Geum.ru

Вдячний син слобожанщини

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6

Михайло Красиков


ВДЯЧНИЙ СИН СЛОБОЖАНЩИНИ.

МИКОЛА СУМЦОВ – ДОСЛІДНИК І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ КРАЮ


Незадовго до смерті у статті про Олександра Потебню Микола Сумцов згадав про передсмертну мрію Михайла Коцюбинського: було б гарно щорічно видавати літопис проявів людськості і добра – це допомогло б моральному розвиткові людства.1

Охоплюючи подумки науковий і просвітянський доробок заслуженого професора Харківського університету, академіка Української Академії наук, члена Чеської (Празької) Академії наук та мистецтв і члена-кореспон­дента Петербурзької Академії наук, почесного члена багатьох наукових і просвітницьких товариств Миколи Федоровича Сумцова (1854–1922), за видатні заслуги удостоєного 1916 р. найвищої нагороди Імператорського Російського географічного товариства – великої золотої медалі, переконуєшся: к о ж е н день його великотрудного життя був гідний того, щоби бути занесеним у славний Літопис Добра Заради Людства, бо те, що щоденно абсолютно безкорисливо робив учений-просвітник для свого народу, для долі українського слова і для загальнолюдського щастя, може бути назване лише так: п о д в и ж н и ц т в о.


«Современная этнография работает исключительно для науки, от академика до сельского учителя, и мало, совсем мало работает для народа. Записи делают для научных потребностей; ученые их перебирают, перетирают на сите критики и, привлекая западные научные труды, строят гипотезы, одна другой остроумнее…» – так писав Микола Сумцов 1897 року у статті з дуже виразною назвою – «Утилитарная этнография»2, прагнучи віднайти – перш за все для себе – моральне підґрунтя для занять фольклорно-етнографічними розшуками. Бути тільки спостерігачем (таким собі «добрим паном-народолюбцем»), спокійним фіксатором, систематизатором та дослідником проявів творчої енергії народного духу здавалося йому недостатнім. Учений не дивився на селянство «зверхньо» – тільки як на постачальника етнографічних матеріалів, а співчував усім його кривдам, багато робив для його просвіти і взагалі не відокрем­лював власної долі від долі земляків. У своїх спогадах професор писав: «На моїм українстві почасті відбилася сумна доля українського народу. Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на ґрунті загального політичного і культурного стану України, особливо найближ­чої мені Слобожанщини».3 Так, він зростав на українському, слобожанському ґрунті й добре усвідомлював це.

Микола Сумцов був багатогранно обдарованою людиною. Він відомий не тільки як фольклорист та етнограф, але і як непересічний літературознавець, історик культури, мистецтвознавець, музеєзнавець, педагог, бібліограф, громадський та освітній діяч. Однак у знаменитому словнику Брокгауза–Ефрона, подаючи статтю про себе, він зупинився на одному визначенні: «фольклорист».4

Олексій Вєтухов (Ветухов), пізніше – професор і непересічний фольклорист, відзначав «удивительную чуткость уважаемого профессора ко всему, чем может интересоваться действительно образованный человек, его удивительную широту духовного диапазона»5 і цілком слушно джерело цієї чутливості й цієї широчіні вбачав саме у заняттях свого вчителя фольклористикою та етнографією. Дійсно, ці науки були для Сумцова школою розуміння Людини, Слова, Життя.

Фантастична широта зацікавлень вченого викликáла подив і навіть роздратування у деяких його колег (напр., у В. Горленка), підозру, що науковець йде не стільки вглиб, скільки вшир, однак сам же Сумцов своїми наступними ґрунтовними розвідками спростовував ці підозри. Микола Федорович був «трудоголіком»: він опублікував наукових та науково-популярних праць більше, ніж будь-хто з харківських університетських вчених (включаючи Д.І. Багалія) за всю історію існування цього закладу. Бібліографія його праць (не вичерпна!) налічує 1544 позиції!6 А скільки рукописів вченого до нас не дійшло! Ось витяг зі звіту академіка про те, що ним було зроблено у найтяжчі роки громадянської війни, з 1918 р. до 1 квітня 1922 р., і що залишалося на той момент у рукопису: 1) Рослини в українському народньому світогляді (написано було для Союз-Банку <…> [книга або принаймні солідна брошура – М. К.]; 2) Спогади старого професора; 3) Збірник українських сучасних оповідань на 2 томи (рук. у б. ред. Союз-Банку В.А. Рубінського); 4) І.Я. Франко, рук. на 3 аркуш. <…> 5) Дев’ять розвідок про Потебню <…> 6) Начерки української філософії в 20 відділах, арк. на 15-20 <…> 7) Український гумор, арк. на 5 <…> 8) Погляди на укр. націон. характер. Збірка відозв <…> 9) Сучасні наукові діячі, арк. на 10 <…> 10) Сучасні українські поети. Характеристика творчости аркуш. на 5 <…> 11) Хв.К. Вовк на ½ аркуш. <…> 12) Нові українські словники <…> 13) Історичні пісні і думки [очевидно, друкарська помилка або описка Сумцова, треба – думи – М. К.], арк. на 10 <…> 14) Кладовище рукописів <…> 15) Українські народні революційні пісні, аркуш. на 5 <…> 16) Рецензія на книжку Мамонтова «Педагог, як мистець»; 17) Українське жіноцтво, як національний фактор, арк. на 2 <…> 18) Історія українського театру ХІХ стол., арк. на 7 <…> 19) Брак любови і милосердя. Нарис з історії культури і моралі, арк. на 3 <…> 20) Гра в мака. Етнографична розвідка на 1/2 арк.<…> 21) Філософські паралелі до Сковороди, арк. на 3 <…>».7

Недарма у Сумцова, людини ренесансного типу, ідеалом, улюбленцем у століттях був Леонардо да Вінчі – герой однієї з його книг.8 Наведений вище перелік вражає. Здається, це зробила не одна людина, яку долали старечі недуги і пригнічували соціальні катаклізми, а працював у спокійних умовах (і не 4 роки!) цілий інститут типу ІМФЕ (у співпраці з Інститутом філософії, Інститутом літератури й кількома університетськими факультетами на додачу). З усього цього багатства на світ Божий з’явилися тільки розвідки про Потебню9, нотатки «Кладбище рукописей»10, стаття про Х.К. Вовка11, рецензія на словники12, дещо з начерків української філософії13 та одна дума14 з рукописної збірки професора. Просто не віриться, що все інше загинуло, як не віриться, що «з кінцями» пропали у Петербурзькому цензурному комітеті дві його книжки – «История черта» та «Біографія Шевченка», про що він згадав у статті 1922 р. «Кладбище рукописей». У звіті 21 рукописна праця і 23 опубліковані (за сьогоднішньою бібліографією, у 1918–1922 рр. Сумцовим опубліковано 37 праць15), серед яких чимало багатосторінкових книжок (томів!), причому деякі – цілком піонерські, а деякі – підсумкові. Це, безперечно, науковий і громадянський подвиг.

Що ж ми знаємо про цього велетня Науки, «велетня думки і слова» (як колись він назвав О. Потебню)?


Микола Сумцов народився 6 (18) квітня 1854 року в Петербурзі, але майже все своє життя провів у Харкові, куди батьки переїхали, коли хлопцеві було 2 роки. Слобожанське коріння роду Сумцових міцне і давнє. Сумцови (Сумці) – один зі старовинних козацьких родів з дуже прозорим географічним прізвищем: вони дійсно жили на Сумщині, на території Охтирського полку (до речі, хоч зрідка, але й досі прізвище Сумець зустрічається на території Харківщини). Предки Миколи Федоровича були більшою частиною військовими – і чи не звідси у їх нащадка, цілком штатської людини, виняткове почуття честі й гідності?

Іван Сумець, Миколин дід, був підпрапорним (підпоручиком) і служив у військовій слободі Боромлі, що входила до Охтирського повіту Хар­ківської губернії. «Сумці колись належали до козацької слобідської старшини, але дрібної, до дрібних землевласників і додержувалися у свойому житті простих українських звичаїв і світогляду. Вони мали родичів і серед селянства»16. Це тільки фантазер І. Шишов міг написати таке: «Походили Сумці зі слободи Боромля, тепер залізнична станція (а хіба не селище міського типу? – М. К.) Охтирського району Сумської області. Це була їхня власність (курсив наш – М. К.)».17 У Боромлі 1797 р. народився і батько майбутнього академіка. 1819 р. він закінчив Імператорський Харківський університет – той самий, з яким на все життя пов’яже свою долю його син. А доля Федора Івановича18 закинула його до пишної, але чужої столиці, де він служив по Міністерству фінансів і де йому, ймовірно, і пришпилили оте «ов». Все життя він мріяв повернутися на любу Харківщину і врешті-решт, вийшовши у відставку, дійсний статський радник (син його теж дослужиться до такого чину) здійснив таки свій задум, переїхав до Харкова, однак, як виявилося, повернувся не жити – вмирати: того ж 1856 року 15 грудня він помер від запалення легенів і був похований на Холодногірському цвинтарі, де за 13 років перед тим поховали Г. Квітку і де за радянських часів зробили стадіон з чорногуморною назвою «Трудові резерви».

На першій сторінці книги М. Сумцова «Слобожане» репродукується автограф – присвята цієї праці пам’яті матері автора. Ганні Іванівні Бог дав довге життя, лише останні 12 років син прожив без неї (вона померла 1910 року), свого доброго друга і порадниці. Вона жила по-стародавньому, знала народну медицину: лікувала травами, відшептувала зуби, коли вони боліли (чи не звідси такий інтерес до замовлянь у її сина, що у зрілі роки складе першу бібліографію записів і досліджень замовлянь – рідкіс­ного за красою і архаїкою фольклорного жанру?19). А українські пісні та казки, які колись почув від своєї неньки Микола, запали йому в душу на все життя. Так само, як і російські.

Родина Сумцових оселилась у знаменитому, але не надто престижному районі – на тихій немощеній Малій Гончарівці.20 Російськомовність «дворянського» Харкова не завадила хлопцеві «из благородных» перейнятися українськістю Харкова «міщанського». Хоч на Малій, Середній та Великій Гончарівці – чималенькій колишній гончарній слободі – у середині ХІХ ст. було багато порядних кам’яниць (переважно двоповерхових) або солідних дерев’яних будинків, де мешкав чиновний люд (наприклад, на Середньо-Гончарівській у 1879–1881 рр. жив «товарищ прокурора» (тобто заступник прокурора) Харківської судової палати Олександр Михайлович Кузмінський, родич Л.М. Толстого, один із прототипів образу Олексія Олександровича Карєніна), та ще не пішли в небуття і класичні мазанки – ті самі, повз які частенько проходив Квітка (він жив певний час разом із матір’ю зовсім поруч – навпроти Дмитрівської церкви, на Катеринославській) якихось 20 років тому і де мешкали ремісники (може, ще й ті самі, тільки постарілі, гончарі або їхні нащадки), відставні солдати (Шельменки!), перекупки, ті самі Одарки, Прокопи, Уляни, Стецьки, Тимоші, Осипи – герої (навіть не постарілі!) безсмертного «Сватання…». А навіть якщо вони були і не зовсім ті самі, й навіть якщо їх було обмаль – вони все одно ввижалися у затишних і не дуже затишних подвір’ях Гончарівки захопленому літературою тендітному (недарма він потім візьме собі псевдонім Тындытников) хлопчикові. Знаменне зізнання вже дорослого Миколи Федоровича: «Я не слышал в гимназии ни одного малорусского слова21, но где-то на стороне я ознакомился с Квиткой, Котляревским, с малороссийскими народными песнями, множество их усвоил напамять, и все это вдали от сельской жизни, не выезжая из Харькова даже летом. Эти симпатии и эти знания оказались для меня драгоценным кладом и оказали впоследствии глубокое влияние на выработку и направление моих научных интересов».22 Зі «Спогадів», що переказує Д. Багалій, ми дізнаємося також, що у юнацькі роки Микола «виучив напам’ять цілий збірник українських пісень і пое­зій, виданий у 1866 році».23 Й хоча і тоді, і в наступні роки (1875–1905), за словами самого Сумцова, «українське життя у Харкові… було дуже мляве: празникували раз на рік лише Шевченківські роковини»24 (що, до речі, не зовсім справедливо: робилося не так уже й мало, і хіба одне тільки відкриття 1899 р. першого в Україні пам’ятника Шевченкові у саду Алчевських – це прояв «млявості»?), Микола Федорович зміг і виховати з себе українця, і залишитися на міцному фундаменті загальнолюдських цінностей, що тоді, в умовах агресивної русифікації, вдавалося далеко не всім «свідомим». Не кажучи вже про екстреміста Миколу Міхновського, що уславився замахом на пам’ятник Пушкіну у Харкові, наприклад, Борис Грінченко, хоч і був багато в чому зобов’язаний Х.Д. Алчевській (вона надала йому можливість працювати в одній зі своїх шкіл), однак (як і деякі інші представники «Громади») вважав, що вчити українських дітей російської мови й літератури – це злочин, і що Пушкіна і Кольцова можна читати і в перекладі (для чого він і переклав деякі їхні твори). Алчевську ж він вважав не патріоткою, а русифікаторкою, найкращим другом не українського, а російського народу, і 1892 р. її ювілей педагогічної діяльності назвав ювілеєм тридцятирічного ренегатства.25

Відомий історик проф. В.П. Бузескул відзначав саме гармонію націо­нального і наднаціонального як найфундаментальнішу рису в характері М. Сумцова та Д. Багалія, виступаючи на одночасному святкуванні 25-річчя наукової діяльності Д. Багалія і 30-річчя – Сумцова: «Нередко полагают, что национальная идея не совместима с широким альтруизмом. Наши юбиляры служат примером того, как любовь к родному краю и родной старине, к своей национальности, может сочетаться с служением широким общественным идеалам».26

Сумцова не дратувало, коли Харків називали «уголком Москвы» (бо в певному сенсі воно так було і є, однак ніхто краще за нього не знав і не міг довести, що це н е в е с ь Харків і що взагалі Харків – не Москва.

Дві мови, дві культури – українська та російська – з дитинства були однаково дорогі й милі М. Сумцову. І в науковому доробку вченого рівною мірою чільне місце займають праці про О. Пушкіна та Т. Шевченка, В. Одоєвського та Г. Квітку-Основ’яненка, В. Жуковського та Л. Барановича, Л. Толстого та І. Вишенського. А одна з праць так і називалася – «Пушкин и Шевченко».27

Навряд чи погодився б Микола Федорович з думкою про нього сучасного письменника, що він, бідолаха, «змушений був (виділено нами – М. К.) писати й публікувати російською мовою, що… було надто приниз­ливо».28 Так, принизлива заборона довгий час українського друкованого слова поширювалася і на Сумцова, однак хіба виклад своїх думок будь-якою мовою може бути «принизливим»? Тим більше для вченого? Та ще й філолога? Тим більше, коли це рідна мова (у родині Сумцових – і у бать­ківській, і у власній – розмовляли російською,29 як, до речі, і у батьківській родині Грінченків, що жили під Харковом), мова великої культури, що є безкінечним джерелом думок, почуттів, натхнення? Чи варто робити з Сумцова т і л ь к и «українознавця», звужуючи, на догоду власним російськофобським настроям реальну історичну особистість?

Проте, як відомо, Російська імперія була не тією державою, де людина може спокійно задовольняти будь-які свої національні, культурні та наукові потреби. І молодий науковець, який «необачно» вибрав темою свого дисертаційного дослідження давню українську літературу, сповна зазнав, що таке «фельдфебель у Вольтерах»: захист докторської дисертації (хоч вона була прийнята Радою факультету) було заборонено 1885 р. завдяки доносу до столиці «ока міністерства» проф. П.О. Безсонова30, чиї лекції студенти називали не інакше, як «бред сумасшедшего» і не могли втриматися від сміху, коли пихатий бородань, даючи порівняльну «характеристику» росіян і українців, нанизував дикі приклади, як от: «малоросс сморкается в хустку, великоросс в ладонь, малоросс идет за клуню..., великоросс за сад…» – і робив висновок: «Великоросс несомненно славянского происхождения, а малоросс туранского».31

З тих пір і вже назавжди Сумцов залишився в очах начальства на підозрі в «українофільстві». Що ж, підстав для подібних звинувачень було більш ніж достатньо: Микола Федорович справді любив Україну, бо вона, за його словами, була для нього «п р и т у л к о м д о п р а в д и».32

Навряд чи відчував себе М. Сумцов політичним діячем, але деякі його громадянські вчинки не могли не ставати політичними акціями. Зокрема, 1904 року на ХІІІ археологічному з’їзді у Катеринославі він озвався з трибуни до присутніх українською мовою, що було нечуваним зухвальством на подібних зібраннях, а 28 вересня 1907 р., реалізуючи своє право науковця і людини говорити про українську літературу українською, М. Сумцов розпочав читання лекцій з україністики у Харківському університеті мовою більшості населення регіону, хоча не міг не знати, що за подібні спроби двох його колег – професорів Новоросійського та Київського університетів – тільки-но було суворо покарано.

Не лише М. Коцюбинський, не лише демократична інтелігенція України належним чином оцінили мужність харківського професора, але й той самий простий люд, який ніколи не переступав порогу вищих нав­чальних закладів. Ще за рік до цієї події, коли відзначалося тридцятиріччя науково-педагогічної діяльності М.Ф. Сумцова, на адресу вченого надійшло віршоване привітання від селянина с. Залютин Яр Харківської волості Семена Серика, де були рядки:

Ти другий наш Костомаров,

В тебе бачу я борця.33

І хоча у неопублікованому листі 1891 р. до Олександра Миколайовича Пипіна вчений і каже: «…не люблю полемики и никогда не полемизировал»34, – та бували випадки (і не зрідка!), коли він, як Лев Толстой, «не міг мовчати».

«Борцовський» темперамент і справді відчувається у багатьох публіцистичних творах М. Сумцова, зокрема у статті «Малорусская цензура» (1905)35. Не випадково саме Микола Федорович 1905 р. очолив університетську комісію (до неї входили Д.І. Багалій, А.Є. Зайкевич та деякі інші вчені), що склала записку про необхідність скасування заборони культурного вживання української мови36, мови, яку великий «фахівець» у галузі мовознавства міністр Валуєв 1876 року наказом (!) визнав …неіснуючою: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

В той час як багато хто з урядовців вважав «малороссийское наречие» придатним лише для анекдотів, у кращому випадку цінував «южно-русский диалект» як засіб створення мелодійних «простонародных» пісень, М. Сумцов 1906 р. звернувся до болгарської делегації (міністра народної освіти Болгарії І.Д. Шишманова та професорів Софійського університету, що прибули до Харкова на похорон проф. М.С. Дрінова) українською, тим самим піднісши її на державний рівень.37

Навіть не викладаючи довгий час в університеті спеціальних українознавчих курсів, Сумцов фактично займався зі своїми учнями українознавством, про що пише колишній студент Миколи Федоровича, а згодом його друг Дмитро Яворницький у автобіографічному романі «За чужий гріх» (1903). Вчитель автора тут виведений в образі Донця-Залоз­ного (зверніть увагу на красномовний слобожанський «псевдонім», де поєдналася назва головної водної артерії краю з давнім Залозним шляхом або зі слободою Залозною, як, можливо, раніше називалася Лозова38; мимоволі згадується і Г.Є. Донець-Захаржевський, харківський полковник у 1680–1687 рр., хоробрий воїн та засновник Курязького монастиря, чиє ім’я було увічнене харківцями у назві вулиці ще до революції): «Під крилом Хмари (О. Потебні – М. К. ) виховавсь молодий професор, Донець-Залозний. Він читав «Русскую народную поезию» і тутечки між іншим звертав велику увагу на творчість україно-руського народа, зводив до системи усе те, де виявив свій творчий дух український люд: чи то в думі, чи то в пісні, чи то в казці, а чи в приказці або ж в приговірці. <…>. Ця проповідь з катедри ізучення духа українського люда і всього, чим він уже виявивсь і й досі виявляєтця, була справді велика і неоцінна реч».39

Миколу Сумцова за переконаннями можна було назвати «лібералом», зазначав О. Ветухов, тобто «освободителем ближних от мрака невежества, предрассудков, узкой партийности, нередко сопровождающейся злобностью к противнику, – и в то же время «закоренелым консер­ватором» – охранителем, защитником всего, что было и есть в человеке гуманного, чистого, лучшего, светлого, к какой бы он партии ни принадлежал, каких бы взглядов и убеждений ни придерживался».40 М. Сумцов входив до партії кадетів, однак не переймався ані партійним кар’єризмом (як і будь-яким), ані міжпартійними чварами. Власне, вчений не хотів займатися політикою, але відчував, що коли ти нею не займаєшся, вона, за відомим висловом, займається тобою.

«Кручена російська мова» населення «Х а р к і в с ь к о ї У к р а ї н и», (як називав Іван Франко наш край), не здавалася Миколі Федоровичу наслідком «естественного хода вещей». Про це він пристрасно пише у «Слобожанах», у «Географії України» й у багатьох інших працях. Денаціо­налізація корінного населення краю непокоїла його, тому що він, учень О. Потебні, добре розумів: мова – основа культури. І тому, особливо в останнє п’ятиріччя життя, укладав хрестоматії з української літератури41, розмірковував про долю української мови, читав численні лекції з українознавства у різних установах Харкова, навіть у Школі червоних старшин.

У «Начерку розвитку української мови», що вийшов 1918 р. у видавництві «Союз»42, Сумцов з болем і гіркотою зазначив, що газети нарешті почали писати «про нарід, якого ще так недавно не признавали, ставили за ніщо і в нівець обертали; коли ж хто випадково нагадував, що є, мов­ляв, такий величезний край і численний нарід, з старою слов’янською мовою, з гарною словесністю, та де там – і слухати ніхто не хотів: такі, сякі, заживляють, мовляв, німецькі марки, та й годі».43

Втім, як би палко не обстоював Микола Федорович свою думку, він завжди залишався в ч е н и м. Знаменно: 1 вересня 1917 року відбулося під головуванням професора зібрання членів Харківського українського товариства «Просвіта», де було прийнято рішення: у видавничій діяльності й у викладанні у Народному університеті українознавства члени будуть керуватись не партійними лозунгами, а намагатимуться висвітлити минулий і теперішній стан України на наукових, об’єктивних фактах.44

С.О. Токарев у 1966 р. зауважував щодо Сумцова: «Он был несомненно украинским патриотом, но более умеренным, чем «украинофилы» Антонович с компанией».45 Гадаємо, Микола Сумцов був не стільки поміркованим, скільки врівноваженим. Він щасливо уникав крайнощів, бо завжди шукав г а р м о н і ю і н т е р е с і в різних шарів суспільства. Він розглядав культуру