Geum.ru

Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний аспект)

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Від Брестської Унії 1596 року до Переяславської ради 1654 року (церковно-історичний аспект).


Прот. Георгій Соменок,
професор КДА, кандидат богослов’я

      Іісус Христос, Син Божий і Син Людський, Спаситель людства і Господь, розіп’ятий і воскреслий, понад дві тисячі років тому прийшов на грішну землю, щоб спасти все людство, спасти увесь Космос, усю живу і неживу природу й кожну окрему людину.
Господь наш Іісус Христос став на віки вічні засновником і Главою Церкви (Мф. 16, 18; Кол. 1, 18, 24).
Церква є не тільки “зібранням віруючих у Христа” 1 (1, 1), але, і це є найголовнішим у світі для кожного віруючого у Святу Тройцю і во “Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву” (як про це сказав Другий Вселенський Собор, зібраний у Царграді 381 р.), саме Церква є “Його тіло, повне Того, що все всім наповняє” (Єф. 1, 23).
Церква має своє завдання і свою священну місію — “спасіння роду людського”2 (1, 4). Як боголюдський організм, будучи Тілом Христовим, Церква Христова виконує свою місію як у часі, так і у просторі. Історія православного служіння на Русі налічує понад тисячу років.
Вона знала різні події, як сумні, так і радісні. Історична пам’ять зафіксувала не тільки велич духу князівської Київської Русі, козацької України, а й негативні явища нерелігійного суспільства, світської держави, проти моральної сім’ї. На жаль, історія може бути не тільки чорно-біла, а й така собі “сіра”.
Утім, сьогодні ми не торкатимемось негативної історії, хіба що згадаємо деякі моменти історичної правди, які відгукуються в нашому сьогоденні. Згадаємо ту правду, яку не дуже люблять нині, як не любили її колись деякі багаті й ситі пани, бо правда очі коле як на початку
ХХІ ст., так і в далеку сивину — наприкінці XVI чи в середині XVII ст.
Почнімо з того, що багата історія України є історією перш за все Православ’я та Православної Церкви. Подобається це комусь чи не подобається, але духовні православні цінності були, є, “маємо надію, що будуть, і у майбутній історії тим фундаментом і тою будівлею, з яких виріс український менталітет та українська нація. Бо, як дуже слушно сказано, “Істина (Христова, євангельська Істина. — Прот. Г. С.) залишається незмінною, бо в Христі нема змін чи метаморфоз”3.
Актуальність християнських моральних принципів, роль християнської етики в сучасному житті й у світі породжують у суспільстві протестантську думку про легкість теоретичного засвоєння та ще легше практичне тлумачення християнства всіма особами, які прочитали Біблію, не беручи до уваги досвід попередників. Такий собі “професорський”, “науково-технічний” підхід до релігії та моралі.
Зрозуміло, що віра в Іісуса Христа як Бога і Спасителя є “виховною силою, бо вона дає людині орієнтацію в житті, не викликаючи при цьому (якщо вона є автентичною), жодних відчужувальних впливів. Іісус Христос дає сенс життю. Віра в сопричастність Богові є тим містичним елементом, який дає людині глибинне щастя. Переживаючи це щастя, людина відчуває себе спроможною мати позитивну позицію стосовно життєвих труднощів і негараздів. Етичні принципи Євангелія, що сконцентровані в самій поведінці Іісуса Христа, набувають характеру майже відчутної на дотик моделі, можуть притягнути студента у відповідність і автентичність”4.
Ми, православні християни, — не тільки воїни Христа, а й вічні “студенти” його вчення та моралі. Ми не тільки громадяни своєї Батьківщини, а й віруючі своєї Церкви. Тому, коли йдеться про наше історичне та богословське минуле — суперечливе, трагічне, важке, ми повинні вивчати його не для збільшення помилок, а для їх попередження та уникнення.
Русь Київської доби в релігійно-культурній, соціально-економічній та суспільно-політичній площині розвивалась переважно під впливом візантійсько-слов’янських відносин5, хоча не можна заперечувати й інших, менш вагомих для подальшого розвитку держави, відносин і стосунків із сусідами, державами та народами. Суттєвим моментом історії Київської Русі є та духовна спадщина, завдяки якій стародавня руська держава посіла почесне місце у світовій культурі та у християнському світі.
Свого часу ми звертали увагу на взаємини Церкви та суспільства в історії Польсько-Литовської держави (XIV–XVI ст.)6. Однак нам хотілося б навести слова нашого архіпастиря і богослова Митрополита Володимира. Характеризуючи XV ст., Блаженніший Владика зазначає: “Воно відоме в історії як період різноманітних смут і розладу, час боротьби Православ’я проти спроб запровадити унію на українських та білоруських землях, підвладних Польщі й Литві. Вітчизняні історики справедливо визнають XV століття водорозділом історії... І в церковному відношенні ХV століття було часом великих подій”7. І ще одна думка з цієї роботи: “Такі далекосяжні плани поширення унії на Московську Русь складалися в курії... Отже, розділення єдиної Руської Митрополії через підступи ініціаторів унії на Київсько-Литовську з митрополитом, який одержував благословення від Константинопольського патріарха, та Московську, де митрополити поставлялися Собором руських єпископів, було ще однією сумною подією в історії Руської Православної Церкви XV століття”8.
На жаль, таких подій в історії Церкви було багато. Чому? Винна історія чи люди? Риторичне питання. Тому, що “диявол з Богом бореться, а поле битви — серця людей”. Ось на цьому полі серця та совісті й відбуваються події, не менш важливі, ніж історичні, політичні чи будь-які інші.
Головною й водночас сумною подією наприкінці XVI ст. стала секретна підготовка і впровадження на теренах нинішніх Білорусі та України Брестської унії 1596 р.
Цю унію, як і попередні, не можна вважати “Берестейською угодою”9, якщо пам’ятати не тільки історичні та релігійні наслідки цієї події для Православ’я взагалі та церковного життя України й Білорусі зокрема, а також сьогоденні проблеми, конфлікти, непорозуміння, що випали на долю православного народу з 90-х рр. ХХ ст.
І річ тут не тільки в широкому розповсюдженні літератури щодо унії 1596 р. чи різних шкіл історіографії православної, католицької чи уніатської, або (за філологічною ознакою) української, російської чи то польської. Йдеться про те, що зветься “церковним розколом” між Сходом і Заходом, між православними і католиками, між братами українцями.
Справедливо сказати, що тільки “політичними, тільки мирськими спонуками керувалися візантійські імператори і римські первосвященики, створюючи Ліонську унію 1274 р. та Флорентійську унію 1439 р. “Тимчасово і, здається, частково відновлювалось єднання з Римом за існування Латинської імперії (1206–1261) та після Ліонського Собору 1274 року, а також ще раз після Ферраро-Флорентійського Собору. Та це возз’єднання і не могло бути тривалим, бо народ не бажав його, а імператори погоджувались на нього тільки зі страху перед турками”10. Далі автор робить красномовний коментар: “Так цінуються ці унії на католицькому Заході”11.
Хоча, звичайно, існують і протилежні, інші думки, як такі, що належать ректорові “Української Папської Колегії св. Йосафата” в Римі: “Справа в тому, що в цьому питанні, крім суто релігійних, сплелися ще й національні та політичні моменти (тут і далі підкреслено мною. — Прот. Г. С.)... Історія українського католицизму і т. зв. унії трактуються занадто cum ira et studio (“з пристрастю та упередженням”)...”12.
Виникає питання: якщо Брестська унія була “порозумінням”, то навіщо у XVII ст. точилася запекла боротьба між католиками і православними?
Документальні джерела про унію 1596 р. без зайвих слів і неупереджено свідчать про переслідування православних (див.: “Апокрисис” 1599 р., “Палінодію” Захарії Копистенського тощо)13.
Полемічна література XVI–XVII ст. правдиво, яскраво, духовно й патріотично відображає той стан життя, у якому опинилися православні після Люблінської державної унії 1569 р. (у Польщі, Литві, Україні та Білорусі).
Сучасний історик так пише про стан і спрямування полемічної літератури того часу:
“Найяскравішими полемістами тієї доби були: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизанії. Всі вони були людьми високоосвіченими, вченими. Зусилля полемістів були спрямовані проти ідеології католицизму, на захист Православної Церкви, її віковічних прав. Адже віра в тих умовах була основою всього національного життя. І її захист — то був захист гідності народу, його прав на політичну, національну, релігійну свободу. Українське громадянство, яке гуртувалося навколо своєї Церкви, що втратила право на існування після Брестської унії 1596 р., підіймалося на захист своїх прав та свобод. Усе це знайшло відображення в полемічній літературі.
Надзвичайно високо полемісти цінували свободу віросповідання, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини”14.
В історії XVI–XVII ст., в історичній боротьбі з католицизмом та уніатським засиллям яскраву, церковно-громадську сторінку вписали православні церковні братства Львова, Вільного, Києва. Візьмімо до уваги, що все це відбувалося під час посилення релігійно-політичного, національно-суспільного та економічного гніту на православний народ. Незважаючи на весь цей духовно-фізичний тягар, народ вистояв, бо був вихований у євангельському дусі, мав морально-етичний фундамент, на якому розквітла релігійна та моральна самосвідомість, національно-історична гідність. Народ вистояв, бо мав силу волі, віру в Бога і Святу Православну Церкву, у світле майбутнє з Христом. А на цьому шляху до Христа і Його Любові було багато страждань, сліз, навіть крові. На цьому тернистому історичному шляху буде і Коліївщина (народне повстання на Правобережній Україні проти релігійно-соціального гноблення у XVIII ст.)15, а ще раніше — козацькі війни 1590-х, 1596 та 1648–1653 рр.
Це були жахливі події, але вони зміцнили, сформували православні цінності, духовні чесноти, які стали фундаментом нашого українського менталітету, з усіма його достоїнствами та недоліками.
“З XVI–XVII століть менталітет української нації спрямовано на загальноєвропейські цінності, пов’язані з концепціями просвітництва, вони відтворені в ідеалі “людини всесвіту”, що нерозривно пов’язано із романтичним ідеалом козацтва. Власне, православна віра була в умовах XVI–XVII століть чи не єдиною позитивною відзнакою українства. Православна Церква, яка втілювала для української національної свідомості істинну віру, стала основою для обстоювання українцями власної національної самобутності та гідності. Дві різні за природою, але могутні за впливом сили — Православ’я та козацтво — стали на заваді процесу асиміляції українства і втрати ним етнічної самобутності взагалі”16.
Звернімо тепер свою увагу на суто історико-церковні проблеми, пов’язані з Брестською унією 1596 р. Перше слово надамо Івану Огієнку (1882–1972). У своїх нарисах з історії УПЦ він пише: “Рік 1569-й назавжди буде в нас найтрагічнішим роком нашої історії — цього року відбулася так звана Люблінська унія, Литву силою приєднано до Польщі; разом із Литвою під Польщею опинилася й уся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для армії єзуїтів, що накинулися перше на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка завершилася козацьким повстанням та подіями 1654 року.
На початку польський уряд спокійно ставився до православних українців — віри їхньої не займав, мова українська була офіційною мовою урядових інституцій на українській землі. Але дуже скоро все це змінилося — на землях українських почалася полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Правда, королі польські часто ставали в обороні українського народу, але вони були безсилі проти насильства своєї розбещеної шляхти, яка жорстоко пригноблювала православних”17.
Але то була політична унія 1569 р. Брестська ж унія була спрямована насамперед проти Православної Церкви в Речі Посполитій, проти православних України та Білорусі.
Деякі історики, не тільки світські, але й церковні багато уваги приділяють “російській експансії”18 і дуже мало й неохоче згадують про жорсткішу “польську” та релігійно-католицьку, єзуїтську, експансію. Хоча, до речі, правильно відзначають наступне:
“У XV–XVI ст., як і за часів Київської Русі, Православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави Церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності”19.
Однак, слава Богу, є в українській історіографії імена й постаті, які вважаються не просто церковно-історичним явищем, а стали лицарями правди та науки. Повторюю, в українській церковній історіографії20 маємо поки що, на мій погляд, дві фундаментальні праці. Перша належить С. В. Савчуку та Ю. Мулику-Луцику (“Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді”). Друга — Івану Власовському (“Нарис історії Української Православної Церкви”).
Про перебіг подій, що призвели до створення унії 1596 р., ці автори зазначають таке.
Передусім слід сказати про право патронату, або “право подавання”, у житті УПЦ в XVI ст. Це право з’явилось “під впливом сусідства з Католицькою Церквою та її порядками, в тісному зв’язку з перебуванням під католицькою державною владою... Право патронату набрало різних форм. Це “подавання” (jus donandi) чи віддавання церков і монастирів в управління й користування певними особами. При зловживанні правом патронату, переслідуючи нерелігійні цілі власної наживи, чи обдарування осіб, від Церкви зовсім далеких, — право патронату могло набувати жахливих форм, воно приносило великі біди й нещастя для Церкви”21.
Так воно й сталося в житті православних. “Подавання хлібів духовних” стало відвертим зловживанням як з боку державної влади, так і з боку “католицьких королів, урядів, магнатів”22. Дослідник правильно зазначає, що становище УПЦ “de jure” було в XVI ст. одне, а “de facto” — інше, або, як висловлюються деякі історики, “королі і великі князі одною рукою підписували закон, а другою його порушували”23. Церква і віруючі, як могли, боролися з цими зловживаннями. Але сили були нерівні.
Хто ж були архітектори, теоретики та впровадники унії? По-перше, — польський король Сигізмунд ІІІ Ваза — швед, колишній член ордена Іісуса (1587–1632). По-друге, єзуїти, як виконавці планів, таємних мрій і політики Ватикану. По-третє, уряд Речі Посполитої.
І. Власовський про це пише так: “Три головні чинники беруть участь у створенні цієї нової унії: Римо-Католицька Церква з папою, отцями єзуїтами і взагалі католицьким духовенством в Польщі; польська державна влада з католицькою партією в польському суспільстві; українські православні владики з митрополитом Рогозою”24. Далі автор в подробицях розглядає чинники та мотиви, що призвели до унії25.
Слід зазначити, що православні боролися й проти започаткування унії, і проти її впровадження не тільки словом, але й ділом: молитвою, соборним зібранням, відкриттям нових братств, шкільництвом духовним, освітою та друкарством. Друкувалась не тільки церковно-богослужбова література, а й Святе Письмо: Біблія Франциска Скорини (1517–1519), “Пересопницьке Євангеліє” (1561), “Волинське Євангеліє” (як список “Пересопницького”, 1571), “Острозька Біблія” (1581).
Втім були й інші видання, як-от Петра Скарги (1536–1612), єзуїта та політично-церковного діяча-патріота, “архітектора-теоретика унії”, що своїм твором “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем” (папою) підготував “теоретичний ґрунт під унію для кандидатів на уніатів...”26.
2 грудня 1594 р. в м. Сокалі на покутному Соборі було вироблено так звані “Сокальські артикули”, або 10 умов прийняття унії, і “тільки три з них стосувалися церковних питань. Відносно віри в них не говорилося нічого”27. Така сама ситуація була й з актом Брестської унії (у 33-х артикулах), який є “головним католицьким доказом того факту, що ця унія була наслідком польсько-католицького переслідування православних русинів”28.
І ще одне уточнення. “Першою помітною рисою акта Брестської унії є те, що в жодному з його артикулів не сказано, що метою цієї унії була справа спасіння душ русинів”29.
З якою метою переходили в унію руські єпископи? Дослідники зауважують, що єпископи “перейшли (з православ’я) в унію “з безсумнівних і оправданих причин [тобто] згоди (“миру”) в християнській Речі Посполитій” (латинською propter bonum pacis in reipublicae christianae)30.
22 вересня 1595 р. Кирило Терлецький та Іпатій Потій (перший був єпископом Луцьким і Острозьким, другий — Володимир-Волинським і Берестейським) вирушили з Волині 25 листопада й прибули до Риму.
“Акт унії був звершений 25 грудня (за новим стилем)
1595 р. — у залі Костянтина в Ватикані — в присутності папи Климента VIII, що сидів на престолі в оточенні кардиналів, князів Католицької Церкви та її дипломатів і достойників. Першим цю подію описав кардинал Бароній у своїх “Церковних анналах” (Baronius Caesaz Cardinalis, Annales Ecclesiastici. Tomus VIII. Augustae Vindel et Venetiis, 1739, с.362–363)31. Другим істориком, який на академічному рівні згадав про Брестську унію та про 33 її артикули, був Михаїл Гарасевич, точніше барон Гарасевич де Нойштерн, архіпресвітер Львівської капітули, греко-католицький діяч та історик32.
Однак першою історіографічною працею, присвяченою Брестській унії, що “подала копії оригіналів 33 артикулів, є монографія, яку написав (німецькою мовою) учений єзуїт, проф. Георг Гофман (George Hofmann, “Die Wiedervere inigung der Rutheneu”. (Orientalia christiana, Vol. III, №12. Ruthenica, Romae, 1924–1925), що її опублікував як один з томів своїх видань, Pontificio Jnstitute Orientale в Римі)”33.
Першим в українській історіографії, хто переклав українською мовою 33 артикули Брестської унії, що зберігаються в архіві Ватикану й копії тексту яких опублікував проф. Гофман, був проф. архієп. Сильвестр (Гаєвський, Австралія) у церковно-історичній монографії “Берестейська унія 1596 року” (Вінніпег, 1963)34.
Після проголошення унії Брестським уніатським Собором 9 жовтня 1596 р., король Сигізмунд ІІІ видав універсал, яким наказав карати тих православно віруючих, які виступали проти унії. Тому історики, знаючи фактичну сторону події, засвідчують, що “Берестейська унія була наслідком польського урядового насильства над Православною Церквою”35, що вона “була найгрубішим насильством над релігійною свободою українського і білоруського населення Речі Посполитої, санкціонованим польською королівською владою в союзі з Римом. У боротьбі проти цього насилля над совістю православного народу беруть участь усі верстви населення — від вельмож до закріпачених селян”36.
Досі ми звертали увагу на основні історичні події, пов’язані з Брестською унією, і майже нічого не говорили про догматичні відмінності, що становлять саму їх суть, яка роз’єднує православних із католиками та уніатами.
Насамперед зауважмо, що догмат про сходження Святого Духа (не кажучи вже про інші догматичні розбіжності, наприклад, у сфері еклезіології) має особливе місце не тільки в акті Брестської унії, а й у відносинах між Східною і Західною Церквами.
В акті Брестської унії догмат про сходження Святого Духа поставлено на першому місці (йому присвячено увесь 1-й артикул)37. Єпископи (Кирило Терлецький та Іпатій Потій) “заявили, що в унію з Римською Церквою вони перейдуть тільки тоді, коли ця Церква гарантує їм право вірувати, що Святий Дух сходить не від двох джерел (від Отця й від Сина), а тільки від одного джерела (“Початку”), а саме тільки від Отця. Щоправда, кажуть вони, хоч джерелом сходження Святого Духа є тільки Отець, але Його (Святого Духа) сходження відбувається “через Сина”38.
Тепер наведімо ті твердження та аргументи з церковної історії, якими користувалися прибічники унії й до яких вдаються прихильники “уніатизму” й досі.
“На твердження про сходження Святого Духа “від Отця через Сина”, мовляв, як вчить Святе Письмо і писання давніх грецьких святих отців Вселенської Церкви, православні єпископи implicite кажуть, що римський догмат про сходження Святого Духа (“від Отця й від Сина”) не має для себе підстав ані в Євангелії, ані в писаннях давніх грецьких святих отців Вселенської Церкви, отже він (цей римський догмат) не є правильним.
Факт визначення різниці між вченням, що Святий Дух сходить “від Отця через Сина”, та вченням, що Святий Дух сходить “від Отця й від Сина”, яке (це визначення) становить собою зміст 1-го артикула акта Берестейської унії, треба мати на увазі зокрема й тому, що деякі з теперішніх уніатських богословів твердять, що вчення про сходження Святого Духа “від Отця через Сина” означає те саме, що й учення про походження Святого Духа “від Отця й від Сина”.
Певна річ, що обидва ці вчення про сходження Святого Духа — римське (“від Отця й від Сина”) та уніатське (“від Отця через Сина”) — є неправославні, бо ж вони істотно суперечать тому догматові (православному), що його визначив та затвердив ІІ Вселенський Собор (у Константинополі, 381 р.) формулою про сходження Святого Духа тільки “від Отця” (без додатка “і від Сина” чи “через Сина”).
Прецедентною підставою першого артикула акта Берестейської унії, очевидно, було те “компромісне” узгодження різниці між православним і католицьким догматами про сходження Святого Духа, що було звершене на унійному Флорентійському Соборі. (Акт унії Константинопольського Патріархату з Римською Церквою на цьому Соборі був проголошений 6 липня 1439 p.)”39.
І насамкінець слід згадати дещо з історії про Filioque.
“Визнавши 1-й артикул акта Берестейської унії, Рим ео ipso в принципі прийняв два різних суперечливих догмати в одній і тій самій справі, щоб таким чином підпорядкувати собі Київську Митрополію. Той факт, що Рим дозволив (перший раз 1439 р. — на унійному Флорентійському Соборі, а другий раз 1596 р. — на унійному Берестейському Соборі) уніатам вірувати, що Святий Дух сходить від Отця через Сина, хоч римо-католиків зобов’язувало вірування в сходження Святого Духа “від Отця й від Сина”, був відновленням традиції Римської Церкви, яка, переводячи аріан-візиґотів в юрисдикцію Папи Римського, дозволила їм (на Соборі в Толедо, в Іспанії, в 589 р.) вірувати в сходження Святого Духа “від Отця й Сина” (“ex Patre Filioque”), незважаючи на те, що всі інші християни в Римській Церкві того часу визнавали православний догмат про сходження Святого Духа тільки “від Отця”40.
Завершуючи першу частину теми, зробімо деякі висновки, що історично та логічно випливають із сумних подій (пов’язаних здебільшого з 1596 р.), що привели до унії та її наслідків, а потім завершилися Переяславською угодою 1654 р. та Андрусівським миром 1667 р.
Тут надамо слово І. Власовському:
“В історії Української Православної Церкви з Берестейським Собором 1596 р. сталось щось дивне і незрозуміле: відступники від православія дістали всі ті права й привілеї, які здавна мали в державі православні, а самі православні конфесійно опинились поза правом. Польський король, польська влада цілком зігнорували Православну Церкву, ніби вона не була Церквою українського народу ще від часів, коли ані Литва, ані Польща не мали жодної влади над українським народом. Це був акт нечуваного насильства над свободою віри українського народу, довершений польською державною владою в союзі з Римом. Українці й білоруси, які залишаються вірними прадідівській вірі, не миряться з цим насильством і вступають на шлях мужньої боротьби з польською владою, яка керується за Сигізмунда III єзуїтською мораллю лицемірства і обману, та домагаються повернення своїй Православній Церкві прав горожанських, прав публічної інституції. В цій боротьбі, як побачимо далі, беруть участь всі верстви українського народу, від вищої аристократії до селянина; ведуть боротьбу організовано, найперше способами мирними, через братства і представництво православної шляхти в сеймиках, сеймі. Окрім необхідності вести тяжку боротьбу за свободу своєї віри та за розвиток зв’язаної з православною вірою національної культури, Берестейська унія 1596 р. внесла в історичне життя українського народу такий розлад, наслідки якого залишаються донині. Берестейською унією була знищена релігійна єдність українського народу. Виникли дві українські Церкви — стара Православна й нова уніатська, що вступили в боротьбу між собою, причому уніатська церква, як породження Риму й Варшави, не скоро здобулась на національний її характер. Приналежність до тієї чи іншої Церкви потягла за собою й культурні та психологічні розбіжності поміж українцями православними і українцями католиками, поглиблені далі ще й політичними причинами, огляд яких вже не входить в нашу задачу, — оповідання про дальшу долю історичну Української Православної Церкви”41.
Надзвичайно важливою подією для церковного життя православного люду України був “візит” Патріарха Єрусалимського Феофана IV у Київ під час Великого посту 1620 р., підготовка до якого проводилася козацьким військом Петра Конашевича-Сагайдачного (†1622 р.) без огласки, бо після Брестської унії польський уряд заборонив поставляти єпископів для православного населення. Після смерті єпископів Львівського Гедеона (†1607 р.) і Перемишльського Михаїла (†1610 р.) православні залишилися з архієпископом Ієремією (Тиссаровським), тому треба було негайно відновляти православну ієрархію, що й було зроблено Божою милістю Патріархом святого граду Єрусалима Феофаном. Маючи повноваження від Вселенського Патріарха, поставивши в Москві Патріархом Філарета (1619–1633 рр., у миру Федір Микитович Романов-Юр’єв), Патріарх Феофан 15 серпня 1620 р., уночі, як перші християни, висвятив Іова Борецького (1620–1631) у митрополита Київського і ще шістьох42 православних єпископів для України та Білорусі.
Однак польський уряд за часів Сигізмунда ІІІ не визнав цих єпископів. Лише 1632 р., коли після смерті батька королем Речі Посполитої став Владислав IV (1632–1648), а православні обрали архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могилу (†1647) митрополитом Київським, — Владислав IV “дав стверджувальні грамоти православним братствам” та “визнав за православними право на Київську Митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську”43.
Така затята впертість опікунів унії не могла не привести до визвольної війни 1648–1654 рр. та возз’єднання України з Росією.
Сьогодні, через 400 років після переговорів у січні-березні 1654 р. між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем, маємо всі надбання і прорахунки минувшини. Історичне минуле — це спадок всього народу, який зробив і ще зробить свій остаточний висновок, а декому — і винесе вирок. Тому треба не тільки вивчати свою історію, а й пам’ятати її уроки та уникати минулих помилок, як це було свого часу в науковому оточенні навколо статті та концепції44 д-ра історичних наук М. Ю. Брайчевського (1924–2001 рр.).
У своїй праці автор зазначає:
“У цій статті я хочу підняти питання, яке давно назріло; яке уже довгий час обговорюється в наукових кулуарах, але ще й досі не вийшло за стіни цих кулуарів. Йдеться про висвітлення, а спеціально —про оцінку подій, пов’язаних з завершенням національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі і переходом України під протекторат Росії, отже, про події середини другої половини XVII ст., головне — між 1654 та 1667 роками”45.
Зупинімося на основних фактах цього періоду, головний з яких —“Велике Українське повстання 1648 р.”46, яке очолив Богдан Хмельницький, і тій психології, що панувала серед запорозького козацтва.
Гаслом та символом Б.Хмельницького і козаків у боротьбі з поляками, однією з головних рис національної свідомості народу, суттю та сенсом життя були слова: “За віру православну”. Тому й прозвучав заклик від 28 травня 1648 р. до тих, кому “мила віра благочестива, поляками на унію обернена”, боротися проти унії, збиратися навколо народного вождя “на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і стати мужньо та безбоязно, при всемогутній помочі Божій, проти своїх грабіжників, злобителів і супостатів”47.
То була боротьба і за православну віру і за “визволення України”48.
Богдан Хмельницький “неодноразово (виділено нами. — Прот. Г. С.) підкреслював, що однією з першочергових цілей повстання є оборона православ’я, і він сам, і його послідовники щедро роздавали церкві землі та привілеї”49.
Маючи значну економічну свободу, Церква Христова, незважаючи на політичний тиск і соціальні негаразди, в релігійно-культурному відношенні значною була силою й жодні гоніння не могли позбавити її духовної сили та благодаті Божественної. Тому історики часто згадують слова Павла Алеппського, написані у 1650-х рр., під час мандрів Україною: “Навіть селяни в Україні вміли читати й писати (“не тільки чоловічий персонал, але й жінки і дочки вміють читати”50).., а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи їм тинятися вулицями, як бродягам”51 (підкреслено мною. —
Прот. Г. С.).
Ось у чому причина феномена духовності, освіти, науки та культури — “Києва православного”, від часів св. князя Володи-
мира (†1015) до св. митрополита Петра Могили (1596–1647),
від Києво-Печерського монастиря до Київської Духовної
Академії...
“Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло 13 друкарень: з них дев’ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-Сіверському та Чернігові”52.
Історико-політичні події того часу складалися не на користь Хмельницького та українців. Маємо на увазі перш за все Зборівський мир, підписаний 18 серпня 1649 р. між Яном Казимиром (польський король 1648–1668 рр.) та Богданом Хмельницьким, а також молдавську кампанію 1650–1653 рр. Битва під Берестечком на Волині у 1651 р. 18 червня (тривала майже два тижні) закінчилась підписанням 28 вересня 1651 р. Білоцерківського миру, ще менш вигідного, ніж Зборівський.
Отож, перебуваючи у стані війни з Польщею, не маючи віри до Оттоманської Порти на чолі з турецьким султаном, Хмельницький і вибрав “на роль покровителя України” (О. Субтельний) православного московського царя.
Земський Собор 1653 р. постановив рекомендувати цареві Алексію Михайловичу “изволить того гетьмана Богдана Хмельницкого и все войско Запорожское с городами их и с землями принять под свою государскую высокую руку, для православныя христианския веры и св. Божіих Церквей, потому что паны, Рада й вся Речь Посполитая на православную веру и на св. Божіи Церквы возстали й хотятъ их искоренити”53.
8 січня 1654 р. в Переяславі, біля Києва, Б. Хмельницький скликав козацьку Раду, яка почалася об 11-й годині дня, у присутності царських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним. Рада почалася промовою Хмельницького54, у якій він висловив бажання народу бути “під опікою православного царя”, а закінчилась присягою тільки однієї сторони, а саме Хмельницького, 18 січня того ж року.
Ця подія залишилась в історії як Переяславська угода, або договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 р. Угода була розпочата в Переяславі в січні і завершилась 27 березня у Москві.
“Договір 1654 року складено не в одному, а в трьох різних за формою актах. Оригінали цих актів були зроблені в Москві в Посольському приказі, ...скріплені царською печаткою й передані послам гетьмана Б.Хмельницького. До цього часу цих оригіналів не знайдено (підкреслено нами. — Прот. Г. С.). Копії їх російською мовою з дописками й поправками лишилися в московських архівах і були опубліковані в “Полном собрании законов Российской империи” та в інших російських виданнях ХІХ століття”55.
І ще одне уточнення. Переяславський договір складається з трьох актів:
“1. Проект договору з 23-ма статтями, підписаний гетьманом Богданом Хмельницьким з дати 17 лютого 1654 року. Цей проект привезла з собою до Москви українська козацька делегація під проводом генерального судді (по сучасному — міністра справедливості) Самійла Богдановича-Зарудного і переяславського полковника (у сучасному розумінні — генерала) Павла Тетері, з відповідно чисельним для посольства почтом.
2. “Жалувана грамота” Богданові Хмельницькому і Війську Запорозькому від царя Олексія Михайловича з датою 27 березня 1654 року.
3. Одинадцять статей, виготовлених у царській канцелярії, що відносилися до найголовніших пропозицій гетьмана Хмельницького. Під тими статтями вписані дотичні царські укази. На тому документі теж дата 27 березня 1654 року.
Але найважливіше те, що жоден з тих документів не дійшов до нас в оригіналі. Оригінальні документи втратилися дуже швидко, бо вже 1709 року цар Петро І наказав відшукати оригінал статей Хмельницького, і їх вже тоді не знайдено”56.
Все це, що цитувалось та наводилось вище, доводить одне: ми маємо знати свою історію і пов’язані з нею історичні факти, знати правдиво і якомога точніше. Більше того, деякі з наведених фактів свідчать про те, що політика в усі часи була і є, м’яко кажучи, не дуже чесною справою.
Обсяг журнальної статті не дозволяє розглянути усю проблематику Переяславської ради докладно і всебічно, як це зроблено, наприклад, у цитованому збірнику: “Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження. Київ, 2003).
Згадуваний нами проф. М. Ю. Брайчевський наголошує: “Я вважаю, що Переяславська рада була актом прогресивним і відіграла позитивну роль в історії України”57.
Чому він так вважає?
“Я вважаю, що Переяславський акт був прогресивним актом (підкреслено нами. — Прот. Г. С.) і заслуговує на позитивну оцінку тому, що він увінчав собою народно-визвольну війну 1648–1654 рр. проти шляхетсько-магнатської Польщі. Завдяки цьому акту Україна зберегла на досить тривалий час всі основні здобутки тої боротьби, і цим, а не чимось іншим, визначається те, що наступний час для лівобережної України, яка залишалася в складі Росії, був часом піднесення всіх сторін суспільного життя”58.
Повністю погоджуємося з таким висновком. Для нас Переяславська рада не є трагедією чи то помилкою. Більше того, для нас, православних, немає питання, що ж то було: “приєднання” чи “возз’єднання”? Нам близькі філософія слов’янофілів та Юрія Крижанича59, православне богослов’я та християнська психологія60. Завдяки Переяславській раді та непересічній особистості Богдана Хмельницького об’єдналися два братні православні народи: український і російський.
Тому Зіновій-Богдан, гетьман Хмельницький, “знакова особистість”61, на які така багата історія України та Православна Церква, заслуговує окремого дослідження й особливої уваги.
“Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Богдан Хмельницький. Українські, російські та польські історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких гігантів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії. В дослідженнях... часто наголошується на його вмінні здобувати так багато, маючи так мало”62. Недаремно “український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”63.
І ще одна характеристика, що належить класикові історичної науки.
“Незважаючи на значні промахи й помилки, Хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватися у моральній силі”64.
Крім Слова, Яке стало Логосом, Іісусом Христом, і Благодаті, що подається Духом Святим, маємо “зовнішнє слово”, за допомогою якого люди спілкуються між собою. Але “зовнішнє слово” — то не тільки фонетика і синтаксис, то є ціла культурно-мовна “планета”, якої люди повинні досягти не стільки розумом, скільки серцем, щоб вести діалог. Те ж саме треба сказати й про релігійні стосунки.
Зрозуміло, що до війни, розколу та єресі приводять не тільки слова, а ще й людська гордість; недобрі вчинки ведуть до болю та лиха.
Дуже прикро, коли історію релігії в Україні подають як “релігійну тему”, що “релігійний чинник”, мовляв, “не відіграв ролі визначального фактора”65.
Дякувати Богові, є й інші думки, змістовні дослідження та духовні досягнення66. Про деякі з них уже йшлось, про інші кожен може дізнатися самостійно.
Який же висновок треба зробити з розгляду церковно-історичних подій періоду від Брестської унії 1596 р. до Переяславської ради 1654 р. включно.
По-перше, історичний аспект подій цього періоду вчить нас обережно ставитися до релігійних почуттів віруючих.
По-друге, релігійний аспект вищезгаданих подій попереджає, що не можна втягувати в політичну боротьбу релігійні громади та Церкву. Церква Христова має моральне право і духовну силу впливати на всі сфери життя людського, оновлюючи як суспільство, так і кожну людину.
По-третє, політичні діячі та керманичі повинні рахуватися як з історією релігій узагалі (якщо ці релігії не шкодять здоров’ю та не ламають психіку людей), так і з історією та традиціями Церкви.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. деякі православні наполягали на стосунках з іншими Церквами чи релігійними організаціями в “дусі екуменізму”, тобто не просто толерантному ставленні до всіх, а з братерською любов’ю. Що з цього вийшло, ми знаємо (загарбання храмів, насильство над православними громадянами тощо).
Прикро і дивно, що з реаліями сьогодення повинні були рахуватися лише православні, а представники інших конфесій та деномінацій на ці т. зв. реалії не звертали жодної уваги, хіба що користувалися цими реаліями та бурхливим перебігом часу та обставин, турбуючись лише про себе та своє оточення. А ще при нагоді мали велике бажання увірвати для себе якомога більшого шматка від цієї самої “реальності”.
Про що це свідчить? Про нашу з вами конфесійну та психологічну м’якість, байдужість та соціальну “беззубість”. Ні, не треба галасувати, піддаватись на провокації і зважати на обвинувачення. Це не є заклик до ворожнечі. Це, якщо хочете, теж реальність. Йдеться про тисячолітню справжню, вітчизняну, рідну реальність, яка зветься Православ’ям. Цю реальність, церковно-історичну та духовно-культурну, треба поважати не тільки в свята і не на словах, а на ділі, у житті реальному та повсякденному.
Такому ставленню до своєї історії, до своєї віри навчали нас наші попередники, серед яких були гетьман Богдан Хмельницький та князь Костянтин Острозький.


Бібліографічні зноски та примітки:
1. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. Див. І. Основні богословські положення. — Київ, 2002.
2. Там же.
3. Забуга М., прот.-проф. Православні цінності в сучасному українському контексті. // Православні духовні цінності та сучасність. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. — Київ, 2003. — С. 87.
4. Іларій (Шишковський), ігумен. Засвоєння духовно-моральних цінностей студентством у сучасних умовах. // Матеріали... конференції. — С. 119.
5. Толочко П. Київська Русь. — Київ, 1996. — С. 53, 155, 307; Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. — Київ, 1998. — С. 301–302; Литаврин Г.Г. Византия и славяне. — СПб, 1999. — С.397, 421, 496; Бибиков М.В. Византийские источники по истории древней Руси и Кавказа. — СПб, 1999. — С. 125, 155–156.
6. Соменок Г., прот. Церква в історії та суспільстві. // Православний вісник. — 1997. — №3. — С.23–29.
7. Володимир, Митрополит Київський і всієї України. Православна Церква в Литовській державі XV століття і священномученик Макарій, Митрополит Київський. // Православний вісник. — 1997.— №3. — С.5.
8. Там же. — С.9.
9. Мудрий Софрон. Нарис історії Церкви в Україні. — Рим, 1990. — С.107.
10. Marx J. Jehrbuch der Kirchengeschichte. — Trier, 1929. — S.302 // Оксіюк І.Ф. Унія... — С.7.
11. Оксіюк І. Ф. Унія. Історичний нарис. — Київ, 1990. — С.7.
12. Мудрий Софрон. Нарис... — С.107 – 108.
13. Уния в документах. — Минск, 1997. — С.151, 199.
14. Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської Академії. — Київ, 2003. — С.7.
15. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Донецьк, 2003. — С.451 – 455.
16. Православні духовні цінності і сучасність. Матеріали... конференції... — С.44 – 45.
17. Огієнко І.І. Українська Церква. — Київ, 1993 — С.159.
18. Субтельний Орест. Україна. Історія. — Київ, 1992. — С.159.
19. Там же. — С.88.
20. Маємо на увазі україномовні праці, бо є ще і великі класичні праці, писані російською мовою. Див.: ТКДА, 2002. — С.71 – 72.
21. Власовський І. Нарис історії УПЦ. — New York-Київ-с.Бавнд Брук. — 1990. — С. 179 – 180.
22. Там же. — С.180.
23. Власовський І. Нарис... — С.180.
24. Там же. — С. 249.
25. Там же. — С. 249 – 265.
26. Piotz Skarga: “O jednosci Kosciola Bozego pod jednym pasterzem i o greckiem od tej jednosci odstajueniu...” (Wilno, 1577). Див.: Савчук С.В. і Мулик-Луцик Ю. Історія Української... — Вінніпег-Канада, 1984. — С.53.
27. Оксіюк І.Ф. Унія. — К., 1990. — С.11 – 12.
28. Савчук Семен і Мулик-Луцик Юрій. Історія... — С .54.
29. Там же. — С. 55.
30. Там же. — С. 56. Див.: Додаток І, артикул 13.
31. Савчук С.В. і Мулик-Луцик Ю. Цит. праця. — С. 57.
32. Там же. — С.58 – 59.
33. Там же. — С. 59.
34. Там же.
35. Там же.— С.78.
36. Оксіюк І.Ф., Цит. праця. — С.16.
37. Савчук С.В. і Мулик-Луцик Ю. Цит. праця. — С.82.
38. Там же.
39. Там же. — С.82 – 83.
40. Там же. — С.84.
41. Цит. праця. — С.275.
42. Окрім митрополита, були посвячені: “в еп. Луцького Игнатій Борискович, в еп. Переяславского Исаия Конисский, в еп. Хельмского Паисий Ипполитович, в еп. Пинского Авраамій Стагонский, в еп. Владимірского Иосиф Кунцевич, в архіеп. Витебского Мелетій Смотрицкий”. // (Архиеп. Филарет. История Русской Церкви. — М., 2001. — С.537 (прим.151).
43. Оксіюк І.Ф. Цит. праця. — С.18.
44. Приєднання чи возз’єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції). // Лаврський альманах. — Київ, 2002. — С.66 – 136; Переяславська Рада 1654 року. — Київ, 2003. — С.294 – 418.
45. Лаврський альманах... — С.67.
46. Субтельний О. Україна. — С. 117.
47. Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве по Volumina legum. — Екатеринослав, 1908. — С. 298 – 299 // Оксіюк І.Ф., цит. праця. — С. 19.
48. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Донецьк, 2003. — С. 299.
49. Субтельний О. Цит. праця. — С.143.
50. Лаврський альманах. Цит. праця. — С.78.
51. Субтельний О. Цит. праця. — С.141.
52. Там же. — С.143.
53. Савчук С.В. і Мулик-Луцик Ю. Цит. праця. — С.96.
54. Переяславська Рада 1654 року. — К., 2003. — С.29 – 30. // Савчук С.В. і Мулик-Луцик Ю. Цит. праця — С.96. А також див.: Додаток ІІ.
55. Яковлів Андрій. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська Рада... — С.91 – 92.
56. Книщ Зиновій. Переяславський договір. (У трьохсотлітню річницю). // СПб.: Переяславська Рада... — С.280.
57. Лаврський альманах. Спецвипуск 3. — Київ, 2002. — С.114.
58. Цит. праця. — С.115.
59. Підкреслюємо, філософія, а не вся життєва установка та світосприйняття. Див.: Пушкарев Л.Н. Юрий Крижанич. — М., 1984.
60. Наприклад: Життя та праці Г.І.Челпанова. Сакральная педагогика сердца Памфила Юркевича. — Луганск, 2000, та інше.
61. Петров Микола. Скрижалі пам’яті. — Київ, 2003. — С. 5.
62. Субтельний О. Цит. праця. — С.127.
63. Там же.
64. Костомаров Микола. Галерея портретів. Біографічні нариси. — Київ, 1993. — С.161 – 162.
65. Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. — Київ, 1999. — С.24 – 25.
66. Лаврський альманах. Києво-Печерська Лавра в контексті української історії та культури.// Випуск 7. — Київ, 2002.

Портрет гетьмана Богдана Хмельницького.
(Гравюра роботи митця Гондіуса з Ґданська — з 1651 р.)
Князь Костянтин Острозький.
(Старовинний малюнок).

Латинський напис на малюнку: “Constantinus, Dux in Ostrog et in Tarnow” — означає: Костянтин, князь в Острозі і в Тарнові”.
Князь Костянтин Острозький заснував (біля 1577 р.) першу в Україні школу, якість навчання в якій наближалося до рівня академії, тому її популярно називали “академією”. За його власні кошти була перекладена церковно-слов’янською мовою Біблія і згодом надрукована в Острозі у 1581 – 1582 рр.
Коли в Бресті 1596 р. відбувався той Собор, що проголосив Унію, то одночасно там проходив православний протестаційно-антиунійний Со-бор — під політичною й збройною охороною кн. Костянтина Острозького.
Додаток І
Перший український переклад тексту 33-х артикулів Берестейської унії
(Переклад вперше зроблений 1955 р.)
1. Спочатку, оскільки між римлянами й греками суперечка існує про походження Святого Духа, що єднанню значно шкодить, а ні з чого іншого, як з того, що розуміти не хочемо, то просимо не змушувати нас до іншої конфесії, а на тому залишатися, як у Святому Письмі, в Євангелії, також і в писаннях святих отців грецьких знаходиться, тобто що Дух Святий не з двох початків і не двома походженнями, а з одного початку, як з джерела, від Отця через Сина походить.
2. Хвала Бога і всі молитви ранні, вечірні й нічні щоб нам у цілості залишити відповідно до стародавнього звичаю Східної Церкви, а саме — Святі Літургії, яких є три: Василія, Золотоуста й Єпифанія, що буває у Великий піст cum praesanctificatis donis, також і інші всі церемонії і обряди нашої Церкви, які до останнього часу ми мали, тим більше, що й у Римі sub obedientia Summi Pontificis також заховується, так також щоб було idiomate nostro.
3. Найсвятіші Тайни Тіла й Крові Господа нашого Іісуса Христа щоб нам цілком були збережені так, як ми їх досі уживали під обома видами: хліба й вина, аби в нас на вічні часи збереглися в цілості і без порушення.
4. Тайна Св. Хрещення й форма його щоб у нас цілком, як досі вживаємо, без ніякого додатку зберігалося.
5. Про чистилище не сперечаємося, а дамося навчитися з науки Святої Церкви.
6. Календар новий, якщо не може бути по-старому, приймемо, однак без порушення Пасхалії і наших свят так, як і за єдности бувало, бо маємо деякі свої особливі свята, яких панове римляни не мають, а саме: на день 6 січня, що відбуваємо в пам’ять охрещення Христа Бога та об’явлення Бога єдиного в Тройці, що в нас зветься Богоявленням; на цей день маємо особливу церемонію освячення води.
7. До процесій у день Божого Тіла нехай нас не змушують, тобто щоб ми також із Святими Тайнами своїми ходили, бо в нас інший чин Св. Тайн.
8. Також і перед Великоднем свячення вогню, калаталень і інші церемонії, яких ми до цього часу не мали в нашій Церкві, а відповідно до порядків і уставу нашої Церкви, нехай зберігаються в наших церемоніях.
9. Одружене священство нехай цілком залишається exceptis bigamis.
10. Митрополії й владицтва та інші достойності духовні нашого обряду нехай будуть надавані лише людям народу руського або грецького, що були би нашої релігії. Оскільки наші канони вказують, що такі, як митрополит, так і владики духовенством спочатку мають бути обрані люди достойні, просимо його Королівську Милість про вільний вибір, одначе в такий спосіб, щоб авторитет Його Королівської Милості цілком дотримувався, віддаючи по своїй волі; тобто — щоб чотирьох електів обирано зразу після смерті покійника, а Його Королівській Милості вільно буде надати, кому схоче з-поміж оцих чотирьох; найбільш це тому, щоб на такі достойності люди гідні й учені обиралися; коли ж Його Королівська Милість буває не тієї релігії, не може знати, хто на це гідний, бо давніше бували такі неуки, що дехто ледве умів читати. Одначе і ті уряди духовні коли б Його Королівська Милість зволив з ласки своєї світській людині надати, щоб кожна з них найдалі в три місяці у духовний стан висвячувалася під загрозою затрати того свого уряду в разі зволікання відповідно Конституції Сейму Гродненського та артикулів святої пам’яті короля Сигізмунда-Августа і теперішнього ствердження Його Королівської Милості, бо тепер є деякі, що уряди духовні по кільканадцять літ утримують, а на стан духовний не висвячуються, захищаючись якимись від короля даними привілеями. Просимо, щоб надалі такого не було.
11. По номінацію до Риму нехай владик не посилають, а як кому Його Королівська Милість зволить дати якесь владицтво, хай по-старому Архієпископ, Митрополит кожного такого висвятять. Одначе сам Митрополит, який цей уряд Митрополії обніматиме, по номінацію до св. Отця Папи посилається; по принесенні номінації з Риму його потім принаймні два владики своїм чином нехай висвячують; а коли б єпископ якийсь вступав на Митрополію, то такий вже по номінацію нехай не посилається, тому що він вже має висвячення в єпископський сан; тільки послушенство Summo Pontifici може зложити перед Ексцеленцією Архієпископом Ґнезненським не як перед Архієпископом, а як перед Примасом.
12. А щоб більший авторитет наш був і овечки наші щоб нас тим більш поважали й шанували, то просимо про місце в Раді Його Королівської Милості Митрополитові і єпископові з досить слушних причин, бо однакові уряди й єпископську гідність на собі носимо, як і достойники римського обряду, а найбільш тому, що коли до Ради Законодавства буде чинним, то й на шанування Summo Pontifici може законодавство діяти, щоб не сталося якесь порушення, як по смерті Ісидора, Митрополита Київського, сталося; то ж бо й владики, не бувши зв’язані з Законодавством та мешкаючи на віддалі, зручно відступили від єдності, учиненої на Флорентійському Синоді; а коли буде зв’язаний з Сенатським Законодавством, трудно буде про порушення й подумати. Листи на сейми й сеймики нехай до нас буде писано.
13. А коли б згодом те Господь Бог зволив дати, щоб і решта братерства народу нашого і релігії грецької до тієї ж святої єдності прийшла, нехай би нам те у провину не було зараховано, ніби ми їх до тієї єдності упередили, бо ми те з певних і слушних причин задля згоди in R. P. Christiana мусили учинити, запобігаючи дальшому замішанню й незгоді.
14. З Греції не допускати ніяких заходів чинити та з листами заборон (excomunia) до держави в’їжджати і ту згоду розривати щодо замирення між людьми, бо ще чимало упертих між людьми перебуває, котрі з якої-небудь оказії легко до замішання людей привести можуть; а власне, хто б такі вигадки строїв і з листами заборон до держави в’їхав, щоб такого було би карано, бо з тим могла б постати intestinum bellum між людьми. А цього найпильніше потрібно стерегтися, коли б в єпархіях наших священики нашої релігії не захотіли бути в нашому послушенстві, щоб ніде справ духовних виконувати не сміли, як от наші архімандрити, ігумени, пресвітери та інші духовні особи, а особливо заштатні, як от владики, ченці, що з Греції приїжджають, щоб у наших єпархіях не насмілювалися на таке важитись духовних треб виконувати, бо де це було б дозволено, нічого з тієї згоди не було б.
15. Коли б хто згодом з нашої релігії, нехтуючи свою релігію і церемонію, захотів пристати до римських церемоній, щоб такий не був прийманий як такий, що нехтує церемоніями єдиної Церкви Божої, бо ж в одній Церкві вже будучи, одного Папу мати будемо.
16. Одруження між римлянами й руссю щоб уже були вільними, без змушування до релігії — як в одній Церкві.
17. Поскільки є чимало церковних маєтностей нашими попередниками неслушно знову у власність заведених, хоча вони, як тимчасові посідачі, не могли мати права привласнювати, єдино держати, поки самі були при житті, — уклінно просимо, щоб було повернено до церков, бо ж того зубожіння наших резиденцій не тільки що не зможемо залагодити потреби Церкви Божої, але й самі не матимемо нужденного прожитку. А коли б хто на церковні маєтності мав слушне доживоття, то хоча з них оренду якусь платити Церкві згодилися, а після смерті щоб кожне на церкву поверталося, і щоб їх ніхто не випрошував без розпорядимості єпископів і консисторій. Усі надання також, на які Церква тепер має посесію й які вписані в Євангеліях, хоч би на них привілеїв не було, але посесія є давня, щоб при силі зоставалися; а на давно забрані зберегти Церкві вільне право діяти.
18. Після смерті Митрополита і єпископів нехай ні старости, ні підстарости до церковних маєтностей нічого не мають, а щоб усе було в розпорядимості Римської Церкви й консисторському віданні аж до нового єпископа. А особливо щодо маєтностей і власності самої особи єпископа щоб охоронці та родичі після смерті покійника кривди не мали, а щоб усе заховувалося так, як і в Римській Церкві після смерті духовних осіб, на що вже й привілеї маємо, тільки нехай до Конституції буде внесено.
19. Архімандрити, ігумени, ченці й монастирі їх нехай по-давньому в слухняності єпископовій своєї єпархії будуть, бо ж у нас одна-єдина релігія чернеча, якою й владики послуговуються, а провінціялів не маємо.
20. У трибуналі між духовними особами римськими щоб також наших двох перебувало для догляду прав нашої Церкви.
21. Архімандрити, ігумени, пресвітери і архідиякони та диякони й інше духовенство наше щоб у такій же пошані було, як і римські духовні особи, і давніми вольностями, від короля Володислава наданими, користалися, і від усіляких здирств персонально й від церковної оселі (як досі з них неслушно стягано) вільними були, хіба що хто мав би свої володіння, такий з іншими повинен платити податок, але не з особи, ані з Церкви. А хто з духовних і попів під панами й шляхтою володіння свої мають, такі своє підданство і слухняність своїм панам повинні чинити й визнавати щодо ґрунтів і надань їх, не виламуючись до іншого права і не позиваючи своїх панів, але цілком додержуючи ius patronatus своїм панам. Але особисто і за духовний уряд їх ніхто карати не може, тільки їх власний єпископ з повідомлень їх панів, а особливо хто є власними підданими й батьками панів своїх, то щоб ніскільки не зловживалося правом як духовному, так і світському і шляхетській вольності з обох боків.
22. Дзвоніння в наших церквах у Велику п’ятницю нехай в містах і скрізь не забороняється панами римського обряду.
23. Із Святими Дарами до хворих публічно зі свічками і в одягові відповідно до нашого звичаю щоб не заборонялося ходити.
24. Процесії в дні свят, коли буде потреба, щоб без ніяких перешкод вільні були нам відповідно до нашого звичаю.
25. Монастирі й церкви наші руські нехай не повертаються на костели, а особливо коли хтось із католиків у фаху своєму церкви попсував, щоб їх конче змушений був направити для підданих народу руського, або й нові побудувати чи старі реставрувати.
26. Братства духовні церковні, новонастановлені патріярхом і Його Королівською Милістю стверджені, коли б захотіли в цій єдності бути, як у Львові, в Бересті, в Вільні та інших, з яких бачимо великий пожиток Церкві Божій і хвали Божої збільшення, щоб цілком були заховані під слухняністю своїх власних (Митрополита) єпископів відповідної єпархії, в котрій перебуває і куди хто належить.
27. Семінарію й школи грецькі та слов’янської мови щоб їх вільно було засновувати в місцях, де найзручніше буде передбачуватися; також і друкарні щоб були дозволені, одначе під владою Митрополита, єпископів і з їх відома, щоб якісь єресі не поширювалися, і щоб нічого без згоди єпископів своїх та дозволу їх не друкувалося.
28. Поскільки чиняться великі збитки і неслухняність нам від попів наших так у містах Його Королівської Милості, як також у панських та земських, які часом під захистом урядовців і своїх панів великі шкоди й розпусту, шлюбні розводи чинять, а часом і самі пани старости й їх деякі уряди для певних прибутків, що звикли від розводів платити, попів своїх боронять, на собори до єпископів не допускають їздити, і нам, єпископам, не допускають свавільних карати; наших візитаторів оббріхують, ганьблять, б’ють, — просимо, щоб такого не допускалося; щоб нам вільно було свавільних карати й доглядати за порядком, а коли б хтось із своєї неслухняності чи за якусь провину був єпископом екскомунікований, щоб з поданих відомостей від єпископів та візитаторів їх уряд і пани таких духовних обов’язків відправляти і в церквах служити не допускали, поки аж перед своїм пастирем обвинувачення свого не спростує; це має відноситись і до архімандритів та ігуменів і інших духовних осіб, підлеглих єпископам та їх владі.
29. У головних містах і скрізь у державі Його Королівської Милості соборні церкви і інше околишнє, якої-небудь влади і підданства, будь королівського чи міського, або панського надання, щоб були під зверхністю і владою єпископів своїх, а світські люди щоб ними не порядкували, бо є деякі такі, що з послушенства своїх єпископів виламуються і самі відповідно до своєї думки собою порядкують, а своїм єпископам слухняними бути не хочуть, щоб цього на будуче не було.
30. Коли б також хтось найпаче за якийсь виступ єпископом своїм був екскомунікований, щоб такого в Римській Церкві не приймали, і особливо щоб про нього проголошувано було; так само і ми прецінь будемо чинити тим, що в Римській Церкві будуть екскомуніковані, адже ж то справа є наша спільна.
31. Коли б також Господь Бог з волі і ласки своєї святої дав того дочекати, щоб і решта братів Східної нашої Церкви грецького обряду до святої єдності з Західною Церквою приступили, а потім за спільним поєднанням і погодженістю всієї Церкви якесь виправлення церемоній та порядку в Грецькій Церкві відбулося, щоб ми того всього були учасниками, як люди одної релігії.
32. А вже відомо, що дехто до Греції виїхав, стараючись про зверхність якусь церковну, хотячи тут, приїхавши потім, порядкувати і духовенством керувати та свою юрисдикцію над нами простягати. Коли б великого хвилювання між людьми не було, просимо, щоб Його Королівська Милість на кордонах панам старостам за цим доглядати зволив наказати, щоб часом у державу Його Королівської Милості з такими юрисдикціями чи екскомуніками не пропускалися, бо щоб з того значне хвилювання між пастирями й овечками Церкви Божої не вчинилося.
33. Отож, усі ми, нижчеіменовані особи, маємо схильність до тієї святої згоди на хвалу імення Божого і спокою в Святій Християнській Церкві ці артикули, що вважаємо нашій Церкві потрібні будуть, спочатку жадаємо від Святого Отця Папи і Його Королівської Милості на них ствердження й запевнення для міцнішої віри мати; подали ми в цій нашій інструкції братам нашим у побожності велебним Отцю Іпатію Потію, прототронію, Єпископові Володимирському і Берестейському, та Отцю Кирилові Терлецькому, екзархові і Єпископові Луцькому і Острозькому, щоб вони спочатку про підтвердження і запевнення тих всіх артикулів, які тут на письмі подані, в імені нашім і своїм Найсвятішого Отця Папу, а також і Його Королівську Милість пана нашого милостивого просили, щоб ми упевнені були за нашу віру, св. Тайни й Церемонії без порушення нашого сумління і овечок Христових, нам доручених, до цієї святої згоди зі Святою Римською Церквою приступили; а слідом інші, які ще в хитанні перебувають, бо ж усе своє цілковито мавши, тим жвавіше за нами до тієї святої єдності прийшли.

Дата Року Божого 1595, 1 червня за старим календарем.

МИХАЙЛО, Митрополит Київський й Галицький, рукою власною.
ІПАТІЙ, єпископ Володимирський й Берестейський, власною рукою.
КИРИЛО Терлецький, Божою милостію екзарха єпископъ Луцький й Острозький, власною рукою.
ЛЕОНТІЙ Пелчицький, з ласки Божої єпископъ Пінський й Туровський, рука власна.

Далі німецькою мовою говориться про вісім печаток, а далі підпис архієпископа Балабана Львівського та єпископа Збіруйського в Холмі.

На наступній 7-й сторінці стоїть ще підпис:
ИОНА Гоголь, Архімандритъ Кобринский, церкви Святого Спаса, власною рукою подписалъ.
Додаток ІІ.
“Сьогодня скликаю велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, кого самі волитимете. Перший — царь Турецький, другий — хан Кримський, третій — король Польський і четвертий — царь Московський. Вибірайте, якого вподобаєте. Царь Турецький — бусурмен; усі ви знаєте, яке лихо терплять під ним православні греки. Хан Кримський — теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, чого натерпілись через те, якої біди зазнали, ви добре знаєте: і неволя й ріки крови христіянської. Про утиски від польських панів нема чого й балакати. Царь Московський — одного з нами обряду, одної грецької віри, — він зглянувся на наше шестилітнє благання. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного пристановища. Полюбімо ж його щиро! А хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, — шлях вільний”.
“Тисячі народу загукали: “Волимо під царя східнього, православного!” Полковник Тетеря став обходити усіх, питаючи кожного:
— Чи усі так призволяєте?
— Усі, усі! — гукали козаки і міщане.
Як скінчили допитувати, Гетьман промовив:
— Хай буде тако. Нехай укрепить вас Господь під його царською кріпкою рукою!
Потім прочитано царську грамоту — в ній цар обіцяв Україну в ласці держати і від ворогів обороняти. Посли покликали тепер Гетьмана у церкву до присяги. Гетьман з старшиною домагався, щоб посли московські присягли за царя, що він вольності і порядки України порушати не буде й ворогам її не оддасть на поталу. Такий порядок був у Польщі, — тай скрізь, де свобода має бути забезпечена, — що новий король усамперед складає народові присягу, що буде їх додержувати, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слухати і шанувати. На те бояре сказали, що вони сього не зроблять, бо Московський цар — “самодержавець” і присяги своїм підданим не складає”.