Geum.ru

Вдячний син слобожанщини

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
справжніми творами с в і-
т о в о г о мистецтва, гаряче обстоював необхідність влаштування сільських пересувних музеїв.94 Сприяв він і створенню народних бібліотек у селах, допомагав освітнім гурткам. Двічі перевидавалось укладене під його орудою «Пособие для устройства общедоступных научных и литературных чтений», де він був автором сімох розділів (нарисів).95

У вже згаданій вище полемічній статті «Утилитарная этнография» М. Сумцов гаряче обстоював необхідність практичного напрямку у роботі етнографів, у чиїх записах, «в громадном их большинстве, нет личного интереса собирателя, живого отношения, сочувственного или отрицательного».96 Для науки холодна об’єктивність – те, що треба, однак в етнографії «много животрепещущего», і хіба можна з цим матеріалом оперувати як з мертвим, археологічним! О б о в’я з к о м етнографа професор вважав «путем общедоступных по изложению и цене брошюр» висвітлювати «темные углы народного быта и грязные закоулки устарелых народных понятий».97

Ідея створення «социальной (публицистической) этнографии» викликала неоднозначну реакцію колег М. Сумцова. Наприклад, М. Хаханов слушно зауважив, що етнограф не може і не зобов’язаний (як і економіст, і статистик) бути публіцистом: це публіцист може черпати матеріал у працях етнографа. І хоча, резюмуючи, московський рецензент робив висновок: «нельзя научным деятелям ставить в упрек, что они не публицисты, нет никакого основания создавать «утилитарную» или «практическую» этнографию», – однак визнавав, що «проф. Сумцов глубоко прав в своем симпатичном стремлении возбудить общественный интерес в большей степени, чем это имеет место в настоящее время, к жизни деревни, к борьбе с суевериями...».98

Саме для того, щоб підняти освітній рівень (і не тільки селян), щоб підняти разом із рівнем освіти й рівень н а ц і о н а л ь н о ї с в і д о м о с т і, М. Сумцов створив такі праці, як «Старі зразки української народної словесності»99, чудові «Малюнки з життя українського народного слова»100, уклав (разом з М. Плеваком та Д. Багалієм) «Хрестоматію по українській літературі для народніх вчителів…», що вийшла чотирма виданнями (перше – 1918 р.101). Девізом життя Миколи Федоровича були слова його вчителя і старшого друга О.О. Потебні102, які він узяв епіграфом до «Малюнків…»: «Учение не только свет; оно также и свобода. Ничто так не освобождает человека, как знание».103

Найкращий знавець історії української літератури, академік Сергій Єфремов дуже влучно охарактеризував саму сутність М. Сумцова, який і в етнографії, й у фольклористиці, і в історії літератури зайняв «свою почесну та чималу обсягом постать»: «З Сумцова був правдивий представник того типу вчених, що їх до недавнього часу взивали старомоднім і важкеньким трохи терміном – «словесник». Людське слово, і слово насамперед і переважно, викликало у його пошану й інтерес у всіх своїх проявах; воно було для його немовби живим, що власними законами животіє й розвивається, організмом – і не дурно одну з книг своїх Сумцов охрестив «Малюнки з ж и т т я українського народнього слова». <...> І коли б ми шукали головної для покійного Сумцова риси, то оцей його повсякчасний і глибокий інтерес саме до людського слова, до словесної творчости, оце його неустанне «словесництво» мабуть зайняло б перший план його духовної істоти».104

Ледве не з заснування Харківського історико-філологічного товариства, що об’єднало всі творчі сили дослідників Слобожанщини (та й прилеглих територій), М. Сумцов працював у ньому 17 років (з 1880-го) секретарем і 22 роки (до закриття ХІФТу під час громадянської війни) – головою.105 Майже всі збірники товариства, що є безцінним краєзнавчим джерелом, редагував Микола Федорович. Педагог від Бога, 1892 року він ініціював утворення Педагогічного відділу товариства і щорічно обирав­ся його головою.106 Публічні читання для жіноцтва (а Сумцов завжди обстоював гендерне рівноправ’я і зокрема права жінок на вищу освіту) теж були організовані завдяки його піклуванню.

Визначною подією у культурному житті всієї країни став ХІІ Археологічний з’їзд, що відбувся у серпні 1902 р. у Харкові. Фактичним організатором з’їзду було Історико-філологічне товариство і, зрозуміло, його голові дістався чималий тягар всієї підготовчої роботи. М. Сумцов займався не тільки організаційними, господарчими і науково-редакційними справами, а й зробив екскурсію по Охтирщині й Лебединщині та зібрав чимало цікавих експонатів для етнографічної виставки.107 Виставка ця стала сенсацією, бо деякі з колекцій були представлені вперше (обрядове печиво, писанки, ляльки, свистунці, куманці). І взагалі, як стверджує Г.А. Скрипник, «на відміну від подібних виставок, влаштовуваних на Україні до попередніх з’їздів, на Харківській виставці старовини впер­ше було створено крім відділів археологічних старожитностей та мистецьких творів спеціальний відділ етнографічних пам’яток».108 Виставка була побудована за цілком науковими принципами, усі предмети були паспортизовані і систематизовані. З 15 по 27 серпня 1902 р., поки тривав з’їзд, експозицію відвідали тисячі харків’ян і гостей міста (така увага з боку суспільства була нечуваною на попередніх з’їздах). Виставка, підготована М. Сумцовим та його колегами (А.М. Красновим, О.Д. Твердохлібовим, Б.С. Познанським, О.М. Покровським, В.О. Бабенком, О.П. Радаковою, М.Г. Халанським109 та ін.), вперше давала комплексне уявлення про матеріальну культуру слобожан та їх найближчих сусідів. У 26 відділах експозиції розміщувалось 1490 одиниць зберігання, причому відвідувачі могли ознайомитися з типами селянських хат, їхніми інтер’єрами, оздобленням, різноманітним хатнім начинням (від пічного знаряддя до каганців), фотографіями господарчих будівель та кресленнями планів поселень; велике зацікавлення викликали відділи, де демонструвалася унікальна колекція українського та російського одягу, взуття, прикрас на 29(!) манекенах, причому на двох був шахтарський одяг; спеціальні відділи знайомили з землеробським знаряддям, пристроями для перемелювання зерна і круп (різноманітними ступами, крупорушками, жорнами та ін.) і виробами з борошна, бджільництвом та засобами домашнього виготовлення свічок, знаряддями і виробами, пов’язаними з народними ремеслами: бондарством, гончарюванням, ткацтвом, ковальством, чоботарством, золотарством (виготовленням ювелірних прикрас), коцарством. Гордістю Сумцова був коцарський верстат, один з останніх, який вдалося придбати у літньої жінки – останньої майстрині колись славного коцарського цеху, що увічнив себе у назві Коцарської вулиці в Харкові (хоч на ній дотепер – частина радянських табличок з написом Кацарская); відвідувачі виставки знайомилися з технологію виготовлення коців – грубих домотканих кольорових килимків, що ними застеляли ліжко, лави. Значним був відділ, присвячений народному мистецтву – орнамен­ту, найяскравіше відбитому у колекціях писанок (їх було 337!) і вишивок.

У відділі, присвяченому весільному обряду, була представлена колекція музичних інструментів110 (що ж за весілля без музик!), а у розділі «Народна медицина» – гербарій з понад 200 цілющих трав та з інформацією про народні засоби їх використання. Неабияке зацікавлення у глядачів викликали колекції дитячих іграшок, люльок, інструментів для вимірювання і рахування, пасток, риболовних снастей, картин і малюнків етнографічного змісту.

Після закінчення з’їзду М.Ф. Сумцов зробив усе, щоб на основі цієї грандіозної виставки був утворений Етнографічний музей при Харківському університеті, що й сталося у 1905 році.111 Очоливши цей музей (після революції, у січні 1920 року, він був перетворений на Музей Слобідської України ім. Г.С. Сковороди), вчений постійно поповнював його зібраними особисто (і переважно за власні кошти) виробами місцевих гончарів, зразками слобожанського одягу, писанками112 (ця збірка писанок нараховувала 378 одиниць), землеробськими знаряддями з Боромлі, склав каталог етнографічно-мистецької частини музею. Збереглися листи Володимира Гнатюка до Миколи Федоровича, де йдеться про придбання гуцульського одягу для музею, та відправку до Харкова фотографій західноукраїнських етнографів.113 Постійно поповнював професор і бібліо­теку музею (на 1917 рік у її каталозі налічувалося майже півтори тисячі томів етнографічних видань114), звичайно, більшою частиною за власні кошти або з власної книгозбірні (що вже 1912 року налічувала 6 тис. томів, переважно спеціальної літератури115). Вже тяжко хворий, у 1921 році він зібрав колекцію 17-ти коштовних малюнків, розшукав і придбав цікаву збірку книжок з етнографії відомого російського та українського етнографа, слобожанина з Воронежчини – Бєлгородщини – Курщини, Митрофана Дикарева (60 примірників) і сам зробив опис цих книжок.

Директор дбав про те, щоб видавати «Вісник» або «Бюлетень» музею (вже після його смерті, протягом 1925–1928 рр., вийшло 5 номерів у трьох випусках «Бюлетеню Музею Слобідської України ім. Г. Сковороди), створив Товариство друзів МСУ, влаштовував при музеї лекції, етнографічні курси, запрошуючи читати на них таких видатних вчених, як Д.І. Багалій та Д.К. Зеленін. Звісно, читав і сам – і на цих курсах, а ще раніше – у Харківському народному університеті. Збереглися архівні документи, датовані 12 січня 1918 р. – кілька аркушів паперу з печаткою «Харьковский народный университет» – програми з етнографії та з української етнографії, складені М. Сумцовим для слухачів «з народу».116 І у цих програмах, як і в усіх працях вченого, постановка загальних питань етнографічної науки органічно поєднується з висвітленням конкретних обставин побуту українського народу і зокрема слобожан, з розкриттям багатства та особливостей духовної та матеріальної культури земляків.

Бувши з 1919 р. водночас головою Етнографічної комісії Головмузею та етнографічної секції Харківського Губкопмису (Губернського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини), Сумцов намагався навіть організувати фольклорно-етнографічні експедиції (і це коли громадянська війна ледь вщухла!), звертав увагу колег на те, що треба зафіксувати нові зміни, що відбуваються у побуті населення. Під його керівництвом розпочалося дослідження міської народної культури, для чого була розроблена спеціальна програма.117

Раїса Данковська, найближча помічниця М. Сумцова в музейних справах, а по його смерті з 1923 по 1929 р. – наступниця на директорській посаді118, згадувала: «Щире відношення М. Ф. до роботи і власний його приклад примушували нас иноді забувати про ті тяжкі умовини, в яких нам доводилося працювати у Музеї, та робили цю роботу для нас приємною».119

Але для самого Миколи Федоровича директорування в останні роки не було легким і приємним. Навпаки, він його відчував як тяжкий хрест. Чому? Про це можна тільки здогадуватися, уявляючи собі, як важко було порозумітися професорові з численними Шаріковими усіх мастей, які, певно, тримали під пильним комісарським наглядом таку важливу ідеологічну справу, як національний музей. Принаймні на це обережно натякає Данковська (пізніше стандартно звинувачена в «українському буржуазному націоналізмі» і усунена з посади директора) у своїх підцен­зурних спогадах: «Працювати у Музеї М. Ф. доводилося в дуже тяжких моральних умовинах, через деякі властивості життя самого Музею. Ці умови приневолювали М. Ф. відмовлятися від адміністративних обов’язків у справі керування Музеєм. М. Ф. подавав заяви про своє звільнення та пропонував, що він надалі без платні візьме на себе обов’язки наукового керівництва роботами в Музеї, але у відповідь на ці заяви М. Ф. прохали, яко знавця та справжнього музейного робітника завідувати й надалі Музеєм».120

Як не намагалася партія виконати відносно до директора свою «руководящую и направляющую роль», напрямки роботи МСУ визначалися особистими пріоритетами і зацікавленнями вченого.

Зокрема співробітники Музею Слобідської України під керівництвом М.Ф. Сумцова у 1920–1922 рр. зібрали відомості про місцевих кобзарів, записали слова і мелодії пісень121, продовживши таким чином справу, розпочату Миколою Федоровичем ще 1900 р., коли він вперше склав програму для збирання відомостей про кобзарів і лірників122, за якою працювало багато фольклористів (зокрема Харківська, Полтавська, Чер­нігівська комісії з підготовки ХІІ Археологічного з’їзду), було виявлено більшість існуючих на той момент виконавців, були описані їхні біографії, репертуар, звички, особливості виконання, що знайшло узагальнення у низці праць.123 Сам голова ХІФТу двічі виступав на з’їзді з доповідями про кобзарів і лірників, і саме він наполіг на тому, щоб ХІІ Археологічний на заключному засіданні 27 серпня прийняв звернення на адресу міністра внутрішніх справ з клопотанням про державний захист носіїв давньої співоцької традиції. Пізніше голова з’їзду графиня П.С. Уварова запропонувала Миколі Федоровичу детальніше обґрунтувати це звернення, наслідком чого з’явилася стаття «О покровительстве кобзарям и лирникам», де, зокрема, йдеться про те, що кобзарі «не являются нищими, а, будучи слепцами, зарабатывают хлеб исполнением песен религиозного, исторического и бытового характера».124 Підкреслюючи, що саме ці люди є носіями історичної пам’яті народу, Сумцов зауважує, що вони потребують захисту й охорони, як і будь-які пам’ятки старовини. А між тим «эти бедные, исторически заслуженные, слепые люди встречают разные административно-формальные препятствия в добывании себе средств к жизни… Их гонят из больших городов, с главных улиц, с ярмарок и базаров, на основании совершенно ошибочного смешения их с профессиональными нищими».125 Професор звертався не тільки до міністра, а й до суспільства, до земств, перш за все Харківського, Полтавського, Чернігівського, з пропозицією взяти на себе піклування про кобзарів – «этих последних могикан старинного народного песнетворчества»126 – та їхніх дітей. Наслідком цього звернення до міністра В.К. Плеве і взагалі усієї роботи з вивчення та популяризації кобзарства, проведеної у ході підготовки до з’їзду, на самому з’їзді та після нього, була зміна на краще ставлення до народних співців адміністрації й освіченого суспільства.

Багато чого вартий подив одного з бандуристів, котрий зайшовши якось невдовзі після з’їзду до Гната Хоткевича (Гнат Мартинович організував блискучий кобзарський концерт на з’їзді), здивовано-радісно сповістив, що сьогодні йшов Московською вулицею (однією з центральних у Харкові) і жоден жандарм його не спинив.127

Сумцовський музей (а так іноді і називали музей ХІФТа), «на відміну від превалюючої у тогочасній музейній практиці орієнтації на переважне комплектування пам’яток народного мистецтва, широко репрезентував майже всі ланки матеріальної і духовної культури. Деякі відділи були єдиними (тут і вище виділено нами – М. К.) у країні за складом пам’яток».128 Музей став, таким чином, «джерелознавчою базою для розвитку етнографічної науки Півдня Росії та України».129 За твердженням В. Фрадкіна, це був «практично єдиний музей у країні, створений шляхом спеціальної експедиції фахівців. <...>… Випадковий аматорський характер колекцій був характерний навіть для столичних музеїв. <...> Напротивагу їм музей ХІФТ створювався за визначеною науковою системою».130 В. Данилевич, який протягом 1906–1907 рр. був зберігачем музею, згадував, що директор «лично расположил в нынешнем помещении Музея (у будинку Історичного архіву – М. К.) все то, что там могло поместиться, создав из него не только ценное учебно-вспомогательное заведение, но вместе с тем весьма изящный уголок».131 Він взагалі любив поратися коло експонатів, бо в кожній речі народного побуту, у кожному витворі народного мистецтва відчував тепло рук і щирість серця його майстра.

Р. Данковська наводить у своїх спогадах такий зворушливий епізод: «За день до смерті, 14 вересня, М. Ф., зовсім хворий, прийшов до Музею, він побачив, що ми виносимо у двір музейні речі для чистки та щоб попровітрювати їх, і промовив: «я б дуже радо допоміг вам, на жаль, зараз не можу», махнув рукою й пішов до бібліотечної кімнати. Трохи згодом він знову вийшов до нас у двір, повеселішав і, сміючись, сказав: «тепер і я можу вам допомогти». Як ми не казали, що не треба, М. Ф. почав поратись біля речей і частину їх сам переніс до Музею».132

Закінчує свої нотатки Раїса Сергіївна так: «В особі М. Ф. Музей Слобідської України втратив видатного діяча та знавця, заступити котрого нікому. Ми ж, його помічники, з його смертю втратили не тільки свого духовного батька-керовника, але й старшого товариша та завідувателя-друга».133 Чи багато адміністраторів і, зокрема, керівників музеїв, про яких так могли б сказати підлеглі?

Багато разів у нашій статті ми вживали до Сумцова слово «перший». Славетний вчений і письменник, майбутній академік Аґатанґел Кримський, рецензуючи одну з праць харків’янина, запитує, чи дослідив хтось особливості українського народного гумору, і відповідає: ніхто. Най­швидше такого дослідження можна чекати від М. Сумцова, бо саме він «обыкновенно (курсив наш – М. К.) является пионером в разных областях нашей этнографии и проливает свет в нетронутые ее закоулки».134 І Сумцов, як свідчить наведений вище реєстр його рукописів, написав таки працю «Український гумор, аркушів на 5»! На жаль, доля цього рукопису невідома.

Вчений був і першим істориком, і одним з перших бібліографів етнографічної науки в Україні135, автором праць «Современная малорусская этнография» (1893–1897) та «Діячі українського фольклору» (1910).
І тому не дивно, що у музеї історичний відділ був присвячений Г. Квітці-Основ’яненку, художній – С. Васильківському, а етнографічний – О. Потебні136, – людям, котрі кожний у своїй галузі зробили чимало, щоб зрозуміти дух і характер народу, до якого належали і серед якого жили. Не дивно, що і у книзі «Слобожане» є спеціальний розділ: «Діячі слобідського фольклору» – це прояв вдячності вченого своїм попередникам і сучасникам, що працювали на ниві народознавства. До речі, «Слобожане» –
К Н И Г А - М У З Е Й: у ній «експоноване» все те, що бачили відвідувачі сумцовського музею і про що залюбки розповідав під час огляду експозиції його фундатор.

Наприкінці ХІХ століття М.Ф. Сумцов став визнаним авторитетом у галузі етнографії. Про щось таки говорить факт: саме вченому з провінційного університету, а не столичній «зірці» редакція найкращої російської енциклопедії Брокгауза й Ефрона запропонувала написати всі статті «по малорусской и юго-славянской этнографии и словесности»137, а також деякі з загальноетнографічної тематики, літературознавства, мистецтвознавства та низку біографічних статей, з чим Сумцов блискуче впорався. Ця робота потребувала дійсно е н ц и к л о п е д и ч н и х з н а н ь, і, мабуть, справді, в усій імперії годі було й шукати іншу людину, яка мала б такі глибокі пізнання у цих галузях. Вперше у вітчизняній науці Сумцов у цьому виданні створив малу енциклопедію етнографічних понять і реалій (наприклад, «Соль», «Сон-трава», «Солнце», «Сеть», «Сечение обрядовое», «Слизывание» і навіть «Ськание») – показав їх культурну багатовимірність та обрядово-ритуальне значення. Подібних статей радянські енциклопедії не містили: про сіль, скажімо, там писали лише як про хімічну речовину, ну а такі дурниці як «ськание» (шукання вошей у волоссі на голові) туди не могли потрапити за будь-якої погоди. Таким чином, Сумцовська енциклопедія (на жаль, поки що не зібрана докупи, не видана і не осмислена як цілісна і новаторська праця) була попередницею такого «культового» видання кінця XX-го – початку XXI-го ст., як 5-титомник «Славянские древности» (за сто років до нього!), що розпочав видавати з 1995 р. за редакцією М.І. Толстого Інститут слов’янознавства та балканістики РАН.

Промовистим є і той факт, що саме до М. Сумцова у 1909 р. звернув­ся секретар етнографічного відділу Товариства шанувальників природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті Володимир Богданов з проханням запросити на черговий Археологічний з’їзд зарубіжних вчених, чия присутність була б бажана, та ще й щоб Сум­цов запросив їх від свого імені!138 Невипадково саме до Миколи Сумцова як до авторитету зі світовим ім’ям звернувся у 1913 р. Володимир Гнатюк, провідний етнограф, тоді секретар, а з 1916 р. голова Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка, з проханням підтримати його в судовому процесі в Німеччині з приводу конфіскації упорядкованого ним двотомника українського сороміцького прозового фольклору.139 До речі, один із томів являв собою слобожанські записи, зроблені племінником Митрофана Дикарева Павлом Тарасевським переважно у Шебекінському повіті Курської губернії (тепер – Шебекінський район Бєлгородської області).140 Львів’янин був впевнений, що аргументація такого відомого вченого, як Сумцов, щодо необхідності видання усіх фольклорних матеріалів, подіє на берлінських чиновників-пуритан. І це, до речі, не єдиний випадок, коли Миколу Федоровича запрошували бути авторитетним арбітром у складних судових справах: згадаймо судову справу Михайла Старицького з приводу обвинувачення драматурга у плагіаті.141

Не перелічити всіх, кому допомагав Микола Федорович словом і дією. Величезний архів листування вченого свідчить про те, що за порадами до нього зверталися не лише етнографи-початківці, а й спеціалісти в цій галузі, справжні народознавці, відомі письменники (наприклад, О.М. Горький).

Особливу увагу приділяв М. Сумцов розвитку місцевої етнографії. Протягом понад 40 років своєї діяльності вчений підтримував слобожанських аматорів, залучав їх до співпраці у ХІФТі, виступав з відозвами про їхні праці, давав рекомендації, прикладав неабиякі зусилля для публікації (в умовах вічного безгрошів’я) зібраних ними матеріалів.

Три десятиліття Микола Федорович був «добрим генієм» куп’янського фольклориста та етнографа Петра Васильовича Іванова (1837–1931). Саме у листах до свого харківського колеги збирач міг, так би мовити, «відвести душу», висловити найболючіше, розповісти про потаємні наукові задуми, попросити сприяння друкуванню праць.142

Одна з найзначніших розвідок П.В. Іванова «Игры крестьянских детей в Купянском уезде» з’явилася у другому томі «Сборника Харьковского историко-филологического общества» (1889 р.) з передмовою М.Ф. Сумцова, в якій не тільки була високо оцінена праця укладача збірки, а й було наведено багато порівнянь143 до зібраного матеріалу, відшуканих професором в українських, російських, польських виданнях.144 Микола Федорович узяв на себе клопоти по виданню і фундаментальної праці Іванова «Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии», що вийшла 1907 р. у XVII томі «Сборника Харьковского историко-филологического общества». М. Сумцов був єдиним, хто зі сторінок газети «Южный край» привітав з 70-річчям П. Іванова145 – людину, що зробила для вивчення культури рідного краю так багато, однак про яку з земляків мало хто знав. Неодноразово посилався М. Сумцов на дослідження збирача у своїх працях, зокрема у «Слобожанах», а ще раніше присвятив П.В. Іванову солідні нариси у своїх відомих розвідках «Современная малорусская этнография» та «Діячі українського фольклору», де дав високу оцінку збирацької діяльності куп’янського подвижника, охарактеризував головні його роботи.

У розвідках Петра Іванова Сумцова найбільш приваблювало те, що пізніше відзначали у спадщині самого академіка вже перші її дослідники: «Студіював він побут людини в різноманітних його проявах та в різній обстанові, і найменших подробиць, що ними звичайні спостерігачі гордували, не минаючи. <…> Утворюється вражіння, наче М. Ф. прагнув охопити у своїх розвідках