі поставити крапку в цьому питанні. Звісно, якщо підходити до цього питання з позиції загальнолюдської, а не великодержавної, то національна приналежність автора легко визначається. Водночас, категоричність, часом агресивна, не дасть результатів, які б задовольнили обидва народи, вірніше, тієї його частини, якій не байдужа культурна спадщина нації.
Уперше проблема співвідношення національного і загальнолюдського в історії та культурі була висунута Г. Гегелем, який створив класичну концепцію єдності людської історії. Філософ стверджує, що всесвітня історія — процес спрямованого розвитку, усвідомлення свободи через культуру окремих народів. А людська історія — як драбина, кожен щабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.
Досліджувати складові культури на предмет національного та інтернаціонального є прерогативою дослідників. Але навіть неозброєним оком пересічної людини можна помітити її розмаїття у всіх напрямках. Приміром, лише побіжний погляд на архітектуру, зокрема Києва, може розповісти багато про те, що національне й загальнолюдське в ній тісно переплітається. Навіть така світова течія в архітектурі, як бароко, отримала уточнюючу назву — українське бароко. Мова сучасної архітектури все частіше стає інтернаціональною, плюралістичною за творчим спрямуванням. Але тільки надання їй рис національного характеру робить споруди й будівлі, офіси й будинки справжніми шедеврами архітектури. Архітектурні ансамблі країн Європи і світу є тому підтвердженням.
Хореографія вважається воістину мистецтвом загальнолюдським, без перекладу доступне людям всіх рас і континентів. Одначе, кожний народ намагається внести в будь-який танець національне забарвлення, не кажучи вже про твори національних танцювальних колективів. Ступінь співвідношення національного і загальнолюдського в хореографії має особливі закономірності. В народному танці національне проявляється більш виразно й точно, а мова класичного танцю є більш розмитою, інтернаціональною. І тільки костюм балерини може внести елемент національного в ту чи іншу сцену спектаклю. Водночас світова хореографія має приклади, коли використання прогресивного хореографічного досвіду й освоєння світової хореографічної класики народжує нові можливості під кутом зору оригінальної національної форми. Саме таким нині виступає азербайджанський балет, який почав свою урочисту ходу до оригінальності ще в минулому столітті. І це говорить лише про те, що переростання національного в інтернаціональне, як і навпаки, завжди пов’язане з відкриттям нових хореографічних підходів до розкриття теми.
Ці слова можна з певністю віднести до сучасного дизайну. Приміром, більшість дослідників схиляються до думки, що дизайн є найбільш інтернаціональною сферою художньої творчості. І його інтернаціоналізм зумовлений тим, що він найтісніше пов’язаний із промисловою технологією, яка, мовляв, принципово є інтернаціональною.
Мистецтво у ракурсі національного й інтернаціонального має деякі особливості. Сьогодні загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не відповідає дійсності. Певні періоди його розвою не збігаються із загальним розвитком людства. Взаємоз’язок усіх елементів суспільно-історичної практики й естетичного досвіду дає можливість поділяти історію мистецтва у відповідності з історичними епохами — від мистецтва первісної людини до сучасного мистецького арсеналу. Але відлік свій історія мистецтва починає з грецького та римського античних мистецтв, перед яким схилилось вражене людство. Разом із тим глибоке вивчення цього мистецтва виявило його зв’язок із мистецтвом східних народів — Шумера, Аркади, Стародавнього Єгипту, Вавилона, Ассирії та інших народів. Мистецтву як такому притаманне художнє новаторство, яке воно з успіхом використовує у своєму розвитку. Цікаво, що співвідношення між традицією і новаторством є досить гнучким, і в різні періоди в різних культурах здійснюється специфічно.
У сучасному суспільстві створена і функціонує складна, високорозвинена система духовного виробництва. Визначальну роль у виробленні сучасної культурної політики відіграє ЮНЕСКО — Організація Об’єднаних Націй з питань освіти та культури.
Декларація Мехіко, яка була прийнята ЮНЕСКО в 1982 р. в Мексиці, стверджує необхідність визнати рівність у цінності всіх культур і право кожного народу та кожного культурного співтовариства утверджувати, зберігати свою культурну самобутність і забезпечувати повагу до неї. Документ наголошує також на тому, що збереження культури будь-якого народу - це також обов’язок усього міжнародного співтовариства. Відомо, що нині Україна представлена в ЮНЕСКО такими пам’ятниками світової культури, як Софійський собор, Києво-Печерська лавра, історичний центр Львова, геодезична дуга Струве та букові ліси Карпат. На 34-й сесії ЮНЕСКО, яка відбулась на початку серпня 2010 р., до цього списку мали потрапити Кирилівська та Андріївська церкви. Але ЮНЕСКО відхилила це подання, зробивши коректне попередження про те, щоб Україна серйозно зайнялась збереженням своїх культурних пам’яток. Йдеться, зокрема, про варварську безсистемну забудову буферної зони навколо Софії Київської.
До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить і принцип культурної демократії.
Але, на жаль, навіть проголошені принципи не в змозі вплинути на індустрію культури, продукцією якої є масова культура, а також на те, хто є, так би мовити, імпортером цієї культури. А реалії сьогодні такі: якщо ще на початку 80-х років ХХ ст. такі чотири інформаційні агентства, як Франс Прес, Рейтер, Ассошіейтед Прес та Юнайтед Прес Інтернешнл розповсюджували 80 % інформації, то нині ця цифра складає майже 90 %. Така ситуація, самозрозуміло, створює передумови для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює культурам багатьох народів доступ до світового інформаційного простору.
Проблемою, що повсякчас ускладнюється, є індустрія культури та її продукція — масова культура, яка незалежно від оцінок естетичних та моральних цінностей, спричинює вплив уніфікації на свідомість і смаки людей. Але вся біда в тому, що, окрім розмивання національних культурних традицій, масова культура приносить в інформаційно-культурний простір агресію, щодалі відвойовуючи все більшу його частину. Саме тому Радою Європи в 1997, а ЮНЕСКО в 1998 р. були проведені конференції, де прийняті відповідні документи — Хартія «Про культуру» та «План дій з культурної політики та розвитку».
Зупинимось на одному моменті «Плану дій» — національному. Документ рекомендує проводити таку культурну політику, яка прагне створювати відчуття нації як багатоликого співтовариства в межах структури національної єдності. А також — приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни.
Та якими б категоріями загальнолюдського в культурі не оперували дослідники, є незаперечним той факт, що самобутність етносу, що виступає творцем культури, завжди є присутньою. Варто лише наголосити на деяких його ракурсах.
Самобутня ідентичність завжди пов’язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак, часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить із історичної арени, чи його витісняє інший, пропонуючи свою культуру чи продукт субкультури.
Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма народами. Поняття «самобутність» тісно пов’язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Кожен народ, як і людина, хоче чимось вирізнятися з-поміж подібних собі. І хоча, як твердять дослідники, «чистих» націй на землі немає і не може бути, це не є аргументом того, що етнічна самодостатність являє собою такий собі сіренький конгломерат.
У сучасній культурі чітко простежується два процеси: з одного боку — інтеграція, глобалізація, з іншого — диференціація, пробудження національної свідомості, індивідуалізація. Між цими процесами виникають складні динамічні взаємодії, які можна спостерігати, в тому числі і в Україні.
Поняття «унікальність» і «ентелехія» в рамках постмодерністської ідеології набули нового сенсу. Арістотелівська логіка, де ентелехія — це внутрішня мета руху, вважалася взірцем правильного мислення, тріумфом тотожності. І перший, хто зрозумів її недосконалість, був Ф. Ніцше. Його заклик «Не змішуйте мене з іншими!», можна сказати, розглядав нову парадигму мислення, де надається основна увага критиці, руйнуванню будь-яких «центризмів». Але в сучасному глобальному світі індивідуальність не означає відокремленість. Навпаки, нині наука висуває на перший план унікальність індивідуальності з ознакою тривалості певного стану, що, у свою чергу, веде до терпимості, діалогу культур.
Діалог культур в Україні найбільш яскраво проявляється у двох аспектах: це проблема імміграції і наша зустріч із Європою, тобто, із глобалізацією. І якщо проблема імміграції торкається України в значно менших масштабах, то осмислення себе у процесах глобалізації є складним і довготривалим шляхом. Найважливіша практична проблема тут криється в культурно-цивілізаційній самоідентифікації.
Отже, спочатку треба добре усвідомити, як ми осмислюємо це: як повернення до витоків, якщо розглядати 70–80 роки ХХ ст., як аномалію, чи це є поверненням до європейської країни ХVІІ–ХVІІІ ст., адже за тогочасними мірками ми були європейцями. Якщо взяти останнє за норму, то виникає інше питання: чим тоді постає Західна Україна — острівцем Європи в Україні чи просто зоною, що культурно відмінна від решти України? А чим є для нас зустріч із Заходом — поверненням чи зіткненням?
Треба сказати, що окрім «зовнішнього» аспекту діалогу культур існує ще й «внутрішній», оскільки українське суспільство за своїм складом не є гомогенним, а гетерогенним, тобто складається із представників інших національностей, релігій. Нещодавні вибори засвідчили, що розподіл на Схід і Захід не тільки зберігся, а й поглибився. «Українська мова програла російській змагання за сферу масової культури», — такої думки про діалог культур професор Л. Масенко.
«Засилля в Україні російськомовних засобів масової інформації і продукції російського маскульту, — наголошує Л. Масенко, — перериває зв’язок освіти з культурою і провокує небажану тенденцію до витворення диґлосної ситуації, коли функції української мови обмежуються офіційною сферою спілкування. Застереженням Україні має стати сумний досвід Ірландії, яка, здобувши в 1921 р. державну незалежність, не зуміла зупинити процес мовної асиміляції і втратила ще живу, але обмежену в побутуванні ірландську мову… Поразку спричинило те, що вся культура Ірландії — преса, радіо, кіно, театр, церква, торгівля — лишалась англомовною. Тісні зв’язки з Англією призвели до засилля англомовних газет, журналів, кінофільмів та іншої різноманітної інформації англійською мовою... У реальному житті взаємодія української і російської культур відбувається за своїми соціальними законами. Згідно з одним із них, у двомовному соціумі одна мова витісняє іншу з активністю, прямо пропорційною кількості інформації, що подається однією і другою мовами. І за таких умов кожна російськомовна газета і кожен російськомовний телеканал, свідомі цього його засновники чи ні, сприяють подальшій русифікації України, поглиблюють конфронтацію і розбрат на мовному ґрунті і заганяють справу консолідації суспільства у глухий кут... Зрозуміло, що жодна культура не може розвиватися в ізоляції і для нормального розвитку потребує контактів із іншими культурами. Проте є межа, за якою вплив переходить у поглинання.
…Нині російська меншина святкує перемогу. Газета «Русское собрание», яку видає в Києві письменниця Алла Потапова, пише: «Ведь уже сейчас большая часть того, что можно назвать литературной жизнью, в Киеве происходит помимо СП (Спілки письменників — Л. М.) и, кстати, на русском языке... И прошедший раунд великой битвы за «рідну мову» проигран вчистую».
Звернімо увагу на лексику. Тут немає ні «взаємодії», ні «діалогу». Зате є «раунд» і «битва». Тож, чи можна тут визначити умови нормального діалогу?»
Та є й інші приклади щодо діалогу культур. Таким може бути фестиваль «Дні культури України в Китаї». Біля наших павільйонів української вишивки товпились десятки китаянок: вони стояли з олівцями в руках і старанно перемальовували візерунки рушників, вишитих хрестиком, адже китайці вишивають тільки гладдю. Тож, є впевненість, що незабаром у наших магазинах з’являться українські рушники, вишиті китайськими дівчатами! Цей жарт недалекий від істини, адже китайський посуд із калиною та соняшниками вже давно закликає українських покупців своїми яскравими малюнками.
Висновок тут напрошується ще й такий: завдяки діалогу культур ми отримуємо можливість бачити себе з нового боку. В діалозі ми не лише відкриваємо для себе багатство інших культур, а й краще розуміємо свою власну. Звісно, якщо цей діалог є партнерським, доброзичливим.
Міркування про культуру в сучасному глобальному світі були б неповними без усвідомлення її духовності.
Духовність особи тісно пов’язана з духовністю суспільства. А стан суспільства визначають рівень освіти, буття (побуту), життя кожної людини й усіх представників суспільства. Дослідники підходять до визначення духовності з різних боків. Одні аналізують віру, надію і любов, інші звертаються до мистецтва. Скажімо, Ю. Білодід виділяє мистецтво як форму прояву духовності, яке найбільш рельєфно проявляється в музиці. Водночас, на думку дослідників, упродовж останніх двох десятиріч в Україні триває духовна криза, що охопила науку, культуру, освіту, торкнулася охорони здоров’я, економіки, промисловості, соціального захисту і захисту навколишнього середовища. Звісно, що деморалізація та знедуховлення не є процесами суто українськими, вони носять загальносвітовий характер.
Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність людей від духовної традиції культури й імітація фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація, заснована на первинності меркантильного розуму, зосереджується на зовнішній формі буття і призводить до руйнування духовної традиції культури, заснованої на первинності серця.
Духовна криза українського суспільства відбувається на тлі моральної деградації засобів масової інформації, яка буквально кишить «кліповою» системою мислення. Нині практично відсутнє мистецьке радіо і телебачення із класичною музикою, вистави радіо- і телетеатру, етичні програми. А українське кіно й українське книговидання взагалі грає «трагічну роль». Відтак, на зміну християнським цінностям розверзається «скриня Пандори» так званої масової культури з її рекламними роликами, трилерами, бойовиками, попсою, дешевим чтивом, порнухою, чорнухою тощо. Значна частина ЗМІ працює не на підвищення, а на зниження морального рівня і примітивність запитів. Постійні зустрічі з «тампаксами», «діролом», шампунями, пральними порошками, «спортивним» пивом, товарами місяця, людьми року, політиками тижня, «розкруткою» примітивних шоу створює для такого ж невибагливого глядача відчуття «вічного» щастя. Мабуть, щастя було настільки багато, що впродовж останніх років, рятуючись від безправ’я, злиднів та безкінечних політичних ігор з України виїхало майже 7 млн українців, як правило, найбільш здібних, найспритніших і звісно вимогливих. Це «щастя», мабуть, покликало в дорогу в пошуках кращої долі і українських жінок, які розпродані по європейських та азійських борделях. Щороку збільшується кількість наркоманів, безпритульних дітей, безбатченків, ВІЛ-інфікованих.
У той час, коли українські села занурюються в темряву, будинки культури і сільські бібліотеки зруйновані, навіть дротове радіо є далеко не в кожному населеному пункті, бомжі фільтрують смітники, а самогон став для селян єдиною «втіхою» — реклама італійських меблів, масажних крісел та ванни «джакузі» звучить як знущання. Щоденну літургію успіху та благополуччя співають нічні клуби, салони краси, казино, закриті зони для відпочинку… Закони ринку, на які ми так багато покладали надій, прислуговуються вузькому колу багатіїв, зацікавлених у безробітті (матимуть дешевих рабів), у бездуховності (депресивне суспільство — найбільш кероване). А для перестраховки (бо всьому приходить кінець) так звана еліта переганяє мільйони на рахунки банків в офшорних зонах. Неправедно добуті гроші породжують страх, а він, у свою чергу, розбещеність, безкарність, агресивну відчуженість не тільки окремих суб’єктів, а цілих груп, кланів, навіть держав у особі правлячої верхівки. За прогнозами Римського клубу, чисельність населення України може зменшитись до 25 млн! Жахлива перспектива з огляду на великі простори благодатної землі і клімату, котрі одразу ж будуть заселені більш стійким етносом.
Чи спроможна українська культура зробити прорив за умов, коли стартові матеріальні та духовні умови погіршилися, а критерії відбору розмилися? Зважаючи на те, що в українському народові генетично закладений потяг до культурних цінностей, до знань — маємо надію на відродження загального національного духовно-культурного потенціалу. Вихід із зубожіння, злиднів, бездуховності лежить і в площині матеріальної сфери. За оцінками соціологів, нині до 60 % української економіки перебуває в тіні, а це ті 60–70 млрд грн, які повинні йти на фінансову підтримку національного книговидання, розвиток науки і культури, ЗМІ, модернізацію матеріально-технічної бази, розширення мережі кінотеатрів, театрів, філармоній. Багатіємо думкою? Може й так. Але без думки ще не відбувалася жодна дія.