Вдячний син слобожанщини

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Книга Ки: координирование ума и тела в повседневной жизни , 720.89kb.
• Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний, 338.16kb.
• Інтегрована програма курсу «Етика» та «Православна культура Слобожанщини» 5-6 класи, 312.2kb.
• Розділ: Твори шкільні Дiвчина з легенди, 30.3kb.
• Провісник долі України, 185.66kb.
• Короткий літопис життя І творчості, 213.23kb.
• Дипломная работа, 1758.12kb.
• Для дітей м. Львова Відділ інновацій, маркетингу І перспективних технологій, 338.57kb.
• Viii. “Крестьяне”, 128.08kb.
• Бердянська міська централізована бібліотечна система Обережно: туберкульоз!, 39.75kb.

усеньке життя людини від колиски аж до могили (курсив наш – М. К).»¹⁴⁶ Так воно і було. «От колыбели до могилы»¹⁴⁷ – хотів назвати свій колосальний збірник з етнографії та фольклору Куп’янщини П. Іванов. «Від колиски до могили» – називається один з розділів «Слобожан». Симптоматично, що, відзначаючи 1891 року заслуги П. Іванова у дослідженні Куп’янщини, Сумцов зауважує: «Харьковская губерния весьма мало исследована в этнографическом отношении. В последние годы изданы Петром Васильевичем Ивановым весьма ценные в научном отношении материалы для характеристики миросозерцания и быта крестьянского населения Купянского уезда. Этнографические данные об остальных уездах Харьковской губернии крайне незначительны и крайне разбросаны. Если усердием и трудами одного лица в пределах одного уезда сделано так много, что материалами г. Иванова пользуются теперь не только русские, но и иностранные ученые (например, чех Поливка), то можно по этому судить, как много лежит у нас материала совсем нетронутого и как сильно подвинулось бы вперед дело изучения крестьянского населения Харьковской губернии, если бы примеру г. Иванова последовали многие сельские учителя и учительницы, священники и другие лица, близко стоящие к народу».¹⁴⁸ Ці слова, як і приклад П. Іванова, надихнули сільську інтелігенцію Харківщини, і незабаром – 1898 року – з’явилася фундаментальна і саме колективна збірка «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии», присвячена одному з чималеньких повітів – Старобільському (тепер – територія Луганщини).¹⁴⁹

Як і О. Потебня, Сумцов надавав всебічну моральну підтримку талановитому українському поетові та збирачеві творів усної народної твор­чості Іванові Івановичу Манжурі (1851–1893), листувався з ним, редагував і видавав його фольклористичні праці.¹⁵⁰ Манжурі, як і П. Іванову, присвячені розділи у роботах «Современная малорусская этнография», «Діячі українського фольклору» та «Слобожане». У некрологічній статті 1893 р. «Памяти И.И. Манжуры» Сумцов розповів про свої взаємини з цією людиною, дав опис його страдницького, та духовно насиченого життя, охарактеризував його подвижницьку фольклористичну діяльність, навів фрагменти з листів та вірші, що надсилав поет своєму харківському кореспондентові, і став, таким чином, першим біографом визначного фольклориста і своєрідного поета. У даній статті Микола Федорович не тільки високо оцінив внесок цієї «вельми обдарованої, але глибоко нещасної людини» у розвиток української культури, але й відповів на критику письменника з боку галицької «Зорі». Він писав: «Манжуре ставили в укор, особенно в «Зоре», незнание малорусского языка, человеку, прожившему весь свой век среди народа, в живом общении с ним, исходившему пешком Харьковскую и Екатеринославскую губернии, записав­шему из народных уст тысячи песен и сотни сказок и пословиц. Кому же после этого и знать малорусский язык, если Манжура не знал его?»¹⁵¹ Іван Ткаченко взагалі стверджував, що «причиною збірання Ман­журою етнографичних матеріялів у значній мірі було знайомство його з акад. Сумцовим».¹⁵² Принаймні Микола Федорович всіляко заохочував Івана Івановича, як би тяжко не було, займатися народознавством, про що свідчить лист Манжури від 1891 р.: «Пишете вы, чтобы я не бросал своих этнографических записей, я их и не бросаю».¹⁵³

Тісними і теплими були майже двадцятирічні стосунки Миколи Федоровича зі старим слобожанським поетом Яковом Івановичем Щоголевим (1824–1898). На сторінках «Слобожан» та в деяких інших етнографічних працях Сумцова ми знаходимо кілька поезій цілком та багато цитат з творів письменника. На думку вченого, Щоголев, автор книги «Слобожанщина», як ніхто інший, відобразив у своїх поезіях самий дух і характер слобожан, їх побут, заняття і звичаї, відтворив засобами поетич­ного слова чудову природу цієї місцевості.

Вони були сусідами, мешкали в одному районі Харкова, на відстані 10–15 хвилин пішої ходи: Сумцов разом з дружиною Катериною Дмитрів­ною, трьома синами і донькою – на Малій Гончарівці, Щоголев з родиною – на Коцарській, і прості ремісничі назви цих старих вулиць для них мимоволі «римувалися», звучали як чудова старосвітська мелодія. У листі до І.М. Дерев’янкіна 18 листопада 1891року Яків Іванович писав: «На старость довелось пожить так, как мы любим – по-ахтырски, по-хуторян­ски: небольшой деревянный домик – 6, даже 7 комнат, три порядочных, а остальные маленькие, церковь, базар, вокзал, почтамт, квартира доктора, аптека, лавки, конножелезная дорога – все это под боком, вдобавок все деревенские подводы с Холодной горы направлены к базару по нашей улице, мимо наших окон, а это, по воспоминаниям ахтырского детства, составляет для меня то, что для цивилизованного жителя столиц оперу и балет. Что делать? родился с любовью к безыскусственной природе, таким и умру».¹⁵⁴ Коментуючи цей текст, Сумцов зауважує: «Вулиця, котру так ухвалив Я.І., одна з самих кепських…¹⁵⁵<…> Вулиця низька, брудна, з страшенною влітку пилюгою, восени з такою ж грязюкою. Що то значить поетична уява і вплив дитячих вражінь!»¹⁵⁶ Уява поета? Вчений, здається, іронічно всміхається? Але ж і Гончарівка, на якій стояв будинок М. Сумцова (він, на жаль, не зберігся, як і щоголівський), хоч була затишнішою, ніж Коцарська, та пилюги, грязюки¹⁵⁷ й шуму від близької залізниці там теж вистачало. Однак Микола Федорович, напевне, цю нефешенебельну (але «квіткінську»!) вулицю не проміняв би ні на яку іншу, хоч би й на Сумську.

Щоголев і Сумцов були земляками ще й по Охтирщині: Яків Іванович народився і провів дитинство в Охтирці – зовсім недалеко від сумцовської Боромлі. З яким болем і з якою гіркою іронією пише Сумцов про те, що на випускному іспиті в Охтирській гімназії була задана чудова тема про вплив природи на життя народу, і н і х т о з учнів «не згадав про свій красовитий, багатий край, про Ворсклу, взгір’я, лани широкополі, веселі кручі..., тільки й було що з одного боку тундри з оленями, а з другого Сахара з верблюдами – усе ж, що лежить між тундрами та Сахарою, ніби провалилось».¹⁵⁸

Охтирець Щоголев, пояснюючи, чому він назвав свій збірник «Ворскло», зізнався: «Ворскло – моя найулюбленіша річка, яка зробила мене тим, що я є. Природньо, якщо я схотів поєднати її ім’я з своїм».¹⁵⁹ З тих же міркувань назвав поет другий свій збірник – «Слобожанщина»: поєднання власного імені з назвою краю на одному аркуші паперу було для нього символічним закріпленням фактичної давньої єдності зі Слобідською Україною та її мешканцями.

Охтирець Сумцов, здійснивши 1901 року за дорученням Поперед­нього комітету з влаштування ХІІ Археологічного з’їзду експедицію по Охтирському повіту, мимоволі, описуючи природу краю, згадує вірші Щоголева і сам мало не переходить на вірші в захваті від дивних краєвидів. Наслідком цієї поїздки стали «Очерки народного быта», котрі мистецтвознавець проф. Є.К. Рєдін назвав «выдающимися».¹⁶⁰ І назва книги 1918 року «Слобожане» – це теж знак поєднання з рідним краєм.

Хоч як не мало бував у родовідному гнізді малий Микола, власне, боромлянським лісам і лукам, заквітчаним сільським дівчатам і старим бабцям в очіпках і плахтах світ зобов’язаний народженням Сумцова-етнографа. «Тут, – зізнається М. Ф., – криється джерело мого пізнішого наукового етнографизму, любови до народнього слова й побуту: в гомоні лісу я чув лісовика».¹⁶¹

Саме п о е з і є ю насолоджувався і Рєдін, читаючи «с захватывающим интересом» «Очерки народного быта». У листі до автора він зізнавався: «Начал я их читать с целью искать пропущенные Вами при корректуре ошибки, но интерес содержания, интерес художественных описаний (виділено нами – М. К.), Ваше глубокое чувство любви к украинской природе, народу, к их поэтическому прошлому настолько увлекли меня, очаровали, что я первоначальную цель своего чтения забыл, и отдался весь непосредственно идее, духу содержания написанного.

Да, в Ваших «Очерках» все та же поэтическая Малороссия, которой я теперь окружен, которой занят. Большое спасибо Вам за удоволь­ствие, испытанное мною от чтения их…<…> Еще раз спасибо Вам за «поэзию»… Не забывайте меня, бедного великоросса, любящего Малороссию, старающегося работать для нее, но, увы, не знающего малороссийского языка».¹⁶²

Миколі Сумцову присвятив Яків Щоголев одну з кращих своїх поезій – «Климентові млини (з народових оповідань)». Ще й досі у селі Климентове на Сумщині є залишки величезного млина – може, й не того самого, оспіваного поетом, але не на багато молодшого його родича. На чверть у воді, дерев’яний велетень лежить на боці, наче тяжко поранений витязь, що знепритомнів…

Як зазначає І. Ткаченко, «Щоголів часто звертався до акад. Сумцова за допомогою в виборі сюжетів. Читаючи одного разу «Lud Ukrainski» Новосельського-Марцинківського, де є гарне народне оповідання про золоту бандуру, акад. Сумцов переклав його і дав Щоголеву, а Щоголів обробив цю казку в гарну поему».¹⁶³

1919 року М. Сумцов видав перше повне зібрання творів поета (деякі вірші публікувалися вперше), систематизувавши їх «головне для шкільного вжитку» і склавши цікавий докладний коментар, зігрітий
о с о б и с т и м и спогадами й о с о б и с т и м и почуттями.¹⁶⁴ Ось, наприклад, дуже показовий уривок з цього коментаря: «30 травня 1898 року в Харкові стояв погожий весняний день. Соняшні проміння хвилею розливались по вулицях і домах. В такий день відбувся сумний похорон харківського старожила поета Якова Йвановича Щоголіва. В той же день на вікнах книгарень появилась книжечка в веселій весняній зеленій оправі – це була «Слобожанщина»; вийшла вона на вулицю, ніби хотіла провести свого творця до місця його вічного покою, буцім мала промовити, що «есть бо древу надежда, яже бо посѣчено будетъ, паки процвѣтетъ и лѣторосль его не оскудѣетъ». Так провожала поета стара Слобожанщина, здається, сама мертва, але слово не вмирає, і при перших проміннях сонця – оживає і знов робиться дійсною силою. І Щоголів, яко його слуга, мусить ожить в часи відродження українського слова, і все, що він дав красовитого і корисного, усі квіточки його слова оживуть в новому житті, особливо в новій українській школі».¹⁶⁵

2007 року книжка творів Щоголева, видана 1919 року кооперативним видавництвом «Рух», була репринтно перевидана, причому доповнена документальними матеріалами, ілюстраціями та змістовною післямовою В. Романовського.¹⁶⁶

Відомо, що деякі дослідники творчості Я. Щоголева (зокрема О. Дорошкевич, А. Каспрук, А. Полотай) критично поставилися до впорядкованої Сумцовим збірки, докоряючи вченому, що він довільно поділив вірші за тематикою, заплутав їх датування (ми б цього не сказали), а до того ще й де-не-де подав вірші з текстологічними огріхами. Однак цікава аргументація Валерія Романовського на користь сучасного перевидання саме сумцовської збірки: «…Видання 1919 р. передавало особисте сприйняття упорядником творів добре знайомого йому автора. А цим упоряд­ником був визначний учений Микола Сумцов. Уже тільки цим видання має характер джерела для дослідників як творчості Я. Щоголева, так і доробку М. Сумцова. <…> Дійсно, для професійного літературознавця легшим у використанні є найповніше на сьогоднішній день видання поетичних творів Я. Щоголева 1958 р., виконане з дотриманням вимог текстології, без прикрих помилок, що трапляються у книзі 1919 р. <…> Але для широкого кола читачів оригінальне видання 1919 р. має ближче припасти до серця».¹⁶⁷ Цілком слушні зауваження!

Людина вдячної пам’яті, Сумцов вже в перші роки існування етнографічного музею при ХІФТі формує у ньому особливий підрозділ – «відділ українського генія»(!) і розміщує в ньому, серед інших, зібрану колекцію пам’яток, пов’язаних із життям і творчістю свого старшого друга, співця Слобожанщини.

Микола Сумцов радів, коли його край давав світові справжніх поетів. Він одним з перших привітав поетичний талант Христі Алчевської та Олександра Олеся. І знову ж таки показово: першим поштовхом до написання рецензії на збірник О. Олеся було для нього те, що «автор нам близький земляк, сумчанин або харків’янин».¹⁶⁸ М. Сумцов і надалі слідкував за розвитком творчості одного з найліричніших українських поетів, і в наступній статті він знайшов дуже влучний і дуже «свій» образ для її характеристики – «украинская литературная писанка».¹⁶⁹

Що ж до Х. Алчевської, то її, як і І. Манжуру, Сумцов рішуче узяв під захист, не погоджуючись з критичною оцінкою творчості молодої харківської поетки: «Хоч її поетичний скарб не дуже багатий, але в йому є чимало добрих перлин, а в невеликій українській критичній літературі вже зганьбили книжечку в лоск, як нікчемну, зовсім не розбіраючись, де пшениця і де кукіль, і не мало не турбуючись про те, щоб допомогти молодій людині в поліпшенню її симпатичного дарування. Мимохідь і образливо було тільки кинуто, що її вірші «кострюбаті», «чудненькі», що в політичних темах певною мірою «вступні статті в газетах» кращі (у дечому ці претензії справедливі – М. К.), та й годі, – але є в її віршах справжня поезія, є живе співчуття природі, зустрічаються вирази палкого серця (і це правда – М. К.); про це ні словечка. Хіба така прикра відозва надасть письменникові любови до рідного слова? Хіба вона науче його чому-небудь користному?»¹⁷⁰

Багатьом місцевим поетам допомагав М. Сумцов у скрутних обставинах життя. У IV розділі «Слобожан» (с. 75 видання 1918 р.) згадується Василь Пилипець, автор поеми «Вівчар». В архіві Д. Багалія зберігся лист від 22.06 (рік не зазначений) Миколи Федоровича до Дмитра Івановича, де є рядки: «Пилипца опасаются принять в Киевскую духовную академию вольнослушателем, думают, что пробирается в академию с тайными социалистическими целями. При случае напишите Лебединцеву¹⁷¹, что вы лично знаете В.П. Пилипца и в социализме его нельзя заподозрить».¹⁷² Бути д о б р о д і є м – людиною, що діє на добро людям – для Сумцова було легко, бо – природньо.

Він був і с т о р и к о м культури і знав, що для справжнього історика немає дрібниць, незначущих фактів. Кожне, бодай найменше свідоцтво історії – дорогоцінне. І тому, знайшовши в якійсь книзі чи часописі спогади про когось з видатних слобожан (Сковороду, Паліцина, Пасека, Потебню...) або цікаву характеристику побуту, звичаїв мешканців краю, поспішав поділитися своєю знахідкою з широкою аудиторією.

Перед Г. Сковородою М. Сумцов благоговів, вважаючи його не тільки «найвищим з’явищем української філософії»¹⁷³, а й знаковою фігурою, що стала камертоном духовного життя усієї країни і в першу чергу «рідної тітки» філософа, як називав сам Григорій Савич Слобідську Україну.

М. Сумцов першим сповістив громадськість про одержаний ХІФТом рукопис Г. Сковороди «Змій Ізраїльський»¹⁷⁴ (цей твір уважно вивчив О. Потебня і зробив 1878 р. доповідь про нього на одному з засідань товариства). Великою заслугою перед сковородинознавством є публікація Сумцовим з розлогою передмовою повного тексту першої біографії філософа – найцінніших мемуарів улюбленого його учня Михайла Ковалінського «Житие Сковороды, описанное другом его М.И. Коваленским».¹⁷⁵

1894 року М. Сумцов був членом редакційної комісії ХІФТу по виданню творів Г. Сковороди до 100-річчя з дня його смерті.¹⁷⁶ 1918 року він двічі звертається до сковородіани: пише полемічну статтю «Сковорода і Ерн»¹⁷⁷ (де, до речі, висловив цікаву думку про близькість світогляду Сковороди до ідей тогочасного масонства), і подає у хрестоматії для вчителів і самоосвіти невеликі фрагменти з творів Г. Сковороди зі своїм вступним словом.¹⁷⁸

Щодо Паліцина, Сумцов був першим дослідником його творчості.¹⁷⁹ І. Айзеншток, учень Миколи Федоровича, вважав, що його вчитель перебільшив просвітницьку роль «Попівської Академії» та самого О.О. Паліцина і пояснював це «недостатньою обізнаністю» професора з фактами. На думку молодого дослідника, «не можна ставити Паліцина поруч инших культурних діячів Слобожанщини – надто таких, як от Г. Сковорода, В. Каразін, Г. Квітка. Останні бо працювали на користь цілого суспільства слобожанського та українського; Паліцин же робив своє діло – безумовно, корисне – лиш у невеличкому колі найближчих сусідів, приятелів та знайомих».¹⁸⁰ Здається, забуття провінційного добродія-просвітника («Олександр Паліцин належить до тих численних письменників та культурних діячів, що їх прізвища нічого не говорять навіть фахівцям-історикам»¹⁸¹) Айзеншток вважає хоч і прикрим, та закономірним.

Зазначимо, що Сумцов і не порівнював Паліцина з означеними вище культурними діячами. Втім, Сковорода залюбки відвідував Попівський гурток, а вплив Паліцина на В.Н. Каразіна взагалі був значний: у молоді літа Василь Назарович часто бував на «вчених зібраннях» у Попівці й, безумовно, «захворіти» на ідею-фікс відкрити у Харкові університет і перетворити сонне малокультурне місто на «українські Афіни» допоміг «культурному герою» Слобожанщини архітектор і літератор Олександр Паліцин; пізніше ж Каразін визнавав, що саме Паліцину зобов’язана Слобідська Україна початками європейського побуту, маючи на увазі значну роль, яку відіграв архітектор у заохоченні місцевих поміщиків (напр., Г.Р. Шидловського, господаря Старого Мерчика) до будівництва гарних палаців та створення парків. Зерна, що сіяв просвітник, сходили не так швидко, як йому хотілося, але вони таки сходили! Паліцин помер 1816 року, а 1873 р. по заповіту Аркадія Миколаєвича Алфьорова Харківський університет одержав вельми цінну і значну художню колекцію. Микола Алфьоров, найближчий учень і друг Олександра Олександровича, подовгу жив у Попівці (йому Паліцин її і заповів), всотав благородні альтруїстичні ідеали свого вчителя і «благодетеля» (як він сам його називав) й відповідно виховав свого сина. І хоч коло членів «Попівської Академії» було невеликим, та резонанс того, що народжувалося у маленькому глухому селі на Сумщині був не таким і малим. Недарма 24 листопада 1809 р. Харківський університет обрав Паліцина своїм почесним членом (як жартував Олександр Олександрович, «выбрал мощи мои в почетные члены»), а 2 травня 1814 р. «Общество наук» при цьому ж університеті обрало його своїм дійсним членом, відзначаючи таким чином роль цієї людини у становленні першого у підросійській Україні університету. До речі, Паліцин був одним з ініціаторів організації збирання пожертв на відкриття цього навчального закладу. Його підпис стоїть одним з перших під протоколами зборів харківського дворянства 29 серпня та 1 вересня 1802 року, що вирішили долю майбутнього храму науки.

Думка Сумцова, що «Попівська Академія» (до речі, цю назву учасники її вживали тільки жартома, про що сучасні дослідники, особливо сумчани, іноді забувають) «до открытия в Харькове Университета отчасти исполняла его роль высшего учебного заведения»¹⁸², звісно, небезпідставно могла здатися Айзенштоку фактично неточною і надто метафоричною, адже безпосередньо навчалися у Паліцина хіба що Микола Алфьоров, Василь Ярославський (племінник відомого архітектора Петра Антоновича Ярославського) та «чадцо» – донька, яка займалася і архітектурою, і літературною творчістю. Однак і Пушкін, кажучи про засновника Московського університету М.В. Ломоносова, що він «сам был нашим университетом», не прагнув до буквальної точності, а передавав саму сутність явища, і Сумцов, кажучи про Сковороду, що «сучасники бачили в ньому мандровану академію»¹⁸³, мав на увазі, звісно, не навчальний заклад, а щось значно більше.

Микола Федорович був першим біографом і бібліографом О. Потеб­ні. Починаючи з некрологу,¹⁸⁴ він присвятив О. Потебні кілька десятків статей і нотаток (у покажчику праць Сумцова ім’я Потебні фіксується 45 разів). Найґрунтовніша з них – посмертний огляд праць вчителя: «Современная малорусская этнография (Посвящается памяти А.А. Потебни)».¹⁸⁵ Д.І. Багалій писав у «Автобіографії»: «Хоч між нами не було вже О.О. Потебні, але постать його, так би мовити, витала між нами в образі його учнів – українця М. Сумцова і великоруса походженням, але знавця історії української мови проф[есора] М. Халанського, Овсянико-Куликовського та й мене, бо... ми були слухачі О.О. Потебні й згодом поширювали та популяризували його ідеї серед українського громадянства».¹⁸⁶

Микола Федорович і помер з думкою про вчителя: «В ніч з 13 на 14 вересня 1922 року тихо на віки спочив М.Ф. Сумцов в свойому кабінеті з книгою в руках, збираючись дати про неї замітку до чергового випуску потебніянського «Бюлєтеню», – ще одне зернятко до скарбниці «Potebniana».¹⁸⁷

М. Сумцов залишив цілу низку біографічних статей (більше двохсот!), присвячених вченим Харківського університету¹⁸⁸, культурним та громадським діячам краю, місцевим літераторам. Ці персоналії – шкіци до майбутньої енциклопедії історії культури Харківщини. У працях вченого ми знайдемо принаймні згадку про кожного слобожанина, що зробив хоч якийсь внесок у культуру. Наприклад, неспокійного 1919 року М. Сумцов зібрав по старих журналах та альманахах твори зовсім забутого харківського поета 1840-х років Порфирія Кореницького і видав їх з чудовою передмовою¹⁸⁹, а ще раніше повернув з небуття ім’я Миколи Флавицького – неординарного харківського письменника початку ХІХ ст., автора духовних творів.¹⁹⁰

Мало хто знає, що коли Дмитро Багалій тільки-но закінчував Київський університет і ще навіть не мав гадки їхати від Дніпрових круч до міста на «славній» річці Лопань (де до того він вже провів півроку у 1876 р., тимчасово виключений з Київського університету за участь у студентській демонстрації і люб’язно прийнятий до Харківського), не те що замахуватися на двотомну історію столиці Слобідського краю, 26-річний Микола Сумцов 1880 р. пише статтю зі скромною назвою «Два слова о составлении систематического исторического исследования о городе Харькове»¹⁹¹, де, власне, першим накреслює план комплексного вивчення історичного минулого міста. Молодий вчений наголошував на проведенні археологічних розкопок у центрі Харкова, на місті колишньої фортеці, на необхідності пошуку і публікації архівних матеріалів, складанні списку друкованих джерел про історію міста, виданні спеціальних монографій про діяльність різних закладів і установ, перш за все – Харківського університету.¹⁹² Цікаво, що одним з наслідків такого дослідження, за Сумцовим, повинно було стати зрозуміння специфіки Харкова й особливостей характеру його мешканців. Невдовзі Сумцов стане найстараннішим істориком Alma Mater, надрукує безліч статей і дописів, що стосуються різних аспектів бурхливого університетського життя, і, врешті-решт, 1906 р. разом з Д. Багалієм і В. Бузескулом напише «Краткий очерк истории Харьковского университета...».¹⁹³

Як зазначалося вище, Харків був для Сумцова перш за все м і с т о м К в і т к и. Саме Сумцов першим наголосив на величезному значенні для етнографічної науки творів земляка, прямо назвав Квітку етнографом і визначив, які саме напрямки етнографії він збагатив завдяки своїм художньо-документальним описам і характеристикам. Докладність і достовірність зображення слобожанського побуту переважно кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття у творах Квітки настільки вражала вченого, що «більшість свідчень Григорія Федоровича він навіть не піддає критиці, а прямо відсилає читачів до відповідних творів або їх фрагментів, цілковито упевнений в тому, що ці свідчення без будь-якого коментаря є етнографічним джерелом, при цьому зазначаючи, що навіть деякі побічні свідчення у творах Квітки передають важливі свідчення щодо застарілих звичаїв».¹⁹⁴ Не дивно, що поряд із посиланнями на праці П. Іванова та інших «звичайних» етнографів, у «Слобожанах» та інших розвідках Сумцова багато посилань як на важливе джерело і на твори Основ’янен­ка. До речі, мало хто знає, що Микола Федорович закінчував видання творів письменника, розпочате О. Потебнею.¹⁹⁵

Варто згадати, що 1909 р. гласний Харківської міської думи Сумцов запропонував установити пам’ятник Квітці у Мироносицькому сквері. Була утворена Квіткінська комісія, і Сумцов став її головою. Дума ухвалила внести у кошторис 1910 та 1911 рр. по 3000 на спорудження пам’ятника, однак, на жаль, цей проект так і не був реалізований.¹⁹⁶

Микола Сумцов був, як ми сказали, істориком, але його завжди непокоїло с у ч а с н е. І тому історичні свідоцтва, що відбилися в літературі та фольклорі, він розглядав не відсторонено, не холодним поглядом аналітика, а як у ч а с н и к подій. Насправді культурна людина – сучасник усіх епох, і тому їй дуже просто зустріти у трамваї Тетяну Ларіну, а Гамлета – на сільській вулиці (згадаймо Тургенєвського «Гамлета Щигров­ского уезда»). У статті 1893 р. «Г.Ф. Квитка, как этнограф» М. Сумцов писав: «В настоящее время в Харькове, в подгородном селе Основе трудно найти Марусь и Оксан, так как эти мягкие и нежные женские характеры почти исчезли под влияниями торгашескими, фабричными и железнодорожными. В повести «Пархимово сниданье» есть замечательный женский тип, который имеет пророческое значение – тип Насти. Эта Настя все множилась, поглощала Марусь и Оксан, и теперь через 50 лет по смерти Квитки оказывается довольно обычным и характерным типом для харьковских окраин, для Основы и всех подгородних сел, ослабевая по мере удаления сел от Харькова, почти исчезая из народной среды приблизительно за 20 или 30 верст расстояния от города и в сторону от крупных железнодорожных станций и фабрик».¹⁹⁷

Роздуми над історичною еволюцією квітчиних типів приводили, як бачимо, дослідника не тільки до історико-літературних зауважень, а й до широких соціальних узагальнень. Справді, нова реальність кінця ХІХ століття не залишала місця для «сердешних Оксан», і лише меркантильні, галасливі та цілком «без-сердешні» Насті мали значні шанси добре влаштуватися при всевладді чергових кожедралових та жиломотових.

Наступ «цивілізації» на традиційну культуру Сумцов, цивілізована людина й адепт цивілізації, переживав як моральну катастрофу суспільства. Він бачив, як вихолощуються самі основи традиційного способу життя. От, скажімо, його спостереження щодо вечорниць: «Мне приходилось наблюдать через знакомых парубков за вечерницами в двух малорусских селах Харьковской губернии, отстоящих одно от другого на расстоянии около двадцати верст. Одно село глухое и бедное, с плохонькой школой, с небольшой деревянной церковью; другое село торговое, богатое, вблизи сахарного завода, с образцовым двуклассным училищем, с четырьмя каменными церквами, с признаками изменения народных обычаев, выражающимися, между прочим, в том, что все женщины приняли мещанское платье. В глухом селе вечерницы не вызывают порицания со стороны благонамеренных местных стариков, потому что проходят мирно, тихо. В богатом селе на вечерницах случаются буйство, драка, бывает, пьяные парубки стучат в окна и требуют, чтобы их впустили в хату, когда уже потушена свеча, причем бьют окна, разламывают тыны, портят печь. Неудивительно, что местное население относится к вечерницам очень
враждебно и не дает для вечерниц хаты».¹⁹⁸ Далі вчений наводить випадки вбивств під час вечорниць, про що час від часу пишуть газетярі. Однак Сумцов не схиляється до поширеної думки серед «просвещенного общества» про заборону вечорниць (адже це, говорячи вже сучасною нам мовою, необхідна ланка соціалізації сільської молоді). Його висновок: «...Насильственное уничтожение их не поднимет народной жизни, так как корень безнравственности, наклонности к преступлениям лежал бы все-таки не в вечерницах, а в самой народной жизни…».¹⁹⁹ Лікувати цю хворобу – зниження морального рівня – Сумцов пропонує «не запрещениями, а мерами созидательными в нравственном отношении».²⁰⁰ Отакий от старий, суто інтеліґентський, цілком утопічний, та насправді є д и н и й спосіб підтримки морального здоров’я суспільства...

Уважно прочитавши «Слобожан», ми побачимо, що Сумцов зовсім не ідеалізує народ, добре знає «п о э з и ю и п р о з у с е л ь с к о й ж и з н и» (як він назвав одну зі своїх статей 1902 року). Микола Федорович був інтелігентом у первинному розумінні цього слова (intelligens з латини – «здатний до розуміння») і послідовним науковцем (справа науки, як відомо, – не плакати, не сміятись, а розуміти), і тому намагався перш за все зрозуміти те, ч и м ж и в е народ.

Дуже показова у цьому відношенні вже згадана праця «Очерки народного быта». За жанром і назвою – це начебто «польовий щоденник» – такі собі записки мандрівника-етнографа. Однак тут ми знайдемо не тільки суто етнографічні описи ласощів чи взуття, одягу, іграшок, що продаються на ярмарках, і не тільки описи поселень, типи хат і т. п. Тут й улюблені сумцовські порівняння з побутовими звичками народів світу (зокрема в уявленнях про «ласощі»), тобто міні-компаративістські нотатки, і теоретичні узагальнення (напр., про жіноцтво як більш консер­вативний елемент, що краще і довше зберігає народні традиції (на переконливому прикладі російського села Люджа, пізніше чудово описаного сумчанином Борисом Антоненком-Давидовичем²⁰¹), і, звісно, публіцистичні схвильовані рядки – думки і почуття нормальної освіченої людини, коли вона стикається з проявами невігластва. Описуючи ярмаркову торгівлю, він з жалем констатує, що не побачив там жодної книжки – і розмірковує про необхідність книжок для народу, влаштування сільських бібліотек, музеїв і т. п. Зайде мова про народну медицину – і природньо йдуть думки про необхідність пропаганди елементарних санітарно-гігієнічних знань, бо коли бабця дає хворій дитині «холодненької водички» або мати тягає її за собою спекотним літом на поле, це кінчається погано. Однак Сумцов підходить до цих явищ не просто як співчутлива людина і не просто як громадський діяч, а саме як н а р о д о з н а в е ц ь. Він з’ясовує, чому мужики під час епідемії холери посміхаються, коли пани кажуть, що треба пити кип’ячену воду (адже з тієї самої криниці пили ще їхні діди-прадіди, а якщо ця вода стала раптом «погана», то хто ж її зіпсував – чи не ті самі пани?!) або чому стара дає хворій на кір саме холодної води (бо це «народная форма ласки и услуги»²⁰²) і т. п.

1896 року у промові на могилі Івана Петровича Сокальського (1829–1896), професора статистики та політичної економії Харківського університету, що як заступник голови Харківського губернського статистичного комітету зробив дуже багато для розвитку краєзнавства на Харківщині, особливо для вивчення життя ремісників (гончарів, гострильників, набійників на сукновальнях та ін.), Микола Сумцов сказав про небіжчика: «Человек науки – он не уходил всецело в книги, хорошо видел жизнь за пределами чистой науки, был чуток и отзывчив на требования многотревожной действительности. <…> «Чтобы найти доступ к сердцу народа, писал в 1882 г. Иван Петрович, нужно прежде всего любить его, любить его черненьким, потому что беленьким его всякий полюбит»; в этих замечательных словах сказался человек 60-х годов, умудренный опытом, и профессор с лучшими традициями».²⁰³

Людина 1870-х, сам Сумцов, учень О. Потебні та О.І. Кірпічнікова, теж був «профессор с лучшими традициями», тому кредо Сокальського було і його переконанням: справжнє пізнання дається тільки л ю б о в’ю. У цій же промові були і такі слова: «Иван Петрович хотел для народа не одной грамотности, но и образования, которое охватывает всего человека и влечет за собою потребность самоулучшения».²⁰⁴

Освіта, що охоплює в с ю л ю д и н у, збуджує потребу бути кращим... Коли революція пробудила в людях найтемніші інстинкти, Сумцов з тим більшою твердістю продовжував йти шляхом просвітника, віруючи в перемогу духовності, не втрачаючи надії на здатність кожної людини до морального очищення і вдосконалення. Він не боявся «відстати від життя», залишитись старомодним професором-ідеалістом, бо не міг і не хотів втрачати гуманістичні ідеали, без яких життя взагалі, на його думку, втрачало сенс. Він не впадав у розпач від братовбивчої війни (хоча для нього як інтелігента та глибоко віруючої людини вона була чимось таким, що виходило за усякі межі розуміння, була крахом того світу добра, що він створював день за днем впродовж усього життя), від жахливих проявів соціальної мізантропії, від щоденних чуток, абсолютно не безпідставних, що повзли містом, про чергові розстріли, грабіжки, насильства, про «любителя глазных яблок» чекіста-садиста Саєнка. Він п р а ц ю в а в.

Не інакше як п о д в и г о м можна назвати створення Миколою Сум­цовим 1918 року «Слобожан» і ще цілої низки праць. Щоб уявити, що таке був 1918 рік на Харківщині, достатньо згадати, що в ніч з 17 на 18 грудня бандитами була по-звірячому вбита разом з дочкою Тетяною, чудовою поетесою, на хуторі з ніжною назвою Любочка Вовчанського повіту Харківської губернії видатна дослідниця історії України (і зокрема Слобожанщини), перша в Росії жінка, що здобула ступінь доктора історії, професор Олександра Яківна Єфименко, яка приїхала на милу їй Слобідчину з голодного більшовицького Петрограду у грудні 1917 року, щоб пережити тут тяжке лихоліття. Вбили її представники того самого народу, для якого вона ще 1906 р. написала ґрунтовну і надзвичайно чесну й цікаву монографію «История украинского народа»²⁰⁵, а щойно відправила Д. Багалієві для видавництва «Союз» рукопис посібника з історії для шкіл (це був взагалі один з перших підручників з української історії, якщо не перший), що вийшов вже посмертно 1919 р. двома мовами у серії «Шкільна та позашкільна бібліотека»²⁰⁶ і рукопис книги «Історія України й її народу», що вийшов того ж 1919 р. у тій же серії, що і «Слобожане».²⁰⁷ Олександра Яківна та її покійний чоловік Петро Савич Єфименко (1835–1908), видатний етнограф, фольклорист, статистик, тривалий час жили в Харкові і були близькими друзями й однодумцями Миколи Федоровича, про них він пише у своїх спогадах, що у повному обсязі до нас не дійшли. «О. Єфименко і Потебня» – так називається один з розділів опублікованої посмертно низки нотатків М. Сумцова «До історії наукового впливу О.О. Потебні».²⁰⁸

Трагедія на хуторі мала певний розголос, та пішли чутки, що вбито професора Сумцова, про що в одній з харківських газет з’явилося навіть окреме повідомлення. Довелось потім професорові його спростовувати... Та ще 27 січня 1919 р. Дмитро Сумцов, який служив у той час у Звенигородці, в листі до сестри стривожено питає, чи правдиві чутки, що батька вбито.

Книга «Слобожане» з’явилася 1918 року у видавництві «Союз» Харківського Кредитового Союзу Кооперативів (ХКСК). Для цього видавництва Сумцов підготував також «Начерк розвитку української літературної мови», «Хрестоматію по українській літературі» та «Этнографический очерк Харьковской губернии» (невелика за обсягом – 24 сторінки, але дуже змістовна брошура 1918 р., що, зрозуміло, перегукується з «Слобожанами» і є значною мірою їхнім концентратом, однак має цілком самостійне значення) цей нарис був написаний для книги «Природа и население Слободской Украины. Харьковская губерния. Пособие по родиноведению», що вийшла того ж року, і, таким чином, він був опублікований двічі.²⁰⁹

2003 р. у статті «Слобожанин» ми принагідно дали коротку характеристику діяльності цього непересічного видавництва й висловили сподівання, що ця діяльність знайде своїх уважних дослідників.²¹⁰ На щастя, невдовзі безпрецедентна видавнича робота Харківського кредитового союзу кооперативів нарешті дочекалася науковців.²¹¹

Знайомство навіть із сухим переліком заснованих видавництвом серій («бібліотек»), з їх якісним і кількісним складом, не може не викликати подив і захоплення. Справді: за два роки (і які роки!) – з лютого 1918 р. до березня 1920-го р. – вийшло з друку 106 книг і брошур, 82 з них – у шести серіях: «Культурно-історична бібліотека» (за редакцією проф. Дмитра Багалія) – 13 видань, «Соціально-економічна бібліотека» (за редакцією доц. Йосипа Трахтенберга) – 7, «Сільськогосподарська бібліотека» (за редакцією проф. Олександра Челінцева) – 26, «Природничо-історична бібліотека» (за редакцією проф. Валерія Талієва) – 9, «Шкільна та позашкільна бібліотека» (за редакцією Дмитра Панадіаді) – 26, «Тех-
нічна» – 1; поза серіями вийшло 24 книги, серед них – «Этнографический очерк Харьковской губернии» М.Ф. Сумцова, а також цікаве краєзнавче видання Статистичного Бюро ХКСК – «Промыслы и занятия земледельческого населения Харьковской губернии» (1919 р. – на титулі, 1920 – на обкладинці). Для порівняння: 1919 р. «Союз» видав 67 книг і брошур, а видавництва двох найбільших в Україні союзів споживчої кооперації – Дніпросоюзу (Київ) та ПОЮР (Харків) – 27 і 30 назв відповідно.²¹²

Ці цифри можуть здивувати і сучасних видавців, у чиєму розпорядженні комп’ютери, лазерні принтери та інше супермодерне обладнання: похвалитися такими темпами можуть лише солідні видавничі фірми, де працює не такий мізерний штат, який працював у «Союзі». До того ж, треба зауважити, що більшість видань Союзбанку (так часто називали ХКСК) – не брошури на 20 сторінок, а солідні монографії – на 200-300 сторінок (як праці Д. Багалія, М. Сумцова, Ф. Шміта) та ще й з багатьма малюнками і фотографіями! Папір, щоправда, газетний, але все одно організація такої справи в ті роки виглядає чимось фантастичним, неймовірним.

Варто – заради історичної справедливості і вдячності – назвати імена тих, хто спричинився до цього короткого, але бурхливого ренесансу українського книговидання. Це голова правління ХКСК Дмитро Гасенко, члени правління Василь Рубінський (керівник видавничого відділу, тобто директор видавництва), Петро Шніпко, фактичний керівник культурно-освітнього відділу Сергій Зарудний. Всім їм були притаманні порядність, справжній патріотизм, високий професіоналізм, неабиякий організаторський хист, щира відданість просвітницькій справі.

Дивні підприємці не тільки не шукали у книговидавництві зиску – планували збитки! «…Керівництво Союзбанку свідомо йшло на значні фінансові витрати заради обраної ним політики підтримки культури, тому дуже спокійно ставилося до збитковості видавничої діяльності на її початковому етапі».²¹³ Частина тиражу україномовних видань взагалі безкоштовно розсилалася по «Просвітах», книжки продавалися по демпінгових цінах (як кажуть у народі, «дешевше грибів») і завдяки дешевизні були приступні фактично для усіх бажаючих. Не дивно, що розходились вони швидко: навіть наукові праці, видані накладом 6-8 тис. примірників (сьогоднішні українські науковці, чиї книжки видаються переважно накладом 100-500 примірників, можуть тільки позаздрити своїм колегам часів громадянської війни!) розходилися впродовж 7-8 місяців.

Союзбанк виплачував високі гонорари редакторам і авторам (цей факт чомусь дратує рецензента «Харьковского исторического альманаха», що розглядає перевидання «Слобожан» 2002 р.), даючи можливість фізично вижити і їм, інтелектуальній еліті країни, і їхнім родинам (навесні 1918 р. розмір авторського гонорару складав 250 крб. за один друкований аркуш – 40 тис. знаків). З квітня 1920 р. видавнича діяльність «Союзу» припиняється через нестачу паперу: більшовики дуже просто вирішили проблему плюралізму й демократії, відібравши папір… у всіх! Мрійники-кооператори не хотіли здаватися: обговорювали навіть перенесення книговидання до Фінляндії (вчасно ж вона відокремилася!) або Естонії, однак це вимагало дозволу влади і неабияких валютних ресурсів, що робило ці плани утопічними.

На червень 1920 р. «Союзом» до друку було підготовано 42 рукописи і ще 20 видань мали бути перевидані (зокрема і «Слобожане», виправлені і доповнені М. Сумцовим), оскільки на них поступили замовлення. Тобто «усі внутрішні передумови для продовження роботи видавництва зберігалися, але зовнішні обставини склалися вкрай несприятливі. Процеси одержавлення всієї видавничої справи та ліквідації незалежності кооперації протягом 1920 р. набули необоротного характеру. Сподівання на відновлення діяльності «Союзу» перекреслив декрет Раднаркому УСРР від 10 серпня 1920 р.».²¹⁴ А 6 вересня 1920 р. вийшла Постанова Кооперативного комітету УСРР «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці», 4-й пункт якої був смертним вироком «Союзу»: «Не пізніш 10 вересня влити в загальний кооперативно-видавничий апарат решту кооперативних книговидавництв «Криниця», «Союз», «Рух», «Дзвін», «Час», «Жизнь» і т. ін.».²¹⁵ Не тільки видавництво, а й сам Союзбанк до кінця року був ліквідований шляхом приєднання (отого «влиття») до сільськогосподарської секції Вукоопспілки. Ну а крапку у вільній видавничій справі в Україні поставила Постанова Промбюро та Колегії Всеукрвидаву «Про виключне право Всеукраїнського Державного видавництва розпоряджатися типографським папером» від 27 грудня 1920 р., що не була для кооперативних видавців новорічним «подарунком», оскільки лише де-юре закріпила те, що де-факто було здійснене ще в березні. Називалося це, до речі, модним словом «націоналізація». На титулі 3-го видання сумцовської хрестоматії жирним шрифтом виділено: «Увага до читачів. Всеукраїнське Державне Видавництво одержало під час націоналізації надруковану раніш «Хрестоматію» проф. Сумцова, а тому за всі друкарські помилки В.Д.В. відповідність з себе знімає. В.Д.В.».²¹⁶

Не можемо втриматися, щоб не процитувати ще один цікавий документ, створений тими самими «акулами», що поглинули «Союз» і весь кооперативний видавничий рух на Україні й навіть не подавилися. Це «Пам’ятка Всеукраїнського державного видавництва робітникові й незаможному селянинові» (Харків, 1920). Тут жодного слова немає про велику кількість книжок для народу, виданих Б. Грінченком, Г. Хоткевичем, Харківським Товариством Грамотності, черкаським «Сіячем» (що у 1917–1918 рр. видав книжки М. Сумцова «Вага і краса української народної поезії», «Історичні зразки українського літературного єднання», «Слобідсько-українські історичні пісні», «Старі зразки української народної словесності», «Українські думи») або хоч тим же «Союзом»: наче взагалі ніхто нічого для народу ніколи не видавав! Ситуація вимальовувалася таким чином: «Коли царські видавництва випускали в світ товсті наукові й в різних галузях «літератури» книжки – робітники й селяни їх бачили лише в великих прекрасних шафах буржуїв. Споживачем і постійним читачем цих книг були прислужники буржуазії – буржуазна інтелігенція, яка перечитувала їх, сидячи в гарних, теплих кабінетах. Книжки писалися й друкувалися, маючи на увазі буржуазного читача, окрему особу (sic! – М. К.), яка потребувала, аби лоскотали її панські нерви розпутними оповіданнями – порнографією, аби заповнювати чимсь цікавим час, котрого нікуди було дівати. І буржуазно-капіталістичні видавництва, гонючись за наживою, йшли назустріч примхам і вимогам таких читачів і, спекулюючи й експлуатуючи робітників, викидали на книжковий ринок різну непристойну літературу в мільйонах примірників. Радянська влада теж хоче і прагне видавати мільйони книжок, але призначених не для окремих осіб (sic! – М. К.), а для мас, для широких кіл робітників та незаможних селян, для гурту – для великих колективів – громад. Книжка комуністичної влади повинна просвітлити темний розум бідноти, з а п а л и т и н е н а в и с т ь (виділено нами – М. К.) до його насильників і закликати до переможної боротьби з буржуазією світу».²¹⁷ Просвітник Сумцов і тисячі його однодумців наївно гадали, що місія просвіти – запалювати л ю б о в до людей; у 1920 році нові «просвітяни» їм розтлумачили, що до чого.

1918 року М. Сумцов працював ще над однією краєзнавчою працею, що була йому особливо дорога, – «Географією України» (де є, звісно, розділ «Слобожанщина»). Дорога вона йому була тим, що працював він над нею разом з сином Дмитром, на якого, як на продовжувача своєї справи, мав велику надію. Та у жовтні 1919 р. вченого спіткало тяжке горе: не стало його улюбленого сина. В архіві збереглися два благенькі клаптики паперу – чернетка замітки «Пам’яті Дм. Сумцова», текст якої трохи відрізняється від того, що завершує «Географію України», видану 1921 р.: «В цій маленькій книжці для мене лунає тихомовна струна серця, що зв’язує покоління, батьків з дітьми, в великий подих національної спадщини, правди і любові. Ця тихомовна струна була для мене провідною при обробленні географії рідного краю».²¹⁸ Мимоволі згадується чудовий вираз Льва Толстого (шанувальником і дослідником творчості якого був Сумцов): «скрытая теплота патриотизма». Саме таке тепло відчуваємо ми, коли гортаємо сьогодні пожовклі сторінки «Слобожан» або інших розвідок корифея харківського краєзнавства, і для нас в них теж «лунає той таємний тихомовний спів чулого серця, котрий об’єднує покоління, зв’язує дітей з батьками, творить національний рух і викликає глибоке почуття любові до живих і померших».²¹⁹